Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 50 страниц)

А ще, невиразно збагнув Джек, його Джейсонівська частина почала переплітатися з Джековою – і всередині них обох з’являлася якась третя особистість.

Я точно не знаю, що це за комбінація, але сподіваюся, що вона сильна — бо за тими дверима щось є… за всіма ними.

Джек і далі скрадався коридором у напрямку вестибюля.

Дзень.

Цього разу світи не змінилися місцями. Міцні двері залишилися міцними дверима, і Джек не побачив жодного руху.

Але просто за ними, просто за ними…

Тепер він щось почув за розфарбованими двостулковими дверима – у небі над зображеним болотом написано слова БАР «ЧАПЛЯ». Так звучить щойно запущений великий іржавий механізм. Джек похитнувся в напрямку

(Джейсон похитнувся в напрямку)

тих дверей, що відчинялися,

(тих воріт, що підіймалися),

поклав руку в

(кошіль),

кишеню

(який носив на поясі свого камзола),

своїх джинсів і стиснув медіатор, який йому ще давно дав Спіді.

(і стиснув акулячий зуб).

Він чекав на те, що вийде з бару «Чапля», і стіни готелю невиразно шепотіли: «Ми маємо засоби, щоби впоратися зі шраними жлодіями на кшталт тебе. Ти мав піти, доки мав час…

…тому що зараз, хлопчику, твій час вичерпано».

5

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Гучний, незграбний металевий звук. Було в ньому щось нелюдське і невблаганне, чого Джек боявся більше, ніж усіх людських звуків на світі. Щось рухалося і човгало вперед у повільному, ідіотському ритмі.

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Далі – довга пауза. Джек чекав, притиснувшись до дальньої стіни за кілька футів від розфарбованих дверей. Його нерви так напружилися, що, здавалося, дзвеніли. Тривалий час нічого не відбувалося. Джек уже почав сподіватися, що дзенькіт упав крізь якийсь люк між вимірами у світ, з якого прийшов. Хлопчик відчував, як його спина починає боліти від нерухомої і напруженої пози. Він згорбився.

А тоді пролунав тріск і удар, і велетенський броньований кулак із вмонтованими дводюймовими шипами, що висувалися з фаланг, пройшов крізь облущене блакитне небо, зображене на дверях. Важко дихаючи, Джек знову втиснувся у стіну. А тоді безпорадно перенісся на Території.

6

З того боку дверей, що опускаються, стояла фігура в чорному іржавому обладунку. Її циліндричний шолом розрізав лише чорний горизонтальний просвіт для очей завширшки з дюйм, не більше. Шолом увінчував цвілий червоний плюмаж – білі жуки повзали по ньому туди-сюди. Джейсон бачив, що вони були такими самими, як і ті, що вилазили зі стін Альберта Пузиря, а тоді повзали по Школі Тайєра. Шолом мав кільчастий койф, що спадав на іржаві плечі лицаря, мов дамська шаль. Плечі і передпліччя захищали важкі сталеві нарукавники, які на ліктях поєднувалися з локітниками. Обладунок був укритий шарами давнього бруду, і коли лицар рухався, локітники пищали, мов високі вимогливі голоси неприємних дітей. Броньовані кулаки злісно висовували шипи.

Джейсон стояв біля кам’яної стіни і дивився на лицаря не в змозі відірвати від нього погляду. Від гарячки у роті пересохло, а очні яблука, здавалося, набухали в очницях у такт серцебиттю хлопчика.

У правій руці лицар тримав le martel de fer[265]265
  Залізний молот (фр.).


[Закрыть]– нестерпно гучний бойовий молот із іржавою кованою голівкою вагою тридцять футів.

Ворота, що опускаються; пам’ятай, між тобою і ним — ворота, що опускаються…

Але тоді, хоч поблизу й не було жодної людської істоти, коловорот почав обертатися. Металевий ланцюг, кожна ланка якого була завдовжки з Джекове передпліччя, став намотуватися на барабан, ворота почали підніматися.

7

Броньований кулак відсунувся від дверей, лишаючи в них діру, яка миттєво змінила фреску зі збляклої романтичної пасторалі на сюрреалістичний герб бастарда[266]266
  Бастард (нім. вastard) – незаконороджений, позашлюбна дитина. У середньовічній геральдиці позашлюбні діти дворян зазвичай мали герб з лівою перев’яззю. Також за Середньовіччя це слово застосовували для означення меча, який потрібно було тримати обома руками. Крім того, у буденному спілкуванні в англомовних країнах вживають як лайку (співзвучне з «покруч», «виродок»).


[Закрыть]: тепер здавалося, буцімто якийсь апокаліптичний мисливець, незадоволений днем на болотах, у нападі люті випустив у небо заряд дробу. Тоді голова бойового молота прорвалася крізь двері, знищуючи одну з двох чапель, що намагалися відірватися від землі. Джек виставив руки перед обличчям, щоб захиститися від скалок. martel de fer зник. Знову коротка пауза, яка майже достатньо тривала, щоб Джек міг подумати про втечу. А тоді шпичастий кулак знову вдарив. Спершу він гупнув з одного боку, потім – з іншого, розширюючи діру, а тоді зник. Наступної миті молот прорвався крізь очерет – і великий уламок правих дверей упав на килим.

Тепер у темряві бару «Чапля» Джек побачив велетенську, заковану в броню фігуру. Її обладунок відрізнявся від спорядження лицаря, що змагався з Джейсоном у чорному замку: той носив циліндричний шолом із червоним плюмажем. А у нього шолом скидався на відполіровану голову сталевого птаха. Навколо голови були роги, що проростали з шолома на рівні вух. Джек побачив нагрудний панцир, кілт із металевих лат, а під ним – поділ кольчуги. Молот був однаковий в обох світах, і в обох світах лицарі-Двійники зневажливо відкинули його – кому потрібен бойовий молот, щоб впоратися з таким хирлявим суперником, як цей?

Тікай! Джеку, тікай!

«Саме так, – прошепотів готель. – Тікай! Саме це мають робити шрані жлодії! Тікай! ТІКАЙ!»

Але він не втікатиме. Можливо, він помре, але точно не втікатиме – бо хитрий шепіт мав рацію. Саме втечу обирають шрані жлодії.

«Але я не злодій, – похмуро думав Джек. – Та штука може вбити мене, але я не тікатиму. Тому що я не злодій».

– Я не тікатиму! – заволав Джек порожньому відполірованому пташиному обличчю. – Я не злодій! Ти чуєш мене? Я прийшов забрати те, що моє, і Я НЕ ЗЛОДІЙ!

Скреготливий крик вирвався з дихальних отворів унизу шолома. Лицар підвів шпичасті кулаки і опустив їх: один – на покручену ліву стулку дверей, другий – на праву. Пасторальний світ болота, зображений там, було зруйновано. Петлі клацнули… і двері впали просто перед ним. Джек побачив, як остання намальована чапля, що лишилася цілою, полетіла геть, наче пташка в мультику Волта Діснея. Її очі були ясними і переляканими.

Обладунок підходив до нього, наче робот-убивця. Його ноги здіймалися й опускалися. Він мав понад сім футів заввишки, тож коли проходив крізь двері, роги, що випиналися над його шоломом, лишили смуги в горішньому одвірку. Вони нагадували лапки́.

«Тікай!» – волав балакучий голос у голові.

«Втікай, жлодію», – шепотів готель.

«Ні», – відповів Джек.

Він витріщався на лицаря, що наближався до нього, і його рука сама стисла медіатор у кишені. У пташиному шоломі броньовані рукавиці з шипами здійнялися на рівень забрала. А тоді підняли його. Від здивування Джек роззявив рот.

Всередині шолом виявився порожнім.

А тоді ці шпичасті руки потягнулися до Джека.

8

Шпичасті руки схопили циліндричний шолом з обох боків. А тоді повільно зняли його, відкриваючи мертвотно-бліде худе обличчя чоловіка, який мав такий вигляд, ніби прожив не менше ніж триста років. Половина цієї прадавньої голови була розбита. Шматки кісток розривали поверхню шкіри, мов яєчну шкаралупу, а рана вкрилась якоюсь чорною масою, що, як подумав Джейсон, була гнилим мозком. Чудовисько не дихало, але його червоні очі, які дивилися на Джейсона, виблискували пекельною жадібністю. Воно ощирилося, і Джейсон побачив гострі, мов голки, зуби, якими це страховисько порве його на шмаття.

Подзенькуючи, лицар непевно рушив вперед… от тільки цей звук був не єдиним.

Хлопчик глянув ліворуч, на головну залу

(вестибюль)

замку,

(готелю),

і побачив другого лицаря в круглому шоломі, який формою нагадував миску – такі ще називають грандхельмами. За ним ішов третій… і четвертий. Вони повільно рухалися коридором – стародавні обладунки, в яких тепер мешкають своєрідні вампіри.

А тоді руки схопили його за плечі. Тупі шипи на рукавицях простромили його плечі й руки. Потекла тепла кров і мертвотне, зморшкувате обличчя викривилося жахливою голодною посмішкою. Локітники запищали і застогнали, коли мертвий лицар підтягував хлопчика до себе.

9

Джек завив від болю – короткі затуплені шипи були в ньому, в ньому, і він одразу збагнув, що це все насправді і що наступної миті ця штука вб’є його.

Його смикнули до чорної порожнечі всередині шолома…

Але чи справді там було порожньо?

Джека осяяло тьмяне, вицвіле марево червоних спалахів у мóроці… щось схоже на очі. І коли броньовані руки дедалі піднімали і піднімали його, хлопчик відчув пронизливий холод, ніби всі зими на світі якимось чином поєдналися, перетворившись на одну-єдину… і той струмінь морозного повітря зараз лився з порожнього шолома.

Воно справді вб’є мене і моя матір помре, Річард помре, Слоут переможе, уб’є мене, збирається…

(розірвати мене на шматки, розгризти своїми зубиськами) заморозити мене…

– ДЖЕКУ! — вигукнув голос Спіді.

(ДЖЕЙСОНЕ! — вигукнув голос Паркуса.)

Медіатор, хлопче! Використай медіатор! Доки не стало надто пізно! ЗАРАДИ ДЖЕЙСОНА ВИКОРИСТАЙ МЕДІАТОР, ДОКИ НЕ ПІЗНО!

Джекова рука стиснула медіатор. Він був гарячим, як монетка, і враз на зміну заціпенілому холоду прийшло відчуття абсолютного тріумфу. Він витягнув його з кишені, горлаючи від болю, адже його продірявлені м’язи згиналися разом із встромленими шипами, але тріумф не зникав – той приємний дотик територіального тепла, те чисте відчуття веселки.

Медіатор, а це знову був медіатор, стискали його пальці – важкий і міцний трикутник зі слонової кістки, філігранно інкрустований дивними візерунками – і вже за мить Джек

(і Джейсон)

побачив, що ті візерунки складаються в обличчя – обличчя Лаури Делосіан.

(обличчя Лілі Кавано-Сойєр).

10

— Іменем її, ти, брудна огидна почваро! – горлали вони разом – от тільки крик був єдиним: крик єдиної істоти, Джека/Джейсона: – Забирайся зі шкіри цього світу! Також іменем її сина, забирайся зі шкіри світу цього!

Джейсон опустив медіатор у біле сухорляве обличчя старого вампіра в обладунку. Тієї ж миті він, навіть не моргнувши, перенісся в Джека і побачив, як медіатор врізається в холодну чорну порожнечу. Знову ставши Джейсоном, хлопчик побачив, як червоні очі вампіра недовірливо випинаються, коли кінчик медіатора пронизує центр його зморшкуватого лоба. І вже за мить самі очі оповило туманом, а тоді вони вибухнули, і чорний димний вихор обпік хлопчику руки і зап’ястя. Вихор той повнився крихітними кусючими черв’яками.

11

Джека відкинуло до стіни, і він ударився об неї головою. Незважаючи на глибокий пульсуючий біль у плечах і передпліччях, хлопчик схопився за медіатор. Обладунок скреготав, мов опудало з бляшанок. Джек устиг побачити, як він надимається, тому підвів руки, щоб захистити очі. Обладунок самознищився. Ні, він не розлетівся врізнобіч на друзки, а просто розпався. Джек подумав, що якби він побачив таке не в підвалі тісного коридору смердючого готелю з кров’ю під пахвами, а в кіно, то розсміявся б. Схожий на пташину голову відполірований сталевий шолом із приглушеним гуком упав на підлогу. Вигнутий горжет, що мав захищати горло лицаря від ворожого леза чи списа, гупнувся біля нього із дзенькотом щільно з’єднаних металевих кілець. Панцир упав, як погнута етажерка. Нагомілковий панцир від’єднався. За дві секунди метал висипався на цвілий килим, і від нього лишилася лише купка сміття.

Джек кинувся до стіни, широко розплющивши очі – ніби боявся, що обладунок раптом знову збереться докупи. Насправді він гадав, що буде саме так. Але, коли нічого не сталося, повернув ліворуч, до вестибюля… і побачив, як іще три обладунки повільно рухаються до нього. Один із них тримав смердючий, цвілий стяг, і Джек упізнав зображений на ньому символ: він бачив його на прапорах, які тримали солдати Морґана з Орріса, коли супроводжували Зовнішньою Дорогою його диліжанс, що прямував до павільйону королеви Лаури. Морґанів знак – от тільки самі потвори не належали до Морґанового почту, Джек підсвідомо розумів це. Цей стяг – різновид жахного жарту, який вони застосували, щоб посміятися над переляканим непрошеним гостем, котрий хотів викрасти єдиний сенс їхнього буття.

– Годі, – хрипло прошептав Джек.

Медіатор тремтів у його руках. З ним щось трапилося; певно, він трохи зламався, коли хлопчик скористався ним, щоб розбити обладунок, який вийшов із Бару «Чапля». Слонова кістка, яка раніше була забарвлена у колір свіжих вершків, суттєво пожовкла. Тепер вона мала тонкі тріщини. Обладунки, подзенькуючи, наближалися до нього. Один повільно витягнув небезпечний меч sз роздвоєним лезом.

– Годі, – простогнав Джек. – О Боже, будь ласка, годі, я втомився, я не можу, будь ласка, годі, годі…

Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек…

– Спіді, я не можу! – заволав він.

Сльози котилися його брудним обличчям. Обладунки наближалися з невблаганністю сталевих автозапчастин на конвеєрній лінії. Він чув, як у їхній холодній. чорній порожнечі завиває арктичний вітер.

…у Каліфорнію прийшов ти, щоб назад його нести.

– Будь ласка, Спіді, годі!

Вони наближалися до нього – механічні обличчя з чорного металу, іржаві нагомілники, залізо, вкрите плямами моху й плісняви.

– Маєш робити все, що зможеш, Джеку-Мандрівнику, – виснажено прошепотів Спіді, а тоді зник, і Джек лишився сам, щоб вистояти або впасти.

Розділ сорок другий
Джек і Талісман

1

«Ви припустилися помилки», – пролунав у Джековій голові химерний голос, поки він стояв біля бару «Чапля», спостерігаючи, як до нього повзли лицарські обладунки. Широко розплющивши очі, він побачив у своїй свідомості образ розлюченого чоловіка – чоловіка, який не надто відрізнявся від хлопчика-переростка, – що йде повз камеру вулицею кіно-вестерна, застібаючи спершу один ремінь з револьвером, потім другий, щоб вони схрестилися в нього на грудях. «Ви припустилися помилки. Ви мали вбити обох братів Елліс!»

2

З усіх фільмів його матері Джек завжди найбільше любив «Останній потяг до Генґтауна», який зняли 1960 року і випустили 1961. Зняли його на студії «Ворнер Бразерс», і головні ролі – як здебільшого у низькобюджетних фільмах «Ворнерів» того часу – виконували актори, що підробляли в телесеріалах цієї студії. В «Останньому потязі» знімалися: Джек Келлі з «Маверіка» (Ґречний Картелюга), Ендрю Дуґґан із «Патруля на Бурбон-стрит» (Злий Барон Скотарства), у ролі Рафа Елліса (Колишній Шериф, Який Має Взяти Револьвер У Руки Востаннє) – Клінт Волкер, котрий грав у серіалах персонажа на ім’я Шаєнський Сміливець, Інґер Стівенс мала грати Танцівницю З Умілими Руками і Золотим Серцем, але вона саме злягла з важкою формою бронхіту, тому її замінила Лілі Кавано. Такі ролі вона могла грати, навіть перебуваючи в комі. Якось, коли батьки думали, що він спить і спокійно балакали собі у вітальні на першому поверсі, Джек босоніж пішов до ванної кімнати набрати склянку води і почув, як мама сказала дещо вражаюче… настільки вражаюче, що Джек так цього ніколи й не забув. «Усі жінки, яких я грала, вміли трахатися, але жодна не вміла пердіти», – сказала вона Філу.

Вілл Гатчінс, котрий працював в іншому проекті «Ворнер Бразерс» (тому, що називався «Солоденький»), також грав у цьому фільмі. Насправді, «Останній потяг до Генґтауна» був улюбленим Джековим фільмом саме через персонажа Гатчінса. Саме цей персонаж – його звали Енді Елліс – прийшов у зморену, нестійку, перенапружену свідомість Джека, поки він спостерігав, як темним коридором сунуть до нього обладунки.

Енді Елліс був Боягузливим Братчиком, Який Злітає З Котушок Наприкінці. Після того як він цілий фільм підкрадався і нітився, Енді вийшов сам на сам проти Дуґґанових посіпак після того, як Головний Посіпака (його зіграв похмурий, щетинистий, кам’яноокий Джек Елам, який в усіх кіно-і телепостановках «Ворнерів» грав Головних Посіпак) застрелив Рейфа в спину.

Гатчінс ішов широкою курною вулицею, застібаючи неповороткими пальцями братові ремені, й кричав: «Виходьте! Виходьте, я готовий! Ви припустилися помилки. Ви мали вбити обох братів Еллісів!»

Вілл Гатчінс був не найкращим актором усіх часів, але тієї миті він досягнув – принаймні в Джекових очах – абсолютної щирості справжнього генія. Відчувалося, що хлопець іде на смерть, і він знає про це, але все одно збирається йти вперед, зневажаючи решту. Попри страх, він ішов назустріч долі без найменших вагань; крок його був упевненим. Чоловік достоту знав, що має робити, навіть попри те, що він раз за разом намагався намацати пряжки ременів.

Лицарські обладунки рухалися вперед, скорочували дистанцію, хиталися з боку в бік, наче іграшкові роботи. «У них зі спини має стирчати ключик», – подумав Джек.

Хлопчик повернувся до супротивників обличчям, затиснув жовтий медіатор між великим і вказівним пальцями правої руки, наче хотів вдарити по струнах.

Відчувши його відважність, обладунки начебто завагалися. Сам готель начебто раптом завагався, чи нарешті побачив небезпеку, що виявилася значно серйознішою, ніж йому спершу здалося. Підлога застогнала дошками, кілька дверей затраснулися одні за одними, а на дахах миттю перестали обертатися мідні флюгери.

А тоді обладунки знову забрязкали вперед. Вони утворили єдину рухливу стіну із кольчуг, броні, шоломів і блискучих горжетів. Один тримав у руці шпичасту залізну кулю з дерев’яним руків’ям, інший – martel de fer[267]267
  Залізний молот (фр.).


[Закрыть], і центральний – двобічний меч.

Джек несподівано рушив на них. Його очі спалахнули; перед себе він тримав руку з медіатором. Його обличчя наповнилося сяйвом Джейсона. Він

миттю

перенісся на Території і став Джейсоном; акулячий зуб, що раніше був медіатором, здавалося, горів. Коли Джейсон наблизився до трьох лицарів, один із них зняв шолом, демонструючи ще одне старе бліде обличчя – товсте, щелепи та шия якого трималися на жовтих складках жиру, що нагадували розтоплений віск. Лицар швиргонув свій шолом. Джейсон легко відбив його

і

перенісся назад,

став Джеком саме тієї миті, коли шолом врізався в стіну за його спиною. Перед ним тепер стояв безголовий обладунок.

«Гадаєте, налякаєте мене? – подумав він із презирством. – Я вже бачив цей фокус раніше. Він мене не налякає, ви мене не налякаєте, я просто дістану те, що мені треба, ось і все».

Цього разу він відчув, що готель не просто слухає його; будівля немовби відсахнулася від нього, як тканина органа травлення від отруєного шматочка плоті. Нагорі, у п’ятьох кімнатах, у яких померли п’ять лицарів-вартових, п’ять вікон розбилися на друзки, мов від пострілу. Джек ішов на обладунки.

Згори, невідомо звідки, чистим, солодким і тріумфальним голосом виспівував Талісман:

– ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ!

– Я йду! – закричав Джек до обладунків і зареготав. Він не міг нічого вдіяти. Ніколи він не сміявся так сильно, так могутньо, так добре, як зараз – сміх виливався, мов вода з весняного струмочка чи глибокої річки. – Виходьте! Виходьте, я готовий! Я не знаю, за яким сраним Круглим столом ви сиділи, але краще б ви залишалися там. Ви припустилися помилки!

Регочучи сильніше, ніж будь коли, але зсередини наповнюючись божевільною рішучістю Вотана на скелі Валькірій, Джек стрибнув на хитку центральну безголову фігуру.

– Ви мали вбити обох братів Елліс! – закричав він, і, коли медіатор Спіді пройшов крізь зону холоду, у якій мала би бути голова лицаря, обладунок розпався.

3

У своїй спальні в «Альгамбрі» Лілі Кавано-Сойєр раптом відвела погляд від книжки, яку читала. Їй здалося, що вона почула, що хтось, – ні, не хтось, а Джек! – покликав її з порожнього коридору, а може, і з вестибюля. Вона прислухалася, широко розплющивши очі й зціпивши губи. Її серце тремтіло від надії… але

скрізь панувала тиша. Джекі досі не було, і біль досі поступово поїдав її зсередини, ще півтори години залишилося доти, коли вона зможе прийняти ще одну велику й коричневу пігулку, яка хоч трохи вгамує біль.

Вона дедалі частіше думала про те, що потрібно прийняти всі великі коричневі таблетки відразу. Вони б не просто трохи втамували біль; вони б навіки знищили її. Кажуть, ми не можемо вилікувати рак, але ви не вірте цим нісенітницям, містере Р, — прийміть кілька дюжин цього. Що скажете? Готові піти на таке?

Лише Джек утримував її від цього – вона так сильно хотіла його знову побачити, що тепер ось уявила його голос… і їй здалося, не як буває зазвичай, що він кличе її на ім’я, а що він цитує один із її старих фільмів.

– Ти божевільна, стара суко Лілі, – прокаркала вона і тонкими, тремтячими пальцями запалила «Герберт Террітун». Зробила дві затяжки і відклалала сигарету. Більше ніж дві затяжки тепер спричиняли кашель, а він просто роздирав її на шмаття. – Божевільна стара суко, – вона знову взялася за книжку, але читати не змогла. З очей рясним потоком лилися сльози, а нутрощі боліли, боліли, ох, як вони боліли, і їй хотілося прийняти всі коричневі таблетки, але ще їй хотілося спершу побачити його, свого любого синочка з його чистим, красивим лобом і ясними очима.

«Повертайся додому, Джекі, – подумала вона, – будь ласка, повертайся додому швидше, інакше наступного разу я говоритиму з тобою через дошку Віджа[268]268
  Дошка Віджа – дошка для спіритичних сеансів.


[Закрыть]. Будь ласка, Джеку, будь ласка, повертайся додому».

Вона заплющила очі й спробувала заснути.

4

Лицар, котрий тримав шпичасту кулю, хитався на мить довше, демонструючи порожнє нутро, а тоді також вибухнув. Той, що залишився, здійнявши бойовий молот, просто розпорошився на шматки.

Джек стояв серед уламків й голосно реготав, проте він замовк, коли поглянув на медіатор Спіді. Тепер той постарів і надзвичайно пожовтів, укрившись павутиною тріщин.

Не зважай, Джеку-Мандрівнику. Продовжуй. Певен, тобі дорогою ще трапиться кілька таких консервних банок «Максвел Гауз». Коли так, ти ж даси їм раду, хіба ні?

– Якщо доведеться, я впораюсь, – голосно пробурмотів Джек.

Він відштовхнув убік поножі, шолом, нагрудник і широкими кроками рушив коридором. Килим плескався під його кросівками. Дійшовши до вестибюля, хлопчик швидко роззирнувся.

– ДЖЕКУ! ІДИ ДО МЕНЕ! ДЖЕЙСОНЕ! ІДИ ДО МЕНЕ! – співав Талісман.

Джек почав підніматися сходами. На півдорозі він поглянув угору і побачив останнього лицаря, котрий стояв і дивився на нього. Гігантська фігура, понад одинадцять футів на зріст, у чорному обладунку з чорним плюмажем; згубне червоне світло пробивалося крізь прорізи для очей у його шоломі. Закута в броню рука стискала величезний пернач. На мить Джек застиг на сходах, а тоді продовжив підніматися.

5

«Вони притримали найгірше наостанок», – подумав Джек.

Уперто піднімаючись до чорного лицаря, він

знову

перенісся

в Джейсона. Лицар досі носив чорну броню, але тепер вона була інакшою; підняте забрало відкривало обличчя, яке майже стерли старі засохлі виразки. Джейсон їх упізнав. Цей хлопець собі на біду надто близько підійшов до однієї з вогняних куль на Заклятих Землях.

Інші фігури ковзали повз Джека на сходах; він не міг чітко їх роздивитися. Його пальці ковзали перилами не з червоного дерева Вест-Індії, а з залізного дерева Територій. Фігури в камзолах, постаті в шовкових блузках, жінки в розкішних широких сукнях, мерехтливих білих капюшонах, відкинутих з їхнього чудово зачесаного волосся. Ці люди були прекрасними, але проклятими – хоча, можливо, привиди завжди виглядають для людей саме так. Чому ще думки про привидів уселяють такий жах?

– ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ! – співав Талісман, і на мить усі заслінки між світами опустилися; він не переходив, а немовби падав через світи, як людина що летить з поверху на поверх крізь зогнилу підлогу старовинного замку. Він не відчував страху. Думка, що він може ніколи не повернутися, може падати ланцюжком реальностей вічно, або заблукати серед них, як у дрімучому лісі, постала в Джековій голові, але він її миттєво відкинув. Усе це відбувалося з Джейсоном

(і Джеком)

водномить; часу минало ще менше, ніж треба для того, щоб переставити ногу з однієї сходинки на другу. Він повернеться; він був єдиним, і він не вірив, що така людина може заблукати, бо для нього було місце в кожному зі світів. «Але я не існую в кожному із них одночасно», – подумав Джейсон.

(Джек)

Це важливо, у цьому відмінність. Я пролітаю крізь кожен із цих світів, мабуть, надто швидко, щоб мене хтось помітив; за мною лишається тільки звук, як від удару долонями, або звук, який виникає під час долання звукового бар’єра, коли повітря наповнює собою простір, який до того займало моє тіло.

У багатьох цих світах Чорний Готель стояв чорними руїнами. Джек краєм свідомості розумів: у тих світах велике зло, що напнутою струною нависло між Каліфорнією та Територіями, уже здійснилося. В одному зі світів мертвотно-зелене море ревіло і бурчало біля узбережжя на тлі неба такого ж гангреноподібного відтінку. В іншому Джек побачив летючу почвару завбільшки з фургон перших американських піонерів, яка склала крила і летіла до землі, мов яструб. Вона схопила схожу на вівцю істоту, тримаючи в дзьобі закривавлену задню частину туші.

Перехід… перехід… перехід.

Світи пролітали перед його очима, як карти, які тасує шулер.

Знову готель і з півдюжини варіацій на тему чорного лицаря перед ним; наміри в усіх були однакові, тому відмінності, як і дизайнерські фішки автомобілів-конкурентів, не мали жодного значення. Ось чорний намет, наповнений ядучим сухим запахом зогнилої парусини; вона була порвана в багатьох місцях, і тому крізь дірки просочувалися припорошені сонячні промені. У цьому світі Джек/Джейсон дряпався мотузяною драбиною, а чорний лицар стояв усередині дерев’яного кошика, і, вилазячи нагору, хлопчик знову перенісся… і знову… і знову.

Ось океан охопило полум’я. Готель не надто відрізнявся від свого Двійника в Пойнт-Венуті, хіба що наполовину пішов під воду. На мить хлопчику здалося, що він опинився в кабіні ліфта, а лицар стояв на ній і дивився на нього крізь аварійний люк.

Потім Джек перенісся на пандус, який охороняла гігантська змія; її чорне м’язисте тіло було закуте в блискучу чорну луску.

А коли я досягну кінця всього? Коли я перестану ламати долівки і просто розіб’юся об морок?

– ДЖЕКУ! ДЖЕЙСОНЕ! – кликав з усіх світів Талісман. – ДО МЕНЕ!

І Джек ішов до нього, наче прямував до забутого дому.

6

Джек мав рацію: він піднявся лише на одну сходинку. Реальність знову завмерла навколо нього. Чорний лицар – його чорний лицар, чорний лицар Джека Сойєра – блокував прохід. Він підняв пернач.

Джек боявся, але продовжував підніматися, тримаючи медіатор Спіді перед собою.

– Я не збираюся панькатися з тобою, – сказав Джек. – Краще забирайся з…

Чорна фігура замахнулася перначем. З неймовірною силою він опустився вниз. Джек відскочив убік. Пернач врізався в сходинку, на якій мить до того стояв хлопчик, роздробив її, утворивши чорну діру.

Постать видерла пернач. Джек піднявся ще на дві сходинки, досі стискаючи медіатор Спіді між великим і вказівним пальцями… і раптом він просто розламався і розпорошився на землю дощем схожих на яєчну шкаралупу жовтих кістяних фрагментів. Більшість із них упала Джекові на кросівки, і хлопчик тупо витріщився на них.

Пролунав мертвотний сміх.

Пернач, до якого прилипли дерев’яні трісочки та шматки старого зогнилого килима, здіймався в руках-латах лицаря. Гарячий погляд привида вихопився з оглядових шпарин шолома. Здавалося, він горизонтальною лінією до крові розрізав задерте обличчя Джека на рівні носа.

Знову грубий регіт – Джек чув його не вухами (він знав, що обладунок порожній, як і решта, він лише оболонка для живого духа), а у своїй голові. Ти програв, хлопче! Невже ти справді гадав, що такий дріб’язок проскочить повз мене?

Знову пернач зі свистом опустився вниз, цього разу по діагоналі, і Джек саме вчасно відвів очі від червоного погляду, щоб пригнутися – він відчув, як пернач черкнув його волосся за мить до того, як вибив чотирифутову секцію перил і відіслав її в політ.

Скрегіт металу – і лицар нахилив шолом уперед (якась потворна саркастична пародія на стурбованість), а тоді пернач знову здійнявся вгору, щоб здійснити ще один зловісний удар.

Джеку, тобі не знадобився чарівний сік, щоб опинитися тут, і тобі не знадобиться ніякий медіатор, аби здолати цю банку з-під кави!

Пернач знову розганяв повітря – вввввііііішшшшш!

Джек відскочив, у нього занив живіт, сплетення плечових м’язів завили від ран, що залишили шпичасті рукавиці.

Пернач не поцілив у груди лише на якийсь дюйм, схибив і розтрощив балюстраду з червоного дерева, наче зубочистки, що розлетілися врізнобіч. Джек завис над порожнечею, відчуваючи себе, мов Бастер Кітон[269]269
  Бастер Кітон (1895—1966) – американський комедійний актор і режисер, один із найвизначніших коміків німого кіно.


[Закрыть], абсурдно. Лівою рукою він схопився за зазубрені рештки поручнів і загнав скабки під два нігті. Біль був настільки жахливим, що Джекові здалося, ніби його очі зараз вибухнуть. Але він вже намацав правою рукою опору, вирівнявся, втримався і відійшов від провалля.

Уся магія в тобі, Джеку! Невже ти досі цього не знаєш?

Якусь мить він просто стояв там, важко дихав, а тоді знову пішов сходами нагору, вдивляючись в чорне порожнє обличчя над собою.

– Краще відійди, сер Ґавейне[270]270
  Ґавейне – один із лицарів Круглого столу.


[Закрыть].

Лицар знову нахилив величезний шолом в незвично делікатному жесті (Перепрошую, юначе… ви справді зверталися до мене?), а тоді знову здійняв пернач над головою.

Можливо, засліплений страхом, Джек не помічав до цієї миті, наскільки повільні ці помахи, наскільки передбачуваною є траєкторія кожного удару. Напевне, суглоби поїла іржа, подумав він. У будь-якому разі, тепер, коли в голові трохи просвітлилось, йому стало легше ухилятися в колі цих помахів.

Джек звівся навшпиньки, потягнувся і схопив обома руками чорний шолом. Метал був неприємно гарячим – наче зашкарубла шкіра під час високої температури.

– Згинь з лиця землі. – Голос хлопчика був тихим і спокійним, наче це була звичайна розмова. – Її іменем наказую тобі.

Червоне сяйво в шоломі згасло, як свічка в гелловінському гарбузі, і раптом шолом зі всією свою вагою – фунтів п’ятнадцять як мінімум – опинився в Джекових руках. Більше його нічого не підтримувало; обладунок під шоломом розпався.

– Ви мали вбити обох братів Елліс! – сказав Джек і відкинув порожній шолом геть.

Той ударився об підлогу в самому низу з гучним «беем» і відкотився вбік, немов іграшка. Готель наче зіщулився. Джек повернувся до широкого коридору на другому поверсі, там нарешті з’явилося світло: яскраве і чисте, як того дня, коли він побачив крилатих людей в небі. Коридор закінчувався ще одними зачиненими двостулковими дверима, але світло все одно пробивалося крізь нього і крізь щілину там, де дві половинки сходилися разом. Це все вказувало на яскравість світла.

Джекові дуже хотілося якнайхутчіше побачити світло і його джерело; і щоб побачити це, він пройшов крізь цілковиту пітьму.

Важкі двері були оздоблені вишуканим різьбленням. Золоті літери над ними хоч і потьмяніли, але їх досі легко було прочитати: «БАЛЬНА ЗАЛА ТЕРИТОРІЙ».

– Агов, мамо, – у Джековому голосі, який линув у це сяйво, лунало м’яке здивування. Щастя заповнювало його серце: відчуття було веселкою, веселкою, веселкою. – Агов, мамо, здається, я прийшов, здається, я справді прийшов.

Обережно, з благоговійним страхом, Джек обома руками взявся за клямку і потягнув її. Відчинив двері – і широкий промінь чистого білого світла впав на його здивоване обличчя.