Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 50 страниц)

Сніг обліплював Джека, вітер морозив його кінцівки, горло, чоло. На відстані машини перед нам висіло обличчя Слоута. Чоло зморщилося, а скривавлений рот роззявився. Крізь бурю він спрямовував ключ на Джека, і сніговий хребет формувався на коричневому рукаві його костюма. Джек бачив чорну цівку крові з лівої ніздрі непропорційно маленького носа. Слоутові очі, налиті кров’ю від болю, сяяли в темряві.

6

Річард Слоут збентежено розплющив очі. Кожна частина його тіла замерзла. Спершу він подумав без особливих емоцій, що помер. Він звідкись упав, мабуть, із тих небезпечних сходів на головній трибуні Школи Тайєра. Тепер він замерз і помер, і нічого більше з ним не трапиться. На мить він відчув запаморочливе полегшення.

Раптом голова пекельно заболіла, і хлопчик помітив, як із його холодної долоні стікає тепла кров. Ці відчуття свідчили: байдуже, що з ним зараз може трапитися, – Річард Луїлен Слоут ще не помер. Він – лише стражденне поранене створіння. Здавалося, ніби здерли скальп. Він гадки не мав, де зараз перебуває. Було холодно. Очі досить довго фокусувалися, і Річард роздивився, що лежить у снігу. Настала зима. Ще більше снігу падало на нього з неба. А тоді він почув батьків голос, і пам’ять повернулася до нього.

Річард притиснув руку до потилиці і, м’яко притримуючи підборіддя, повернувся туди, звідки лунав батьків голос. Джек Сойєр тримав Талісман – це наступна річ, яку помітив Річард. Талісман лишився неушкодженим. Він відчув, як до нього повертається частина того полегшення, яке він відчував, коли вирішив, що помер. Навіть без окулярів Річард бачив, що Джек мав непереможний, нескорений вигляд. Джек виглядав, як… як герой. Ось і все. Він виглядав, як брудний, неохайний, відчайдушний юний герой, котрому жодним чином не пасує ця роль, але все одно залишається беззаперечним героєм.

А тоді Річард побачив, що Джек знову став просто Джеком. Неймовірні якості, завдяки яким він скидався на кінозірку, що вирішила пошвендяти під виглядом неохайно вбраного дванадцятирічного хлопчака, зникли. І це робило його героїзм ще значнішим в очах Річарда.

Батько хижо всміхався. От тільки це не був його батько. Батька знищено давним-давно – його проковтнула заздрість до Філа Сойєра, жадоба амбіцій.

– Ми можемо довіку ходити так по колу, – сказав Джек. – Я ніколи не віддам тобі Талісман, а ти ніколи не зможеш знищити його своїм громовідводом. Здавайся.

Кінець ключа в батьковій руці повільно опустився вниз і повернувся просто до нього. Пожадливе обличчя також.

– Спершу я розірву на шматки Річарда, – сказав батько. – Ти справді хочеш побачити, як твій друзяка Річард перетворюється на бекон? Ммм? Правда? І звісно ж, я не вагатимуся, чи зробити те саме з тією заразою, що лежить біля нього.

Джек і Слоут обмінялися короткими поглядами. Річард знав, що батько не жартує. Він уб’є його, якщо Джек не віддасть Талісман. А тоді він уб’є темношкірого стариганя Спіді.

– Не роби цього, – зміг прошепотіти він. – Не поступайся, Джеку. Скажи, нехай забирається до біса.

Джек схвилював Річарда, просто підморгнувши йому.

– Просто кинь Талісман, – почув він батьків голос.

Річард із жахом дивився, як Джек опустив руки і відпустив Талісман.

7

— Джеку, ні!

Джек не дивився на Річарда. «Річ не належить тобі, якщо ти не можеш відмовитися від неї, – гупало в його голові. — Річ не належить тобі, якщо ти не можеш відмовитися від неї, що ж вона принесе людині, нічого не принесе, принесе тільки пшик, і ти не вивчиш цього в школі, ти вчиш це на дорозі, вчиш від Ферда Дженклова, від Вовка, від Річарда, що кидається головою на скелі, наче “Титан ІІ”[277]277
  «Титан ІІ» – міжконтинентальна балістична ракета, розроблена в США наприкінці 1950-х років.


[Закрыть], що погано злетів».

Ти вивчаєш це або помираєш десь у світі, де немає ясного світла.

– Досить убивств, – сказав він у засніженій темряві пообіднього каліфорнійського пляжу. Він почувався дуже виснаженим – позаду чотириденний крос жахіттями. І тепер, наприкінці, він відпускає кулю, наче новачок-квотербек, якому ще багато треба навчитися. Він втратив усе. І тут він почув голос Андерса, Андерса, який стояв навколішки перед Джеком/Джейсоном у своєму кілті з похиленою головою. Андерс казав: «Усе б’де до’ре, до’ре і навіки до’ре».

Талісман виблискував на пляжі, і сніг танув краплями, кожна з яких оберталася на веселку. Джек з абсолютною певністю відчув, що саме так і треба зробити – відмовитися від жаданої речі.

– Не треба більше кровопролиття. Підійди і знищ його, якщо зможеш, – сказав він. – Мені шкода тебе.

Це остаточно добило Морґана Слоута. Якби в ньому лишилися хоч крихти раціонального мислення, то він би витягнув камінь з-під надприродного снігу і розбив би Талісман… адже його можна було розбити – він такий крихкий.

Натомість Морґан спрямував на нього ключ.

Коли він це зробив, то його мозок виповнився дорогими і ненависними спогадами про Джеррі Бледсоу і дружину Джеррі Бледсоу. Джеррі Бледсоу, якого він убив, і Ніту Бледсоу, яка мала б бути Лілі Кавано… Лілі, яка дала йому такого сильного ляпаса, що його ніс почав кривавити, коли одного разу, напившись, він спробував доторкнутися до неї.

Здійнялося полум’я – синьо-зелений спалах з кумедної цівки олов’яного ключа. Воно вдарило у Талісман і обгорнуло його, перетворивши на палаюче сонце. Тієї миті там був кожен колір… тієї миті там був кожен світ. А тоді все зникло. Талісман проковтнув полум’я Морґанового ключа. Повністю поглинув його.

Повернулася темрява. Джек не втримався на ногах і з гуркотом сів на немічні ноги Спіді. Спіді щось пробурмотів і смикнувся. На дві секунди все завмерло… а тоді полум’я повінню ринуло з Талісмана. Джек широко розплющив очі, попри гарячкову змучену думку,

(він осліпить тебе! Джеку! він)

а тоді змінений пейзаж Пойнт-Венуті залило таке світло, ніби Бог Усіх Всесвітів нахилився, щоб зробити світлину. Джек побачив «Ейджинкурт», похилений і напівзруйнований; побачив розбиті Верховини, що обернулися Низовинами; побачив Річарда, який лежав на спині; Спіді, що лежав на животі, повернувши голову набік. Спіді всміхався.

А тоді Морґана відкинуло назад і огорнуло полум’я власного ключа – Талісман поглинув його полум’я, як і поглинув колись спалахи світла з оптичного прицілу Сонячного Ґарднера. Блискавка повернулася до Слоута в тисячу разів сильнішою.

Між світами розчахнулася діра – діра завбільшки з тунель, що вів в Оутлі – і Джек побачив, як Морґан і його чудовий коричневий костюм горять. Потім згоріла до кісток і зникла в тій дірі рука, яка досі стискала ключ. Очі Слоута закипіли в очницях, але вони були широко розплющеними… і при тямі.

І в момент зникнення Джек побачив зміну – побачив, як плащ, схожий на крила кажана, охопило полум’я, побачив обпалені черевики і спалене волосся. Побачив, як ключ перетворюється на мініатюрний громовідвід.

Побачив… денне світло!

8

День повернувся повінню. Осліплений Джек покотився засніженим пляжем. І у його вухах – чи то глибоко в голові – лунав передсмертний крик Морґана Слоута, коли він пролітав крізь усі можливі світи в забуття.

– Джеку? – Річард причмелено сів, притримуючи голову. – Джеку, що трапилося? Гадаю, я впав зі сходинок на стадіоні.

Спіді смикнувся в снігу і якось аж по-дівчачому віджався, а тоді глянув на Джека. Його очі були виснаженими… але на обличчі не було жодних плям.

– Молодець, Джеку, – сказав він і посміхнувся. – Моло…

Він знову завалився наперед, важко дихаючи.

«Веселка», – очманіло подумав Джек.

Він підвівся і знову впав. Замерзлий сніг запорошив його обличчя, а тоді почав танути, наче сльози. Джек звівся на коліна, а тоді зіп’явся на рівні. Зір його заслонили плями, але він помітив велетенську випалену ділянку в снігу, за формою схожу на сльозинку: там раніше стояв Морґан.

– Веселка! – закричав Джек Сойєр і підвів руки до неба, сміючись і ридаючи водночас. – Веселка! Веселка!

Він підійшов до Талісмана і взяв його в руки, досі ридаючи. Він дав його Річарду Слоуту, котрий був Раштоном; Спіді Паркеру, який був тим, ким він був.

І зцілив їх.

Веселка, веселка, веселка!

Розділ сорок шостий
Інша подорож

1

Він їх зцілив, але так ніколи і не зміг сказати, як саме це відбулося, не міг загадати жодної конкретної деталі. Талісман засяяв і заграв у його руках, лишивши хлопчику невиразний спогад про те, як полум’я залило їх і вони купалися у тому сяйві. Ось і все, що він міг пригадати.

А потім неймовірне сяйво Талісмана блякло… блякло… і зовсім зникло.

Подумавши про матір, Джек хрипко, пронизливо закричав.

Спіді, хитаючись, підійшов до нього крізь талий сніг і поклав руку Джекові на плечі.

– Усе буде добре, Джеку-Мандрівнику, – сказав Спіді.

Він усміхнувся, але втома його здавалася вдвічі сильнішою, ніж Джекова. Спіді зцілено… однак він досі не надто добре почувається. «Цей світ убиває його, – невиразно подумав Джек. – Принаймні він убиває ту частину його, яка є Спіді Паркером. Талісман зцілив його… але старигань досі помирає».

– Ти зробив це для нього, – сказав Спіді, – тож вір, що він зробить щось для тебе. Не хвилюйся. Іди сюди, Джеку. Іди сюди, де лежить твій друг.

Джек послухався. Річард спав у талому снігу. Жахний клапоть плоті зник, але на його місці лишилася довга біла смуга на скальпі – і на тій смузі більше ніколи не ростиме волосся.

– Бери його за руку.

– Навіщо? Для чого?

– Ми перенесемося.

Джек запитально зиркнув на Спіді, але той нічого не пояснив. Він лише кивнув, ніби кажучи: «Так, ти все правильно почув».

«Гаразд, – подумав Джек. – Якщо я досі довіряв йому…»

Він простягнув руку вниз і схопив Річардову долоню. Спіді взяв Джека за другу руку.

Ледь смикнувшись, усі троє зникли.

2

Джек так усе й передчував: на чорному, помережаному слідами від кульгавої ноги Морґана з Орріса піску, біля нього стояла міцна, здорова і бадьора постать. З трепетом і легкою тривогою Джек позирав на незнайомця, що скидався на молодшого брата Спіді Паркера.

– Спіді… тобто містере Паркусе… як вас правильно…

– Хлопчикам треба перепочити, – сказав Паркус. – Як тобі, так іншому юному пану – йому навіть більше. Він ближче за будь-кого іншого наблизився до межі смерті… але навряд чи він з тих, хто зізнається в цьому, навіть самому собі.

– Ага, – сказав Джек. – Ви добре те підмітили.

– Най він краще відпочине тут, – сказав Паркус Джекові і, піднявши Річарда на руки, рушив далі пляжем. Джек як тільки міг намагався тримати темп, але поступово помічав, що відстає. Він швидко почав задихатися, а ноги стали ватними. Його голова боліла через останню битву – можливо, то був шок з похмілля.

– Чому… куди… – Він міг видихнути тільки це.

Талісман він притискав до грудей. Тепер магічний об’єкт видавався звичайним: темним, тьмяним і нецікавим.

– Зовсім недалеко, – сказав Паркус. – Ви ж із другом не хочете відпочивати там, де перебував він, правда ж?

І, попри виснаженість, Джек заперечно похитав головою. Паркус озирнувся через плече, а тоді сумно глянув на Джека.

– Тут смердить його злом, – сказав він, – і смердить твоїм світом, Джеку. Як на мене, ці запахи дуже схожі між собою.

Він рушив далі, несучи на руках Річарда.

3

За сорок ярдів далі пляжем він зупинився. Тут чорний пісок посвітлішав – став іще не білим, але сірим. Паркус м’яко поклав Річарда на землю. Джек простягнувся біля нього. Пісок виявився теплим – на щастя, теплим. Жодного снігу. Паркус сів поруч, схрестивши ноги.

– Тепер ти поспиш, – сказав він. – Можливо, прокинешся вже завтра. Ніхто не потурбує тебе. Роззирнися.

Паркус махнув рукою туди, де на Американських Територіях розташовувався Пойнт-Венуті. Спершу Джек побачив чорний замок, одну стіну якого було зруйновано і спалено, ніби всередині відбувся грандіозний вибух. Тепер замок мав майже буденний вигляд. Він уже не здавався загрозливим, а таємний скарб винесено. Лишилося тільки каміння, складене у певний візерунок.

Кинувши поглядом далі, Джек побачив, що землетрус тут не був настільки руйнівним – та й тут було набагато менше всього, щоб знищити. Хлопчик побачив кілька халуп, що перевернулися, здавалося, ніби вони зроблені зі сплавленого лісу. Помітив декілька спалених візків, які могли або не могли бути «кадилаками» на Американських Територіях. То тут, то там валялися волохаті тіла.

– Всі, хто був тут і вижив, уже пішли, – сказав Паркус. – Вони знають, що трапилося, знають, що Орріс мертвий, тому більше не потурбують тебе. Зло, що було тут, зникло. Ти знаєш про це? Ти можеш відчути це?

– Так, – прошепотів Джек. – Але… містере Паркусе… ви ж не… не…

– Йду? Так. Дуже скоро. Ви з другом добре поспите, але спершу ми з тобою маємо трохи побалакати. Ця розмова не буде тивалою, тому мені б хотілося, щоб ти спробував підвести голову, принаймні на мить.

Джек із зусиллям підвів голову і розплющив – ну, практично – очі. Паркус кивнув.

– Коли ти прокинешся, рухайся на схід, але не переносься! Лишися тут на певний час. Лишися на Територіях. У твоєму світі надто багато всього відбуватиметься – рятувальні бригади, команди газетярів і Джейсон знає, що ще. Принаймні тут сніг розтане до того, як усі про це дізнаються. Звісно, кілька людей будуть ув курсі, але їх вважатимуть божевільними.

– Чому ти маєш іти?

– Мені просто треба дещо зараз владнати, Джеку. Тут багацько справ владнати треба. Новини про Морґанову смерть уже поширюються на схід. І поширюються швидко. Наразі я відстаю від них, а маю по змозі випереджати. Я хочу дістатися назад, до Зовнішніх Форпостів… і на сході… перш ніж багато всілякого зброду рушить в інші місця. – Він поглянув на океан, і очі його були холодними і сірими, наче кремінь. – Коли виставляється рахунок, люди мають платити. Морґан зник, але досі лишилися боржники.

– Ти тут хтось на кшталт поліціянта, так?

Паркус кивнув.

– Ти б назвав мою посаду Генеральний Суддя і Лорд Верховний Кат в одній особі. Ось так воно тут. – Паркус поклав міцну теплу руку Джекові на голову. – Ну, а там я просто собі гуляка, що ходить з місця на місце, виконує невигадливу роботу і наспівує собі під ніс усілякі мелодійки. І часом, повір мені, друге мені подобається значно більше

Він знову всміхнувся, і цього разу це був Спіді.

– І ти бачив того типа час від часу, Джекі. Агась, час від часу то там, то сям. У торговельному центрі, наприклад, або в парку.

Він підморгнув Джекові.

– Але ж Спіді… погано почувається, – сказав Джек. – На що б він не хворів, а Талісман це не вилікував.

– Спіді старий, – відповів на те Паркус. – Він мій ровесник, однак твій світ зробив його старшим за мене. І все одно в нього попереду ще кілька років. Може, й чимало. Не переймайся, Джеку.

– Обіцяєш? – запитав Джек

Паркус посміхнувся.

– Агась.

Джек втомлено всміхнувся йому у відповідь.

– Тож ви з другом рушаєте на схід. Ідіть, доки не нарахуєте, що пройшли п’ять миль. Перейдете через ці низенькі пагорби, і тоді все буде гаразд – легко йтиметься. Шукай велике дерево – найбільше бісове дерево, яке тобі доводилося бачити. Джеку, підійди до того великого старого дерева, візьми Річарда за руку і перенесися назад. Ви опинитеся прямісінько біля велетенського червоного дерева, у стовбурі якого продірявлено тунель для дороги. То буде Сімнадцята дорога, і ви опинитеся на околиці маленького містечка у Північній Каліфорнії під назвою Сторівілль. Зайдіть у містечко. Там біля світлофора розташувалася автозаправка «Мобіл».

– А тоді?

Паркус знизав плечима.

– Не знаю напевне. Можливо, Джеку, ти зустрінеш когось знайомого.

– Але як ми потрапимо до…

– Тсс, – сказав Паркус і поклав руку Джекові на чоло.

Його мама робила так, коли він був

(«Люлі-люлі, засинай, малий Джекі, до світання, тато йде на полювання, ось такий от джаз. Люлі, Джекі, все чудово, засинай, любенький, знову».)

дуже маленьким.

– Досить запитань. Гадаю, все буде добре з тобою і Річардом.

Джек ліг на землю. Він поклав чорну кулю на згині руки. Хлопчику здавалося, ніби до його повік причеплено по шлакобетонному блоку.

– Ти був чесним і сміливим, Джеку, – сказав Паркус зі спокійною серйозністю. – Мені б хотілося, щоб ти був моїм сином… я вражений твоєю сміливістю. І твоєю вірою. Багато людей у багатьох світах завдячують тобі. І, гадаю, тим чи іншим чином більшість із них відчувають це.

Джек спромігся всміхнутися.

– Залишся ненадовго, – промовив він.

– Гаразд, – сказав Паркус. – Доки ти не заснеш. Не переймайся, Джеку. Ніщо не завдасть тобі шкоди тут.

– Мама завжди казала…

Але сон здолав хлопчика до того, як він устиг завершити думку.

4

Якимось таємничим чином сон не відпускав його навіть наступного дня, коли він начебто прокинувся. А може, то був зовсім не сон, а певна захисна властивість мозку, яка сповільнювала увесь день і перетворювала його на сон. Вони з Річардом, котрий був так само повільним і обережним, стояли біля найвищого дерева у світі. Навколо них мерехтіли прозорі сонячні промені. Навіть десять дорослих чоловіків, взявшись за руки, не могли б обхопити його. Велетенське унікальне дерево тягнулося увись. У лісі високих дерев воно видавалося Левіафаном, справжнім прикладом територіальної розкоші.

«Не переймайся», – казав Паркус, навіть коли він ладен був ось-ось зникнути, неначе Чеширський Кіт[278]278
  Чеширський Кіт (Cheshire Cat) – персонаж книги Льюїса Керрола «Пригоди Аліси в Дивокраї», знаменитий своєю загадковою усмішкою та вмінням зникати, розчиняючись у повітрі, залишаючи на згадку тільки свою усмішку. «Гай-гай! – подумала Аліса. – Котів без усмішки я, звичайно, зустрічала, але усмішку без кота!.. Це найбільша дивовижа в моєму житті!».


[Закрыть]. Джек закинув назад голову, щоб подивитися на верхівку дерева. Хоч він і не усвідомлював цього, але насправді почувався емоційно виснаженим. Велич дерева породжувала у ньому лише відгомін здивування. Джек доторкнувся долонею до, на диво, гладенької кори. «Я вбив чоловіка, який убив мого батька», – мовив він сам до себе і стиснув другою рукою темну і на перший погляд мертву кулю Талісмана. Річард витріщався на верхівку велетенського дерева заввишки з хмарочос. Морґан помер і Ґарднер теж, а сніг, певно, вже розтанув на пляжі. Але ще не весь. Джек відчував, як засніжений пляж заповнював його голову. Колись він подумав – тисячу років тому, як здавалося тепер, – що коли він зможе нарешті доторкнутися до Талісмана, то відчує такий тріумф, хвилювання і тріпотіння, що він аж свистітиме від радості. Натомість він відчував лише незначне відлуння оцього всього. У його голові падав сніг, і його спогади не сягали далі Паркусових інструкцій. Він збагнув, що велетенське дерево зачарувало його.

– Візьми мене за руку, – сказав він Річарду.

– Але як ми плануємо дістатися додому? – запитав Річард.

– Не переймайся, – відповів Джек і стиснув руку друга.

Теж мені лихо – дерево зачарувало. Джек Сойєр побував у Заклятих Землях, він подолав Чорний Готель. Джек Сойєр – сміливий і чесний. Джек Сойєр – змучений дванадцятирічний хлопчак, у якого падає сніг у голові. Він легко перенісся назад, у свій світ, і Річард прослизнув за ним крізь усі можливі перешкоди.

5

Ліс зменшився – тепер це був американський ліс. Крони дерев, що м’яко колихалися на вітрі, були суттєво нижчими, та й самі дерева були значно меншими за свої аналоги з тієї частини територіального лісу, куди Паркус спрямував їх. Джек лишень невиразно усвідомлював цю різницю в масштабах, доки не побачив перед собою асфальтову дорогу на дві смуги. Реалії двадцятого століття миттєво ошелешили його по голові, коли він почув гуркотливий шум невеличкого двигуна. Він інстинктивно відскочив разом із Річардом на узбіччя за мить до того, як маленький білий «Рено-ЛеКар» прошмигнув повз нього. Машина пролетіла, а тоді проїхала крізь тунель, вирізаний у стовбурі секвої (яка ледь сягала половини розміру свого територіального двійника). Але принаймні один дорослий і двоє дітей у «рено» не витріщалися на секвої, заради яких приїхали аж із Нью-Гемпшира (Живи вільним, або помри![279]279
  Офіційне гасло штату Нью-Гемпшир.


[Закрыть]). Жінка і двоє малюків на задньому сидінні повернулися, щоб розгледіти Джека і Річарда. Їхні роти нагадували широко розчахнуті чорні печери. Вони щойно побачили, як біля дороги, наче привиди, постали двоє хлопчиків – магічно і одночасно, наче Капітан Кірк і Містер Спок[280]280
  Капітан Кірк і Містер Спок – персонажі серіалу «Зоряний шлях».


[Закрыть] перенеслися з «Ентерпрайза».

– Ти не проти трохи пройтися?

– Звісно, – відповів Річард.

Джек ступив на поверхню траси 17 і пройшов крізь діру в стовбурі. Певно, йому це все сниться, подумав Джек. Насправді вони – на територіальному пляжі, поруч лежить Річард і вони обидва перебувають у навіяному Паркусом сні. Мама завжди казала… Мама завжди казала…

6

Вони рухалися, ніби крізь густий туман (попри те, що погода в тій частині Північної Каліфорнії була сухою і сонячною). Джек Сойєр вивів Річарда Слоута з лісу на пологу дорогу, яка проходила повз грудневі луки.

…найголовнішою людиною в будь-якому фільмі є оператор…

Його тіло вимагало сну, а мозок – відпочинку.

…що вермут — це знущання над хорошим мартіні.

Річард замислено плівся позаду. Він рухався настільки повільно, що Джеку довелося зупинитися край дороги і зачекати, доки Річард його наздожене. Містечко під назвою Сторівілль виднілося за півмилі від них. Обабіч дороги розташувалися декілька низеньких білих будівель. На одній із них виглядав напис «АНТИКВАРІАТ». Над порожнім перехрестям біля будинків висів світлофор. Джек побачив кутик вивіски «МОБІЛ» на автозаправній станції.

Річард плентався позаду. Його голова так низько нахилялися, що мало не торкалася підборіддям грудей. Коли Річард підійшов ближче, Джек нарешті побачив, що його друг плаче. Джек обняв Річарда за плечі.

– Я хочу, щоб ти дещо знав.

– Що саме? – Маленьке рішуче Річардове личко було залите слізьми.

– Я люблю тебе, – сказав Джек.

Річардові очі знову ковзнули на поверхню дороги. Джек і далі тримав друга за плечі. Наступної миті Річард підвів погляд – подивився просто на Джека – і кивнув. І тут Джеку спали на думку слова, які він раз чи два чув від Лілі Кавано-Сойєр: «Джекі, іноді не потрібно давати волю язику».

– Ми на правильному шляху, Річі, – сказав Джек. Він чекав, доки Річард витре очі. – Гадаю, хтось має зустріти нас на заправці «Мобіл».

– Може, Гітлер? – Річард притиснув долоні до очей.

Вже за мить він знову був у формі, й хлопці пліч-о-пліч зайшли у Сторівілль.

7

У затінку заправки «Мобіл» припаркувався «Кадилак-Ельдорадо» з телеантеною-бумерангом позаду. Авто здавалося великим, ніби трейлерний будиночок, і чорним, як смерть.

– О, Джеку, лайнооооо, – простогнав Річард і схопив Джека за плече.

Його очі широко розплющилися, а губи тремтіли. Джек знову відчув викид адреналіну у кров. Від цього не з’явилося жодного додаткового драйву, а лише втома. Цього вже було забагато, забагато, забагато. Стискаючи темну дешевеньку на вигляд кришталеву кульку, на яку перетворився Талісман, Джек рушив пагорбом униз, у напрямку заправки «Мобіл».

– Джеку! – слабко кричав Річард позаду нього. – Що ти в біса робиш? Це один із НИХ! Таке саме авто, як у «Тайєрі»! Таке саме авто, як у Пойнт-Венуті.

– Паркус сказав нам прийти сюди, – сказав Джек.

– Ти божевільний, друзяко, – прошепотів Річард.

– Знаю. Але все буде добре. Побачиш. І не називай мене друзякою.

Дверцята Кадилака прочинилися і звідти з’явилася велика м’язиста нога, вбрана у вицвілі блакитні джинси. Тривога обернулася на абсолютний жах, коли Джек побачив, що носак у чорних черевиках було відрізано і звідти стирчали волохаті пальці. Річард пискнув позаду нього, як мишка.

Звісно, це був Вовк – Джек зрозумів це ще до того, як тип розвернувся. Він був майже сім футів заввишки. Волосся його було довгим, заплутаним і не дуже чистим. Воно пасмами звисало йому до коміра. У ньому застрягло кілька реп’яхів. Але коли велика постать розвернулася і Джек побачив помаранчевий спалах очей – жах обернувся радістю.

Джек кинувся до величезної постаті, не зважаючи на працівника заправки, який вийшов подивитися на нього, і ледарів біля універмагу. Волосся він відкинув від чола назад, розбиті кросівки стукали і клацали. Спантеличена посмішка осяяла його обличчя, а очі блищали, наче сам Талісман. Комбінезон із нагрудною кишенькою – чорт забирай, «Ошкош». Круглі лінзи без оправи: окуляри Джона Леннона. І широка привітна посмішка на вустах.

– Вовку! — закричав Джек Сойєр. — Вовку, ти живий! Вовку, ти живий!

До Вовка лишалося ще футів п’ять, коли Джек стрибнув. І Вовк легко, не напружуючись упіймав його, щиро посміхаючись.

– Джек Сойєр! Вовк! Погляньте на це! Просто, як Паркус і сказав! Я тут, у цьому забитому Богом місці, що смердить, як болото, і ти теж тут! Джек і його друг! Вовк! Добре! Чудово! Вовк!

Запах Вовка підказав Джекові, що це не його Вовк, але той самий запах підказав, що це його родич… і дуже близький.

– Я знав твого братика-по-окоту, – сказав Джек, досі сидячи на сильних волохатих Вовкових руках.

Тепер, придивившись до обличчя, він помітив, що воно старше і мудріше, але все одно добре.

– Мій брат Вовк, – сказав Вовк і поставив Джека на землю.

Він простягнув одну руку до Талісмана і з побожною пошаною доторкнувся до нього кінчиком пальця. Від цього дотику у похмурих глибинах кулі виникла іскра, схожа на хвостату комету. Він вдихнув, поглянув на Джека і посміхнувся. А Джек посміхнувся у відповідь. Прийшов Річард, витріщаючись на них обох з подивом і обережністю.

– Бувають і добрі, а не лише погані Вовки на Територіях, – почав він.

– Багато добрих Вовків, – втрутився Вовк.

Він простягнув руку Річардові. На мить той відсахнувся, а потім потиснув її. Коли рука Вовка поглинула Річардову, губи хлопчика стиснулися, і Джек зрозумів, що той, певно, боявся, аби й з його рукою не трапилося того, що Вовк зробив з долонею Гека Баста.

– Це братик-по-окоту мого Вовка, – гордо сказав Джек.

Він прочистив горло, не знаючи, які почуття виявляти до цього брата. Чи розуміють Вовки співчуття? Чи було це частиною їхнього ритуалу?

– Я любив твого брата, – сказав він. – Він урятував мені життя. За винятком присутнього тут Річарда, він був найкращим другом, який у мене коли-небудь був. Мені прикро, що він помер.

– Він зараз на Місяці, – сказав брат Вовка. – І він повернеться. Усе минає, наче місяць, Джеку Сойєре. І все повертається, наче місяці. Ходімо. Хочу податися геть із цього смердючого місця.

Річард мав збентежений вигляд, але Джек усе розумів і більше, ніж просто співчував: заправку «Мобіл» оточували гарячі бензинові випари спалених вуглеводнів. Це нагадувало блакитний серпанок, крізь який ти можеш бачити.

Вовк підійшов до Кадилака і відчинив задні двері, наче водій: певно, подумав Джек, саме так і було.

– Джеку? – Річард здавався наляканим.

– Усе гаразд, – відповів Джек.

– Але куди…

– Гадаю, до моєї мами, – сказав Джек. – Через усю країну до Аркадія-Біч, штат Нью-Гемпшир. Першим класом. Ну ж бо, Річі.

Вони сіли у машину. З одного боку широкого заднього сидіння був старий пошарпаний гітарний футляр. Серце Джека знову підскочило.

– Спіді! – він обернувся до брата-по-окоту Вовка. – Спіді їде з нами?

– Та не впало нічого на спід, – сказав Вовк. – Був у мене дядечко, так про нього можна сказати, що мозок його закотився кудись на спід, і після цього він не міг доглядати стадо.

Джек вказав на гітарний футляр.

– А це звідки взялося?

Вовк вищирився багатьма великими зубами.

– Паркус, – сказав він. – Лишив це для тебе. Майже забув.

Він витягнув із задньої кишені дуже давню листівку. З одного боку на ній було зображено карусель зі знайомими кониками – і з-поміж них Елла Спід і Срібна Леді – от тільки жінки були вбрані у турнюри, хлопці – в панталони, а чоловіки носили казанки і вуса в стилі Роллі Фінґерса. Через давність листівка аж блищала.

Він перевернув її, спершу прочитавши напис посередині.

КАРУСЕЛЬ АРКАДІЯ-БІЧ, 4 ЛИПНЯ 1894 РОКУ.

Це Спіді – а не Паркус – надряпав кілька рядків у місці для повідомлення. Його почерк розповзався і був не надто грамотним. Повідомлення написане тупим м’яким олівцем.

Ти багато чого зробив, Джеку. З того, що в Кейсі, бери те, що тобі потрібно — а решту або збережи, або викинь.

Джек поклав листівку у задню кишеню штанів і заліз у «кадилак», ковзаючи по розкішному сидінні. Одна із застібок на старому гітарному футлярі виявилася зламаною і Джек відкрив решту три.

Річард заліз за Джеком.

– Чорт забирай, – прошепотів він.

Гітарний футляр заповнювали двадцятидоларові банкноти.

8

Вовк відвіз їх додому. І хоча багато подій цієї осені вже оповив туман, кожну мить подорожі до кінця життя осявало світло. Вони з Річардом сиділи на задньому сидінні «Ельдорадо», а Вовк віз їх все далі й далі на схід. Вовк добре знав дороги і віз їх. Часом він вмикав записи «Кріденс Кліавоте Ревайвал» – здавалося, його улюбленою була пісня «Бігти крізь джунглі»[281]281
  Пісня «Бігти крізь джунглі» («Run Through the Jungle») гурту «Creedance Clearwater Revival».


[Закрыть] – так гучно, вуха мало не лопалися. Тоді певний час він прислухався до різноманітних тональностей за вікном, бо натискав кнопку, що керувала його бічним вікном. Здавалося, цей мотив повністю зачарував його.

На схід, на схід, на схід – щоранку в світанок, щовечора у таємничу глибоку блакить, слухаючи Джона Фоґерті, а тоді вітер, Джона Фоґерті й знову вітер.

Вони їли в «Стакейс». Їли в «Бургер-Кінґу». Зупинялися в «Смажених курчатах Кентуккі». Джек і Річард отримали по вечері, а Вовк замовив собі «родинне» відро і з’їв усі двадцять один шматочок. Якщо вірити звукам, то більшу частину кісток він також з’їв. Де це було? У Мансі. На околицях Мансі – «Таун Лайн Сіксплекс». Якраз перед тим, як їхні дупи запроторили в «Дім Сонця». Він усміхнувся… а тоді відчув, як стріла пробиває його серце. Хлопчик визирнув з вікна, щоб Річард не бачив блиску його сліз.

Другої ночі вони зупинилися в Джулсбурзі, штат Колорадо, і Вовк приготував для них розкішну вечерю на портативному мангалі, який дістав із багажника. Вони їли на засніженому полі під зірками, вдягнені в теплі парки, які купили за гроші з гітарного чохла. Метеоритний дощ пролітав над головою, і Вовк танцював на снігу, як дитина.

– Мені подобається цей хлопець, – задумливо сказав Річард.

– Ага, мені також. Ти мав би познайомитися з його братом.

– Мені б хотілося цього. – Річард почав збирати сміття. Те, що він сказав далі, збило Джека з пантелику. – Джеку, я багато чого забуваю.

– Що ти маєш на увазі?

– Саме це. Щомилі я пригадую дедалі менше і менше з того, що трапилося. Усе вкривається туманом. І я гадаю… гадаю, що саме цього мені й хочеться. Слухай, а ти впевнений, що з твоєю мамою все гаразд?

Джек тричі намагався зателефонувати мамі. Вона не відповідала. Він не надто через це переймався. Усе було гаразд. Він сподівався на це. Коли він приїде, вона буде там. Хвора… але досі жива. Він дуже сподівався.

– Так.

– Але чому тоді вона не відповідає на дзвінки?

– Слоут якимсь чином зіпсував телефон, – сказав Джек. – І також щось зробив із персоналом «Альгамбри», закладаюся. З нею досі все гаразд. Хворіє… але все гаразд. Досі там. Я відчуваю її.

– А якщо зцілення спрацює. – Річард трішки скривився, а тоді продовжив: – Ти досі… Ну тобто ти досі гадаєш, що вона дозволить мені лишитися з вами?

– Ні, – сказав Джек, допомагаючи Річарду зібрати рештки вечері. – Певно, вона захоче побачити тебе лише в притулку. Ну, або у в’язниці. Не будь придурком, Річарде, звісно ж ти можеш лишитися з нами.