Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 50 страниц)

– Порядок.

– Ага, чому ти так посміхаєшся?

Джек вищирився.

– Ти зараз подумаєш, що я божевільний. Я хотів би знайти щось таке, що змусить усіх цих багатих хлопців, що ганяють м’ячики для гольфа і горланять по телефону, здаватися хворими.

– Вони вже скидаються на хворих, – відповів Річард, зовсім не маючи наміру жартувати.

– А ти не думаєш, що в житті є щось більше, ніж порядок? – Він глянув на невинне і скептичне обличчя Річарда. – Ти б не хотів трішки магії, Річарде?

– Знаєш, часом мені здається, що ти прагнеш хаосу, – сказав Річард, трохи зашарівшись. – І, думаю, ти насміхаєшся з мене. Бо якщо ти хочеш магії, то ти вщент руйнуєш те, у що я вірю. По суті, ти руйнуєш реальність.

– А може, є більше ніж одна реальність.

– Звісно, в «Пригодах Аліси в Дивокраї»! – відповів Річард, починаючи сердитися.

Він побіг між соснами, і Джек уперше збагнув, що розмова про його ставлення до Дивовидь розлютила друга. На своїх довгих ногах Джек швидко наздогнав Річарда і опинився поруч.

– Я не насміхався з тебе, – сказав він. – Просто мені було цікаво, чому ти завжди кажеш, що хочеш бути хіміком.

Річард спинився і розсудливо зиркнув на друга.

– Просто годі доводити мене до сказу такими вигадками, – сказав Річард. – Це просто побрехеньки Сібрук-Айленда. Дуже важко бути одним із шести чи семи нормальних людей у всій Америці і без усвідомлення, що у твого найкращого друга зірвало дах.

Відтоді, варто Джекові було завести мову про щось химерне, Річард миттєво все відкидав, називаючи це «побрехеньками Сібрук-Айленда».

4

До часу, коли Річард повернувся з їдальні, Джек уже прийняв душ. І з мокрим волоссям, що прилипло до голови, ледаче роздивлявся книжки на Річардовому столі. Коли Річард прочинив двері й зайшов у кімнату, тримаючи в руках засмальцьовану паперову серветку, обгорнуту навколо великого шматка їжі, Джек запитував себе, чи була б розмова легшою, якби на столі у друга стояли «Володар перснів» і «Небезпечні мандри»[211]211
  «Небезпечні мандри» – пригодницький роман британського письменника Річарда Адамса, виданий 1972 року.


[Закрыть] замість «Органічної хімії» та «Математичних загадок».

– Що на обід? – запитав Джек.

– Тобі пощастило. Смажена курка – одна з небагатьох запропонованих тут страв, яка не змушує тебе жаліти тварину, що померла, щоб стати частиною харчового ланцюга.

Він простягнув засмальцьовану серветку Джекові. Чотири товстих, добре змащених олією шматочки курки пахли неймовірно смачно і соковито. Джек накинувся на них.

– І відколи це ти їси з рохканням? – Річард підтягнув окуляри на носі й умостився на вузьке ліжко. Під твідовим піджаком він носив візерунчатий коричневий светр з V-подібним вирізом, заправленим у пояс штанів.

Джек пережив мить ніяковості, запитуючи себе, чи взагалі можливо говорити про Території з людиною, застібнутою на всі ґудзики до такої міри, що навіть светр заправляє в штани.

– Востаннє я їв, – м’яко почав він, – вчора, під обід. Тож я трохи голодний, Річарде. Дякую, що приніс мені курку. Вона чудова. Це найсмачніша курка, яку я їв. Ти класний хлопець, Річарде, раз наважився ризикнути навчанням.

– Гадаєш, це все жарти, так? – Річард, насупившись, обсмикнув светр. – Якщо хто-небудь знайде тебе тут, мене, імовірно, виженуть. Тож нема чого дуркувати. Ми маємо визначити, яким чином ти повернешся назад до Нью-Гемпшира.

Мить мовчання. Заспокійливий погляд Джека. Колючий – Річарда.

– Річарде, я знаю, що ти хочеш, аби я пояснив, що роблю, – сказав Джек із набитим куркою ротом, – і повір мені, це буде непросто.

– А знаєш, ти виглядаєш якось інакше, – сказав Річард. – Виглядаєш… старшим. Але це не все. Ти змінився.

– Я знаю, що змінився. Ти б теж трохи змінився, якби був зі мною з вересня. – Джек посміхнувся, дивлячись на набурмосеного Річарда, вбраного, як хороший хлопчик, і зрозумів, що ніколи не зможе розповісти Річарду про його батька. Він просто не здатен зробити це. Якщо перебіг подій сам відкриє йому правду – нехай. Але сам Джек не мав серця вбивці, потрібного для такого жорстокого оприлюдення.

Друг продовжував супитися, очікуючи на початок історії. Можливо, щоб відтягнути момент, коли йому доведеться переконувати раціонального Річарда повірити в неможливе, Джек запитав:

– Хлопець із сусідньої кімнати покидає школу? З вулиці я бачив валізи на його ліжку.

– Ну що ж, це цікаво, – сказав Річард. – Тобто цікаво у світлі того, що ти сказав. Він їде, точніше, уже поїхав. Гадаю, хтось має приїхати по його речі. Одному Богу відомо, що ти зараз про все це навигадуєш, але хлопець із сусідньої кімнати – Руель Ґарднер. Син того священика, який керував будинком, з якого, за твоїми словами, ти втік. – Річард проігнорував той факт, що Джек закашлявся. – Скажімо так, загалом Руель був нормальним сусідом, але ніхто особливо не шкодуватиме, що він поїхав. Коли виринула та історія, що в місці, де керував його батько, помирали діти, він отримав телеграму з наказом залишити «Тайєр».

Джекові нарешті вдалося проковтнути шматок курки, що намагався задушити його.

– Син Сонячного Ґарднера? У того типа був син? І він був тут?

– Він прибув на початку семестру, – просто сказав Річард. – Це те, що я намагався тобі сказати раніше.

Раптом Школа Тайєра почала випромінювати для Джека загрозу, хіба тільки Річард навряд чи зможе зрозуміти це.

– Яким він був?

– Садистом, – відповів Річард. – Часом з я чув з Руелєвої кімнати справді дивні звуки. А якось я побачив у смітнику на задньому дворі мертвого кота без очей і вух. І коли бачиш його, то розумієш, що він належить до людей, які могли б катувати кота. І від нього наче тхнуло згірклою «англійською шкірою»[212]212
  «Англійська шкіра» – парфумована композиція.


[Закрыть]. – На добре вивірену мить Річард змовк, а тоді запитав: – Ти справді був у «Домі Сонця»?

– Тридцять днів. Це було пекло або ж його околиці. – Він вдихнув, дивлячись на Річардове досі насуплене, але хоча б наполовину переконане обличчя. – Тобі складно буде зрозуміти це, Річарде, знаю, але хлопець, що був зі мною, – вовкулака. І якби його не вбили, коли він рятував моє життя, то він би прийшов сюди зі мною.

– Вовкулака. З волоссям на долонях. Обертається на кровожерливу почвару щоразу, як Місяць уповні. – Річард замріяно роззирався маленькою кімнатою.

Джек дочекався, доки погляд Річарда повернеться до нього.

– Хочеш знати, що я роблю? Хочеш, я розкажу тобі, чому їду автостопом через усю країну?

– Якщо не розкажеш, я закричу, – сказав Річард.

– Гаразд, – сказав Джек. – Я намагаюся врятувати життя моєї матері. – Варто було вимовити це, як слова виповнили рот дивною ясністю.

– І як же ти, в біса, збираєшся це робити? – вибухнув Річард. – У твоєї матері, певно, рак. Як пояснював тобі мій батько, їй потрібні лікарі й наука… а ти рушив у мандри? Джеку, що ти збираєшся використовувати, щоб урятувати матір? Магію?

У Джека запекли очі.

– Ти правильно все зрозумів, друже Річарде. – Він звів руку й притиснув тканину на згині ліктя до вологих очей.

– Ну ж бо, заспокойся, ну, правда ж… – казав Річард, гарячково обсмикуючи светр. – Не плач, Джеку, ну, будь ласка, я знаю, що це жахливо, я не мав на увазі… це просто… – Річард швидко і безшумно перетнув кімнату і тепер незграбно плескав Джека по руці й плечу.

– Усе гаразд, – сказав Джек і опустив руку. – Це не якась божевільна фантазія, Річарде, і байдуже, як воно виглядає для тебе. – Він сів рівно. – Батько називав мене Джеком-Мандрівником, і літній чоловік на пляжі Аркадії теж. – Джек сподівався, що Річардове співчуття прочинило йому двері всередину. Коли він глянув другові в обличчя, то зрозумів, що це правда. Річард виглядав ніжним, стурбованим і щирим.

Джек почав свою оповідь.

5

Навколо двох хлопців життя в Нельсон-гаузі йшло своїм плином, спокійне і галасливе, як це завжди буває в школах-інтернатах, розбавлене криками, вигуками і сміхом. Кроки людей, що проходили повз двері, лунали без упину. З кімнати поверхом вище звучала музика: удари і переливи, в яких Джек нарешті розпізнав запис «Блю Ойстер Калт»[213]213
  «Блю Ойстер Калт» («Blue Öyster Cult») – американський рок-гурт, заснований 1967 року. Згадана пісня – «Tattoo Vampire».


[Закрыть]. Спершу він розповів Джекові про Дивовиддя. Від Дивовидь перейшов до Спіді Паркера. Описав голос, що лунав з виру в піску. А тоді розповів Річарду, як уперше випив «магічний сік» Спіді й перенісся на Території.

– Але, я гадаю, насправді то було дешеве вино, шмурдяк, – сказав Джек. – Пізніше, коли напій скінчився, я зрозумів, що не потребую його, щоб перенестися. Я можу робити це сам.

– Гаразд, – ухильно сказав Річард.

Джек спробував максимально правдиво описати Річарду Території: путівець, вигляд літнього палацу, позачасовість та її особливості. Капітана Фаррена; королеву при смерті. Далі розповів про Двійників; про Озмонда. Описав сцену в Селищі Різномайстрів, Зовнішню Дорогу, яка насправді була Західною Дорогою. Продемонстрував Річардові маленьку колекцію священних предметів – медіатор, мармурову кульку і монетку. Річард байдуже покрутив ці предмети в руках і віддав їх назад Джекові, ніяк не прокоментувавши. Тоді Джек наново пережив пекло в Оутлі. Річард слухав Джекову оповідь про Оутлі мовчки, але з широко розплющеними очима.

Джек обережно уникнув згадки про Морґана Слоута і Морґана з Орріса, описуючи сцену, що розгорнулася в зоні відпочинку на І-70 у західному Огайо.

Тоді Джек описав Вовка таким, яким уперше побачив його – сяючого велетня в комбінезоні «Ошкош», і відчув, як очі знову набрякають від сліз. Він справді шокував Річарда, коли розплакався, розповідаючи, як намагався запхати Вовка у авто, і зізнався у своїй нестриманості стосовно приятеля, намагаючись не залитися слізьми знову. Він тримався довго – зміг переказати історію Вовкового Перевтілення без сліз і клубка в горлі. Тоді знову почалися проблеми. Лють допомагала йому говорити далі, аж доки він не дійшов до Ферда Дженклова. Тоді його очі знову запекли.

Тривалий час Річард мовчав. Тоді він підвівся і дістав чисту носову хустинку із шухляди в столі. Джек гучно прочистив носа.

– Ось що трапилося, – сказав він. – Принаймні більша частина всього.

– Чого ти начитався? Яких фільмів надивився?

– Іди на хуй, – сказав Джек.

Він підвівся й перетнув кімнату, щоб забрати свій рюкзак, але Річард наздогнав його і поклав руку Джекові на талію.

– Я не думаю, що ти це все вигадав. Не думаю, що ти взагалі хоч щось вигадав.

– Правда?

– Так. Насправді, я не знаю, про що мені думати, але я певен, що ти не розповідаєш мені навмисну брехню. – Він опустив руку. – Я вірю, що ти був у «Домі Сонця», так, правда, вірю. Вірю, що ти мав друга на ім’я Вовк, який загинув там. Вибач, але я не можу сприймати серйозно всі ці вигадки про Території і не можу сприйняти факт, що твій друг – вовкулака.

– Тож ти гадаєш, що я здурів.

– Гадаю, у тебе проблеми. Але я не збираюся телефонувати батькові чи змушувати тебе просто зараз іти геть. Поспи цієї ночі тут, у ліжку. Якщо ми почуємо, що містер Гейвуд вештатиметься, щоб перевірити, чи всі поснули, можеш сховатися під ліжко.

Річард із командирським виглядом узяв руки в боки і критично оглянув кімнату.

– Тобі треба трохи відпочити. Я певен, у цьому полягає частина проблеми. Вони закатували тебе до півсмерті в тому жахливому місці, і в тебе поїхав дах, тож тобі треба відпочити.

– Треба, – визнав Джек.

Річард закотив очі під лоб.

– Скоро я маю йти на баскетбол у спортзал, але ти можеш сховатися тут. Пізніше я принесу з їдальні ще їжі. Важливо, що тобі потрібно відпочити й вирушити додому.

Джек відповів:

– Нью-Гемпшир – не мій дім.

Розділ тридцятий
«Тайєр» стає дивним місцем

1

Через вікно Джек бачив зодягнених у куртки хлопчаків, які щулилися від холоду і курсували між бібліотекою та школою. Повз також пробігав Етерідж – старшокласник, який кричав уранці на Джека, – і за його спиною майорів шарф.

Із вузької шафи біля ліжка Річард дістав твідовий спортивний піджак.

– Незважаючи на все, сказане тобою, я цілком певен, що ти маєш повернутися в Нью-Гемпшир. Зараз мені треба йти на баскетбол, інакше тренер Фрейзер змусить мене після повернення пробігти десять штрафних кіл. Сьогоднішнє тренування проводитиме хтось інший, але Фрейзер сказав, що закопає нас у землю, якщо ми не з’явимося. Хочеш, я дам тобі чистий одяг? Принаймні я маю сорочку, яка тобі підійде, – батько прислав мені її з Нью-Йорка, а «Брукс Бразерс» переплутали розмір.

– Погляньмо, – відповів Джек.

Його одяг став геть непридатним для подальшого носіння. Джек почувався, як Піґпен, персонаж коміксу «Горішки», котрий жив в оточенні бруду і зневаги. Річард простягнув йому білу сорочку, яка досі була запакована в поліетилен.

– Чудово, дякую, – сказав Джек, дістав сорочку і заходився витягувати шпильки. Вона була практично його розміру.

– Є ще піджак, який ти можеш приміряти, – додав Річард. – Блейзер висить у шафі під дальньою стіною. Дістань і поміряй його. Візьми одну з моїх краваток. Раптом хтось зайде, скажи, що ти з «Сент-Луїс Кантрі-Дей» і приїхав за програмою «Газетний обмін». У нас цього року таких двоє чи троє. Наші їдуть туди, а вони приїжджають сюди, щоб брати участь у випуску газети. – Він пішов до дверей. – Я повернусь перед обідом, щоб подивитися, як ти.

Джек відзначив, що до пластикової вкладки в нагрудній кишені Річарда прикріплено дві кулькові ручки, а сам піджак застібнутий на всі ґудзики.

За кілька секунд Нельсон-гауз абсолютно стих. Із вікна кімнати Річарда Джек бачив хлопчиків, що сиділи за столами в бібліотеці. Ніхто не ходив доріжками або ламкою коричневою травою. Довгий дзвінок повідомив про початок четвертого уроку. Джек потягнувся й позіхнув. Повернулося відчуття, що він у безпеці. Він у школі з її знайомими ритуалами: дзвінками, уроками, баскетбольними тренуваннями. Може, йому вдасться залишитися тут іще на день. Може, він навіть подзвонить мамі з одного із телефонів в Нельсон-гаузі. Він точно зможе виспатися.

Джек підійшов до шафи й дістав блейзер, який висів саме там, де сказав Річард. На рукаві досі висів цінник. Слоут прислав його з Нью-Йорка, а Річард іще жодного разу його не вдягнув. Як і сорочка, блейзер виявився на розмір меншим, ніж треба було, і стягував плечі, але завдяки вільному крою Джекові було доволі зручно в ньому. Білі манжети сорочки на півдюйма виповзали з-під рукавів.

Джек вибрав краватку з гачка на дверцятах – червону із синіми якорями. Накинув на шию, акуратно зав’язав. Подивився на себе в дзеркало і голосно засміявся. Так, йому це вдалося. Джек дивився на чудовий новий блейзер, клубну краватку, білу сорочку і зім’яті джинси. Він був на місці. Він був учнем дорогої приватної школи.

2

Річард, як відзначив Джек, став шанувальником Джона Макфі[214]214
  Джон Макфі (нар. 1931) – американський письменник, якого вважають одним із засновників жанру «креативної небелетристики».


[Закрыть], Льюїса Томаса[215]215
  Льюїс Томас (1913—1993) – американський фізик, етимолог, медик, письменник.


[Закрыть] і Стівена Джея Ґулда[216]216
  Стівен Джей Ґулд (1941—2002) – відомий американський палеонтолог, біолог-еволюціоніст та історик науки.


[Закрыть]. Із довгої низки книжок Джек вибрав «Великий палець панди»[217]217
  «Великий палець панди» – збірка есе на тему біології Стівена Джея Ґулда.


[Закрыть], бо йому сподобалася назва, і попрямував до ліжка.

Дуже довго Річард не повертався з баскетбольного тренування – нереально довго. Джек уже нервово міряв кімнату кроками. Не розумів, що так сильно затримало Річарда, але свідомість малювала одну катастрофу за іншою. А поглянувши на годинник уп’яте чи вшосте, відзначив, що учнів на території школи немає. Те, що трапилося з Річардом, трапилося і зі всією школою.

День помер. Річард, подумав хлопчик, теж. Можливо, померла вся Школа Тайєра – і це він приніс чуму, призвідником смерті був саме він. За весь день Джек з’їв тільки курку, яку Річард поцупив для нього з їдальні, але голодним не почувався. Джека охопив відчай. Куди б він не йшов, його супроводжувала смерть.

3

У коридорі знову залунали кроки. З кімнати нагорі глухо долинали бах-бах-бах бас-гітари, і Джек знову впізнав мелодію з альбому «Блю Ойстер Калт». Кроки спинилися перед дверима, і Джек поквапився до них.

На порозі виник Річард. Двоє світлоголових хлопчиків поглянули на Джека, проходячи повз. У коридорі рок-музика грала гучніше.

– Де ти був цілий день? – запитав Джек.

– Знаєш, тут якась дивна історія, – сказав Річард. – Скасували всі вечірні уроки. Містер Дафрі навіть не дозволив учням повернутися до своїх шафок. А коли ми прийшли на баскетбольний майданчик, незрозумілого тільки побільшало.

– Хто такий містер Дафрі?

Річард поглянув на Джека так, наче той тільки вчора народився.

– Хто такий містер Дафрі? Він директор. Ти що, зовсім нічого не знаєш про цю школу?

– Ні, але в мене вже виникло кілька ідей, – відказав Джек. – Що ж було дивного на тренуванні?

– Пам’ятаєш, я казав тобі, що тренер Фрейзер попросив якогось друга підмінити його сьогодні? І ще сказав, що змусить намотувати кола навколо стадіону тих, хто на це тренування не прийде. Я вирішив, що нас тренуватиме хтось на кшталт Ела Макґвайра[218]218
  Альфред Джеймс Макґвайр (1928—2001) – головний тренер чоловічої баскетбольної команди університету Маркетта.


[Закрыть], розумієш, якась зірка. У Школі Тайєра немає особливих спортивних традицій, але я гадав, що заміна буде особливою.

– Дай угадаю. Новий тренер виглядав так, наче не мав жодного стосунку до спорту?

Річард здивовано задер підборіддя.

– Не мав, – сказав він. – Жодного стосунку взагалі. – Річард задумливо подивився на Джека. – Він постійно палив. І тренерів із таким довгим брудним волоссям не буває. Насправді, він скидався на тих, кого тренери зазвичай зневажають. Навіть очі в нього були дивними. Закладаюся, він смалить травичку. – Річард посмикав светр. – Не думаю, що він знає хоч щось про баскетбол. Він навіть не наказав нам розіграти комбінації, які ми завжди робимо після розминки. Ми просто бігали і кидали м’яч у кільце, а він кричав на нас. Сміявся. Наче не бачив нічого кумеднішого за дітей, що грають у баскетбол. Ти коли-небудь зустрічав тренера, який думає, що спорт – це кумедно? І розминку він провів дивно. Сказав: «Окей, повіджимайтесь», – і закурив. Ані рахунку, ані темпу – кожен віджимався як хотів. А потім: «Окей, побігайте тепер». Він видавався… якимось диким. Гадаю, завтра я поскаржуся тренеру Фрейзеру.

– Я б не став скаржитися ні йому, ні директору, – похитав головою Джек.

– Гаразд, я тебе зрозумів. Містер Дафрі – один із них. Із тих, що живуть на Територіях.

– Або він на них працює.

– Хіба ти не бачиш, що можеш усе вбудувати в загальну картину? Усе, що йде не так? Божевільний мозок так і працює. Ти знаходиш зв’язки там, де їх нема.

– І бачу те, чого нема.

Річард знизав плечима, але незважаючи на відстороненість, яку показував цей рух, на його обличчі читався сум.

– Ти сам це сказав.

– Зажди хвильку. Пам’ятаєш, я розповідав тобі про будинок, який завалився в Анголі штату Нью-Йорк?

– «Рейнбьорд Таверс».

– Оце так пам’ять. Я гадаю, той нещасний випадок – моя провина.

– Джеку, ти…

– Збожеволів, я сам знаю. Послухай, хтось мене здасть, якщо ми вийдемо і подивимося вечірній випуск новин?

– Сумніваюся, більшість зараз навчається. А що?

«Я хочу знати, що відбувається навколо. – Але думку цю Джек не озвучив. – Привабливі пожежки, чудові землетрусики — свідчення того, що вони перетинають межі реальностей. Щоб дістатися до мене. До нас».

– Хочеться вийти з чотирьох стін, друзяко Річарде. – І Джек пішов за Річардом у коридор зі світло-зеленими стінами.

Розділ тридцять перший
«Тайєр» котиться в пекло

1

Джек першим відчув зміну і збагнув, що трапилося. І трапилося це ще раніше; доки Річарда не було, він уже налаштувався на це.

Змовкла криклива геві-метал пісня «Вампірське тату» гурту «Блю Ойстер Калт». Телевізор у кімнаті відпочинку, де замість новин тріскотіла чергова серія «Героїв Гоґана»[219]219
  «Герої Гоґана» («Hogan’s Heroes») – американський телесітком, події якого розгортаються в німецькому таборі для військовополонених під час Другої світової війни.


[Закрыть], вимкнувся.

Річард повернувся до Джека і розтулив рот, щоб щось сказати.

– Не до вподоби це мені, Ґрідлі, – першим висловився Джек. – Змовкли тамтами аборигенів. Надто вже спокійно[220]220
  Відома історична фраза, сказана адміралом Дьюї офіцеру Чарлзу Вернону Ґрідлі під час битви в Манільській затоці 1898 року.


[Закрыть].

– Ги-ги, – слабко відповів Річард.

– Річарде, можна я в тебе щось запитаю?

– Так, звісно.

– Тобі страшно?

На обличчі Річарда було написано, що понад усе на світі він би хотів відповісти: «Ні, звісно ж, ні — цієї вечірньої пори в околицях Нельсон-гауза завжди так спокійно». На жаль, Річард був у принципі не здатним збрехати. Старий добрий Річард. Джек відчув приплив ніжності.

– Так, – відповів Річард. – Мені трохи страшно.

– Можна я ще дещо запитаю?

– Гадаю, так.

– Чому ми обидва говоримо пошепки?

Річард довго дивився на нього і мовчав. А тоді рушив далі зеленим коридором. В іншому коридорі були і зачинені, і відчинені двері. Джек відчув знайомий запах, що сочився крізь прочинені двері кімнати № 4, і настіж відчинив двері напруженими пальцями.

– І хто з них нарик? – запитав Джек.

– Що? – невпевнено уточнив Річард.

Джек гучно потягнув носом повітря.

– Відчуваєш запах?

Річард відступив і оглянув кімнату. Обидві настільні лампи світилися. На одному зі столів лежав розгорнутий підручник з історії, а на іншому – випуск «Геві-метал». Стіни прикрашали постери: Коста-дель-Соль, Фродо й Сем, що лізуть крізь потріскані і задимлені рівнини Мордору до замку Саурона, Едді ван Гален. На розгорнутому номері «Геві-металу» лежали навушники, у яких тихо потріскувала музика.

– Якщо тебе можуть вигнати за те, що ти дозволив другу поспати під твоїм ліжком, то навряд чи на них просто нагримають за куріння трави, правда? – запитав Джек.

– Звісно ж, за таке виключають зі школи, – Річард дивився на косяк, наче загіпнотизований, і Джек подумав, що вигляд у друга зараз збентежений і вражений, як ніколи. Той не дивувався так, навіть коли Джек показав йому опіки, що гоїлися між пальцями.

– Нельсон-гауз порожній, – сказав Джек.

– Не будь смішним! – різко відповів Річард.

– І все ж так і є. – Джек жестом показав на коридор. – Ми єдині, хто лишився. І без шуму ти ніяк не виведеш понад тридцять хлопців із гуртожитку. Вони не просто пішли – вони зникли.

– Певно, на Території.

– Не знаю, – сказав Джек. – Певно, вони досі десь тут, але трохи на іншому рівні. Певно, вони там. Може, у Клівленді. Але точно не там, де ми.

– Зачини двері, – різко сказав Річард, і коли Джек швидко не зробив цього, він сам їх зачинив.

– Ти хочеш викинути…

– Не хочу навіть торкатися цього, – відповів Річард. – Знаєш, я маю донести на них обох містерові Гейвуду.

– Ти справді це зробиш? – вражено запитав Джек.

Річард виглядав засмученим.

– Ні… ймовірно, ні, – сказав він. – Але мені це не подобається.

– Не впорядковано, – сказав Джек.

– Так. – З-за лінз на Джека зиркнули Річардові очі, у яких читалося, що саме так і є, він має зарубати це собі на носі, і якщо йому це не до вподоби, то доведеться потерпіти. Він знову оглянув коридор. – Я хочу дізнатися, що тут відбувається, – сказав він. – І, повір мені, я точно дізнаюся.

«Це може виявитися значно небезпечнішим для твого здоров’я, ніж марихуана, друже Річі», – подумав Джек і рушив за товаришем.

2

Вони стояли в кімнаті відпочинку й роззиралися довкола. Джек показав на двір. В останніх променях присмеркового світла Джек побачив гурт хлопців, що зібралися навколо зеленувато-бронзової статуї засновника Тайєра.

– Вони палять! – люто закричав Річард. – Просто у дворі, вони палять!

Джек одразу подумав про запах трави в коридорі Річарда.

– Так, вони палять, – сказав він Річарду, – і вочевидь не ті цигарки, що виготовляються на тютюновому заводі.

Джек люто постукав кісточками пальців по склу. Джек бачив, що його друг забув навіть про дивно спорожнілий гуртожиток. Забув він і про замісника тренера в шкіряній куртці, що смалив цигарки одна за одною, і про те, що в Джека було, як він гадав, якесь психічне відхилення. Той вираз лютої пристойності на Річардовому обличчі казав: «Коли гурт хлопців стоїть собі ось так, курить косяки на відстані витягнутої руки до статуї засновника цієї школи, то здається, ніби хтось втирає мені, буцімто земля плоска, прості числа іноді можна ділити на два або щось іще, не менш смішне».

Серце Джека сповнилося жалістю до друга, але водночас і захопленням від такої реакції та навіть ексцентричного ставлення до шкільних знайомців. Він знову запитав себе, чи зможе Річард витримати ті шокуючі явища, що можуть трапитися їм на шляху.

– Річарде, ті хлопці – вони ж не з «Тайєра», правда?

– О Боже, вони точно здуріли, Джеку. Це старшокласники. Я впізнаю кожного з них. Пацан, що носить ідіотський шкіряний авіаційний капелюх, – Норрінгтон. Той, у зелених спортивних штанях, – Баклі. Бачу Ґарсона, Літтлфілда… а той, із шарфом, – Етерідж, – завершив він.

– Ти певен, що це Етерідж?

– Звісно ж, це він! – заволав Річард і зненацька повернув ручку на вікні, підняв шибку і висунув голову в холодне повітря.

Джек затягнув Річарда назад.

– Річарде, будь ласка, просто послухай…

Річарду не хотілося цього робити. Він розвернувся і знову висунувся в холодні сутінки.

– Гей!

Ні, не привертай їхньої уваги, заради Бога, Річарде…

– Гей, хлопці! Етерідже! Норрінгтоне! Літтлфілде! Що там, в біса, таке відбувається?

Балачки й грубий сміх стихли. Кадр у шарфі Етеріджа повернувся на звук Річардового голосу. Він трішки нахилив голову, щоб роздивитися їх. Світло з бібліотеки і тьмяні відблиски зимової заграви падали йому на обличчя. Річард притулив долоні до рота.

Права половина обличчя справді скидалася на Етеріджа – старшого Етеріджа, Етеріджа, який побував там, куди не ходять хороші хлопчики з приватних шкіл, і робив багато чого такого, що не роблять хороші хлопчики з приватних шкіл. Лівий бік – місиво переплетених між собою шрамів. Блискучий півмісяць – напевно, оком – витріщався із заглиблення в бугристій плоті нижче від лоба. Око скидалося на мармурову кульку, яку глибоко запхали в калюжу напіврозплавленого жиру. Одне довге ікло звисало з лівого кутика рота.

«Це його Двійник, – подумав Джек зі спокійною певністю. – Там стоїть Двійник Етеріджа. Невже вони всі Двійники? Двійник Літтлфілда, Двійник Норрінгтона, Двійник Баклі та багатьох інших? Це ж неможливо, правда?»

– Слоуте! – закричала схожа на Етеріджа почвара. Світло вуличних ліхтарів тепер спадало прямісінько на його зруйноване обличчя.

– Зачини вікно, – прошепотів Річард. – Зачини вікно. Я помилився. Він дуже схожий на Етеріджа, але насправді це не він. Може, це старший брат, якому колись облили обличчя акумуляторною кислотою або чимось іще, від чого той оскаженів, але це не Етерідж, так близько до вікна, Джеку, зачини його просто за…

Під вікном почвара-Етерідж наблизилася ще на крок до них. Монстр вищирився. Його язик – довгий і огидний – вивалився з рота дитячим святковим гудком.

– Слоуте! – кричало воно. – Віддай нам свого пасажира!

Джек і Річард здригнулися водночас, напружено дивлячись одне на одного.

Виття розірвало ніч… бо вже справді настала ніч. Сутінки закінчились.

Річард зиркнув на Джека, і на мить Джек побачив у його очах віддзеркалення його батька. «Навіщо ти прийшов сюди, Джеку? Га? Навіщо ти приніс мені увесь цей хаос? Навіщо ти взагалі приніс мені свої побрехеньки блядського Сібрук-Айленда?»

– Хочеш, щоб я пішов? – м’яко запитав Джек.

На мить у Річардових очах затримався той тривожно злісний погляд, але він поступився давній знайомій доброті.

– Ні, – відказав він, розгублено запустивши руки у волосся. – Ні, ти нікуди не підеш. Там… там, на вулиці, дикі собаки. Дикі собаки, Джеку, в кампусі «Тайєра»! Тобто… ти їх бачив?

– Ага, Річі, я бачив їх, – м’яко сказав Джек, коли Річард знову ялозив руками по вже не такому чистому волоссю, масажуючи його під чудернацькими кутами. Охайний і завжди акуратний друг скидався тепер на милого божевільного кузена-винахідника Дональда Дака – Джиро Ґірлуза.

– Зателефонувати Бойнтону, він відповідає за безпеку, ось що я маю зробити, – казав Річард. – Зателефонувати Бойнтону, в міську поліцію, або…

За деревами, у мóроці, з дальнього боку двору, пролунало виття – гучне, гнучке, майже людське виття. Річард зиркнув у той бік, і його рот затремтів, як у немічної літньої людини. Тоді він благально глянув на Джека.

– Джеку, зачини вікно, гаразд? Мене морозить. Гадаю, я підхопив застуду.

– Звісно, Річарде, – сказав Джек і зачинив вікно, відгороджуючись від виття, наскільки це взагалі можливо.