Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 50 страниц)

Розділ двадцять сьомий
Джек знову вшивається

1

Минув час. Джек гадки не мав, багато чи мало. Він сидів, обхопивши себе руками, ніби на ньому знову була гамівна сорочка, хитався туди-сюди, стогнав і питав себе, невже Вовка справді не стало.

Його не стало. О так, не стало. І здогадайся, хто його вбив, Джеку? Здогадайся, хто?

Якоїсь миті апарат внутрішнього зв’язку затріщав. За секунду високовольтні перешкоди заглушили все – апарат внутрішнього зв’язку, балаканину нагорі, неробочий хід двигунів надворі. Джек ледь помітив це.

Іти далі. Вовк казав іти далі.

Я не можу. Не можу. Я стомився. Що б я не робив, усе неправильно. Гинуть люди…

Годі себе жаліти, кретине! Подумай про свою матір, Джеку.

Ні! Я втомився. Облиште мене.

І про королеву.

Благаю, просто дайте мені спокій…

Зрештою Джек почув, як відчиняють двері зверху на сходах, і це розбудило його. Він не хотів, аби його тут знайшли. Нехай вони заберуть його на вулиці, на задньому дворі, але не в цій смердючій, задимленій і закривавленій кімнаті, де його катували, а друга – вбили.

Навряд чи усвідомлюючи власні дії, Джек узяв конверт із написом «ДЖЕК ПАРКЕР». Зазирнув усередину і побачив медіатор, срібний долар, свій пошарпаний гаманець і дорожній атлас «Ренд Мак-Неллі». Він нахилив конверт і побачив мармурову кульку. Він склав усе в рюкзак і накинув його на плечі. Джек почувався так, ніби його загіпнотизували.

Кроки на сходах – повільні та обережні.

– …де цей бісів вимикач…

– …дивний запах, як у зоопарку…

– …дивіться, хлопці…

Джекові очі натрапили на сталевий лоток для файлів із охайно складеними конвертами, на яких було написано: «Я СТАНУ ПРОМЕНЕМ СОНЦЯ ДЛЯ ІСУСА». Джек узяв собі два.

Тепер, коли вони загребуть тебе на виході, то зможуть повісити на тебе і грабунок, і вбивство. Байдуже. Тепер він ішов, просто щоб не стояти. Не більше.

Задній двір виявився абсолютно порожнім. Джек стояв на вершині сходів, що вели крізь будову, і роззирався навколо, не вірячи власним очам. Із центрального входу долинали голоси, спалахи світла, а також випадкові вкраплення статичних перешкод. А ще голоси диспетчерів по поліційних раціях, які не вимкнулися, попри стрибок напруги. Це неможливо. Хіба що поліціянтів так сильно вразило те, що вони знайшли всередині…

Тоді ліворуч від Джека – менше ніж за двадцять футів – пролунав приглушений голос.

– Господи помилуй! Ти можеш у таке повірити?

Джек повернув голову. Там, на втоптаній землі, лежав Ящик, схожий на примітивну труну залізного віку. Електричний ліхтарик освітлював його нутрощі. Джек роздивився підошви черевиків. Розмита постать припала до отвору в Ящику, вивчаючи двері.

– Здається, ніби цю штуку виламали просто з петель, – гукнув у Ящик чоловік, що оглядав двері. – Гадки не маю, як таке взагалі можна зробити. Петлі сталеві. Але їх просто… викрутили.

– Забудь про ті бісові петлі, – відповів гугнявий голос. – У цій грьобаній штуці… вони тримали дітей, Полі! Справді тримали! Дітей! Їхні ініціали на стінах…

Промінь ліхтарика порухався.

– …і вірші з Біблії.

Промінь знову порухався.

– …і малюнки. Маленькі малюночки. Маленькі фігурки чоловіків і жінок, ну, як діти малюють… Господи, як гадаєш, Вільямс про це знав?

– Певно, знав, – відказав Полі, досі розглядаючи вигнуті й скручені сталеві петлі дверей Ящика.

Полі зігнувся над Ящиком, а його колега вилазив звідти. Не особливо намагаючись сховатися, Джек перейшов за ними через відкритий двір. Він пройшов уздовж гаража і вийшов на узбіччя. Звідти глянув на безладне скупчення поліційних машин, що стояли на передньому дворі «Дому Сонця». Джек стояв і дивився, як машина «швидкої допомоги» пролітала дорогою повз нього. Блимали проблискові вогні, завивала сирена.

– Я любив тебе, Вовку, – пробурмотів Джек і витер рукою мокрі очі.

Він ішов униз темною дорогою і гадав, що копи схоплять його за милю на захід від «Дому Сонця». Але минуло вже три години, а його досі не схопили. Вочевидь, у копів було чим зайнятися в будинку.

2

Десь попереду простягалася автомагістраль, за наступним пагорбом або через один. Джек бачив, як помаранчево сяяли на небокраї потужні натрієві лампи; чув, як ревіли великі машини. Він зупинився в засміченому вибалку і вимив руки та обличчя під струменем води, що вибивалася з водопровідної труби. Вода була паралізуюче холодною, але вона принаймні ненадовго стишила біль у набряклих руках. Давні тривоги непрошеними гостями верталися до нього.

Якусь мить Джек просто стояв під темним небом Індіани і слухав ревіння вантажівок. Вітер перешіптувався з деревами і куйовдив його волосся. Серце боліло від втрати Вовка, але навіть це не могло перекреслити відчуття того, як добре, як же добре бути вільним.

За годину водій вантажівки зупинився біля втомленого, блідого хлопця, що стояв на аварійній смузі зі зведеним великим пальцем. Джек заліз у машину. Він був надто втомленим і надто нещасним, щоб розповідати Історію – у будь-якому разі, він уже її майже забув. Він гадав, що скоро вона повернеться.

– На захід, – сказав він. – Якомога далі.

– Я тебе висаджу десь усередині штату.

– Чудово, – сказав Джек і заснув.

Великий «даймонд-рео» летів крізь холодну ніч Індіани. Із програвача лунав Чарлі Деніелс, і авто прямувало на захід, женучись за світлом власних фар в Іллінойс.

Розділ двадцять восьмий
Сон Джека

1

Звісно ж, Вовк був із ним. Вовк повернувся додому, але його велика вірна тінь їхала поряд із Джеком в усіх вантажівках, фургонах «фольксваген» та запорошених автівках автострадами Іллінойсу. Цей усміхнений привид краяв Джекові серце. Іноді він бачив – майже бачив – гігантський волохатий силует Вовка, що мчить уздовж дороги, дуркує на порожніх полях. Вільний Вовк сяяв яскраво-помаранчевими очима. Коли він відводив погляд убік, то Джек відчував, як йому бракує руки Вовка. Зараз, коли він так сильно сумував за другом, йому було прикро згадувати, як він сердився на Вовка – від сорому обличчя пашіло. Як же часто він хотів просто покинути Вовка. Соромно, соромно. Вовк був… Джек довго добирав потрібне слово і знайшов його – «шляхетний». І ця шляхетна істота, настільки чужа в цьому світі, померла через нього.

Я зберіг стадо. Джек Сойєр більше не був стадом. Я зберіг стадо. Траплялося так, що водії вантажівок чи страхові агенти, які підбирали цього дивного, надзвичайного хлопчика з узбіччя – підбирали, навіть якщо хлопчик був весь брудний і кошлатий, навіть якщо вони ніколи до того не допомагали автостоперам – позирали на нього і бачили, що він ковтає сльози.

Джек оплакував Вовка, їдучи через Іллінойс. Він якимось чином знав, що не матиме в цьому штаті жодних проблем із голосуванням, і це справді було так: щойно він підводив угору великий палець або просто дивився в очі водію – його миттєво підвозили. Більшість водіїв навіть не цікавила його Історія. Вистачало короткого пояснення, чому він подорожує сам. «Я їду до друга в Спрінгфілд». «Я маю взяти авто і доправити його додому». «Чудово, чудово», – казали водії. Вони його хоч слухали? Джек не міг сказати. Його свідомість швидко перебирала височенний стос спогадів про Вовка, який бовтається у воді, рятуючи своїх тварин із Територій; Вовка, який обнюхує картонну коробку, де лежав бургер; Вовка, який заштовхує їжу в його сарай, вривається у студію звукозапису, бере на себе постріли, тане… Джек не хотів знову і знову бачити ці образи, але вони поверталися, випалюючи його очі слізьми.

Неподалік від Денвілля невисокий чоловік років п’ятдесяти зі сталево-сірим волоссям і насмішкуватим, але серйозним виразом людини, яка два десятиліття вчила п’яті класи, кинув на Джека кілька хитрих поглядів і зрештою спитав:

– Тобі не холодно, приятелю? Тобі треба щось більше, ніж твоя благенька курточка.

– Можливо, зовсім трішки, – сказав Джек.

Сонячний Ґарднер уважав, що джинсових курток цілком досить для польових робіт узимку, але тепер холод просочувався крізь пори й пробирав до кісток.

– У мене на задньому сидінні лежить пальто, – сказав чоловік. – Візьми його. Ні, навіть не намагайся відмовитися. Пальто тепер твоє. Повір мені, я не змерзну.

– Але…

– У тебе немає вибору. Це тепер твоє пальто. Поміряй його.

Джек засунув руку за сидіння і потягнув важку тканину собі на коліна. Спершу вона не мала жодної форми – абстрактне щось. Раптом з’явилася велика накладна кишеня, тоді – видовжений ґудзик. Коротке пальто, що пахло люльковим тютюном.

– Моє старе, – сказав чоловік. – Тримаю його в машині тільки тому, що не знаю, що з ним робити. Минулого року діти подарували мені цю штуку на гусячому пір’ї. Тож бери пальто собі.

Джек закутався в пальто, вдягнувши його зверху джинсової куртки.

– О, як добре, – сказав він.

Його наче обійняв ведмідь, що полюбляє тютюн «Боркум Ріфф».

– Добре, – сказав чоловік. – Тепер, якщо тобі знову доведеться стояти на холодній, вітряній дорозі, ти зможеш подякувати Майлзу П. Кайґеру з Огдена, штат Іллінойс, за порятунок твоєї шкіри. Твоєї… – Майлз П. Кайґер, здавалося, хотів сказати щось іще: слово на мить зависло в повітрі, чоловік досі всміхався; тоді його усміх викривило дурне збентеження, і Кайгер витягнув голову вперед. Джек помітив, як щоки чоловіка вкриваються червоними плямами.

Твоя (якась) шкіра?

О ні.

Твоя чарівна шкіра. Її хочеться гладити, цілувати, обожнювати… Джек глибше засунув руки в кишені короткого пальта, щільніше закутався. Майлз П. Кайґер з Огдена, штат Іллінойс, дивився прямо вперед.

– Гм! – буркнув Кайґер, точнісінько, як чоловічок із коміксів.

– Дякую за пальто, – сказав Джек. – Справді. Я буду вам за нього вдячним, де б я його не носив.

– Звісно, добре, – сказав Кайґер, – не переймайся. – Однак на мить його обличчя стало майже таким же дивним, як і обличчя бідного Донні Кіґана в «Домі Сонця». – Там попереду є одне місце, – неспокійний, уривчастий, сповнений фальшивого спокою голос, – ми могли б пообідати там, якщо хочеш.

– У мене не залишилося грошей, – сказав Джек, і в його словах було рівно два долари тридцять дев’ять центів брехні.

– Не переймайся через це. – Кайґер уже увімкнув поворотні вогні.

Вони в’їхали на відкриту всім вітрам, майже порожню стоянку перед низьким сірим приміщенням, що скидалося на залізничний вагон. Неонова вивіска над парадними дверима сяяла словами «ІМПЕРАТОРСЬКА ВЕЧЕРЯ». Кайґер спинився перед одним із широких вікон, і вони вийшли з машини. Джек збагнув, що це пальто врятує його від морозів. Груди та руки, здавалося, захищав шерстяний панцир. Джек рушив до дверей під блискучою вивіскою, але обернувся, коли збагнув, що Кайґер досі стоїть біля машини. Чоловік із сірим волосся, лише на дюйм чи два вищий, ніж Джек, дивився на нього через дах машини.

– Агов, – почав Кайгер.

– Послухайте, я з радістю поверну вам пальто.

– Ні, воно тепер твоє. Я просто подумав, що я насправді не голодний, і якщо поїду зараз, то скоро опинюся вдома.

– Зрозуміло.

– Ти тут швидко знайдеш іншу машину. Легко. Обіцяю. Я б не кинув тебе тут, якби ти міг застрягти.

– Добре.

– Зажди. Я ж обіцяв пригостити тебе, тому так і зроблю. – Він засунув руку в кишеню штанів і простягнув купюру через дах машини Джеку. Холодний вітер куйовдив волосся, притискав його до лоба. – Візьми.

– Ні, дякую. – відмовив Джек. – Усе гаразд. У мене є кілька баксів.

– Купи собі гарний стейк, – сказав Кайґер і потягнувся через дах так, наче простягав хлопчику не купюру, а рятівне коло. Або ж сам хотів до нього дістатися.

Джек неохоче повернувся й узяв гроші з руки Кайґера. Десятка.

– Щиро вам дякую. Справді, дякую.

– Гей, а чому б тобі не взяти газету, щоб мати що почитати? Ну, знаєш, якщо тобі доведеться трохи почекати чи щось таке, – Кайґер уже відчинив дверцята машини, нахилився і дістав із заднього сидіння складений таблоїд.

– Я вже його прочитав, – він кинув газету Джеку.

Кишені пальта були настільки місткими, що Джек зміг запхати складену газету в одну із них. Майлз П. Кайґер постояв із мить біля відчинених дверцят, примруженим оком дивлячись на Джека.

– Сподіваюся, ти не образишся на мої слова, але на тебе чекає цікаве життя, – сказав він.

– Воно вже доволі цікаве, – чесно відповів Джек.

Солсбері-стейк[206]206
  Солсбері-стейк – страва, приготована з фаршу яловичини та інших інгредієнтів, подається із соусом. Стейк названо на честь його винахідника – американського фізика доктора Джеймса Солсбері.


[Закрыть] коштував п’ять доларів і сорок центів; він подавався з картоплею фрі. Джек сів у дальньому кутку стійки і розгорнув газету. Історія була на другій сторінці. За день до того він бачив її на першій шпальті газети штату Індіана. «Арештовано підозрюваних, що пов’язані з жахливими смертями». У ході розслідування смертей шести підлітків у «Біблійному Домі Сонячного Ґарднера для заблукалих хлопчиків» місцевому судді першої інстанції Ернесту Феєрчайлду і патрульному Френку Б. Вільямсу з Каюги, штат Індіана, висунуто звинувачення в розкраданні громадських фондів і хабарництві. Популярний євангеліст Роберт «Сонячний» Ґарднер швидше за все втік з території «Дому» саме перед приїздом поліції, і хоча ордер на його арешт ще не виписано, священика активно шукають, щоб поставити важливі для слідства запитання. «Ще ОДИН ДЖИМ ДЖОНС[207]207
  Джим Джонс – лідер секти, винний у трагедії Джонстауна.


[Закрыть]?» – питав підпис під фотографією Ґарднера. На ній він постав у всій своїй величі, розкинувши руки, а волосся спадало з голови ідеальними хвилями. Службові собаки вивели копів до невеличкої ділянки поряд із парканом під напругою, де і знайшли трупи. Хлопчиків закопали в землю без жодних церемоній. Із п’яти тіл чотири розклалися настільки, що впізнати їх неможливо. Можливо, їм удасться ідентифікувати Ферда Дженклова. Батьки поховають його по-справжньому, постійно дивуючись, що вони зробили не так. Як сталося, що любов батьків до Ісуса прирекла на смерть їхнього розумного бунтівного сина.

Принесли пересолений стейк. Він смакував, як шерсть, але Джек з’їв усе до останньої крихти. Вимочував недосмаженою картоплею «Імператорської вечері» усю густу підливу. Він саме доїдав, коли поряд спинився бородатий далекобійник із сигарою в роті, у бейсболці «Детройтських Тигрів»[208]208
  «Детройтські Тигри» – американська професійна бейсбольна команда, що базується в Детройті, штат Мічиган.


[Закрыть] на довгому чорному волоссі й парці, схоже, зшитій із вовчих шкур.

– Підкинути тебе на захід, хлопче? Я їду в Декатур.

Половина відстані до Спрінгфілда за раз.

2

Тієї ночі в мотелі, про який розповів далекобійник, де ліжко коштувало три бакси, Джеку наснилося лише два чітких сни. А можливо, він пригадав тільки два з багатьох, які бачив тієї ночі. Або ж ці два насправді були частинами одного великого сну. Він зачинив двері, відлив у розбитий брудний нужник у кутку, засунув рюкзак під подушку і заснув, тримаючи в руці велику мармурову кульку, яка на Територіях була люстерком. Звідкись линуло відлуння музики, майже кіношний штрих: запальний тривожний бібоп. Такий тихий, що Джек міг лише сказати, що провідні інструменти тут – труба та альт-саксофон. «Річард, – сонно подумав Джек. – Завтра я побачуся з Річардом Слоутом». І, втративши ритм далекого мотиву, впав у безкінечну нестяму.

Вовк біг до нього по підірваній, задимленій землі. Їх розділяли жмутки колючого дроту, що тут і там скручувалися у фантастичні безладні кільця. Глибокі траншеї розрізали безплідну землю. Вовк легко перестрибнув через одну з них, перш ніж мало не врізатися в колючий дріт.

– Стережися, – крикнув Джек.

Вовк устиг спинитися саме перед потрійним дротом. Він помахав великою лапою, щоб показати Джеку, що з ним усе гаразд, а тоді переступив через дроти. Джек відчув, як крізь нього пройшли хвилі абсолютного щастя і полегшення. Вовк не помер; Вовк знову приєднається до нього. Вовк переступив через дріт і знову побіг уперед. Але відстань між Вовком та Джеком дивним чином збільшилася вдвічі – сірий дим здіймався над багатьма траншеями, майже повністю сховавши велику волохату фігуру попереду.

– Джейсоне! – крикнув Вовк. – Джейсоне! Джейсоне!

– Я тут! – закричав Джек у відповідь.

– Не можу, Джейсоне. Вовк не може!

– Спробуй ще раз, – загорлав Джек. – Чорт забирай, не здавайся!

Вовк спинився перед нездоланним переплетінням дроту, і крізь дим Джек побачив, як той став навколішки і заходився гасати вперед-назад у пошуках проходу. Вовк бігав туди-сюди, щоразу збільшуючи дистанцію і з кожною секундою дедалі більше хвилюючись. Зрештою Вовк став на задні лапи, поклав руки на дріт і розсунув його, щоб прокричати:

– Вовк не може! Джейсоне, Вовк не може!

– Я люблю тебе, Вовку, – прокричав Джек через зотлілу рівнину.

– ДЖЕЙСОНЕ! – Вовк завив. – БУДЬ ОБЕРЕЖНИМ! Вони ЙДУТЬ за тобою. Цього разу їх БІЛЬШЕ!

«Більше кого?» – хотів запитати Джек, але промовчав. Він знав.

Тоді або змінилися всі персонажі цього сну, або просто почався новий. Він повернувся в зруйновну студію звукозапису та кабінет Сонячного Ґарднера, і повітря заповнив запах пороху і горілої плоті. Скалічене тіло Сінґера скорчилося на підлозі, а труп Кейсі звисав із розбитої скляної панелі. Джек сидів, колишучи Вовка, і розумів, що Вовк помирає. От тільки Вовк не був Вовком. У Джека на руках тремтів Річард Слоут, і це Річард помирав. За склом практичних чорних окулярів безпорадно, болісно оберталися Річардові очі.

– О ні, о ні, – з жахом видихав Джек.

Річардова рука була роздроблена, груди стали кривавим місивом і заливали кров’ю білу сорочку. Потрощені кістки біліли тут і там, як зуби.

– Я не хочу помирати, – сказав Річард. Кожне слово вартувало йому неймовірних зусиль. – Джейсоне, ти не повинен був… не повинен…

– Ти не можеш також померти, – благав Джек. – Тільки не ти.

Верхня частина тіла Річарда вигнулася на руках у Джека, з його горла линуло довге булькання, а тоді Річард зустрівся чистим і спокійним поглядом з очима Джека.

– Джейсоне. – Майже його ім’я зависло в смердючому повітрі. – ти вбив мене. – Річард видихнув: «Ти вбив ме…», – бо його губи не могли зімкнутися, аби вимовити останні звуки.

Річардові очі знову розфокусувалися, а тіло стало важчим. Більше там не було життя. Джейсона Делосіана охопив жах, і він підвів очі…

3

…а Джек Сойєр підскочив на холодному, незручному ліжку в мотелі в Декатурі, штат Іллінойс, і в жовтому напівсвітлі вуличного ліхтаря побачив настільки густу пару від власного подиху, що здавалося, ніби повітря видихало двоє людей. Він утримався від крику, тільки зчепивши руки і стиснувши їх так сильно, ніби намагався розтрощити волоський горіх. З рота знову вихопилися густі пасма пари.

Річард.

Вовк біжить мертвим світом і кличе… Кого?

Джейсона.

Серце хлопчика скажено підскочило, наче кінь, що долає перешкоду.

Розділ двадцять дев’ятий
Річард у «Тайєрі»

1

Об одинадцятій годині наступного ранку виснажений Джек Сойєр зняв із плечей рюкзак на краю довгого футбольного поля, вкритого сухою, коричневою, мертвою травою. Удалині двоє чоловіків у картатих піджаках і бейсбольних кепках прибирали садовими пилосмоками і граблями моріжок, що оточував ще віддаленіше скупчення будівель. Ліворуч від Джека, просто за вимощеною червоною цеглою бібліотекою «Тайєра», розташувалася стоянка для викладачів. Величні ворота Школи Тайєра вели до обсадженої деревами трисмугової під’їзної доріжки, яка огинала великий чотирикутний двір, розсічений вузькими алеями. Якщо щось у кампусі й виділялося, то це бібліотека – великий баугауський[209]209
  Баугауський стиль – напрям в архітектурі та прикладному мистецтві, який належить до авангардизму в класичному модернізмі. Названо на честь Баугауської школи мистецтв у Німеччині.


[Закрыть] пароплав зі скла, сталі й цегли.

Джек уже бачив, що другі ворота виходять на іншу під’їзну дорогу перед бібліотекою. Вона простягнулася на дві третини школи і закінчувалася біля смітників у сліпому завулку. Звідти починав підніматися схил, на вершині якого лежало футбольне поле.

Джек пішов угору по схилу на гамір навчальних приміщень. Коли тайєрці рушать до їдальні, він зможе знайти Річардову кімнату – у п’ятому під’їзді Нельсон-гауза.

Суха зимова трава тріщала під ногами. Джек щільно загорнувся в чудове пальто Майлса П. Кайґера. Принаймні це пальто мало стильний вигляд, на відміну від самого Джека. Він пройшов між Тайєр-голом і гуртожитком старшокласників, що носив ім’я Спенс-гауза, в напрямку до шкільного подвір’я. Ледачі передобідні голоси лунали крізь вікна Спенс-гауза.

2

Джек зиркнув у напрямку двору і побачив чоловіка похилого віку, трішки згорбленого і зеленувато-бронзового, що стояв на п’єдесталі, заввишки зі столярний верстат, і розглядав обкладинку важкої книги. Старигань Тайєр, подумалося Джеку. На статуї були накрохмалений комір, краватка і сюртук новоанглійського трансценденталіста. Мідна голова старого Тайєра, схилена над величезним томом, була звернена до навчальних приміщень.

Наприкінці доріжки Джек повернув праворуч. Раптом із вікна верхнього поверху прогримів рев: хлопці по складах кричали ім’я, що звучало як «Етерідж! Етерідж!». А тоді – нерозбірливий гамір, підсилений гуркотом меблів, що соваються дерев’яною підлогою. «Етерідж!»

Джек почув, як у нього за спиною зачиняються двері, і, озирнувшись через плече, побачив високого хлопця з брудно-білявим волоссям, що вибігав сходами зі Спенс-гауза. На ньому були твідовий піджак спортивного фасону, краватка і пара мисливських черевиків менської компанії «Л. Л. Бін». Від холоду його захищав тільки жовто-синій шарф, декілька разів огорнений навколо шиї. Його похмуре обличчя здавалося втомленим і зверхнім водночас – обличчя старшокласника, охопленого праведною люттю. Джек накинув на голову каптур короткого пальто й далі рушив стежиною.

– Щоб мені ніхто не рухався! – кричав високий хлопець до зачиненого вікна. – Ви, першаки, стійте на місці!

Джек рушив до наступної будівлі.

– Ви пересовуєте стільці! – репетував за ним високий хлопець. – Я чую, як ви це робите. ГОДІ!

А тоді Джек почув, як розлючений старшокласник закричав на нього. Джек озирнувся, і його серце гучно гупало в грудях.

– Ану пішов просто зараз у Нельсон-гауз, як би тебе там не звали, і то бігом, полетів! А то я піду до коменданта твого гуртожитку!

– Так, сер, – сказав Джек і швидко повернув у напрямку, вказаному старшим учнем.

– Ти вже спізнився щонайменше на сім хвилин! – волав на нього Етерідж, і Джек перейшов на біг підтюпцем. – Бігом, я сказав! – І Джек полетів.

Коли він почав спускатися зі схилу (Джек сподівався, що рухався в правильному напрямку; принаймні Етерідж дивився саме сюди), то побачив довгу чорну машину – лімузин – яка саме проїжджала крізь центральні ворота, повільно рухалася довгою під’їзною доріжкою до двору. І Джекові спало на думку, що хто б не сидів за тонованими вікнами лімузина, це точно був не хтось із батьків тайєрських старшокласників.

Довга чорна машина до нахабства довго рухалася вперед. «Ні, – подумав Джек. – Це я себе накручую».

Але він досі не міг ворухнутися. Хлопчик бачив, як лімузин заїхав в глиб двору і зупинився. Його двигун досі гуркотів. Великий темношкірий шофер із плечима фулбека підвівся з переднього сидіння і відчинив задні пасажирські двері. Звідти із зусиллям вийшов літній сивий чоловік, чужинець. Він носив чорне пальто, під яким виднілися бездоганна біла сорочка та темна краватка. Чоловік кивнув водієві і рушив у напрямку головної будівлі. Він навіть не глянув на Джека. Водій старанно витягнув шию і поглянув угору, ніби намагався визначити, йтиме дощ чи ні. Джек відступив назад і спостерігав, доки старий не піднявся сходами до Тайєр-голу. Водій продовжував ретельно обстежувати небо. Джек відступав від доріжки, аж доки не сховався за стіною будівлі, а тоді розвернувся і побіг.

Нельсон-гауз – триповерхова споруда по інший бік чотирикутника. Крізь два вікна на цокольному поверсі Джек побачив приблизно дюжину старшокласників, що насолоджувалися своїми привілеями: читали, розвалившись на диванах; ледаче грали в карти за журнальним столиком; інші без особливого ентузіазму витріщалися на те, що, певно, було телевізором, який стояв нижче від рівня вікон.

Десь далі по схилу ляснули невидимі двері, і Джек краєм ока побачив високого білявого старшокласника, Етеріджа, що повертався у свій гуртожиток після того, як розібрався зі злочинами першачків.

Джек пройшов повз передню частину будівлі, й холодний порив вітру вдарив хлопчика, щойно він дійшов до бокової стіни. За рогом були вузькі двері з табличкою (цього разу – дерев’яною, з написом чорними готичними літерами), у якій повідомлялося: «ПІД’ЇЗД 5». До наступної стіни простягнувся ряд вікон.

І ось коли Джек дійшов до третього вікна, то відчув полегшення. Усередині рівно сидів замотаний хустинкою на шиї Річард Слоут. Окуляри щільно прилипли до його носа. Руки трішки замастилися чорнилом, а сам приятель захоплено читав якусь товстезну книженцію. Він сидів боком до Джека і, перш ніж постукати у вікно, Джек устиг добре роздивитися такий до болю знайомий профіль Річарда. Річард підвів голову, відірвавшись від книжки. Він ошелешено роззирався, водночас здивований і наляканий несподіваним шумом.

– Річарде, – м’яко покликав Джек, і винагородою йому було абсолютно вражене обличчя друга, що повернулося до нього. Від здивування Річард скидався на пришелепка.

– Відчини вікно, – сказав Джек, вимовляючи слова з особливою ретельністю, щоб приятель міг прочитати їх по губах.

Річард підвівся з-за столу, усе ще загальмовано рухаючись від несподіванки. Коли він дійшов до вікна і поклав руки на раму, то суворо глянув на Джека – і той прочитав у цьому короткому критичному погляді невдоволення його брудним обличчям, немитим довгим волоссям, несподіваною з’явою і багато чим іще. А на що ти взагалі сподівався? Зрештою він підняв шибку.

– Гаразд, – сказав Річард. – Та більшість людей користуються дверима.

– Чарівно, – сказав Джек, майже сміючись. – Коли я стану таким, як більшість людей, то, гадаю, теж так робитиму. Відійди, добре?

Так, наче його схопили на гарячому, Річард відступив на декілька кроків назад. Джек підтягнувся до підвіконня і прослизнув у вікно головою вперед.

– Уф.

– Ну що ж, привіт, – сказав Річард. – Звісно, це навіть мило, що ти завітав. Але мені скоро треба буде йти на обід. Гадаю, ти можеш прийняти душ. Усі решта будуть унизу, у їдальні, – і хлопчик замовк, ніби збагнув, що сказав забагато.

Джек побачив, що з Річардом треба поводитися делікатно.

– Ти міг би принести щось перекусити мені? Я помираю з голоду.

– Шикарно, – сказав Річард. – Спершу ти доводиш усіх до сказу, включно з моїм татом, бо втікаєш з дому, потім вламуєшся сюди, як грабіжник, а тепер ще й хочеш, аби я крав для тебе їжу. Просто чудово. Ну звісно, класно.

– Нам треба багато про що поговорити, – сказав Джек.

– Якщо, – сказав Річард, поклавши руки в кишені й трохи нахилившись уперед, – якщо ти повернешся до Нью-Гемпшира сьогодні або якщо дозволиш, аби я зателефонував батьку і він приїхав сюди та доставив тебе додому, я спробую прихопити для тебе трохи їжі.

– Я готовий говорити з тобою про будь-що, Річі. Про будь-що. І про повернення додому, звісно, теж.

Річард кивнув.

– Слухай, де тебе взагалі носило? – За товстими лінзами його очі палали. Тоді він здивовано блимнув. – І як ти мені поясниш ваше з матір’ю ставлення до мого батька? Лайно, Джеку. Гадаю, тобі справді варто повернутися до себе, в Нью-Гемпшир.

– Я повернуся, – сказав Джек. – Обіцяю. Та спершу маю роздобути дещо. Можна мені десь сісти? Я смертельно втомився.

Річард кивнув на своє ліжко, а тоді звичним для себе жестом показав на стілець біля столу, який був ближчим до Джека. У коридорі загримали двері. Біля Річардових дверей лунали гучні голоси і стукіт багатьох ніг.

– Ти читав що-небудь про «Дім Сонця»? – запитав Джек. – Я там був. Двоє моїх друзів померли там і, уяви собі, Річарде, другий був вовкулакою.

Обличчя Річарда напружилося.

– Ну що ж, це цікавий збіг, бо…

– Я справді був у «Домі Сонця», Річарде.

– Я так і зрозумів, – сказав Річард. – Гаразд. Я за півгодини повернуся і принесу щось поїсти. А тоді я маю розповісти тобі, хто живе по сусідству. Але то все побрехеньки Сібрук-Айленда, правда ж? Скажи чесно.

– Ага, гадаю, так і є. – Джек зняв з плечей пальто Майлса П. Кайґера і повісив його на спинку стільця.

– Я повернуся, – сказав Річард.

По дорозі до дверей він непевно махнув Джекові. Джек зняв черевики і заплющив очі.

3

Розмова, на яку Річард натякнув фразою «побрехеньки Сібрук-Айленда» і яку Джек пам’ятав не гірше за друга, відбулася останнього тижня їхньої останньої подорожі на однойменний курорт.

Доки Філ Сойєр був живий, дві родини майже щороку їздили разом у відпустку. Наступного літа по його смерті Лілі Сойєр і Морґан Слоут спробували підтримати традицію і забронювали для всіх чотирьох місця в старому готелі у Сібрук-Айленді у Південній Кароліні, де раніше вони проводили одні зі своїх найкращих літніх відпусток. Експеримент не вдався.

Хлопці звикли проводити час у компанії один одного. І до місць на кшталт Сібрук-Айленда вони також звикли. Річард Слоут і Джек Сойєр бігали по готелях курорту і по широких розпечених пляжах усе дитинство – але тепер атмосфера таємничим чином змінилася. Несподівана серйозність і ніяковілість увійшли в їхні життя.

Смерть Філа Сойєра змінила барви майбутнього. Того, останнього, літа на Сібруці Джек почав відчувати, що, можливо, і не захоче сидіти на стільці за батьківським столом – він хотів від життя більшого. Більшого, ніж що? Він знав – це була одна з тих небагатьох речей, які Джек знав напевно, – що це могутнє «більше» пов’язане з Дивовиддями. І коли він відчув це в собі, то побачив дещо інше в Річардові: його друг не міг осягнути це «більше», але, вочевидь, йому хотілося іншого. Річард хотів меншого. Річард не бажав нічого, чого не міг би поважати.

Джек і Річард разом вешталися тими повільними годинами, які складають буття хороших курортів між ланчем і коктейлями. По суті, зайшли вони недалеко – лишень піднялися на порослий соснами пагорб позаду готелю. Знизу виблискувала вода прямокутного готельного басейну, у якому плавно і старанно плавала туди-сюди Лілі Кавано-Сойєр. За одним зі столиків за басейном сидів батько Річарда, вбраний у великий мохнатий халат і капці на босі білі ноги. Він поїдав «клубний» сандвіч[210]210
  «Клубний» сандвіч – сандвіч трикутної форми.


[Закрыть] і водночас тримав у другій руці переносний телефон, по якому обговорював справи.

– Це те, що ти хочеш робити? – запитав Джек у Річарда, який умостився поруч і тримав у руках – як завжди – книжку. «Життя Томаса Едісона».

– Чого я хочу? Коли виросту, ти маєш на увазі? – Здається, питання трохи збентежило Річарда. – Гадаю, це цікаво. Не знаю, хочу я цього чи ні.

– А ти знаєш, чого ти хочеш, Річарде? Ти завжди кажеш, що хочеш бути хіміком-дослідником, – сказав Джек. – Чому ти так кажеш? Що це означає?

– Це означає, що я хочу бути хіміком-дослідником, – усміхнувся Річард.

– Ти ж знаєш про що я, правда? Яка мета бути хіміком-дослідником? Гадаєш, це буде весело? Гадаєш, зможеш вилікувати рак і врятувати мільйони людських життів?

Річард глянув на нього абсолютно щиро. Його очі здавалися трішки більшими через окуляри, які він почав носити чотири місяці тому.

– Не вірю, що я колись зможу вилікувати рак, ні. Та, зрештою, це і не мета. Мета – з’ясувати, як працюють речі. Важливо, що всі вони діють у впорядкований спосіб, хай би який вигляд воно не мало, і ти можеш дослідити це.