Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 50 страниц)

Наступного ранку Джек спустився вниз. Він забрав усі свої речі, а також речі, які можуть знадобитися Річардові, – зубну щітку, підручники, зошити, свіжий одяг. Він вирішив, що вони проведуть весь день у кімнаті Пузиря Альберта. Звідти можна спостерігати за воротами і двором. А коли знову впаде темрява, їм, можливо, пощастить утекти.

5

Джек понишпорив у столі Альберта і знайшов там пляшечку дитячого аспірину. Він з хвильку подивився на неї і подумав, що ці маленькі помаранчеві піґулки розказують про Люблячу Маму зниклого Альберта не менше, ніж коробочка лакричних черв’ячків на полиці в шафі. Джек витрусив приблизно півдюжини таблеток. Дав їх Річарду, і той байдуже прийняв ліки.

– Іди сюди й лягай, – сказав Джек.

– Ні, – відповів Річард сердитим, тривожним і неймовірно нещасним голосом. Він повернувся до вікна. – Я маю стояти на чатах. Тоді я зможу зробити доповідь для… для… ради опікунів. Пізніше.

Джек злегка доторкнувся до Річардового чола. І хоча воно було холодним – майже крижаним – він сказав:

– Твоя гарячка погіршується. Краще ляж, доки аспірин не подіє.

– Погіршується? – Річард глянув на нього із жалюгідною вдячністю. – Правда?

– Так, – серйозно сказав Джек. – Іди сюди й полеж.

Річард заснув за п’ять хвилин, відколи ліг у ліжко. Джек сів у м’яке крісло Пузиря Альберта, яке прогнулося так, як і Альбертів матрац усередині. У променях денного світла бліде Річардове обличчя набуло вощаного блиску.

6

День якось минув, і близько четвертої по обіді Джек заснув. Він прокинувся до темряви, не знаючи напевно, як довго дрімав. Знав тільки, що сни його не навідували, і був вдячним за це. Річард тривожно вовтузився, і Джек подумав, що він, певно, скоро прокидатиметься. Джек підвівся і потягнувся, намагаючись розворушити закляклу спину. Він підійшов до вікна, визирнув і завмер на місці, широко розплющивши очі. Першою думкою була: «Я не хочу, щоб Річард бачив це. Ні, якщо я можу щось виправити».

«О Боже, нам потрібно вибиратися звідси, і чим швидше, тим краще, – налякано думав Джек. – Навіть якщо, байдуже чому, вони бояться піти просто на нас».

Але невже він справді збирався забрати Річарда звідси? Він знав, що вони точно так не думають – вони розраховують на те, що він відмовиться занурювати друга в іще більше божевілля.

Перенесися, Джекі. Ти маєш перенестися, і знаєш про це. І ти маєш узяти Річарда із собою, бо це місце котиться в пекло.

Не можу. Перехід на Території остаточно позбавить Річарда розуму.

Байдуже. Ти маєш зробити це. Це найкращий — чи то пак єдиний — варіант, бо саме цього вони не чекають.

– Джеку? – Річард уже сидів. Без окулярів його обличчя мало дивний, оголений вигляд. – Джеку, все минуло? То був сон?

Джек сів на ліжко і поклав руку Річардові на плечі.

– Ні, – сказав він тихим і заспокійливим голосом. – Нічого ще не минуло, Річарде.

– Гадаю, моя температура підвищується, – заявив Річард, відсунувшись від Джека.

Він підійшов до вікна, м’яко затиснувши дужку своїх окулярів між великим і вказівним пальцями. Надягнув окуляри і роззирнувся. Силуети з блискучими очима вешталися туди-сюди. Він довго стояв там, а тоді вчинив дещо таке «нерічардівське», що Джек не міг повірити власним очам. Він знову зняв окуляри і недбало кинув їх на підлогу. Пролунав тонкий тріск, бо одна з лінз розкололася. Тоді він наступив на них, розтоптавши обидві лінзи на порох.

Він підняв їх, оглянув, а тоді безтурботно швиргонув у напрямку смітника Пузиря Альберта. Він сильно промахнувся. На Річардовому обличчі читалася м’яка впертість: «Я не хочу більше нічого бачити, тож я і не побачу більше нічого. Все, я подбав про цю проблему. З Мене Досить. Назавжди».

– Поглянь на це, – сказав він порожнім і зовсім не здивованим голосом. – Я розбив свої окуляри. У мне була запасна пара, але я розбив її в спортзалі два тижні тому. А без них я практично сліпий.

Джек знав, що це неправда, але він був надто враженим, аби сказати бодай щось. Йому зовсім не спадала на думку жодна адекватна реакція на вчинок Річарда. То був останній, чітко прорахований відчайдушний спосіб встояти проти божевілля.

– Гадаю, моя температура стає вищою, – сказав він. – У тебе є ще той аспірин, Джеку?

Джек відсунув шухляду столу і мовчки дав Річардові пляшку. Річард проковтнув шість чи вісім таблеток і знову ліг спати.

7

Коли насунулись сутінки, Річард повторював обіцянки, що вони обговорять ситуацію, у якій опинилися, але постійно відмовлявся від обіцяного. Він не міг обговорювати втечу, стверджував він, не міг нічого цього обмірковувати, не тепер, до нього повернулася лихоманка, і зараз він почувається значно, значно гірше. Певно, температура вже перевалила за сто п’ять, а то і за всі сто шість[228]228
  106 °F = 40,56 °С.


[Закрыть]. Він казав, що має повернутися в ліжко.

– Річарде, заради Бога! – репетував Джек. – Та ти просто боїшся! От чого я точно ніколи не чекав від тебе…

– Не будь дурним, – відповів Річард, знову лягаючи в Альбертове ліжко. – Я просто хворий, Джеку. Ти ж не думаєш, що я говоритиму про всі ці божевільні речі, коли хворію.

– Річарде, ти хочеш, щоб я пішов і покинув тебе?

Річард озирнувся на Джека через плече і повільно моргнув.

– Ти не підеш, – сказав він і знову заснув.

8

Близько дев’ятої години в кампусі знову настав таємничий період затишшя, і Річард, певно, відчувши, що тиск на його тендітне душевне здоров’я зменшився, прокинувся і звісив ноги з ліжка. На стінах з’явилися коричневі плями, на які Річард дивився, аж доки не побачив, як до нього підходить Джек.

– Мені значно краще, Джеку, – необдумано сказав він, – але нічого хорошого з розмов про втечу не буде, уже темно, і…

– Ми маємо піти сьогодні, – похмуро сказав Джек. – Вони ж просто чекають, доки ми вийдемо. Стіни пліснявіють, і не кажи, що не бачиш цього.

Річард усміхнувся зі сліпим прийняттям, яке мало не до доводило Джека до сказу. Він любив Річарда, але зараз міг би із задоволенням стукнути його об найближчу запліснявілу стіну.

Саме тієї миті довгі товсті білі жуки почали заповзати до кімнати Пузиря Альберта. Вони вилазили з коричневих пліснявих плям на стінах, ніби пліснява якимось незбагненним чином народжувала їх. Вони вигиналися і викручувалися з м’яких коричневих плям, тоді падали на підлогу і сліпо повзли до ліжка.

Джек уже почав був запитувати себе, невже зір Річарда і справді став значно гіршим, ніж він пригадував, чи той настільки зіпсувався з часу їхньої останньої зустрічі. Тепер він розумів, що першого разу не помилився. Річард досить добре все бачив. Принаймні він точно і без жодних проблем помічав желеподібні штукенції, що відпадали зі стін. Він кричав і притискався до Джека, а його обличчя палало від огиди.

– Жуки, Джеку! О Боже! Жуки! Жуки!

– Усе буде гаразд, добре, Річарде? – сказав Джек. Він стримував Річарда на місці з усією силою, про яку навіть не підозрював. – Ми просто зачекаємо до ранку, правда? Без проблем, правда?

Вони повзли дюжинами й сотнями – пухкі вощано-білі тварюки, схожі на личинок-переростків. Деякі розривалися під час падіння на підлогу. Інші – повільно звивалися долівкою в їхньому напрямку.

– Жуки, Ісусе, нам треба вибиратися, нам треба…

– Слава тобі, Господи, на цю дитину нарешті зійшло осяяння, – сказав Джек.

Він повісив рюкзак на ліву руку і правою схопив Річарда за лікоть. Він підштовхував друга до дверей. Білі жуки лускали і розповзалися під їхніми черевиками. Тепер комахи повінню ринули з коричневих плям – вони масово, безсоромно плодилися в Альбертовій кімнаті. Потік білих жуків линув зі стелі і, звиваючись, приземлявся на волоссі й плечах Джека. Він ретельно струсив їх, а тоді потягнув за двері волаючого Річарда, що корчився від огиди.

«Гадаю, ми вже на шляху, – думав Джек. – Допоможи нам, Боже, гадаю, так і є».

9

Вони знову опинилися в кімнаті відпочинку. З’ясувалося, Річард знає ще менше про те, як вислизнути з кампусу «Тайєра», ніж сам Джек. Джек затямив тільки одне: він не довірятиме цьому оманливому спокою і не вийде через головні двері Нельсон-гауза.

Важко зиркнувши ліворуч крізь велике вікно кімнати відпочинку, Джек побачив низеньку восьмикутну цегляну будівлю.

– Що це, Річарде?

– Га? – Річард дивився на липкі, повільні потоки бруду, що заповнювали темний двір.

– Маленький невисокий цегляний будинок. Звідси його майже не видно.

– О. Це Депо.

– Що таке Депо?

– Назва сама по собі більше нічого не означає, – сказав Річард, досі тривожно розглядаючи брудний двір. – Як наш лазарет. Він називається Маслоробня, бо колись там була справжня молочна ферма і молокозавод. Так було десь до 1910 року. Традиція, Джеку. Це важливо. Це одна з причин, чому я люблю «Тайєр».

Річард знову відчайдушно зиркнув на замулений кампус.

– Тобто одна з причин, чому я завжди любив його.

– Маслоробня, гаразд. А як щодо Депо?

Річард повільно грівся в променях думок про «Тайєр» і Традицію.

– Весь Спрінгфілд був колись кінцевою зупинкою залізниці, – сказав він. – По суті, в давні часи…

– Про які давні часи ти говориш, Річарде?

– О… Вісімсот вісімдесяті. Вісімсот дев’яності. Розумієш… – Річард змовк. Його короткозорі очі обнишпорювали кімнату відпочинку – певно, відшукували жуків, подумав Джек. Їх тут не було… принаймні поки що. Але він уже бачив кілька коричневих плям, що з’являлися на стінах. Жуків не було, але скоро вони наповзуть.

– Ну ж бо, Річарде, – Джек почав підганяти друга. – Раніше з тебе не доводилося витягувати слова.

Річард злегка всміхнувся і знову поглянув на Джека.

– Спрінгфілд був одним із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів протягом останніх двох десятиліть дев’ятнадцятого сторіччя. Він вигідно розташовувався відповідно до всіх сторін світу. – Він підвів праву руку до обличчя і виставив уперед вказівний палець, щоб звичним жестом поправити окуляри на носі. Тоді збагнув, що їх там більше немає й опустив руку з трохи збентеженим виглядом. Зі Спрінгфілда йшли дороги в усі боки. Школа існує, бо Ендрю Тайєр побачив багато можливостей. Він заробив капітал на залізничних перевезеннях. Особливо до західного узбережжя. Він першим угледів, що перевезення на захід мають такий самий потенціал, як і на схід.

Ясне сяйво охопило Джекову свідомість, і всі його думки купалися в цьому блиску.

– Західне узбережжя? – його живіт стиснувся. Він ще не міг чітко роздивитися обриси, які йому показало це сяйво, але слово, що спадало на думку, було чітким і соковитим!

Талісман!

– Ти сказав Західне узбережжя?

– Саме так. – Річард здивовано зиркнув на Джека. – Джеку, ти глухнеш?

– Ні, – відповів Джек. «Спрінгфілд був одним із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів…» – Ні, усе гаразд. – «Він першим розгледів, що перевезення на захід мають такий самий потенціал…»

– Десь хвилину ти виглядав до чорта дивно.

Тобто ти маєш на увазі, він був першим, хто розгледів потенціал перевезення товарів до Зовнішніх Форпостів.

Джек знав, достоту знав, що Спрінгфілд і досі лишався своєрідним центром тиску – можливо, досі центром перевезень. Певно, саме тому Морґанова магія так добре діяла тут.

– Тут були купи вугілля і маневрові парки, паротягові депо і товарні вагони, а ще майже мільярд миль рейок і рукавів, – розповідав Річард. – Вони вкривали всю територію сучасної Школи Тайєра. Якщо ти копнеш на кілька футів у глиб цього торфу, то знайдеш попіл, рештки рейок та інші такі штуки. Але сьогодні лишився лише той маленький будиночок. Депо. Звісно, насправді він ніколи не був Депо – він надто маленький, це очевидно. Там була головна залізнична станція, де засідали начальник станції та інші залізничні боси.

– А ти збіса багато про це знаєш, – сказав Джек ледь не автоматично, його голову досі заливало те шалене нове світло.

– Це частина традиції «Тайєра», – просто відповів Річард.

– Як Депо використовують нині?

– Усередині є маленький театр. Це для постановок Театрального Клубу, от тільки останні кілька років Театральний Клуб не надто активний.

– Як гадаєш, там зачинено?

– Навіщо кому-небудь зачиняти Депо? – запитав Річард. – Ну хіба що хтось дуже захоче вкрасти декорації до вистави «Фантастікс»[229]229
  «Фантастікс» – мюзикл Гарві Шмідта і Тома Джонса. За мотивами роману «Романтики» Едмона Ростана.


[Закрыть]1979 року .

– Тож ми можемо потрапити туди?

– Гадаю, так. Але навіщо…

Джек показав на двері за столиками для пінг-понга.

– Що там?

– Торгові автомати. А також автомат-мікрохвильовка для підігрівання перекусів і заморожених вечерь. Джеку…

– Ходімо.

– Джеку, гадаю, моя гарячка повертається. – Річард легенько всміхнувся. – Може, нам варто ненадовго лишитися тут. Уночі можемо поспати на диванах…

– Бачиш ті коричневі плями на стінах? – похмуро сказав Джек, показуючи на плісняву.

– Ні, звісно ж, не бачу без окулярів!

– Але вони там. І вже за годину ті білі жуки вилазитимуть з…

– Гаразд, – поспіхом відповів Річард.

10

Торгові автомати смерділи.

Джекові здавалося, ніби всі продукти всередині зіпсувалися. Синя пліснява огорнула сирні крекери, «Доріто», «Джекс» і смажені шкварки. Липкі калюжі талого морозива стікали з передніх панелей автомата «На-Моржо».

Джек потягнув Річарда до вікна і визирнув на вулицю. Звідси він досить добре бачив Депо. За ним – огорожу із сітки-рабиці й службову дорогу, що вела з кампуса.

– Ми будемо на вулиці за кілька секунд, – прошепотів Джек.

Він відімкнув вікно і підняв його.

Школа існує, бо Ендрю Тайєр побачив багато можливостей…, чи бачиш ти можливості, Джекі?

Він гадав, що, можливо, бачить.

– Чи є там хтось на вулиці? – нервово запитав Річард.

– Ні, – відповів він, насправді не надто придивляючись. Бо більше не мало значення, є там хтось, чи нема.

Один із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів… «Капітал на залізничному перевезенні… особливо до західного узбережжя… він першим розгледів потенціал перевезень на захід… на захід… захід…»

Густий брудний коктейль із болотного смороду і сміттєвих ароматів залетів у вікно. Джек перекинув одну ногу через підвіконня і простягнув руку Річардові.

– Ходімо, – сказав він.

Річард відступив назад, і його обличчя видовжилося від переляку.

– Джеку… Я не знаю…

– Це місце розсипається на порох, – сказав Джек, – і скоро воно заповниться жуками. А тепер ходімо. Хтось може побачити, як я сиджу на вікні, і ми втратимо останній шанс вислизнути, наче пара мишей.

– Я нічого не розумію! – завивав Річард. – Я не розумію, що за йобане пекло тут відбувається!

– Стули пельку і ходімо, – сказав Джек. – Або я покину тебе тут, Річарде. Клянуся Богом, покину. Я люблю тебе, але моя матір помирає. Я покину тебе, і дбай про себе сам.

Річард зазирнув Джекові в обличчя і побачив – навіть без окулярів, – що Джек каже правду. Він узяв Джека за руку.

– Боже, як мені страшно, – прошепотів він.

– А мені, гадаєш, ні, – сказав Джек і зістрибнув з підвіконня.

Його ноги приземлилися на брудний моріжок секундою пізніше. Річард стрибнув біля нього.

– Нам потрібно добігти до Депо, – прошепотів Джек. – Це приблизно п’ятдесяти ярдів. Ми зайдемо всередину, якщо там відчинено, і спробуємо сховатися, а якщо ні – залишимося біля стіни, що виходить на Нельсон-гауз. Коли ми пересвідчимося, що нас ніхто не бачить і все спокійно…

– Побіжимо до паркану.

– Так. Або нам доведеться перенестися, але не варто думати про це зараз. Службова дорога. Гадаю, якщо нам пощастить вибратися за межі «Тайєра», усе знову буде гаразд. Коли ми пробіжимо десь чверть милі по дорозі, ти зможеш озирнутися через плече і побачити світло в гуртожитках і бібліотеці, як завжди, Річарде.

– Це було б так добре, – сказав Річард зі смутком, від якого рвалося серце.

– Гаразд, ти готовий?

– Гадаю, так, – відповів Річард.

– Біжи до Депо і завмри біля стіни. Біжи нахилившись, щоб кущі сховали тебе. Бачиш їх?

– Так.

– Гаразд… біжи!

Вони рвонули від Нельсон-гауза і пліч-о-пліч побігли до Депо.

11

Їм лишалося менше ніж півдороги до місця призначення – повітря чистою білою парою злітало з їхніх вуст, а ноги билися об брудний ґрунт, – коли дзвони в каплиці застугоніли огидним скреготливим дзенькотом. Собаки відповіли дзвонам злагодженим виттям.

Усі старости-перевертні бігли позаду. Джек простягнув руку до Річарда і побачив, що він простягає руку до нього. Їхні долоні з’єдналися. Річард закричав і потягнув Джека ліворуч. Він так міцно схопив Джекову руку, що стиснуті фаланги пальців заніміли. Худий білий вовк, Голова Правління Вовків, оббіг навколо Депо і гнав тепер до них. Джек подумав, що це старий із лімузина. Інші вовки та собаки бігли за ним… і тут Джек збагнув з болючою певністю, що не всі з них були собаками. Деякі – напівобернені хлопці, деякі – дорослі чоловіки (певно, вчителі, подумав Джек).

– Містер Дафрі! – волав Річард, показуючи вільною рукою вбік. («Ги-ги, а ти непогано бачиш, як для людини, що втратила свої окуляри, Річі», – божевільно подумав Джек.) – Містер Дафрі! О Боже, це ж містер Дафрі! Містер Дафрі! Містер Дафрі!

Таким чином Джек перший і єдиний раз глянув на директора Школи Тайєра – крихітного літнього чоловіка із сивим волоссям, великим, зігнутим носом і зморшкуватим волохатим тілом мавпи катеринника. Він швидко біг на всіх чотирьох із собаками і хлопцями, а його академічний капелюх шалено підскакував угору-вниз на голові й чомусь відмовлявся падати. Він вишкірився на Джека і Річарда, і його довгий, обвислий язик із жовтими нікотиновими плямами висунувся з його вищиру.

– Містер Дафрі! О Боже! О милий Боже! Містер Дафрі! Містер Да…

Він дедалі сильніше тягнув Джека ліворуч. Джек був більшим, але Річарда охопила паніка. Вибухи збурювали повітря. Той брудний сміттєвий запах посилювався. Джек чув тихе плюскотіння і жвакання болота, що сочилося крізь ґрунт. Білий вовк, вожак зграї, скорочував дистанцію, і Річард намагався відтягнути їх від нього, силувався дотягти до паркану. З одного боку, це було правильно, але і хибно водночас, бо їм же треба було до Депо, а не до паркану. Їхньою метою було Депо, бо це був один із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів, бо Ендрю Тайєр був першим, хто розгледів потенціал у перевезеннях на захід, бо Ендрю Тайєр побачив потенціал, і Джек також бачив потенціал. Звісно, усе це було тільки на рівні інтуїції, але Джек дійшов розуміння, що в питаннях всесвітніх істин його інтуїція була єдиною правдивою опорою.

– Відпусти свого пасажира, Слоуте! – пробуркотів Дафрі. – Відпусти свого пасажира, він надто гарненький для тебе!

«Але хто такий пасажир?» – думав Джек останні дві секунди, коли Річард сліпо намагався збити їх з курсу, а Джек тягнув його назад, до об’єднаної зграї безпритульних собак, хлопців і вчителів, що бігли за великим білим вовком до Депо. «Я скажу тобі, хто такий пасажир. Пасажир — це той, хто їздить. А куди йде пасажир перед поїздкою? Правильно, в Депо…»

– Джеку, він укусить! – волав Річард.

Вовк перегнав Дафрі й стрибнув до них, роззявивши щелепи, мов залізний капкан. Позаду пролунав гучний тріск, ніби Нельсон-гауз луснув, як зогнила диня.

Тепер уже Джек стискав Річардові фаланги, стискав так сильно – і ще сильніше, – бо ж ніч розривали божевільні дзвони, вона сяяла бензиновими бомбами і тріщала феєрверками.

– Тримайся! – кричав він. — Тримайся, Річарде, нам туди! – Він ще встиг подумати: «Тепер усе стало догори дриґом. Тепер Річард — стадо, він мій пасажир. Боже, допоможи нам обом».

– Джеку, що відбувається? – волав Річард. – Що ти робиш? Годі! ГОДІ! ГОДІ…

Річард досі репетував, але Джек уже не чув його. Раптово тріумфальне відчуття жахної приреченості луснуло, ніби чорне яйце, заповнюючи мозок світлом і солодким чистим повітрям. Воно було таким прозорим, що можна відчути запах редьки, яку селянин витягує у своєму саду за півмилі від тебе. Раптом Джек відчув, що він може просто відштовхнутися і перестрибнути весь двір… або перелетіти, як ті люди, що чіпляли крила до спин.

О, світло і чисте повітря витіснили гидкий сміттєвий сморід і відчуття мороку та порожнечі. На якусь мить усе в ньому очистилося і виповнилося сяйвом. На мить усе стало веселкою, веселкою, веселкою.

Таким чином Джек Сойєр знову перенісся на Території, цього разу на бігу через зруйновану Школу Тайєра, коли повітря повнилося дзеленчанням розтрісканих дзвонів і гарчанням собак.

І цього разу він узяв Річарда, сина Морґана Слоута, із собою.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі / Орріс на територіях (ІІІ)

Десь по сьомій годині ранку, саме після того, як Джек із Річардом перенеслися на Території, Морґан Слоут під’їхав до головних воріт Школи Тайєра. Припаркувався. Знак «ТІЛЬКИ ДЛЯ ІНВАЛІДІВ». Слоут байдуже глянув на нього, засунув руку в кишеню, дістав пробірку з кокаїном і трохи нюхнув. За мить світ навколо набув різнобарвності та життєдайності. Чудове зілля. Він замислився: а може, варто виготовляти його на Територіях, раптом якість там підвищиться?

Ґарднер розбудив його вдома, на Беверлі-Гіллз, о другій ночі, щоб розповісти, що трапилося – у Спрінгфілді тоді якраз була північ. Голос Ґарднера тремтів. Він, імовірно, дуже боявся, що Морґан оскаженіє і розлютиться, що розминувся з Джеком Сойєром менше ніж на годину.

– Цей хлопчик… цей поганий-поганий хлопчик…

Слоут не оскаженів. Насправді, він зберігав надзвичайний спокій. Його наповнило відчуття призначення, що, як він підозрював, прийшло з іншої частини його єства – тієї, яку він подумки називав «його Орричність», жартома натякаючи на шляхетне походження свого Двійника.

– Не переймайся, – заспокоїв Слоут. – Я буду так швидко, як тільки зможу. Поки залишайся там.

Морґан розірвав зв’язок, перш ніж Ґарднер устиг сказати ще щось, і відкинувся на ліжко. Він схрестив руки на животі й заплющив очі. Була мить, коли він став невагомим… лише мить… а тоді він відчув рух під собою. Почув скрип шкіряної запряжки, стогони залізних ресор, лайку візника.

Очі він розплющив Морґаном із Орріса.

Як і завжди, перш за все він відчув неймовірну радість: порівняно з цим кокаїн видавався аспірином. Груди стали вужчими, вага меншою. Частота серцебиття Морґана Слоута становила вісімдесят п’ять ударів на хвилину, збільшуючись до ста двадцяти, коли він злився. У Орісса ж вона рідко перевищувала шістдесят п’ять ударів. Зір Морґана Слоута був 20 із 20, але Морґан із Орріса бачив набагато краще. Міг роздивитися найменшу тріщинку на борту диліжанса або насолодитися тонким плетивом фіранок, що майоріли на вікнах. Кокаїн майже зовсім знищив нюх Слоута – ніс Орріса ідеально точно відчував запахи землі й повітря, міг розрізнити і розпізнати кожну молекулу.

За ним у тому світі зосталося порожнє подвійне ліжко, на якому досі помітно відбиток великого тіла. Тут він сидів на лавці-сидінні, м’якішому, ніж сидіння будь-якого «роллс-ройса», і їхав на захід, до далеких меж Зовнішнього Форпосту. До людини на ім’я Андерс. Він знав це, точно знав, де перебуває, бо Орріс досі був тут, у його голові, розмовляв із ним, як права півкуля мозку може розмовляти з раціональною лівою під час Дивовидь: тихо, але абсолютно виразно. Так само Слоут розмовляв із Оррісом, тим самим тихим голосом, тоді, коли Орріс Мігрував на – як їх називав Джек – Американські Території. Мігрант опинявся в тілі свого Двійника, і результатом ставало мирне захоплення. Слоут читав і про примусові загарбування. І хай ця тема його не дуже цікавила, здогадувався, що йдеться про вселення безумців з інших світів… а може, Америка доводила до божевілля тих, хто в ній з’являвся. Була й така ймовірність. Морґан Слоут пам’ятав, як цей світ подіяв на Морґана із Орріса в перші два дні візиту: не тільки зацікавив, а й страшенно налякав.

Диліжанс підкинуло: на Зовнішньому Форпості ви вибирали ті дороги, які були тут, і раділи, що вони взагалі є. Орріс умостився зручніше: деформована нога боліла.

– Тримайте карету рівно, забий вас Бог! – закричав над головою візник. Клацнув батіг. – Швидше, сини здохлих курв. Швидше.

Слоут посміхнувся від задоволення, яке дарувало саме перебування на Територіях. Він уже дізнався все, що потрібно: Орріс устиг прошепотіти. Диліжанс прибував у Прикордонне Депо – Школу Тайєра в іншому світі – саме перед світанком. Вони могли перехопити їх там, якщо хлопчики затримаються. Якщо ні – на хлопчиків чекають Закляті землі. У Морґана боліло серце. Він злився, що Річард зараз із цим гівнюком Сойєром, але якщо потрібна була жертва… що ж, Орріс втратив свого сина і не мертвий.

Єдине, що дозволяло Джеку досі залишатися живим, – відсутність Двійника: пересуваючись в інший світ, він завжди потрапляв в аналог того місця, звідки переходив. А Слоут завжди потрапляв у тіло Орріса, який міг перебувати за багато миль… як сьогодні. Йому пощастило – на майданчику для відпочинку, але Сойєру удача посміхнулася ще більше.

– Твоя удача скоро зійде нанівець, мій маленький друже, – сказав Орріс.

Диліжанс знову підкинуло. Орріс скорчив гримасу, потім усміхнувся. Так чи інакше, ситуація стабілізується, навіть якщо остання сутичка виявиться небезпечнішою, ніж мала бути.

Годі.

Він заплющив очі і схрестив руки на грудях. Ще мить відчував біль у деформованій нозі… а розплющивши очі, уже дивився на стелю своєї спальні. Як і завжди, серце зреагувало на отриману додаткову вагу дивним ударом не в такт і прискоренням руху.

Слоут підвівся і подзвонив у «Вест Коуст Бізнес-Джет». Через сімдесят хвилин він уже вилітав із міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса. Крутий різкий набір висоти викликав у нього звичні відчуття – наче йому в дупу засунули паяльну лампу. У Спрінгфілді вони приземлилися о 5.50 ранку за місцевим часом. Орріс уже під’їжджав до Прикордонного Депо. Слоут орендував у «Герці» седан і поїхав до Школи Тайєра. Подорож Америкою мала свої переваги.

Він виліз із салону, коли задзвонили ранкові дзвони, і зайшов у кампус Школи Тайєра, з якого недавно втік його син.

Цей ранок у Школі Тайєра не відрізнявся нічим від будь-якого іншого. Дзвони виводили звичайну ранкову мелодію, щось класичне, трохи схоже на «TE DEUM»[230]230
  «Тебе, Бога, прославляєм» – хвалебний гімн, що походить з ранніх християнських часів.


[Закрыть]. Учні проходили повз Слоута, йшли в їдальню або спортзал. Можливо, мовчазніші, ніж зазвичай, бліді і трохи приголомшені – наче бачили вночі один і той самий жахний сон.

«Як насправді й було», – подумав Слоут. На мить він спинився перед Нельсон-гаузом, задумливо поглянув на будівлю. Ніхто просто не знав, наскільки нереальними були всі ті істоти, які жили неподалік від місць, де ставала тоншою перетинка між світами. Слоут зайшов за ріг і поспостерігав за прибиральником, котрий збирав уламки скла, що засіяли траву, мов розсипані діаманти. Поверх його зігнутої спини можна було зазирнути в кімнату відпочинку Нельсон-гауза, у якій сидів надзвичайно тихий Альберт Пузир і тупо дивився мультфільм із Баґзом Банні.

Слоут попрямував до станції та думками повернувся до першого переходу Орріса в цей світ. Він згадував про це з ностальгією, що, як подумати, здавалося смішним: врешті-решт, він тоді мало не помер. Вони обидва тоді мало не померли. Але це трапилося в середині п’ятдесятих, а тепер йому і самому було за п’ятдесят… ось у чому полягала фундаментальна різниця.

Він повертався додому із офісу, і сонце світило на Лос-Анджелес крізь світло-пурпуровий і туманно-жовтий серпанок: у ті дні смог іще не заполонив усе місто. Слоут стояв на бульварі Сансет, дивився на білборд, який анонсував новий фільм із Пеґґі Лі, коли відчув холод у голові. Буцімто у підсвідомості запульсувало джерело, і почало заливати все чужинною дивністю, яка нагадувала… нагадувала…

(сперму)

…ні, він не міг точно визначити, що саме це було. Воно швидко тепліло, набуваючи густини, і Слоут заледве зміг усвідомити, що це він – Орріс, а потім усе полетіло шкереберть. Наче таємні двері повернулися на шарнірі – і ось уже Орріс сидить за кермом «форда» моделі 1952 року з округлим капотом, Орріс у коричневому двобортному костюмі і краватці від Джона Пенске. Орріс простягає руку до паху – не від болю, а з цікавістю, адже він ніколи не носив труси.

Якоїсь миті, він пам’ятав це, «форд» мало не виїхав на узбіччя, і тоді Морґан Слоут, який тепер був номером два – узяв керування авто на себе, давши Оррісу, який мало не збожеволів від щастя, роззиратися навсібіч. Морґан Слоут також радів, як людина, котра показує другу свій дім, і розуміє, що гостю дім подобається так само, як і господарю.

Орріс заїхав у ресторан для автомобілістів «Товстун» і після деякої плутанини з паперовими грошима Морґана замовив бургер, картоплю фрі та шоколадний молочний коктейль. Зі словами проблем не було, вони вимовлялися легко. Лилися, як вода із джерела. Спочатку Орріс відкусив маленький шматочок, а потім заковтнув гамбургер із такою самою швидкістю, з якою Вовк розквитався з «Воппером». Однією рукою він сипав у рот картоплю фрі, а другою крутив радіоприймач, перестрибуючи з бібопа на Перрі Комо[231]231
  Пʼєрино Рональд «Перрі» Комо (1912—2001) – американський співак і телезірка, лауреат премії «Ґреммі».


[Закрыть], великі оркестри й блюзи. Він висмоктав коктейль і замовив усе по другому колу.

На половині другого бургера його – Слоута, так само, як і Орріса – почало нудити. Раптом смажена цибуля стала надто гострою і просто застрягла в горлі; раптом усе засмерділо вихлопними газами. Шкіра свербіла. Він стягнув піджак (вміст другої склянки молочного коктейлю, тепер кавового, вилився на сидіння «форда»), поглянув на руки. Огидні червоні плями розпливалися, стаючи дедалі більшими. Скрутило живіт. Він висунув голову у вікно і виблював, відчувши, як Орріс вистрибує з нього, повертаючись у свій світ.

– Я можу вам допомогти, сер?

– Гм? – відірваний від власних роздумів, Слоут повільно повернувся. Перед ним стояв високий, білявий підліток, вочевидь, старшокласник, у належному для приватної школи вбранні: чудово пошитий синій фланелевий блейзер поверх сорочки з відпрасованим комірцем і вилинялі джинси.

Підліток відкинув волосся з лоба. В його очах застиг уже знайомий Слоуту розгублений, причмелений вираз.

– Я Етерідж, сер. Мені здалося, що вам потрібна допомога. Ви… наче загубилися.

Слоут посміхнувся. Збирався відповісти (але промовчав): «Ні, друже мій, це ти такий». Усе гаразд. Виродок Сойєра поки на волі, але Слоут знав, куди прямує Джек, а це означало, що хлопчик на повідку. Невидимому, але повідку.

– Загубився в минулому, не більше, – відповів він. – У давніх часах. Я тут не чужинець, містере Етерідж, якщо вас це хвилює. Мій син вчиться у цій школі. Річард Слоут.

На мить здивування і нерозуміння в очах підлітка зросло. Потім він засяяв.

– Звісно ж, Річард! – вигукнув він.

– Я збираюся зайти до директора. А поки вирішив погуляти територіями.

– Так, звісно. – Етерідж поглянув на годинник. – Я сьогодні чергую в їдальні, тому, якщо ви впевнені, що допомога вам не потрібна…

– Я впевнений.

Етерідж кивнув, розгублено посміхнувся і пішов. Слоут провів його поглядом, а потім подивився на моріжок, що вів до Нельсон-гауза. Помітив розбите вікно. Пряме влучання. Принаймні він міг – та ні, мав повне право – припустити, що десь між Нельсон-гаузом і цією прямокутною цегляною будівлею двоє хлопчиків Мігрували на Території. Він міг, якби хотів, піти за ними. Ступити крок за поріг станції – на дверях немає замка – і зникнути. З’явитися там, де зараз Орріс. Він не надто вже й далеко. Може, перед наглядачем Депо. Це зовсім не те, що Мігрувати в точку, яка за сотню миль від потрібного місця, а потім долати цю відстань у фургоні або, ще гірше, – пішки.