Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 50 страниц)

Джек так довго й пильно дивився на Андерса, що колишній конюх знову зачовгав від збентеження.

– Пробач, – сказав Джек. – Продовжуй.

Батько Андерса був останнім візником, що «ходив на Схід» із Прикордонного Депо. Сам Андерс ходив тоді в нього в підмайстрах. Але навіть тоді, розповідав він, великі збурення та неспокій пронизували Схід. Початком усього цього стали вбивство старого короля і коротка війна, яка розпочалася потім. І хоча все завершилося сходженням на престол доброї королеви Лаури, лихо не відійшло, а рушило на південь, породжене отруйними та зруйнованими Заклятими Землями. Дехто, розповідав Андерс, уважав, що зло народилося на Заході.

– Не певен, що розумію тебе, – сказав Джек, хоча глибоко в душі знав, що розуміє.

– На краю землі, – відповів Андерс, – на березі великої води, до якої я вимушений доїхати.

Іншими словами, усе почалося там, звідки прийшов мій батько… мій батько, я, та Річард… і Морґан. Старий добрий Блоут.

Нещастя, розповідав Андерс, прийшли в Зовнішні Форпости, і тепер зграю Во́вків вражає гниття – ніхто не знає, наскільки все погано, але візник боявся, що їм усім настане кінець, якщо не зупинити вплив. Тут відбувся зсув, який уже дістався Сходу, де, як чув візник, королеву вразила смертельна хвороба.

– Це ж неправда, Володарю? – спитав Андерс… Він майже благав.

Джек поглянув на нього.

– Я маю знати відповідь?

– Звісно, – відповів Андерс. – Хіба ти не її син?

На якусь мить здалося, що весь світ навколо завмер. Приємне гудіння комашні надворі затихло. Річард зробив значну перерву між важкими повільними вдихами. Здавалося, його власне серце взяло паузу… за весь час. Тоді Джек почув свій рівний голос:

– Так… я її син. І це правда… вона дуже хвора.

– Але ж не вмирає? – наполягав Андерс. Тепер благали його очі. – Вона ж не вмирає, Володарю?

Джек усміхнувся, а тоді відповів:

– Це ми ще побачимо.

8

Андерс сказав, що ще до того, як почалися нещастя, Морґан з Орріса був звичайним маловідомим прикордонним лордом. Він успадкував свій опереточний титул від батька, що був жирним, смердючим блазнем. Батько Морґана викликав сміх за життя і став посміховиськом через власну смерть.

– Він цілий день пив персикове вино, а тоді вмер від розладу.

Люди вже вирішили позбиткуватися і з сина старого, але все припинилося після того, як в Оррісі почали вішати наліво й направо. І коли через багато років після смерті старого короля знову почався неспокій, Морґан отримав силу і владу. Зійшов зловісною зорею на небосхилі.

Усе це не було особливо важливим для Зовнішніх Форпостів – гігантські порожні простори роблять політику неважливою, сказав Андерс. Мали значення хіба що згубні зміни в зграї Во́вків, але навіть коли більшість поганих Во́вків пішли в Інші Краї, це нічого не змінило. («Нас це не мучило, Володарю!» – вуха Джека вперто чули саме це.)

Тоді, щойно новини про хворобу королеви докотилися так далеко на Захід, Морґан прислав сюди команду недоладних, покручених рабів із однієї з копалень на Сході; рабів пильнували викрадені Во́вки та інші дивні почвари. Наказував їм жахливий чоловік із батогом. Відколи робота почалася, він був тут майже постійно, але потім зник. Андерс, котрий провів значну частину цих жахливих тижнів та місяців, зіщулившись у своєму будинку, що стояв миль за п’ять на південь звідси, зрадів, коли той чоловік пішов. Ходили чутки, що Морґан покликав свого слугу назад, на Схід, де все рухалося до кульмінації. Андерс не знав, правда це чи ні, та й йому було байдуже. Він просто радів із того, що чоловік, якого часом супроводжував сухоребрий, огидний хлопчик, зник.

– Ім’я? – з притиском запитав Джек. – Як його звали?

– Володарю, я не знаю. Во́вки кликали його «Той, з Батогом». Раби називали просто «дияволом». Маю сказати, усі вони мали рацію.

– Він одягався як денді? Оксамитові пальта? Може, черевики з пряжками на носаках?

Андерс кивав.

– Він використовував сильні парфуми?

– Тако є! Тако є! Правда!

– А батіг закінчувався тонкими смужками сириці з залізними наконечниками на ній.

– Правда, Володарю. Злий батіг. І він хвацько ним користувався.

Це був Озмонд, це був Сонячний Ґарднер. Він був тут, наглядав за якимось проектом для Морґана… потім королева захворіла, і Озмонда відкликали в літній палац, де й відбулося наше миле знайомство.

– Його син? – продовжив розпитування Джек. – Який вигляд мав його син?

– Худий, – повільно відповів Андерс. – Одне око плавало. Це все, що я можу пригадати. Він… Володарю, сина Батожника важко було розгледіти. Кажуть, він тьмяний.

– Тьмяний, – замислився Джек.

– Так. Це їхнє слово на позначення тих, кого важко розгледіти, байдуже, наскільки пильно ти в нього вдивляєшся. Во́вки кажуть, що невидимість неможлива, але можна зробити себе тьмяним, якщо знаєш як. Більшість Во́вків уміють робити так, і той курвлячий виплодок теж умів. Тож я пам’ятаю лише його сухоребрість і дивне око, а ще… він був потворним, як чорний сифілітичний гріх.

Андерс замовк.

– Він любив робити боляче тваринам. Звірятам. Він брав їх до себе на ґанок, і я чув жахливі крики. – Андерс здригнувся. – Це було однією з причин, чому я залишався вдома, ви розумієте. Не люблю чути, коли звірятам боляче. Через це мені дуже-дуже зле.

Усе, що казав Андерс, породжувало в голові Джека сотню свіжих запитань. Особливо Джек хотів знати все, що було відомо Андерсу про Во́вків, – сама лишень згадка про них виповнювала Джека насолодою і глибокою, болючою тугою за своїм Во`вком.

Але часу було обмаль; завтра вранці цей чоловік мав їхати на захід, у Закляті Землі, і будь-якої миті тут могла з’явитися зграя вчителів, яку вів за собою Морґан із місць, які Андерс називав Іншими Краями. Міг прокинутися Річард і поцікавитися, про якого такого Морґана вони зараз говорили і хто такий той тьмяний хлопчик – тьмяний хлопчик, який настільки схожий на хлопця, що жив за сусідніми дверима в Нельсон-гаузі.

– Вони прийшли, – вирішив Джек. – Прийшла ця команда, і нею керував Озмонд – принаймні доки його не відкликали назад, а ще ж декому треба було читати проповіді у вечірній каплиці в Індіані…

– Володарю? – обличчя Андерса знову обважніло здивуванням.

– Вони прийшли і збудували… що? – Він був певен, що вже знає відповідь, але хотів, щоб Андерс сказав це.

– Залізницю, – сказав Андерс. – Залізниця йде на захід, у Закляті Землі. Рейки, якими я помандрую завтра вранці. – Старий здригнувся.

– Ні, – заперечив Джек. Жахне, пекуче збудження спалахнуло в його грудях, як сонце, і він підскочив. У голові знову щось клацнуло, наче важливі складові поєдналися між собою.

Коли обличчя Джека виповнилося чарівним світлом, Андерс бухнувся на коліна. Річард від цього звуку заворушився і сонно сів.

– Не ти, – сказав Джек. – Я. І він, – хлопчик показав на Річарда.

– Джеку. – Річард дивився на нього із сонним короткозорим здивуванням. – Про що ти? Чому цей чоловік обнюхує підлогу?

– Володарю… Ваше бажання… але я не розумію…

– Не ти, – повторив Джек. – Ми. Ми поведемо потяг замість тебе.

– Але, Володарю, чому? – питав Андерс, усе ще не наважуючись підвести погляд.

Джек Сойєр дивився в пітьму.

– Бо, – сказав він. – Я вважаю, що там, де закінчуються ці рейки… там, де вони закінчуються, або трішки далі, є те, що потрібно мені.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі (IV)

Десятого грудня, закутаний у все тепле Морґан Слоут сидів на маленькому незручному дерев’яному стільці біля ліжка Лілі Сойєр. Він змерз, хоч і був одягнений у важке кашемірове пальто, а руки засунув глибоко в кишені. Почувався він усе одно краще, ніж можна було припустити, зважаючи на його зовнішній вигляд. Лілі помирала. Йшла туди, звідки ніхто не повертається, навіть якщо ти королева і лежиш на ложі завбільшки з футбольне поле.

Ліжко Лілі не було настільки розкішним, та й жодної схожості з королевою не спостерігалося. Хвороба позбавила її краси. Обличчя Джекової матері висохло і постаріло років на двадцять. Допитливий погляд Слоута блукав випнутими надбрів’ями над очима по лобі, що скидався на черепашачий панцир. Схудле тіло заледве виглядало з-під ковдр та покривал. Слоут знав, що «Альгамбрі» добре платять, аби Лілі Кавано-Сойєр не чіпали, бо платив він. Вони більше не переймалися опаленням її номера. Вона була єдиним пожильцем готелю. Окрім портьє і кухаря, єдиний персонал, який досі залишався в готелі, – три покоївки-португалки, які постійно прибирали у вестибюлі. Це, напевно, вони видали Лілі ковдри. Сам Слоут облаштувався в номері з того боку коридору і наказав портьє та покоївкам не зводити очей з Лілі.

Помітивши, що жінка розплющила очі, він промовив:

– Маєш кращий вигляд, Лілі. Я справді вважаю, що ти скоро одужаєш.

Не ворушачи нічим, окрім рота, Лілі сказала:

– Не розумію, навіщо ти вдаєш, ніби в тобі є щось людяне.

– Я твій найкращий друг.

Тепер, коли вона розплющила очі, він бачив, що її очі досі не зблякли настільки, як би йому хотілося.

– Забирайся звідси, – прошепотіла вона. – Ти огидний.

– Я намагаюся тобі допомогти і хотів би, щоб ти пам’ятала про це. Усі папери зі мною, Лілі. Тобі треба тільки підписати їх. Щойно ти це зробиш, ви з сином будете забезпечені до кінця своїх днів. – Слоут дивився на неї з похмурим задоволенням. – До речі, мені не вдалося знайти Джека. Ти з ним говорила недавно?

– Ти знаєш, що ні, – сказала вона, але не заплакала, як він на те сподівався.

– Знаєш, я справді вважаю, що хлопчик має бути тут.

– Іди ти знаєш куди, – відповіла Лілі.

– А я й справді піду. До твоєї вбиральні, якщо ти не заперечуєш. – Слоут підвівся. Лілі знову заплющила очі, ігноруючи гостя. – Сподіваюся, він не вскочить у халепу, – промовив Слоут, повільно обходячи ліжко. – З хлопчиками на дорогах трапляються жахливі речі. – Лілі не відповідала. – Ненавиджу думати про це. – Він дійшов до краю ліжка і попрямував до дверей туалету. Лілі лежала під покривалами і ковдрами, як зім’ятий шматок паперу. Слоут зник у туалеті.

Потер руки, м’яко причинив двері і повернув обидва крани над умивальником. Дістав із кишені пальто маленьку коричневу двограмову пляшечку, з внутрішньої кишені піджака витягнув маленьку коробочку з люстерком, лезом бритви і короткою мідною трубкою. Висипав на люстерко приблизно одну восьму грама найчистішого, який тільки можна знайти, кокаїну «Перуанська сніжинка». Потім ритуально розрубав усе лезом, формуючи дві товсті смужки. Він утягнув наркотик через мідну трубку, захекав, різко вдихнув і затримав дихання на секунду чи дві. «Ахх». Ніздрі понадималися, як широкі тунелі. Потрапивши всередину, зілля вже розносило тілом насолоду.

Слоут підставив руки під потік води, а тоді, щоб уберегти ніс, крапнув кілька крапель вологи з великого та вказівного пальців собі в ніздрі. Витер руки та обличчя.

«Цей чарівний потяг, – дозволив він собі такі думки, – цей чарівний, чарівний потяг, закладаюся, я пишаюся ним більше, аніж власним сином».

Морґан Слоут насолоджувався, уявляючи свій безцінний потяг, однаковий в обох світах, перший залізобетонний прояв його давнього плану зі впровадження сучасних технологій на Території. Він думав про потяг, який прибуде в Пойнт-Венуті з таким корисним вантажем. Пойнт-Венуті! Слоут посміхався, а кокаїн прострілював його мозок наскрізь, розносячи звичне повідомлення, що все буде добре, все буде добре. Маленький Джек Сойєр стане неймовірним щасливчиком, тільки якщо йому поталанить вибратися з дивного маленького містечка Пойнт-Венуті. Насправді, йому всміхнеться доля, якщо він лишень дістанеться туди, зважаючи на те, що для цього йому доведеться перетнути Закляті Землі. Але наркотик нагадав Слоуту, що все ж таки було б непогано, якби Джек потрапив у небезпечний, спотворений Пойнт-Венуті, а ще краще, якби Джек витримав вплив Чорного Готелю, який насправді не просто суміш дощок і цвяхів, цегли та каменю, а щось живе… бо, можливо, хлопчина вийде звідти з Талісманом у своїх злодійкуватих руках. А якщо це станеться…

Так, якби ця чудова подія відбулася, все б і справді було добре.

І Джек Сойєр, і Талісман будуть розбиті навпіл. І він, Морґан Слоут, нарешті отримає полотно, на яке заслуговує його талант. На мить він побачив себе з розкинутими руками над зоряними обширами, над світами, які зливаються між собою, як коханці на ліжку, над тим, що захищає Талісман, над усім, чого він жадав, коли купував «Ейджинкурт» багато років тому. Джек міг принести йому все це. Насолоду. Славу.

Щоб відсвяткувати цю мрію, Слоут знову дістав із кишені флакончик, і більше не розмінюючись на ритуал із лезом та люстерком, зачерпнув маленькою ложечкою білий медичний порошок. Підніс його спершу до однієї ніздрі, а тоді й до другої. Насолода, так.

Шморгаючи носом, він повернувся до спальні. Лілі мала трохи жвавіший вигляд, але тепер у нього був настільки гарний настрій, що навіть факт її живучості не міг його зіпсувати. Її яскраві, але дивно порожні в западинах очниць очі стежили за ним.

– Дядечко Блоут має ще одну гидотну звичку, – сказала вона.

– А ти помираєш, – відповів він. – І що тобі більше подобається?

– Бавитимешся цією фігнею достатньо часто – також помреш.

Незважаючи на її ворожість, Слоут повернувся до благенького дерев’яного стільця.

– Заради Бога, Лілі, подорослішай. Усі зараз нюхають кокс. Ти відстала від моди – відстала від неї на багато років. Хочеш спробувати? Він дістав із кишені флакончик і погойдав його на ланцюжку, який закінчувався маленькою ложечкою.

– Забирайся звідси.

Слоут загойдав флакончиком ще ближче до її обличчя. Лілі сіла на ліжку, енергійно, наче змія в атаці, і плюнула Слоуту в обличчя.

– Суко! – Морґан відскочив і заходився шукати свій носовичок, аби стерти слину, що стікала по щоці.

– Якщо це гівно таке чудове, навіщо тобі ховатися в туалеті, щоб нюхнути його? Не відповідай, просто облиш мене. Слоуте, я більше не хочу тебе бачити. Забирай звідси свій товстий зад.

– Ти помиратимеш на самоті, Лілі. – У голосі Морґана відчувалася збочена, холодна, жорстка насолода. – Ти помиратимеш на самоті, і це кумедне маленьке містечко організує тобі жебрацький похорон. А сина твого вб’ють, бо він не впорається з тим, що на нього чекає, і ніхто більше не почує ні про тебе, ні про нього. – Він ощирився до неї. Його пухкі руки стислися у волохаті кулаки. – Пам’ятаєш Ашера Дондорфа, Лілі? Нашого клієнта? Другорядна роль у серіалі «Фленеґен і Фленеґен»? Кілька тижнів тому я читав про нього в «Голлівудському репортері». Застрелився у власній вітальні. От тільки цілився паршиво, і замість того, щоб розбризкати мізки по стіні, потрапив у піднебіння і впав у кому. Я чув, що, можливо, він проживе ще кілька років. Гнитиме собі та й по всьому, – він нахилився до Лілі, зморщивши лоба. – Мені здається, у вас з Ашером багато спільного.

Лілі відповіла йому холодним поглядом. Її очі, здавалося, повернулися всередину голови, і тієї миті вона нагадувала стару вперту мешканку прикордонної зони з гвинтівкою в одній руці і Святим Письмом – у другій.

– Мій син урятує моє життя, – сказала вона. – Джек урятує моє життя, і ти не зможеш його зупинити.

– Що ж, побачимо, – відповів Слоут. – Побачимо.

Розділ тридцять п’ятий
Закляті землі

1

– Але ви будете в безпеці, Володарю? – запитав Андерс, ставши перед Джеком на коліна. Його біло-червоний кілт розгорнувся навколо нього, як спідниця.

– Джеку? – запитав Річард плаксивим пронизливим голосом

– А ти б сам був у безпеці? – запитав Джек.

Андерс повернув сиву голову вбік і спідлоба зиркнув на Джека, ніби той загадав йому загадку. Він скидався на великого збентеженого пса.

– Тобто я буду в такій же безпеці, як і ти сам був би. Ось і все, що я маю на увазі.

– Але Володарю…

– Джеку? – знову пролунав буркотливий Річардів голос. – Я заснув і зараз мав би прокинутися, але ми досі перебуваємо в тому дивному місці, отже, я досі марю… але я хочу прокинутися, Джеку. Я не хочу більше бачити цей сон. Ні. Я не хочу.

«І саме тому ти розтрощив свої кляті окуляри», – мовив Джек сам до себе. А вголос сказав:

– Це не сон, друже Річі. Ми скоро вирушимо в дорогу. Ми покатаємося на поїзді.

– Га? – перепитав Річард, сідаючи і розтираючи обличчя. Якщо Андерс скидався на великого білого пса у спідниці, то Річард мав вигляд немовляти, яке щойно прокинулося.

– Мій Володарю Джейсоне, – примовляв Андерс. Здавалося, ніби він зараз розплачеться – цього разу від полегшення, подумав Джек. – Ви справді бажаєте цього? Ви бажаєте провести цю диявольську машину через Закляті Землі?

– Саме так, – відповів Джек.

– Де ми? – скиглив далі Річард. – Ти певен, що вони не женуться за нами?

Джек повернувся до нього. Річард сидів на нерівній жовтій підлозі й тупо моргав. Його досі трусило від жаху.

– Гаразд, – сказав Джек. – Я відповім на твоє запитання. Ми на ділянці Територій, що називається Елліс-Брікс…

– У мене болить голова, – сказав Річард. Він заплющив очі.

– І, – вів далі Джек, – ми поїдемо на потязі цього чоловіка через Закляті Землі до Чорного Готелю або принаймні якнайближче до нього. Ось так, Річарде, хочеш вір, а хочеш ні. І чим швидше ми зробимо це, тим швидше втечемо від усього, що намагається нас знайти.

– Етерідж, – прошепотів Річард. – Містер Дафрі. – Він оглянув м’який інтер’єр Депо так, ніби гадав, що всі переслідувачі враз просочаться крізь стіни. – Знаєш, це пухлина в мозку, – мовив він до Джека беззаперечно розсудливим тоном. – Тому в мене і болить голова.

– Володарю Джейсоне, – казав далі старий Андерс. Він уклонився так низько, що його волосся торкнулося скрипучих дощок підлоги. – Який же ви добрий, о Ваша Високосте, який добрий до найдрібнішого вашого слуги, який добрий до тих, хто не заслуговує на вашу благословенну присутність… – Він поповз уперед, і Джек із жахом побачив, що старий ладен от-от знову почати цілувати йому ноги.

– У досить задавненій стадії, скажу тобі, – втрутився Річард.

– Андерсе, будь ласка, підведися, – сказав Джек, відступаючи назад, – підводься, ну ж бо, годі вже. – Старий і далі повз уперед, белькочучи щось від полегшення, що йому не доведеться їхати через Закляті Землі. – ПІДВОДЬСЯ! – заволав Джек.

Андерс поглянув угору, і його лоб укрився зморшками.

– Так, Володарю, – він повільно підвівся.

– Річарде, тягни сюди свою пухлину в мозку, – сказав Джек. – Зараз подивимося, чи зможемо ми керувати цим бісовим потягом.

2

Андерс зайшов за довгий скрипучий прилавок і почав нишпорити в шухляді.

– Володарю, гадаю, він працює від дияволів, – сказав старий. – Дивних дияволів, спаяних докупи. Вони здаються мертвими, але насправді живі. Так і є.

Він витягнув із шухляди найдовшу і найтовстішу свічку з усіх, які Джеку доводилося бачити. З коробки на прилавку Андерс дістав вузьку хвойну тріску приблизно з фут завдовжки і опустив один із кінців поблизу яскравої лампи. Тріска загорілася, і Андерс запалив нею свою величезну свічку. Тоді він похитав сірником туди-сюди, доки полум’я не обернулося на кільця диму.

– Дияволи? – запитав Джек.

– Дивні квадратні штуки. І я впевнений, що всередині сидять дияволи. Часом вони шкварчать і випускають іскри! Я покажу вам це, Володарю Джейсоне.

Не промовивши більше ні слова, він швидко рушив до дверей, і м’яке сяйво свічки миттєво пом’якшило зморшки на його обличчі. Джек вийшов за ним у солодку широту глибинних Територій. Він пригадав фотографію на стіні кабінету Спіді Паркера, що повнилася незбагненною силою. І раптом хлопчик усвідомив, що перебуває неподалік від місця, де зробили ту світлину. Вдалині здіймалася знайома гора. За невисоким схилом навсібіч простягалися злакові поля, складаючись у м’які чудернацькі візерунки. Річард Слоут непевно йшов поруч із Джеком, розтираючи чоло. Срібні смуги металу, що вибивалися із загального пейзажу, линули далеко на захід.

– Хлів позаду, мій Володарю, – тихо сказав Андерс і мало не сором’язливо повернувся в бік Депо.

Джек ще раз поглянув на далеку гору. Тепер вона менше скидалася на гору з фотографії Спіді. Це нова, західна, а не східна гора.

– Що ще за Володар Джейсон? – прошепотів йому Річард просто у вухо. – Він гадає, що знає тебе.

– Складно пояснювати, – відповів Джек.

Річард обсмикнув свою бандану і поклав руку на Джеків біцепс. Стара добра хватка Канзас-Сіті.

– Джеку, що трапилося зі школою? Що трапилося із собаками? Де ми?

– Просто йди з нами, – відповів Джек. – Можливо, ти досі мариш.

– Так, – відповів Річард зі щирим полегшенням. – Ага, так і є, правда ж? Я досі сплю. Ти нарозповідав мені багато божевільних байок про Території, і мені тепер усе це сниться.

– Ага, – відказав Джек і пішов за Андерсом.

Старигань тримав перед собою велетенську свічку, наче смолоскип, і спускався дальнім боком схилу до іншої восьмикутної дерев’яної будівлі. Двоє хлопців прямували з ним крізь високу жовту траву. Світло лилося зі ще однієї прозорої кулі, демонструючи, що ця будівля була відкритою з двох протилежних боків, наче хтось охайно зрізав дві стіни восьмикутника. Андерс дійшов до великого хліва й повернувся, чекаючи на хлопців. Зі своєю довгою бородою, дивним одягом та піднятою вгору свічкою, що тріскотіла і палала в руках, Андрес скидався на створіння з казки чи легенди – чарівника або ворожбита.

– Він стоїть тут, відколи прибув, і най дияволи відвезуть його далеко. – Андерс похмуро зиркнув на хлопців, і враз його зморшки стали глибшими. – Пекельний винахід. Жахлива річ, кажу вам. – Він озирнувся через плече, коли хлопці опинилися перед ним. Джек бачив, що Андерсу не хотілося навіть перебувати в хліві біля потяга. – Половину вантажу вже складено в потяг, і від нього також тхне пеклом.

Джек зайшов у відчинений хлів і змусив Андерса піти за собою. Річард дріботів за ними, тручи очі. Маленький потяг стояв на колії передом до заходу – дивний локомотив, товарний вагон і залізнична платформа під брезентом. Саме від неї несло запахом, який так не подобався Андерсу. Це був неправильний запах, не територіальний – запах металу і мастила водночас.

Річард негайно підійшов до одного з внутрішніх кутів хліва, сів на підлогу, притулившись спиною до стіни, і заплющив очі.

– Ви вмієте керувати цим, Володарю? – тихо запитав Андерс.

Джек заперечно похитав головою. Так, там справді були Андерсові «дияволи». Як Джек і гадав, ішлося про підвагонні батареї. Їх було всього шістнадцять. Установлені у два ряди в металевому контейнері, що підтримувався чотирма передніми колесами. Вся передня частина потяга скидалася на вдосконалену версію веловізка кур’єра. От тільки на місці велосипеда була маленька кабіна машиніста, яка нагадувала Джекові про щось інше… щось, що він не міг чітко розпізнати.

– Дияволи говорять до вертикальної палиці, – позаду пролунав голос Андерса.

Джек запхав себе до кабіни. «Палиця», яку згадував Андерс, виявилася важелем, установленим у маленькому відділенні з трьома поділками. Тоді Джек збагнув, на що скидалася ця невеличка кабіна. Весь потяг працював за принципом гольф-мобіля. Він живився акумуляторами і мав лише три передачі: вперед, нейтральну і назад. Тільки такий потяг міг би їздити Територіями і, певно, Морґан Слоут замовляв його спеціально для себе.

– Дияволи в коробках шкварчать, випускають іскри і розмовляють із палицею, а палиця рухає потяг, Володарю. – Андерс тривожно завмер біля кабіни, і його обличчя скривилося в дивовижний візерунок зі зморшок.

– Ти збирався вирушати сьогодні зранку? – запитав Джек у старого.

– Так.

– Але потяг уже готовий?

– Так, Володарю.

Джек кивнув і зіскочив.

– А що за вантаж?

– Диявольські творіння, – похмуро відповів Андерс. – Для поганих Во́вків. До Чорного Готелю.

«Я значно випереджу Морґана Слоута, якщо поїду зараз», – подумав Джек. І тривожно зиркнув на Річарда, який знову примудрився заснути. Якби не впертий раціональний іпохондрик Річард, Джек нізащо не натрапив би на «чух-чух» Слоута. І тоді Слоут міг би використовувати свої «диявольські творіння» – поза сумнівом, то була зброя – проти нього, щойно він дістанеться до Чорного Готелю. Тепер він уже не сумнівався, що той готель – пункт його призначення. І здавалося, що Річард, яким би він не був безпорадним і набридливим, відіграє значно важливішу роль, ніж Джек міг собі уявити. Син Сойєра і син Слоута: син принца Філіпа Сотеля і син Морґана з Орріса. На мить світ захитався навколо Джека і його осяяло, що Річардова присутність може бути ключем до всього, що відбуватиметься в Чорному Готелі. Тоді Річард засопів та широко роззявив рот, і відчуття миттєвого розуміння вислизнуло з Джекової голови.

– Подивімося на ці диявольські творіння, – сказав він.

Хлопчик розвернувся і пішов у кінець потяга, вперше звернувши увагу на те, що підлога восьмикутного хліва поділялася на дві секції. Більшу її частину займало велике коло, схоже на гігантську обідню тарілку. Далі – глибока щілина, а дерев’яна підлога за периметром цього кола доходила до стін. Джек ніколи не чув про депо паротягів, але ідею зрозумів: круглу частину підлоги можна повертати на сто вісімдесят градусів. Зазвичай потяги прибували зі сходу і поверталися в тому ж напрямку.

Брезент був прив’язаний до вантажу настільки кошлатою товстою коричневою мотузкою, що здавалося, ніби вона зроблена зі сталевої вати. Джек трішки підняв край, зазирнув усередину, але побачив лише порожнечу.

– Допоможи мені, – сказав він, повернувшись до Андерса.

Старий рушив уперед, насупився і одним швидким сильним рухом розв’язав вузол. Брезент ослаб і обвис. Тепер, коли Джек підняв його край, то побачив, що половина платформи заставлена рядом дерев’яних коробок із друкованим написом «ДЕТАЛІ». Джек подумав: Морґан озброює своїх повсталих Во́вків. Решту простору під брезентом займали великі прямокутні шматки якоїсь м’якої речовини, загорнуті в шари прозорої пластмаси. Джек і гадки не мав, що то за речовина, але був певен, що це аж ніяк не «Чудовий хліб»[241]241
  «Чудовий хліб» («Wonder bread») – заснований 1921 року торговельний бренд. Хліб цієї марки продають в Америці, Канаді та Мексиці.


[Закрыть]. Він опустив брезент і відступив, а Андерс знову натягнув товсту мотузку і зав’язав вузол.

– Ми поїдемо сьогодні вночі, – сказав Джек, щойно прийнявши таке рішення.

– Але, Володарю Джейсоне… Закляті Землі… Уночі… Як ти зможеш…

– Усе гаразд, я зможу, – відповів Джек. – Я знаю, що моя поява має бути максимально несподіваною, наскільки це взагалі можливо. Морґан і чоловік, якого Во́вки називають Людиною-Батогом, шукатимуть мене, а якщо я з’явлюся на потязі на дванадцять годин раніше, ніж усі очікують, то ми з Річардом можемо лишитися живими.

Андерс похмуро кивнув і знову почав скидатися на собаку-переростка, що звикає до неприємних новин.

Джек знову глянув на Річарда. Той спав, розтуливши рот. Ніби зрозумівши, що було на думці у Джека, Андерс також глянув на сонного Річарда.

– А в Морґана з Орріса був син? – запитав Джек.

– Так, Володарю. Недовге подружнє життя Морґана мало свої наслідки – хлопчика на ім’я Раштон.

– І що сталося з Раштоном? Хоча, може, я й сам знаю.

– Він помер, – просто відповів Андерс. – Морґану з Орріса не судилося бути батьком.

Джек здригнувся, пригадавши, як ворог пробивав собі шлях крізь повітря і мало не знищив усе Вовкове стадо.

– Ми вирушаємо, – сказав хлопчик. – Андерсе, чи не міг би ти допомогти мені запхати Річарда в кабіну?

– Володарю… – Андерс схилив голову, тоді підвів її та глянув на Джека з батьківською турботою. – Подорож триватиме не менше двох, а може, й три дні, перш ніж ви досягнете західного узбережжя. Чи маєте ви якусь їжу? Чи не повечеряєте зі мною?

Джек заперечно похитав головою, згораючи від нетерпіння подолати останній відрізок шляху до Талісмана, але тоді його шлунок ураз завив, нагадуючи, як давно він їв щось, крім «Рінг-Дінгс» та прісного печива «Феймус Амос» у кімнаті Альберта Пузиря.

– Гаразд, – сказав він. – Гадаю, півгодини нічого не змінять. Дякую, Андерсе. Допоможи, будь ласка, поставити Річарда на ноги, гаразд? – І зрештою, подумав хлопчик, йому не так уже й хотілося їхати через Закляті Землі.

Удвох вони поставили Річарда на ноги. Він розплющив очі, як Сонько-Гризун[242]242
  Сонько-Гризун – персонаж дитячої повісті Льюїса Керрола «Пригоди Аліси в Дивокраї». Один із учасників «Божевільного чаювання».


[Закрыть], усміхнувся, а тоді знову згорбився і заснув.

– Їжа, – сказав Джек. – Справжня їжа. Хочеш такого, друже?

– Я ніколи не їм уві сні, – сказав Річард із надприродною раціональністю. Він позіхнув, а тоді протер очі. Поступово зіп’явся на ноги, тож більше не спирався на Андерса і Джека.

– І все ж, по правді, я досить-таки голодний. У мене довгий сон, правда ж, Джеку? – Він майже пишався собою.

– Ага, – відповів Джек.

– Скажи, а ми поїдемо на цьому потязі? Він має вигляд, як у мультиках.

– Ага.

– А ти вмієш керувати тієї штукою, Джеку? Я знаю, це лише мій сон, але…

– Керувати ним не складніше, ніж моїм старим електричним потягом, – відповів Джек. – Я можу вести його, і ти також.

– Я не хочу, – сказав Річард, і роздратовані, плаксиві нотки повернулися в його голос. – Я взагалі не хочу їхати на тому потязі. Я хочу повернутися до своєї кімнати.

– Краще йди сюди і поїж, – сказав Джек і вивів Річарда з хліва. – Ми на шляху до Каліфорнії.

Ось так Території повернулися до хлопців одним із найкращих своїх образів саме перед тим, як вони потрапили в Закляті Землі. Андерс дав їм товсті солодкі шматки хліба, вочевидь, зроблені зі злаків, що росли навколо Депо, кебаби з ніжного м’яса, незнайомі великі соковиті овочі, а також духмяний рожевий сік, який Джек прийняв за сік папаї, хоча, звісно, це був не він. Річард жував у щасливому трансі, і сік стікав його підборіддям, доки Джек не витер його.

– Каліфорнія, – сказав він. – Я мав здогадатися.

Джек вирішив не допитуватися, бо подумав, що друг натякає на те, що цей штат має репутацію прихистку для всіх божевільних. Його більше турбувало, що вони двоє наробили з Андерсоновими бідними харчовими запасами, але старий і далі вовтузився за прилавком, де він або ще навіть його батько встановили маленьку дров’яну грубку, і приносив ще більше їжі. Кукурудзяні мафіни, холодець із телячої ніжки, щось на кшталт курки, але на смак… що? Ладан чи мирра? Квіти? Смак відчувався на Джековому язику, і хлопчик подумав, що він також може збожеволіти.

Тоді всі троє сіли за маленький столик у теплій і м’якій кімнаті. Наприкінці трапези Андерс сором’язливо приніс важкий напівпорожній бутель із червоним вином. Почуваючись, ніби він діє за написаним кимось сценарієм, Джек випив маленьку склянку.

3

Дві години потому, коли Джека почала долати дрімота, він запитав себе, чи не була та велетенська вечеря такою ж велетенською помилкою. По-перше, від’їзд із Елліс-Брейкс та Депо виявився не настільки вже й легким; по-друге, був іще Річард, який ризикував ще більше збожеволіти. І по-третє – понад усе, – були ще й Закляті Землі. А вони сягали недоступного Річарду рівня божевілля і вимагали абсолютної зосередженості.

Після вечері всі троє повернулися в хлів, і саме там розпочалися проблеми. Джек знав, що боявся того, що чекає на нього попереду, – і тепер розумів, що страх його був цілком виправданим. Можливо, через тривогу він поводився значно гірше, ніж мав би. Перша проблема виникла тоді, коли Джек спробував заплатити старому Андерсу монетою, яку йому дав капітан Фаррен. Андерс відповів так, наче улюблений Джейсон ударив його ножем у спину. Блюзнірство! Зневага! Запропонувавши монету, Джек не просто образив старого візника, а символічно змішав з брудом його релігію. Надприродньо воскреслі божественні істоти, вочевидь, не мали пропонувати своїм послідовникам монети. Андерс настільки засмутився, що розбив руку об «диявольську коробку», як він називав металевий контейнер для батарей, і Джек відчував, що старому хотілося б відгамселити дещо інше, окрім потяга. Джекові вдалося досягти лише напівперемир’я: його вибачення були потрібні Андерсу не більше, ніж гроші. Старий нарешті заспокоївся, тільки коли оцінив масштаби хлопчикового страху, але не повернувся до нормальної поведінки, аж доки Джек голосно не поцікавився, чи не має монета капітана Фаррена інших функцій, іншого призначення.