Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 50 страниц)

Ґарднер поглянув на Джека. На його обличчі з’явилася посмішка. Кутики вуст сіпнулися, наче до них прив’язані нитки, за які смикав невправний лялькар.

– Він прийде сюди, так? – сказав Сонячний Ґарднер. Він кивнув, неначе Джек уже відповів. – Він прийде сюди, але гадаю, він не піде звідси.

13

Вовк стрибнув. Гек Баст зміг підняти праву загіпсовану руку і затулити нею горло. Гарячий спалах болю, хрумкий тріск, хмарка гіпсового пилу: Вовк відкусив гіпс разом із рештками руки всередині. Гек тупо зиркнув униз – туди, де мала бути рука. Кров била фонтаном із зап’ястка. Вона просочувала гольф світлим гарячим теплом.

– Будь ласка, – заверещав Гек. – Будь ласка, не…

Вовк виплюнув руку. Його голова смикнулася вперед зі швидкістю змії в атаці. Гек непевно відчув, як Вовк роздер йому горлянку – і більше нічого.

14

Вилетівши зі спільної кімнати, Пібоді підсковзнувся в крові Педерсона, упав на одне коліно, підвівся і, обблювавши себе, побіг коридором першого поверху настільки швидко, наскільки міг. Скрізь бігали дітлахи й горлали в метушні. Паніка в Пібоді не була настільки явною. Він пам’ятав, що має робити за надзвичайних ситуацій – хоча й сумнівався, щоб хтось міг уявити собі ситуацію таку надзвичайну, як ця, – йому здавалося, що Превелебний Ґарднер мав на увазі випадок, коли якийсь хлопчик сказиться і підріже іншого, чи щось таке.

За приймальнею, де зустрічали нових хлопчиків, які приходили в «Дім Сонця», був маленький кабінет. Ним могли користуватися лише горлорізи, яких Ґарднер називав своїми помічниками.

Пібоді замкнувся всередині. Схопив телефон і натиснув кнопку «екстреного виклику». За секунду він уже говорив із Френкі Вільямсом.

– Пібоді з «Дому Сонця», – сказав він. – Ви маєте приїхати сюди і взяти із собою якомога більше поліціянтів, офіцере Вільямс. Тут розчахнулися…

З коридору долинув жахливий крик, а за ним – тріск розламаного дерева. Ричання, гавкіт – і крик обірвався.

– …розчахнулися ворота пекла, – закінчив він.

– Якого ще пекла? – нетерпляче перепитав Вільямс. – Дай мені поговорити з Ґарднером.

– Я не знаю, де Превелебний, але він хотів би, щоб ви приїхали. Гинуть люди. Діти гинуть.

– Що?

– Просто беріть побільше людей і побільше зброї.

Ще один крик. Із гучним тріском упало щось важке – мабуть, перевернули високий комод у центральному коридорі.

– Беріть кулемети, якщо знайдете.

Кришталевий дзвін розбитої об підлогу люстри. Пібоді зіщулився. Здавалося, що монстр руйнує все голіруч.

– Чорт, привезіть атомну бомбу, якщо зможете, – сказав Пібоді, давлячись слізьми.

– Що…

Пібоді повісив слухавку, перш ніж Вільямс устиг закінчити. Він заповз у просвіт між столами. Обхопив голову руками. І заходився щиро молитися, аби все виявилося тільки сном – найгіршим йобаним сном у його житті.

15

Вовк бігав першим поверхом між спільною кімнатою та вхідними дверима. Спинився лише, щоб перевернути комод, а тоді легко підскочити і вхопитися за люстру. Він розгойдувався на ній, як Тарзан, поки не видер її зі стелі і кришталеві діаманти не розсипалися всім коридором.

ЗНИЗУ, Джекі! Знизу. А тепер… де цей низ?

Хлопчик, який втомився напружено чекати, коли звір піде, відчинив двері комори, де раніше ховався, і побіг до сходів. Вовк схопив його і кинув через весь коридор. Хлопчик ударився об зачинені двері кухні і сповз на підлогу, як ганчірка, – усі кістки було зламано.

Вовкова голова йшла обертом від п’янкого аромату свіжопролитої крові. Волосся кривавими пасмами звисало навколо щелепи й морди. Він намагався зосередитися на власних думках, але це було важко, дуже важко. Йому треба було терміново знайти Джека, поки він остаточно не втратив здатність мислити.

Вовк помчав назад до кухні, звідки прийшов. Він знову летів на всіх чотирьох – так рухатися було швидше і простіше… і раптом, оминаючи зачинені двері, він пригадав. Вузький хід. Наче спускаєшся в могилу. Запах, мокрий і важкий у горлі…

Униз. За дверима. Просто тут і зараз!

– Вовк! – закричав він, але діти, заховавшись на першому та другому поверхах, чули лише тріумфальне виття, яке дедалі гучнішало. Вовк підвів величезні м’язисті лапи, що раніше були його руками, і вдарив ними об двері. Ті розламалися посередині, блюючи друзками на сходи. Вовк проліз – і так, це був той вузький, як горло, прохід, шлях до місця, де біла людина казала свою брехню, поки Джек і Слабкий Вовк мали сидіти і слухати.

Джек був там. Вовк відчував його запах. А ще він відчував запах білого чоловіка… і пороху.

Обережно…

О так. Вовк був обережним. Вовки бігають, роздирають і вбивають, але коли їм доводиться… Вовки знали про обережність.

Він спускався вниз на чотирьох лапах, тихий, як дим, червоний, як гальмівні вогні.

16

Ґарднер дедалі більше нервував. Як на Джека, він видавався людиною на межі істерики. Його очі гарячково бігали від студії, де Кейсі перелякано слухав, що коїться нагорі, до Джека, а тоді до зачинених дверей, що вели в коридор. Більшість криків стихли кілька секунд тому.

Сонні Сінґер попрямував до дверей.

– Я піду подивлюся, що…

– Ти нікуди не підеш! Залишайся на місці!

Сонні смикнувся, наче Ґарднер ударив його.

– Що трапилося, Превелебний Ґарднере? – спитав Джек. – Ви маєте знервований вигляд.

Сонні вдарив його по обличчю.

– Стеж за язиком, плюгавчику! Стеж!

– Ти теж нервуєшся, Сонні. І ти, Ворвіку. І Кейсі…

– Стуліть йому пельку! – раптом скрикнув Ґарднер. – Ви можете зробити хоч щось? Я що, все маю робити сам?

Сонні знову вдарив Джека, набагато сильніше. З носа хлопчика потекла кров, але він посміхався. Тепер Вовк був дуже близько… і Вовк пильнував. У Джека виникла божевільна надія, що вони, можливо, виберуться звідси живими.

Кейсі раптом випростався, зірвав з вух навушники і увімкнув внутрішній зв’язок.

– Превелебний Ґарднере, я чую сирени по зовнішніх мікрофонах.

Вирячені очі Ґарднера спинилися на Кейсі.

– Що? Скільки? Як далеко?

– Здається, далеко, – сказав Кейсі. – Ще далеко, але вони їдуть сюди. Жодних сумнівів.

Нерви Ґарднера зірвалися остаточно. Джек бачив, як це сталося. Ґарднер нерішуче сів, а тоді витер рот долонею.

Питання не в тому, що відбувається нагорі, і навіть не в сиренах. Він знає, що наближається Вовк. Він теж його відчуває, і це йому не подобається. Вовку, у нас є шанс! Ми можемо вирватися!

Ґарднер віддав револьвер Сонні Сінґеру.

– У мене немає часу ні на поліцію, ні на безлад нагорі. Найголовніше зараз – Морґан Слоут. Я їду в Мансі. Ти та Енді їдете зі мною, Сонні. Тримай на мушці друга Джека, поки я не виведу машину з гаража. Почуєте клаксон – виходьте.

– А Кейсі? – спитав Енді Ворвік.

– А так, звісно, Кейсі також, – миттю погодився Ґарднер, і Джек подумав: «Він тікає від вас, тупі кретини. Він тікає, це ж очевидно, це можна написати на білборді, поставленому на Сансет-стрит, а ваші криві мізки цього не розуміють. Ви сидітимете тут і чекатимете на клаксон десять років, якщо тільки їжа і туалетний папір не закінчаться раніше».

Ґарднер підвівся. Сонні Сінґер – обличчя його почервоніло від гордощів – сів за стіл і спрямував зброю на Джека.

– Якщо його відсталий друг з’явиться, – сказав Ґарднер, – застрель його.

– Як він може з’явитися? – здивувався Сонні. – Він же в Ящику.

– Не має значення, – відповів Ґарднер. – Він злий, вони злі, це не обговорюється, це аксіома. Якщо з’явиться кретин, застрель обох.

Він покопирсався в ключах, що висіли на кільці, і вибрав потрібний.

– Коли почуєте клаксон, – сказав він, відчинив двері і вийшов.

Джек нашорошив вуха, вслухаючись у сирени, але нічого не почув. Двері зачинилися за Сонячним Ґарднером.

17

Час розтягувався. Хвилина здавалася двома, дві – десятьма, чотири – цілою годиною. Троє Ґарднерових «помічників» нагадували хлопчаків у грі «На місці стій». Сонні аж застиг за столом – він жадав цього місця, снив ним. Револьвер було спрямовано Джекові в обличчя. Ворвік стояв біля дверей у коридор. Кейсі сидів у яскраво освітленій буді з навушниками на голові й тупо витріщався на іншу скляну панель, що відмежовувала студію від темної каплички. Він нічого не бачив, тільки слухав.

– Ви, певно, знаєте, що він вас із собою не забере, – порушив гнітючу тишу Джек.

Його здивував власний голос. Упевнений, без страху.

– Заткайся, плюгавчику.

– Не затримуй дихання, поки не почуєш, як гуде клаксон, – відповів Джек, – а то станеш синім-синім.

– Скаже ще хоч слово – Енді, зламай йому ніс, – буркнув Сонні.

– Правильно, – відповів Джек, – зламай мені ніс, Енді, застрель мене, Сонні. Копи вже їдуть. Ґарднер зник, і вони знайдуть вас трьох над трупом у гамівній сорочці. – Він замовк, а тоді додав: – Над трупом у гамівній сорочці зі зламаним носом.

– Удар його, Енді, – сказав Сонні.

Енді Ворвік від дверей підійшов до Джека, що сидів на стільці зі спущеними штанами і трусами та ще й у гамівній сорочці.

Джек повернув обличчя до Ворвіка.

– Правильно, Енді! – сказав він: – Удар мене. Я й не поворухнуся. Чудова мішень.

Енді Ворвік стиснув кулак, замахнувся… і завагався. У його очах відбилася невпевненість. На столі Ґарднера стояв електронний годинник. Очі Джека ковзнули по ньому і повернулися до Ворвіка.

– Минуло чотири хвилини, Енді. Скільки часу треба, щоб вивести машину з гаража? Особливо, коли він поспішає?

Сонні Сінґер підскочив із крісла Сонячного Ґарднера, обійшов стіл і кинувся до Джека. Його вузьке обличчя палало від люті. Пальці стиснулися в кулаки. Ворвік, значно сильніший за Сонні, спинив його. На обличчі Ворвіка відбилася тривога – сильна тривога.

– Зажди.

– Я не хочу цього чути! Я не…

– Чому б тобі не спитати в Кейсі, як далеко сирени? – спитав Джек, і Ворвік ще більше насупився. – Вас надурили, ви хіба цього не знали? Окреслити Вам проблему? Тут дуже паршиво. Він знає це – вже унюхав. Він скинув усе на вас. Зважаючи на звуки зверху…

Сінґер вирвався із рук Ворвіка і ляснув Джека по щоці. Його голова смикнулася вбік і повернулася на місце.

– Усе дуже й дуже погано.

– Замовкни, інакше я тебе вб’ю, – зашипів Сонні.

Цифри на електронному годиннику змінилися.

– Уже п’ять хвилин.

– Сонні… – У Ворвіка на мить перехопило подих. – Давай знімемо з нього цю штуку.

– Ні! – крик Сонні був ображеним, лютим… і вкрай наляканим.

– Ти знаєш, що казав Превелебний, – швидко сказав Ворвік. – Раніше. Коли приїхали люди з телебачення. Ніхто не має бачити гамівних сорочок. Вони не зрозуміють. Вони…

Клац. Увімкнувся інтерком:

– Сонні! Енді! – Голос Кейсі повнився переляком. – Вони близько. Сирени! Що нам робити?

– Розв’яжімо його зараз! – обличчя Ворвіка зблідло, і лише на вилицях горів рум’янець.

– Ще Превелебний Ґарднер сказав…

– Мене не їбе, що там казав Превелебний Ґарднер! – Голос Ворвіка стишився до шепоту. Тепер він озвучував найбільший дитячий страх: – Вони нас упіймають, Сонні! Вони нас упіймають!

І Джек подумав, що чує сирени, хоча, можливо, це була тільки його уява.

Погляд Сонні нерішуче пройшовся по Джеку. Він підняв револьвер, і на мить Джек повірив, що Сонні й справді збирається його застрелити.

Минуло вже шість хвилин, а Ґарднер досі не натискав на клаксон, повідомляючи, що deus ex machina[204]204
  Бог із машини (лат.) – прийом в античній драматургії, що означає несподіваний поворот у фабулі завдяки втручанню сторонніх сил. У авторів наявна гра слів: deus ex machina – і несподіваний поворот, і буквально – «бог із авто», тобто Ґарднер.


[Закрыть] готовий довезти їх до Мансі.

– Ти розв’язуй його, – насупившись, буркнув Сонні Енді Ворвіку. – Я не хочу торкатися до нього. Він грішник. І педик.

Сонні повернувся за стіл, а Енді Ворвік заходився розв’язувати гамівну сорочку.

– Краще мовчи, – важко дихав Енді. – Краще мовчи. Інакше я сам тебе вб’ю.

Права рука вільна. Ліва рука вільна. Руки безсило впали на коліна. Голки та шпильки повернулися.

Ворвік зняв із нього жахливу сірувато-коричневу гамівну сорочку з парусини із сирицевими зав’язками. Глянув на нього і скривився. Швидко перетнув кімнату і взявся засовувати сорочку в сейф Сонячного Ґарднера.

– Підтягни штани, – гаркнув Сонні. – Гадаєш, я хочу витріщатися на твоє хазяйство?

Джек підтягнув труси, узявся за пояс штанів, упустив його, а тоді нарешті зміг одягнутися.

Клац! Інтерком:

– Сонні! Енді! – Кейсі бився в паніці. – Я щось чую!

– Вони наближаються? – Сонні мало не кричав. Ворвік удвічі швидше заходився засовувати сорочку в сейф. – Вони вже повертають до централь…

– Ні! В каплиці! Я нічого не бачу, але чую щось у…

Дзвін розбитого скла. Ворвік стрибнув з пітьми каплиці в студію.

18

Динаміки страшно підсилили крики Кейсі, коли він відкотився на своєму кріслі від пульта.

Студію затопив шторм скла. Вовк усіма чотирма лапами приземлився на похилу контрольну панель і чи то зістрибнув, чи то сповз із неї; очі його сяяли червоним вогнем. Довгими кігтями він повертав тумблери, довільно вмикав перемикачі. Магнітофон Сонні з великими котушками увімкнувся.

– …КОМУНІСТИ! – завив голос Сонячного Ґарднера. Увімкнений на повну, він глушив і крики Кейсі, і горлання Ворвіка: «Пристрель його, Сонні, пристрель його, пристрель». Голос Ґарднера був не єдиним. На фоні, наче музика з пекла, тріщали впіймані зовнішніми мікрофонами Кейсі сирени каравану патрульних машин, що заповнювали під’їзну доріжку «Дому Сонця».

– О, ВОНИ СКАЖУТЬ ВАМ, ЩО ЦЕ ДОБРЕ — ДИВИТИСЯ ТІ БРУДНІ КНИЖКИ! ВОНИ СКАЖУТЬ, ЩО ЗАКОН, ЯКИЙ ЗАБОРОНЯЄ МОЛИТВУ В ГРОМАДСЬКИХ ШКОЛАХ — НЕ БІДА! ВОНИ СКАЖУТЬ НЕ ПЕРЕЙМАТИСЯ, ЩО ШІСТНАДЦЯТЬ КОНГРЕСМЕНІВ І ДВА ГУБЕРНАТОРИ ВИЗНАЛИ СВОЮ ГОМОСЕКСУАЛЬНІСТЬ! ВОНИ СКАЖУТЬ…

Стілець Кейсі відкотився до скляної стіни між студією та кабінетом Сонячного Ґарднера. Хлопець повернув голову – і на мить вони побачили його агонізуючі вирячені очі. Тоді Вовк зістрибнув із контрольної панелі. Нахилив голову до живота Кейсі, вгризся в нього. Його щелепи заходилися розтулятися і затулятися зі швидкістю машини для розрізання цукрової тростини. Кров ударила вгору і залила вікно, коли Кейсі забився в судомах.

– Застрель його, Сонні! Застрель цю блядську істоту! – кричав Ворвік.

– Гадаю, я краще застрелю його, – сказав Сонні, дивлячись на Джека.

Він говорив зі впевненістю людини, що прийняла дуже важливе рішення. Він кивнув і ощирився.

– …ДЕНЬ ГРЯДЕ, ХЛОПЧИКИ! О ТАК, ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ, КОЛИ ВСІ КОМУНІСТИ, ГУМАНІСТИ, ПРИРЕЧЕНІ НА ПЕКЛО АТЕЇСТИ ВИЯВЛЯТЬ, ЩО СКЕЛЯ НЕ ЗАХИСТИТЬ ЇХ, МЕРТВЕ ДЕРЕВО НЕ СТАНЕ ЇХНІМ ПРИТУЛКОМ! ВОНИ ЗБАГНУТЬ. СКАЖІТЬ АЛІЛУЯ! ВОНИ ЗРОЗУМІЮТЬ…

Вовк гарчав і рвав на шмаття.

Сонячний Ґарднер просторікував про комуністів і гуманістів, приречених на пекельні муки штовхачів наркоти, які хотіли б, щоб молитви ніколи не повернулися в громадські школи.

Сирени надворі; ляскання дверцят машин; хтось каже комусь не поспішати; хлопчик наляканий.

– Так, це все ти, ти накоїв ці біди.

Сонні звів револьвер сорок п’ятого калібру. Дуло було настільки ж великим, як і горло тунелю в Оутлі.

Скляна стіна між студією і кабінетом із гучним хрипким ревінням розбилася на друзки. Сіро-чорна волохата фігура скочила в кімнату; морда була розрізана уламком скла, ноги кривавили. Воно ревіло майже як людина, і у свідомість Джека ввірвалася настільки могутня думка, що вона відкинула його назад:

ТИ НЕ НАШКОДИШ СТАДУ!

– Вовку! – закричав він. – Обережно! Обережно, у нього ре…

Сонні двічі натиснув на спусковий гачок. Оглушливі постріли в замкненому просторі. Кулі призначалися не Вовкові – їх спрямували в Джека. Однак влучили вони в перевертня, бо саме тієї миті Вовк опинився між хлопчиками. Джек побачив два величезні, нерівні скривавлені отвори в боці Вовка – там, де кулі пройшли наскрізь. Відбившись від його ребер, вони змінили напрямок, і жодна не влучила в Джека, хоча він відчув, як одна із них пролетіла повз його ліву щоку.

– Вовку!

Вовкові м’які стрибки стали незграбними. Праве плече поїхало вперед, тицьнулося в стіну, розбризкало кров і збило обрамлене фото Сонячного Ґарднера у фесці храмовника[205]205
  Храмовник – член середньовічного католицького духовно-лицарського ордену.


[Закрыть].

Сміючись, Сонні Сінґер повернувся до Вовка і знову вистрелив. Він тримав зброю обома руками, і його плечі смикнулись від віддачі. Дим від пострілу застиг густою, непорушною, шкідливою завісою. Вовк упав на чотири лапи, а тоді якось зіп’явся на задні. Руйнівний рев болю та люті перекрив оглушливий голос Сонячного Ґарднера.

Сонні вистрелив у Вовка чотири рази. Куля пробила діру в його лівій лапі: кров і хрящі розлетілися врізнобіч.

ДЖЕКІ! ДЖЕКІ! О, ДЖЕКІ, БОЛИТЬ, МЕНІ ТАК БОЛИТЬ…

Джек рушив уперед і схопив електронний годинник Ґарднера; це було першим, що трапилося під руку.

– Сонні, стережися! – закричав Ворвік. – Стережися…

Вовк, тіло якого перетворилося на клубок сплутаного закривавленого волосся, стрибнув на нього. Ворвік схопився за вовкулаку, і на мить здалося, що вони танцюють.

– В ОЗЕРІ ВОГНЕННОМУ НАВІКИ! АДЖЕ СКАЗАНО В БІБЛІЇ…

Щойно Сонні почав повертатися, Джек щосили опустив йому на голову електронний годинник-радіоприймач. Пластик зламався. Цифри на передній панелі заблимали. Сонні повернувся, намагаючись підняти револьвер. Джек махнув годинником по висхідній дузі, яка закінчилася в роті у Сонні. Губи Сінґера роз’їхалися в широчезній посмішці. Зуби розкришилися. Указівний палець знову натиснув на спусковий гачок. Куля потрапила в підлогу між ногами.

Він відлетів до стіни, відштовхнувся від неї спиною і посміхнувся Джеку закривавленим ротом. Похитнувшись, знову підняв револьвер.

– Проклятий…

Вовк швиргонув Ворвіка. Той пролетів через кімнату і врізався в спину Сонні, коли той вистрелив. Куля потрапила не в Джека, а в бобіну студійного магнітофона, і розтрощила її. Гучний голос Сонячного Ґарднера замовк. Динаміки завили.

Хитаючись, Вовк із гарчанням ішов на Сонні Сінґера. Той наставив револьвер на нього і натиснув на спусковий гачок. Замість гуку пострілу пролунало сухе, безсиле клацання. Кривава посмішка Сонні зникла.

– Ні, – м’яко вимовив він і натиснув на спусковий гачок… знову… знову… Коли Вовк наблизився до нього, Сонні кинув револьвер і спробував оббігти великий стіл Ґарднера. Револьвер ударився об лоб Вовка, і перевертень, зібравши рештки сил, стрибнув через стіл до Сонні, розкидаючи все, що там було. Сонні позадкував, але Вовк схопив його за руку.

– Ні! – закричав Сонні. — Краще не треба, ти повернешся назад, у Ящик, я тут дуже важлива персона. Я… Я… АААААА!

Вовк вивернув руку Сонні. Пролунав хрумкіт – наче надто жвава дитина відірвала ніжку зготованої на обід індички. І раптом рука Сонні опинилася у великій передній лапі Вовка. Сонні позадкував, із його плеча лилася кров. Джек побачив білий вершечок кістки. Він відвернувся, і йому стало дуже зле.

На мить увесь світ занурився в сіре.

19

Коли він знову роззирнувся, Вовк стояв, похитуючись посеред безладу, який колись був кабінетом Ґарднера. Його очі світло-жовто виблискували, як майже зотлілі свічки. Щось відбувалося з його обличчям, руками, ногами… Джек бачив, що він знову обертається на Вовка… а потім уповні збагнув, що це означає. Давні легенди брехали, стверджуючи, що перевертня можуть вбити тільки срібні кулі, але, ймовірно, мали рацію щодо іншого. Вовк перевтілювався, бо помирав.

– Вовку, ні! – простогнав він і зміг підвестися. На півдороги до Вовка підсковзнувся, упав на коліно, знову зіп’явся. – Ні!

– Джекі… – низький, схожий на ричання гортанний голос… але це слово Джек розчув.

І дивовижно, але Вовк намагався усміхнутися.

Ворвік відчинив персональні Ґарднерові двері у двір і повільно позадкував сходами, широко розплющивши очі від жаху.

– Пішов! – крикнув Джек. — Забирайся геть!

Енді Ворвік тікав, як наляканий кролик. З апарата внутрішнього зв’язку крізь гудіння перешкод долинув голос Френкі Вільямса. Його переповнював жах, а ще похмуре, хворобливе збудження.

– Боже, ви тільки погляньте! Наче хтось загрався м’ясним тесаком! Хто-небудь, перевірте кухню!

– Джекі…

Вовк упав, як зрубане дерево. Джек опустився навколішки і перевернув його. Волосся на обличчі Вовка тануло з неймовірною швидкістю, як під час уповільненої зйомки. Очі знову стали червонувато-коричневими. Джеку вони видавалися страшно втомленими.

– Джеку… – Вовк підвів закривавлену лапу і торкнувся щоки Джека. – Потрапив… у тебе… Він влучив?

– Ні. – Джек колисав голову друга. – Ні, Вовку, у мене не влучила жодна куля. Жодна.

– Я… – Очі Вовка заплющилися, знову повільно розплющилися. Нестерпно ніжна посмішка осяяла його обличчя, і він повільно заговорив, виділяючи кожне слово: – Я… зберіг… стадо… від… небезпеки…

– Так, зберіг. – Обличчям Джека текли сльози. Від них було боляче. Він колисав кудлату голову Вовка і плакав. – Ти врятував, старий добрий Вовку…

– Добрий… старий добрий Джекі.

– Вовку, я піднімуся нагору… там копи… «швидка»…

– Ні! – З неймовірним зусиллям Вовк знову трохи підвівся. – Іди… ти йди…

– Без тебе — ні, Вовку! – В очах двоїлося, троїлося. Він тримав голову Вовка на обпечених руках. – Без тебе ніколи…

– Вовк не хоче жити в цьому світі. – Вовк гучно видихнув і спробував ще раз посміхнутися. – Пахне… пахне так погано…

– Вовку… послухай, Вовку.

Вовк м’яко взяв його за долоні, і Джек відчув, як з долонь друга зникає шерсть. Жахливе примарне відчуття.

– Я люблю тебе, Джекі.

– Я також тебе люблю, Вовку, – відповів Джек. – Просто тут і просто зараз.

Вовк посміхнувся…

– Повертаюся, Джекі… Я відчуваю. Повертаюся…

Раптом руки Вовка стали невагомими.

– Вовку! – закричав Джек.

– Повертаюся додому.

– Вовку, ні! – Джек відчував, як тремтить і смикається серце. Воно могло розбитися – о так, серця розбиваються, він це відчував. – Вовку, не йди, я люблю тебе!

Раптом Вовк став легшим, прозорим. Він засяяв, обертаючись на молочаєвий пух… перетворювався на мерехтливу ілюзію… На Дивовиддя.

– …прощавай…

Вовк танув, танув… танув.

– Вовку!

– …люблю тебе, Дж…

Вовк пішов. На підлозі залишився лише кривавий силует.

– Боже, – простогнав Джек. – Боже. Боже.

Він обхопив себе руками і, стогнучи, заходився хитатися вперед-назад у розгромленому кабінеті.