Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 50 страниц)

– Річарде…

Джек спробував доторкнутися до нього. Річард відкинув його руку і відступив, витираючи сльози на щоках тильним боком долонь.

– Тоді все було так не по-дорослому, – сказав він, усміхаючись. Намагаючись усміхнутися. – Тоді ніщо не було по-дорослому, правда, Джеку?

– Правда, – відповів Джек і відчув, що й сам плаче.

О, Річарде. Мій любий друже.

– Так, – сказав Річард, усміхаючись. Він роздивлявся ліси, що наповзли на рейки, і витирав сльози брудними руками. – Тоді ніщо не було так по-дорослому. У ті давні дні, коли ми були лише дітьми. Коли ми всі мешкали в Каліфорнії і ще ніхто не мешкав деінде.

Він поглянув на Джека, спробувавши всміхнутися.

– Джеку, допоможи мені, – сказав він. – Здається, моя нога потрапила в якусь дур-дурну пас-пас-тку і я… я…

Тоді Річард упав на коліна, і волосся упало на його втомлене обличчя. Джек сів біля нього і, певно, я можу сказати лише те, що вони втішали одне одного, як тільки могли, але ви, мабуть, знаєте з власного гіркого досвіду, що цього ніколи не буває достатньо.

8

– Тоді паркан був зовсім новеньким, – сказав Річард, коли знову відновив здатність розмовляти. Вони продовжували йти колією. На високому кремезному дубі виспівувала східна дрімлюга. Запах солі в повітрі ставав інтенсивнішим. – Я пам’ятаю це. І вивіску «ТАБІР ГОТОВНОСТІ» – ось що там було написано. Там була смуга перешкод, мотузки для лазіння, а також інші мотузки, за які ти чіплявся, а тоді гойдався над великими калюжами. Це скидалося на табір для новобранців у фільмі про моряків під час Другої світової війни. От тільки хлопці, що використовували ці снаряди, не дуже скидалися на моряків. Всі вони були товстими і однаково вбраними – у сірі спортивні костюми з написом на грудях «ТАБІР ГОТОВНОСТІ», що надрукований дрібними літерами, та червоним кантом на штанах. Вони всі мали такий вигляд, ніби щомиті в них може трапитися серцевий напад або удар. Або те й інше водночас. Часом ми лишалися на ніч. А декілька разів навіть зоставалися на весь вік-енд. Але не в залізному хліві – то було для типів, які платили за можливість набути форми.

– Якщо вони робили саме це.

– Ага, справді. Якщо вони робили саме це. Ну, а ми зупинялися у великому наметі і ночували в спальних мішках. Це було чудово. – І знову Річард сумно всміхнувся. – Але ти маєш рацію, Джеку. Не всі хлопці, що вешталися там, скидалися на бізнесменів, які прагнуть стати стрункішими. Інші…

– І як щодо інших? – спокійно запитав Джек.

– Дехто з них – більшість із них – походили на тих волохатих істот в іншому світі, – тихо відповів Річард, і Джекові довелося прислухатися, щоб почути його слова. – Во́вки. Тобто вони скидалися на звичайних людей, але не дуже. Вони здавалися… грубими. Розумієш?

Джек кивнув. Він розумів.

– Пригадую, що мені було трохи страшно зазирати їм у вічі. Час від часу в них виблискували дивні спалахи… ніби мозок горів. А деякі інші… – Осяяння читалося в Річардових очах. – Деякі інші мали вигляд заступника баскетбольного тренера, про якого я тобі розповідав. Того, що носив шкіряну куртку і палив.

– Річарде, чи далеко до Пойнт-Венуті?

– Я точно не знаю. Та ми діставалися туди за кілька годин, а потяг ніколи не їхав надто швидко. На технічній швидкості, але не більше. Загалом від «ТАБОРУ ГОТОВНОСТІ» – лише якихось двадцять миль. Можливо, трішки менше.

– Тож зараз ми за п’ятнадцять або трохи менше миль від нього. Від…

(від Талісмана.)

– Так. Справді.

Коли день хилився до вечора, Джек поглянув угору. Немовби демонструючи, що їхнє жалюгідне становище було ще недостатньо нікчемним, сонце сховалося за хмари. Здавалося, що температура впала на десять градусів, а день посірів. Дрімлюга замовкла.

9

Річард першим побачив знак – просту, побілену вапном дерев’яну дошку, розмальовану чорними літерами. Вона стояла ліворуч від колії, і плющ обгортав її стовпи, немовби вона тут від давніх-давен. Повідомлення, однак, було досить сучасним.

Там було написано: «ХОРОШИМ ПТАШКАМ ЧАС ВІДЛІТАТИ, ПОГАНИМ ХЛОПЧИКАМ ЧАС ПОМИРАТИ. ЦЕ ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС: ІДИ ДОДОМУ».

– Ти можеш піти, Річі, – спокійно сказав Джек. – За мене не переймайся. Вони відпустять тебе, не сумнівайся. Це все зовсім не твоя справа.

– Гадаю, можливо, і моя, – відповів Річард.

– Я втягнув тебе в усе це.

– Ні, – заперечив Річард. – Батько втягнув мене у це все. Або доля втягнула мене в це. Або Бог. Або Джейсон. Хто б це не зробив, а я залишаюся.

Коли вони проходили повз табличку, Джек майстерним кунгфу-ударом ноги збив її.

– Так тримати, друзяко, – сказав Річард, злегка всміхнувшись.

– Дякую. Але не називай мене друзякою.

10

Попри те що Річард знову мав знесилений і втомлений вигляд, упродовж наступної години, доки вони йшли колією, він розповідав далі. Стійкий запах Тихого океану ставав чутнішим. Річард виливав із себе цілу повінь спогадів, які довгі роки, надійно закорковані, зберігалися в ньому. І хоча Джекові вдавалося не виказати емоцій, його огорнуло захоплення… і глибока, цілковита жалість до самотньої дитини, яка ладна була хапатися за останні уламки батьківської любові. І, свідомо чи несвідомо, Річард відкривав йому все.

Він глянув на Річардову блідість, виразки на щоках, чолі і навколо рота, прислухався до того обережного шепіткого голосу, який, однак, не тремтів і не вагався тепер, коли нарешті з’явився шанс усе розповісти… і знову зрадів, що Морґан Слоут ніколи не був його батьком.

Річард розповідав, що він добре пам’ятав усі орієнтири на цьому відрізку залізниці. В одному місці вони могли бачити над деревами дах складу, на якому простягалася вицвіла реклама «Честерфілд Кінґс».

– «Двадцять чудових цигарок – двадцять чудових затяжок», – сказав Річард, усміхаючись. – От тільки в ті дні склад був заповненим вщерть.

Він показав на велику сосну із роздвоєною кроною, а п’ятнадцять хвилин по тому повідомив Джекові:

– По той бік пагорба була скеля, дуже схожа на жабу. Ходімо глянемо, чи вона досі там.

Скеля була на місці, і Джек подумав, що вона справді схожа на жабу. Трішки. Якщо добре напружити уяву. Або для цього варто бути трирічним. Або чотирирічним. Або семирічним. Чи скільки там йому було.

Річард любив цю залізницю і вважав «Табір Готовності» класним місцем з усіма його біговими доріжками, стрибками через лінію перешкод і лазінням між мотузками. Але сам Пойнт-Венуті йому не дуже подобався. Трохи попорпавшись у собі, Річард навіть пригадав назву мотелю, у якому вони з батьком зупинялися під час перебування в цьому маленькому прибережному містечку. Мотель «Кінґсленд», сказав він… і Джек збагнув, що ця назва не дуже й здивувала його.

Мотель «Кінґсленд», як казав Річард, розташовувався неподалік від старого готелю, яким його батько завжди цікавився. Річард бачив той готель з вікна, але не дуже любив його. То була велика розлога будівля з баштами, фронтонами, мансардами, банями і вежами. На кожній із них оберталися мідні флюгери чудернацьких форм. Вони оберталися, навіть коли не було вітру, казав Річард, – він чітко пам’ятав, як стояв біля вікна у своїй кімнаті й дивився, як вони кружляють, кружляють і кружляють. Дивовижні мідні створіння, схожі на півмісяці, жуків-скарабеїв та китайські ієрогліфи, виблискували на сонці, доки океан пінився і ревів унизу.

«О так, лікарю, тепер я все пригадую», – подумав Джек.

– Він був порожнім? – запитав Джек.

– Так. Виставлявся на продаж.

– Як він називається?

– «Ейджинкурт». – Річард змовк, а тоді додав дуже дитячу характеристику – ту, про яку більшість малюків хотіли б забути. – Він був чорним. Насправді, його зроблено з дерева, але те дерево скидалося на камінь. Старий чорний камінь. Саме так батько і його друзі називали ту будівлю. Чорний Готель.

11

Щоб трохи розважити Річарда (але не лише для цього), Джек запитав:

– Твій батько купив той готель? Як і «Табір Готовності»?

Джек ненадовго задумався, а тоді кивнув.

– Так, – мовив він. – Гадаю, купив. Через певний час. Коли ми тільки почали приїжджати туди, на брамі перед готелем висіла табличка «Продається», та одного разу, коли ми туди прийшли, вона просто зникла.

– Але ви ніколи не зупинялися там?

– Боже, ні! – Річард здригнувся. – Єдиний спосіб запхати мене всередину – це закувати ланцюгами і волочити… але навіть тоді я, певно, не піду.

– Ніколи не заходив досередини?

– Ні. Ніколи не заходив і ніколи не зайду.

Ох, друже Річі, ніхто не вчив тебе ніколи не казати «ніколи»?

– І твій батько так само? Він ніколи не заходив усередину?

– Мені про це нічого не відомо, – сказав Річард професорським тоном. Він підвів указівний палець до носа, ніби щоб поправити окуляри, яких там не було. – Але я ладен закластися, що він також ніколи не заходив. Він боявся тієї будівлі не менше за мене. От тільки щодо мене, я просто… боявся. А ось батько, у нього було дещо ще… Він був…

– Був яким?

Річард знехотя відповів:

– Одержимим тим місцем, як на мене.

Річард змовк, пере його очима зринули спогади.

– Він підходив до нього і стояв перед входом щодня, коли ми бували в Пойнт-Венуті. Тобто не на кілька хвилин, а щось на кшталт того: він міг простояти перед готелем зо три години. Іноді більше. Найчастіше він там бував сам. Але не завжди. У нього були… дивні друзі.

– Вóвки?

– Гадаю, так, – злісно відповів Річард. – Ага. Гадаю, частина з тих типів могла бути Во́вками чи як ти їх там називаєш. Здавалося, ніби їм незручно в їхньому одязі – вони постійно чухалися, ще й у таких місцях, у яких вихованим людям чухатися не варто. А інші скидалися на заступника тренера. Жорсткі й підступні. Частину з тих типів я також бачив у «Таборі Готовності». Скажу тобі дещо, Джеку: вони боялися готелю навіть більше, ніж мій батько. Вони аж корчилися, коли проходили повз нього.

– Сонячний Ґарднер? Чи бував він тут?

– Угу, – відповів Річард. – Але в Пойнт-Венуті він більше скидався на чоловіка, якого ми бачили там…

– На Озмонда.

– Так. Але ті люди приходили нечасто. Найчастіше тут бував мій батько, на самоті. Часом він ходив у ресторан нашого мотелю, брав собі кілька сандвічів, сідав на лавку на алеї та поїдав свій обід, дивлячись на готель. Я стояв біля вікна в холі «Кінґсленда» і дивився на батька, котрий споглядав на готель. У такі миті мені не подобався вираз його обличчя. Він здавався наляканим і водночас… ніби пожадливим.

– Пожадливим, – замислився Джек.

– Часом він запитував мене, чи не хочу я піти з ним, але я завжди відмовлявся. Він кивав і одного разу, пригадую, сказав таке: «Настане час. Ти все зрозумієш, Річ… свого часу». Пам’ятаю, я тоді подумав, що коли це стосується Чорного Готелю, то я не хочу нічого розуміти.

– Якось, – вів далі Річард, – коли він напився, то сказав, що всередині щось є. Він сказав, що воно вже давно там лежить. Пригадую, ми лежали у ліжках. Вітер був потужним тієї ночі. Я чув, як хвилі б’ються об берег і як пискляво обертаються флюгери на вершечках «ейджинкуртських» веж. Той звук мене лякав. Я розмірковував про ту будівлю, про її кімнати, зовсім порожні…

– Якщо не брати до уваги привидів, – пробурмотів Джек.

Йому здалося, ніби він почув кроки, тому хлопчик швидко озирнувся. Куди сягало око, залізниця була пустинною.

– Справді, якщо не брати до уваги привидів, – погодився Річард. – Тож я запитую: «Ця річ – цінна, татку?»

– Ця річ – найцінніша за всі, – відповів він.

– Але ж тоді якийсь нарик може вдертися всередину і вкрасти її, – сказав я. Не те щоб – якби так сказати? – я хотів розвивати тему, але мені не хотілося, щоб він засинав. Не тоді, коли надворі так сильно дме вітер і флюгери пищать у нічній темряві.

Батько засміявся, і я почув дзенькіт: він налив собі ще трішки «бурбону» з пляшки на підлозі.

– Річ, ніхто не збирається її красти, – сказав він. – І якщо якийсь нарик потрапить в «Ейджинкурт», то побачить таке, чого ніколи раніше не бачив. – Він випив свій келих, і я зрозумів, що його знемагає сон. – До тієї речі може доторкнутися тільки одна людина у всьому світі, і вона ніколи не наблизиться до нього, Річ. Можу це гарантувати. От тільки мені цікаво, як же їй вдається лишатися тут такою, як там. Вона не змінюється – принаймні, як я бачу, вона не змінюється. Я б хотів її мати, але навіть не намагатимуся. Принаймні не зараз, а може, й ніколи. Я можу використовувати її – будь певен! – але загалом, гадаю, буде найкраще, якщо все лишатиметься на своїх місцях.

Я вже й сам засинав, але все ж запитав у нього, що ж це за «річ» про яку він весь час говорить.

– І що ж він сказав? – запитав Джек, і в роті в нього пересохло.

– Він назвав це… – Річард завагався, насупившись від спогадів, – він назвав це – «осердям усіх можливих світів». А тоді розсміявся. Тоді він назвав це дещо інакше. Тобі це не сподобається.

– І як же?

– Це розлютить тебе.

– Ну ж бо, Річарде, кажи вже.

– Він назвав це… ну, гаразд… «примхою Філа Сойєра».

Джека охопив не гнів, а гаряче, запаморочливе збудження. Справді, так і є, це воно. Талісман. Осердя всіх можливих світів. Скільки всього світів? Тільки Бог це знає. Американські Території; Території самі по собі; гіпотетичні Території Територій; і так далі й далі, наче смуги, що невпинно зринають на стільці перукаря. Універсум світів, багатовимірний макрокосм світів – і в кожному було одне й те саме: всезагальна сила беззаперечного добра, хай навіть наразі ув’язнена в злому місці. Талісман – осердя всіх можливих світів. Чи було це також примхою Філа Сойєра? Можливо. Примха Філа… Примха Джека… Морґана Слоута… Ґарднера… і, звісно ж, надія обох королев.

– Це більше ніж Двійники, – тихо мовив він.

Річард повільно волочився, розглядаючи зогнилі шпали, що зникали з-під ніг. Тепер він нервово зиркнув на Джека.

– Це більше ніж Двійники, бо є більше ніж два світи. Є ще Трійники… Четвірники… хто знає? Морґан Слоут тут, Морґан з Орріса там, можливо, Морґан, герцог Азрільський десь іще. Але він ніколи не заходив у готель!

– Я гадки не маю, про що ти говориш, – слухняно мовив Річард. «Але я певен, ти все одно правитимеш своє далі, – казав той слухняний тон, – від нісенітниць і до абсолютного божевілля. Посадку до Сібрук-Айленду завершено!»

– Він не може зайти всередину. Саме так, Морґан з Каліфорнії не може – і знаєш чому? Бо Морґан з Орріса не може. А Морґан з Орріса не може, бо не може Морґан з Каліфорнії. Якщо котрийсь із них не може потрапити у свою версію Чорного Готелю, то ніхто не може. Розумієш?

– Ні.

Джек, вражений власним відкриттям, узагалі не чув того, що сказав Річард.

– Двоє Морґанів чи дюжина – це байдуже. Дві Лілі чи дюжина, дюжина королев у дюжині світів, Річарде, тільки уяви! Як це змінює твою свідомість? Дюжини Чорних Готелів – от тільки в якомусь зі світів – це чорний парк розваг… в іншому – чорне трейлерне містечко… чи ще там щось. Але, Річарде…

Він зупинився, розвернув Річарда, узявши за плечі, й витріщився на нього. Його очі палали. На мить Річард спробував відійти від нього, але потім зупинився, вражений полум’яною красою Джекового обличчя. Раптом, на мить, Річард повірив, що можливо все. Раптом, на мить, він відчув себе зціленим.

– Що? – прошепотів він.

– Деякі речі – виняткові. Деякі люди – виняткові. Вони… скажімо… єдині. Я тільки так можу назвати це. Вони схожі на нього – на Талісман. Єдині. Я. У мене був Двійник, але він помер. Не лише на Територіях, а й в усіх інших світах, крім цього. Я знаю це – відчуваю. Мій батько також це знав. Гадаю, саме тому він назвав мене Джеком-Мандрівником. Коли я тут, я не там. Коли я там, мене тут нема. І, Річарде, так само ж і ти!

Річард витріщився на нього, втративши дар мови.

– Ти не пам’ятаєш. Доки я говорив з Андерсом, ти був десь у Світі Істерії. Але він сказав, що в Морґана з Орріса також був син. Раштон. Ти знаєш, ким він був?

– Так, – прошепотів Річард. Він досі не міг відірвати погляд від Джека. – Він був моїм Двійником.

– Справді. Андерс сказав, що хлопчик помер маленьким. Талісман – єдиний. Ми – єдині. А твій батько – ні. Я бачив Морґана з Орріса в іншому світі, і він схожий на твого батька, але не є ним. Він не міг зайти в Чорний Готель, Річарде. І зараз не може. Але він знає, що ти єдиний, так само, як і я. Він хоче, щоб я помер. Ти потрібен йому на своєму боці. Бо тоді, якщо він вирішить, що хоче мати Талісман, то завжди зможе послати тебе за ним, правда?

Річард затремтів.

– Не зважай, – похмуро сказав Джек. – Йому не доведеться стосовно цього турбуватися. Ми винесемо Талісман, але він його не отримає.

– Джеку, я не думаю, що можу зайти в те місце, – сказав Річард тихим, безсилим шепотом, і Джек, котрий уже йшов далі, не почув його.

Річард побіг підтюпцем, щоб наздогнати друга.

12

Розмова повернула на інше. Настав полудень і проминув. Ліс став мовчазним, двічі Джек бачив дерева з дивними, викривленими стовбурами та переплетеним корінням, що росли вздовж залізниці. Джеку не дуже сподобалися ці дерева. Вони мали знайомий вигляд.

Річард дивився на те, як шпали зникали під ногами, зрештою перечепився і впав, ударившись головою. Тоді Джек знову поніс його.

– Там, Джеку! – гукнув Річард, коли здавалося, що вже минула вічність.

Просто попереду залізниця зникала в старому трамвайному парку. Відчинені двері вели до безрадісної, поточеної міллю темряви. Позаду трамвайного парку (який, можливо, колись і був таким приємним, як розповідав Річард, але зараз видавався Джекові населеним привидами) розташувалася автострада. 101, здогадався Джек. За нею простягнувся океан – він чув, як хвилі б’ються об берег.

– Гадаю, ми прийшли, – сказав він позбавленим емоцій голосом.

– Майже, – сказав Річард. – Пойнт-Венуті за милю звідси дорогою. Господи, як би я хотів, щоб нам не треба було туди йти, Джеку… Джеку? Куди ти йдеш?

Але Джек не дивився довкола. Він зійшов з колії, обійшов одне з тих дивних дерев (воно було не вищим за кущ) і рушив до дороги. Високі трави і будяки терлися об його побиті дорогою джинси. Щось усередині трамвайного парку – колись Морґанового приватного вокзалу – гидко ковзнуло, але Джек навіть не глянув, що то було.

Він дійшов до дороги, перетнув її таі підійшов до берега.

13

Усередині грудня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де вода й суша зливаються воєдино та, засунувши руки в кишені джинсів, вдивлявся в непорушний Тихий океан. Хлопчику було дванадцять років і, як на свій вік, він був дуже красивим. Океанічний бриз відкинув з його ясного та чистого чола пасмо, може, трохи задовгого каштанового волосся. Він стояв там і думав про свою матір, яка помирає, про друзів, відсутніх і присутніх, і про світи у світах, що не спиняють свій лет.

«Я подолав цю відстань, – подумав він і затремтів. — Від узбережжя до узбережжя з Джеком-Мандрівником Сойєром». Його очі враз наповнилися сльозами, і він глибоко вдихнув солоне повітря. Ось він і прийшов – і Талісман був неподалік.

– Джеку!

Спершу Джек навіть не глянув на нього, бо всю його увагу прикував до себе Тихий океан, на бурунах хвиль якого золотом виблискувало сонячне проміння. Він тут, він зміг прийти. Він…

– Джеку! – Річард ударив його по плечу, виводячи із замріяного стану.

– Га?

– Дивись! – розтуливши від здивування рот, Річард показував на щось далі по дорозі в напрямку, де, імовірно, лежав Пойнт-Венуті. – Дивись туди!

Джек поглянув. Він зрозумів Річардове здивування, але сам його не відчував – не більше, ніж коли Річард сказав йому назву мотелю, у якому вони з батьком зупинялися в Пойнт-Венуті. Ні, не здивувався, але…

Але було збіса приємно знову побачити матір.

Її обличчя сягало двадцяти футів заввишки, і воно було значно молодшим, ніж пригадувалося Джеку. Саме так Лілі виглядала в зеніті своєї кар’єри. Її біляве волосся з мідним відблиском було зачесане назад і зібрано в кінський хвіст у стилі Т’юздей Велд[252]252
  Т’юздей Велд (нар. 1943) – американська акторка, грала у фільмах «Не та людина», «Цинцинаті Кід», «Злодій», «Одного разу в Америці». 1960 року стала лауреатом премії «Золотий глобус».


[Закрыть]. Її хвацька безтурботна посмішка, однак, лишилася незмінною. Більше ніхто у фільмах не всміхався так – це була її вигадка, і вона досі мала на неї патент. Вона озиралася через оголене плече. На Джека… на Річарда… на блакить Тихого океану.

То була його матір… але варто було моргнути, як обличчя трішки змінилося. Лінії щелеп і підборіддя стали круглішими, вилиці – менш окресленими, волосся – темнішим, а очі – ще блакитнішими. Тепер це було обличчя Лаури Делосіан, матері Джейсона. Джек знову моргнув, і знову з’явилася його матір – двадцятивосьмирічна матір, на обличчі якої сяяла життєрадісна «Йди-до-біса-якщо-не-розумієш-жартів» зневага до світу.

Це був білборд. Зверху було написано таке:

ТРЕТІЙ ЩОРІЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ НАЙКРУТІШИХ «Б»-ФІЛЬМІВ У ПОЙНТ-ВЕНУТІ, КАЛІФОРНІЯ

КІНОТЕАТР «БІТКЕР» 10—20 ГРУДНЯ

ЦЬОГО РОКУ ФІЛЬМИ ЛІЛІ КАВАНО

КОРОЛЕВИ «БЕШОК»

– Джеку, це ж твоя матір, – сказав Річард. Його голос захрип від жаху. – Це просто збіг? Це ж неможливо, так?

Джек похитав головою. Ні, не збіг. Слово, на якому затримався його погляд, – звісно ж, КОРОЛЕВА.

– Ходімо, – сказав він Річарду. – Гадаю, ми вже майже прийшли.

Вони вдвох ішли пліч-о-пліч дорогою до Пойнт-Венуті.