Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 50 страниц)

Розділ сьомий
Фаррен

1

Здавалося, що капітан не почув Джекового запитання. Він дивився в куток порожньої, занедбаної кімнати, неначе силувався щось побачити там. Він думав спроквола, болісно та водночас швидко. Джек зрозумів це. Тому що дядько Томмі вчив Джека, що перебивати дорослих, котрі розмірковують, – так само неввічливо, як і перебивати дорослих, котрі розмовляють. Але…

Тільки тримайся подалі від старого Блоута. Від нього та його Двійника… він гнатиме тебе, як лис гусака.

Спіді казав йому про це, але Джек так зосередився на Талісмані, що геть забув про застереження. А тепер слова зринули знову в його голові, усвідомлення виявилося гучним і болісним – неначе його стукнули ззаду по шиї.

– Який він із себе? – рішуче запитав хлопчик у капітана.

– Морґан? – перепитав капітан, що, здавалося, поринув у внутрішню задуму.

– Він гладкий? Гладкий і скоро облисіє? А він не кульгає ось так, коли гнівається? – Джек удався до вродженого дару мавпування – дару, від якого його батько аж заходився зі сміху, навіть коли був утомленим або засмученим – і «зіграв» Морґана Слоута. Обличчя малого миттєво постаріло, щойно він насупив чоло так, як це робив дядько Морґан, коли через щось бісився. Водночас він утягнув щоки й нахилив голову, щоб створити ілюзію подвійного підборіддя. Джек випнув губи у риб’ячу гримасу та заходився швидко водити бровами вгору-вниз. – Він ходить ось так?

– Ні, – відповів капітан, але щось промайнуло в його очах, як тоді, коли Джек сказав йому, що Спіді старий. – Морґан високий і в нього довге волосся. – Капітан торкнувся рукою правого плеча, щоб продемонструвати довжину. – А ще він шкутильгає. У нього деформована нога. Він носить спеціальний черевик, але… – він стенув плечима.

– Я бачив, ви точно впізнали, коли я копіював його! Ви…

– Тсс! Не так, Боже забий, голосно, хлопче!

Джек стишив голос:

– Гадаю, я знаю цього типа, – сказав він і вперше збагнув, що йому справді страшно…

Він ще не до кінця розумів цей світ, та одну річ щойно усвідомив повністю: «Дядько Морґан тут? Боже!»

– Морґан – це просто Морґан. І нема чого тут дуркувати, хлопче. Ходімо! Гайда вибиратися звідси.

Рука капітана стиснула Джекові передпліччя. Хлопчик здригнувся, але встояв.

Паркер стає Паркусом… А Морґан… Надто багато, як на збіг.

– Ще ні, – сказав він. Інше питання спало йому на думку. – А в неї є син?

– У королеви?

– Так.

– У неї був син, – знехотя відповів капітан. – Так. Хлопче, ми не можемо лишатися тут. Ми…

– Розкажи мені про нього!

– Немає чого тут розказувати, – відповів капітан. – Хлопчик помер іще немовлям, і шести тижнів не минуло, як вийшов з материнського лона. Перешіптувалися, що один з Морґанових прислужників – певно, Озмонд – задушив дитя. Та ті плітки не варті й шеляга. Хоча Морґан з Орріса не викликає в мене жодної симпатії, та всі знають, що кожна дванадцята дитина помирає ще в колисці. Ніхто не знає чому; їхня смерть є загадковою і не має причини. Є такий вислів: Господь забиває Свої цвяхи. І навіть королівська дитина не виняток в очах у Теслі. Він… Хлопче? З тобою все гаразд?

Джек відчув, як світ навколо нього сіріє. Хлопчик похитнувся, й коли капітан спіймав його, то шорсткі руки здавалися м’якими, наче пухові подушки.

Він сам мало не помер немовлям.

Матір розповідала йому, як одного разу вона підійшла до Джека й побачила, що він не ворушиться й узагалі лежить без жодних ознак життя: його губи посиніли, а щоки набули барви згаслих поховальних свічок. Розповідала, як з криком вибігла у вітальню, тримаючи його на руках. Батько та Слоут сиділи на підлозі, нахлебтавшись вина й обкурившись травою, і дивилися матч із реслінгу по телевізору. Батько вирвав тільце з материних рук, різко затиснув ніздрі лівою рукою («У тебе ще місяць там синці були, Джекі», – розповідала мама з тривожним сміхом), а тоді притиснувся ротом до маленького Джекового ротика, доки Морґан кричав: «Гадаю, це не допоможе йому, Філе. Не думаю, що це допоможе йому!»

(«Дядько Морґан був кумедним, правда, мамо?» – спитав тоді Джек. «Так, дуже кумедним, Джекі», – відповіла мама з дивним нещирим сміхом, а тоді запалила ще одну «Герберт Террітунс» об недопалок іншої, що тліла в попільничці.)

– Хлопче! – прошепотів капітан. – Хлопче! Дідько! Якщо ти зомлієш…

– Зі мною все гаразд, – відповів Джек. Здавалося, що його голос лунає на віддалі. Буцімто він чув голос коментатора на матчі «Доджерсів»[58]58
  «Лос-Анджелес Доджерс» – американська бейсбольна команда, що базується в Лос-Анджелесі, штат Каліфорнія. Команду, яка є членом Західного Дивізіону, Національної бейсбольної ліги, Головної бейсбольної ліги, було засновано 1883 року.


[Закрыть], проїжджаючи вночі повз стадіон «Чавез Ревайн»[59]59
  «Чавез Ревайн» – домашній стадіон бейсбольної команди «Доджерс», названий на честь Джуліана Чавеза, лос-анджелеського міського діяча ХІХ століття.


[Закрыть] із прикритим дахом кабріолета, лункий і далекий – прямий репортаж із солодкого сну про бейсбол. – Усе добре, відпустіть мене. Що ви там казали?

Капітан більше не трусив хлопчика, але погляд його залишався стурбованим.

– Усе гаразд, – повторив Джек і раптом якомога сильніше дав собі ляпаса. – Ай!

І світ знову повернувся до звичного фокусу.

Він мало не помер у колисці. Це трапилося в тій старій квартирі, яку сам Джек ледь пам’ятав, а мама називала Палацом омріяного Техніколору[60]60
  Техніколор – один із засобів отримання кольорового кінематографічного і фотографічного зображення, винайдений 1917 року. Як система кінозйомки техніколор полягав у одночасному використанні кількох кіноплівок. Найбільшої досконалості система досягла в «триплівковому» процесі.


[Закрыть], бо з вікна вітальні розгортався чудовий краєвид на Голлівудські пагорби. Він мало не помер у колисці, коли його тато й Морґан Слоут пили вино, а якщо ти п’єш багато вина, то маєш часто бігати до вітру. Він знав Палац омріяного Техніколору досить добре, аби пам’ятати, що до найближчої ванної кімнати з вітальні треба йти повз кімнату, яка тоді була дитячою.

Тепер Джек знав, що тоді трапилося: Морґан Слоут підводиться, легко посміхається, каже щось на кшталт «Секунду, Філе, я відійду»; батько навряд чи роззирався навкруги, бо Гейстек Калгун от-от був готовий кинути «з підвивертом» чи «задушливим захопленням» свого безталанного суперника; Морґан відходить від яскравого телеекрана у вітальні в попелястий морок дитячої, де спав маленький Джекі Сойєр у повзунках з Вінні-Пухом, маленький Джекі Сойєр, якому тепло й затишно в сухому підгузнику. Він бачив, як дядько Морґан потай кидає погляд на яскравий квадрат дверей до вітальні, його лисий лоб брижиться і морщиться, губи надимаються, як холодний рот озерного окуня. Він бачив, як дядько Морґан узяв диванну подушку з найближчого крісла, бачив, як він м’яко, але щільно прикрив нею голову сплячого немовляти та притримував її однією рукою, доки друга ковзнула дитині під спину. А коли всі рухи завмерли, він бачив, як дядько Морґан поклав подушку назад на крісло, куди зазвичай сідала Лілі, щоб погодувати малого, а тоді пішов у вбиральню, щоб відлити.

Якби матір негайно не заскочила подивитися, як він…

Холодний піт запорошив усе тіло.

Все було саме так? Можливо. І серце підказувало, що саме так усе і було. Надто вже бездоганним видавався збіг, і комар носа не підточить.

У віці шести тижнів син Лаури Делосіан, королеви Територій, помер у колисці.

У віці шести тижнів син Філа та Лілі Сойєрів мало не помер у колисці… і Морґан Слоут був там.

Мама завжди завершувала цю історію жартом: як Філ Сойєр мало не розтрощив їхнього «крайслера»[61]61
  «Крайслер» – американський автомобільний виробник, штаб-квартиру якого розташовано в передмісті Детройта. Корпорація «Крайслер» з’явилася 1925 року.


[Закрыть] дорогою до лікарні, коли Джекі знову почав дихати.

І справді, весело. Аякже.

2

– А тепер ходімо, – мовив капітан.

– Гаразд, – відповів Джек. Хлопчик досі відчував млость, і його хитало. – Гаразд, ход…

– Тссс! – Капітан шпарко озирнувся на звук голосів, що наближалися.

Праворуч від них була стіна не з дерева, а з грубої парусини. Їй бракувало чотирьох дюймів до підлоги, і в просвітку Джек бачив, як крокують ноги в чоботях. П’ять пар. Солдатські чоботи. Один голос виокремлювався із загального гомону:

– …не знав, що в нього є син.

– Ну що ж, – відповів інший. – Байстрюки самі плодять байстрюків – ти ж і сам добре це знаєш, Саймоне.

У відповідь на це пролунав вибух грубого, порожнього сміху – Джек чув такий сміх у школі від старших хлопчаків, котрі забивали косяки з марихуаною за майстернею та називали молодших таємничими, але чомусь страшними іменами: гомик, чудо-юдо та покруч. Кожне з цих по-своєму бридотних звертань супроводжували диким, карбованим сміхом на кшталт цього.

– Стуліть пельку! Стуліть пельку негайно! – долучився третій голос. – Якщо він почує, то ще тридцять сонць не встигнуть зайти, як ти опинишся за Зовнішнім Форпостом.

Бурмотіння.

Ще один приглушений вибух сміху.

Знову зубоскальство, цього разу нерозбірливе. І знову сміх, коли вони пішли далі.

Джек глянув на капітана, який витріщався на коротку парусинову стіну. Його зуби вищирилися, а губи притислися до ясен. Не було сенсу запитувати, про кого це вони базікали. А якщо вони базікали, то хтось міг і підслухати… хтось злий. Той, хто може зацікавитись, хто ж насправді цей байстрюк, що так несподівано звідкілясь вигулькнув. Навіть такий малий, як він, знав це.

– Ти достатньо почув? – запитав капітан. – Нам потрібно йти. – Здавалося, йому знову хочеться трусонути Джека… але він не наважувався.

Твої інструкції, накази чи щось там іще — це… ага, йти на захід, правильно?

«Він змінився, – подумав Джек. — Змінився двічі».

Уперше, коли Джек показав йому акулячий зуб, що був найфіліграннішим гітарним медіатором у світі, де замість кінних карет дорогами мчать автофургони. А тоді змінився знову, коли Джек підтвердив, що рухається на захід. Від погрози він перейшов до готовності допомогти і до… чого?

Я не можу сказати… Не можу сказати тобі, що робити.

До чогось на кшталт благоговійного трепету… або релігійного жаху.

«Він хоче, щоб ми пішли звідси, адже боїться, що нас упіймають, – подумав Джек. – Та є тут щось іще, чи не так? Він боїться мене. Боїться…»

– Ходімо, – наполягав капітан. – Заради Джейсона, ходімо.

– Заради кого? – тупо перепитав Джек, але капітан уже штовхав його вперед. Він різко потягнув Джека ліворуч і чи то повів, чи то поволік його коридором, одна стіна якого була з дерева, а інша – з грубої парусини, що тхнула пліснявою.

– Це не той шлях, яким ми прийшли, – прошепотів Джек.

– Не хочу йти повз тих хлопців, що бачили, як ми зайшли, – прошепотів у відповідь капітан. – То люди Морґана. Бачив того, високого? Такий худющий, що аж світиться?

– Так. – Джек пригадав вимушену посмішку, а ще очі, які не посміхалися. Інші здавалися м’якшими. А худий чоловік виглядав суворим. Він скидався на божевільного. І ще дещо: він видавався трохи знайомим.

– Озмонд, – сказав капітан і потягнув Джека цього разу праворуч. Запах смаженого м’яса все дужчав, і повітря тепер наповнювалось ним. Ніколи в житті ще Джекові так сильно не хотілося скуштувати такого запашного м’яса. Страх проймав Джека, його свідомість і почуття напружилися до краю, і сам він був на межі божевілля… але його рот дико повнився слиною.

– Озмонд – це права рука Морґана, – пробурмотів Капітан. – Він завжди надто багато бачить, і мені б не хотілося, аби він двічі споглядав тебе, хлопче.

– Що ви маєте на увазі?

– Тссс! – Він іще сильніше стиснув Джекову руку, яка й так боліла. Вони наближалися до великої завіси з тканини, що висіла у дверному прорізі. Джеку вона нагадувала шторку в душі, от тільки ця була з джутової мішковини, і візерунок її був настільки широким і грубим, що вона радше скидалася на сітку, а кільця, з яких вона звисала, були кістяні, а не хромовані. – А тепер реви. – Капітан гаряче видихнув Джекові у вухо.

Він відсунув штору та витягнув Джека на велику кухню, що повнилася розкішними ароматами (усе ж найсмачніше пахло м’ясо) та гарячою парою. Джек кинув збентежений погляд на жаровні, на великий кам’яний димар, на обличчя жінок, запнутих у хвилясті білі хустини, які нагадали Джекові плати черниць. Деякі з них вишикувалися вздовж довгих металевих ночов на козлах; червоні обличчя жінок укривалися намистинками поту, коли ті мили горщики й кухонне начиння. Інші стояли біля довгого столу, що тягнувся по всій ширині кухні, і щось нарізали скибками та кубиками, чистили й вирізали. Одна несла дротяні ґрати, на яких лежали ще не спечені пироги. Усі вони витріщилися на Джека та капітана, коли ті проштовхувалися крізь кухню.

– Ніколи більше! – Капітан волав на Джека й трусив його, наче тер’єр щура… І водночас швидко тягнув через кімнату до двостулкових дверей у дальньому кінці. – Ніколи більше, чуєш мене? Іще раз тікатимеш від роботи, я розсічу тобі шкіру на спині й облущу, наче печену картоплю!

І на межі слуху капітан прошипів:

– Вони всі запам’ятають і всі будуть говорити про це, тож плач, грець би тебе взяв!

І тепер, коли капітан із зарубцьованим обличчям тягнув його крізь наповнену паром кухню за карк і болючу руку, Джек навмисно викликав у свідомості жаский образ матері, що лежала в похоронній залі. Він бачив її в пишних складках білої органді[62]62
  Органді – надзвичайно жорстка прозора тканина з дрібновізерунчатим плетивом. Використовується для оздоблення суконь, жабо.


[Закрыть] – вона лежала в труні у весільній сукні, яку одягала у фільмі «Буча на автоперегонах» студії РКО[63]63
  РКО («PKO Pictures») – одна з п’яти студій класичного Голлівуда, заснована 1928 року. Спеціалізувалася на недорогих фільмах категорії «В», зокрема фільмах жахів. Але найвизначніший внесок студії – «Громадянин Кейн» Орсона Веллса і ранні фільми-нуар.


[Закрыть] 1953 року. Її обличчя все чіткіше й чіткіше проступало в Джековій свідомості, наче бездоганна вощана статуя, а ще Джек запримітив крихітні золоті сережки у формі хрестиків, які сам дарував їй два роки тому на Різдво. А тоді обличчя перемінилося. Підборіддя стало круглішим, ніс – прямішим і аристократичнішим. Волосся на тон посвітлішало та якось аж потовщало. Тепер у тій труні він бачив Лауру Делосіан – та сама труна втратила свої нечіткі обриси в похоронній залі: скидалося на те, що її витесали в грубій розпуці зі старої колоди – наче труна вікінгів, якщо в них узагалі щось таке було. Було легше уявити, що цю домовину поставлять на ноші з просякнутих олією колод і підпалять смолоскипом, аніж що її опустять в мовчазну землю. То була Лаура Делосіан, королева Територій, та в цьому мареві, що набуло ясного видіння, королева була вбрана в мамину весільну сукню з «Бучі на автоперегонах» та її золоті сережки-хрестики, які дядько Томмі допоміг йому вибрати в «Шарпсі» у Беверлі-Гіллз. І раптом сльози полилися з його очей гарячою, палючою повінню – не фальшиві сльози, а справжні, і не лише за своєю матір’ю, а за обома цими втраченими жінками. Вони вмирали у різних всесвітах, та їх єднала невидима струна, яка могла зотліти, але розірватися – ніколи, принаймні, доки вони обидві не пішли у засвіти.

Крізь сльози він бачив велетня в білому вбранні, що кинувся через кімнату до них. Він носив червону бандану замість пухнастого ковпака шеф-кухаря, але, на думку Джека, призначення цих головних уборів було однакове – представити власника як кухонного боса. А ще він розмахував тризубою дерев’яною виделкою загрозливого вигляду.

– Геть ЗВІТСИ! – заверещав на них шеф, і голос, що лунав з велетенських, наче діжка, грудей, був абсурдно писклявим – це голос гнучкого гея, що висловлює своє «фе» продавцеві взуття. От тільки у виделці нічого абсурдного не було; вона мала смертельно небезпечний вигляд.

Жінки розліталися від нього, як сполохані пташки. Найнижчий пиріг упав з таці у жінки, що несла її, і вона пронизливо, відчайдушно закричала, коли він розкришився на долівці. Полуничний джем розхляпався й потік, червоний, наче яскрава та свіжа артеріальна кров.

– ЗАБИР-РАЙТЕСЯ З МОЄЇ КУХНІ, ФИ, БЕФЗІ! ЦЕ ФАМ НЕ НАФПР-РОСТЕЦЬ! ЦЕ ФАМ НЕ БІГОВА ДОРІЖКА! ЦЕ МОЯ КУХНЯ, І ЯКЩО ФИ НЕ ПАМ’ЯТАЄТЕ ПРО ЦЕ, ТО ЗАРАДИ БОГА ТЕСЛІ Я ФИРІЖУ ЦЕ НА ФАШИХ ДУПАХ!

Він ткнув у них виделкою, відвернувши голову й примруживши очі настільки, що від них лишилися тільки щілинки – так, наче, попри грубі слова, думка про потоки гарячої крові була для нього надто gauche[64]64
  Gauche – незграбний, безглуздий, абсурдний (фр.).


[Закрыть]. Капітан опустив руку, якою тримав Джека за карк, і виставив її вперед – мало не ледаче, як здалося Джекові. Уже за мить шеф лежав на підлозі, усі його шість із половиною фута. Виделка для м’яса валялася в калюжі полуничного соусу та шматках білої сирої здоби. Шеф качався туди-сюди, стискаючи зламане праве зап’ястя і волаючи високим, писклявим голосом. Те, що він волав, звучало досить-таки трагічно: він помер, капітан точно вбив його (він казав «фпиф» дивним німецьким акцентом); його щонайменше скалічено, жорстокий і безсердечний капітан Зовнішньої Варти розтрощив його вірну праву руку, а отже, й позбавив засобів до існування, прирікаючи на жалюгідне життя жебрака в роки прийдешні; капітан завдав йому жахливого болю, невимовного болю, і жодна людина у світі…

– Стули пельку! – заволав капітан, і шеф-кухар замовк. Одразу. Він лежав на підлозі, наче велика дитина, притуливши до грудей скручену праву руку. Червона бандана з’їхала на бік, відкриваючи одне вухо (в мочку якого було вставлено маленьку чорну перлинку). Вгодовані щоки тремтіли. Куховарки вражено охнули й заторохтіли, коли капітан нахилився до жахливого людожера, володаря задимленої печери, де вони проводять ночі та дні. Джек, усе ще рюмсаючи, зиркнув на чорного хлопчика (коричневого хлопчика, виправила його свідомість), що стояв на тому боці найбільшої жаровні. Рот хлопчика здивовано розтулився, обличчя смішно скривилося, наче в актора менестрель-шоу[65]65
  Менестрель-шоу – форма американського народного театру ХІХ століття, в якому загримовані під афроамериканців білі актори розігрували комічні сцени з життя негрів, а також виконували стилізовану музику й танці африканських рабів.


[Закрыть], але він досі крутив руками важіль, тому підвішений над розпеченим вугіллям окіст продовжував обертатися.

– А тепер слухай сюди, і я тобі дам пораду, яку ти не знайдеш у «Книзі Доброго Господаря», – промовив капітан. Він так близько нахилився до шеф-кухаря, що їхні носи мало не торкалися (паралізуюча хватка на Джековій руці – яка тепер милосердно заніміла – ні трохи не ослабла). – Ніколи… Ніколи… не налітай на людину з ножем… чи виделкою… чи списом… чи ще якоюсь Богом забитою тріскою в руках, якщо не маєш наміру вбити її цим. Усі знають, що шеф-кухарі – темпераментні, але темперамент не розповсюджується на замахи на особу капітана Зовнішньої Варти. Розумієш мене?

Шеф-кухар простогнав щось сльозливе, але разом із тим і нахабне. Джек не міг точно розібрати – здавалося, що акцент чоловіка ставав усе насиченішим – але там ішлося про матір капітана та бродячих собак за павільйоном.

– Цілком можливо, – сказав капітан. – Я ніколи не знав цієї пані. От тільки це точно не відповідь на моє запитання. – Він штурхонув кухаря запилюженим, зношеним черевиком. Той поштовх був досить м’яким, але кухар заволав так, наче капітан відвів ногу назад і щосили копнув його. Жінки знову загомоніли.

– То ми все чи не все розуміємо щодо кухарів, зброї та Капітанів? Бо якщо ні, доведеться ще трішки пояснити.

– Ми розуміємо! – уривчасто видихнув шеф-кухар. – Ми розуміємо! Ми розуміємо! Ми…

– Добре. А то мені й так довелося багато чого пояснювати сьогодні. – Він потрусив Джека за карк. – Так, хлопче? – Він трусонув його знову, і Джек абсолютно щиро заволав. – Добре… Гадаю, це все, що він може сказати. Хлопець дурбило, як і його мати.

Капітан обвів темним блискучим поглядом кухню.

– Хорошого вам дня, леді. Най благословить вас королева.

– І вас, добрий сер, – спромоглася вимовити найстарша з куховарок, присівши в недоладному, позбавленому грації реверансі. Інші вчинили так само.

Капітан потягнув Джека через кухню. Хлопчик дуже боляче вдарився стегном об мийку та знову закричав. Потекла гаряча вода. Димучі краплі билися об дошки та з шипінням витікали крізь них. «Ті жінки тримають у цьому руки, – подумав Джек. – Як же вони витримують?» А тоді капітан, який зараз практично тягнув малого на собі, проштовхнув Джека крізь іще одну штору з мішковини у передпокій, розташований за нею.

– Фу! – тихо промовив капітан. – Мені це не подобається, зовсім, тут дуже смердить.

Ліворуч, праворуч, знову праворуч. Джек почав розуміти, що вони рухалися до зовнішніх стін павільйону, а ще він мордувався питанням, як одне й те саме місце може бути зсередини набагато більшим, ніж здається ззовні. Тоді капітан проштовхнув його крізь дверцята, й вони знову опинилися на денному світлі; пообіднє сяйво було таким яскравим після мінливого мороку павільйону, що Джеку довелося негайно заплющити очі від сильного болю.

Капітан не вагався. Бруд хляпав і пирскав під ногами. Пахло сіном, конями та лайном. Джек знову розплющив очі та помітив, що вони перетинають ділянку, яка може бути моріжком, кошарою для худоби чи просто оборою. Він побачив коридор між двома завісами, по інший бік якого квоктали курчата. Худорлявий чоловік, убраний лише в брудний кілт і плетені сандалії, скидав сіно в прочинений хлів, орудуючи вилами з дерев’яними зубцями. У хліві стояв коник, не більший за шетлендського поні[66]66
  Шетлендський поні – один із найдрібніших представників поні, що сформувався на Шетлендських островах на півночі Шотландії. Зріст поні – від 71 до 107 см.


[Закрыть], і понуро позирав на них. Вони вже проминули хлів, коли мозок Джека зрештою прийняв те, що бачили його очі: у коня було дві голови.

– Гей, – мовив він. – Можна я знову зазирну в той хлів? Той…

– Нема часу.

– Але ж у коня було…

– Нема часу, кажу. – Він підвищив голос і заволав: – Якщо я ще раз побачу, що ти байдикуєш, а не виконуєш роботу, – тобі перепаде вдвічі більше!

– Такого не буде! – крикнув Джек (по правді, йому здавалося, що ця сцена вже не актуальна). – Присягаюся, це не повториться! Я ж казав тобі, що буду хорошим!

Просто перед ними, у стіні з дерев’яних брусів, із яких навіть не обдерли кору, забовваніла дерев’яна брама. Та стіна скидалася на частокіл зі старих вестернів (його мати знімалася в кількох таких). На брамі були важкі клямри, але замикальної балки, яку вони мали підтримувати, на місці не виявилося. Її – товсту, наче залізничний шлагбаум – притулили до купи дров, що лежала ліворуч. Брама прочинилася десь на шість дюймів. Якийсь розладнаний внутрішній компас підказував Джекові, що вони обійшли павільйон і вийшли з дальнього боку.

– Дякувати Богу, – сказав капітан звичним тоном. – Тепер…

– Капітане. – З-за спини покликав голос – низький, оманливо недбалий, але причепливий.

Капітан став як укопаний. Той голос покликав саме тої миті, коли переляканий Джеків компаньйон уже тягнувся до лівої частини воріт, щоб відчинити їх. Так, наче власник голосу спостерігав і очікував саме на цю мить.

– Можливо, ви були б настільки люб’язними, щоб представити мене своєму… ем… синові.

Капітан обернувся, обертаючи за собою й Джека. Посеред пасовиська стояв схожий на скелет придворний, який своєю присутністю руйнував гармонію пейзажу. Це був той, кого так боявся капітан, – Озмонд. Він глянув на них темно-сірими меланхолійними очима. І Джек побачив щось буремне в глибині тих очей. Раптом його страх загострився, відростив жало та пронизав його. «Він божевільний, – раптом сяйнув у мозку інтуїтивний здогад. – Зовсім з глузду з’їхав».

Озмонд підступив до них двома обережними кроками. У лівій руці він тримав укрите сирицею руків’я батога з телячої шкіри. Пужално потроху звужувалося до темної гнучкої волосіні, що тричі обвилася навколо його плеча, а руків’я було товстим, наче лісовий гримучник[67]67
  Гримучник лісовий – отруйна змія з родини гадюкових. Живе на скелястих плоскогір’ях із розрідженими чагарниками.


[Закрыть]. Кінчик руків’я породжував з дюжину менших пагонів: кожен з переплетеної сириці, кожен увінчаний кострубатим, але блискучим металевим шипом.

Озмонд смикнув руків’я батога, і паростки сповзли з його плеча із сухим шипінням. Він поворушив пужалном – і шкіряні пагони з металевими наконечниками повільно зашурхотіли у змішаній із соломою багнюці.

– Твій син? – повторив Озмонд і ще на крок наблизився.

І раптом Джек збагнув, чому цей чоловік здавався йому знайомим. Того дня, коли хлопчика мало не викрали, чи ж не він був типом у білому костюмі?

Джек подумав, що, напевно, то був він.

3

Капітан стиснув руку в кулак, підніс її до лоба й нахилився вперед. На мить завагавшись, Джек зробив те саме.

– Мій син Льюїс, – сухо промовив капітан. Скосивши очі вліво, Джек побачив, що той досі стояв схилившись. Тож він також стояв схилившись, і серце його калатало.

– Дякую, капітане. Дякую, Льюїсе. Най буде з вами благословення королеви.

Коли Озмонд доторкнувся до Джека руків’ям батога, той ледь не закричав. Так і стояв, знову випроставшись, і намагався потамувати крик.

Зараз Озмонд був лише за два кроки від Джека й дивився на нього своїм скаженим меланхолійним поглядом. Він був убраний у шкіряну куртку із чимось схожим на діамантові запонки. Його сорочка була екстравагантно гофрована. Ланцюжковий браслет на правому зап’ястку хвальковито подзенькував (по тому, як Озмонд тримав руків’я батога, Джек здогадався, що його ведуча рука – ліва). Довге волосся він зав’язував на потилиці широкою стрічкою, певно, з білого атласу. Він пахтів двома ароматами. Верхня нота – це те, що його матір називала «парфумами всіх чоловіків», тобто лосьйон після гоління, одеколон тощо. Від Озмонда пахло задушливо й порошнисто. Цей запах нагадав Джекові про старі чорно-білі британські фільми, де якогось горопаху тягали на допити до Старого Бейлі[68]68
  Старий Бейлі – традиційна назва центрального кримінального суду в Лондоні.


[Закрыть]. Судді й адвокати в таких фільмах завжди носили перуки, і Джек подумав, що скриньки, у яких ці перуки зберігалися, мали б пахнути так, як Озмонд, – сухо й запилюжено-солодко, як найстаріший у світі пончик, присипаний цукровою пудрою. А під ним ховався живіший, але ще бридкіший запах: здавалося, Озмонд випромінював його. То був запах поту, що нашаровувався на бруд, запах чоловіка, який мився дуже рідко, якщо взагалі коли-небудь виконував цю дію.

Так. Він був однією з тих істот, що намагалися викрасти його тоді.

Живіт Джека забуркотів і стиснувся.

– Не знав, що в тебе є син, капітане Фаррен, – сказав Озмонд. Хоч він і звертався до капітана, але не відводив очей від Джека. «Льюїс, – думав хлопчик. – Я Льюїс. Тільки б не забути…»

– Волів би і я не знати про це, – відповів капітан, зиркаючи на Джека зі злістю й огидою. – Я зробив йому честь, привівши до великого павільйону, а він тікає, як псяка. Упіймав його, коли він грався в…

– Так, так, – сказав Озмонд, удавано посміхаючись. «Він не вірить жодному слову, – нажахано подумав Джек і відчув, як його свідомість незграбно ступає крок у напрямку паніки. – Жодному слову!» – Хлопці погані. Усі хлопці погані. Це аксіома.

Він легенько торкнувся до Джекового зап’ястка пужалном батога. Нерви хлопчика напружилися до краю, і він скрикнув… і миттєво спалахнув від сорому.

Озмонд загиготів.

– Погані, о так, це аксіома, усі хлопчики погані. Я був поганим, і, закладаюся, ти був поганим, дуже поганим, капітане Фаррен. Так? Так? Ти був поганим?

– Так, Озмонде, – відповів капітан.

– Дуже поганим? – перепитав Озмонд. Неймовірно: він почав пританцьовувати в багнюці. І водночас у ньому не було нічого жіночного: Озмонд був гнучким і тендітним, але Джек не відчував у ньому справжнього гомосексуалізму; якщо в його словах і був сексуальний підтекст, то Джек інтуїтивно відчував, що він безпідставний. Ні, від нього йшла глибинна злість… і божевілля. – Дуже поганим? Надзвичайно поганим?

– Так, Озмонде, – дерев’яним голосом відповів капітан Фаррен. Його шрам виблискував у пообідньому світлі й тепер видавався радше червоним, ніж рожевим.

Озмонд закінчив свій імпровізований танок так само різко, як і розпочав. Він холодно глянув на капітана.

– Ніхто не знав, що в тебе є син, капітане.

– Він байстрюк, – сказав капітан. – І дурко. А ще й ледацюга, як з’ясувалося сьогодні. – Він несподівано повернувся і вдарив Джека по обличчю. Насправді удар був не сильним, але рука капітана Фаррена була важкою, наче цеглина. Джек застогнав і гепнувся в бруд, тримаючись за вухо.

– Дуже поганий, надзвичайно поганий, – сказав Озмонд, та зараз його обличчя стало моторошно порожнім, тонким і замкненим. – Підводься, поганий хлопчику. Поганих хлопчиків, які не слухаються батьків, треба покарати. А ще поганих хлопчиків треба розпитати. – Він махнув батогом. Той сухо клацнув.

Хистка свідомість Джека вибудувала дивну асоціацію – як він збагнув пізніше, то була спроба повернутися додому будь-яким знаним йому способом. Клацання Озмондового батога нагадало постріл із духової рушниці «Дейзі», яку він мав у восьмирічному віці. Вони з Річардом Слоутом обидва мали такі рушниці.

Озмонд потягнувся і схопив вимащену брудом Джекову руку своєю білою павучою долонею. Він смикнув Джека до себе, огортаючи хлопчика своїми запахами – старої солодкавої пудри та старого згірклого бруду. Його дивні сірі очі врочисто вдивлялися в блакитні Джекові. Джек відчув, як сечовий міхур важчає, тож намагався не підмочити штани.

– Хто ти? – запитав Озмонд.

4

Ці слова зависли в повітрі між ними трьома.

Джек знав, що капітан дивиться на нього із суворим виразом обличчя, за яким не міг сховати відчай. Він чув кукурікання півнів і гавкання собак. Звідкілясь долинав гуркіт карети, що наближалася.

«Скажи мені правду; я розпізнаю брехню, – казали ті очі. – Ти скидаєшься на одного поганого хлопчика, якого я вперше зустрів у Каліфорнії — ти він і є?»

І якусь мить уся правда тремтіла в нього на вустах:

«Джек, я Джек Сойєр, так, я той малий із Каліфорнії, королева цього світу була моєю матір’ю, от тільки я помер, і я знаю твого боса, я знаю Морґана — дядька Морґана, — і я розкажу тобі все, що ти захочеш знати, тільки припини дивитися на мене так своїми гіпнотичними очима, бо я лише дитина, а діти завжди роблять так — вони розповідають, розповідають усе…»

А тоді він почув мамин голос, і суворість у ньому межувала з глумом:

«Ти збираєшся все вибовкати цьому типу, Джекі? ЦЬОМУ типу? Від нього ж тхне відділом розпродажів чоловічої парфумерії, а сам він скидається на середньовічний варіант Чарлза Менсона[69]69
  Чарлз Міллз Менсон – американський злочинець, серійний убивця. У 1960-х роках очолював культову гіпі-комуну, членів якої спонукав до низки гучних та жорстоких убивств в околицях Лос-Анджелеса в Каліфорнії, зокрема до вбивства дружини Романа Поланскі. Цікаво, що відомий музикант Мерілін Менсон «позичив» прізвище саме в цього серійного вбивці, а ім’я – у Мерілін Монро.


[Закрыть]… Але чини так, як вважаєш за потрібне. Ти можеш надурити його, якщо захочеш — і навіть не спітнівши, — але чини, як вважаєш за потрібне».

– Хто ти? – перепитав Озмонд, підсуваючись іще ближче, і на його обличчі Джек прочитав абсолютну впевненість – він звик отримувати всі потрібні йому відповіді від людей… і не тільки від дванадцятирічних дітлахів.

Джек глибоко, рвучко вдихнув («Коли ти хочеш досягнути максимальної гучності — коли хочеш, щоб тебе почули на останньому ряду балкона, — застосовуй діафрагму, Джекі. Тоді звук легко проходить крізь голосові зв’язки назовні») і заверещав:

– Я ЗБИРАВСЯ ПОВЕРНУТИСЯ! БОГОМ КЛЯНУСЯ!

Озмонд, який нахилився ще ближче в очікуванні на розбитий, безсилий шепіт, відскочив, наче Джек простягнув до нього руку й ударив. Він наступив на хвостик однієї зі стрічок свого батога чоботом і мало не перечепився через них.

– Ти Богом забитий малий виродок…

– Я ЗБИРАВСЯ! БЛАГАЮ НЕ БИЙТЕ МЕНЕ, ОЗМОНДЕ, Я ЗБИРАВСЯ ПІТИ НАЗАД! Я НІКОЛИ НЕ ХОТІВ ПРИХОДИТИ СЮДИ. Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ, Я НІКОЛИ…

Капітан Фаррен стрімко кинувся вперед і вдарив його по спині. Джек простягнувся в багнюці, досі волаючи.

– Він дурко, я ж казав тобі, – почув Джек капітанові слова. – Я прошу вибачення, Озмонде. Будь певним, я виб’ю з нього дух. Він…

– Та що він узагалі тут робить? – завищав Озмонд. Його писклявий сварливий голос скидався на вищання базарної баби. – Що твій сопливий плюгавий байстрюк тут робить? І не намагайся показати мені його пропуск! Знаю, що він його не має! Ти протягнув його сюди, щоб нагодувати зі столу королеви… а ще, гадаю, щоб украсти срібло королеви… він поганий… одного погляду на нього достатньо, щоб збагнути, що він дуже, неприпустимо, зовсім поганий!

Батіг знову клацнув, та цього разу не м’яко, як духова рушниця «Дейзі», а гучно та чітко, наче гвинтівка двадцять другого калібру, і Джек устиг подумати: «Я знаю, що зараз буде», – а тоді велетенська гаряча рука схопила його за спину. Біль пронизував його плоть і, здавалося, що він не стихає, а, навпаки, наростає. Він палив і доводив до божевілля. Джек скрикнув і скорчився в багні.