Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 50 страниц)

Ніби читаючи його думки, Апдайк сказав:

– Ага, зараз тут нема нікого. Та ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися. А на вихідних бар справді переповнений. Ось тоді ти й відроблятимеш своє утримання.

– Ну я не знаю, – відказав Джек. – Скільки ви платите за роботу?

– Долар за годину, – сказав Апдайк. – Хотів би платити тобі більше, але… – Він стенув плечима та постукав по стосу рахунків. Він навіть злегка посміхнувся, ніби хотів сказати: «Бачиш, малий, в Оутлі все занепадає, наче то дешевий кишеньковий годинник, який забули завести… З 1971-го все занепадає». Та його очі не всміхалися. Вони вдивлялися в Джекове обличчя з незворушною котячою зосередженістю.

– Он як, це не дуже багато, – сказав Джек. Він говорив повільно, але думав так швидко, як тільки міг.

«Пивниця Оутлі» була домовиною: тут навіть не було жодного завалящого старого алкаша, який би жлуктив пиво біля бару та дивився «Головний госпіталь» по «ящику». Вочевидь, в Оутлі п’ють у власній машині, яка й править їм за клуб. Півтора долара – це тяжко зароблена плата, коли доводиться надривати дупу заради них; ну, а в такому місці заробляти бакс на годину буде легко.

– Ага, – погодився Апдайк, повертаючись до калькулятора, – не дуже.

І в цьому голосі Джекові чулося: погоджуйся або йди геть, перемовин не буде.

– Може, й нормально, – сказав Джек.

– Що ж, це добре, – відказав Апдайк. – Давай одразу на чистоту. Від кого ти тікаєш і хто розшукує тебе? – Карі очі знову зосередилися на хлопчику і він мало не просвердлив у ньому дірку. – Якщо хтось у тебе на хвості, я не хочу, щоб він втручався в моє життя.

Це питання не надто похитнуло Джекову самовпевненість. Він не був найгеніальнішою дитиною в світі, та все ж мав достатньо кмітливості, аби збагнути, що не далеко дійде без другої легенди для майбутніх роботодавців. Це й була Історія № 2 – «Лихий Вітчим».

– Я з маленького містечка у Вермонті, – сказав він. – З Фендервілля. Мої мама та тато розлучилися два роки тому. Тато намагався взяти мене під опіку, але суддя віддав мене мамі. Вони зазвичай чинять так.

– Фігово вони чинять. – Апдайк повернувся до своїх рахунків і так низько схилився над калькулятором, що мало не торкався носом кнопок. І все одно Джек вважав, що чоловік слухає.

– Так-от, тато поїхав у Чикаго та влаштувався там на заводі на роботу, – вів далі Джек. – Він пише мені щотижня, але більше не приїжджає з минулого року, коли Обрі побив його. Обрі – це…

– Твій вітчим, – сказав Апдайк, і на якусь мить Джекові очі звузилися і до нього повернулася початкова недовіра. У голосі Апдайка не було співчуття. Більше того, здавалося, що Апдайк мало не насміхався з нього, ніби він знав, що вся ця історія – насправді лише одна велика бабусина казочка.

– Ага, – підтвердив Джек. – Мама вийшла за нього півтора року тому. Він постійно гамселить мене.

– Сумно, Джеку. Дуже сумно. – Тепер Апдайк підвів очі, в яких світилися сарказм і недовіра. – Тож тепер ти йдеш до Міста Сонця[92]92
  Місто Сонця – один із нікнеймів Чикаго.


[Закрыть], де ви з татком житимете довго й щасливо.

– Ну так, я сподіваюся на це, – сказав Джек і враз відчув прилив натхнення. – Я точно знаю, що мій справжній тато ніколи б не підвісив мене за шию в комірчині. – Він відтягнув горло футболки, показуючи слід на шиї. Він уже тьмянів. А коли Джек працював у «Золотій ложці», шрам ще був яскравим, огидного червоно-фіолетового кольору – наче логотип. От тільки в «Золотій ложці» хлопчик не мав нагоди продемонструвати цю позначку. Звісно, то був слід, залишений коренем, який ледь не вичавив із нього життя в тому, іншому, світі.

Винагородою для нього було те, як очі Смоукі Апдайка вражено чи навіть шоковано розширилися. Він нахилився вперед, розкидавши кілька жовтих і рожевих папірців.

– Святий Ісусе, малий, – сказав він. – Це наробив твій вітчим?

– От тоді я й вирішив тікати.

– А він не збирається заявитися сюди в пошуках свого авто, мотоцикла, гаманця чи грьобаної заначки наркоти?

Джек похитав головою.

Смоукі ще з хвильку подивився на Джека, а тоді натиснув на калькуляторі кнопку «Вимкнути».

– Ходімо до комірчини, малий, – сказав він.

– Чому?

– Я хочу побачити, чи ти справді можеш поставити на вісь одне з тих барилець. Якщо ти можеш притягти барило, коли воно буде мені потрібно, отримаєш роботу.

4

На радість Смоукі Апдайка, Джек показав, що здатен поставити на обідок одне з великих барил, прокотити його до візка та поставити на платформу. Хлопчик навіть удав, що це досить просто, – він випустить барило й отримає в ніс лише наступного дня.

– Ну що ж, не так уже й погано, – сказав Апдайк. – Ти ще не доріс до цієї роботи та, можливо, заробиш собі срану грижу, але то вже твої проблеми.

Він сказав Джекові, що той може братися до роботи опівдні та працювати до першої ночі (чи, звісно, доки тобі стане сил). Апдайк казав, що зарплату Джек отримуватиме щовечора після закриття. Готівкою.

Коли вони повернулися до зали, там була Лорі, вбрана у темно-сині баскетбольні шорти – такі короткі, що з-під них виглядали краї її віскозних трусиків – і блузку без рукавів, вочевидь куплену в «Маммот Марті»[93]93
  «Маммот Марті» – мережа магазинів товарів зі зниженими цінами.


[Закрыть] в Батавії. Її тонке біляве волосся було зачесане назад і фіксувалося пластмасовими шпильками. Вона палила «Пел Мел», і вологий край сигарети був щедро змащений губною помадою. Велике срібне розп’яття висіло в неї між грудьми.

– Це Джек, – сказав Смоукі. – Можеш прибрати з вікна оголошення «Потрібен помічник».

– Тікай, малий, – сказала Лорі. – Ти ще маєш час.

– Закрий їбало.

– Змусь мене.

Апдайк вдарив її по заду, але не грайливо і з любов’ю, а досить сильно, щоб вона стукнулася об м’яку оббивку барної стійки. Джек кліпнув і згадав звук Озмондового батога.

– Великий чоловік, – сказала Лорі. В її очах заблищали сльози, і все ж таки жінка виглядала задоволеною, ніби так все й мало бути.

Джекова тривога стала чіткішою, гострішою… готовою от-от перетворитися на страх.

– Не варто зважати на нас, мальку, – сказала Лорі й рушила повз нього до оголошення на вікні. – Все буде гаразд.

– Його звати Джек, а не мальок, – сказав Смоукі. Він повернувся назад до кабінки, де «проводив співбесіду» з Джеком, і взявся збирати рахунки. – Мальок – це, блядь, дитина риби. Тебе хіба не вчили в школі? Ну, приготуй цьому мальку кілька бургерів. Йому опівдні виходити на роботу.

Вона прибрала з вікна вивіску «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК» і поклала її за музичним автоматом з таким виглядом, ніби робила це вже багато разів. Проходячи повз Джека, вона підморгнула йому.

Задзеленчав телефон.

Усі троє повернулися до нього, захоплені зненацька різким звуком. На якусь мить апарат видавався Джекові чорним слимаком, що причепився до стіни. То була дуже дивна мить, ніби вирвана з часу та простору. Він устиг роздивитися блідість шкіри Лорі: єдиною барвою на її щоках були червонуваті плямки – спогад про підліткові прищі. Устиг вивчити жорстокі, потаємні риси обличчя Смоукі Апдайка та помітити вени, набряклі на довгих чоловікових руках. Побачив жовтувату табличку над телефоном із написом: «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ».

Телефон усе дзвонив і дзвонив, розриваючи тишу.

Раптом перелякавшись, Джек подумав: «Це за мною. Довга відстань… довга, ДОВГА відстань».

– Візьми слухавку, Лорі, – сказав Апдайк. – Ти що, загальмована?

Лорі пішла до телефону.

– «Пивниця Оутлі», – сказала вона слабким, кволим голосом. Тоді прислухалася. – Алло? Алло?.. Блядь.

Вона з грюкотом кинула слухавку.

– Там нікого. Діти. Часом вони цікавляться, чи нема в нас «Принца Альберта» в бляшанці[94]94
  Один із популярних жартів для телефонного хуліганства. Жартівник телефонує до крамниці й запитує, чи є «Принц Альберт» у бляшанці. Коли продавець, котрий не підозрює ні про що, відповідає «так» (тому що тютюн зазвичай фасували в бляшані банки, хоча були й інші варіанти), жартівник казав на те: «Тоді чому б вам не випустити його?» або «Краще випустіть його, поки він не задихнувся».


[Закрыть]. Які бургери ти любиш, мальок?

– Джек! – заволав Апдайк.

– Джек, гаразд, гаразд, Джек. Які бургери ти любиш, Джеку?

Джек сказав, і Лорі приготувала їх – середньо просмажені, саме такі, як треба, гарячі з китайською гірчицею та бермудською цибулею. Він проковтнув їжу та запив усе склянкою молока. Його тривога розвіялася разом із голодом. Дітлахи, як сказала вона. Та все ж його погляд час від часу повертався до телефону – хлопчику було цікаво.

5

Коли пробило четверту, двері відчинилися – ніби та абсолютна порожнеча бару слугувала лише привабливою декорацією, що мала на меті заманити Джека всередину, подібно до невинної на вигляд сарраценії зі смачним запахом – і з дюжину чоловіків у робочому одязі повільно зайшли сюди. Лорі увімкнула музичний автомат, пінбол та «Космічних завойовників». Дехто з чоловіків гучно привітався зі Смоукі, що посміхався своїм єхидним осміхом, виставляючи напоказ великий набір замовлених поштою зубів. Більшість замовили пиво. Двоє чи троє – «Чорного росіянина». Один із них, член клубу «Хорошої погоди» (Джек був майже певен щодо цього), – кидав четвертаки в музичний автомат, викликаючи голоси Мікі Джиллі[95]95
  Мікі Лерой Джиллі (нар. 1936) – американський кантрі-музикант, співак, композитор і піаніст. За версією журналу «People», є одним із найпопулярніших музикантів у США, бо має в активі 17 хітів № 1, а також зірку на Голлівудській алеї слави.


[Закрыть], Едді Реббіта[96]96
  Едді Реббіт (1941—1998) – американський гітарист, співак і композитор музики кантрі.


[Закрыть], Вейлона Дженнінґза[97]97
  Вейлон Дженнінґз (1937—2002) – американський співак, один із найпопулярніших музикантів кантрі. Він сформував гурт «The Texas Longhorns».


[Закрыть] та інших. Смоукі наказав йому взяти з комірчини відро зі шваброю та помити танцмайданчик перед сценою, що самотньо стояла, очікуючи на вечір п’ятниці та «Хлопців з долини Дженні». А коли підлога висохне, Смоукі хотів, щоб Джек наніс на неї «Пледж»[98]98
  «Пледж» – очищувальний засіб.


[Закрыть].

– Ти зрозумієш, що роботу виконано, коли побачиш власне усміхнене відображення на підлозі, – сказав Смоукі.

6

Ось так і розпочалася його служба в «Пивниці Апдайка в Оутлі».

Ближче до четвертої-п’ятої ми починаємо крутитися.

Ну, якщо чесно, не міг він сказати, що Смоукі аж надто збрехав йому. До миті, коли він, поївши, відсунув тарілку та почав працювати, бар був порожнім. Але до шостої вечора в пивницю натовклося з п’ятдесят відвідувачів, і дебела офіціантка Ґлорія прийшла на роботу. Деякі клієнти зустрічали її криками та тюгуканням. Ґлорія приєдналася до Лорі та взялася розносити кілька карафок вина, багато «Чорного росіянина» і океани пива.

Окрім барил з «Бушем», Джек витягував один за одним ящики з пляшками пива. Там, звісно ж, був «Будвайзер», а також деякі улюблені завсідниками місцеві марки: «Дженесі», «Ютіка Клаб», а також «Роллінґ Рок». Руки хлопчика почали вкриватися мозолями, а спина боліла.

Між відвідуванням комірчини за ящиками пляшкового пива та походами туди ж, щоб «витягни мені барило, Джеку» (фраза, яка вже викликала в нього мало не тваринний жах), хлопчик повертався на танцмайданчик зі шваброю, відром та великою пляшкою «Пледжа». Одного разу прямісінько над його головою пролетіла порожня пивна пляшка, дивом оминувши лише на кілька дюймів. Джек відхилився, і його серце забилося швидше, коли пляшка розбилася об стіну. Смоукі вивів п’яного хулігана з бару, ощирившись фальшивими крокодилячими зубиськами. Коли Джек визирнув у вікно, то побачив, що п’яниця з такою силою гамселив лічильник на стоянці, що з нього вискочив червоний прапорець «ПОРУШЕННЯ».

– Ходи сюди, Джеку! – нетерпляче покликав Смоукі з бару. – Тебе ж не зачепило, правда? То прибери цей безлад!

За півгодини Смоукі послав його в чоловічий туалет. Обдовбаний чоловік середнього віку зі стрижкою в стилі Джо Пайна[99]99
  Джо Пайн (1924—1970) – американський теле-і радіоведучий, який одним із перших запровадив агресивну тактику поведінки з гостем програми, яка передбачала суперечки із запрошеним та аудиторією.


[Закрыть] стояв біля одного з двох засипаних льодом[100]100
  Один із найдешевших способів автоматичного зливу.


[Закрыть] пісуарів. Однією рукою він тримався за стіну, а другою розмахував великим необрізаним членом. Калюжа блювоти парувала між його широко розставленими робочими черевиками.

– Поприбирай тут, малий, – сказав чоловік і, похитуючись, пішов назад до дверей. По дорозі він так поплескав Джека по спині, що той мало не впав. – Чоловік має звільняти місце, як тільки зможе, еге ж?

Джек дочекався, доки двері зачиняться, а тоді не міг більше стримувати себе.

Він виблював у єдину в барі кабінку, де побачив просто перед собою незмиті та нудотно смердючі випорожнення останнього відвідувача. Джек виблював усе, що лишалося від його вечері, кілька разів хапливо вдихнув, а тоді виблював знову. Навпомацки він знайшов кнопку змиву та тремкими руками натиснув на неї. Вейлон і Віллі нудно гули за стіною, виспівуючи щось про Лакенбах, штат Техас[101]101
  Waylon Jennings – Luckenbach, Texas («Back to the Basics of Love»), пісня 1977 року.


[Закрыть].

Раптом перед ним постало мамине обличчя, прекрасніше, ніж у будь-якому з її фільмів. Її великі темні очі відображали сум. Він побачив її зовсім саму в номері «Альгамбри», а забута цигарка тліла в попільничці біля неї. Мама плакала. Плакала за ним. Його серце заболіло так сильно, що він, здавалося, ладен був померти від любові до неї і бажання опинитися поряд, знову потрапити в те життя, де не було потвор у тунелях, жінок, які чомусь хочуть, аби їх били та змушували плакати, чоловіків, що блювали між власними ногами, доки сцяли. Він хотів бути з нею та ненавидів Спіді Паркера чорною ненавистю за те, що він скерував його на цю жахливу західну дорогу.

Цієї миті все, що лишалося від його віри в себе, було знищено – знищено остаточно та навіки. Свідоме мислення було затьмарене глибинним, первісним, дитячим криком: «Я хочу до мами. Благаю, Боже, я хочу до МАМИ…»

Він вийшов з кабінки на тремтячих, ватних ногах, думаючи лише: «Ну все, з мене досить, на хер тебе, Спіді. Цей хлопчик повертається додому. І називай це як хочеш». Тієї миті він не думав про те, що його матір, можливо, помирає. У ту мить невисловленого болю в ньому був тільки він сам, Джек, і підсвідомо він почувався загнаною твариною, яку може вполювати будь-який хижак: олень, кролик, вивірка, бурундук. Тієї миті він з легкістю дав би їй померти від раку, що розпускав свої метастази від легень і по всьому тілу, аби лишень вона обняла його, поцілувала перед сном і сказала не вмикати в ліжку бісів приймач або не читати з ліхтариком під ковдрою півночі.

Він уперся долонями в стіну та помалу опанував себе. Цей самоконтроль був несвідомою мобілізацією мозку, успадкованою від Філа Сойєра та Лілі Кавано. Так, він припустився помилки, але назад не піде. Території були справжніми, може, Талісман також існував. Він не збирався вбивати матір легкодухістю.

Джек набрав у відро гарячої води з крану в комірчині та прибрав весь бруд.

Коли він знову зайшов до зали, було вже пів на одинадцяту і натовп у барі зменшився: Оутлі – робітниче містечко, і місцеві п’яниці-робітники рано поверталися додому в будні дні.

Лорі сказала:

– Ти блідий, як смерть, Джеку. Все гаразд?

– Як гадаєш, мені можна імбирного елю? – запитав він.

Вона принесла йому склянку і Джек випив її, закінчуючи натирати танцмайданчик. За п’ятнадцять хвилин до півночі Смоукі знову послав його в комірчину «витягти барило». Джек ледь-ледь впорався із завданням. Ще за годину Смоукі крикнув людям, що час завершувати. Лорі вимкнула музичний автомат – Дік Керлесс помер з довгим, протяжним стогоном попри кілька млявих вигуків протесту. Ґлорія вимкнула автомати, зодягнулася у светр (рожевий, як цукерки «Канада Мінтс», які постійно їв Смоукі; рожевий, як фальшиві ясна його щелеп) і пішла. Смоукі почав вимикати світло та випроваджувати останніх чотирьох-п’ятьох клієнтів за двері.

– Добре, Джеку, – сказав він, коли вони пішли. – Ти добре попрацював. Звісно, можна й краще, але ти непогано почав. Можеш поспати в комірчині.

Замість того щоб попросити свою платню (яку Смоукі, до речі, не запропонував), Джек поплентався до комірчини; настільки втомлений, що зараз він скидався на зменшену копію тих п’яниць, яких щойно випхали з бару.

У комірчині він побачив Лорі, що сиділа навпочіпки в кутку – через цю позу її баскетбольні шорти задерлися непристойно високо – й на мить Джек подумав з тупою тривогою, що вона залізла в його рюкзак. А тоді побачив, як вона клала кілька ковдр на шар мішків з-під яблук. Лорі також поклала маленьку атласну подушечку з написом «НЬЮ-ЙОРКСЬКА ВСЕСВІТНЯ ВИСТАВКА» збоку.

– Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко, мальку, – сказала вона.

– Дякую, – відповів Джек. То був простий, імпровізований акт доброти, та Джекові здавалося, що він ось-ось заллється слізьми. Натомість він посміхнувся. – Дуже дякую, Лорі.

– Нема за що. Тобі буде тут добре, Джеку. Смоукі не такий уже й поганий. Як пізнаєш його поближче, зрозумієш, що зовсім він не поганий. – Вона сказала це з несвідомою печаллю, ніби хотіла, щоб усе було саме так.

– Може, й непоганий, – відказав на те Джек, а тоді імпульсивно додав: – Але завтра я піду. Гадаю, Оутлі просто не для мене.

– Може, й підеш, Джеку… А може, надумаєш трішки залишитися. Чому б тобі не відкласти рішення до завтра?

У цій маленькій промові було щось напружене й неприродне – в ній не лишалося і краплі тієї щирої усмішки, з якою вона сказала йому: «Вирішила облаштувати тобі маленьке гніздечко». Джек звернув на це увагу, але почувався надто стомленим, щоб якось відреагувати.

– Добре, побачимо, – сказав він.

– Звісно, – погодилася Лорі, рухаючись до дверей. Вона послала йому повітряний поцілунок з брудної долоні. – Добраніч, Джеку.

– Добраніч.

Він уже почав знімати сорочку… а тоді відмовився від цієї ідеї та вирішив зняти лише кросівки. Комірчина була холодною, навіть крижаною. Джек сів на мішки та взявся розплутувати шнурівки; скинув один кросівок, потім другий. Він уже ладен був лягти на сувенір Лорі з Нью-Йоркської Всесвітньої виставки – та заснув би ще до того, як його голова торкнеться подушки, – коли в барі знову пролунав телефонний дзвінок, розриваючи тишу, вдираючись у неї – і нагадуючи Джекові про гнучке, брудно-сіре коріння, про батоги та двоголових поні.

Дзелень-дзелень-дзелень у тиші, у мертвій тиші.

Дзелень-дзелень-дзелень, значно пізніше від того, як дітлахи, що запитували про «Принца Альберта» в бляшанці, полягали спати. Дзелень-дзелень-дзелень: «Привіт, Джекі, це Морґан, і я відчув тебе в моєму лісі, ти, маленьке кмітливе лайно, я ВІДЧУВ тебе в моєму лісі, і як тобі взагалі спало на думку, що у своєму світі ти будеш у безпеці? Там теж мої ліси. Останній шанс, Джекі. Повертайся додому, або ми висилаємо війська. І в тебе не буде жодного шансу. У тебе не буде…»

Джек підвівся і побіг по підлозі комірчини в самих шкарпетках. Здавалося, все його тіло вкрив колючий холодний піт.

Він зі скрипом прочинив двері. Дзелень-дзелень-дзелень-дзелень.

А тоді нарешті:

– Алло, «Пивниця Оутлі». І краще б вам сказати щось хороше, – пролунав голос Смоукі. Пауза. – Алло? – Ще одна пауза. – Від’їбись!

Смоукі з грюкотом кинув слухавку, і Джек чув, як Апдайк пішов до сходів, що вели до маленької квартирки на другому поверсі, де вони з Лорі жили.

7

Джек недовірливо перевів погляд із зеленого бланку в лівій руці на маленький стосик банкнот – усі по одному долару – і дріб’язок у правій. То була одинадцята година наступного ранку. Ранок четверга, й Джек попросив заробітну плату.

– А це що? – запитав він, досі не готовий повірити власним очам.

– Ти можеш прочитати, – відповів Смоукі, – і можеш порахувати. Ти все ще не такий вправний, як мені хотілося б – принаймні досі, – але досить кмітливий.

Так Джек і сидів, тримаючи в одній руці зелений бланк, а в другій – гроші. Тупа злість пульсувала в його голові, мов вена. Зелений бланк називався «ГОСТЬОВИМ ЧЕКОМ». Місіс Банберрі в «Золотій ложці» використовувала такі самі папірці. Там було написано:

1 гмбргр $1,35

1 гмбргр $1,35

1 влк млк 0,55

1 імб ель 0,55

Податок 0,30

Внизу великими цифрами було зазначено суму – $4,10 – і обведено її. Джек заробив дев’ять доларів за роботу з четвертої по обіді до першої ночі. Смоукі вирахував майже половину заробітку – у правій руці хлопчик тримав чотири долари та дев’яносто центів.

Джек розлючено підвів очі – спершу на Лорі, яка дивилася кудись убік, немовби трохи заклопотана, а тоді на Смоукі, який спокійнісінько зиркнув на нього у відповідь.

– Це шахрайство, – делікатно сказав він.

– Джеку, це неправда. Глянь на ціни в меню…

– Я не про це кажу, і ви чудово знаєте, що я маю на увазі.

Лорі злегка відступила, ніби чекала, що Смоукі добряче відгамселить його… але Смоукі тільки дивився на Джека з жахливою терплячістю.

– Я ж навіть не брав з тебе за ліжко, правда ж?

– Ліжко! – заволав Джек, відчуваючи, як кров приливає йому до щік. – Надзвичайне ліжко! Порізані мішки на бетонній підлозі! Нічого собі ліжко! Я б подивився, як би ти спробував брати за нього гроші, брудний шахраю!

Лорі злякано скрикнула та зиркнула на Смоукі… але той лише сидів у кабінці навпроти Джека. Густий блакитний дим «Чірут» звивався між ними. Новий паперовий ковпак з’їхав наперед на вузькій голові Смоукі.

– Ми обговорювали можливість ночівлі, – зазначив Смоукі. – Ти запитував, чи найм на роботу передбачає це. Я сказав, що так. Про їжу ми нічого не говорили. Якби ми порушили це питання, то, може, щось би й вигоріло. А може, й ні. Важливо те, що ти не запитував про це, тож нарікай тепер тільки на себе.

Джека трусило, і він сів, злі сльози застигли в його очах. Він спробував був заговорити, та з горла долинув лише тихий здавлений стогін. Він буквально кипів від люті й не міг говорити.

– Звісно, якщо ти хочеш зараз обговорити знижки на їжу для працівників…

– Ідіть до біса! – вичавив нарешті Джек, підвівши вгору руку з чотирма доларами та жменькою дріб’язку. – Будете вчити іншого малька, що прийде сюди, як дбати про свої інтереси! Я йду від вас!

Він перейшов через залу в напрямку дверей і, попри злість, знав – не просто гадав, а точно знав, – що він не вийде на тротуар.

– Джеку.

Він доторкнувся до ручки дверей, думав уже схопити та повернути її – але той голос не терпів заперечень і повнився загрозою. Хлопчик опустив руку та повернувся, і злість покинула його. Раптом він відчув себе старим і зморшкуватим. Лорі пішла за барну стійку і підмітала та мугикала щось собі під ніс. Вочевидь, вона вирішила, що Смоукі не планував гамселити Джека кулаками, а оскільки решта не мала значення, то все було гаразд.

– Ти ж не хочеш лишити мене без підмоги на вихідні, коли тут будуть цілі натовпи.

– Я хочу піти звідси. Ви надурили мене.

– Ні, сер, – сказав Смоукі. – Я все пояснив. Якщо хтось і підмочив тобі репутацію, то тільки ти сам, Джеку. Тепер ми могли б обговорити твоє харчування: п’ятдесятивідсоткова знижка на їжу і, можливо, безкоштовна содова. Я ніколи не йшов на такі поступки юним помічникам, яких час від часу наймаю, але ці вихідні мають бути особливо людними через усіх тих приїжджих робітників, що прибули в округ збирати яблука. І ти мені сподобався, Джеку. Тому я і не віддухопелив тебе, коли ти підвищив на мене голос, хоча, певно, мав би. Але ти потрібен мені на вихідні.

Джек відчув, як швидко в ньому наростає, а тоді знову вгамовується лють.

– А якщо я все одно піду? – запитав він. – У мене є п’ять доларів прибутку, а можливість вибратися з цього гівняного містечка не гірша за премію.

Смоукі дивився на Джека та продовжував єхидно осміхатися йому, а тоді сказав:

– Пам’ятаєш, як ти вчора ходив у чоловічий туалет прибирати після одного типа, що виблював вечерю?

Джек кивнув.

– Пам’ятаєш, як він виглядав?

– Стрижка їжак. Штани хакі. То й що?

– То Землекоп Етвелл. Його справжнє ім’я Карлтон, але він десять років керував міськими цвинтарями, тому всі називають його Землекопом. То було… десь двадцять чи тридцять років тому. Він пішов у міські копи, ще коли Ніксона[102]102
  Річард Ніксон – 37-й Президент Сполучених Штатів Америки, обраний на посаду 1969 року.


[Закрыть] обрали президентом. А тепер він Начальник поліції.

Смоукі підняв «Чірут», дмухнув на цигарку, а тоді знову поглянув на Джека.

– Ми із Землекопом давні друзі, – сказав Смоукі. – І якщо ти підеш на вулицю просто зараз, Джеку, не можу обіцяти, що в тебе не буде проблем із Землекопом. Може закінчитися тим, що тебе повернуть додому. Або тебе відрядять збирати яблука в міські сади: містечку Оутлі належать… ага, гадаю, сорок акрів добрих дарів. А може, все закінчиться побиттям. Або… я чув, старий Землекоп любить діток на дорозі. Особливо хлопчиків.

Джек подумав про той, схожий на булаву, пеніс. Його почало нудити й морозити водночас.

– Тут ти, так би мовити, під моїм крилом, – сказав Смоукі. – А щойно ти вийдеш на вулицю, звідки мені знати? Землекоп може їздити будь-де. Може, ти вийдеш за межі міста навіть не спітнівши, але, з іншого боку, будь-якої миті біля тебе може пригальмувати великий «плімут», у якому він їздить. Землекоп не надто кмітливий, але часом у нього з’являється нюх. Або… хтось може повідомити йому про це.

За баром Лорі мила посуд. Вона висушила руки, увімкнула радіо та почала наспівувати разом із приймачем стару пісню «Степпенвулфів»[103]103
  «Степпенвулф» («Steppenwolf») – канадський рок-гурт, заснований у Торонто 1967 року. Основні напрями – блюз-рок та хард-рок. Назву для гурту придумав менеджер, запозичивши її в Германа Гессе.


[Закрыть].

– Ось що я тобі скажу, – сказав Смоукі. – Лишайся тут, Джеку. Попрацюй на вихідних. А тоді я посаджу тебе у свій пікап і сам вивезу за межі міста. Як тобі таке? Ти виберешся звідси у неділю вдень з майже тридцятьма грьобаними баксами в гаманці, яких по приходу сюди в тебе не було. І поїдеш з думкою про те, що Оутлі не таке вже й погане місце. Що скажеш?

Джек глянув у карі очі з жовтими білками та тоненькими червоними прожилками. Звернув увагу на широку щиру посмішку Смоукі, підкреслену вставними зубами. Навіть відчув дивне та моторошне дежавю, коли побачив, що муха знову прилетіла на кухарський ковпак, поважно всілася і взялася мити свої тоненькі, ніби волосинки, передні лапки.

Джек підозрював, що Смоукі знає, що він знає, що всі слова Смоукі – це брехня, та йому було байдуже. Пропрацювавши до ранку в суботу та в неділю, Джек, певно, спатиме в неділю до другої по обіді. Смоукі скаже, що не може відвезти Джека, бо той прокинувся надто пізно; а тепер він, Смоукі, зайнятий, бо дивиться матч між «Колтс» і «Петріотс»[104]104
  Суперництво між «Колтс» («Indianapolis Colts») і «Петріотс» («New England Patriots») вважається одним із найвідоміших в історії американського футболу. Воно розпочалося 1970 року й триває донині.


[Закрыть]. А сам Джек не тільки буде надто втомленим, щоб кудись іти, а й боятиметься, що Смоукі на певний час втратить інтерес до «Колтс» і «Петріотс» та зателефонує своєму доброму другові Землекопу Етвеллу, щоб сказати: «Він іде вниз по Мілл-роуд просто зараз. Землекопе, друже, чому б тобі не схопити його там? І приїжджай сюди на другу частину гри. З мене безкоштовне пиво, але не блюй у мій пісуар, доки не повернеш малого назад».

Це був перший сценарій. Інші варіанти, які спадали йому на думку, були трохи інакшими, але закінчувалися однаково.

Посмішка Апдайка стала трішки ширшою.