Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XIV

Нарешті під зводами варшавського кафедрального собору пролунало «Te Deum laudamus» і «Монарх зійшов на царство», загули дзвони, гримнули гармати – і надія вселилась у серця. Настав край міжцарів’ю, часам смутним і тривожним, особливо тяжким для Речі Посполитої, тому що були це часи загального краху. Ті, кого дрож проймав при думці про навислу над країною небезпеку, тепер, коли вибори пройшли з рідкісною одностайністю, зітхнули з полегкістю.

Багатьом здавалося, що нечувана міжусобиця закінчилася раз і назавжди й новому королю залишається тільки віддати під справедливий суд винних. Сподівання ці підкріплювалися й поведінкою самого Хмельницького. Козаки під Замостям, продовжуючи запекло штурмувати замок, одначе заявляли на повний голос, що підтримують Яна Казимира. Хмельницький через посередництво ксьондза Гунцеля Мокрського слав його величності вірнопідданські листи, а з іншими посланцями – уклінні прохання виявити милість йому та Запорізькому Війську. Відомо також було, що король, продовжуючи політику канцлера Оссолінського, має намір зробити козацтву чималі поступки. Як колись, до розгрому під Пилявцями, всі говорили тільки про війну, так тепер слово «мир» не сходило з уст. Блиснула надія, що після смуги лихоліть настане довгожданий перепочинок і новий монарх залікує рани батьківщини.

Нарешті до Хмельницького з листом від короля було відправлено Смяровського, і незабаром рознеслася радісна вістка, буцім козаки, знявши облогу із Замостя, відступають на Україну, де будуть спокійно очікувати королівських розпоряджень і рішення комісії, котра має розглянути їхні претензії. Здавалося, гроза пронеслася й над країною, провіщаючи тишу та спокій, засяяла семибарвна райдуга.

Не бракувало, щоправда, поганих прикмет і віщувань, одначе серед благоденства, що настало, їх було залишено без уваги. Король вирушив у Ченстохову, аби передовсім подякувати небесній заступниці за обрання на престол та ввірити себе подальшому її піклуванню, а звідти поїхав на коронацію до Кракова. За ним вирушили сановники. У Варшаві залишилися тільки exules[175]175
  утікачі, біженці (лат.).


[Закрыть] із Русі, ті, хто ще не смів повертатись у свої розграбовані маєтки, або ті, котрим повертатися не було за чим.

Князю Яремі як сенатору Речі Посполитої належало супроводжувати короля до Кракова. Володийовський же й Заглоба з однією драгунською корогвою попрямували швидким маршем у Замостя, до Скшетуського, поспішаючи порадувати друга звісткою про долю, що спіткала Богуна, і потім разом із ним вирушити на пошуки князівни.

Заглоба покидав Варшаву не без деякого жалю, бо серед шляхти, що з’їхалася туди без ліку, у передвиборній веремії як неодмінний учасник вічних бенкетів і бійок, що їх вони з Володийовським затівали, почувався як риба у воді. Одначе він тішив себе думкою, що повертається до життя діяльного, яке обіцяє нові пригоди та можливості для хитромудрих витівок, у чому обіцяв собі не відмовляти; до того ж у нього було своє міркування щодо небезпеки столичного життя, котре він і виклав другові.

– Звичайно, ми з вами, пане Міхал, – говорив він, – вельми відзначились у Варшаві, одначе Боже борони затриматися нам довше, так-так, повірте, тут обабитесь ураз, як горезвісний карфагенянин, що від солодкого повітря Капуї підупав украй на силі. А від прекрасної статі й зовсім потрібно тікати не оглядаючись. Кого завгодно до погибелі доведуть, тому що, зауважте, нічого немає на світі підступнішого за їхню сестру. Старієш, а все одно тягне…

– Це ви облиште, пане! – перебив його Володийовський.

– Та я й сам собі частенько повторюю, що час би втихомиритися, тільки кров у мене ще гаряча надзвичайно. Ви флегма в нас, а в мені біс сидить. А втім, досить про це. Починаємо нове життя. Зі мною не раз уже траплялося: коли-не-коли, а на війну потягне. Корогва в нас – ліпшої бажати не треба, а під Замостям іще розбійничають заколотницькі ватаги: дасть Бог, у дорозі не буде нудно. І Скшетуського нарешті побачимо, й велетня нашого, журавля литовського, жердину довготелесу Лонгина – з цим, либонь, сто років не бачились.

– Мабуть, ви, пане, скучили, але ж проходу йому не дасте, коли доведеться зустрітися.

– Та з ним говорити мука справжня: слова не витягнеш до пуття. Весь розум з голови в кулаки пішов. Не дай Боже обніме – без ребер залишитися можна, зате самого будь-яке немовля за іграшки обведе навкруг пальця. Де це чувано, щоб чоловік із таким багатством такий був hebes?[176]176
  тупий (лат.).


[Закрыть]

– Невже він і справді такий багатий?

– Він? Та в нього, коли ми познайомилися, пояс був такий набитий, що й не підперезатись: він його ніби копчену ковбасу таскав. Наче палицю – бери та розмахуй, не погнеться. Розповідав мені сам, скільки в нього сіл: Мишікишки, Песикишки, Пігвішки, Сирутяни, Чапутяни, Капустяни (недарма ж у хазяїна голова капустяна!), Балтупи – всіх язичницьких назв і не згадаєш! Півповіту його. Знатнішого в усій Литві не відшукати роду.

– Ех, це ви занадто сягнули!

– Анітрохи. Я лише те повторюю, що від нього чув, а він у житті своєму не сказав слова неправди – щоби збрехати, розум теж потрібен.

– Ну, бути нашій Анусі знатною пані! А от стосовно розуму його я з вами ніяк не можу погодитися. Людина він статечна і вельми розсудлива: при нагоді ніхто кращої не дасть поради, а не дуже красномовний – що поробиш. Господь не всякого нагородив таким гострим язиком, як вашу милість. Та що говорити! Світла він душа і доблесний лицар, а ліпше тому підтвердження, що ви самі його любите й радієте, що побачитесь незабаром.

– Кара Божа, ось хто він! – пробурчав Заглоба. – А радію, смакуючи наперед, як Анусею допікатиму його.

– Оцього я вам не раджу робити – небезпечно. Хоч який він смирний, а тут легко може втратити самовладання.

– І добре б! От коли я йому, як Дунчевському, обрубаю вуха.

– Ой, не треба. Ворогу не побажаю з ним зв’язуватися.

– Гаразд, тільки б його побачити!

Останнє побажання Заглоби здійснилося швидше, ніж він міг думати. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив улаштувати привал, оскільки коні зовсім притомилися. Великим же було здивування друзів, коли, увійшовши на постоялому дворі в темні сіни, вони в першому стрічному шляхтичеві впізнали Лонгинуса Підбийп’ятку.

– Скільки літ, скільки зим! Як ся маєте! – закричав Заглоба. – Невже із Замостя цілісіньким утекли?

Підбийп’ятка кинувся обіймати й цілувати обох.

– Оце так зустріч! – радісно повторював він.

– Куди прямуєте? – запитав Володийовський.

– У Варшаву, до його ясновельможності князя.

– Князя у Варшаві немає. Він поїхав із королем до Кракова, буде на коронації перед ним державу нести.

– А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав: звелено дізнатися, куди княжим полкам іти, – в Замості в них, слава Всевишньому, більше потреби немає.

– Тим паче нічого вам їхати: ми якраз веземо належні розпорядження.

Пан Лонгин спохмурнів. Усією душею він прагнув до двору князя, сподіваючись побачити його придворних і особливо таку собі маленьку особу.

Заглоба багатозначно підморгнув Володийовському.

– Ой ні, поїду я до Кракова, – мовив литвин, трохи поміркувавши. – Позаяк наказано віддати листа, я його віддам.

– Ходімо в дім, звелимо зігріти собі пива, – сказав Заглоба.

– А ви далеко їдете? – запитав дорогою пан Лонгинус.

– У Замостя, до Скшетуського.

– Нема його в Замості.

– От тобі й на! А де він?

– Десь під Хорощином, розбійні громить ватаги, Хмельницький одступив, але полковники його все на шляху палять, грабують і вбивають. Староста валецький Якуба Реговського послав, аби він їх утихомирив.

– І Скшетуський із ним?

– У тих же краях, але вони порізно тримаються, тому що велике затіяли змагання, про що я вашим милостям потім розповім.

Тим часом вони ввійшли до кімнати. Заглоба звелів підігріти три гарці пива і, наблизившись до столу, за який уже всілися Володийовський із паном Лонгином, промовив:

– Але ж вам, вельмишановний пане Підбийп’ятко, невідома головна щаслива новина: ми з паном Міхалом Богуна зарубали на смерть.

Литвин так і підскочив на місці.

– Братці ви мої рідненькі, невже можливе таке?

– Щоб нам не зійти з цього місця.

– І ви вдвох його зарубали?

– Авжеж.

– Оце новина! Ох ти, Господи! – вигукнув литвин, сплеснувши руками. – Удвох, кажете? Як же це – удвох?

– А от як: спершу я його різними хитрощами нас викликати змусив, – розумієте? – а потім пан Міхал перший вийшов на поле й дав йому чосу, на шматки – як великоднє порося, як смаженого каплуна – покраяв. Зрозуміло тепер, шановний?

– Так вам, пане, з ним не довелося зітнутися?

– Ні, ви тільки на нього погляньте! – вигукнув Заглоба. – П’явки ви, чи що, собі наказували ставити й від утрати крові з глузду з’їхали? Що ж я, по-вашому, з покійником мусив битися чи лежачого добивати?

– Ви ж самі сказали, пане, що ви вдвох його зарубали.

Заглоба здвигнув плечима.

– Ні, з цією людиною ніякого терпіння не вистачить! Ну, скажіть, пане Міхал, Богун хіба не обох нас викликав?

– Обох, – підтвердив Володийовський.

– Тепер, пане, зрозуміли?

– Нехай буде по-вашому, – відповів Лонгинус. – А пан Скшетуський шукав Богуна під Замостям, але його там уже не було.

– Скшетуський шукав його?

– Доведеться, видно, вам, шановні панове, розповісти все ab ovo, – мовив пан Лонгинус. – Коли ви поїхали до Варшави, ми, як вам відомо, лишилися в Замості. Козаки не примусили себе довго чекати. Незліченна рать прийшла з-під Львова, з мурів усіх не можна було охопити поглядом. Але князь наш так укріпив Замостя, що вони й два роки б під ним простояли. Ми думали, вони штурмувати не відважаться, й вельми з цього приводу горювали – кожний у душі наперед смакував радість перемоги. Я ж, оскільки з козаками татари були, отримав надію, що Господь милосердний тепер мені в моїх трьох головах не відмовить…

– Ви б одну тямущу в нього попросили краще, – перебив його Заглоба.

– Ваша милість ізнов за своє!.. Слухати гидко, – сказав литвин. – Ми думали, вони штурмувати не будуть, а вони, як навіжені, відразу заходилися будувати облогові машини і на приступ! Потім уже відомо стало, що Хмельницький був проти, але Чарнота, обозний їхній, накинувся на нього, почав кричати, що той злякався, з ляхами замислив брататися, тож Хмельницький і дав згоду й першим послав у бій Чарноту. Що діялося, братушки, передати неможливо. Світло померкло за вогнем і димом. Почали вони сміливо, засипали рів, полізли на стіни, та ми їм такого дали перцю, що вони від стін урозтіч і машини свої покидали. Тоді ми чотирма корогвами поскакали навздогін і половину перерізали як баранів.

– Ех! Жаль, не було на тій гулянці мене! – вигукнув Володийовський, потираючи руки.

– І я б там знадобився, – впевнено промовив Заглоба.

– А найдужче, – продовжував литвин, – відзначилися Скшетуський і Якуб Реговський: обидва достойні кавалери, та вельми взаємно неприхильні. А вже пан Реговський і зовсім вовком дивився на Скшетуського й неодмінно знайшов би привід його викликати, коли б не заборонив пан Вейгер поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чому тут причина, поки не дізналися випадково, що пан Реговський є родичем пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам’ятаєте, з табору вигнав. Відтоді Реговський затаїв злобу на князя, та й на нас на всіх, а поручика особливо незлюбив, от почалося між ними змагання, і обидва під час облоги велику здобули славу, тому що один одного всіляко перевершити старався. Обидва були першими і в вилазках, і на мурах, поки Хмельницькому не набридло штурмувати фортецю й не почав він регулярної облоги, раз у раз до хитрощів удаючись, аби за їх допомогою захопити місто.

– Він більш за все розраховує на свою хитромудрість! – зауважив Заглоба.

– Божевільний він і до того ж obscurus,[177]177
  темний (лат.).


[Закрыть] – продовжував свою розповідь Підбийп’ятка, – думав, пан Вейгер – німець, видно, не чув про воєвод поморських цього ж роду, ось і написав листа, сподіваючись старосту, як чужинця та найманця, схилити до зради. Ну, пан Вейгер йому й відписав, що та як; не того, пояснив, спокушаєш. І листа цього, щоб ціну свою показати, побажав неодмінно з ким-небудь соліднішим, аніж сурмач, відправити, але охочих серед товариства не знайшлося – хто з доброї волі на вірну погибель до дикого звіра полізе в пащу? Інші нижче своєї гідності йти визнали, а я зголосився. І тут-то послухайте, зараз найцікавіше почнеться…

– Слухаємо уважно, – промовили обоє друзів.

– Приїхав я туди, а гетьман п’яний. Зустрів мене уїдливо, а коли прочитав листа, і взагалі булавою почав погрожувати – я ж, ввіривши смиренно душу Господу, так собі думаю: хай тільки зачепить, я йому голову кулаком розтрощу. Що було ще робити, любі братушки, скажіть?

– Вельми достойна думка, пане, – відповів, розчулившись, Заглоба.

– Полковники, щоправда, втихомирити його намагались і до мене близько не підпускали, – продовжував пан Лонгинус, – а найдужче один молодий старався, сміливий: обхопить його й від мене відтягує та примовляє: «Не лізьте, батьку, ви п’яні». Глянув я: хто ж це мене захищає, що за сміливець такий, із самим Хмельницьким запанібрата? А це Богун.

– Богун? – вигукнули разом Заглоба та Володийовський.

– Авжеж. Я його впізнав, тому що в Розлогах одного разу бачив, – і він мене теж. Чую, шепоче Хмельницькому: «Це мій знайомий». А Хмельницький – у п’яниць, відомо, суд швидкий – і відповідає: «Коли він твій знайомий, синку, відлічи йому п’ятдесят талярів, а я відповідь дам». І дав відповідь, а стосовно талярів я, щоби не дратувати звіра, сказав, нехай для своїх гайдуків прибереже, не личить офіцеру приймати подачки. Провели мене з шатра вельми чемно, та не встиг я вийти, Богун підходить. «Ми, каже, зустрічалися в Розлогах». – «Вірно, кажу, тільки не думав я тоді, братику, в цьому таборі тебе побачити». А він на це: «Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!» Слово за слово, і я пригадав, як ми його під Ярмолинцями розбили. «Не знав я тоді, з ким діло маю, – відповідає він мені, – та й у руку був поранений, і люди мої переполошилися на смерть: думали, на них напав сам князь Ярема». – «І ми не знали, кажу, коли б знав пан Скшетуський, що це ви, один би з вас уже не жив на світі».

– Воістину так би воно й було. Ну, а він що відповів? – запитав Володийовський.

– Знітився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати, як Кривоніс відправив його з листами піді Львів до Хмельницького, щоб він там перепочив, але гетьман не захотів його відпускати, задумав, як особу показну, посланцем своїм зробити. А насамкінець поцікавився: «Де пан Скшетуський?» Коли ж почув, що в Замості, сказав: «Може, й зустрінемося». На тому ми з ним і попрощалися.

– Здогадуюся, що потім Хмельницький одразу ж його послав до Варшави, – сказав Заглоба.

– Істинно так, одначе постривайте, пане. Повернувся я тоді у фортецю й доповів пану Вейгеру про своє посольство. Час уже пізній, а вранці новий штурм, іще страшніший першого. Не вийшло в мене побачитися з паном Скшетуським, тільки на третій день я йому розповів, як Богуна зустрів і про що ми з ним говорили. А було при цьому ще багато офіцерів і серед них пан Реговський. Послухав він мене й каже Скшетуському з кепкуванням: «Знаю, ви з ним дівиці не поділили; якщо ваша слава й дійсно поговором не роздута, викличте Богуна на поєдинок, забіяка цей вам не відмовить, будьте певні. А нам із мурів чудове постане prospectus.[178]178
  видовище (лат.).


[Закрыть] Тільки ж ви, вишневчани, каже, більше галасом багаті». Скшетуський на нього як гляне – ледве поглядом не поклав на місці! «Викликати радите? – запитує. – Що ж, прекрасно! Ви нас гудите, а в самого ж бо чи стане відваги вирушити в табір до черні й од мого імені Богуна викликати?» А Реговський йому: «Відваги мені не бракує, та тільки я вашій милості ні сват ні брат і йти не збираюся». Тут інші його підняли на сміх. «Ач, кажуть, хоробрий, козирився, поки діло не дійшло до власної шкури!» Реговський у амбіцію: піду, мовляв, і квит, без усякого. Наступного дня й вирушив, тільки Богуна вже відшукати не зміг. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після ваших слів, бачу, що не збрехав він. Хмельницький, виходить, і дійсно послав Богуна з листом, а тут ви його й перехопили.

– Так воно й було, – підтвердив Володийовський.

– Скажіть-но, пане, – запитав Заглоба, – а де тепер може бути Скшетуський? Треба нам його відшукати, щоби зразу їхати за князівною!

– Під Замостям ви про все дізнаєтеся легко, там його ім’я вже прогриміло. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, наголову розбили. Потім Скшетуський власними силами двічі татарські чамбули погромив, Бурляя зім’яв і ще декілька ватаг розігнав.

– Як же Хмельницький дозволяє таке?

– Хмельницький од нас відступився, каже, вони безчинствують усупереч його наказам. Інакше б ніхто не повірив у його вірність і смиренність.

– Ох, і гидота ж пиво в цій Кінській Волі! – зауважив Заглоба.

– За Любліном поїдете по спустошеному краю, – продовжував пан Лонгинус, – там і козацькі роз’їзди побували, і татари всіх поголовно брали в неволю, а скількох полонили під Замостям і Грубешовом, самому Богові тільки відомо. Скшетуський уже не одну тисячу відбитих полонеників одіслав у фортецю. Трудиться в поті чола свого, не жаліючи ні сил, ні здоров’я.

Тут пан Лонгинус зітхнув і задумливо голову похнюпив, а помовчавши, вів мову далі:

– Думається мені, Господь у найвищому своєму милосерді неодмінно пошле Скшетуському розраду й подарує те, в чому він своє щастя бачить, бо великі заслуги цього кавалера. У нинішні часи аморальності та користолюбства, коли всяк про себе тільки дбає, він про себе забув і думати. Адже давно міг отримати згоду князя й на пошуки князівни вирушити, так ні, ні, братушки. Коли настали для батьківщини лихі часи, ні на хвилину не захотів залишити служби і, страждаючи в душі, безнастанно в трудах перебуває.

– Що й казати, душа в нього римлянина, – прорік Заглоба.

– Ось із кого приклад брати слід.

– Особливо вашій милості, пане Підбийп’ятко. Замість того щоб три голови шукати, ліпше б пошукали спосіб допомогти батьківщині.

– Господь бачить, щу в моєму серці коїться! – мовив пан Лонгинус, звівши очі до неба.

– Скшетуського вже Господь нагородив Богуновою смертю й тим, що хвилину спокою подарував Речі Посполитій, – сказав Заглоба, – саме час тепер нашому другу взятися за пошуки своєї згуби.

– Ви з ним поїдете?

– А ви хіба ні?

– Я радий би всією душею, та що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього князеві ж од Скшетуського із проханням дати йому відпустку.

– Дозвіл на відпустку в нас із вами.

– Ну, а інші ж листи я відвезти мушу…

– Доведеться вам, шановний пане, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. По правді кажучи, такі кулаки, як ваші, в експедиції за князівною вельми знадобилися б, але більше ніякої від вас користі не буде. Там постійно хитрувати доведеться і, скоріше за все, за мужиків себе видавати, вдягнувшись у козацькі свитки, а ви зі своїм зростом тільки даремно очі будете мозолити, всяке зразу запитає: а це що за здоровило? Відкіля такий козак узявся? Та й говорити по-їхньому не вмієте до пуття. Ні, ні! Паняйте собі до Кракова, а ми вже якось упораємося самі.

– І я так гадаю, – сказав Володийовський.

– Видно, так воно найліпше буде, – відповів Підбийп’ятка. – Благослови вас Господь, нехай не покине він вас у своєму милосерді! А чи відомо вам, шановні панове, де сховано князівну Олену?

– Богун сказати не захотів. Нам відомо не більше того, що я підслухав у хліві, куди він мене запроторив, але й це немало.

– Як же ви її відшукаєте?

– Це вже дозвольте мені! – сказав Заглоба. – Із гірших тарапат виплутувався. Поки шо ж у нас клопіт один – пошвидше розшукати Скшетуського.

– Попитайте в Замості. Вейгер мусить знати: вони зв’язок підтримують, і полонеників Скшетуський йому відсилає. Бог вам на поміч!

– І вам теж, – сказав Заглоба. – Будете в князя у Кракові, поклоніться від нас панові Харлампу.

– Це хто такий?

– Литвин один краси невимовної, по котрому всі княгинині придворні дівиці сохнуть.

Пан Лонгин здригнувся.

– Ви жартуєте, правда, пане?

– Ходіть здорові, ваша милість! До чого ж усе-таки паскудне в цій Кінській Волі пиво, – підморгуючи Володийовському, закінчив Заглоба.

Розділ XV

Отже, пан Лонгинус поїхав до Кракова із серцем, пронизаним стрілою, а жорстокий Заглоба з Володийовським – у Замостя, де довше одного дня друзі не затрималися, позаяк комендант, староста валецький, повідомив їм, що давно вже не мав од Скшетуського вістей; за його припущенням, поручик повів підлеглі йому полки до Збаража, щоб очистити край від банд, які там лютували. Це здавалося тим паче правдоподібним, що на Збараж, який був власністю Вишневецьких, у першу чергу мали зазіхнути закляті вороги князя. Тому шлях Володийовського й Заглобу чекав довгий і важкий, але, так чи інакше, в пошуках князівни пройти його належало, а раніше чи пізніше – значення не мало, тож вони вирушили без зволікання. Зупинялися тільки, щоби перепочити чи розбити розбійну ватагу з тих, які там і сям іще вешталися.

Край, по якому вони проїздили, так був спустошений, що часто-густо цілими днями їм жива душа не стрічалася. Містечка лежали в руїнах, спалені села обезлюдніли – жителів перебили або забрали в неволю. Тільки трупи траплялися по дорозі, кістяки будинків, церков, костьолів, напівспалені хати й собаки, що вили на попелищах. Хто не загинув од руки татар або козаків, ховався в лісових хащах і, не сміючи висунути носа, помирав од холоду й голоду, не вірячи, що лихо минуло. Коней Володийовському доводилося годувати корою або обвугленим зерном, викопаним із-під спалених комор. Одначе вперед посувалися швидко, обходячись здебільшого харчами, відібраними у бунтівних ватаг.

Був уже кінець листопада, але якщо минула зима, усім на подив, усупереч заведеному в природі порядкові, не принесла ні морозів, ні льоду, ні снігу, нинішня обіцяла бути холоднішою, ніж минулі. Земля промерзла, поля вже покрилися снігом, і вода біля берегів річок уранці затягувалася крижаною кіркою, прозорою і крихкою. Погода трималася суха, бліді сонячні промені лише в полуденні години слабко зігрівали світ, зате ранками і вечорами на небі палахкотали багряні зорі – вірний знак зими швидкої і суворої.

Слідом за війною та голодом насувався третій ворог бідолашного народу – холоди, але люди чекали їх із нетерпінням: мороз був куди більш серйозною перешкодою для воєнних дій, ніж будь-яке перемир’я. Володийовський, людина досвідчена, що Україну знала як свої п’ять пальців, перебував у впевненості, що тепер пошуки князівни неодмінно увінчаються успіхом, бо головна перешкода – війна – не швидко виникне знову.

– Не вірю я в щиросердість Хмельницького, – говорив він Заглобі. – Щоб цей хитрий лис із любові до короля відступив на Україну? Ні, не вірю. Він знає, що козаки його небагато варті, коли немає можливості окопатися: нехай буде їх хоч уп’ятеро більше, у чистому полі їм проти наших корогов не встояти. Зараз вони по зимівниках розійдуться, а стада свої в сніги поженуть. І татарам ясир додому відвести треба. Видасться морозна зима, до нової трави будемо жити в спокої.

– А то й довше: вони все-таки короля шанують. Але нам так багато часу і не знадобиться. Дасть Бог, на Масницю зіграємо весілля.

– Як би нам із нареченим не розминутись, а то знову вийде зволікання.

– При ньому три корогви, це вам не голку в стозі шукати. Може, ще під Збаражем наженемо, якщо він із гайдамаками не впорається незабаром.

– Наздогнати не наздоженемо, але по дорозі мусимо що-небудь почути, – відповів Володийовський.

Одначе якби ж то так. Селяни бачили там-сям збройні загони, чули про їхні сутички з розбійниками, але не могли сказати, чиї це були жовніри: з тим же успіхом, що і Скшетуського, це могли бути корогви Реговського, так що друзі, як і раніше, лишалися в невіданні. Зате до них докотилася інша звістка: козаки зазнавали від литовського війська невдачу за невдачею. Перші чутки про це просочились у Варшаву перед самим від’їздом Володийовського, але тоді ще здавалися сумнівними, тепер же, обрісши подробицями, рознеслися по всій країні, виявляючись чистісінькою правдою. За поразки коронних військ козакам Хмельницького з лишком відплатило литовське військо. Наклав головою Півмісяць – старий бувалий отаман, і лютий Небаба, і Кречовский, їх обох вартий, той самий Кречовский, що ні чинів не заслужив, ні відзнак, ні старостою не став, ні воєводою, а як бунтівник на палі свої дні закінчив. Здавалося, сама Немезида побажала помститися йому за німецьку кров, пролиту в Задніпров’ї, кров Вернера і Фліка, тому що потрапив він до рук не кому іншому, як німцям із Радзивіллового війська і його, важко пораненого, зрешеченого кулями, було без зволікання посаджено на палю, на якій, нещасний, корчився ще цілий день, поки чорна його душа не відлетіла. Такий був кінець людини, що за хоробрістю своєю і військовими талантами могла би стати другим Стефаном Хмелецьким, якби, спонукувана невтоленним прагненням багатств і відзнак, не пішла по шляху зрад, віроломства і страшних, кривавих безчинств, гідних самого Кривоноса.

З ним, із Півмісяцем і Небабою ще тисяч двадцять козаків полягли на полі битви або потонули в болотистій заплаві Прип’яті, і страх промчався ураганом над бунтівною Україною: в усі серця закралося передчуття, що після тріумфальних успіхів, після перемог під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями прийшов час поразок, таких як під Солоницею і Кумейками, що поклали край попереднім бунтам. Сам Хмельницький, хоч і перебував у зеніті слави і був сильнішим, ніж будь-коли раніше, злякався, довідавшись про смерть Кречовського, свого «друга», і знову кинувся випитувати про майбутнє віщунок. Різне обіцяли гетьманові ворожки – і нові великі війни, і поразки, і перемоги, – але жодна не могла сказати, що його самого очікує.

Тим часом розгром Кречовского, та й зима, що наближалася, передвіщали тривалий затишок. Країна зализувала рани, опустілі житла заселялись, і помалу підбадьорювалися серця, котрі до того сушилися сумнівами та страхом.

Друзі наші, що теж підбадьорилися, після довгої і важкої подорожі благополучно прибули до Збаража і, доповівшись у замку, без зволікання вирушили до коменданта, яким, на превеликий їхній подив, виявився Вершулл.

– А де Скшетуський? – ледве привітавшись, запитав Заглоба.

– Немає його, – відповідав Вершулл.

– Вашу милість, виходить, комендантом фортеці призначено?

– Так точно. Замість Скшетуського: він виїхав, а мені ввірив гарнізон до свого повернення.

– А коли обіцяв повернутися?

– Нічого не сказав, сам не знав, видно, тільки попросив перед від’їздом: «Якщо до мене хто приїде, скажіть, щоб тут чекали».

Заглоба з Володийовським перезирнулись.

– Давно він виїхав? – запитав невеличкий лицар.

– Десять днів як.

– Пане Міхал, – сказав Заглоба, – добре б, якби пан Вершулл вечерею нас почастував – що за розмова на голодний шлунок! За трапезою все й обговоримо.

– Радий служити, шановні панове, я і сам якраз за стіл зібрався. До речі сказати, командування переходить до пана Володийовського, як старшого за званням, так що я в нього в гостях, а не він у мене.

– Залишайтеся начальствувати, пане Кшиштоф, – відповів Володийовський, – ви роками старший, та й мені, певно, виїхати доведеться.

Незабаром було подано вечерю. Сіли, попоїли. Заглоба, заморивши черв’ячка двома мисками юшки, звернувся до Вершулла із запитанням:

– А чи немає у вас, пане, припущень, куди міг Скшетуський поїхати?

Вершулл відіслав челядників, що прислужували за столом, і після деяких роздумів відповів:

– Припущення є, але Скшетуському дуже важливо, щоб таємницю було збережено, того я при людях і не став нічого говорити. Нам отут, схоже, до весни без діла стояти, от він і скористався слушним моментом і, як мені здається, поїхав на пошуки князівни, що у Богуна в неволі.

– Богуна вже немає на світі, – сказав Заглоба.

– Як це?

Заглоба втретє або вчетверте повідав, як усе сталося, – розповідь цю він повторював із незмінним задоволенням, – Вершулл же, як і пан Лонгинус, слухав і не міг надивуватись, а потім зазначив:

– Тепер усе-таки Скшетуському легше буде.

– Воно-то так, але ж її ще відшукати потрібно. Людей-то хоч він узяв із собою?

– Нікого не взяв, із трьома кіньми та з козачком-русином тільки поїхав.

– І правильно зробив, там без хитрощів не обійдешся. До Кам’янця ще сяк-так можна б дійти з корогвою, але в Ушиці та Могильові вже точно стоять козаки – там зимівники гарні, а в Ямполі головне козацьке гніздов’я – туди або з цілою дивізією йти, або одному.

– А чому ваша милість думає, що він саме в ті краї подався? – запитав Вершулл.

– Тому, що її за Ямполем заховано і йому про це відомо, але там суцільні яри, байраки та непролазні зарості – навіть якщо знати місце, не враз відшукаєш, а не знаючи і поготів! Я в Ягорлику бував, за кіньми і позивати їздив. Разом у нас діло б, певно, пішло краще, а як він там сам один – ох, не знаю, сумнів мене бере; хіба що випадок який-небудь дорогу підкаже, адже розпитувати, і то не можна.

– Так ви хотіли з ним разом їхати?

– Хотіли. Що тепер робити будемо, га, пане Міхал? Поїдемо слідом чи не поїдемо?

– Дозволяю вирішувати вашій милості.

– Гм! Десять днів, як виїхав, – не наздогнати нам його, а головне, він звелів тут себе чекати. І Бог відає, який іще напрямок вибрав. Міг на Проскурів і Бар по старому шляху поїхати, а міг і на Кам’янець-Подільський – не вгадаєш.

– Не забудьте, пане, – сказав Вершулл, – це тільки моє припущення, що він за князівною поїхав, а впевненості в тім немає.

– Саме так! – сказав Заглоба. – А раптом він усього-на-всього за язиком вирушив і незабаром повернеться в Збараж, пам’ятаючи, що ми разом іти збиралися: зараз би йому нас якраз чекати. Ох, лихо, не знаєш, що і придумати.

– Я б вам порадив почекати ще днів десять, – сказав Вершулл.

– Десять днів – ні те ні се: або чекати, або не чекати зовсім.

– Я думаю: не чекати; що ми втрачаємо, якщо завтра ж візьмемо та й поїдемо? Не знайде Скшетуський князівни, ачей нам Господь допоможе, – сказав Володийовський.

– Бачите, пане Міхал, тут усе до тонкощів передбачити потрібно, – відповів Заглоба. – Ви по молодості літ пригод прагнете, а тут є ще небезпека: як би в тамтешніх жителів підозри не виникло, чого і Скшетуський, і ми раптом попхалися в ті краї. Козаки народ хитрий і бояться, як би їхні задуми не розкрилися. Може, вони на кордоні біля Хотина з місцевим пашею або в Задністров’ї з татарами переговори щодо прийдешньої війни ведуть – хто їх знає! А вже за чужинцями пильно будуть стежити, особливо коли розпитувати про дорогу. Я їх знаю. Видати себе легко, а що далі?