Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 50 страниц)

– Поганий! Дуже поганий! Неприпустимо поганий!

Кожне «поганий» супроводжувалося черговим клацанням Озмондового батога, ще одним палючим дотиком і Джековим криком. Його спина горіла. Він навіть не знав, як довго це триває – здавалося, що з кожним ударом Озмонд тільки ще більше розпалюється, – коли почувся чужий вигук:

– Озмонде! Озмонде! Ось де ти! Дякувати Богу!

Дружний стукіт чобіт на бігу.

Голос Озмонда, розлючений і трохи засапаний:

– Ну? Ну? Що там?

Рука схопила Джека за лікоть і допомогла йому підвестися. Коли він похитнувся, рука обняла його за талію та підтримала. Важко було повірити, що капітан, такий суворий і рішучий під час їхньої бентежної екскурсії павільйоном, міг тепер бути таким чуйним.

Джек знову захитався. Світ і далі поривався розмитися. Патьоки гарячої крові стікали по спині. З ненавистю, що дедалі зростала, він глянув на Озмонда. І Джекові подобалося відчувати цю ненависть. Це була чудова протиотрута від страху й хвилювання.

Ти зробив це — ти завдав мені болю, поранив мене. А тепер слухай сюди, Джиґсе[70]70
  Джиґс (1929—1938) – шимпанзе, який грав роль Чіти у голлівудських фільмах 1930-х років про Тарзана.


[Закрыть], якщо я матиму нагоду відплатити тобі…

– З тобою все гаразд? – прошепотів капітан.

– Так.

– Що? – репетував Озмонд до двох чоловіків, що перервали шмагання Джека.

Повз одного з цих денді Джек та капітан проходили, коли йшли до таємної кімнати. А інший скидався на візника, якого Джек бачив одразу після повернення на Території. Чолов’яга виглядав страшенно переляканим, він був пораненим: зліва на голові з рани юшила кров, заливаючи із цього боку все обличчя. Ліва рука в нього була подряпана, а камізелька – порвана: «Що ти там кажеш, нахабо?»

– Мій фургон перекинувся на повороті біля віддаленої околиці Селища Різномайстрів, – говорив візник.

Розмовляв він повільно і спроквола, як людина, прибита горем.

– Мій син убитий, Володарю. Він загинув під діжками. Йому виповнилося лишень шістнадцять на День травневих пагонів. Його мати…

– Що? – знову заволав Озмонд. — Діжки? З елем? Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перекинув цілий фургон Кінґслендського елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, пра-а-а-а-а-вда ж?

Голос Озмонда сягнув такої високої ноти, що здавалося, ніби на останньому слові він намагався злісно пародіювати оперну діву. Той голос тремтів і мінився. І тут Озмонд знову затанцював…от тільки цього разу від люті. Це поєднання було настільки дивним, що Джек підвів до рота обидві руки, аби потамувати мимовільне гигикання. Через цей рух сорочка дряпнула його побиту спину, і біль миттєво привів його до тями; швидше, ніж капітан прошепотів попередження.

Терпляче, ніби Озмонд просто пропустив єдиний важливий факт (певно, йому саме так і здавалося), візник почав знову:

– Йому тільки шістнадцять виповнилося на День травневих пагонів. Його матір не хотіла, щоб він їхав зі мною. Навіть думати не смію, що…

Озмонд здійняв батіг, і той просвистів униз сліпуче й несподівано швидко. Ще секунду тому його ліва рука вільно стискала пужално – а вже за мить удар батога: не як постріл із двадцять другого калібру, а як іграшкова рушниця. Візник відсахнувся і закричав, притискаючи руки до обличчя. Свіжа кров рівномірно стікала його брудними пальцями. Він упав додолу, волаючи: «Володарю! Володарю! Володарю!» – приглушеним, булькотливим голосом.

Джек застогнав:

– Ходімо звідси, швидше!

– Зачекай, – відповів капітан. Здавалося, напружені риси його обличчя трішки пом’якшилися, а в очах забриніла крихта надії.

Озмонд повернувся до денді, що відступив назад. Його тонкий червонястий рот не замовкав.

– То був «Кінґсленд»? – важко дихаючи, запитав Озмонд.

– Озмонде, ти не маєш звинувачувати себе…

Озмонд здійняв угору лівий зап’ясток; хвости батога з телячої шкіри зі сталевими наконечниками дзенькнули об чоботи денді. Той позадкував іще на крок.

– Не розказуй мені тут, що я маю робити, а що ні, – сказав Озмонд. – Просто відповідай на мої запитання. Я засмучений, Стівене, неприпустимо, надзвичайно засмучений. То був «Кінґсленд»?

– Так, – відповів Стівен. – Мені прикро казати, але…

– На Зовнішній Дорозі?

– Озмонде…

– На Зовнішній Дорозі, ти, обвислий хере?

– Так, – проковтнув Стівен.

– Ну, звісно ж, – мовив Озмонд, і жахливий блідий осміх розрізав його витончене обличчя. – Де ж іще мало б розташовуватися Селище Різномайстрів, як не на Зовнішній Дорозі? Не вміє ж село літати? А? Як може село перелетіти з однієї дороги на іншу, Стівене? Може? Може?

– Ні, Озмонде, звісно ж, не може.

– Не може. Тож діжки зараз котяться Зовнішньою Дорогою, правильно кажу? Якщо я правильно все розумію, то діжки й перевернутий фургон з елем блокують Зовнішню Дорогу, а найкращий ель на всіх Територіях стікає на землю, щоб ґрунтові черви могли напитися? Правильно кажу?

– Так… так. Але…

– Морґан приїде Зовнішньою Дорогою! – заверещав Озмонд. – Морґан приїде, а ти знаєш, як швидко жене він своїх коней! Якщо його диліжанс виїде на поворот і натрапить на той непотріб, візник може не встигнути зупинитися. Він може перекинутися! Він може загинути!

– Господи-Боже, – видихнув Стівен одним словом. Його бліде обличчя зблідло ще на два тони.

Озмонд повільно кивнув.

– Гадаю, якщо диліжанс Морґана перекинеться, краще нам би молитися за його загибель, ніж за одужання.

– Але… але…

Озмонд відвернувся від нього і мало не побіг туди, де стояли капітан Зовнішньої Варти та його «син». За Озмондом у багнюці досі звивався жалюгідний візник, досі бурмочучи своє «Володарю».

Озмондові очі ковзнули по Джекові, а тоді глянули крізь нього, наче хлопчика там і не було.

– Капітане Фаррен, – мовив він. – Ти стежив за подіями останніх п’яти хвилин?

– Так, Озмонде.

– Чи добре ти за ними стежив? Ти їх проаналізував? Чи ретельно ти їх проаналізував?

– Так. Гадаю, що так.

– Ви так гадаєте? Який чудовий у нас капітан. Як на мене, то ми ще поговоримо про те, як такий зразковий капітан міг стати батьком отакого жаб’ячого виплодка.

Його очі холодно й швидко глипнули на Джека.

– Та зараз не час для цього, правда ж? Ні. Пропоную зараз зібрати тобі дюжину найсильніших твоїх людей, а тоді подвоїти – ні, потроїти – їхню кількість і їхати до Зовнішньої Дороги. Твій ніс поведе тебе до місця аварії, чи не так?

– Так, Озмонде.

Озмонд кинув швидкий погляд на небо.

– Ми чекаємо на Морґана десь о шостій. Можливо, трішки раніше. Зараз – друга. Як, по-твоєму, капітане, зараз друга?

– Так, Озмонде.

– А що ти скажеш, маленький покидьку? Тринадцята? Двадцять третя? Вісімдесят перша година?

Джек витріщався на нього. Озмонд зневажливо скривився, і Джек відчув, як хвиля чистої ненависті знову здіймається в середині нього.

Ти завдав мені болю, і якщо я матиму нагоду!..

Озмонд перевів погляд на капітана.

– Гадаю, тобі варто докласти зусиль, щоб до п’ятої врятувати ті діжки, що не розлилися. А після п’ятої треба буде просто якомога швидше розчистити дорогу. Зрозуміло?

– Так, Озмонде.

– Тоді геть звідси.

Капітан Фаррен підніс кулак до лоба та вклонився. Джек і далі тупо витріщався – ненависть була такою сильною, що його мозок, здавалося, аж вібрував від неї, – а тоді повторив дію капітана. Озмонд відвернувся від них ще до того, як вони почали віддавати честь. Він попрямував назад до візника, ляскаючи батогом, наче духовою рушницею «Дейзі».

Візник почув наближення Озмонда та закричав.

– Ходімо, – сказав капітан, востаннє потягнувши Джека за руку. – Ти не хочеш бачити цього.

– Ні, – вичавив Джек. – Господи, ні.

Але щойно капітан Фаррен штовхнув праву стулку брами й вони нарешті вийшли з павільйону, Джек почув це – а потім чув це в снах тієї ночі: один свист карабінового пострілу за одним, і кожен супроводжувався криком приреченого візника. Озмонд також видавав певний звук. Йому бракувало дихання, тож складно було визначити, що то був за звук, не бачачи його обличчя – а цього Джекові не дуже хотілося робити.

Бо він і так знав. Джек подумав, що Озмонд сміється.

5

Тепер вони опинилися серед людного місця павільйонних угідь. Мандрівні музиканти скоса зиркнули на капітана Фаррена… і відійшли від нього подалі. Капітан рухався дуже швидко, його обличчя напружилося від чорних думок. Джекові довелося бігти підтюпцем, аби встигати за ним.

– Нам пощастило, – раптом сказав капітан. – Збіса пощастило. Мені здалося, що він хоче вбити тебе.

Джек витріщився на нього, у сухому роті пекло.

– Знаєш, він божевільний. Божевільний, наче людина, що переслідувала торт.

Джек гадки не мав, про що говорить капітан, але погодився з тим, що Озмонд божевільний.

– Що…

– Стривай, – мовив капітан. Вони повернули назад до маленького намету, у який капітан потягнув Джека, коли той показав йому акулячий зуб. – Стій тут і чекай на мене. Ні з ким не розмовляй.

Капітан зайшов до намету. Джек стояв, дивився і чекав. Повз нього прочимчикував жонглер, який зиркнув на хлопчика, навіть не збившись з ритму; він і далі підкидав з півдюжини м’ячиків у граційному, хитромудрому візерунку. Зграйка брудних дітей ішла за ним, наче за Гамельнським щуроловом[71]71
  Гамельнський щуролов – персонаж середньовічної німецької легенди, що оповідає про музиканта, якого ошукав магістрат міста Гамельн. Чиновники відмовилися виплатити винагороду за позбавлення міста від щурів. Музика помстився: за допомогою чаклунства вивів за собою міських дітей, які потім загинули.


[Закрыть]. Молода жінка, приклавши замурзане немовля до великих грудей, сказала, що коли в Джека знайдеться монетка або дві, то вона могла б навчити хлопчика робити дещо з його малюком, окрім як пісяти ним. Джек збентежено відвів погляд і зашарівся.

Молодиця зайшлася сміхом, схожим на каркання.

– О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ! Іди сюди, любчику! Іди…

– Геть звідси, курво, інакше закінчиш день у кухонному підземеллі.

Це був капітан. Він вийшов із намету разом з іншим чоловіком. Цей, інший, хоч і був огрядним і старим, а все ж мав дещо спільне з Фарреном – він виглядав як справжній солдат, а не один із ряджених акторів Гілберта та Саллівана[72]72
  Драматург сер Вільям Швенк Гілберт (1836—1911) та композитор сер Артур Сеймур Салліван (1842—1900) – англійські автори, що створили в другій половині ХІХ століття чотирнадцять комічних опер. Їхні твори популярні навіть сьогодні.


[Закрыть]. Він намагався застібнути форму на гігантському череві, водночас тримаючи в руках закручений музичний інструмент, схожий на валторну.

Жінка із замурзаним немовлям подалася геть, навіть не глянувши на Джека. Капітан узяв потримати ріжок товстуна, аби той міг застібнутися, й перекинувся з ним кількома словами. Товстун кивнув і, нарешті впоравшись із курткою, забрав ріжок назад. А тоді рушив уперед, дмухаючи в ріжок. Цей звук був зовсім не схожий на той, що його Джек чув, коли вперше опинився на Територіях. Тоді лунало багато ріжків, і в їхньому звучанні вчувалося щось хвалькувате: то було сурмління герольдів. А цей звук скидався на фабричний свисток, що ніби промовляв: час братися до роботи.

Капітан обернувся до Джека.

– Ходімо зі мною, – мовив він.

– Куди?

– На Зовнішню Дорогу, – відповів капітан Фаррен і кинув на Джека Сойєра задумливий погляд, на дні якого бринів страх. – Батько мого батька називав її Західною Дорогою. Вона прямує на захід повз усе менші й менші села, аж доки не сягає Форпостів. А далі, за Форпостами, вона йде в нікуди… або в пекло. Якщо ти рушаєш на захід, хлопче, най поможе тобі Господь. От тільки я чув, що навіть Він сам ніколи не потикається за Форпости. Ходімо.

Питання роїлися в Джековій голові – цілі мільйони питань, – та капітан обрав убивчо швидкий темп, і хлопчику просто бракувало дихання, аби поставити їх. Вони видерлися на схил південніше від великого павільйону, а тоді минули місце, у якому Джек уперше опинився на Територіях. Веселий сільський ярмарок був тепер зовсім поруч: Джек чув, як закликайло припрошував шановну публіку випробувати долю в «Диявольського Віслюка»: «Щоб виграти приз, достатньо протриматися на ньому дві хвилини», – гукав він. Океанічний бриз розносив по всіх усюдах його голос, а разом із ним і спокусливий аромат гарячих наїдків – смаженої кукурудзи та м’яса. У животі в Джека забурчало. Опинившись у безпеці, далеко від Озмонда Великого і Грізного, він збагнув, що смертельно зголоднів.

Вони вже майже дійшли до ярмарку, як повернули праворуч на дорогу, що була значно ширшою за ту, котра вела до великого павільйону. «Зовнішня Дорога, – подумав Джек, але вже за мить, коли легкий страх охопив його нутрощі, він сам себе виправив: – Ні… Західна Дорога. Шлях до Талісмана».

А тоді знову поквапцем рушив за капітаном Фарреном.

6

Озмонд мав рацію: за потреби вони могли би просто йти за своїми носами. До селища з тією дивною назвою лишалося не менше за милю, а бриз уже приніс їм кислий аромат розлитого елю.

Дорожній рух у східному напрямку був перевантажений. Головним транспортом були фургони, запряжені змиленими кіньми (однак двоголових серед них не траплялося). Джеку спало на думку, що фургони були чимось на кшталт «Даямонд Рео» та «Петербілтів»[73]73
  «Даямонд Рео» та «Петербілт» – американські автомобільні компанії, що спеціалізуються на виготовленні вантажівок.


[Закрыть] цього світу. Деякі з них – доверху заповнені торбами, пакунками й пакетами, інші – сирим м’ясом, а треті – щебетливими клітками з курчатами. На під’їзді до Селища Різномайстрів відкритий фургон із жінками небезпечно похитувався. Жінки сміялися й верещали. Одна з них підвелася, задерла спідницю аж до волохатої промежини, п’яно вигнулася і закрутила стегнами. Вона б точно впала з фургона прямісінько в канаву – і, певно, зламала б шию, – якби одна із супутниць не схопила її за задній край спідниці й грубо не потягнула долу.

Джек знову почервонів: як тоді, коли побачив білі груди молодиці та сосок у роті замурзаної дитини. О, цей гарненький юнак СОРОМИТЬСЯ!

– О Боже! – пробурмотів Фаррен і ще прискорив рух. – Вони ж усі п’яні! Напилися розлитого «Кінґсленда»! І шльондри, і сам візник також! Вони ж можуть перевернутися на дорозі або звалитися в урвище – невелика втрата. Заразні шльондри!

– Принаймні, – задихаючись мовив Джек, – дорогу вже має бути розчищено, якщо весь цей люд приїхав сюди. Хіба ні?

Вони вже були в Селищі Різномайстрів. Широку Західну Дорогу змащували олією, щоб прибрати пил. Фургони приїжджали та їхали геть, групи людей снували вулицею туди-сюди, гучно щось обговорюючи. Джек побачив двох чоловіків, що лаялися біля чогось схожого на ресторан. Зненацька один із них ударив суперника кулаком. Уже за мить обоє чоловіків качалися по землі. «Не тільки ті шльондри наклюкалися “Кінґсленда”, – подумав Джек. – Гадаю, кожному в цьому містечку дісталося трохи».

– Усі великі фургони, що проїхали повз нас, приїхали звідси, – сказав капітан Фаррен. – Менші, звісно, могли якось проскочити, але диліжанс Морґана не з маленьких, хлопче.

– Морґан…

– Не думай зараз про Морґана.

Запах елю став гострішим, щойно вони проминули центр села та пішли до дальнього кутка. Ноги в Джека боліли, бо він намагався встигати за капітаном. Йому здавалося, що вони пройшли вже зо три милі. «Скільки це в моєму світі?» – подумав він, і це питання повернуло його до магічного соку Спіді. Хлопчик почав судомно мацати камзол, переконаний, що втратив магічне пійло, – але воно було на місці, хай навіть його боксерки змінилися на спідню білизну Територій.

Коли вони сягнули західного краю селища, кількість фургончиків зменшилася, проте кількість пішоходів, що рухалися на схід, надзвичайно зросла. Більшість пішоходів вигиналися, хиталися та реготали. Від них усіх тхнуло елем. У деяких навіть текло по одягу так, наче вони вляглися долі й цмулили напій, як ті собаки. Джек гадав, що так воно й було. Він побачив, як чоловік, що без упину реготав, вів за руку восьмирічного хлопчика – і той реготав так само. Той чоловік був страшенно схожий на ненависного портьє з «Альгамбри», і Джек збагнув, що вони були Двійниками. І чоловік, і хлопчик, якого він вів за руку, були п’яними, і коли Джек озирнувся на них, то побачив, як хлопченя почало блювати. Його батько – Джек гадав, що то був саме він – боляче й сильно смикнув малого за руку, коли той намагався доповзти до порослого чагарниками яру, де міг би проблюватися у відносній приватності. Хлопчик побрів за батьком, наче пес на короткому повідку, розприскуючи блювотиння на стариганя, що впав край дороги і хропів.

Обличчя капітана Фаррена дедалі темнішало й темнішало.

– Бог би їх усіх забив, – мовив він.

Навіть ті, хто добряче нажлуктилися, трималися якомога далі від капітана зі шрамом. Тоді, на варті біля павільйону, капітан носив на поясі короткі зручні шкіряні піхви. Джек гадав (і не безпідставно), що в них ховався короткий практичний меч. Якщо хтось із п’яниць підходив надто близько, капітан просто торкався меча, і пияк швиденько йшов собі геть.

За десять хвилин – коли Джек уже був певен, що більше не витримає – вони дісталися місця аварії. Візник саме завершував поворот, як фургон похилився і перекинувся. Через це діжки розлетілися по всій дорозі. Більшість із них розбилася, тому двадцять футів дороги перетворилися на болото. Один кінь лежав мертвий під фургоном, виднівся тільки його круп. Другий кінь лежав у яру, і розбитий уламок діжкової клепки стирчав з його вуха. Джеку подумалося, що так сталося не випадково. Певно, кінь дуже сильно поранився, і хтось вирішив покласти край його стражданням підручними засобами. Інших коней ніде не було видко.

Між конем під фургоном та другим, у яру, лежав розпростертий на дорозі син візника. Половина його обличчя вдивлялася в ясно-блакитне небо Територій з тупим зачудуванням. Там, де колись була друга половина, виднілася лише червона маса та схожі на шматочки гіпсу уламки білих кісток.

Джек побачив, що кишені хлопця вивернуто. Навколо місця аварії блукало з дюжину людей. Вони повільно брели, часто нахиляючись, щоб зачерпнути елю зі сліду від копита або щоб змочити в калюжці носову хустинку чи просто відірваний шматок сорочки. Більшість із них хиталися. Голоси здіймалися до реготів і сварливих висків. Після довгих умовлянь Джекова матір таки погодилася відпустити його з Річардом на опівнічний спарений сеанс «Ночі живих мерців» та «Світанку мерців» в один із дюжини кінотеатрів Вествуда. П’яні люди, що тут вешталися, нагадували йому зомбі з тих двох фільмів…

Капітан Фаррен витягнув меч. Той був коротким і практичним, як Джеку й уявлялося, і дуже не схожим на мечі з лицарських романів. Він більше скидався на тесак м’ясника – поточений, пошрамований і щербатий; його потемніле від поту руків’я було обмотане старою шкірою. Та й саме лезо було темним… за винятком різального краю. Він мав блискучий, заточений і дуже гострий вигляд.

– Забирайтеся звідси, хутко! – волав Фаррен. – Руки геть від королівського елю, Бог вас всіх забий! Забирайтеся геть, інакше всім кишки повипускаю!

У відповідь йому пролунало невдоволене буркотіння, але все-таки п’яниці відійшли від капітана Фаррена – усі, крім одного вайла, на лисому черепі якого де-не-де росли жмутки волосся. На думку Джека, його вага сягала трьохсот фунтів, а зріст – щонайменше семи футів.

– Як тя ідея побицця з нами всіма, рубако? – запитало вайло й махнуло рукою на гурт селян, які за наказом Фаррена відійшли від пивного болота й сміття з діжок.

– Залюбки, – відказав капітан Фаррен і вищирився до велетня. – Я тільки за, і найперше – з тобою, налиганий ти шматок лайна. – Фарренів вищир поширшав, і велет відійшов під впливом його небезпечної сили. – Нападай, якщо бажаєш. Коли я зарубаю тебе, то це буде перша хороша подія за весь сьогоднішній день.

Велетень позадкував із бурмотінням.

– А тепер ви всі! – закричав Фаррен. – Забирайтеся звідси! Дюжина моїх людей виїжджає зараз із павільйону королеви! Їх не надто тішитиме робота, й мені нема в чім дорікнути їм за це, так що я за них не відповідаю! Гадаю, у вас зараз саме достатньо часу, щоб повернутися в селище й сховатися по своїх підвалах до їхнього приїзду! Буде наймудрішим учинити саме так! Забирайтеся геть!

Вони всі кинулися бігти до Селища Різномайстрів, і попереду всіх громило, що кинув виклик капітанові. Фаррен буркнув і повернувся до місця аварії. Він зняв куртку та накрив нею обличчя візникового сина.

– Цікаво, хто з них обнишпорив кишені хлопця, що помер чи, може, тільки помирав на дорозі, – задумливо сказав Фаррен. – Якби я дізнався, то повісив би їх на хресті ще до настання сутінок.

Джек промовчав.

Капітан довго стояв і дивився вниз, на мертвого юнака, розтираючи однією рукою м’яку нерівну, пошрамовану шкіру на власному обличчі. Коли Фаррен глянув на Джека, то здавалося, ніби він щойно прийняв рішення.

– Тепер тобі потрібно піти, хлопче. Просто зараз. Перш ніж Озмонд не вирішив, що хоче й далі допитувати мого придуркуватого синочка.

– Вам дуже перепаде? – запитав Джек.

Капітан злегка всміхнувся.

– Якщо ти підеш, у мене не буде проблем. Я можу сказати, що відіслав тебе назад до матері або що так розлютився, що забив тебе до смерті дерев’яною ломакою. Озмонд повірить і в те, і в інше. Він не про те зараз думає. Усі вони. Вони чекають на її смерть. І це трапиться скоро. Якщо тільки не…

Він не завершив.

– Іди, – сказав Фаррен. – Не барися. А коли почуєш наближення Морґанового диліжанса, тікай з дороги й біжи далеко в ліси. Далеко. Інакше він почує тебе, як кіт чує щура. Він миттєво відчуває, коли щось виходить з-під контролю. Його контролю. Він диявол.

– А я почую його наближення? Його диліжанса? – нерішуче запитав Джек. Він поглянув на дорогу, що простягалася за рештками діжок. Вона здіймалася вгору, аж до краю соснового бору. Там буде темно, подумалося йому… А якщо Морґан їхатиме з іншого боку… Страх і самотність пронизали його найгострішою, найлютішою хвилею нещастя, знаного донині. «Спіді, я не можу зробити це! Хіба ж ти не знаєш? Я просто дитина!»

– У диліжанс Морґана запряжено шість пар коней, і тринадцятий кінь – попереду, – сказав Фаррен. – І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею. Ти точно почуєш його. Вистачить часу, щоб заховатися. Тільки переконайся, що ти добре заховався.

Джек щось прошепотів.

– Що? – різко перепитав Фаррен.

– Я сказав, що не хочу йти, – лишень трішки гучніше повторив Джек. Сльози підступили так близько, що він розумів: варто їм потекти, як він не зможе спинити цей потік, втратить контроль над собою і благатиме капітана Фаррена забрати його звідси, захистити, що-небудь…

– Гадаю, вже надто пізно думати про те, чого ти хочеш, – сказав капітан Фаррен. – Я не знаю нічого про тебе, хлопче, і знати не хочу. Не хочу навіть знати твого імені.

Джек стояв і дивився на нього. Його плечі згорбилися, очі пекли, а губи тремтіли.

– Розправ плечі! – несподівано люто гаркнув капітан Фаррен. – Кого ти збираєшся рятувати? Куди ти йдеш? Та, судячи з усього, ти й десяти футів не подолаєш! Ти надто малий, щоб бути чоловіком, але міг би хоча б прикинутися, правда? Ти виглядаєш, як побитий пес!

Зачеплений за живе, Джек виструнчився і висушив сльози. Його погляд упав на останки візникового сина, і в голові промайнуло: «Принаймні я не там, поки що. Він має рацію. Жалість до себе — це розкіш, яку я не можу собі дозволити». Це правда. І все-таки він трохи сердився на капітана зі шрамом через те, що той допік його і так легко натиснув на потрібні важелі.

– Краще, – сухо сказав капітан. – Не набагато, але краще.

– Дякую, – саркастично відповів Джек.

– Тобі нема куди відступати, хлопче. Озмонд женеться за тобою. Морґан також скоро кинеться навздогін. І, можливо… Там, звідки ти прийшов, також будуть проблеми. Але візьми ось це. Якщо Паркус відрядив тебе до мене, то хотів би, щоб я віддав це тобі. Тож бери і йди.

Капітан простягнув на долоні монету. Джек завагався, а тоді взяв її. Вона була завбільшки з п’ятдесятицентовик Кеннеді, але значно важчою – наче золото, подумав хлопчик, хоча насправді вона мала забарвлення матового срібла. Коли він поглянув на профіль Лаури Делосіан, його знову вразила – хоч і на мить, але надзвичайно – її схожість із матір’ю. Ні, не просто схожість: попри певні фізичні відмінності на кшталт тоншого носа чи круглішого підборіддя, це і була його мама. Джек знав це. Він перевернув монетку й побачив тварину з головою і крилами орла та тілом лева. Здавалося, вона дивиться на Джека. Від цього стало трохи лячно, тому він поклав монету всередину камзола, до пляшечки з магічним соком Спіді.

– Навіщо це? – запитав він у Фаррена.

– Ти дізнаєшся, коли настане час, – відповів капітан. – Або, можливо, не дізнаєшся. У будь-якому разі, я виконав свій обов’язок перед тобою. Скажи про це Паркусу, коли побачиш його.

Джек відчув, як абсолютна ірреальність знову поглинає його.

– Іди, синку, – сказав Фаррен. Його голос стих, хоч і не став м’якшим. – Виконуй свою роботу… або те, що зможеш.

Зрештою, саме це відчуття ірреальності – усепоглинаюче переконання, що він – тільки гра чиєїсь уяви – змусило його рушити. Ліва нога, права нога, ліва вперед, права вперед. Відкинув убік уламок просякнутого елем дерева. Переступив через розтрощені рештки колеса. Обійшов з того боку вагона, зовсім не здивований виглядом засохлої крові та дзижчанням мух. Що таке кров чи дзижчання мух уві сні?

Він дійшов до краю замуленого, засипаного уламками дерева й діжок відрізку дороги, а тоді озирнувся… але капітан Фаррен відвернувся. Може, він видивлявся своїх людей, а може, просто став так, аби не дивитися на Джека. Зрештою, визнав Джек, скидалося на те ж саме. Спина лишалася спиною. Нема на що дивитися.

Він запхав руку під камзол, навпомацки знайшов монетку, яку капітан Фаррен дав йому, і міцно стиснув її. Так йому трішки покращало. Він стиснув її, як дитина, якій дали четвертак, щоб купити ласощів у цукерні, а тоді рушив далі.

7

Певно, не минуло й двох годин, і Джек почув той звук, який Капітан Фаррен описував як «грім, що котиться землею», – хоча, можливо, минули й усі чотири години. Коли сонце сховалося за західною межею лісу (а трапилося це незадовго по тому, як Джек зайшов у бір), стало складно орієнтуватися в часі.

Раз по раз із заходу їхали екіпажі, ймовірно, у напрямку павільйону королеви. Коли Джек чув наближення кожного з них (а їх було добре й далеко чути; лункість цих звуків нагадала Джекові слова Спіді про те, що коли одна людина витягує із землі редьку, то інша за півмилі чує запах), то одразу думав про Морґана, і щоразу ховався спершу в глиб яру, потім у інший його бік, а тоді вже в гущавину. Йому не подобалося перебувати в темряві цього лісу – навіть на узліссі, звідки він досі міг роздивитися дорогу, визираючи з-за стовбурів дерев. Джек не почувався в безпеці, та думка про те, що дядько Морґан (хлопчик досі вірив, що саме дядько Морґан був Озмондовим господарем, хоч капітан Фаррен і заперечував це) спіймає його на дорозі, подобалася йому ще менше.

Тож щоразу, коли Джек чув наближення фургона чи екіпажа, він ховався, а коли транспорт їхав далі, знову повертався на дорогу. Одного разу, коли він проходив через болотяний і зарослий будяками яр, праворуч щось пробігло – чи то ковзнуло по його нозі, і Джек закричав.

Дорожній рух був іще тією морокою і не надто покращував Джеків стан, хоча було й щось позитивне в періодичному русі фургонів, це вказувало принаймні, що він на шляху не сам.

Йому до чорта хотілося забратися з усіх цих Територій.

Магічний сік Спіді – найбридкіші ліки, які йому доводилося приймати за життя, але він би з радістю ковтнув тієї гидоти, хай навіть від неї зведе шлунок, якби хтось – наприклад, Спіді з’явився перед ним і запевнив, що коли він знову розплющить очі, то одразу побачить золотаві арки «Мак-Дональдса» – мама називала їх «Великі Американські Цицьки». Щораз більше він відчував гнітючу загрозу, немовби ліс чаїть небезпеку, ніби щось у ньому знає про його присутність, може, навіть сам ліс знає це. Бо ж дерева підкрадалися ближче до дороги, хіба ні? Так. Раніше вони зупинялися біля ярів, а тепер захопили їх повністю. Спершу здавалося, що в лісі ростуть лише сосни та ялини, а зараз переховуються й інші породи дерев, чорні стовбури яких перепліталися між собою, наче зогнилі струни. Деякі з них нагадували дивні гібриди ялини та папороті й мали гидотне сіре коріння, що чіплялося за землю, ніби липкі пальці. «Наш хлопчик? – здавалося, ніби в голові шепотіли ці бридкі пагони. – НАШ хлопчик?»

Це все у твоїй голові, Джекі. Ти просто мариш.

От тільки направду Джек не дуже вірив у це.

Дерева справді змінювалися. Повітря сповнювалося напруги, і відчуття, що за ним стежать, здавалося абсолютно реальним. Джек почав був думати, що його свідомість повертається до нав’язливих жахних думок через ліс, немовби самі дерева насилали на нього моторошні марева.

Пляшка Спіді з магічним соком була вже напівпорожньою. А її ж мало вистачити на весь шлях і щоб повернутися до Сполучених Штатів. Але якщо він відпиватиме потроху, коли лякатиметься будь-чого, то напою не вистачить і до кордону з Новою Англією.

Подумки він підраховував величезну відстань, яку пройшов у своєму світі, коли вперше повернувся з Територій. Сто п’ятдесят футів тут дорівнювали півмилі там. Якщо він просуватиметься таким чином і надалі, за умови, що співвідношення пройденого шляху не змінюється (а Джек визнавав можливість і такого), – він міг подолати десять миль тут – і опинитися аж ген за Нью-Гемпширом там. Немовби на ньому були семимильні чоботи.

От тільки дерева… сіре, липке коріння…

Коли почне справді сутеніти — коли небо із синього перетвориться на пурпурове, — перенесусь назад. Перенесуся, та й по всьому. Не буду я блукати цими лісами, коли впаде темрява. І якщо в мене десь в Індіані закінчиться магічний сік, то старий добрий Спіді може надіслати мені ще одну пляшку «ЮПСом»[74]74
  «ЮПС» («UPS») – американська компанія, що спеціалізується на експрес-доставці та логістиці. Одна з провідних поштових компаній у світі (представлена також в Україні).


[Закрыть] абощо.

Досі міркуючи над тим, наскільки ж краще йому стало, варто було скласти план (хай навіть цей план пошириться лише на найближчі дві години), Джек раптом збагнув, що чує наближення чергового екіпажа, запряженого багатьма кіньми.

Схиливши голову на бік, він зупинився посеред дороги. Його очі широко розплющилися, і перед ними із запаморочливою швидкістю пронеслося два видіння: спершу велика машина, у якій сидять двоє чоловіків (то був не «мерседес»), а потім – фургон «Дике Дитя», що мчить униз вулицею, усе далі від тіла дядька Томмі, і з розбитого пластмасового радіатора крапає кров. А за кермом фургона Джек побачив руки… але то не були руки. То були дивні колінчасті копита.

І коли вони летять галопом, чортів катафалк торохтить, наче грім, що котиться землею.

А тепер, коли цей звук лунав – далеко, та надзвичайно виразно, збурюючи чисте повітря, – Джек сам себе запитав, як же він міг раніше міркувати, що всі ті проїжджі екіпажі могли бути диліжансом Морґана? Він достоту ніколи більше не помилиться. То був загрозливий звук, сповнений передчуття зла – вірогідно, саме так торохтить катафалк, звісно, катафалк, яким керує диявол.

Хлопчик продовжував нерухомо стояти посеред дороги, немовби загіпнотизований, як кролик, зачарований світлом фар. Звук дедалі дужчав – грім коліс і копит, брязкіт шкіряної збруї. Тепер можна було навіть почути голос візника: «Гееей-яааа! ГЕЕЕЙ-ЯААА!»

Він стояв посеред дороги, заклякнувши на ній, а розум його розривався від жаху. «Не можу рухатися, о мій Боже Ісусе милостивий, я не можу рухатися. Мамо… Мамо… Мааааааааам!..»