Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 50 страниц)

– Вóвки завжди добре їдять, – просто відповів Вовк. Він поплескав Джека по стегну.

– Дякую, що приносив мені ті шматки м’яса.

– Я ж обіцяв. А ти був стадом. Пам’ятаєш?

– О так, пам’ятаю, – відповів Джек. – Можна я ще трохи поп’ю?

Хлопчик зліз із великих Вовкових колін і сів на землю, щоб бачити обличчя друга.

Вовк простягнув йому кухоль. Окуляри Джона Леннона повернулися. Вовкова борода перетворилася на маленький пушок на щоках. Чорне волосся, досі довге й брудне, доходило тепер тільки до плечей. Обличчя виглядало лагідним, привітним і трохи втомленим. На комбінезон із кишенькою Вовк одягнув сірий реглан на два розміри менший, ніж потрібно, з написом на грудях «СПОРТИВНА СЕКЦІЯ УНІВЕРСИТЕТУ ІНДІАНИ».

Він скидався на звичайну людину більше, ніж будь-коли, відколи вони з Джеком познайомилися. Звісно, він зовсім не виглядав, як людина, здатна осягнути хоча б найпростіший курс у коледжі, зате він міг бути класним футболістом у команді старшої школи.

Джек ковтнув іще раз – Вовкова рука застигла над іржавим бляшаним кухлем, ладна забрати його, щойно Джек нап’ється.

– З тобою точно все гаразд?

– Прямо тут і зараз, – сказав Вовк. Він потер іншою рукою живіт, настільки набряклий, що той розтягував тканину светра, наче рука – рукавицю. – Просто втомився. Трохи посплю, Джеку. Просто тут і просто зараз.

– Де ти роздобув реглан?

– Він висів на мотузці, – сказав він. – Холодно тут, Джекі.

– Ти ж не завдав шкоди людям, правда?

– Жодних людей. Вовк! Пий тепер воду, повільно.

Його очі на мить спалахнули щасливим гелловінським помаранчевим вогнем, і Джек збагнув, що Вовк ніколи не скидатиметься на звичайну людину. Вовк широко роззявив рота і позіхнув.

– Трішки поспати.

Він зручніше вмостився на схилі й опустив голову. І майже заснув.

Частина III
Зіткнення світів

Розділ двадцятий
Схоплені законом

1

До другої години того дня вони вже були на сотню миль західніше, і Джеку Сойєру здалося, що він також біг за місяцем – так легко все проминуло. Попри страшенний голод, Джек повільно, дрібними ковточками, сьорбав воду з іржавого кухлика, чекаючи, коли Вовк прокинеться. Нарешті Вовк стрепенувся, сказав: «Тепер готовий, Джеку», посадив хлопчика на спину і підтюпцем побіг до Дейлвілла.

Поки Вовк сидів на тротуарі й намагався злитися з оточенням, Джек зайшов до дейлвіллського «Бурґер Кінґа». Він змусив себе спершу пройти до чоловічого туалету і роздягнутися там до пояса. Навіть у туалеті його зводив з розуму запах смаженого м’яса; рот наповнила слина. Джек помив долоні, руки, груди, обличчя. Тоді засунув голову під кран і помив волосся рідким милом. Зім’яті паперові рушники один за одним летіли на підлогу.

Нарешті Джек був готовий підійти до прилавку. Дівчина в уніформі витріщалася на нього, поки він робив замовлення – через мокре волосся, вирішив він. Чекаючи на приготування страв, дівчина відійшла, притулилася до віконця видачі й продовжила безсоромно розглядати хлопця.

Джек вгризся у перший «Воппер»[173]173
  Воппер – гамбургер, найвідоміший продукт мережі ресторанів фастфуду «Бурґер Кінґ».


[Закрыть], щойно повернувся до скляних дверей. Сік побіг підборіддям. Хлопчик настільки зголоднів, що навіть не намагався жувати. Аби з’їсти великий бургер, йому вистачило трьох гігантських укусів. Джек уже збирався четвертим укусом прикінчити рештки, коли помітив крізь двері, що навколо Вовка зібрався натовп дітвори. М’ясо застрягло в горлі, а шлунок стиснувся.

Джек поквапився до виходу, намагаючись проковтнути телячий фарш, розм’яклий хліб, пікулі, томати й соус. Діти на вулиці оточили Вовка з трьох боків, витріщаючись на нього так само нахабно, як і офіціантка на Джека. Вовк сидів навпочіпки на асфальті, відійшовши від фастфуду якомога далі. Він вигнув спину і втягнув голову, мов черепаха. Вуха, здавалося, прилипли до голови. Їжа застрягла в Джековому роті, наче м’ячик для гольфа, а коли він судомно глитнув, вона ледь просунулась вниз.

Вовк краєм ока зиркнув на Джека і, вочевидь, розслабився. Високий чоловік років двадцяти в синіх джинсах відчинив дверцята пошарпаного червоного пікапа, що стояв на узбіччі футів за п’ять-шість, притулився до кабіни і з усмішкою почав спостерігати.

– Тримай бургер, Вовку, – максимально безтурботно промовив Джек.

Він простягнув коробку Вовку, той її обнюхав. Потім підвів голову й відкусив величезний шмат від коробки. Вовк почав методично жувати. Діти, ошелешені й зачаровані, підступили ближче. Дехто загиготів.

– Що він таке? – спитала маленька дівчинка з двома косичками, підв’язаними пухнастими рожевими стрічками для пакування подарунків. – Він монстр?

Коротко підстрижений хлопчик років шести став перед дівчинкою.

– Він Галк, так? Він справжній Галк. Агов? Агов? Правда?

Вовку вдалося дістати те, що залишилося від «Воппера» з картонної коробки. Він долонею заштовхнув у рот весь бургер. Шматочки латуку впали між його піднятими колінами, майонез і м’ясний сік потекли по підборіддю та щоці. Решта перетворилося на брунатну масу, що перемелювалася гігантськими зубами Вовка. Проковтнувши, він заходився вилизувати коробку. Джек м’яко забрав її у Вовка з рук.

– Ні, він просто мій кузен. Він не монстр і не Галк. Чому б вам, дітки, не піти звідси? Облиште нас. Дайте нам спокій.

Вони й далі витріщалися. Тепер Вовк облизував пальці.

– Якщо ви й далі вилуплятиметеся на нього, він розізлиться. Не знаю, що він тоді зробить.

Хлопчик із короткою стрижкою досить часто бачив трансформації Девіда Баннера, аби уявити, що гнів може зробити з цим жахливим хижаком «Бурґер Кінґа». Він відступив. Більшість інших дітей вчинили так само.

– Йдіть, будь ласка, – сказав Джек, але діти знову застигли на місці.

Стискаючи кулаки Вовк здійнявся над землею, як гора.

– ЗАБИЙ ВАС БОГ, НЕ ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ, – проревів він. – НЕ ЗМУШУЙТЕ МЕНЕ ПОЧУВАТИСЯ ДИВНИМ! УСІ ЗМУШУЮТЬ МЕНЕ ПОЧУВАТИСЯ ДИВНИМ!

Діти кинулися навтьоки. Важко дихаючи, Вовк стояв із червоним обличчям і дивився, як вони тікають головною вулицею Дейлвілла і ховаються за рогом. Коли вони зникли, він обхопив груди руками і швидко глянув на Джека. Погляд повнився болем і нерішучістю.

– Вовку не треба було кричати, – сказав вовкулака. – Вони ще такі маленькі.

– Великий переляк піде їм на користь, – пролунав чийсь голос, і Джек побачив, що юнак, який досі стояв, притулившись до кабіни червоного пікапа, посміхається до них. – Я сам ніколи раніше такого не бачив. То кажеш, кузен?

Джек підозріло кивнув.

– Слухайте, не хочу, щоб ви приймали це на себе, – він підійшов до них, звичайний, темноволосий юнак у теплій жилетці й картатій сорочці. – А особливо не хочу, аби хтось почувався не таким, як усі, розумієте, – він замовк і звів руки долонями до них. – Чесно. Я лише подумав, що ви, хлопці, схоже, вже деякий час у дорозі.

Джек зиркнув на засоромленого Вовка, який досі обнімав себе за плечі, але також поглянув крізь круглі окуляри на цього типа.

– Я сам такий, – сказав чоловік. – Гей, повірте – в рік, коли я випустився зі старої доброї СД – ну, знаєте, Старшої Дейлвіллської, – то на попутках дістався до північної Каліфорнії і назад. Одним словом, якщо ви прямуєте на захід, я можу вас підкинути.

– Не можу, – гучним театральним шепотом промовив Вовк.

– Як далеко на захід? – спитав Джек. – Ми хотіли б потрапити у Спрінгфілд. У мене там друг.

– Але проблема, сеньйор, – юнак знову підвів руки. – Я їду в Каюгу, саме за кордоном Іллінойса. Дайте я зжую бургер, і ми поїдемо. Дорога пряма. За півтори години, а може, й менше – ви буде на півдороги до Спрінгфілда.

– Не можу, – знову засопів Вовк.

– Є тільки одна заковика. У мене на передньому сидінні лежить кілька речей. Комусь із вас, хлопці, доведеться їхати в кузові. Там може бути трохи вітряно.

– Ви навіть не уявляєте наскільки це чудово, – промовив Джек, кажучи щиру правду. – Побачимося, коли повернетеся. – Вовк став пританцьовувати від хвилювання. – Чесно. Ми будемо тут, містере. І дякуємо вам.

Щойно чоловік пройшов крізь двері, Джек повернувся до Вовка і зашепотів щось йому на вухо.

Коли юнак на ім’я Біллі «Бак» Томпсон повернувся до пікапа, тримаючи дві коробки з «Вопперами», то побачив спокійного Вовка, що стояв на колінах у відкритому кузові й тримався руками за борт. Рот його був роззявленим, ніс задертий догори. Джек сидів на пасажирському сидінні в оточенні громіздких пластикових пакетів, що були обмотані скотчем, зшиті і, зважаючи на запах, добряче покроплені кімнатним освіжувачем. Крізь прозорі стінки виднілися довгі, схожі на листки, зеленуваті пагони. Обрізані пагони вкривали бруньки.

– Припускаю, ти досі голодний, – сказав Біллі й кинув «Воппер» Вовку. Тоді вмостився на водійське сидіння, що відмежовувало Джека зваленими в купу пакетами. – Я гадав, він його зубами вхопить. Не сприйми це як образу щодо твого кузена. Ось тримай! Свій він вже ум’яв.

Усю сотню миль, яку вони проїхали на захід, Вовк радісно дурів, від того, як вітер свистів у вухах. Його загіпнотизувала швидкість і різноманіття ароматів, які в процесі цього польоту вловлював його нюх. Очі горіли й блищали, відчуваючи найменшу зміну вітру. Сидячи ззаду, Вовк крутив головою туди-сюди і підставляв ніс потокам повітря.

Бак Томпсон розповів, що він фермер. Він говорив без перерви всі сімдесят п’ять хвилин, протягом яких втискав педаль газу, і жодного разу нічого не запитав у Джека. Коли саме неподалік від Каюги він повернув на вузьку брудну дорогу і зупинив машину біля кукурудзяного поля, яке, здавалося, простягалося на милі, він засунув руку в нагрудну кишеню і дістав звідти трохи прим’яту цигарку, скручену з тонкого, як тканина, білого паперу.

– Я чув про червонооких, але твій кузен – це просто сміхота, – він кинув цигарку Джеку. – Коли збудиться, дай йому трохи цього. Краще будь-яких пігулок.

Джек швидко засунув косяк у кишеню сорочки, і виліз із кабіни.

– Дякую, Баку, – сказав він водієві.

– Чувак, те, як він їв – це було щось. Як ти змушуєш його слухатися? Кричиш: «Вперед! Пішов!»?

Щойно Вовк зрозумів, що подорож завершилась, зістрибнув із кузова. Червоний пікап поїхав геть, залишаючи по собі довгий шлейф пилу.

– Давай ще раз так зробимо, – закричав Вовк. – Джекі! Давай ще раз так зробимо.

– Боже, та я б з радістю, – відповів Джек. – Ходімо, трохи пройдемося. Хтось точно скоро проїде.

Він міркував, що удача повернулася до нього обличчям, що зовсім скоро вони з Вовком перетнуть кордон Іллінойсу; він був певен, що все пройде як по маслу, коли він потрапить до Спрінгфілда у Школу Тайєра до Річарда. Однак Джек досі жив часом хліва, де нереальне роздувало і деформувало реальне, і, коли знову почалися неприємності, усе сталося так швидко, що він не міг нічого контролювати. Багато днів минуло, перш ніж Джек побачив Іллінойс, і за цей час він знову устиг опинитися в хліві.

2

Неймовірно швидка зміна подій, яка завершилася «Домом Сонця», почалася через десять хвилин після того, як двоє хлопців пройшли повз надзвичайно маленький дорожній знак, який повідомляв, що тепер вони в місті Каюга з населенням 23 568 осіб. Самого містечка ніде не було видно. Праворуч тягнулося безкінечне кукурудзяне поле, ліворуч – порожній обшир, завдяки якому вони бачили, як дорога трохи повертає, а тоді прямує до порожнього небокраю. Після того як Джек збагнув, що наступну попутку вони, імовірно, не зловлять, аж доки не потраплять у місто, на дорозі з’явилася машина, яка швидко наближалася до них.

– Їхати в кузові? – закричав Вовк, радісно звівши руки над головою. – Вовк їде в кузові. Просто тут і зараз.

– Вона їде в інший бік, – сказав Джек. – Заспокойся і пропусти її, Вовку. Опусти руки, бо водій вирішить, що ти сигналиш йому.

Вовк неохоче опустив руки. Машина проїхала до повороту, що вів просто до Джека і Вовка.

– Не їдемо в кузові зараз? – спитав Вовк голосом ображеної дитини.

Джек похитав головою. Він вдивлявся в овальний медальйон, намальований на запилених дверцятах машини. Там міг бути напис: «Окружна паркова комісія», «Державний захист дикої природи». Ця машина могла належати хоч сільськогосподарському агентству штату, хоч ремонтній службі Каюги. Але коли авто повернуло, Джек побачив, що машина – поліційна.

– Це коп, Вовку. Поліціянт. Продовжуй іти спокійно і без фокусів. Нам не треба, щоб він зупинявся.

– Хто такий копіціант? – голос Вовка заповнив темно-гнідий гнів; він бачив, що машина мчить просто до них. – Копіціант вбиває Во́вків?

– Ні, – сказав Джек, – вони точно ніколи не вбивають Во́вків. – Слова не подіяли.

Вовк схопився за руку Джека – його пальці тремтіли.

– Вовку, будь ласка, відпусти мене, – заблагав Джек. – Він вирішить, що це дивно.

Рука Вовка опустилася.

Поки патрульна машина наближалася до них, Джек поглянув на фігуру водія, обернувся і відійшов на кілька кроків убік, щоб поспостерігати за Вовком. Побачене впевненості йому не додало. За кермом сидів коп із широким, схожим на тісто деспотичним обличчям; на місці вилиць у нього виднілися синювато-сірі шари жиру. А на обличчі Вовка відбився жах. Очі палахкотіли, ніздрі роздувалися, він шкірив зуби.

– Тобі справді сподобалася поїздка в кузові тої вантажівки? – спитав Джек.

Жах трохи втамувався, і Вовку майже вдалося видавити усмішку. Поліційне авто промчало повз – Джек зрозумів, що водій озирнувся, вивчаючи їх.

– Усе гаразд, – промовив хлопчик. – Він їде далі. Усе чудово, Вовку.

Він обернувся, коли раптом почув, що гуркіт поліційного авто знову наростає.

– Копіціант повертається!

– Напевно, повертається в Каюгу. Давай роби, як я. Не витріщайся на нього.

Вовк та Джек почвалали далі, вирішивши ігнорувати машину, яка, здається, навмисне плелася за ними. Вовк чи то застогнав, чи то завив.

Авто виїхало на дорогу, проїхало повз них, спалахнуло гальмівними вогнями і, спинившись поперек дороги, заблокувало друзям шлях. Офіцер розчахнув дверцята і поставив ногу на землю. Тоді підвівся із сидіння. Зростом він був приблизно з Джека, а вся вага містилася в обличчі та животі: ноги – тонкі й кістляві, а руки та плечі – як у звичайної людини. Черево, заховане в коричневу уніформу звисало з обох боків широкого коричневого ременя, наче п’ятнадцятифунтова індичка.

– Просто вмираю від нетерплячки, – сказав коп, спираючись рукою на відчинені дверцята. – Яка там у вас Історія? Коліться.

Вовк відступив за Джека, втягнув плечі, а руки засунув глибоко в кишені комбінезона.

– Ми йдемо у Спрінгфілд, офіцере, – сказав Джек. – Ми голосували, хоча, здається, нам не треба було цього робити.

– Тобі здається, що не треба було. Трясця. А хлопець, що намагається сховатися у тебе за спиною, то вукі[174]174
  Вукі – вигаданий вид розумних волохатих гуманоїдів з планети Кашиїк. Частина всесвіту «Зоряних воєн».


[Закрыть], чи хто?

– Він мій кузен. – Джек скажено швидко думав. Історію треба було підлаштовувати під Вовка. – Мені треба довезти його додому. Він живе в Спрінгфілді з тіткою Гелен, я маю на увазі з моєю тіткою Гелен, тією, що шкільна вчителька. У Спрінгфілді.

– Що він накоїв, утік звідкись?

– Ні, ні, нічого такого. Це було просто…

Коп втупив у них нищівний, позбавлений жодних емоцій погляд.

– Імена?

Хлопчик зіткнувся з дилемою: Вовк точно називатиме його Джеком, байдуже, яке ім’я він назве копу.

– Мене звуть Джек Паркер. А його…

– Зажди. Хай цей тупак сам мені скаже. Ну ж бо. Ти пам’ятаєш своє ім’я, придурку?

Вовк зіщулився за Джеком, вдавлюючи щоки в плечі. Він щось пробурмотів.

– Не чую тебе, синку.

– Вовк, – пролунав шепіт.

– Вовк. Мені, певно, треба було здогадатися. А прізвище яке? Чи вони просто дали тобі номер?

Вовк заплющив очі й стиснув ноги.

– Ну ж бо, Філе, – промовив Джек в надії, що це одне з тих імен, які Вовк міг би запам’ятати.

Але щойно він замовк, Вовк здійняв голову, вигнув спину і загорлав:

– ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК ВОВК!

– Ми часом кличемо його Джеком, – втрутився хлопчик, розуміючи, що вже пізно. – Це тому, що він мене дуже любить. Іноді я єдиний, хто може дати йому раду. Я, коли довезу його додому, певно, залишусь на кілька днів у Спрінгфілді, щоб переконатися, що він нормально освоївся.

– Мене вже нудить від твого голосу, Джекі. Чому б тобі й старому доброму Філу-Джеку не сісти на заднє сидіння? Ми поїдемо в місто і в усьому розберемося. – Коли Джек не ворухнувся, поліціянт поклав руку на руків’я величезного револьвера, що звисав з його ременя. – Лізьте в машину. Він перший. Я хочу дізнатися, чому ви опинилися за сотню миль від дому в навчальний день. У машину. Негайно.

– Офіцере, – почав Джек, а Вовк за його спиною прохрипів:

– Ні! Не можу.

– У мого кузена з цим проблеми, – продовжив Джек. – У нього клаустрофобія. Маленькі приміщення, особливо кабіни авто, доводять його до божевілля. Ми можемо їздити лише пікапами, щоб він був у кузові.

– Лізьте в машину, – гаркнув поліціянт.

Він ступив уперед і відчинив задні дверцята.

– НЕ МОЖУ! – заволав Вовк. – Вовк НЕ МОЖЕ! Смердить, Джекі, там смердить. – Ніс і губи у нього смикались.

– Або ти його запхнеш в машину, або я, – зашипів коп до Джека.

– Вовку, це буде недовго. – Джек потягнувся до Вовкової руки. Неохоче Вовк дозволив схопити себе. Джек потягнув його до заднього сидіння поліційної машини. Вовк буквально насилу волік ноги по асфальту.

На якусь мить здавалося, що все вийде. Вовк опинився достатньо близько, щоб торкнутися дверцят. Тоді він здригнувся всім тілом. Уп’явся обома руками в дверну раму. Здавалося, що він зараз відірве половину даху, як цирковий силач роздирає навпіл телефонний довідник.

– Будь ласка, – тихо сказав Джек. – Ми мусимо це зробити.

Але Вовк перелякався. Його переповнювала огида до того, що він унюхав. Він скажено трусив головою. Слина текла з його рота і крапала на дах авто.

Поліціянт обійшов Джека і зняв щось з ременя. Хлопчик лише встиг помітити, що це не револьвер, перш ніж коп зі знанням справи вдарив Вовка в основу черепа палицею. Верхня частина тіла Вовка впала на дах машини, і Вовк граційно сповз на запорошену дорогу.

– Стань з іншого боку, – сказав коп, чіпляючи палицю до ременя. – Нам таки треба затягти цей великий мішок з гівном у машину.

Через дві або три хвилини після того, як вони двічі упускали важке безтямне тіло Вовка на дорогу, вони їхали до Каюги.

– Я вже знаю, що трапиться з тобою і твоїм тупим кузеном. Якщо він і справді твій кузен, в чому я сумніваюся, – коп поглянув на Джека в дзеркальце заднього виду, і його очі наче вмочили у свіжу смолу.

Уся кров у тілі Джека, ніби стекла вниз (по венах до п’яток), а серце підскочило вгору. Він згадав про цигарку в кишені сорочки. Він затулив її долонею, а тоді забрав руку, перш ніж коп зміг щось побачити.

– Мені треба вдягнути на нього черевики. Вони злізли.

– Забудь про це, – сказав коп, але не став заперечувати, коли Джек нахилився. Хлопчик, якого тепер не було помітно в дзеркалі, спершу натягнув один з порваних по шву лоферів на голу п’ятку Вовка, тоді дістав косяк із кишені і запхав до рота. Він розкусив його, і сухі, дрібні часточки з дивним трав’яним смаком висипалися йому на язик. Джек заходився їх пережовувати. Щось почало дерти горло, і він конвульсивно підскочив. Приклав долоню до рота і спробував прокашлятись з зімкнутими губами. Прочистивши горло, він поспіхом проковтнув всю вологу і тепер доволі в’язку марихуану. Джек провів язиком по зубах, збираючи рештки.

– Попереду на вас чекає кілька сюрпризів, – сказав коп. – У ваші душі проллється трохи сонячного світла.

– Сонячне світло проллється в мою душу? – спитав Джек, припускаючи, що коп все ж таки бачив, як він засовував косяк до рота.

– А ще на руках з’явиться кілька мозолів, – додав коп і радісно всміхнувся винуватому Джековому відображенню в дзеркалі заднього виду.

Муніципалітет Каюги був похмурим лабіринтом неосвітлених коридорів і вузьких сходів, які постійно здіймалися вгору вздовж однаково вузьких кімнат. У трубах текла і булькала вода.

– Дозвольте я вам дещо поясню, дітки, – сказав поліціянт, ведучи їх вузькими сходами праворуч від себе. – Вас не арештовано, зрозуміли? Вас затримали, щоб розпитати. І я чути не хочу ніякої херні про один телефонний дзвінок. Ви між небом і землею, поки не скажете нам, хто ви і куди прямуєте, – продовжив коп. – Чуєте мене? Між небом і землею. Тобто ніде. Ми побачимося з суддею Феєрчайлдом. Він суддя першої інстанції, і якщо ви не розкажете нам правду, то матимете охуєнно-неприємні наслідки. Нагору. Хутко. – Поліціянт відчинив двері.

Жінка середнього віку в окулярах з дротяною оправою і чорній сукні підвела погляд від друкарської машинки, що стояла біля дальньої стіни.

– Ще двоє втікачів, – сказав коп. – Перекажи йому, що ми вже тут.

Вона кивнула, зняла слухавку, промовила кілька слів.

– Можете заходити, – сказала секретарка. Її очі ковзали з Джека на Вовка і назад.

Коп проштовхав їх передпокоєм і відчинив двері кімнати, що була вдвічі більшою за попередню. Вздовж однієї стіни стояли шафи з книжками, а на іншій висіли оправлені в рамки фотографії, дипломи та сертифікати. На вікні навпроти дверей висіли жалюзі. Високий кістлявий чоловік у темному костюмі, зім’ятій білій сорочці і вузькій краватці з бляклим малюнком підвівся з-за подряпаного дерев’яного столу шести футів завдовжки. Обличчя – рельєфна карта зморшок, а чорне волосся – явно пофарбоване. Давній запах цигаркового диму завис у повітрі.

– Отже, що тут у нас, Френкі? – на диво глибокий, майже театральний голос.

– Пацанва. Я їх підібрав на Френк-Ліч-роуд, саме біля Томпсонових угідь.

Зморшки судді Феєрчайлда зібралися в посмішку, коли він зиркнув на Джека.

– Синку, у тебе є якісь документи на підтвердження особи?

– Ні, сер, – відповів Джек.

– Ти сказав офіцеру Вільямсу всю правду? Бо він іншої думки, інакше вас би тут не було.

– Так, сер.

– Тоді розкажи мені свою Історію, – він вийшов з-за столу, збуривши тонкі шари диму над головою і чи то присів, чи то притулився до найближчого від Джека кута столу. Примружившись, він закурив цигарку. Джек бачив, що в глибоко посаджених блідих очах судді, які витріщалися на нього крізь цигарковий дим, немає милосердя.

Ще одна мухоловка.

Джек глибоко вдихнув.

– Мене звуть Джек Паркер. Це мій кузен, і його також звуть Джек. Джек Вовк. Але його справжнє ім’я Філіп. Він жив з нами в Дейлвіллі, бо його батько помер, а мати захворіла. Я просто відвозив його додому в Спрінгфілд.

– Він тугодум, так?

– Трохи повільний, – сказав Джек і поглянув на Вовка. Приятель ще не зовсім оговтався.

– Як звуть твою матір? – спитав суддя Вовка.

Вовк не відреагував на запитання. Очі залишалися заплющеними, а руки він засунув до кишені.

– Її звуть Гелен, – сказав Джек. – Гелен Воген.

Суддя ковзнув зі столу і повільно підійшов до Джека.

– Ти пив, синку? Тебе трохи хитає.

– Ні.

Підійшовши на фут до хлопчика, суддя нахилився до нього.

– Дихни.

Джек розкрив рота і видихнув.

– Ні. Жодного перегару. – Суддя знову випростався. – Але правду ти сказав тільки зараз, так? Ти мене намагаєшся надурити, хлопче.

– Пробачте, що ми ловили попутки, – сказав Джек, розуміючи, що тепер треба бути дуже обережним. Не тільки тому, що від цього залежала їхня з Вовком свобода, а ще й через те, що йому стало важко вимовляти слова – здавалося, ніби все неймовірно сповільнилося. Як і в хліві, секунди розходилися з метрономом. – Насправді, ми й не сильно голосували, бо Вовк, тобто Джек… ненавидить машини. Ми так більше не робитимемо. Ми не накоїли нічого поганого, сер, і це щира правда.

– Ти не розумієш, синку, – промовив суддя, і його глибоко посаджені очі знову зблиснули. «Він же насолоджується цим», – збагнув Джек. Суддя Феєрчайлд повільно повернувся до столу. – Питання не в голосуванні. Ви – двоє хлопчаків на дорозі, бредете з нізвідки в нікуди – справжнісінькі мішені для неприємностей. – Голос його нагадував темний мед. – У нашому окрузі є, як ми вважаємо, незвичайний заклад (штат його схвалив і, між іншим, фінансує), який створили, аби напряму допомагати таким хлопчикам, як ви. Він називається «Біблійний Дім Сонячного Ґарднера для заблукалих хлопчиків». Робота містера Ґарднера з юнаками, що скочили в халепу, – справді дивовижна. До нього надсилали складні випадки, і через деякий час ті хлопчики на колінах благали Ісуса про прощення. І це я вважаю дуже особливим, хіба ні?

Джек глитнув. У роті було навіть сухіше, ніж коли він сидів у хліві.

– Сер, нам дійсно треба терміново потрапити до Спрігфілда. Усі хвилюватимуться…

– Дуже в цьому сумніваюся, – сказав суддя, всміхаючись усіма своїми зморшками. – Але скажу тобі ось що. Щойно ви двоє вирядитеся в «Дім Сонця», я зателефоную в Спрінгфілд і спробую знайти номер цієї Гелен. Вовк, так? Чи вона Гелен Воген?

– Воген, – сказав Джек, і червоногарячі рум’яна залили щоки, наче його била пропасниця.

– Гаразд, – кивнув суддя.

Вовк захитав головою, кліпнув і поклав руку Джеку на плече.

– Приходиш до тями, синку? – спитав суддя. – Можеш назвати мені свій вік?

Вовк знову кліпнув і поглянув на Джека.

– Шістнадцять, – відповів Джек.

– А тобі?

– Дванадцять.

– Он як! Я вважав, що ти на кілька років старший. Іще одна причина, чому тобі треба допомогти, поки ти не вскочив у якусь халепу. Що скажеш, Френкі?

– Амінь, – промовив коп.

– Ви, хлопчики, повернетеся сюди за місяць, – сказав суддя. – Поглянемо, чи покращає ваша пам’ять? Чого у тебе такі налиті кров’ю очі?

– Їм трохи дивно, – сказав Джек, і коп загавкав.

Через секунду хлопчик збагнув, що той сміявся.

– Забери їх, Френкі, – сказав суддя. Він уже тягнувся до телефону. – Через тридцять днів ви будете зовсім іншими, хлопці. Повірте мені.

Коли вони спускалися сходами будівлі муніципалітету з червоного каменю, Джек спитав Френкі Вільямса, чому суддя цікавився їхнім віком. Коп спинився на нижній сходинці і повернувся, щоб пронизати Джека своїм гострим поглядом.

– Сонячний старигань зазвичай приймає хлопчаків з дванадцяти років і відпускає в дев’ятнадцять, – він ощирився. – Хочеш сказати, що ніколи не чув його по радіо? Він наша найбільша знаменитість. Певен, що про старого Сонячного Ґарднера знають навіть у Дейлвіллі.

Зуби у копа були маленькими, безбарвними і кривими.

3

Через двадцять хвилин вони знову опинилися на сільській дорозі. Як не дивно, але Вовк заліз на заднє сидіння поліційної машини майже без заперечень. Френкі Вільямс відчепив палицю і спитав: «Хочеш іще, урод йобаний? Хтозна, може клепки побільшає?» Вовк затремтів, знову засопів, але поліз за Джеком у машину. Він миттю затулив ніс рукою і заходився дихати ротом.

– Ми втечемо звідти, Вовку, – прошепотів Джек другу на вухо. – Кілька днів – і ми зрозуміємо, що робити.

– Не базікати, – долинуло з переднього сидіння.

Джек невідомо чому розслабився. Він був певен, що їм пощастить утекти. Він відкинувся на пластикове сидіння, тримаючи Вовка за руку, і милувався полями, що пролітали мимо.

– А ось і він, – крикнув Френкі Вільямс. – Ваш майбутній дім.

Джек побачив дві поєднані між собою стіни, що сюрреалістично виросли серед поля. Височенні (за ними нічого не можна було побачити) стіни «Дому Сонця» увінчувалися трьома рядами колючого дроту, а в цемент було встромлено уламки битого скла. Тепер машина їхала між порожніми полями, обмеженими огорожами, в яких чергувалися колючий і звичайний дроти.

– У них тут шістдесят акрів, – сказав Вільямс. – І скрізь стіни або огорожі – краще повірте. Хлопчики самі їх зводили.

Широка залізна брама, що переривала собою обшир стіни, вела на територію «Дому». Щойно авто повернуло на під’їзну доріжку, вона прочинилася, скорившись якомусь електронному сигналу.

– Камера, – пояснив коп. – Вони чекають на свіжу рибу.

Джек нахилився вперед і притиснувся обличчям до вікна. Хлопчики в джинсових піджаках працювали на довгих полях із обох боків. Копали, загрібали граблями, штовхали тачки.

– Ви, двоє гівнюків, щойно заробили мені двадцять баксів, – сказав Вільямс. – І ще двадцять судді Феєрчайлду. Хіба ж не чудово?