Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 50 страниц)

Джек закляк на місці, доки Слоут пробивав собі шлях крізь дірку між всесвітами. У процесі переходу він перетворився, як перевертень, з Морґана Слоута, інвестора, земельного спекулянта, а колись і голлівудського агента, на Морґана з Орріса, претендента на трон королеви при смерті. Його червоні пухкі щоки худли. Барва також зникала з них. З’являлося волосся; воно відростало, спершу забарвлюючи його круглий череп так, ніби хтось невидимий розмальовував голову дядька Морґана, а тоді вкривав її пасмами. Волосся у Слоутового Двійника було чорним і довгим. Розвіваючись на вітрі, воно здавалося якимось мертвим. Джек побачив Морґанове волосся, зібране на потилиці, більшість пасом якого розтріпалися.

Куртка затряслася і вмить зникла, обернувшись на мантію з каптуром. Замшеві черевики Морґана Слоута стали темними шкіряними ботфортами із закотами. З однієї халяви стирчало руків’я ножа. А срібна річ у руках перетворилася на маленьку різку, на кінці якої блимав синій вогник.

Це громозвід. О Боже, це ж…

– Джеку!

Тихий, переповнений бульканням води крик.

Джек незграбно повернувся у воді, ледь уникнувши зіткнення з мертвою корівцею, що плила на боку. Він побачив, що голова Вовка знову зникла під водою. Той розмахував руками. Джек пробивався до тих рук, намагаючись ухилятися від худоби. Одна корівця боляче вдарила Джека в стегно, і хлопчик упав, ковтаючи воду. Кашляючи і чхаючи, Джек швидко підвівся, намагаючись намацати в камзолі пляшечку, – він боявся, що її змило назавжди. Та вона досі була тут.

– Хлопче! Повернися і дивися на мене, хлопче!

Саме зараз на це немає часу, Морґане. Вибач, але я маю з’ясувати, чи можу не потонути під натиском Вовкової худоби, перш ніж з’ясую, чи можу не підсмажитися на твоїй убивчій палиці. Я…

Синє шипуче полум’я пролетіло над Джековим плечем – ніби смертельна електрична веселка. Удар вцілив у корівцю, що застрягла в болоті серед очерету з того боку річки, і бідолашна тварина просто вибухнула, ніби її начинили динамітом. Краплі крові розлетілися навсібіч. Шматки плоті дощем опадали навколо Джека.

– Повернися і глянь на мене, хлопче!

Джек відчував силу того наказу, що охопив його невидимими руками, намагаючись повернути до себе.

Вовк знову вискочив із води; його волосся приклеїлося до обличчя, а потьмарені очі, що дивилися крізь завісу, скидалися на очі англійської вівчарки. Він кашляв і борсався, вочевидь, уже не усвідомлюючи, де перебуває.

– Вовку! – закричав Джек, але грім знову підірвав блакитне небо, потопивши його вигук.

Вовк нахилився і виблював багато брудної води. А вже за мить іще одна перелякана корівця знову збила його з ніг і затоптала.

«Ось і все, – у відчаї подумав Джек. – Ось і все, він загинув, певно що загинув, відпусти його, забирайся звідси…»

І все одно він проривався до Вовка, прибираючи зі свого шляху корівцю, що корчилася в передсмертній агонії.

– Джейсоне! – заволав Морґан з Орріса, і Джек збагнув, що той Морґан не лається місцевим територіальним жаргоном – він називає Джекове ім’я. Тільки тут хлопчик був не Джеком, а Джейсоном.

Але син королеви помер немовлям, помер, він…

Ще один мокрий, палючий електричний удар, який, здавалося, ледь не обпік йому волосся. І знову він поцілив у протилежний берег, перетворюючи на пил ще одну Вовкову корівцю. Ні, подумав, принаймні не зовсім. Ноги тварини досі були на місці. Вони загрузли в багнюці, як стовпці. На його очах вони почали розхитуватися в чотири боки.

– ПОВЕРНИСЯ І ПОГЛЯНЬ НА МЕНЕ, ЗАБИЙ ТЕБЕ БОГ!

У воду, чому він просто не стрельне у воду, щоб водночас підсмажити мене, Вовка і всіх цих тварин?

Тоді йому пригадався урок фізики в п’ятому класі. Варто електриці потрапити у воду, вона може опинитися будь-де… навіть повернутися до власного генератора.

Очманіле Вовкове обличчя, плаваючи під водою, вигнало всі ці думки з розгубленого мозку Джека. Вовк досі був живим, але його повсякчас топила корівця, яка, вочевидь, лишалася неушкодженою, просто заціпеніла від сліпого жаху. Вовкові руки безсило смикалися. Доки Джек долав відстань, що лишалася між ними, одна рука безсило випросталася і вже попливла за течією води – м’яка, наче латаття.

Не зупиняючись, Джек опустив ліве плече і вдарив корівцю, як Джек Армстронґ[156]156
  Джек Армстронґ – персонаж підліткового радіосеріалу, що тривалий час (з 1933 по 1951 рік) був популярним.


[Закрыть] у хлопчачій спортивній історії.

Якби це була справжня корова, а не її компактна територіальна версія, Джек би не зміг зрушити її з місця; особливо за протидії течії. Але тварина була меншою за корову, а Джек мав м’язи. Коли Джек ударив, корівця заревіла, заточилася назад, присіла на ратиці, а тоді кинулася до дальнього берега. Джек схопив Вовка і щосили потягнув за руки.

Вовк неохоче піднімався з води, наче потоплений стовбур дерева. Його напівзаплющені очі були скляними, а вода текла з вух, носа і рота. Губи посиніли.

Два блискавичних промені пролетіли праворуч і ліворуч від Джека, який тримав Вовка. Вони скидалися на пару п’яниць, що намагаються танцювати вальс у басейні. На дальньому березі ще одна корівця розлетілася на шматки, а її відрубана голова досі волала. Гарячі вогняні розряди зиґзаґами простиралися болотистою місциною, підсвічуючи траву й очерети, а тоді знаходили поле сухої трави, де земля знову почала підніматися.

– Вовку! – репетував Джек. – Вовку, заради Бога!

– Ох, – простогнав Вовк і виблював теплу брудну воду Джекові за плече. – Ооооооохххххххх…

Тепер Джек роздивився високу пуританську фігуру Морґана, що стояв на другому березі в чорній мантії. Каптур облямовував бліде вампірське обличчя, надаючи йому похмурої романтики. Джек устиг подумати, що навіть тут попрацювала магія Територій на користь його моторошного дядечка. Тут Морґан більше не був гладкою, гіпертонічною діловою жабою із серцем пірата і розумом убивці; тут його обличчя видовжилося і набуло холодної чоловічої краси. Він спрямував срібний жезл, наче іграшкову магічну паличку, і блакитне полум’я розірвало повітря.

– А тепер ти і твій тупий друг! – заволав Морґан. Його тонкі губи викривив тріумфальний осміх, виставивши напоказ запалі жовті зуби, які раз і назавжди зіпсували Джекові враження відповідно Морґанової краси.

Вовк скрикнув і смикнувся у зболілих Джекових руках. Він витріщався на Морґана, і його помаранчеві очі наповнилися ненавистю і страхом.

– Ти диявол! – волав Вовк. – Ти диявол! Моя сестричка! Моя сестричка-по-окоту! Вовк! Вовк! Ти, диявол!

Джек витягнув пляшку з-під камзола. Там лишався один ковток. Хлопчик не міг втримати Вовка однією рукою; він утрачав його, та й Вовк, здається, не здатен був триматися самотужки. Байдуже. У будь-якому разі, він же не міг забрати Вовка із собою в інший світ… чи міг?

– Ти диявол! – кричав Вовк і ридав.

Його мокре обличчя ковзало по Джековій руці. Задня частина комбінезона роздулася від води. Запах горілої трави і підпечених тварин. Грім, вибухи. Цього разу вогняний потік пронісся в повітрі так близько від Джека, що волосинки у ніздрях посмалилися й закрутилися.

– О ТАК, ВИ ОБИДВОЄ, ВИ ОБИДВОЄ, – завивав Морґан. — Я НАВЧУ ВАС, ЯК СТАВАТИ НА МОЄМУ ШЛЯХУ, МАЛЕНЬКІ БАЙСТРЮКИ! Я ПРИБ’Ю ВАС!

– Вовку, тримайся! – крикнув Джек. Він уже відмовився від ідеї звести Вовка на ноги. Натомість міцно схопив його за руку і стиснув настільки сильно, наскільки міг. – Тримайся за мене, чуєш?

– Вовк!

Джек перехилив пляшку, і жахливий холодний смак гнилого винограду востаннє заповнив його рот. Пляшечка була порожньою. Проковтнувши напій, Джек почув, як баклажка луснула під ударом однієї з Морґанових блискавок. Але звук розбитого скла був не сильним… як і електричний дзвін… і навіть Морґанові люті крики.

Хлопчик відчув, як падає спиною в діру. Можливо, в могилу. Вовк так сильно стиснув його руку, що Джек застогнав. Відчуття втрати свідомості й падіння почало блякнути… а разом з ним зблякло і сонячне світло, обернувшись на сумний пурпурово-коричневий жовтневий присмерк у серці Америки. Холодний дощ бив Джека в обличчя, і краєм думки він усвідомлював, що вода, в якій він стояв зараз, була значно холоднішою за ту, у якій перебував лише кілька секунд тому. Десь зовсім неподалік він чув знайоме гудіння великих вантажівок на федеральній дорозі… от тільки тепер той звук долинав просто зверху.

«Неможливо», – подумав він, але ж так і було? Межі цього слова, здавалося, гнулися, як пластмаса. На якусь бентежну мить він навіть уявив летючі територіальні вантажівки, за кермом яких – летючі територіальні люди з великими парусиновими крилами, причепленими до спини.

«Повернувся, – подумав він. – Знову повернувся, у той самий час, на ту саму магістраль». Він чхнув. Та ж сама застуда. От тільки було дві відмінності. Вони не опинилися в зоні відпочинку, а стояли по стегна в крижаній воді річки під магістральним мостом, і Вовк був із ним. У цьому полягала ще одна відмінність. І Вовк кричав.

Розділ вісімнадцятий
Вовк іде в кіно

1

Ще одна вантажівка, ревучи дизельним двигуном, неслася трасою. Естакада задрижала. Вовк застогнав і вчепився в Джека, мало не скинувши їх у воду.

– Годі! – закричав Джек. – Відчепися, Вовку! Це звичайна вантажівка! Ходімо!

Він ляснув Вовка, хоч і не хотів цього – переляк друга був таким зворушливим. Але зворушливий чи ні, а лапи у Вовка були ого-го, і важив він фунтів на сто п’ятдесят більше, ніж Джек, і якби вовкулака перевернув Джека, обидва б шубовснули в крижану воду, без сумніву, заробивши запалення легень.

– Вовк! Не подобається! Вовк! Не подобається! Вовк! Вовк!

Але його хватка послабшала. За мить руки повисли з боків. Коли повз них із хрипінням пронеслась наступна вантажівка, Вовк скорчився від жаху, але все ж стримався і не схопив Джека. Та він збентежено поглянув на хлопчика з німим благанням, ніби промовляючи: «Забери мене звідси. Я краще помру, ніж житиму в цьому світі».

– Вовку, я хочу цього понад усе на світі, але там Морґан. А навіть якби його там не було, у мене більше немає чарівного соку.

Джек поглянув на свою ліву руку. Він тримав пляшку Спіді за зазубрену шийку, немов людина, що готова до серйозної бійки в барі. Неймовірна удача, що Вовк не порізався, коли з жахом схопився за хлопчика. Джек викинув пляшку. Плюх.

Цього разу магістраллю проїхали аж дві вантажівки – шум став гучнішим. Наляканий Вовк завив і притис вуха руками. Джек помітив, що під час переходу з рук Вовка майже вся шерсть зникла – більша частина, але не вся. А ще він помітив, що перші два пальці обох рук Вовка стали нормальної довжини.

– Ходімо, Вовку, – сказав Джек, коли гуркіт вантажівок трохи затих. – Вибираймося звідси. Ми схожі на двох хлопців, що чекають, коли їх вихрестять під час спеціальної трансляції «Клубу ЛЛ»[157]157
  «Клуб ЛЛ» («The PTL Club»): PTL розшифровується як «Praise The Lord» («Молімося Богу») або «People That Love» («Люди, які люблять») – християнська телепрограма, що виходила з 1974 по 1989 рік.


[Закрыть].

Він узяв Вовка за руку і занепокоєно смикнувся, коли той стиснув її. Вовк помітив його реакцію та послабив хватку… зовсім трохи.

– Не кидай мене, Джеку, – почав благати Вовк. – Будь ласка, будь ласка, не кидай.

– Не переймайся, Вовку. Я не кину тебе, – відповів Джек, а сам подумав: «Як ти тільки встряв у таку халепу, кретине? Ось ти тут, стоїш під мостом автомагістралі, десь в Огайо, зі своїм свійським вовкулакою. Як тобі це вдається? Тренуєшся? А ще, до речі, як там Місяць, Джекі? Пам’ятаєш?»

Він не пам’ятав і не міг нічого сказати, бо небо затягнули хмари і лив холодний дощ.

Які в нього шанси? Тридцять до одного на його користь?

Двадцять вісім до двох?

Які б шанси не були, високими вони не здавалися. Тільки не тепер, зважаючи на ситуацію.

– Ні, я тебе не кину, – повторив він і повів Вовка до берега річки. На мілині пливли догори черевом гнилі рештки ляльки. Її скляні блакитні очі витріщалися в морок близької ночі. У Джека боліла рука; він потягнув її, переносячи Вовка в цей світ, і суглоб у плечі смикався, мов хворий зуб.

Щойно вони вийшли з води на порослий бур’янами й засмічений берег, Джек знову почав чхати.

2

Цього разу Джек на Територіях пройшов півмилі на захід – саме на таку відстань Вовк перегнав своє стадо, щоб воно могло напитися з річки, де згодом воно мало не втопило чабана. Тут, як припускав Джек, вони опинилися на десять миль західніше. Їм було важко підніматися на берег (врешті-решт, більшу частину шляху Вовку довелося тягти Джека). В останніх променях сонця Джек побачив за якихось п’ятдесят ярдів від них з’їзд з автостради. Знак повідомляв: «АРКАНУМ – ОСТАННІЙ З’ЇЗД В ОГАЙО. КОРДОН ШТАТУ ЗА 15 МИЛЬ».

– Доведеться голосувати, – сказав Джек.

– Голосувати? – із сумнівом перепитав Вовк.

– Дай-но я погляну на тебе.

Він подумав, що Вовка приймуть за свого, у темряві так точно. Він і зараз мав комбінезон, але на ньому з’явилася наліпка «ОШКОШ». Його домоткана сорочка перетворилася на фірмову сорочку із синього шамбре[158]158
  Шамбре – легка тонка бавовняна тканина.


[Закрыть], яку можна придбати у військових крамницях. Раніше босі ноги тепер були взуті в мокрі пенні-лофери[159]159
  Пенні-лофери – черевики без застібок або шнурівок.


[Закрыть] і білі шкарпетки.

Найдивніше виглядали окуляри в круглій оправі (як у Джона Леннона), що були посередині великого обличчя Вовка.

– Вовку, ти мав проблеми із зором? На Територіях?

– Не знаю, – відказав той. – Гадаю, так. Вовк! Тут, крізь ці залізні очі, я точно бачу краще. Вовк, просто тут і зараз. – Він зиркнув на галасливі машини на платній автостраді, і Джек побачив їх очима Вовка: величезні сталеві почвари з гігантськими жовто-білими очима, що на скаженій швидкості мчать крізь ніч; гумові колеса мордують дорогу. – Я бачу краще, ніж хотів би, – з болем промовив Вовк.

3

Через два дні двоє виснажених хлопців прокульгали на втомлених ногах повз знак «МУНІЦИПАЛЬНИЙ КОРДОН» між тридцять другою трасою та їдальнею «З 10 до 4». Вони прийшли в місто Мансі, штат Індіана. Джекова температура підвищилася до ста двох градусів[160]160
  102 °F = 38,89 °С.


[Закрыть], він постійно кашляв. Обличчя Вовка зблідло і набрякло. Він виглядав, як боксер, що вийшов на матч-реванш і одразу ж програв. За день раніше він намагався нарвати пізніх яблук з дерева біля дороги в затінку покинутого хліва. Вовкулака виліз на дерево і почав зривати зморщені осінні яблука в нагрудну кишеню, але на нього налетіли оси. Вочевидь, під карнизом старого хліва розташовувалося їхнє гніздо. Зі швидкістю, на яку тільки був здатен, Вовк зліз із дерева – навколо його голови кружляла коричнева хмара. Він вив. Одне його око майже зовсім запливло, а ніс нагадував велику бузкову ріпку. Тим не менше, він наполіг, щоб забрати найкращі яблука собі. Насправді гарних серед них не було – маленькі, кислі, червиві, – і Джек не надто хотів їх їсти, але після того, через що пройшов Вовк, щоб їх дістати, він не міг відмовитися.

Повз них промчав великий старий «камаро» з посиленими задніми ресорами, передній бампер якого мало не торкався землі.

– Агов, придурки! – прокричав хтось, і всі в машині вибухнули реготом – пивним реготом. Вовк завив і вчепився в Джека. Хлопчик гадав, що його друг із часом здолає страх перед машинами, але зараз він почав справді хвилюватися.

– Все гаразд, Вовку, – втомлено промовив він, віддираючи Вовкову лапу від себе вдванадцяте чи втринадцяте за день. – Вони поїхали.

– Так, голосно! – застогнав пастух. – Вовк! Вовк! Так голосно. Джек, мої вуха, мої вуха!

– Прямоточний глушник, – сказав Джек, втомлено міркуючи: «Вовку, тобі сподобаються автостради Каліфорнії. Ми це перевіримо, якщо дійдемо туди, гаразд? Тоді ми завітаємо на ралі та мотоциклетні перегони. Ти просто збожеволієш від них». – Деяким хлопцям подобається цей звук. Ну, знаєш. Вони… – Його знеміг черговий напад кашлю. На мить світ поплив удалечінь, у сірі тіні. Повертався він дуже і дуже повільно.

– Подобається, – пробурмотів Вовк. – Джейсон. Як комусь може таке подобатися, Джеку? І запахи…

Джек знав, що для Вовка найгірше – запахи. Вони не пробули тут і чотирьох годин, а Вовк уже почав називати цей світ Країною Поганих Запахів. Першої ночі Вовка нудило разів шість; спершу він виблював на землю Огайо каламутну воду з іншого всесвіту, а тоді викашлював саму тільки жовч. Це все запахи, з болем пояснював він. Він не знав, як Джек може їх терпіти, як інші могли їх терпіти.

Джек знав – коли повертаєшся із Територій, тебе огортають аромати, які й не розрізняєш, адже постійно живеш із ними. Дизельне пальне, вихлопні гази автомобілів, промислові відходи, сміття, брудна вода, хімікати. Доводиться звикати до них заново. Або звикаєш, або стаєш несприйнятливим. От тільки з Вовком було інакше. Він ненавидів машини, він ненавидів запахи, він ненавидів цей світ. Джек не вірив, що Вовк коли-небудь до них звикне. Якщо найближчим часом він не перенесе Вовка назад на Території, той швидше за все збожеволіє. «І в процесі цього доведе до божевілля мене, – подумав Джек. – Я ж і сам не далекий від цього».

Повз них проторохтіла сільська вантажівка з курми. За нею рухався безперервний потік машин, деякі водії сигналили. Вовк буквально стрибнув Джекові на руки. Ослаблений лихоманкою, Джек покотився в зарослий бур’янами і засмічений рів і гепнувся об землю так, що аж зуби клацнули.

– Пробач мене, Джеку, – нещасно промовив Вовк. – Забий мене Бог.

– Не твоя вина, – промовив Джек. – Упав. Час відпочити.

Вовк сів біля Джека. Він мовчав, схвильовано позираючи на хлопця. Він знав, що йому було важко; знав, що Джек дуже хотів рухатися на захід швидше, частково, щоб утекти від Морґана, але переважно – з якоїсь іншої причини. Він знав, що уві сні Джек стогнав, кличучи матір, іноді плакав. Але наяву Джек заридав тільки тоді, коли у Вовка потьмарився розум на в’їзді до Арканума. Саме тоді він зрозумів, що Джек мав на увазі, коли казав «голосувати». Коли Вовк сказав Джеку, що їздити на машинах він не зможе – принаймні не зараз, а можливо, і взагалі ніколи – Джек сів на відбійник, затулив очі руками і заплакав. А коли зупинився – це було добрим знаком, – він забрав руки від обличчя та поглянув на Вовка так, що той вирішив, ніби Джек залишить його самого в цій жахливій Країні Поганих Запахів… А без Джека Вовк дуже швидко зійде з глузду.

4

Запасною смугою вони дійшли до виїзду з Арканума. Вовк щулився і тулився до Джека щоразу, коли повз них у тьмяних сутінках проїжджали авто чи вантажівки. Одного разу крізь вітер від машини до Джека долинуло насмішкувате запитання: «Де ваше авто, педики?» Він струсив із себе почуте, як пес витрушує з вух воду, і просто йшов далі, взявши Вовка за руку і притягнувши до себе, коли Вовк мав намір чкурнути в ліс. Було надзвичайно важливо зійти з платної автостради, на якій не можна «голосувати», на західний виїзд із Арканума. Деякі штати дозволяли голосувати зі з’їздів (принаймні так йому розповідав волоцюга, з котрим Джек якось ночував у сараї), але навіть у штатах, де «голосування» формально вважалося злочином, копи зазвичай не помічали цього, якщо ти стояв на виїзді.

Тож спершу треба було дістатися до виїзду і сподіватися, що їм не трапиться дорожній патруль. Що патрульний може подумати про Вовка, Джек навіть не хотів уявляти. Вони, напевно, вирішать, що він – реінкарнація Чарлза Менсона в окулярах Леннона вісімдесятих років.

Хлопці дісталися до виїзду і підійшли до смуги, що тягнулася на захід. Через десять хвилин старенький розбитий «крайслер» спинився перед ними. Водій, опасистий чоловік із бичачою шиєю у бейсболці з написом «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”» на потилиці, нахилився вперед і відчинив дверцята.

– Застрибуйте, хлопці! Гидотна нічка, еге ж?

– Дякуємо, містере, так і є, – весело відповів Джек. Голова в нього кипіла: він намагався вплести Вовка в Історію, але при цьому не бачив виразу обличчя приятеля. А от водій бачив. Обличчя в чоловіка закам’яніло.

– Внюхав щось погане, синку?

Джека повернув до реальності тон водія, такий же напружений, як і його обличчя. Уся приязнь зникла, здавалося, що він щойно завітав до «Пивниці Оутлі» скуштувати пива і випити кухоль. Джек обернувся і поглянув на Вовка. Вовкові ніздрі роздувалися, як у ведмедя, що внюхав скунса. Губи не просто відтягнулися від зубів – вони зморщилися, і плоть під носом нагадувала гірський кряж.

– Він що, тугодум? – тихо спитав Джека чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”».

– Ні, ох, він просто…

Вовк заричав. Ось і все.

– О Боже! – крикнув чоловік, наче не вірив, що це відбувається насправді. Він натиснув на швидкість, машина помчала до з’їзду, а пасажирські дверцята захряснулися на ходу. Задні фари коротко блимнули в дощовій пітьмі, відбиваючись брудно-червоними стрілами на асфальті.

– Чудово. – Джек обернувся до Вовка, що подалі відскочив від його гніву. – Просто чудово. Якщо той водій має радіопередавач, він уже на дев’ятнадцятому каналі, викликає копів, розповідаючи всім і кожному, що на виїзді з Арканума голосують двоє психів. Джейсон! Чи Ісус! Мені байдуже хто! Вовку, хочеш побачити, як забивають ці блядські цвяхи? Зроби так іще кілька разів – і ти відчуєш, як їх забивають! У нас! Їх заб’ють у нас!

Зморений, розгублений, дезорієнтований, виснажений до краю Джек насувався на заплаканого Вовка, який насправді за бажання міг одним важким ударом знести Джекові голову з пліч, але зараз тільки задкував.

– Не кричи, Джеку, – застогнав він. – Запахи… бути там… під замком із цими запахами.

– Я не відчуваю жодних запахів, – заверещав Джек.

Голос його сів, хворе горло пекло ще сильніше, але він не міг зупинитися: або крик, або божевілля. Мокре волосся спадало йому на очі. Він відкинув його назад і вдарив Вовка по плечу. Від сильного удару в нього заболіла рука. Здавалося, що він ударився об камінь. Вовк принижено завив, і це ще сильніше розізлило Джека. Те, що він збрехав, лише посилило лють. Цього разу на Територіях він пробув менше шести годин, але й він знав, що в машині того чоловіка смерділо, як у клітці дикої тварини. Грубі запахи старої кави і свіжого пива (між його ногами стояла відкоркована банка «Штроха»), освіжувач повітря, що звисав із дзеркала заднього виду і тхнув сухою, солодкою пудрою зі щоки трупа. Там був іще якийсь запах – темніший, мокріший…

– Жодних, – кричав він охриплим голосом. Він ляснув Вовка по другому плечу. Вовк завив, розвернувся і згорбився, наче дитина, яку б’є злий батько. Джек заходився лупцювати Вовка по спині, його зболені руки вибивали дрібні бризки води з комбінезона. Щоразу, як опускалася Джекова рука, Вовк вив. – Краще тобі до цього звикнути (Лясь!), бо наступна машина, яка тут зупиниться, буде поліційною (Лясь!), або це буде містер Морґан Слоут в нудно-зеленому «БМВ» (Лясь!), і якщо ти й далі будеш великим немовлям, ми опинимося у великому йобаному світі страждань! (Лясь!) Ти це розумієш?

Вовк промовчав. Стояв, зігнувшись під дощем, спиною до Джека й тремтів. Ридав. Джек відчув, як до рота підступив клубок, відчув, як очі стали пекти і щипати. Його лють від цього тільки зросла. Якась жахлива частинка його понад усе в світі хотіла, щоб він зробив боляче собі, і він знав, що найкращий спосіб для цього – завдавати болю Вовку.

– Обернися!

Вовк повернувся. З брудно-коричневих очей за круглими окулярами котилися сльози. З носа звисали шмарклі.

– Ти розумієш мене?

– Так, – простогнав Вовк. – Так, розумію, але я не можу нічого вдіяти, Джеку.

– Це ж чому? – Джек сердито дивився на нього, притиснувши кулаки до стегон. Як же в нього боліла голова!

– Бо він помирав, – тихо сказав Вовк. Джек витріщився на нього, весь гнів миттю зник.

– Джеку, хіба ти не знав? – м’яко спитав Вовк. – Вовк! Ти не можеш цього відчути?

– Ні, – хрипло видихнув Джек. Але він унюхав дещо, хіба ні? Щось, чого він ніколи раніше не відчував. Якась суміш…

Тут Джек усе зрозумів, і сили враз покинули його. Він важко бухнувся на відбійник і поглянув на Вовка.

Лайно і гнилий виноград. Ось який запах він відчув. Не зовсім саме це, але щось дуже близьке.

Лайно і гнилий виноград.

– Це найгірший запах, – сказав Вовк. – Він з’являється, коли люди забувають, як це бути здоровими. Ми називаємо це… Вовк! Чорною хворобою. Я навіть не думаю, що він знає про неї. І… Чужинці не можуть її внюхати, так, Джеку?

– Ні, – прошепотів хлопчик. Якби він перенісся в Нью-Гемпшир у номер матері в «Альгамбрі», то чи відчув би цей сморід?

Так. Його мати пахне саме так, з усіх її пор сочиться запах лайна і гнилого винограду, запах Чорної хвороби.

– Ми називаємо її раком, – прошепотів Джек. – Ми називаємо її раком, і він є у моєї матері.

– Я не знаю, чи зможу їхати на попутках, – сказав Вовк. – Я спробую, якщо ти того хочеш, Джеку, але запахи… всередині… ззовні теж погано, Вовк!.. але всередині…

Саме тоді Джек затулив обличчя долонями і заридав, частково від відчаю, але переважно – від звичайної втоми. Отже, вираз, який, як здалося Вовку, він помітив на Джековому обличчі, справді був; на мить спокуса покинути Вовка стала чимось більшим за спокусу – це стало божевільною потребою. Шанси, що він дійде до Каліфорнії та знайде Талісман – що б це не було – від початку були низькими, але тепер вони знизились до нуля. Вовк не просто уповільнював його рух; через нього вони обидва рано чи пізно опиняться за ґратами. А як він пояснить Вовка раціональному Річарду Слоуту?

Тієї миті Вовк побачив на Джековому обличчі холодний розрахунок, і в нього підкосилися коліна. Він упав на них і простягнув зчеплені руки до Джека, як коханець у поганій вікторіанській мелодрамі.

– Не йди, не залишай мене тут, Джеку, – плакав він. – Не залишай старого Вовка, не залишай мене тут. Ти привів мене сюди, будь ласка, не залишай мене самого…

Після цього зв’язна мова щезла. Вовк, можливо, і намагався щось сказати, але насправді він лише ридав. На Джека звалилася неймовірна втома. Вона добре сиділа на ньому, як улюблена куртка. Не залишай мене тут, ти привів мене сюди…

Ось так. Він відповідав за Вовка, хіба ні? Так! О так! Він схопив Вовка за руку і перетягнув його з Територій в Огайо, і біль у плечі доводив це… Звісно, у нього не було вибору; Вовк тонув, а навіть якби й не тонув, то Морґан підсмажив би його тією штукою, що метала блискавки. Якби він знову опинився там, то, можливо, спитав би Вовка: «Що тобі більше до вподоби, Вовчику-братику? Опинитися тут і боятися, чи залишитися там і померти?»

Він міг спитати, так, але Вовк навряд чи відповів би, бо Вовк був слабким на голову. І дядько Томмі любив цитувати одну китайську приказку: «Якщо ти врятував людину, ти відповідальний за неї на все життя».

Не має значення пірнання в річку, не має значення здогадливість – він відповідає за Вовка.

– Не покидай мене, Джеку, – скімлив Вовк. – Вовк! Вовк! Будь ласка, не покидай старого доброго Вовка. Я тобі прислужуся. Я стерегтиму тебе вночі, я багато чого вмію. Тільки не… не…

– Годі скавуліти, підводься, – тихо промовив Джек. – Я не збираюся тебе кидати. Але нам треба забиратися звідси, раптом той чоловік викликав копів. Ходімо.

5

– Ти вже знаєш, що нам робити далі, Джеку? – обережно спитав Вовк.

Вони вже з півгодини сиділи в зарослому бур’яном кюветі за адміністративним кордоном Мансі. Коли Джек повернувся до Вовка, той з полегшенням побачив усмішку. Усмішка та була змореною, і Вовку не подобалися темні кола втоми під очима Джека (Джеків запах йому подобався ще менше – хворий запах), але це все одно – усмішка.

– Гадаю, я знаю, що нам треба зробити просто зараз, – сказав Джек. – Я думав про це кілька днів тому, коли купував нові кеди.

Хлопчик підвів ноги. Вони обидва поглянули на кеди в скорботній тиші. Обдерті, пошарпані та брудні. Ліва підошва от-от ладна була попрощатися з верхньою частиною черевика. Джек їх зносив… він напружив лоб, згадуючи. Через жар це становило проблему. За три дні. Минуло лише три дні, відколи він вибрав їх у крамниці «Файва». Тепер вони стали старими. Старими.

– Байдуже… – зітхнув Джек. Він просвітлів. – Бачиш той будинок, Вовку?

Будинок, калейдоскоп невиразних кутів із сірої цегли, стояв островом посеред величезного паркінгу. Вовк знав, чим пахне там асфальт: падаллю, зогнилими тваринами. Він задихатиметься від того запаху, а Джек навряд чи й помітить це.

– Щоб ти знав, на дороговказі написано «Таун-Лайн Сіксплекс», – сказав Джек. – Звучить як кавник[161]161
  Ідеться про кавник «Simplex».


[Закрыть], але насправді – це кінотеатр із шістьма залами. Хоча б щось нам там точно сподобається. – «І вдень буде небагато людей. Це добре, бо в тебе, Вовку, є неприємна звичка казитися». – Ходімо. – Хлопчик важко підвівся.

– Що таке кіно? – спитав Вовк.

Вовкулака знав, що став жахливою проблемою для Джека – настільки жахливою, що тепер остерігався не те що протестувати, а навіть висловити занепокоєння. Але в його голові виникла лячна думка: «іти в кіно» може бути тим самим, що і «голосувати». Джек називав гулкі вози і фургони «машинами», «шеві», «джартренс» і «універсалами» (останні, подумав Вовк, скидалися на карети, що на Територіях перевозили пасажирів від однієї станції до іншої). Може, сповнені ревінням смердючі карети теж називаються «кіно». Схоже, це цілком імовірно.

– Добре, – сказав Джек. – Простіше показати, ніж пояснювати. Гадаю, тобі сподобається. Ходімо.

Джек підсковзнувся, вилазячи з кювету, і важко впав на коліна.

– Джеку, з тобою все гаразд? – стурбовано запитав Вовк.

Джек кивнув. Вони попрямували до паркінгу, що, як і припускав Вовк, жахливо смердів.

6

Джек «пройшов» значну частину тридцяти п’яти миль між Арканумом, штат Огайо, та Мансі, штат Індіана, на широкій спині Вовка. Вовк боявся легкових автомобілів, жахався вантажівок, а майже всі запахи викликали в нього нудоту. Він міг завити і втекти, зачувши несподівано гучний звук. Але він ще й майже не втомлювався. «Зважаючи на його швидкість, “майже” можна викреслити, – подумав тепер Джек. – Наскільки я розумію, він узагалі не втомлюється».

Джек максимально швидко відвів їх від Арканумського з’їзду, змушуючи мокрі втомлені ноги бігти. Голова пульсувала від болю так, наче слизький, гнучкий кулак гупав по черепу зсередини, тілом прокочувалися хвилі тепла і холоду. Вовк легко простував ліворуч від нього. Його кроки були такими великим, що він без проблем підтримував Джеків темп, лише трохи прискоривши ходу. Джек знав, що в нього, можливо, розвинулася параноя щодо копів, але чоловік у бейсболці «СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ СПОРЯДЖЕННЯ “КЕЙС”» виглядав справді переляканим і розлюченим.

Вони не пройшли і чверті милі, коли глибокий, пекучий біль, що засів у боку, не змусив його спитати Вовка, чи той не понесе його на плечах.

– Що? – перепитав Вовк.

– Ну, знаєш, – Джек показав.

Велика посмішка з’явилася на Вовковому обличчі. Нарешті він хоч щось зрозумів; хоча б щось міг зробити.

– Ти хочеш покататися на мені, як на конику? – закричав він задоволено.

– Ага. Гадаю…

– Так! Вовк! Тут і зараз! Звик возити братиків-по-окоту! Застрибуй, Джеку!

Вовк нахилився, тримаючи напоготові зігнуті руки, як стремена.

– Коли я стану заважким, просто спусти…

Перш ніж він устиг закінчити фразу, Вовк підхопив його і легко побіг із ним дорогою в пітьмі – справді побіг. Холодне дощове повітря здувало волосся з його гарячого лоба.