Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 50 страниц)

Розділ одинадцятий
Смерть Джеррі Бледсоу

1

було шість… коли все насправді почалося, татку, коли заворушилися, загуркотіли механізми, які зрештою закинули його в Оутлі. Гучно лунала музика саксофона. Шість. Джеку було шість. Спершу вся його увага була прикута до іграшки, яку подарував тато, мініатюрної модельки лондонського таксі – іграшкова машинка була важкою, наче цеглинка, тож якщо її добре штовхнути, вона торохтіла через усю кімнату по гладенькій дерев’яній підлозі нового офісу. Пообіддя, перший клас по той бік серпня, охайна нова машинка, що їхала, наче танк по дерев’яній смузі за диваном, розслаблена насолода офісу з кондиціонером… і жодної роботи, жодних телефонних дзвінків, які не можуть зачекати до завтра. Джек запустив важке іграшкове таксі по смузі дерев’яної підлоги, але практично не чув гудіння міцних гумових шин через домінування саксофона. Чорна машинка врізалася в ніжку дивана, перевернулася на бік і зупинилася. Джек поповз за нею, а дядько Морґан умостився в одне з крісел з того боку дивана. Чоловіки повільно сьорбали напої; скоро вони поставлять склянки, вимкнуть програвач і підсилювач звуку, а тоді спустяться вниз, до своїх машин.

коли нам усім було шість і ніхто не був ніким іншим і було це в Каліфорнії

– Хто грає на саксі? – Джек почув запитання дядька Морґана, і, як у напівсні, щось потаємне і шепотливе в добре знайомому голосі заповзло Джекові у вухо. Він доторкнувся до даху іграшкового таксі – його пальці враз змерзли, ніби машинка була з криги, а не з англійської сталі.

– Це Декстер Ґордон[113]113
  Декстер Ґордон (1923—1990) – американський джазовий саксофоніст, актор, один із піонерів гард-бопа на тенор-саксофоні. Композиція, про яку йдеться далі, – «Daddy Plays the Horn».


[Закрыть], ось хто, – відповів батько звичним лінивим і привітним голосом. Тим часом Джек схопив рукою важке таксі.

– Хороший запис.

– «Тато грає на сурмі». Класний давній запис, правда ж?

– Треба буде пошукати його.

І тоді Джек подумав, що знає, чим спричинена дивність голосу дядька Морґана, – дядько Морґан насправді зовсім не любив джаз, він лише прикидався перед Джековим батьком. Усе дитинство Джек знав це про дядька Морґана і гадав, що тупо з татового боку не помічати цього. Дядько Морґан ніколи у світі не буде шукати запис під назвою «Тато грає на сурмі», він просто підлещувався до Філа Сойєра. Певно, тато не помічав цього через те, що, як і решта, ніколи не звертав достатньо уваги на Морґана Слоута. Дядько Морґан, розумний і амбітний («Розумний, як росомаха, підступний, як судовий адвокат», – казала Лілі), старий добрий дядько Морґан не привертав уваги – твоє око просто ковзало повз нього. І, Джек ладен був закластися, коли Морґан був маленьким, учителям було складно навіть запам’ятати його ім’я.

– Уяви собі, яким би цей хлопець мав бути там, – сказав дядько Морґан, ураз звернувши на себе всю Джекову увагу. В його голосі досі вчувалися фальшиві нотки, але зовсім не Морґанове лицемірство підвело Джекову голову і стиснуло його пальці на важкій іграшці: слово «там» прослизнуло прямісінько в малечий мозок і дзеленчало там дзвоником. Тому що «там» лежала країна Джекових Дивовидь. Він миттєво збагнув це. Батько і дядько Морґан забули, що хлопчик вовтузиться за диваном, і збиралися поговорити про Дивовиддя.

Батько знав про країну Дивовидь. Джек ніколи не обговорював це з батьком чи матір’ю, але батько все одно знав про Дивовиддя – просто так мало бути. А тоді Джек відчув – радше на рівні емоцій, ніж мислення, – що тато підтримував безпеку в Дивовиддях.

Але з якоїсь причини, яку також складно було перекласти з почуттів на слова, поєднання Морґана Слоута з Дивовиддями тривожило хлопчика.

– Гей? – вигукнув дядько Морґан. – Цей хлоп точно завів би їх, чи не так? Вони б, певно, зробили з нього Герцога Заклятих Земель чи когось іще.

– Ну, можливо, не зовсім так, – відповів Філ Сойєр. – Гадаю, він би не сподобався їм так сильно, як нам із тобою.

«Але він не подобається дядьку Морґану, тату, – подумав Джек, раптом чітко усвідомивши, що це важливо: – Він зовсім йому не подобається, нітрохи, він гадає, що музика надто гучна, гадає, що вона позбавляє його чогось…»

– О, ну ти про це знаєш значно більше, ніж я, – відказав дядько Морґан розслаблено і просто.

– Так, я трохи частіше там бував. Та скоро ти мене наздоженеш. – Джек почув усмішку в татовому голосі.

– Ага, я вже дечого навчився, Філе. Але, по правді, ти знаєш, я ніколи не припиню тобі дякувати за те, що ти мені все те показав. – Чотири склади слова «дякувати» сповнилися димом і дзенькотом розбитого скла.

Та всі ці маленькі застереження могли тільки трішки потьмарити Джекове насичене, мало не райське задоволення. Вони говорили про Дивовиддя. Дивно, що таке справді можливо. Він не міг повністю збагнути те, про що вони говорили, їхній словниковий запас виявився надто дорослим, але шестирічний Джек знову пережив зачудування і радість від Дивовидь – і він уже був досить великим, аби розуміти напрям їхньої розмови. Дивовиддя були справжніми, і якимось чином Джекі ділив їх з батьком. Та радість була наполовину його.

2

– Дозволь мені дещо прояснити, – сказав дядько Морґан, і слово «прояснити» уявилося Джекові як дві лінії, що клубочаться і звиваються одна навколо одної, наче змії. – Для них магія, як для нас фізика, так? Ми говоримо про аграрну монархію, засновану на магії замість науки.

– Точно, – підтвердив Філ Сойєр.

– І, ймовірно, так тривало століттями. Їхнє життя ніколи різко не змінювалося.

– Маєш рацію, звісно, якщо не брати до уваги політичні перевороти. – Тоді голос дядька Морґана напружився, і схвильованість, яку він намагався потамувати, почала просочуватися крізь дрібні тріщинки в приголосних. – Добре, забудьмо про ту політику. Задля різноманіття подумаймо про нас. Ти скажеш – і я згоден з тобою, Філе, – що ми вже отримали багато прибутків з Територій і що нам варто було б бути обережними щодо змін, упроваджених там. Я цілком поділяю цю позицію. Я й сам тієї ж думки.

Джек фізично відчував батькове мовчання.

– Добре, – вів далі Слоут. – Давай виходити з того, що оскільки ситуація цілком вигідна для нас з тобою, ми б могли ділитися прибутками і перевагами з усіма, хто на нашому боці. Ми не відмовляємося від нашої вигоди, але водночас зовсім не жадібні щодо прибутків. Ми завдячуємо цим людям, Філе. Поглянь, що вони зробили для нас. Гадаю, ми могли б досягти справжнього синергетичного єднання. Їхня енергія може використати нашу, і в результаті вийде щось таке, з чим ми раніше ніколи не стикалися, Філе. Зрештою, ми виглядатимемо щедрими – адже ми такими і є – і не зашкодимо власним інтересам. – Насупившись, він нахилився вперед і міцно стиснув долоні. – Звісно, я не можу бачити ситуацію повністю, і ти знаєш це, але, по-правді, гадаю, що сама лишень синергетика варта втручання. І, Філе – чи уявляєш ти, скільки йобаного впливу ми матимемо, якщо дамо їм електрику? Якщо ми дамо потрібним хлопцям звідти сучасну зброю? Як ти гадаєш, га? Як на мене, то це буде неймовірно. Неймовірно. – Його долоні з вологим, липким звуком вдарилися одна об одну. – Я зовсім не мав на меті заскочити тебе зненацька чи щось на кшталт того, але гадаю, що настав час подумати нам про це – подумати про збільшення нашого втручання з користю для Територій.

Філ Сойєр досі не сказав жодного слова. Дядько Морґан знову плеснув у долоні. Зрештою Філ Сойєр тактовно відповів:

– Ти хочеш подумати про збільшення нашого втручання.

– Я гадаю, ми маємо вчинити саме так. Звісно, я можу тобі надати й більше подробиць, Філе, але гадаю, що в цьому нема потреби. Певно, ти пам’ятаєш не гірше, ніж я, як воно все було, доки ми не почали там бувати разом. Гей, може, ми й могли б досягти того всього самотужки, може, навіть так би все й було, але я справді вдячний за можливість більше не представляти кількох підтоптаних стриптизерок і Тіммі Маленькі Ніжки[114]114
  «Казка про Тіммі Маленькі Ніжки» – дитяча книжка, написана та ілюстрована Беатріс Поттер. У центрі сюжету історії, виданої 1911 року, – вивірка на ім’я Тіммі Маленькі Ніжки.


[Закрыть].

– Пригальмуй, – сказав Джеків батько.

– Літаки, – не змовкав дядько Морґан. – Подумай про літаки.

– Пригальмуй, пригальмуй, Морґане, у мене є багато ідей, які, вочевидь, ще не спадали тобі на думку.

– Я завжди готовий до нових ідей, – сказав Морґан, і його голос знову огорнуло серпанком диму.

– Добре. Гадаю, нам варто бути обережнішими в наших діях там, партнере. Гадаю, будь-що важливе – будь-які справжні зміни, які ми спричинимо там – може повернутися до нас і нам же вилізти боком. Усе має свої наслідки, і деякі з цих наслідків можуть виявитися дуже неприємними.

– Наприклад? – запитав дядько Морґан.

– Наприклад, війна.

– Це дурниці, Філе. Ми ніколи не бачили нічого… звісно, якщо ти не маєш на увазі Бледсоу…

– Саме Бледсоу я і маю на увазі. Гадаєш, то був збіг?

Бледсоу? Джек зацікавився. Він чув це ім’я раніше, але якось нечітко.

– Ну, насправді, до війни було, м’яко кажучи, дуже далеко, та я все одно не бачу зв’язку.

– Гаразд. Ти чув оповідки про те, як Чужинець убив там старого короля? Давно те було. Чи ти чув про це?

– Ага, гадаю, так, – відповів дядько Морґан, і Джек знову відчув у його голосі фальш.

Батьків стілець скрипнув – Філ прибирав ноги зі столу, щоб нахилитися вперед.

– Убивство спровокувало невелику війну на Територіях. Прихильникам старого короля довелося придушити повстання, на чолі якого були кілька невдоволених дворян. Ті хлопці надумали скористатися нагодою і перебрати на себе владу: захоплювати землі, конфісковувати власність, кидати ворогів у в’язницю, збагачуватися.

– Гей, будьмо чесні, – перебив його Морґан. – Я теж чув про таке. А ще вони хотіли перетворити шалено неефективну систему на організований політичний лад, тому часом треба бути жорстким, коли берешся за таке. Я розумію це.

– Не нам судити про їхню політику, і то правда. Та ось до чого я веду. Та невеличка війна тривала близько трьох тижнів. Коли вона завершилася, загинуло приблизно із сотню людей, а може, й того менше. Чи казав тобі хто-небудь, коли та війна почалася? Якого року? Якого дня?

– Ні, – пробурмотів дядько Морґан похмурим голосом.

– Це сталося 1 вересня 1939 року. Саме того дня тут Німеччина вчинила напад на Польщу.

Батько замовк, а Джек, стискаючи чорне таксі за диваном, мовчки, але широко позіхнув.

– Та це ж божевілля! – нарешті промовив дядько Морґан. – Наша війна розпочалася через їхню? Невже ти справді віриш у це?

– Я справді вірю в це, – відповів Джеків батько. – Вірю в те, що тритижнева чвара там якимось чином спровокувала тут війну, що тривала шість років і вбила мільйони людей. Так.

– Ну… – мугикнув дядько Морґан, і Джек бачив, як той почав ображено сопіти.

– Більше того. Я говорив про ці події з багатьма людьми там, і мені здається, що Чужинець, який убив короля, був справжнім Чужинцем, якщо ти розумієш, про що я. У тих, хто бачив його, склалося враження, що йому незручно в одязі Територій. Він діяв так, ніби не був певен, чи дотримується місцевих звичаїв – він не одразу розібрався з грошима.

– Он як.

– Так. І якби вони не розірвали його на шматки одразу, як він устромив ножа в короля, ми могли б знати напевно, хоча я і так впевнений, що він був…

– Таким, як ми.

– Таким, як ми. Точно. Гостем. Морґане, гадаю, ми не можемо аж надто втручатися в їхні справи. Бо ми просто не знаємо, якими будуть наслідки. Сказати чесно, я думаю, що на нас постійно впливає те, що відбувається на Територіях. І хочеш, я скажу тобі ще одну божевільну річ?

– Чому б і ні, – відповів Слоут.

– По той бік – далеко не один світ.

3

– Маячня якась, – сказав Слоут.

– Але я серйозно. Коли я був там, то раз чи два відчував, що я близько до чогось іншого – до Територій Територій.

«Так, – подумав Джек, – це правильно, так воно і має бути, Дивовиддя Дивовидь, ще прекрасніше місце, з іншого його боку — Дивовиддя Дивовидь Дивовидь, а по інший бік того, іншого, місця — інший, ще чарівніший світ…» Джек уперше збагнув, що дуже хоче спати.

Дивовиддя Дивовидь.

А тоді він миттєво заснув з важкою маленькою машинкою на колінах. Усе його тіло враз обважніло від сну, і, вмостившись на дерев’яній підлозі, хлопчик відчув блаженну легкість.

Певно, розмова тривала й далі – і багато чого Джекі пропустив. Він піднімався і знову падав, важко і легко водночас, доки грав другий бік платівки «Тато грає на сурмі». У цей час Морґан Слоут, певно, захищав свій план – м’яко, але зі стиснутими кулаками; а як спотворилося його чоло! Тоді він дозволив собі вдати, що його починають переконувати, а потім і остаточно переконують сумніви партнера. Наприкінці розмови, що повернулася до дванадцятирічного Джека Сойєра в небезпечному пограниччі між Оутлі, Нью-Йорком і безіменним селищем на Територіях, Морґан Слоут дозволив собі виглядати не тільки переконаним, а навіть вдячним за пояснення. Коли Джек прокинувся, то найпершим, що він почув, було татове запитання: «Гей, Джек кудись зник чи що?», а другим – слова дядька Морґана: «Чорт забирай, гадаю, ти маєш рацію, Філе. Ти вмієш розпізнати саму суть речей, і в цьому тобі нема рівних».

– Де це, в біса, запропастився Джек? – запитав батько, і Джек заворушився за диваном, по-справжньому прокидаючись.

Чорне таксі глухо впало на підлогу.

– Ага, – сказав дядько Морґан, – peut-être[115]115
  Можливо (фр.).


[Закрыть], у маленьких діток довгі вушка?

– Ти там, малий? – запитав батько.

Чоловіки підвелися, зі скрипом відсунувши стільці на дерев’яній підлозі.

Хлопчик сказав:

– Ооооох, – і повільно поставив таксі назад собі на коліна. Ноги здавалися ватними й незручними – а коли він підведеться, вони щипатимуть.

Батько розсміявся. Джек почув наближення кроків. Спершу з’явилося червоне повновиде обличчя Морґана Слоута, а біля нього – батькове. Батько всміхався. На мить здавалося, що обидві дорослі голови просто плавають над верхівкою дивана.

– Ходімо додому, соньку, – сказав тато.

Коли хлопчик глянув на обличчя дядька Морґана, то побачив, як підступність просочується крізь його шкіру, заповзає під його щоки веселого товстуна, ніби змія під камінь. Він знову був схожим на татка Річарда Слоута, старого доброго дядька Морґана, який завжди дарував неймовірні подарунки на Різдво і на день народження, старого доброго спітнілого дядька Морґана, якого так легко не помітити. Але на кого він був схожим до того? На персоніфікований землетрус, на людину, що руйнує все по лінії розлому, яка пролягає в його погляді, на щось натягнуте до краю і ладне щомиті вибухнути…

– Як щодо маленької порції морозива дорогою додому, Джеку? – запитав дядько Морґан. – Звучить цікаво?

– Угу, – відповів Джек.

– Ага, можна було б заскочити в кафе у вестибюлі.

– Ням-ням-ням, – сказав дядько Морґан. – Ось тепер ми й справді говоримо про синергію, – і ще раз усміхнувся Джекові.

Це відбулося, коли йому було шість, і тепер, у вирі невагомого падіння поза часом і простором, відбулося знову: жахливий, фіолетовий смак соку Спіді заповнив його рот, просочився крізь ніс – і все те розніжене пообіддя шестирічної давнини знову відтворилося в його свідомості. Він бачив усе так чітко, ніби магічний сік ураз повністю повернув його пам’ять, і це відбулося надзвичайно швидко – лише за декілька секунд. І цього разу Джек зрозумів, що його точно знудить від трунку.

Очі дядька Морґана заволокло димом, і всередині Джека також вкривалося сизим серпанком питання, яке так хотіло, щоб його озвучили…

Хто спровокував?

Які зміни? Які зміни?

Хто спровокував ті зміни, татку?

Хто…

вбив Джеррі Бледсоу? Магічний сік сам залив рот хлопчика, лоскотав його ніс нудотними ниточками, і щойно Джек відчув пухкий ґрунт під ногами, то здався і виблював – це ж краще, ніж захлинутися. Що вбило Джеррі Бледсоу? Бридка бузкова мерзота ринула з Джекового рота, душачи його, і хлопчик сліпо сіпнувся назад – його ноги приземлилися у високі, жорсткі будяки. Джек розтулив рот, став рачки і чекав – терпляче, як віл – на нову хвилю. Живіт звело, і Джек не встиг навіть застогнати, як смердючий сік рідким полум’ям здійнявся його грудьми і горлом, а тоді вирвався з рота. В’язкі рожеві стьожки слини звисали з його вуст, і Джек слабко відкинув їх. Витер руку об штани. Джеррі Бледсоу, так. Джеррі – ім’я, яке завжди зазначалося на сорочці, мов у працівника бензоколонки. Джеррі, який помер, коли… Хлопчик похитав головою і знову витер долонями рот. Він сплюнув на кущик зубчастої дикої трави, що звивалася по коричнево-сірій землі, наче бутоньєрка на корсажі велетки. Якийсь примарний тваринний інстинкт, природу якого він і сам не збагнув, змусив Джека закидати підпушеним ґрунтом рожеву калюжку блювоти. Інший рефлекс змусив його витерти долоні об штани. Зрештою він поглянув угору.

Джек стояв навколішки в останніх спалахах заграви на узбіччі ґрунтової дороги. Потворний Елрой не гнався за ним – хлопчик миттєво відчув це. Собаки, що сиділи у вольєрі, схожому на дерев’яну клітку, гавкали і гарчали на нього, просунувши морди крізь широкі щілини своєї в’язниці. З іншого боку загону із собаками височіла простора дерев’яна споруда, з якої в безкраю небесну вись долинали крики, дуже схожі на собачий гавкіт. Ці звуки були ідентичними до тих, які Джек щойно чув за стіною в «Пивниці Оутлі»: так п’яні мужлаї горланять один на одного. Бар – певно, як подумалося Джекові, тут він називався б таверною чи трактиром. Оскільки хлопчика більше не нудило від соку Спіді, його ніс уловив всюдисущий дріжджовий запах солоду і хмелю. Джек розумів, що не може дозволити відвідувачам закладу помітити його.

На мить він уявив, як утікає від усіх цих собак, що вищать і гарчать крізь тріщини у вольєрі, а тоді підвівся. Здавалося, що небо над його головою нахилилося й потемніло. А що відбувалося вдома, у його світі? Маленька симпатична катастрофа посеред Оутлі? Може, маленька чарівна повінь або ж маленька затишна пожежа? Джек відійшов назад від трактиру, а тоді рушив кудись убік крізь високу траву. Десь за шістдесят ярдів у вікнах єдиного будинку, який він бачив, запалили товсті свічки. Звідкись справа долинав запах свиней. Коли Джек пройшов половину відстані між трактиром і будинком, собаки припинили вищати й гарчати. Тоді Джек повільно рушив до Західної Дороги. Ніч була темною і безмісячною.

Джеррі Бледсоу.

4

Були там й інші будинки, однак Джек не бачив їх, доки не підійшов упритул. Якщо не брати до уваги пияків у трактирі позаду нього, люди на Територіях лягали спати із заходом сонця. Жодна свічка не горіла у маленьких квадратних вікнах. Темні квадратні будинки обабіч Західної Дороги стояли в дивній ізоляції. Щось із ними було не так, як у оптичних ілюзіях із дитячого журналу, але Джек не міг зрозуміти що саме. Нічого не стояло догори дриґом, нічого не згоріло, ніщо не видавалося екстравагантним і недоречним. У більшості будинків були пухнасті дахи, що скидалися на коротке підстрижене сіно, але Джек подумав, що насправді вони солом’яні – раніше Джек тільки чув про таке, але ніколи не бачив. Морґан, подумав він у раптовому нападі паніки, Морґан з Орріса; і враз побачив їх обох: довговолосого чоловіка в черевиках на високій підошві й вічно спітнілого батькового колегу-працелюба. На мить вони з’єдналися в один образ – кульгавого Морґана Слоута з піратськими кучерями. От тільки не Морґан – Морґан із цього світу – був хибним елементом цього пейзажу.

Джек саме проходив повз приземкуватий одноповерховий будинок, схожий на роздуту клітку для кролів, стіни якої підпирали великі чорні дерев’яні балки, поставлені навхрест. Цю будівлю також укривала підстрижена пухнаста солома. Якби він виходив із Оутлі – чи то пак, тікав з Оутлі, якщо бути чеснішим, – то що б він сподівався побачити в єдиному темному вікні цієї клітки для гігантських кроликів? Відповідь він знав: блимання телеекрана. Але, звісно ж, у будинках на Територіях не було телевізорів, і відсутність кольорових спалахів зовсім не дивувала його. Тут було щось інше, пов’язане з будиночками вздовж дороги, і відсутність цього в пейзажі лишала велику пустку. Ти помічав цю пустку, навіть якщо не міг визначити, чого саме бракувало.

Телебачення, телевізори… Джек ішов далі повз дерев’яно-цегляний будиночок і побачив просто перед собою інше маленьке, мало не для гномів, помешкання, вхідні двері якого відсунулися від дороги лише на кілька дюймів, і Джек посміхнувся сам до себе – це крихітне село нагадало йому Гобіттон[116]116
  Гоббітон – вигадане поселення з класики епічного фентезі «Володаря перснів» Джона Рональда Руела Толкіна. У Гоббіттоні мешкали гобіти – маленькі людиноподібні істоти з волохатими ногами.


[Закрыть]. Чи не прийде сюди гоббітівський прокладач кабелів, щоб сказати господині цієї… хижки? собачої будки?.. чи ще чогось там, щоб сказати: «Мем, ми тут прокладаємо кабель у вашому районі, і за маленьку щомісячному плату – приєднуйтеся просто зараз – ви отримуєте п’ятнадцять нових каналів, отримуєте “Міднайт Блю”, всі спортивні і погодні канали, отримуєте…»

І враз він збагнув: ось воно. Перед цими будинками не було стовпів. Не було дротів! Жодні телеантени не врізалися в небо; і не було стовпів, що йшли вздовж Західної Дороги, бо на Територіях не було електрики. Ось чому він не міг визначити відсутній елемент пейзажу. Джеррі Бледсоу був, принаймні певний час, електриком і різноробом у компанії «Сойєр & Слоут».

5

Коли батько і Морґан Слоут згадали це ім’я, Джек подумав, що ніколи раніше не чув його – однак тепер, пригадавши, Джек зметикував, що чув раз чи два прізвище різнороба. Але Джеррі Бледсоу завжди був просто Джеррі, як і було написано на кишеньці його робочої сорочки. «Чи не міг би Джеррі якось полагодити систему кондиціонування повітря?», «Попроси Джеррі змастити петлі на дверях, гаразд? Скрип доводить мене до сказу». І Джеррі з’являвся – у завжди чистих і випрасуваних робочих шатах, із тонким, завжди гладенько зачесаним іржаво-рудим волоссям, у круглих окулярах – і старанно ремонтував усі несправності. Була також місіс Джеррі, яка стежила за тим, аби стрілки на коричневих робочих штанях електрика завжди були гострими й чистими, а також кілька маленьких Джеррі, про яких у «Сойєр & Слоут» обов’язково згадували на Різдво. Джек тоді був дуже маленьким і асоціював ім’я Джеррі з вічним суперником кота Тома, тож він уявляв, що різнороб, місіс Джеррі і маленькі Джеррі жили в гігантській мишачій норі, до якої можна потрапити через арку в плінтусі.

Але хто вбив Джеррі Бледсоу? Його батько і Морґан Слоут, завжди такі милі до дітей Бледсоу різдвяної пори?

Джек ступив крок уперед, у темряву Західної Дороги, бажаючи зовсім забути про різнороба «Сойєр & Слоут» і шкодуючи, що він не заснув одразу ж, як заліз за диван. Понад усе він зараз хотів заснути – і хотів він цього значно більше, ніж тривожних думок про розмову, поховану шість років тому, яка знову прокинулася в ньому. Джек пообіцяв собі: щойно переконається, що принаймні на кілька миль відійшов від останнього будинку, знайде для себе місце поспати. Згодиться поле, навіть канава. Ноги більше не хотіли йти далі; здавалося, усі м’язи і навіть кістки подвоїли свою вагу.

Це було після одного з тих випадків, коли Джек пішов за батьком у певне закрите місце і з’ясував, що Філ Сойєр кудись зник. Пізніше батькові вдавалося втікати зі спальні, з їдальні, із конференц-зали «Сойєр & Слоут». Цього разу він здійснив свій таємничий трюк у гаражі біля будинку на Родео-Драйв.

Заховавшись, Джек сидів на невеличкому узвишші, яке найбільше з усього, що є в цій частині Беверлі-Гіллз, скидалося на пагорб, і побачив, як батько вийшов із будинку через головні двері, перетнув моріжок, шукаючи в кишенях ключі чи гроші, і зайшов у гараж з чорного входу. За мить білі ворота в правій стіні мали піднятися – але вони вперто лишалися непорушними. Тоді Джек збагнув, що татова машина там, де вона й була весь суботній ранок: припаркована біля дороги перед будинком. Машина Лілі поїхала – мати поклала до рота сигарету і заявила, що бажає податися на показ фільму «Мототрек» від режисера «Коханої Смерті», і краще б нікому не намагатися спинити її – тож гараж був порожнім. Кілька хвилин Джек чекав на те, що щось трапиться. Ні чорний хід, ні великі вхідні ворота не відчинилися. Тоді Джек ковзнув униз трав’янистим узвишшям, підійшов до гаража і зайшов усередину. Велике знайоме приміщення було порожнє. Патьоки темного мастила візерунками вкривали сіру бетонну підлогу. Інструменти висіли на сріблястих гаках, вбитих у стіни. Джек здивовано буркнув, гукнув: «Тату?», – і знову роззирнувся.

Цього разу він побачив цвіркуна, що стрибнув у затінок стіни, і на якусь мить Джек мало не повірив у те, що магія – реальна, що якийсь злий чаклун проходив повз і… цвіркун стрибнув на стіну і прослизнув у невидиму щілину. Ні, його батька не перетворили на цвіркуна. Звісно ж, ні. «Гей», – гукнув хлопчик – здається, до себе самого. Він пішов назад до чорного ходу і вийшов із гаража. Сонце осяяло соковиті весняні моріжки Родео-Драйв. Варто було когось покликати, але ж кого? Поліцію? Мій татко зайшов у гараж, я не зміг його там знайти і тепер злякався…

За дві години Філ Сойєр прийшов з боку Беверлі-Вілшир. Він ніс свій піджак через плече і послабив вузол краватки – Джекові здавалося, що він схожий на людину, що повертається з навколосвітньої подорожі. Джек зіскочив зі свого тривожного узвишшя й побіг до батька. «А ти добре бігаєш, – сказав батько, всміхаючись, коли Джек обхопив його за ноги. – А я думав, ти спиш, Джеку-Мандрівнику».

Коли вони вже підходили до доріжки, то почули телефонний дзвінок, і якийсь інстинкт – може, то був інстинкт триматися ближче до батька – змусив Джека молитися, аби телефон продзвенів уже з дюжину разів, і хто б там не телефонував, він повісить слухавку до того, як вони з татом підійдуть до вхідних дверей. Батько скуйовдив волосся на Джековій голові, поклав велику теплу руку йому на потилицю, а тоді відчинив двері й за п’ять довгих кроків дійшов до телефону. «Так, Морґане, – почув Джек батьків голос. – Що? Погані новини? Так, краще скажи мені». Далі – довга мить мовчанки, протягом якої Джекові вдалося розчути металево-деренчливий голос Морґана Слоута, що зміївся телефонними дротами: «О, Джеррі. Господи. Бідний Джеррі. Я зараз буду». Тоді батько глянув просто на Джека – не всміхнувся, не підморгнув, не зробив нічого – але чітко показав, що вони – одна команда. «Я приїду, Морґане. Доведеться взяти Джека, але він може зачекати в машині». М’язи хлопчика розслабилися, і він відчув таке полегшення, що навіть не запитав, чому йому доведеться сидіти в машині, хоча зазвичай він завжди питав про це.

Філ проїхав з Родео-Драйв до готелю Беверлі-Гіллз, повернув ліворуч на Сансет-бульвар і спрямував авто до офісної будівлі. Він не зронив ані слова.

Проскочивши крізь зустрічний транспортний потік, батько прослизнув на паркінг біля офісної споруди. На паркуванні вже стояли два поліційних авто, пожежна машина, маленький білий «мерседес» із відкидним верхом, старий заіржавілий «плімут» із двома дверима, що належав різноробу. Одразу біля входу дядько Морґан розмовляв із полісменом, який повільно-повільно хитав головою на знак співчуття. Права рука Морґана Слоута стискала плече стрункої молодої жінки, яка притислася обличчям до його грудей. Сукня на ній була завеликою. Місіс Джеррі, збагнув Джек, побачивши, що більшу частину її обличчя затуляє біла носова хустинка, якою вона витирала очі. У вестибюлі стояв пожежник у касці й дощовику і згрібав у безладну купу покручений метал і пластик, попіл і розбите скло. Філ сказав: «Просто посидь тут хвилину-дві, добре, Джекі?», – і кинувся до входу. Молода китаянка сиділа і розмовляла з поліціянтом на бетонній опорі на краю паркінгу. Перед нею лежав спотворений предмет, і Джеку знадобилася мить, щоб розпізнати велосипед. Коли Джек вдихнув повітря, то відчув запах гіркого диму.

Двадцять хвилин по тому батько і дядько Морґан вийшли з будівлі. Дядько Морґан, усе ще притримуючи місіс Джеррі, махнув рукою на прощання Сойєрам. Він провів жінку до пасажирських дверей крихітної машинки. Батько Джека вивів машину зі стоянки на Сансет-бульвар.

– Джеррі поранився? – запитав Джек.

– Якийсь дивний нещасний випадок, – відповів батько. – Електрика… Весь будинок міг зруйнуватися.

– Джеррі поранився? – повторив Джек.

– Бідний сучий син так поранився, що аж помер, – сказав батько.

Джеку і Річарду Слоуту знадобилося два місяці, щоб зібрати історію докупи з тих уривків, які вони підслухали. Матір Джека і домогосподарка Річарда поділилися іншими деталями – домогосподарка повідомляла найкривавіші подробиці.

Джеррі Бледсоу прийшов на роботу в суботу, щоб виправити певні проблеми в системі безпеки будівлі. Якби він поліз до тієї тендітної системи в робочий день, то точно роздратував би орендарів, якби випадково увімкнув сигнал тривоги. Система безпеки була підключена до головної електричної плати будівлі, поставленої між двома великими знімними панелями з горіхового дерева на підлозі. Джеррі поклав інструменти і зняв панелі, переконавшись перед тим, що паркінг порожній і ніхто не напудить у штани, якщо пролунає сирена. Тоді він спустився вниз до телефону у своїй комірчині на цокольному поверсі й повідомив місцевому поліційному відділку, що не потрібно реагувати на будь-які сигнали з «Сойєр & Слоут» до його наступного телефонного дзвінка. Він піднявся нагору, щоб розібратися з гадючим кублом дротів, що сходилися до плати з усіх точок будівлі. У цей час двадцятитрирічна жінка на ім’я Лоретт Ченґ заїжджала на велосипеді на стоянку (вона розповсюджувала рекламні флаєри ресторану, який за два тижні мав відкритися на цій вулиці).

Пізніше міс Ченґ розповіла поліції, що вона бачила крізь скляні вхідні двері, як робітник зайшов у вестибюль із цокольного поверху. За мить до того, як він узяв викрутку і торкнувся електропанелі, вона відчула, як стоянка під її ногами затремтіла. Їй здалося, що то був маленький землетрус: Лорет Ченґ усе життя прожила в Лос-Анджелесі, тому вона ніколи не зважала на незначні сейсмічні збурення, які насправді ніколи нічого не руйнували. Вона побачила, як Джеррі Бледсоу розставив ноги (отже, він також відчув тремтіння, хоч ніхто інший і не помітив цього), похитав головою, а тоді м’яко вставив кінчик викрутки в гніздо дротів.

А тоді вхід і нижній коридор будівлі «Сойєр & Слоут» обернулися на вогняну піч.

Уся електрична панель ураз перетворилася на палаючий прямокутник. Синювато-жовті дуги, схожі на блискавку, вистрелили з неї і огорнули чоловіка. Електронні сирени все вили й вили: «КА-ВАААМ! КА-ВАААМ!». Зі стіни випала вогняна куля шість футів заввишки, відкинула вже мертвого Джеррі Бледсоу і покотилася вниз коридором до вестибюля. Прозорі вхідні двері вибухнули й розлетілися на друзки. Пішов дим. Від дверної коробки лишалися тільки покручені шматочки. Лорет Ченґ кинула свій велосипед і побігла до телефону-автомата через дорогу. Доки вона повідомляла пожежникам адресу будівлі й побачила, що її велосипед скрутило вдвоє невідомою силою, що вирвалася з-за дверей, підсмажене тіло Джеррі Бледсоу далі хиталося туди-сюди перед зруйнованою панеллю. Тисячі вольтів проходили крізь труп. Хвилі струму рівномірно пронизували його, ритмічно розгойдуючи врізнобіч. Усе волосся на тілі різнороба згоріло, як і його одяг, а смажена шкіра стала плямисто-сірою. Розплавлені окуляри міцною масою з коричневої пластмаси вкривали його ніс, як припарка.