Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 50 страниц)

Зважмо й на те, що минуло вже багато часу. Може, Вовк уже підійшов так близько до межі, що відмовиться від будь-якого ув’язнення? Що, як жорстокий, пожадливий бік його вдачі вже виліз назовні і тепер роздивлявся цей дивний новий світ, цікавлячись, де тут ховається їжа? Великий замок, який от-от розірве шви Джекової кишені, виявиться непотрібним.

Раптом Джек збагнув, що може повернути в інший бік. Піти назад до Дейлвілла і продовжити свій шлях. За день чи два він буде біля Лейпела чи Сісеро, можливо, зможе попрацювати півдня в продуктовому магазині чи влаштуватися на кілька годин поденником на ферму, заробити кілька доларів чи поцупити один-два обіди і за кілька днів швидко дійти до кордону з Іллінойсом. В Іллінойсі буде легко, подумав Джек. Він не знав, як збирається це зробити, але був певен, що зможе дістатися до Спрінгфілда і Школи Тайєра за день чи два після того, як потрапить на територію Іллінойсу.

А ще, коли до хліва лишалося десь чверть милі, збентежений Джек думав про те, як же буде пояснювати присутність Вовка Річарду Слоуту? Давньому другу Річарду Слоуту, у круглих окулярах, краватці і охайно зашнурованих черевиках з кордованської шкіри? Абсолютно раціональному Річарду Слоуту, дуже розумному, але впертому. Він уважав, що те, чого ти не можеш побачити, не існує. У дитинстві Річард ніколи не цікавився казками, він був байдужим до діснеєвських фільмів про хрещених фей, які перетворювали гарбузи на карети, та злих королев із балакучими дзеркалами. Такі вигадки були надто абсурдними, щоб зацікавити шестирічного (чи восьмирічного, чи десятирічного) Річарда – на відміну, скажімо, від фотографії електронного мікроскопа. Річард з ентузіазмом грався кубиком Рубіка, який складав менше ніж за дев’яносто секунд, але навряд чи він міг сприйняти шістнадцятирічного вовкулаку зростом у шість футів п’ять дюймів.

Якусь мить Джек безпорадно метався по дорозі – на секунду він навіть подумав, що зможе кинути Вовка самого й піти далі, до Річарда, на пошуки Талісмана.

«А що, як я — стадо?» – подумки запитав він себе. І тоді пригадав, як Вовк побіг вниз по схилу за бідними переляканими тваринами, а далі кинувся у воду, щоб урятувати їх.

7

Хлів був порожнім. Щойно Джек побачив прочинені двері, то зрозумів: Вовк пішов, – однак він перевірив яр і подолав купу сміття, але не знайшов приятеля. Вовк не міг далеко відійти від хліва, проте він утік.

– Я повернувся! – гукнув Джек. – Гей, Вовку! Я приніс замок.

Джек зрозумів, що розмовляє сам із собою, лише одного погляду на хлів вистачило, щоб розуміти це. Його наплічник лежав на маленькій дерев’яній лавці біля стосу грубих журналів 1973 року випуску. В одному кутку хліва без вікон лежала купа недбало звалених дров, начебто хтось нарубав їх про запас, а скласти полінувався. Більше в хліві нічого не було. Джек безпорадно відвернувся від прочинених дверей і оглянув схили яру.

Тут і там поміж будяків валялися старі шини, стос побляклих і зогнилих політичних брошур, на яких досі можна було прочитати прізвище ЛУҐАР[169]169
  Річард Луґар (нар. 1932) – американський політик, сенатор США від штату Індіана з 1976 року.


[Закрыть], один побитий синьо-білий номерний знак Коннектикуту, пляшки з-під пива, етикетки на яких настільки вигоріли, що аж побіліли… але Вовка не було. Джек підвів руки і рупором склав їх біля рота.

– Гей, Вовку! Я повернувся!

Він не сподівався на відповідь – і не отримав її. Вовк пішов.

– От, гівно, – сказав Джек і поклав руки на стегна. Хлопчика переповнювали суперечливі емоції: тривога, полегшення й гнів. Вовк пішов, щоб зберегти Джекові життя, – так пояснювалося його зникнення. Щойно Джек відлучився у Дейлвілл, його приятель накивав п’ятами. Він утік на своїх невтомних ногах і перебуває тепер за багато миль звідси, очікуючи, коли зійде місяць. Тепер Вовк міг бути будь-де.

Усвідомлення цього посилило Джекову тривогу. Вовк міг податися в ліс біля яру, що бовваніє на тому кінці довгого поля, і набивати собі черево кроликами, польовими мишами та будь-чим іще, що може там водитися – кротами, борсуками і рештою персонажів «Вітру у вербах»[170]170
  «Вітер у вербах» – дитяча книга англійського письменника Кеннета Ґрема. Номер 96 у Рейтингу-100 найкращих книг усіх часів журналу «Ньюсвік».


[Закрыть]. І так би було найкраще. Але Вовк також міг би винюхувати свійську худобу, де б та не була, і опинитися таким чином під загрозою. А ще, усвідомив Джек, Вовк може винюхати фермера з родиною. Або, що навіть гірше, рушити до одного з містечок на північ від них. Джек не був певен щодо цього, але гадав, що перевтілений Вовк може розтерзати щонайменше півдюжини людей, перш ніж його нарешті вб’ють.

– Чорт, чорт, чорт, – повторював Джек, коли поліз яром угору. Насправді, він не сподівався побачити Вовка – хлопчик раптом збагнув, що, напевно, ніколи не побачить його. А за кілька днів прочитає в газеті якогось провінційного містечка жахливий опис різанини, влаштованої велетенським вовком, який забрів на Мейн-стрит у пошуках їжі. Тоді з’являться нові імена. Імена на кшталт Сілкі, Гайделя, Гейджена…

Спершу він глянув на дорогу, досі сподіваючись побачити гігантську постать Вовка, що біжить на південь, – той би не захотів зустрітися з Джеком, який повертається з Дейлвілла. Довга дорога була порожньою, так само як і хлів.

Звісно.

Сонце, точне, як і годинник, який він носив на зап’ястку, уже добряче схилилося до обрію. Джек безнадійно повернувся до довгого поля і узлісся за ним. Нічого не ворушилося, окрім верхівок стерні, що гнулися під холодним вітром.

«ПОЛЮВАННЯ НА ВОВКА-ВБИВЦЮ ТРИВАЄ», – саме таким буде заголовок у газеті за кілька днів.

Раптом великий коричневий валун на узліссі заворушився, і Джек збагнув, що тим валуном був Вовк. Він сидів навпочіпки і дивився на Джека.

– Ох, скільки ж клопоту з тобою, сучий сину, – сказав Джек полегшено, чудово знаючи, що якась частина його потайки тішилася з Вовкового зникнення.

Хлопчик пішов до приятеля. Вовк не рухався, однак його постать якимось чином збільшилася, стала напруженішою і мудрішою.

Наступний крок вимагав від Джека ще більше мужності, ніж перший. За двадцять ярдів він бачив, що Вовк і далі змінюється. Його волосся стало густішим і розкішнішим, ніби він помив його і висушив феном. Здавалося, ніби Вовкова борода справді починалася саме під очима. Він продовжував сидіти на місці, але все юнакове тіло стало більшим і сильнішим. Очі, наповнені рідкісним вогнем, блимали помаранчевим гелловінським полум’ям.

Джек змусив себе підійти ближче. Він мало не спинився, коли побачив, що у Вовка тепер замість рук лапи, але наступної миті збагнув, що це руки, просто пальці вкриті грубим чорним волоссям. Вовк і далі дивився на нього своїми полум’яними очима. Джек знову скоротив наполовину відстань між ними, а тоді спинився. Вперше з миті зустрічі з Вовком біля річки на Територіях хлопчик не міг прочитати виразу приятелевого обличчя. Можливо, Вовк уже став надто чужим, а може, волосся вкривало надто велику частину його обличчя. Та він був певен, що Вовк переживає якісь сильні емоції.

За дюжину футів від Вовка Джек зупинився і змусив себе зазирнути в очі перевертню.

– Вже скоро, Джекі, – сказав Вовк, і його губи роззявилися в жахливій подобі усмішки.

– Я подумав, що ти втік, – сказав Джек.

– Сидів тут, очікуючи на твоє повернення. Вовк!

Джек не знав, як інтерпретувати цю заяву. Вона невиразно нагадала хлопчику про Червону Шапочку. Вовкові зуби виглядали особливо чисельними, гострими і сильними.

– Я приніс замок, – сказав він. – Чи з’явилися в тебе якісь ідеї, доки мене не було?

Вовкове обличчя – очі, зуби та й усі інші частини тіла – піднялися до Джека.

– Тепер ти стадо, Джекі, – сказав Вовк. Він підвів голову і видав довге, протяжне виття.

8

Якби Джек Сойєр не був таким наляканим, то сказав би: «Ти маєш до цього хист, ага?», – або: «Якщо ти й далі так продовжуватимеш, то всі собаки в óкрузі будуть нашими», – але обидві фрази так і згинули невимовленими. Він надто боявся сказати хоч слово. Вовк знову подарував йому першокласну посмішку, придатну для телереклами ножів «Ґінсу», а тоді легко скочив на ноги. Окуляри Джона Леннона, здавалося, зникли в колючій щетині над бородою і в густому волоссі на скронях. Джек подумав, що зріст вовкулаки зараз сягає семи футів, а завтовшки він, як пивні барила з комірчини «Пивниці Оутлі».

– У цьому світі є хороші запахи, Джекі, – сказав Вовк.

І Джек нарешті розкусив його настрій. Вовк почувався захопленим. Він нагадував людину, котра виграла особливо важкий конкурс, не маючи жодних шансів на перемогу. А з-під його тріумфу просочувалося щось радісне й дике, уже бачене Джеком раніше.

– Хороші запахи! Вовк! Вовк!

Джек обережно відступив крок назад, запитуючи себе, чи стоїть він з навітряного боку від Вовка.

– Ти ніколи не казав нічого хорошого про це місце раніше, – сказав він трохи незграбно.

– Раніше, то раніше, а тепер – це тепер, – відповів Вовк. – Хороше. Багато хорошого навколо. Вовк знайде все хороше, не сумнівайся.

Так стало ще гірше. Джек бачив – мало не фізично відчував – відверту, впевнену пожадливість, аморальний голод, що сяяли в червонястих очах.

«Я з’їм усе, що впіймаю і вб’ю», – казали вони.

Впіймаю і вб’ю.

– Вовку, сподіваюся, до цього всього хорошого не належать люди, – спокійно сказав Джек.

Вовк підвів підборіддя, і з його горла вирвалося булькання на межі виття і сміху.

– Вовки мають їсти, – сказав він, і голос його був веселим. – О, Джекі, як же Вовки мають їсти. ЇСТИ! Вовк!

– Я збираюся зачинити тебе в тому хліві, – сказав Джек. – Пам’ятаєш, Вовку? Я приніс замок. Будемо сподіватися, що він тебе стримає. І пропоную починати вже, Вовку. Ти лякаєш мене до всирачки.

Тепер з Вовкових грудей вирвався булькотливий сміх.

– Боїшся! Вовк знає! Вовк знає, Джекі! Від тебе пахне страхом.

– Не дивно, – відповів Джек. – Ходімо зараз до хліва, гаразд?

– О, я не піду до хліва, – відповів Вовк, і довгий гострий язик вислизнув із щелеп. – Ні, не я, Джекі. Не Вовк. Вовк не може піти у хлів. – Щелепи розтулилися і сяйнули гострі зуби. – Вовк згадав, Джекі! Вовк! Просто тут і просто зараз!

Вовк згадав!

Джек відступив назад.

– Ще сильніший запах страху. Навіть на твоїх черевиках. Черевиках, Джекі! Вовк!

Вочевидь, черевики, які пахли страхом, мали бути дуже смішними.

– Ти маєш піти у хлів, ось що тобі треба пам’ятати.

– Неправильно! Вовк! Ти підеш у хлів, Джекі. Джекі йде у хлів! Я пригадав! Вовк!

Очі вовкулаки змінилися з палаюче-помаранчевих на м’який, затишний відтінок пурпурового.

– З «Книги Доброго Господаря», Джекі. Історія про Вовка, Який Не Шкодить Своєму Стаду. Пам’ятаєш, Джекі? Стадо йде в хлів, і замок вішається на двері. Коли Вовк відчує, що до нього наближається Перевтілення, стадо йде в хлів і замок вішається на двері. Він не Нашкодить Своєму Стаду. – Щелепи знову розчахнулися, і кінчик темного довгого язика закрутився догори, демонструючи абсолютне задоволення. – Ні! Ні! Не Шкодити Своєму Стаду! Вовк! Просто тут і просто зараз!

– Ти хочеш зачинити мене в хліві на три дні?

– Мені треба їсти, Джекі, – просто сказав Вовк, і хлопчик побачив, як щось темне і похмуре швидко промайнуло в його очах. – Коли Місяць забере мене з собою, треба їсти. Тут хороші запахи, Джекі. Багато їжі для Вовка. Коли Місяць відпустить мене, Джекі вийде з хліва.

– А що, як я не хочу сидіти зачинений три дні?

– Тоді Вовк вб’є Джекі. І Вовка буде проклято.

– Це все є в «Книзі Доброго Господаря», так?

Вовк кивнув головою.

– Я згадав. Я вчасно згадав, Джекі. Доки чекав на тебе.

Джек намагався прийняти Вовкову ідею. Йому доведеться просидіти три дні без їжі. Вовк гулятиме, де заманеться. Він сидітиме у в’язниці, а перед Вовком – увесь світ. І все ж таки, це, певно, єдиний спосіб пережити Вовкове Перевтілення. Якщо вибирати між триденною дієтою і смертю, Джек, звісно, обрав би порожній живіт. І тоді хлопчику враз здалося, що ця зміна – зовсім не зміна: він досі буде вільним, зачиненим у хліві, а Вовк – полоненим у всьому світі. Просто його клітка буде трохи більшою за Джекову.

– Най благословить Бог «Книгу Доброго Господаря», бо сам би я до такого не додумався.

Вовк знову зиркнув на Джека, а тоді нетерпляче поглянув на небо.

– Вже скоро, Джекі. Ти – стадо. Я маю зачинити тебе всередині.

– Гаразд, – сказав Джек. – Гадаю, і справді маєш.

Ці слова видалися Вовку неймовірно смішними. Заходячись сміхом, поєднаним з виттям, він обійняв Джека за талію, підняв його і поніс через поле.

– Вовк потурбується про тебе, Джекі, – сказав він, проковтнувши власне виття. Він м’яко поставив хлопчика на землю наверху яру.

– Вовку, – сказав Джек.

Вовк роззявив щелепи і взявся чухатись у паху.

– Тобі не можна вбивати людей, Вовку, – сказав Джек. – Пам’ятай про це. Якщо ти пригадав історію, то не забудь також, що не можна вбивати людей. Бо якщо ти вчиниш таке, вони вполюють тебе. Якщо ти вбиватимеш людей, хай навіть одну людину, багато людей прийдуть убивати тебе. І вони дістануть тебе, Вовку. Гарантую. І приб’ють твою шкуру до стіни.

– Жодних людей, Джекі. Тварини пахнуть краще за людей. Жодних людей. Вовк!

Вони спустилися схилом у яр. Джек витягнув замок із кишені й декілька разів просовував його крізь металеве кільце, на якому він висітиме, показуючи Вовку, як користуватися ключем.

– А тоді просунь ключ під дверима, гаразд? – запитав він. – Коли ти перевтілишся назад, я віддам тобі ключ. – Джек зиркнув на нижню частину дверей – між ними й землею лишалося два дюйми.

– Звісно, Джекі. Ти віддаси його мені.

– Тож, що ми робимо тепер? – запитав Джек. – Мені вже зараз іти в хлів?

– Сідай сюди, – вказав Вовк на точку на підлозі за фут від дверей.

Джек зацікавлено глянув на нього, зайшов у хлів і сів. Вовк сів напочіпки за дверима хліва і, навіть не дивлячись на Джека, простягнув руку хлопчику. Джек узяв Вовка за руку. Здавалося, ніби він тримає якусь волохату істоту завбільшки з кролика. Вовк так сильно стиснув руку, що Джек мало не скрикнув – та навіть якби він закричав, навряд чи Вовк почув би його. Вовк знову подивився вгору, і його обличчя виглядало замріяним, мирним і захопленим. За секунду чи дві Джек зміг поворушити долонею, щоб улаштуватися трішки зручніше в лапі у Вовка.

– Чи довго ми сидітимемо так? – запитав він.

Вовку знадобилася хвилина, щоб відповісти.

– До початку, – сказав він і знову стиснув Джекову руку.

9

Ось так вони й сиділи обабіч дверного отвору, годинами без слів, і світло дня нарешті почало гаснути. Останні двадцять хвилин Вовк ледь відчутно тремтів, і коли небо стало темнішим, тремтіння в його руці посилилося. Джек подумав, що так, мабуть, тремтить породистий кінь у стайні перед початком перегонів, очікуючи на постріл і на мить, коли ворота відчиняться.

– Він починає забирати мене, – м’яко сказав Вовк. – І скоро ми побіжимо, Джеку. Хотілося б, що б і ти міг побігти з нами.

Вовк повернув голову до Джека, і хлопчик побачив, що хоча Вовк щиро мав на увазі те, що сказав, але значна його частина мовчки промовляла: «Я міг би бігти і біля тебе, і за тобою, маленький друже».

– Гадаю, нам треба зараз зачинити двері, – сказав Джек.

Він спробував висмикнути руку з Вовкової, однак йому не вдалося звільнитися, аж доки Вовк майже зневажливо не відпустив його.

– Зачинити Джека всередині, зачинити Вовка знадвору. – Вовкові очі на мить спалахнули і стали червоногарячими, як у Елроя.

– Пам’ятай, ти маєш охороняти своє стадо, – сказав Джек. Він відступив назад, всередину хліва.

– Стадо йде в хлів, і замок вішається на двері. Він Не Нашкодить Своєму Стаду. – Його очі більше не випромінювали вогонь і потьмяніли до помаранчевих.

– Повісь замок на двері.

– Забий його Бог, я це і роблю, – сказав Вовк. – Я вішаю Богом забитий замок на Богом забиті двері, бачиш? – Він захряснув двері, миттєво помістивши Джека в темряву. – Чуєш, Джекі? Це Богом забитий замок. – Джек почув, як замок дзенькнув об металеву дугу, а тоді захряснувся, коли Вовк замкнув його.

– Тепер ключ, – сказав Джек.

– Богом забитий ключ, просто тут і просто зараз, – сказав Вовк, і ключ зі скрипом увійшов у замкову шпарину, а тоді вийшов з неї. Уже за мить ключ відскочив від запилюженої землі під дверима на мостини хліва.

– Дякую, – видихнув Джек. Він нахилився і мацав підлогу, доки не знайшов ключ. На мить він так сильно втиснув його в долоню, що мало не вдавив метал у шкіру: синець, форма якого нагадувала штат Флориду, зійде лише за п’ять днів, але в той час він надто турбуватиметься через ув’язнення, аби перейматися цим. Тоді Джек обережно поклав ключ у кишеню.

На вулиці Вовк гучно і часто дихав.

– Ти сердишся на мене, Вовку? – прошепотів він крізь двері.

Кулак важко вдарив у двері.

– Ні! Не серджусь! Вовк!

– Гаразд, – сказав Джек. – Жодних людей, Вовку. Пам’ятай про це. Інакше вони вполюють тебе і вб’ють.

– Жодних люУУУУУУ-АААААУУУУУУ!

Слово обернулося на протяжне, мелодійне виття. Тіло Вовка вдарилося об двері, і його довга, вкрита чорним хутром лапа промайнула в щілині під ними. Джек знав, що Вовк треться об двері хліва.

– Не серджуся, Джеку, – прошепотів Вовк так, ніби власне виття збентежило його. – Вовк не сердиться. Вовк жадає, Джеку. Це вже скоро, так, забий Боже, скоро.

– Я знаю, – сказав Джек, і враз відчув, що зараз заплаче: він би хотів обійняти Вовка. А ще більше він хотів, аби вони затрималися на кілька днів на тій фермі, і щоб це він зараз стояв біля погреба, а Вовк сидів у безпечній в’язниці.

Дивна, тривожна думка пронизала його свідомість: «Вовк і так був у безпечній в’язниці».

Ноги Вовка зникли за дверима, і Джек подумав, що вони стали вужчими, стрункішими, пружнішими.

Вовк зарохкав, віддихався і знову зарохкав. Він відійшов від дверей і видав якийсь звук на кшталт «А-а-а-аа».

– Вовку? – гукнув Джек.

Джека оглушило пронизливе виття – Вовк вийшов із яру.

– Будь обережним, – сказав Джек, знаючи, що Вовк уже не чує, і підозрюючи, що він би все одно не зрозумів його, навіть якби був досить близько, щоб почути.

Скоро Вовк завив кілька разів поспіль – та чи був то крик звільненої істоти, чи відчайдушний лемент того, хто з’ясував, що досі у в’язниці, Джек сказати не міг. Печальні, дикі і дивовижно красиві крики бідного Вовка здіймалися в осяяне місяцем повітря, ніби нічний серпанок. Джек не знав, що тремтить, аж доки не охопив себе руками і не відчув, як вони вібрують біля грудей, які, здавалося, також вібрували.

Виття затихало і віддалялося. Вовк біг за Місяцем.

10

Три дні й три ночі Вовк перебував у невпинній гонитві за їжею. Від світанку і до півдня він спав у ямці, яку знайшов під поваленим стовбуром дуба. Попри Джекові побоювання, Вовк зовсім не почував себе ув’язненим. Ліс на тому боці поля був широким і наповненим природним вовчим раціоном. Миші, кролики, коти, собаки, вивірки – він легко все це знаходив. Він міг наїстися у своє задоволення в лісах аж до наступного Перевтілення.

Але Вовк біг за Місяцем, і він не міг обмежувати себе одним лісом, як і не міг спинити трансформацію. Він біг за Місяцем околицями і пасовиськами, повз окремі приміські будинки й недобудованими дорогами, на яких бульдозери й велетенські асиметричні катки стояли, мов сонні динозаври. Весь його розум втілився в нюх, й не буде перебільшенням сказати, що його чутливий і вірний ніс став бездоганним. Він міг не тільки вчути курник, повний курей, за п’ять миль від себе і відрізнити їхні запахи від духу корів, свиней і коней на тій самій фермі – бо це елементарно – він нюхом відчував, коли кури рухаються… Він міг винюхати, в кого із сонних поросят пошкоджена нога, а в кого з корів запалене вим’я.

І цей світ – хіба ж не Місяць цього світу вів його? – більше не смердів хімікатами і смертю. У мандрах йому трапився давніший, примітивніший порядок буття. Він вбирав те, що лишилося від прадавньої солодкості землі та її сили, лишилося від чеснот, які єднали землю з Територіями. І навіть коли він натрапляв на людське помешкання, коли ламав хребта свійському собаці, рвав його на хрящуваті шматки, які заковтував цілими, Вовк відчував чисті холодні потоки, що пливуть глибоко під землею, відчував блискучі гірські сніги десь далеко на заході. Це місце здавалося ідеальним для перевтіленого Вовка, але якби він вбив хоч одну людину, то був би проклятий.

Він не вбив жодної людини.

Можливо, через те, що жодної й не бачив. За три дні Перевтілення Вовк вбивав і пожирав представників усіх інших форм життя, наявних у східній Індіані, включно зі скунсом і цілою родиною рисей, що мешкали у вапняковій печері у пагорбі за дві долини від нього. У першу ніч у лісі він упіймав кажана. Істота летіла низько, тож Вовк відкусив їй голову, а тоді заковтнув тільце, яке ще ворушилося. Через його горлянку пройшли цілі дивізіони свійських котів, зграї собак. Із дикою, зосередженою радістю він за одну ніч винищив великий загін свиней, завбільшки з міський квартал.

Але двічі з якихось таємничих причин він не зміг вбити свою здобич, і це також змусило його почуватися, як удома, у світі, яким він сновигав. Це пов’язано з місцевістю, а не з певними абстрактними чи моральними принципами – на перший погляд, у цих місцях не було нічого незвичайного. Одним виявилася галявина в лісі, куди він загнав кролика, а іншим – неохайний задній двір ферми, у якому лежав і скімлив прив’язаний до стовпа пес. Варто було Вовку поставити лапу на це місце, як шерсть на ньому ставала дибки й електричні розряди пронизували його хребет. Ті місця – священні, а в священних місцях Вовк не може вбивати. Ось і все. Як і всі святині, вони виникли давним-давно, настільки давно, що для опису їх варто скористатися словом «прадавній», саме прадавньою була криниця часів, яку Вовк відчув на задньому дворі ферми та на маленькій галявині, щільне нашарування років на маленькій потужній ділянці. Вовк просто відступав від священного місця і рушав деінде. Як і крилаті люди, яких бачив Джек, Вовк жив таємницею, тому легко сприймав такі дивовижі.

А ще він не забував про свої обов’язки відповідно Джека Сойєра.

11

Сидячи в зачиненому хліві, Джек гостріше, ніж будь-коли в житті, опинився сам на сам зі своєю свідомістю і темпераментом.

Єдиними меблями в хліві була маленька дерев’яна лавка, а єдиною розвагою – журнали десятирічної давнини. Та й ті він не міг читати, оскільки в хліві не було жодних вікон, а єдине світло – це вузенька смужка сонця, що сяяла під дверима рано-вранці; йому було складно навіть просто роздивлятися малюнки в тих журналах. Слова – лише сірі черв’яки, не придатні до розшифрування. Він і гадки не мав, як зможе пережити наступні кілька днів. Джек підійшов до лавки, боляче вдарившись об неї коліном, і сів думати.

Однією з перших речей, усвідомлених Джеком, було те, що час у хліві плине інакше, ніж назовні. За межами хліва секунди бігли швидко, зливаючись у хвилини, які потім оберталися на години. Цілі дні й тижні цокали, як метроном. У хліві ж секунди вперто відмовлялися рухатися – вони розтягувалися до гротескних секунд-монстрів, секунд-Пластикменів[171]171
  Пластикмен – один із персонажів коміксів студії «DC». Відзначався особливою гнучкістю.


[Закрыть]. Зовні година може вже минути, доки чотири чи п’ять секунд у хліві роздуватимуться і набрякатимуть.

А друга річ, яку збагнув Джек, – думання про повільний біг часу тільки погіршує все. Варто тобі зосередитися на тому, що секунди плинуть повільно, як вони взагалі відмовляються рухатися. Тож він міряв кроками виміри своєї камери, щоб вирвати свідомість із вічності секунд, із яких складають три дні. Ставлячи одну ногу перед другою, він з’ясував, що розміри хліва – приблизно сім футів на дев’ять. Принаймні досить місця, аби випростатися вночі.

Якщо він обійде хлів усередині по периметру, то його шлях становитиме приблизно тридцять два фути. Якщо обійде по периметру хліва сто шістдесят п’ять разів, здолає милю.

Хай він і позбавлений можливості їсти, але ж ходити він може. Джек зняв годинник і поклав у кишеню, пообіцявши собі, що дивитиметься на нього лише в разі крайньої потреби.

Він уже був здолав одну четверту першої милі, коли пригадав, що в хліві не було води. Ні їжі, ні води. Йому спало на думку, що для смерті від спраги йому знадобиться понад три чи чотири дні. Коли Вовк повернеться, з ним досі все буде гаразд: може, добре йому й не буде, але принаймні живим він залишиться. А що, як Вовк не повернеться? Тоді доведеться вибивати двері.

У такому разі, подумав він, краще спробувати зробити це зараз, доки вистачає сил.

Джек підійшов до дверей і натиснув на них обома руками. Притиснув сильніше – і петлі заскрипіли. Джек спробував ударити плечем протилежний від петель край дверей. Плече він собі забив, але двері, здається, навіть не поворушилися. Він іще сильніше вдарився плечем об двері. Вісім разів. Може, петлі й заскрипіли, але не зрушили ні на міліметр. Вовк міг вибити двері однією рукою, а Джек не зміг би хоч трохи зрушити їх, навіть якщо перетворить плече на гамбургер, б’ючись об них. Йому доведеться просто чекати на Вовка.

Ближче до середини ночі Джек пройшов сім-вісім миль – він уже втратив лік, скільки разів пройшов по сто шістдесят п’ять разів, але, здається, трапилося це сім чи вісім разів. Він був спраглий, і живіт у нього бурчав. Хлів смердів сечею, адже Джекові доводилося ходити сцяти до дальньої стіни, де тріщина між дошками свідчила, що хоча б частина рідини виходила назовні. Джек стомився, але не вірив, що може заснути. Якщо годинник ішов правильно, Джек пробув у хліві лише п’ять годин, але за місцевим часом минуло не менше двадцяти чотирьох. Він боявся лягати спати.

Мозок би просто не дозволив йому – принаймні саме таке враження складалося. Він спробував укласти списки всього, що прочитав за минулий рік, всіх учителів, які в нього були, всіх гравців у «Лос-Анджелес Доджерс» … але тривожні хаотичні образи все одно вривалися у свідомість. Він досі бачив, як Морґан Слоут прориває діру в повітрі. Як обличчя Вовка пливе під водою, а руки хитаються, мов важкі водорості. Як Джеррі Бледсоу б’ється і корчиться перед електричною панеллю, а його окуляри розпливаються по носу. Як очі чоловіка наливаються жовтизною, а руки стають кігтями-ратицями. Як вставні зуби дядька Томмі виблискують у ринві Сансет-Стріп. Як Морґан Слоут підходить до його матері, мов сам не свій.

– Пісні Фетса Воллера[172]172
  Фетс Воллер (1904—1943) – американський джазовий піаніст.


[Закрыть], – сказав він, женучи себе іще одним колом темряви. – «У тебе завеликі ноги», «Будь хорошим», «Джитербаґ Вальс», «Не вскоч у халепу».

Почвара Елрой простягає руки до його матері, розпусно щось шепоче і ляскає її рукою по стегну.

– Країни Центральної Америки. Нікарагуа. Гондурас. Гватемала. Коста-Ріка.

Навіть коли він так втомився, що був змушений влягтися і скрутитися клубочком на підлозі, використовуючи ранець як подушку, Елрой і Морґан Слоут лютували в його свідомості. Озмонд шмагав Лілі Кавано по спині, і очі його шаленіли. Величезний, зовсім не схожий на людину Вовк лютував – і отримував кулю просто в серце.

Перші промені сонця розбудили Джека, і він відчув запах крові. Усе його тіло благало про воду і про їжу. Джек застогнав. Пережити ще три такі ночі буде неможливо. Низькі промені сонця дозволили йому трохи роздивитися стіни і стелю хліва. Все виглядало більшим, ніж здавалося минулої ночі. Йому знову захотілося відлити, хоч він і не вірив, що його тіло здатне віддати ще хоча б краплю вологи. Зрештою хлопчик збагнув, що хлів виглядає більшим, бо він сам лежить на підлозі.

Тоді він знову відчув запах крові і глянув убік, на двері. Вибілене тільце кролика лежало в просвіті. Тушка простягнулася на дошках, стікала кров’ю і виблискувала. Брудні плями і довга рвана подряпина свідчили про те, що м’ясо із силою пхали в хлів. Вовк намагався годувати його.

– О Господи, – простогнав Джек.

Голі кроликові ноги дуже скидалися на людські. Джеків шлунок стиснувся. От тільки замість того, щоб виблювати, хлопчик розсміявся, вражений абсурдним порівнянням. Вовк діяв як домашній улюбленець, який щоранку приносить господарям дари у вигляді мертвої пташки чи роздертої миші.

Джек обережно підняв двома пальцями жахливий подарунок і поклав його під лавку. Йому досі було смішно, але очі зволожилися. Вовк пережив першу ніч трансформації. Джек також.

Наступного ранку з’явився овальний шматочок м’яса невідомої тварини на білій костомасі, розщепленій з країв.

12

Зранку четвертого дня Джек почув, як хтось прослизнув у яр. Вражена пташка пронизливо скрикнула, а тоді галасливо здійнялася на вершину хліва. Важкі кроки наблизилися до дверей. Джек піднявся на лікті й кліпнув у темряві.

Важке тіло глухо вдарилося об двері й завмерло там. У щілині під дверима виднілася пара подертих і заплямованих пенні-лоферів.

– Вовку? – м’яко запитав Джек. – Це ти, правда?

– Дай мені ключ, Джеку.

Джек запхав руку в кишеню, дістав ключ і просунув його саме між пенні-лоферами. Велика коричнева рука опинилася в полі зору й підняла ключ.

– Ти приніс води? – запитав Джек.

Попри все, що він міг витягнути з моторошних Вовкових подарунків, хлопчик був на межі серйозного зневоднення: губи – набряклі й порепані, язик, здавалося, надувся і спікся. Ключ ковзнув у замок, і Джек почув, як той відмикається.

Тоді замок зняли з дверей.

– Трохи, – сказав Вовк. – Заплющ очі, Джекі. Твої очі звикли до темряви.

Коли двері відчинилися, Джек затулив очі руками, але світло, що увірвалося в хлів, пролізло крізь пальці й завдало шкоди. Джек зашипів від болю.

– Скоро буде краще, – сказав Вовк, стоячи зовсім близько від нього. Вовкові руки схопили і підняли його. – Заплющ очі, – попередив Вовк і вийшов з хліва.

Коли Джек промовив: «Води», – і його губи торкнулися іржавого краю металевого кухля, хлопчик збагнув, чому Вовк не захотів затриматися в хліві. Зовні повітря було неймовірно чистим і солодким – здавалося, ніби його привезли з Територій. Він випив дві столові ложки води, яка смакувала, як найкраще м’ясо на землі, й текла крізь нього, наче іскристий струмок, який оживляє все, до чого торкається. Він почувався так, наче його зрошують.

Вовк забрав кухлик у Джека значно раніше, ніж той напився.

– Якщо я дам тобі більше, ти просто виблюєш, – сказав Вовк. – Джеку, можеш розплющувати очі – але зовсім трішки.

Джек дослухався до порад. Мільйони часточок світла вдарили очі. Хлопчик закричав. Вовк сів і обняв Джека.

– Ковтни, – сказав він і знову підніс кухлик до вуст. – Ще трішки розплющ очі.

Тепер біль від сонячного світла був значно меншим. Джек дивився крізь завісу вій на сліпуче світло, коли ще один чарівний струмок стікав у його горло.

– Ох, – сказав Джек. – І що ж робить воду такою смачною?

– Західний вітер, – швидко відповів Вовк.

Джек ширше розплющив очі. Калейдоскоп кольорових плям перетворювався на обшарпаний коричневий колір хліва, зелені та світло-коричневі барви яру. Його голова лежала у Вовка на плечі. Круглий живіт Вовка впирався йому в ключицю.

– З тобою все гаразд, Вовку? – запитав він. – Ти добре поїв?