Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 50 страниц)

7

Так сталося, що Сонячний Ґарднер озирнувся з пляжу на готель саме тієї миті, коли Джек прикінчив останнього вартового лицаря. Він почув глухий удар, наче в готелі десь вибухнув динаміт. Тієї ж самої миті яскраве сяйво випурхнуло з усіх вікон другого поверху «Ейджинкурта», і всі мідні символи – місяці, зорі, планети, чудернацько покручені стріли – враз завмерли.

Ґарднер був убраний як тупуватий боєць особливого призначення лос-анджелеської поліції. Зверху білої сорочки він зодягнув грубий чорний бронежилет та прикріпив до плеча рацію на полотняній мотузочці. Під час ходи коротка товста антена хиталася туди-сюди. На другому плечі висів «Везербі» тридцять шостого калібру. Ця мисливська рушниця була завбільшки з протиповітряну гармату; поглянувши на неї, Роберт Руарк[271]271
  Роберт Руарк (1915—1965) – американський автор, колумніст, мисливець на велику дичину.


[Закрыть] помер би від заздрощів. Ґарднер купив її шість років тому, коли обставини змусили його позбутися старої рушниці. Чохол для «Везербі» зі справжньої шкіри зебри лежав зараз у багажнику чорного «кадилака» поруч із тілом сина.

– Морґане!

Морґан не обернувся. Він стояв позаду, лівіше від скупчення скель, що виростали з піску, наче чорні ікла. За двадцять футів від скель і лише за п’ять – до лінії прибою лежав Спіді Паркер, він же Паркус. Якось, коли він був Паркусом, цей чоловік наказав затаврувати Морґана із Орріса – на великих білих стегнах Морґана з внутрішнього боку з’явилися синьо-багряні шрами. Позначки, за якими на Територіях упізнавали зрадників. Лише через пряме втручання королеви Лаури ці шрами залишилися не на щоках, а там, де їх майже завжди міг приховати одяг. Морґан – як цей, так і той – сильніше любити королеву за це не став, а от ненависть до Паркуса, який рознишпорив їхні давні оборудки, надзвичайно зросла.

Тепер Паркус/Паркер лежав на пляжі долілиць, його череп укривали загноєні виразки. З вух повільно текла кров. Морґанові хотілося вірити, що Паркер досі живий, що він досі страждає, але востаннє його спина звелася і впала хвилин п’ять тому, коли вони з Ґарднером прийшли до цих скель.

Коли Ґарднер покликав його, Морґан не обернувся, бо із захватом вивчав свого давнього ворога, котрий тепер ось програв. Той, хто стверджував, що помста не солодка, помилявся.

– Морґане! – знову прошипів Ґарднер.

Цього разу Морґан, насупившись, повернувся.

– Ну? Що?

– Погляньте! Дах готелю!

Морґан побачив, що всі флюгери і мідні фігури (орнаменти даху), які під час штилю і бурі оберталися з однією швидкістю, зупинилися. Тієї ж миті земля під їхніми ногами різко похитнулася і знову заспокоїлася. Наче якась підземна тварюка гігантських розмірів здригнулася під час зимової сплячки. Морґан майже повірив би, що це просто його уява, якби не широкі, налиті кров’ю очі Ґарднера.

«Закладаюся, Ґарде, ти хотів ніколи не виїжджати за межі Індіани, – подумав Морґан. – В Індіані немає жодних землетрусів, так?»

Тихе сяйво знову спалахнуло у вікнах «Ейджинкурта».

– Що це означає, Морґане? – хрипким голосом запитав Ґарднер.

Морґан бачив, що його божевільна лють через смерть сина перетворилася у страх за самого себе. Це було нецікаво, але Морґан знав, що коли знадобиться, Превелебний поверне минулу скаженість. Морґан ненавидів витрачати енергію на будь-що, непричетне до прямого усунення перешкоди, яка постала між ним і світом – всіма світами. Усунення Джека Сойєра, котрий з’явився спершу як чиряк, а тепер розрісся до розмірів найбільшої проблеми Слоутового життя.

Рація Ґарднера запищала.

– Командир четвертого червоного загону Сонячному! Сонячний, прийом!

– Сонячний слухає, командире четвертого червоного загону, – загорлав Ґарднер. – Що трапилося?

Один за одним Ґарднерові проквоктали чотири рапорти, які майже не відрізнялися за змістом. Нічого нового, не відомого їм з Морґаном, він не почув: спалахи світла, зупинка флюгерів, тремтіння землі або можливий початок землетрусу. Однак Ґарднер з гострим ентузіазмом слухав кожен рапорт, ставив різкі запитання, гаркав «Далі» і наприкінці кожного сеансу зв’язку обривав співрозмовника словами «Повтори» або «Зрозуміло». Слоут подумав, що Ґарднер поводиться, як актор другого плану у фільмі-катастрофі.

Але якщо йому від цього ставало краще, Слоут не заперечував. Це дозволяло йому не відповідати на запитання Ґарднера… і тепер, коли він думав про це, то припускав, що, можливо, Ґарднер не хоче чути відповіді, і саме тому він поринув у цю муру з радіоперемовинами.

Вартові мертві або виведені з ладу. Ось чому зупинилися флюгери, ось чому спалахувало те світло. Джек не знайшов Талісман… принаймні поки що. Бо коли він його таки знайде, все в Пойнт-Венуті справді затрясеться, загримить і закрутиться. Однак Морґана це не хвилювало.

Він здійняв свої руки і торкнувся ключа на шиї.

Ґарднер закінчив примовляти свої «повтори», «зрозуміло» і «окей». Він зняв рацію і поглянув на Морґана дикими, переляканими очима. Перш ніж він зміг вимовити хоч слово, Морґан легко поклав руки йому на плечі. Якщо він і міг любити когось у цьому світі, окрім свого бідолашного сина, то любив – якось по-своєму, звісно – тільки цю людину. Вони пройшли довгий шлях разом і як Морґан із Орріса й Озмонд, і як Морґан Слоут та Роберт «Сонячний» Ґарднер.

Майже така сама рушниця, як та, з якої він застрелив Філа Сойєра, висіла зараз на плечі Ґарднера.

– Послухай, Ґарде, – сказав Морґан спокійно. – Ми переможемо.

– Ви певні щодо цього? – прошепотів Ґарднер. – Я гадаю, він вбив вартових, Морґане. Знаю, це звучить, як божевілля, але я справді гадаю… – Він замовк, на його губах тремтіли краплі піни.

– Ми переможемо, – повторив Морґан тим самим спокійним голосом, справді вірячи в сказане. Тут панувала чітка визначеність. Він багато років чекав на це, його рішучість була справжньою тоді, вона залишалася такою і зараз. Джек вийде з Талісманом у руках. Ця річ мала неймовірну силу… але була дуже крихкою.

Морґан поглянув на обладнаний оптичним прицілом «Везербі», який міг зупити носорога, а тоді торкнувся пальцями ключа, який міг стріляти блискавками.

– У нас є все, щоб впоратися з ним, коли він вийде, – сказав Морґан, а тоді додав: – В обох світах. Якщо ти зберігатимеш свій спокій і хоробрість, Ґарде. Якщо ти стоятимеш поряд зі мною.

Губи співрозмовника трохи перестали тремтіти.

– Морґане, звісно, я…

– Пам’ятай, хто вбив твого сина, – м’яко сказав Морґан.

Тієї самої миті, коли Джек Сойєр вдавив розпечену монету в лоб почвари з Територій, Руель Ґарднер, який від шести років страждав на відносно нешкідливі для здоров’я легкі епілептичні напади (у цьому ж віці в Озмондового сина почали виявлятися симптоми того, що називали Заразою Заклятих Земель), раптом затрусився в сильному нападі на задньому сидінні «кадилака», який Вовк-водій вів трасою № 70 на захід, з Каліфорнії до Іллінойсу. Він задихнувся і посинів на руках у Сонячного Ґарднера.

Тепер очі Ґарднера почали вилазити з орбіт.

– Пам’ятай, – м’яко повторив Морґан.

– Поганий, – прошепотів Ґарднер. – Усі хлопчики. Аксіома. Цей хлопчик особливо.

– Правильно, – погодився Морґан. – Пам’ятай про це! Ми можемо зупинити його, але я хочу, аби він вийшов із готелю по суші.

Він повів Ґарднера вниз, до скель, де раніше спостерігав за Паркером. Морґан помітив, що мухи – роздуті мухи-альбіноси – уже почали кружляти над мертвим нігером. На ньому вони нагадували плями фарби. Якби існував «Вераєті»[272]272
  «Вераєті» – американський розважальний тижневик, заснований 1905 року.


[Закрыть] для мух, Морґан з радістю розмістив би там рекламу з інформацію про місце розташування Паркера. Прилітай одна. Прилітайте всі. Вони відкладуть яйця в тріщини зогнилої плоті, і людина, яка затаврувала стегна його Двійника, стане харчем для личинок. Насправді, це було чудово.

Морґан показав на балкон.

– Човен під ним. Він скидається на коня, чорт знає чому. Він у затінку, я знаю. Але ти завжди був достобіса класним стрільцем. Ґарде, якщо розгледиш його, запусти в нього кілька куль. Потопи ту хуйню.

Ґарднер зняв гвинтівку з плеча і поглянув у приціл. Довго водив великою цівкою з боку в бік.

– Бачу, – сказав Ґарднер вдоволеним голосом і натиснув на спусковий гачок.

Луна прокотилася над водою довгою хвилею і розтанула в нікуди. Цівка рушниці піднялася, а тоді опустилася. Ґарднер вистрелив ще раз. І ще раз.

– Влучив, – промовив Ґарднер, опускаючи рушницю. Він повернув собі хоробрість, його член знову стримів угору. Сонячний посміхався так само широко, як і тоді, коли повертався з тої безнадійної справи в Юті. – Тепер по воді пливе мертва шкура. Хочете поглянути в приціл? – Він простягнув гвинтівку Слоуту.

– Ні, – сказав Слоут. – Якщо ти кажеш, що влучив, то так воно і є. Тепер йому доведеться йти суходолом. Гадаю, він принесе те, що стільки років стояло на нашому шляху.

Ґарднер блискучими очима поглянув на Морґана.

– Пропоную пересунутися он туди. – Слоут показав на давній променад. Він був за огорожею, і там Морґан провів багато годин, спостерігаючи за готелем і міркуючи про те, що ховалося в бальній залі.

– Гара…

Раптом земля почала стогнати і тремтіти у них під ногами – підземна істота прокинулася; затремтіла і загарчала.

Тієї самої миті сліпуче біле сяйво заповнило кожне вікно «Ейджинкурта» – світло тисячі сонць. Усі вікна вибухнули одночасно. Скло посипалося діамантовим дощем.

– ПАМ’ЯТАЙ ПРО СВОГО СИНА І ЙДИ ЗА МНОЮ! – проревів Слоут.

Почуття визначеності зараз панувало в ньому особливо яскраво, яскраво і незаперечно. Врешті-решт, перемогти повинен був він.

Удвох вони побігли пляжем угору, до променаду.

8

Переповнений благоговійним трепетом, Джек повільно рухався твердою підлогою бальної зали. Він дивився вгору, очі його блищали. Обличчя купалося в чистих променях усіх кольорів: світанок, вечірня зоря, веселка. Талісман, повільно обертаючись, висів у повітрі високо над хлопчиком.

Кришталева куля приблизно трьох футів у діаметрі: сяйво було настільки яскравим, що неможливо було навіть приблизно визначити її величину. Плавні заокруглені лінії оперізували поверхню Талісмана, як довгота і широта… «А чому б і ні? – подумав Джек, досі перебуваючи в стані неймовірного захвату. – Це світ — усі світи — в одному мікрокосмі. Ба більше; це вісь усіх можливих світів».

Куля співала, оберталась, блищала.

Джек стояв під Талісманом, купався в його теплі та чистій, добрій силі; він стояв посеред сну, відчував, як ця сила проходить крізь нього, наче свіжий весняний дощ, який пробуджує приховану могутність у мільярдах крихітних зернят. Хлопчик відчував неймовірну радість, яка пронизувала його свідомість, наче ракета. Джек Сойєр підвів обидві руки над зверненим до Талісмана обличчям. Він сміявся, неначе відповідав взаємністю цій радості або уявляв, як вона піднімається вгору.

– Прийди до мене! – прокричав він,

і перейшов

(крізь? через?)

в

Джейсона.

– Прийди до мене! – прокричав він солодшою, м’якшою, гнучкішою мовою Територій: крикнув, сміючись, але його щоками текли сльози. І тут він збагнув, що подорож почав інший хлопчик, і він повинен завершити їх, а тому йому треба піти і

перенестися

назад

в

Джека Сойєра.

Над його головою Талісман затремтів у повітрі, повільно повернувся, випромінюючи світло, тепло і відчуття справжнього добра і білості.

– Прийди до мене!

Талісман почав спускатися.

9

Так, після багатьох тижнів важких випробувань, пітьми та відчаю; після друзів, що з’являлися і знову зникали; після днів важкої праці і ночей, проведених у вологих копицях сіна; після зустрічей з демонами похмурих країв (не згадуючи вже тих, що живуть у власній душі) – після всього цього було правильно, що Талісман потрапив до Джека Сойєра.

Хлопчик спостерігав, як Талісман опускається, і, хоча він більше не хотів утекти, у нього виникло безповоротне відчуття, що світи в небезпеці, що вони балансують на межі. Джейсонова частка в ньому справжня? Сина королеви Лаури вбили, він став привидом, іменем якого клялися мешканці Територій. Джек вирішив, що має рацію. Джек шукав Талісман, але ця подорож мала значення і для Джейснона, тому він ожив на деякий час – у Джека справді був своєрідний Двійник. Якщо Джейсон – привид, як і ті лицарі, він міг зникнути, коли ця осяйна куля торкнеться його підведених пальців. Джек знову його вб’є.

«Не хвилюйся, Джеку», – прошепотів голос. Він був теплим і чистим.

Талісман опускався: куля, світ, всі світи – блиск, тепло, добро і незмінна білість. І так само, як уся білість, Талісман був неймовірно крихким.

І поки він опускався, світи роїлися навколо голови Джека. Тепер він не пробивався крізь шари реальності, а бачив увесь всесвіт реальностей; вони накладалися одна на одну, поєднувалися між собою в полотно

(реальностей)

кольчуги.

«Ти тягнешся вгору, щоб отримати всесвіт світів, космос добра, Джеку, – голос належав його батьку. – Не впусти його, синку. Заради Джейсона, не впусти».

Світи світів над світами; деякі чарівні, деякі жахливі – усі вони в одну мить наповнилися білим теплим сяйвом цієї зорі – кришталевої кулі з вигравіюваними лініями на ній. Вона повільно опускалася вниз, до тремтячих рук Джека Сойєра.

– Іди до мене, – закричав він Талісману, як той колись співав йому. – Прийди до мене!

Талісман висить за три фути від його рук, огортає їх м’яким цілющим теплом; два фути, тепер один. На мить він вагається, повільно обертаючись навколо своєї ледь нахиленої вісі. Джек бачить чарівні, мінливі обриси континентів, океанів та полярних шапок. Талісман вагається… а тоді повільно опускається в простягнуті руки хлопчика.

Розділ сорок третій
Новини звідусіль

1

Лілі Кавано, що впала у тривожний сон після того, як уявила, що чує позаду Джеків голос, тепер рівно сіла на ліжко. Уперше за останні тижні яскрава барва наповнила її вощано-жовті щоки. Її очі сяяли дикою надією.

– Джейсоне? – видихнула вона, а тоді насупилася.

Це не було ім’я її сина. Однак уві сні, від якого вона щойно покинулася, її сина звали так, і в тому сні вона була кимось іншим. Звісно, це все зілля. Саме зілля так викривлює її сни.

– Джеку? – спробувала вона знову. – Джеку, де ти?

Жодної відповіді… але вона відчула його і, напевно, знала, що він живий. Уперше за тривалий час – певно, за півроку – вона почувалася справді добре.

– Джекі, – мовила вона і схопила свої цигарки. Вона з хвильку подивилася на них, а тоді швиргонула через усю кімнату в камін, до решти лайна, яке вона мала намір спалити. – Гадаю, я щойно кинула палити вдруге і востаннє в житті, Джекі, – сказала вона. – Тримайся там, малий. Мама любить тебе.

І тоді вона без жодної на те причини засяяла широченною дурнуватою усмішкою.

2

Донні Кіґан, який чергував на кухні, коли Вовк вирвався з Ящика, вижив тієї жахливої ночі. Джорджу Ірвінсону, хлопцеві, що чергував разом із ним, так не пощастило. Тепер Донні перебував у значно кращому притулку в Мансі, штат Індіана. На відміну від багатьох інших хлопців у «Домі Сонця», Донні справді був сиротою. Суто символічно Ґарднер мав узяти кількох таких, аби задовольнити штат.

Тепер Донні мив шваброю темний коридор на верхньому поверсі. Застигши в невиразному заціпенінні, він раптом поглянув угору – і його тьмяні очі розширилися. Надворі хмари, що сіяли дрібним снігом на прибрані грудневі поля, несподівано розчахнулися на заході. Їх пронизав широкий сонячний промінь – страшний і захопливий у своїй самотній красі.

– Маєш рацію, я ЛЮБЛЮ його! – з тріумфом вигукнув Донні. Донні кричав до Ферда Дженклова, хоча сам Донні, у макітрі якого було надто багато всього, щоб знайти місце ще й для мозку, уже встиг забути його ім’я. — Він прекрасний, і я ЛЮБЛЮ його!

Донні загиготів, як ідіот, але тепер навіть його сміх видавався прекрасним. Дехто з інших хлопців підійшов до дверей і зачудовано дивився на Донні. Його обличчя купалося в сонячному світлі, яке розсипав той єдиний чистий ефемерний промінь, і котрийсь із хлопців прошепотів своєму близькому другу тієї ночі, що Донні Кіґан був схожим на Ісуса.

Та мить проминула. Хмари затягли дивний просвіт у небі, й до вечора сніг подужчав, перетворюючись на першу велику заметіль тієї зими. Донні збагнув – на одну коротку мить збагнув, – що таке насправді любов і тріумф. Усе минуло так само швидко, як минають сни, коли прокидаєшся… але він ніколи не забуде те відчуття запаморочливої вдячності за раз здійснене і пережите замість обіцяного і запереченого; те відчуття солодкої ясності, неймовірної любові; відчуття екстазу за ще один прихід білизни́.

3

Суддя Феєрчайлд, який відіслав Джека і Вовка в «Дім Сонця», більше не був суддею. І щойно розглянуть його останню апеляцію – запроторять у в’язницю. Більше не викликало сумнівів, що він туди потрапить і отримає своє з лишком. Можливо, узагалі ніколи не вийде. Він був уже старим чоловіком і не надто здоровим. Якби ж вони не знайшли ті кляті тіла…

Він намагався лишатися бадьорим, наскільки, звісно, дозволяли обставини. Але тепер, сидячи вдома, у своєму кабінеті, і чистячи нігті довгим лезом кишенькового ножа, суддя відчув, як його накрила сіра хвиля депресії. Раптом він витягнув ножа з-під своїх товстих нігтів, замислено подивився на нього, а тоді встромив кінчик леза у праву ніздрю. На мить потримав його там, а тоді прошепотів:

– От лайно. Чому б і ні?

Він смикнув кулак вгору, посилаючи шестидюймове лезо в коротку смертоносну подорож, розриваючи свої носові пазухи, а тоді й мізки.

4

Смоукі Апдайк сидів у кабінці «Пивниці Оутлі», переглядав рахунки і вистукував цифри на калькуляторі «Тексас Інструментс», як і того дня, коли вони зустрілися з Джеком. От тільки тепер уже починало сутеніти і Лорі обслуговувала перших вечірніх клієнтів. Музичний автомат награвав «Краще пляшка на столі (аніж дірка в голові)».

Якоїсь миті все було гаразд. А вже наступної Смоукі виструнчився, і його паперовий ковпак з’їхав назад. Він схопився за білу футболку з лівого боку грудей – там, де його щойно пронизав пекельний біль, схожий на укол срібним шипом. «Бог забиває свої цвяхи», – сказав якось Вовк.

У цей момент раптом із гучним гуркотом вибухнув гриль. Він ударився об вивіску «Буш» і вирвав її зі стелі. Вона з грюкотом приземлилася. За баром різко запахло газом. Лорі закричала.

Музичний автомат нарощував темп: 45 обертів на хвилину, 78, 150, 400! Трагікомічне ридання жінки обернулося на швидкісну балаканину стривожених бурундуків на ракетному візку. Наступної миті з автомата злетіла кришка. Кольорове скло розсипалося врізнобіч.

Смоукі глянув на свій калькулятор і побачив, як у червоному віконці блимає одне-єдине слово:

ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН-ТАЛІСМАН.

А тоді його очі вибухнули.

– Лорі, вимкни газ! – закричав хтось із клієнтів. Він підвівся зі своєї табуретки і повернувся до Смоукі. – Смоукі, скажи їй… – Чоловік закричав від жаху, коли побачив, як юшить кров з дір, у яких раніше були очі Смоукі Апдайка.

Наступної миті вся «Пивниця Оутлі» полетіла в небеса, і доки встигли під’їхати пожежні машини з Доґтауна і Ельміри, більша частина центру згоріла.

Невелика втрата, діти, можете сказати «амінь».

5

У Школі Тайєра, у якій знову, як і завжди, все йшло своїм звичаєм (а коротенька інтерлюдія здавалася всьому кампусу лише низкою невиразних взаємопов’язаних снів), почався останній цього дня урок. Замислені, замріяні учні сиділи в класах.

Раптом заграли дзвони в каплиці. Голови підвелися. Очі розширилися. І всьому кампусу «Тайєра» здавалося, ніби вицвілі сни повернулися.

6

Етерідж сидів у математичному класі та стискав свій член, ритмічно погладжуючи його вгору-вниз і безтямно витріщаючись на логарифми, які старий містер Ганкінс виводив на дошці. Він думав про маленьку гарненьку міську офіціантку, яку він скоро трахатиме. Вона носила пояс із підв’язками замість колготок і була зовсім не проти не знімати панчохи, доки вони їбуться. Враз Етерідж поглянув у вікно, забуваючи і про свою ерекцію, і про гарненьку офіціантку з довгими ногами і нейлоновими панчохами. Миттєво, невідомо чому, йому спав на думку Слоут. Маленький манірний Річард Слоут, котрий, за всіма правилами, мав би вважатися занудою, але чомусь не був таким. Він подумав про Слоута і поцікавився, чи все з ним гаразд. Чомусь йому подумалося, що Слоут, який, нікого не попередивши, чотири дні тому покинув школу (і відтоді від нього жодної звістки) почувався не так уже й добре.

У кабінеті директора містер Дафрі обговорював відрахування хлопчика на ім’я Джордж Гетфілд за списування з його розлюченим – і багатим – батьком, коли дзвони знову взялися вигравати свій незапланований невеличкий мотивчик. Коли він скінчився, містер Дафрі стояв рачки. Сиве волосся спадало йому на очі, а язик випадав з рота. Старший Гетфілд стовбичив біля дверей, притиснувшись до них: його очі широко розплющилися, а щелепа відвисла. Від здивування і страху він навіть сердитися забув. Містер Дафрі повзав на килимку і гавкав, наче пес.

Коли задзвонили дзвони, Альберт Пузир саме сідав перекусити. Він поглянув у вікно і на мить насупився, як супиться людина, котра намагається пригадати щось, що крутиться в неї на кінчику язика. Він знизав плечима і повернувся до пакунка з кукурудзяними чіпсами – матір надіслала йому цілу валізу. Його очі розширилися. Він подумав – усього на мить, але ця мить виявилися досить довгою – що сумка наповнена пухкими білими жуками.

Він знепритомнів.

Коли він прокинувся і зібрав достатньо мужності, щоб знову зазирнути в торбу, то побачив, що жуки – лише галюцинація. Звісно! Що ж іще? І все одно це була галюцинація, яка мала дивну силу над його майбутнім: коли б він не розгортав пакунок із чіпсами, шоколадний батончик, «Слім Джим», в’ялене м’ясо «Біг Джерк», то внутрішнім оком продовжував бачити тих жуків. До весни Альберт схуд на тридцять п’ять фунтів, грав у тенісній команді «Тайєра», потрахався. І вперше в житті відчув, що може пережити матусину любов.

7

Коли задзвонили дзвони, вони всі роззирнулися. Хтось сміявся, хтось супився, дехто залився слізьми. Десь завили кілька собак, і це здалося дивним, адже собакам вхід до кампусу був заборонений.

Мелодія, яку виводили дзвони не належала до запрограмованого каталогу мелодій – розлючений головний наглядач пізніше перевірив це. У тижневому номері шкільної газети місцевий жартівник висунув гіпотезу, що то якийсь ентузіаст запрограмував мелодію з думками про різдвяні канікули.

Та мелодія – «Щасливі дні знову настали».

8

І хоча вона вже давно вважала себе старою для вагітності, але до матері Вовка, друга Джека Сойєра, кров не прийшла під час Перевтілення дванадцять місяців тому. Тож три місяці тому вона народила трійнят: двох окітних сестричок і одного братика-по-окоту. Її пологи були важкими, також її пригнічувало усвідомлення, що один із її старших синів ось-ось помре. Її син, знала вона, пішов у Інше Місце захищати стадо, і в тому, Іншому, Місці він помре, тож вона ніколи більше не побачить його. І від цього вона плакала сильніше, ніж від болю пологів.

Тепер вона спала з новим молодняком під місяцем уповні, убезпечена від їхнього стада. З посмішкою на обличчі вона скрутилася, витягла найближчого від себе малюка й почала облизувати його. Не прокидаючись, Вовченя обійняло волохату шию матері й притиснулося щокою до її пухнастих грудей, і тепер вони разом усміхалися. У її нелюдському сні з’явилася людська думка: «Бог забиває свої цвяхи надійно і правильно». І все місячне сяйво того чудово світу, у якому всі запахи були приємними, падало на цих двох, що спали в обіймах поряд із маленькими сестричками.

9

У містечку Ґослін, штат Огайо (неподалік від Аманди і лише за тридцять миль на південь від Коламбуса), чоловік на ім’я Бадді Паркінс у присмерку вигрібав куряче лайно з курника. Товста марля затуляла його рот і ніс від задушливої білої хмари потовченого гуано, яке він вигрібав. Повітря тхнуло аміаком. І від цього смороду в нього боліла голова. А ще в нього боліла спина, адже чоловік був високим, а ось курник – ні. Добре все зваживши, він міг би сказати що це до біса неприємна робота. У нього було троє синів, і всі вони, чорт забирай, виявлялися зайнятими, коли потрібно було чистити курник. Єдине, що можна було сказати, що все вже майже закінчено, і…

Той малий! Господи Боже! Той малий!

Раптом він пригадав хлопчика, котрий назвав себе Льюїсом Фарреном, з несподіваною ясністю і любов’ю. Хлопчик, котрий стверджував, що їде до своєї тітки, Гелен Воген, у містечко Бакай-Лейк; хлопчик, котрий повернувся до Бадді, коли той запитав, чи малий часом не втікає, і відкрив йому обличчя, повне щирої доброти і несподіваної, захопливої краси – краси, яка змусила Бадді думати про веселки, що народжуються після штормів, про заграви, які осяюють дні, що стогнали і стікали потом від добре виконаної важкої роботи.

Він випростався з видихом і вдарився головою об балку курника, та ще й так боляче, що на очах виступили сльози… і в той же час він божевільно усміхався. «О Боже, той хлопчик ТАМ, він ТАМ», – думав Бадді Паркінс, і попри те, що він і гадки не мав, де ж це «ТАМ», його миттю охопило солодке, надзвичайне відчуття абсолютної пригоди. Ніколи, відколи він у дванадцять прочитав «Острів скарбів» і в чотирнадцять уперше доторкнувся до грудей дівчини, він не почувався настільки схвильованим, враженим і сповненим теплої радості. Бадді засміявся. Він кинув свою лопату і на очах у здивованих курей заходився танцювати запальну джигу, заходячись сміхом під маскою і клацаючи пальцями.

– Він там! – гукнув Бадді Паркінс до курей, сміючись. – Чорт забирай, він там, зрештою, він зробив це, і він здобув його!

Пізніше, він майже переконав себе – майже, але не зовсім, – що його якимось чином завело від запаху курячого лайна. От тільки це не все, чорт забирай, не все. На нього зійшло своєрідне одкровення, але він не міг точно сказати, що це було… він подумав, що це, як з тим британським поетом, про котрого розповідав їм учитель у старшій школі: той хлоп прийняв дозу опіуму і почав писати кілька віршів про вигаданий китайський бордель, доки був під кайфом… от тільки коли він повернувся до реальності, то не зміг дописати їх.

«На кшталт цього», – подумав він, але все одно розумів, що насправді було не так. І хоча Бадді не міг точно пригадати, що ж спричинило такий напад радості, він, як і Донні Кіґан, ніколи не забуде, як прийшла ця солодка несподівана втіха – він ніколи не забув те духмяне, гостре відчуття дотику до великої пригоди, ніби він на мить побачив якесь чудове біле сяйво, у якому переплелися всі кольори веселки.

10

У давній пісні Боббі Даріна є такі слова: «Часом пагони такі відхаркує земля, в джинсових сорочках, на ногах — взуття / тягни їх геть… тягни їх геть».

Цю пісню діти з Каюги штату Індіана, могли б з легкістю підхопити, якби її популярність не минула раніше. «Дім Сонця» стояв порожнім тільки ледь понад тиждень, а поміж місцевих дітей він уже здобув репутацію будинку з привидами. Зважаючи на жахні останки, знайдені навантажувачем біля кам’яної стіни на Дальньому Полі, нічого дивного в цьому не було. Табличка «ПРОДАЄТЬСЯ» від місцевого ріелтора виглядала так, ніби простояла на моріжку щонайменше рік, а не якихось дев’ять днів. Ріелтор уже раз знижував ціну і підозрював, що доведеться це зробити вдруге. Але так склалося, що йому не довелося цього робити. Коли посипав перший сніг зі свинцевого неба Каюги, (а Джек Сойєр за дві тисячі миль доторкнувся до Талісмана), газові баки за кухнею вибухнули. Працівник «Газу та електрики Східної Індіани» приїжджав тиждень тому, щоб викачати весь газ назад у свою вантажівку, і він міг заприсягнутися, що ти можеш залізти в один з тих баків і запалити там цигарку. І все одно вони вибухнули – вибухнули тієї самої миті, коли вікна «Пивниці Оутлі» вилетіли на вулицю (разом із купкою клієнтів у джинсових сорочках і важких черевиках… і рятувальна служба Ельміри витягнула їх геть).

«Дім Сонця» вигорів до тла, буквально, миттєво.

Можете сказати «алілуя»?

11

У всіх світах щось зрушилося і перемістилося трішки інакше, начебто велетенська тварина… але у Пойнт-Венуті тварина перебувала у землі. Вона прокинулася і кричала. І, згідно з даними Інституту сейсмології в Каліфорнійському технічному інституті, вона не змовкала наступні сімдесят дев’ять секунд.

Почався землетрус.