Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 57 страниц)

– Військо – козаки або татари – йде від нас по праву руку.

– А може, це наші корогви?

– Ні, звір зі сходу біжить, од Пилявців, певно, татари широкою пруть лавою.

– Господи помилуй! Тікаймо скоріше!

– Нічого іншого і не залишається робити. Ех, не було б із нами князівни, підкралися б ми до чамбулу та прихопили парочку бусурманів, а з нею… Зле доведеться, коли вони нас помітять.

– Побійтеся Бога, пане Міхал! Давайте в ліс, чи що, звернемо за вовками?

– Ні, не варто: не наздоженуть відразу – поскачуть навперейми, все навколо заповнять перед нами – як потім вибиратися будемо?

– Побий їх сило небесна! Цього тільки бракувало! А чи не помиляєтеся ви, пане Міхал? Вовки, як правило, за кошем тягнуться, а не попереду мчать.

– Ті, що осторонь, збираються з усіх усюд і за кошем плетуться, а хто попереду, підібгавши хвіст утікають. Подивіться праворуч: бачите, заграва між дерев!

– Господи Ісусе, царю юдейський!

– Тихіше, пане!.. Буде коли кінець цьому лісові?

– От-от скінчиться.

– А далі поле?

– Поле. О Господи!

– Тихо!.. А за полем інший ліс?

– До самого Матчина.

– Добре! Аби на полі цьому не наздогнали! Доберемося благополучно до другого лісу – вважайте, ми вдома. А тепер давайте до наших! Щастя, що князівна з Редзяном на Бурляєвих конях.

Друзі пришпорили коней і наздогнали Редзяна з Оленою, що їхали попереду.

– Це що за заграва праворуч? – запитала князівна.

– Не буду приховувати, ласкава панно! – відповів невеличкий лицар. – Татари це, вірогідніше за все, от що.

– Ісусе, Маріє!

– Не бійтеся, князівно! Головою клянуся, ми від них утечемо, а в Матчині наші корогви.

– Швидше, заради Бога, швидше! – вигукнув Редзян.

І без зайвих слів усі четверо понеслись, як нічні привиди, далі. Дерева почали рідшати, ліс закінчувався, і заграва дещо зблідла. Раптом Олена обернулася до невеличкого лицаря.

– Шановні панове! Заприсягніться, що не віддасте мене живцем! – сказала вона.

– Не віддамо! – відповів Володийовський. – Клянуся життям!

Не встиг він договорити, перед ними розкинулася галявина, рівна як степ, із протилежного кінця, приблизно за чверть милі від подорожан, облямована чорною смугою лісу. Прогалина ця, відкрита на всі сторони, сріблилася від місячного світла: кожен горбок на ній був видний як удень.

– От найзгубніше місце! – прошепотів Заглобі Володийовський. – Якщо вони в Чорному Острові, обов’язково на прогалину цю вийдуть.

Заглоба нічого не відповів, тільки міцніше упер п’яти в боки коня.

Вони були вже посередині галявини, ліс на протилежнім боці наближався, малювався все чіткіше, як раптом невеличкий лицар простягнув руку на схід.

– Дивіться, – сказав він Заглобі, – бачите?

– Кущі бачу вдалині, зарості…

– Кущі ж бо ворушаться. Поганяйте коней, тепер уже вони нас неодмінно помітять!

Вітер засвистів у вухах утікачів – рятівний ліс із кожною секундою був ближче.

Раптом із правого краю галявини, відкіля насувалася темна лавина, докотився спершу рокіт, подібний до гулу морських хвиль, а потім повітря сколихнув багатоголосий крик.

– Побачили! – заревів Заглоба. – Пси! Нечестивці! Дияволи! Лиходії! Вовки!

Ліс був так уже близько, що втікачі, здавалося, відчували свіже і холодне його дихання.

Але і хмара татар набирала все виразніших обрисів; темна її маса раптом почала розгалужуватися – немов гігантське страховисько випустило довгі свої щупальця і тягло їх до втікачів із неймовірною швидкістю. Чутке вухо Володийовського вже розрізняло окремі вигуки: «Алла! Алла!»

– У мене кінь спіткнувся! – крикнув Заглоба.

– Нічого! – відповів Володийовський.

Але в голові в нього одне за одним блискавкою миготіли питання: що буде, коли не витримають коні? Що буде, коли якийсь упаде? Жваві татарські бахмати мали залізну витривалість, але вони йшли від самого Проскурова і не встигли відпочити після скаженої скачки між містом і першим лісом. Можна було, щоправда, пересісти на запасних, але й ті втомилися. «Що буде?» – подумав Володийовський, і серце його забилося в тривозі – можливо, вперше в житті: не за себе він боявся, а за Олену, котру за час довгої подорожі полюбив, як сестру рідну. Йому добре було відомо, що татари, кинувшись у погоню, скоро не відстануть.

– І нехай женуться, її їм не бачити! – сказав він собі і зціпив зуби.

– У мене кінь спіткнувся! – удруге крикнув Заглоба.

– Нічого! – повторив Володийовський.

Тим часом вони досягли лісу. Пітьма поглинула їх. Але й окремі татарські вершники були вже за декілька сот кроків за спиною.

Одначе тепер невеличкий лицар знав, що робити.

– Редзяне! – крикнув він. – Звертай із панною з битого шляху на першу ж стежинку.

– Слухаюся, ваша милість! – відповів Редзян.

Невеличкий лицар обернувся до Заглоби:

– Готуйте пістолі!

І схопився рукою за вузду коня свого товариша, змушуючи його сповільнити біг.

– Що ви робите? – закричав шляхтич.

– Нічого! Притримайте коня.

Редзян із Оленою тим часом швидко віддалялися. Нарешті вони підскакали до місця, де битий шлях круто звертав до Збаража, а вперед відходила вузька лісова стежка, наполовину схована гіллям. Редзян направив туди коней, і за хвилину вони з Оленою сховалися в мороці між дерев.

Володийовський негайно зупинив свого коня і коня Заглоби.

– Боже милосердний! Що ви робите? – заревів шляхтич.

– Треба затримати погоню. Інакше князівну не врятувати.

– Ми загинемо!

– І нехай. Ставайте на узбіччя! Сюди! Сюди хутчіше!

Друзі причаїлися в пітьмі під деревами. Татарські бахмати тим часом наближалися – весь ліс гудів од скаженого тупоту копит, як у бурю.

– От і кінець прийшов! – сказав Заглоба і підніс до губ міх із вином.

Не одразу від нього відірвавшись, він труснув головою і вигукнув:

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Я готовий умерти!

– Постривайте, постривайте! – сказав Володийовський. – Троє вперед вирвалися – цього мені й треба.

І дійсно: на освітленій місяцем дорозі показалися три вершники: видно, під ними були найпрудкіші бахмати, що в Україні прозиваються вовкогонами, – від них не могли втекти навіть вовки. Далі, відставши кроків на двісті-триста, мчало ще десятка півтора вершників, а там і вся щільно збита зграя ординців.

Ледь троє перших порівнялися з засідкою, прогриміли два постріли, потім Володийовський, як рись, вистрибнув на середину дороги і, перш ніж Заглоба встиг опам’ятатись і зміркувати, що відбувається, третій татарин упав, немов блискавкою уражений. Усе сталось як оком змигнути.

– На коня! – крикнув невеличкий лицар.

Йому не довелося повторювати двічі: через секунду друзі мчали по шляху, мов два вовки, переслідувані розлюченою собачою зграєю. Тим часом підоспілі бусурмани обступили своїх полеглих одноплемінників і, переконавшись, що загнані вовки здатні загризти на смерть, злегка притримали коней, чекаючи відсталих.

– Бачили, пане! Я знав, що вони зупиняться! – сказав Володийовський.

Але виграли наші друзі всього декілька сот кроків: погоня перервалася ненадовго, тільки тепер татари трималися купи і поодинці вперед не виривалися.

Коні втікачів виснажені були тривалою скачкою, і поступово біг їхній сповільнювався. Особливо втомився кінь під Заглобою – нелегко було нести на собі таку тушу – і знову почав спотикатись; у старого шляхтича залишки волосся піднялися сторчма при думці, що буде, якщо впаде кінь.

– Пане Міхал, дорогий, не кидайте мене! – у розпачі вигукував він.

– Не тривожтеся! – відповідав невеличкий лицар.

– Щоб цього коня вовки…

Він не договорив: перша стріла задзижчала над самим його вухом, а за нею, немов жуки і бджоли, задзвеніли, засвистіли, заспівали інші. Одна пролетіла так близько, що ледь не зачепила оперенням вуха Заглоби.

Володийовський обернувся і двічі вистрілив у переслідувачів із пістоля.

Раптом кінь Заглоби спіткнувся, та так, що ледве не зарився храпом у землю.

– Господи помилуй, у мене кінь падає! – не своїм голосом заволав Заглоба.

– Спішуйтеся й у ліс! – заревів Володийовський.

Із цими словами він осадив і свого коня, сплигнув додолу, і за хвилину пітьма поглинула обох.

Але маневр цей не лишився непоміченим розкосими татарськими очима, і півсотні бусурманів, теж зіскочивши з коней, кинулися за втікачами навздогін.

Гілки зірвали шапку з Заглоби, хльоскали його по лиці, за жупан чіплялись, але шляхтич мчав стрімголов, наче скинув із пліч років тридцять. Кілька разів він падав, але, підвівшись, припускав іще швидше, сопучи, як ковальський міх, поки не скотився в глибоку яму від вирваного з коренем дерева і не відчув, що звідси йому вже не вибратися: сили залишили його зовсім.

– Ви де? – тихо запитав Володийовський.

– Тут, у ямі! Каюк мені! Рятуйтеся, пане Міхал.

Але пан Міхал, ні хвилини не вагаючись, сплигнув слідом за ним у яму і затулив йому рот долонею.

– Тихо! Може, ще проскочать! А ні, будемо захищатися.

Тим часом татари наблизились. Одні з них, гадаючи, що втікачі попереду, і дійсно проскочили мимо, інші ж сповільнили ходу, оглядаючись навколо себе й обмацуючи дерева.

Лицарі затаїли подих.

«Хоч би який-небудь сюди звалився, – у відчаї подумав Заглоба, – я б йому показав!..»

Раптом вусібіч посипались іскри: татари заходилися викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що дмухали на трути. Деякий час татари – лиховісні лісові примари – блукали околяса за півсотні кроків од ями і підступали все ближче.

Але раптом якісь дивні звуки, шум і невиразні вигуки донеслися з боку дороги, порушуючи спокій сонної хащі.

Татари поховали кресала і завмерли як укопані. Пальці Володийовського впилися в плече Заглобі.

Вигуки стали голоснішими, раптово спалахнули червоні вогники й одночасно пролунали мушкетні залпи – один, другий, третій, а слідом крики: «Алла!», дзенькіт шабель, кінське іржання. Тупіт копит змішався з криками: на дорозі закипіла битва.

– Наші! Наші! – крикнув Володийовський.

– Бий, убивай! Бий! Коли! Ріж! – ревів Заглоба.

Ще мить – і повз яму в страшному переполоху пролетіли півсотні ординців, що втікали до своїх щодуху. Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін і помчав за ними по п’ятах у темній хащі.

Заглоба залишився сам на дні ями.

Він спробував був вилізти, але не зміг. Усі кістки в нього боліли, ноги відмовлялися коритись.

– Ха, мерзотники! Втекли! – сказав він, вертячи навсібіч головою. – Хоч би один залишився – у приємній компанії веселіше було б стирчати в цій ямі. Шкода! Показав би я голубчику, де раки зимують! Ну, нехристи, виріжуть вас там, як худобу! Боже милосердний! Гамір-то все сильніший! Добре б, це був сам князь Ярема, він би вам усипав перцю. Кричите, кричите на своєму бусурманському наріччі, незабаром вовки над вашими тельбухами будуть славити Аллаха. А пан Міхал молодець – самого мене покинув! Утім, не диво! Молодий, от і жадібний до крові. Після нинішньої колотнечі я з ним піду хоч у пекло – він не з тих, хто друга в пригоді залишає. А цих трьох як ужалив! Оса, та й тільки! Ех, був би зараз міх під рукою… Його вже либонь чорти взяли… розтоптали коні. А раптом гадюка заповзе в це ямище та вкусить… Ой, що таке?

Крики та мушкетні залпи почали віддалятись у бік галявини і першого лісу.

– Ага! – сказав Заглоба. – Наші слідом полетіли! Слава Всевишньому! Втікаєте, собачі діти?!

Крики все більше віддалялися.

– Здорово вони їх! – не змовкаючи, бурмотів шляхтич. – Одначе, видно, доведеться мені посидіти в цій ямі. Не вистачає тільки вовкам дістатися на вечерю. Спершу Богун, потім татарва, а насамкінець вовки. Пошли, Господи, Богуну палю гостру, а вовкам сказ – про бусурманів наші подбають самі! Пане Міхал! Пане Міхал!

Тиша була відповіддю Заглобі, тільки бір шумів – вигуки й ті вдалині завмирали.

– Схоже, мені тут спати доведеться… Пропади все пропадом! Гей, пане Міхал!

Терпіння Заглоби, одначе, ще тривале очікувало випробування: небо вже почало сіріти, коли на битім шляху знову почувся кінський тупіт, а потім у лісових сутінках заблискали вогні.

– Пане Міхал! Я тут! – закричав шляхтич.

– Чого ж не вилазите?

– Ба! Коли б я міг вилізти.

Невеличкий лицар, нагнувшись над ямою зі скіпкою в руці, простягнув Заглобі руку й мовив:

– Ну, з татарвою покінчено. За той ліс загнали триклятих.

– Кого ж нам Господь послав?

– Кушеля і Розтворовського з двома тисячами кінноти. І драгуни мої з ними.

– А нехристів багато було?

– Та ні! Тисячі дві-три, не більше.

– Ну і слава Богу! Дайте ж скоріше випити чого-небудь, ноги зовсім не тримають.

Через дві години Заглоба, чудово нагодований і добряче напідпитку, сидів у зручному сідлі в оточенні драгунів Володийовського, а невеличкий лицар, що їхав поряд із ним, говорив так:

– Не засмучуйтеся, ваша милість, хоч ми і не привеземо князівну в Збараж, усе ж краще, що вона не потрапила в руки до невірних.

– А може, Редзян іще поверне до Збаража? – припустив Заглоба.

– Ні, цього він робити не буде. Дорога зайнята буде: чамбул той, котрий ми відігнали, незабаром повернеться й полетить за нами слідом. Та й Бурляй, так і сподівайся, наскочить і раніше підступить до Збаража, ніж Редзян туди приспіє. А з іншого боку, від Старокостянтинова, Хмельницький іде з ханом.

– Господи помилуй! Так вони з князівною все одно що в пастку потраплять.

– Редзян допетрає, що треба між Збаражем і Старокостянтиновом проскочити, поки не пізно, поки полки Хмельницького або ханські чамбули їх не оточили. Я, зізнаюся вам, на нього дуже надіюсь.

– Дай-то Боже!

– Малий, наче лисиця, хитрий. Уже на що ви, пане, на вигадки мастак, а він вас перевершить, мабуть. Скільки ми ламали голови, як князівні допомогти, і зрештою опустили руки, а з’явився він – усе відразу пішло на лад. І тепер вужем проповзе – зі своєю шкурою либонь теж шкода розлучатися. Не будемо втрачати надії та покладемося на волю Господню: скільки вже разів Усевишній князівні посилав порятунок! Пригадайте, як самі мене підбадьорювали, коли Захар приїжджав у Збараж.

Заглобу ці слова невеличкого лицаря дещо втішили, і він поринув у роздуми, а потім знову звернувся до друга:

– Ви про Скшетуського в Кушеля не запитали?

– Скшетуський уже в Збаражі і здоровий, слава Богу. Разом із Зацвілиховським од князя Корецького прибув.

– А що ми йому скажемо?

– У тім-то й штука!

– Він, як колись, вважає, що князівну в Києві вбито?

– Так і вважає.

– А Кушелю або кому іншому ви говорили, де ми були?

– Нікому не говорив: спершу, вирішив, із вами треба порадитися.

– На мою думку, ліпше поки що мовчати про все, – сказав Заглоба. – Не дай Боже, потрапить дівчина до козаків або татар – Скшетуський удвічі більше страждати буде. Навіщо роз’ятрювати рани, що підгоїлися?

– Виведе її Редзян. Головою ручаюся!

– І я б своєю з охотою поручився, та тільки лихо нині по світу як чума гуляє. Не будемо нічого говорити і покладемося на волю Божу.

– Що ж, нехай буде так. А пан Підбийп’ятка Скшетуському не проговориться?

– Погано ж ви його, пане, знаєте! Він слово честі дав, а для литовської нашої жердини довготелесої нічого святішого немає.

Тут до друзів приєднався Кушель, і далі вони їхали разом, гріючись у перших променях сонця, що вставало, і розмовляючи про справи суспільні, про прибуття в Збараж регіментаріїв на настійну вимогу князя Яреми, про швидкий приїзд самого князя і неминучу вже, страшну війну з раттю Хмельницького.

Розділ XXIV

У Збаражі Володийовський і Заглоба знайшли всі коронні війська зібраними в очікуванні ворога. Був там і коронний підчаший, що прибув із-під Старокостянтинова, і Ланцкоронський, каштелян кам’янецький, що донедавна громив ворога під Баром, і третій регіментарій, пан Фірлей із Домбровиці, каштелян бєльський, і пан Анджей Сєраковський, коронний писар, і пан Конєцпольський, хорунжий, і пан Пшиємський, генерал від артилерії, особливо досвідчений стосовно штурму міст і спорудження укріплень. І з ними десять тисяч кварцяного війська, не враховуючи декількох корогов князя Яреми, що колись іще в Збаражі квартирували.

Пан Пшиємський із півдня від міста і замку, за двома ставками і рікою Гнізною, розташував табір, що укріпив за всіма правилами іноземного фортифікаційного мистецтва; тепер штурмувати табір можна було тільки в лоб, тому що з тилів його захищали ставки, замок і річка. Тут регіментарії мали намір дати відсіч Хмельницькому і затримати навалу, поки не приспіє король з іншими військами та шляхетським ополченням. Але чи здійснимим був такий задум при нечуваній моці Хмельницького? Багато хто в цьому сумнівався, на підтвердження своїх сумнівів виставляючи вагомі доводи і серед них той, зокрема, що в самому таборі справи були кепські. Насамперед, між воєначальників накопичувалася прихована ворожнеча. Регіментарії прийшли в Збараж не по своїй волі, а лише на настійну вимогу князя Яреми. Спочатку збиралися вони оборонятися під Старокостянтиновом, але, коли пройшла чутка, начебто Ярема згоден приєднатися до них тільки в разі, якщо місцем зустрічі з ворогом буде обрано Збараж, воїнство без тривалих роздумів оголосило королівським полководцям, що бажає йти в Збараж і ніде більше битися не буде. Не допомагали ні умовляння, ні авторитет сановників, і незабаром регіментарії зрозуміли, що, коли й надалі будуть упиратися, військо, починаючи від важкої гусарської кавалерії й закінчуючи останнім іноземним вояком, залишить їх і збіжиться під прапори князя Яреми. То був один із сумних, досить частих на ті часи прикладів непокори, породжуваної багатьма причинами: бездарністю воєначальників, взаємними їхніми розбратами, панічним страхом перед міццю Хмельницького і небувалими доти поразками, особливо розгромом під Пилявцями.

Так що довелося регіментаріям рушити в Збараж, де, хоча призначені вони були самим королем, їм належало хоч-не-хоч віддати владу Вишневецькому: йому і тільки йому погоджувалося підкоритися військо, тільки з ним готове було йти в бій і загинути. Але поки справжній цей вождь не прибув у Збараж, тривога серед воїнства росла, дисципліна украй розхиталась, у серця закрадався страх. Уже відомо було, що Хмельницький, а з ним хан ідуть із такою силою, якої не бачили з часів Тамерлана. Мовби лиховісні птахи, зліталися до табору все нові й нові чутки, одна страшніша за іншу, і підточували непохитність вояцького духу. Зростали побоювання, як би раптовий спалах загальної паніки, як це було в Пилявцях, не розсіяв останніх загонів, які ще перепиняли Хмельницькому шлях до серця Речі Посполитої. Полководці самі втрачали голову. Суперечливі їхні накази або зовсім не виконувались, або виконувалися з небажанням. Воістину сам тільки Ярема міг відвернути лихо, що нависло над табором, військом і всією країною.

Заглоба та Володийовський, прибувши в місто з корогвами Кушеля, негайно підхоплені були виром табірного життя: не встигли вони з’явитися на майдані, їх оточили офіцери різних частин і навперебій заходилися випитувати, що чутно. Побачивши полонених татар, цікаві підбадьорилися. «Поскубли татарву! Полонених привезли! Послав Господь вікторію!» – повторювали одні. «Татари підходять – і Бурляй із ними! – кричали інші. – До зброї! На вали!» І понеслася по табору новина, а заразом виростала в розмірах здобута Кушелем перемога. Юрба навколо бранців збільшувалася. «Постинати бусурманам голови! – лунали крики. – Що ще з ними робити!» Запитання посипалися, мов сніговій, але Кушель відповідати на них не захотів і вирушив із реляцією на квартиру до каштеляна бєльського. На Володийовського ж і Заглобу тим часом накинулися знайомі з «руських» корогов, а вони, як могли, ухилялись: обом не терпілося скоріше побачитися зі Скшетуським.

Відшукали вони його в замку в товаристві старого Зацвілиховського, двох місцевих ксьондзів-бернардинців і Лонгинуса Підбийп’ятки. Скшетуський, забачивши друзів, ледь зблід і заплющив на секунду очі: занадто багато хворобливих спогадів сколихнулося в ньому, тільки вони з’явилися. Одначе вітав приятелів спокійно і навіть радісно, запитав, де вони були, і задовольнився першою більш-менш правдоподібною відповіддю, тому що, вважаючи князівну загиблою, нічого вже не хотів, нічого не чекав од життя, і навіть тіні підозри, що тривала їхня відсутність могла хоч якось бути пов’язана з Оленою, не закралося в його душу. І лицарі наші словом не обмовились про мету своєї подорожі, хоч як зітхав і совався на місці пан Лонгинус, то на одного, то на другого спрямовуючи запитливий погляд, намагаючись прочитати на їхніх обличчях слабку хоча б надію. Але обидва були зайняті єдино Скшетуським. Пан Міхал раз у раз кидався його обіймати: серце невеличкого лицаря розтануло, ледь тільки він побачив давнього вірного свого друга, якому стільки довелося вистраждати і перетерпіти, стільки втратити, що і жити начебто ні для чого стало.

– От ми і разом, – говорив він Скшетуському. – З давніми друзями вам легше буде! І війна не за горами: такої, здається мені, ще не бувало, як тут не радіти вояцькій душі! Дав би Бог здоров’я – ще не раз поведете гусарів у битву!

– Здоров’я Господь мені повернув, – відповів Скшетуський, – я і сам нічого іншого не хочу, крім як служити батьківщині, поки їй потрібний.

Скшетуський і справді зовсім уже видужав: молодість і могутній організм перемогли хворобу. Страждання пошматували його душу, але не зломили тіла. Він лише дуже схуд і пожовк – чоло, щоки, ніс здавалися виліпленими зі свічкового воску. Колишня кам’яна суворість рис збереглася: їх скував крижаний спокій, який можна побачити на обличчях небіжчиків, та ще більше срібних ниток вилось у його чорній бороді, а так він, мабуть, нічим не відрізнявся від усіх інших, хіба що, всупереч вояцьким звичаям, уникав багатолюддя, пиятик і гучних збіговиськ, охочіше спілкуючись із ченцями, жадібно вислуховуючи їхні розповіді про монастирське буття та загробне життя. Однак службу ніс справно і до війни та облоги, що передбачалася, готувався нарівні з усіма.

І зараз розмова швидко звернула на цей предмет, бо ні про що інше ніхто в усьому таборі, в місті й у замку не думав. Старий Зацвілиховський почав розпитувати про татар і про Бурляя, якого знав віддавна.

– Славний воїн, – говорив він, – шкода, що проти батьківщини піднявся разом з іншими. Ми з ним під Хотином служили, молодик він тоді ще був, але обіцяв вирости в гідного чоловіка.

– Він же сам із Задніпров’я, і люди його всі відтіля, – сказав Скшетуський, – як же сталося, батьку, що вони з півдня, з боку Кам’янця, підходять?

– Видно, Хмельницький навмисне поставив його там на зимові квартири, – відповів Зацвілиховський. – Тугай-бей на Дніпрі залишався, а великий цей мурза віддавна тримає зло на Бурляя. Він у татар, як ніхто інший, сидить у печінках.

– А тепер їхнім соратником буде!

– От-от! – сказав Зацвілиховський. – Такі часи! Але вже Хмельницький наглядить, щоб вони не перегризлися.

– А коли Хмельницького сюди очікують? – запитав Володийовський.

– Із дня на день, хоча… хто може знати напевно? Регіментаріям би зараз висилати роз’їзд за роз’їздом, так ні ж, вони й гадки не мають. Ледь упросив, щоб Кушеля відправили на південь, а Пігловських до Чолганського Каменя. Сам хотів піти, так тут що не година, то раду збирають… Ще зважилися, нарешті, послати коронного писаря з дюжиною корогов. Поспішати треба – як би не зробилося пізно. Пошли нам, Господи, князя нашого скоріше, а то ж ганьби не обберемося, другі вийдуть Пилявці.

– Бачив я допіру, коли майдан проїжджали, воїнів цих, – сказав Заглоба, – всі якісь недійшлі, бравих хлопців перелічити по пальцях. Маркітантами їм перебувати, а не з нами, що більше життя любимо військову славу, пліч-о-пліч воювати!

– Нісенітницю говорите, пане! – пробурчав старий. – Я вашої відваги не применшую, хоча раніше іншої був думки, але всі ті лицарі, що тут зібралися, – найкращі воїни, яких коли-небудь Річ Посполита мала. Їх тільки очолити! Вождь потрібний! Воєвода кам’янецький – добрий рубака, та проводир нікчемний, пан Фірлей старий, а що стосується підчашого – цей, як і князь Домінік, під Пилявцями показав, чого вартий! Не диво, що їх не бажають слухати. Жовнір охоче кров проллє, коли упевнений буде, що без потреби його не пошлють на смерть. А нині ці полководці, замість того щоб готуватися до облоги, – сперечаються, хто де стояти має!

– А провіанту досить? – стурбовано запитав Заглоба.

– І продовольства менше, ніж треба, а з фуражем і зовсім кепсько. Якщо облога триватиме місяць, доведеться коней стружками годувати та камінням.

– Ще не пізно про це подбати, – зауважив Володийовський.

– Спробуйте пояснити їм. Дай Боже, щоб князь скоріше прибув, repeto.

– Не лише ви, пане, за ним зітхаєте, – втрутився пан Лонгинус.

– Знаю, – відповів старий. – Пройдіться тільки по майдану. Усі біля валів сидять та дивляться на Старий Збараж, а деякі в місті на дзвіниці піднімаються. Трапиться кому-небудь крикнути ні з того ні з сього: «Йде!» – з радості чманіють. Стомлений подорожанин у пустелі не так desiderat aquae,[195]195
  води жадає (лат.).


[Закрыть] як ми прибуття князя. Тільки б він раніше Хмельницького встиг, боюся, його затримують якісь impedimenta.

– І ми молимося за якнайшвидший його приїзд удень і вночі, – озвався один із бернардинців.

Незабаром, одначе, благанням і молитвам усього лицарства судилося бути почутими, хоча наступний день приніс іще більші побоювання, які супроводжувалися лиховісними знаками. Дня восьмого липня, у четвер, страшна гроза вибухнула над містом і свіжонасипаними табірними валами. Дощ лив як із відра. Частину земляних укріплень розмило. У Гнізні та обох ставках піднялася вода. Ввечері блискавка вдарила в прапор піхотного полку бєльського каштеляна Фірлея; кілька людей було вбито, а древко прапора розкололося на тріски. Це вважали за поганий omen,[196]196
  ознака, знак (лат.).


[Закрыть] явний вияв гніву Господнього, тим більше що Фірлей був кальвіністом. Заглоба пропонував послати до нього депутацію з проханням або навіть вимогою навернутися до істинної віри, «тому що не може бути Божого благословення війську, якого вождь перебуває в Богомерзких оманах гріховних». Багато хто поділяв цю думку, і лише повага до особи каштеляна та його булави зашкодила відрядити депутацію. Але це тільки ще більше всіх сповнило глибоким сумом. І гроза бушувала не вгамовуючись. Вали, хоч вони й укріплені були лозняком, кілками та каменями, розмило, гармати загрузали в мокрій землі. Довелося підкладати дошки під гаубиці, мортири й навіть восьмиствольні гармати. У глибоких ровах шуміла вода, піднявшись у зріст людини. Ніч не принесла спокою. Вітер до світанку гнав невпинно по небу гігантські збіговиська хмар, що, клубочучись і страшенно гуркочучи, обрушували на Збараж усі, які лише мали про запас, дощі, блискавки, громи… Тільки челядь залишилася в таборі в наметах, товариство ж, воєначальники, навіть регіментарії, крім лише кам’янецького каштеляна, поховалися в місті й замку. Якщо б Хмельницький прийшов під час цієї бурі, табір був би захоплений ним без опору.

Наступного дня трохи розгодинилося, хоча дощ іще накрапав. Лише о шостій годині південний вітер розігнав хмари, небозвід над табором заблакитнів, а в напрямі Старого Збаража заблискала чудова семибарвна веселка, що одним кінцем ішла за Старий Збараж, а іншим немовби висмоктувала вологу з Чорного Лісу, і довго блищала, граючи і переливаючись на тлі хмар, що розбігалися.

Тоді бадьорістю виповнилися всі серця. Лицарі повернулися в табір і піднялися на ослизлі вали, щоб помилуватися веселкою.

Негайно зав’язалися жваві розмови, посипалися здогади, що цей добрий знак провіщає, як раптом Володийовський, що стояв разом із усіма над самим ровом, приставив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:

– Військо з-під веселки виходить, військо!

Усе почало рухатись, юрба начебто від вітру загойдалась, і миттєво зчинився галас. Слова: «Військо йде!» – стрілою пронеслися над валами. Жовніри, тіснячись і штовхаючись, збивалися в купи. Гомін то посилювався, то стихав, долоні потягнулися до очей, погляди вперлися вдалину, серця забилися – усі, затамувавши подих, дивилися в один бік, то охоплені сумнівами, то окрилені надією.

Тим часом під семибарвною аркою щось замаячіло і поступово почало набувати чітких обрисів, і все краще бачилось, усе ближче підступало, – і от уже можна було розрізнити прапори, прапорці, бунчуки! А там і цілий ліс значків – зір нікого вже не обманював: це йшло військо.

Тоді з усіх грудей вирвався єдиний лемент, оглушливий крик радості й надії:

– Ярема! Ярема! Ярема!

Старі жовніри зовсім утратили розум. Одні збігли з валів, перебралися через рів і по затопленій рівнині, не розбираючи дороги, помчали назустріч полкам, які наближались; інші кинулися до коней; хто сміявся, хто плакав, деякі, складаючи молитовно руки або простягаючи їх до неба, кричали: «Йде батько наш! Йде наш вождь і рятівник!» Можна було подумати, перемогу вже здобуто, облогу знято й вороже військо розбито. Тим часом князівські полки підходили все ближче, вже і значки розрізнити було можна. Попереду, як звичайно, йшли легкі кінні корогви княжих татар, козаків і волохів, за ними іноземна піхота Махницького, далі артилерія Вурцеля, важка гусарська кавалерія та драгуни. Сонячні промені відбивалися від їхніх обладунків, від залізець списів, які стирчали поверх голів, – і йшли вони, оточені дивним цим сяйвом, немов в ореолі перемоги. Скшетуський, що стояв на валу з паном Лонгином, іздалеку впізнав свою корогву, котру залишив у Замості, і пожовклі його щоки забарвилися легким рум’янцем. Він зітхнув раз-другий усіма грудьми, немов скидаючи із себе непомірний тягар, і на очах повеселішав. Він розумів, що наближаються дні нелюдських випробувань і кровопролитних сутичок, а ніщо краще не лікує сердець, не заганяє в далекі куточки душі болісні спомини. Полки тим часом посувалися вперед: уже не більше тисячі кроків відділяло їх від табору. І воєначальники поспішили на вали подивитися на прибуття князя: всі три регіментарії і з ними пан Пшиємський, коронний хорунжий, староста красноставський, пан Корф та інші офіцери, як із польських корогов, так і з полків іноземного строю. Вони поділяли загальну радість, а більше за всіх радів Ланцкоронський, регіментарій: він, скоріше рубака, ніж полководець, який військову славу цінував над усе, простягнув булаву в той бік, відкіля наближався Ярема, і промовив так голосно, що всіма був почутий:

– От істинний наш вождь, і я перший передаю йому свою подяку та свою владу.

Княжі полки почали входити в табір. Усього було їх три тисячі людей, але варті були вони ста тисяч: то йшли переможці боїв під Погребищем, Немировом, Старокостянтиновом і Махнівкою. Знайомі та друзі кинулись їх вітати. За полками легкої кавалерії випливала артилерія Вурцеля. Жовніри насилу вкотили чотири ломові пищалі, дві могутні восьмиствольні гармати і шість захоплених у ворога органок. Князь, який відправляв полки зі Старого Збаража, підійшов лише надвечір, після заходу сонця. Усі збіглися його зустрічати – живої душі в місті не залишилося. Солдати з палаючими каганцями, головешками, смолоскипами і скіпками обступили князівського скакуна, загороджуючи йому шлях, а то й за вуздечку хапаючи, – кожному хотілося зблизька подивитися на героя. Одяг його цілували і самого ледь не стягнули із сідла, щоб далі нести на руках. У пориві піднесення не тільки воїни з польських корогов, але і чужоземці-найманці повідомляли, що три місяці будуть нести службу безкоштовно. Товкотнеча навколо зробилася така, що князь ні кроку не міг ступити – так і сидів на білому своєму скакуні в оточенні жовнірів, немов пастир серед овець, а привітальні вигуки не змовкали.