Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 50 страниц)

Розділ десятий
Елрой

1

Коли мені було шість…

У барі, який дві попередні ночі вже затихав у цей час, гульня тільки розгорялася, наче відвідувачі збиралися зустріти тут світанок. Джек помітив, що два столи зникли – стали жертвами кулачного бою, що почався саме перед його останнім походом до нужника. Тепер там, де колись були столи, танцювали люди.

– Саме вчасно, – сказав Смоукі Джекові, що, хитаючись, протягнув ящик уздовж усієї барної стійки та поставив біля холодильної камери. – Постав це тут і шуруй назад за клятим «Бадом». Ти мав його принести першим.

– Лорі не казала…

Гарячий, нестерпний біль пронизав ногу, коли Смоукі опустив важкий черевик на кросівок Джека. Хлопчик приглушено скрикнув, а в очах запекло від сліз.

– Стули пельку, – гаркнув Смоукі, – Лорі не відрізнить гівно від «Шіноли»[105]105
  «Шінола» – американська компанія, яка в першій половині ХХ століття була популярним виробником кремів для взуття.


[Закрыть], а ти досить кмітливий, аби це розуміти. Повертайся назад і притягни мені ящик «Бада».

Хлопчик пішов до комори, припадаючи на ногу, яку придушив Смоукі, й міркуючи, що в нього, можливо, зламані деякі пальці. Цілком можливо. Голова гуділа від диму, галасу та схожих на скавуління ритмів «Хлопців з долини Дженні», двоє з яких на сцені явно хиталися. Свідомість свердлила єдина думка: не можна чекати до закриття. Він справді міг не витримати так довго. Якщо Оутлі – в’язниця, а «Пивниця Оутлі» – його камера, то втома була таким самим тюремним наглядачем, як і Смоукі, а може, навіть суворішим.

Попри свої хвилювання щодо того, якими будуть тут Території, чарівний сік здавався дедалі найнадійнішим засобом для втечі. Він міг би ковтнути і перенестися… і якби йому там удалося пройти на захід принаймні милю (чи дві щонайбільше), то ковтнув би ще трохи й повернувся б у США далеко за межами цього жахного містечка – може, десь біля Бушвіла чи навіть Пемброка.

Коли мені було шість, коли Джекі було шість, коли…

Він знайшов «Бад» і знову потягнув його крізь двері… а там стояв і витріщався на нього високий м’язистий ковбой із довгими руками, який скидався на Рендольфа Скотта.

– Здоров, Джеку, – сказав він, і Джек з наростаючим жахом помітив, що очі чоловіка були жовтими, наче курячі лапи. – Хіба тобі не казали забиратися геть? Ти погано слухав, так?

Джек стояв з ящиком «Бада», що відтягував руки, і вдивлявся у ті жовті очі, та раптом неприємна думка пробилася в його голову: ось хто тоді причаївся в тунелі – ця людина-потвора з мертвими жовтими очима.

– Облиш мене, – слова зірвалися з уст з крижаним шепотом.

Чоловік підійшов ближче.

– Ти вже мав би піти геть.

Джек спробував відступити… але тепер він стояв під стіною, і ковбой, що нагадував Рендольфа Скотта, нахилився до нього. Джек відчув у його подиху запах зогнилого м’яса.

2

У четвер між полуднем, коли Джек узявся до роботи, і четвертою дня, коли після роботи усілякий люд завалювався в «Пивницю», платний телефон із повідомленням «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ» дзвонив двічі.

Коли він задзеленчав уперше, Джек узагалі не відчув жодного страху – виявилося, що то дзвонив адвокат з «Юнайтед Фандс».

Двома годинами по тому, коли Джек збирав останні пляшки з попереднього вечора, телефон почав дзижчати знову. Цього разу хлопчик закинув голову, наче тварина, що відчула пожежу в сухому лісі… от тільки його охопив не вогонь, а холод. Джек повернув голову до телефону, що стояв за якихось чотири фути від місця його роботи, почув, як хрумкнули хребці в шиї. Він гадав, що побачить автомат, забитий кригою, кригою, що сочиться крізь чорну пластмасову коробку телефону, висовується крізь отвори в слухавці, а з мікрофона лізуть тонкі, як стрижні олівців, бурульки: вони звисають з диска набору, стирчать з піддону для повернення монет.

Але то був лише телефон, а весь холод і смерть ховалися всередині.

Наче загіпнотизований, хлопчик витріщався на нього.

– Джеку, – загорлав Смоукі. – Візьми ти ту кляту слухавку. За що я, блядь, тобі плачу?

***

Джек поглянув у бік Смоукі з таким відчаєм, наче був загнаною в кут твариною… але той дивився на нього, зціпивши губи; вираз обличчя – «мій терпець скоро урветься»: такий самий, що і перед тим, як він врізав Лорі. Джек побрів до телефону, навряд чи усвідомлюючи, що його ноги рухаються. Він заходив дедалі глибше й глибше в ту капсулу холоду, відчуваючи, як на руках виступають сироти, а в носі потріскують крижинки.

Хлопчик потягнувся і схопився за телефон. Рука заніміла.

Підніс слухавку до вуха. Воно також заніміло.

– «Пивниця Оутлі», – промовив він у мертву пітьму, і тепер уже й рот занімів.

Голос, що долинув звідти, був надламаним, хрипким кваканням чогось давно померлого, якогось створіння, не баченого ніким із живих. Його вигляд звів би людину з розуму або вбив би, залишивши з бурульками, що звисають з губ, та виряченими очима з катарактами криги.

– Джеку, – прошепотів зі слухавки щербатий, тріскучий голос, і в хлопчика заніміло обличчя. Так буває, коли треба провести важкий день у стоматологічному кріслі, а лікар ввів завелику дозу новокаїну. – Пензлюй додому, Джеку.

Дуже здалеку, наче з відстані у світлові роки, хлопчик почув власний голос, що повторював:

– «Пивниця Оутлі». Є там хто? Алло?.. Алло?..

Так нестерпно холодно. У нього заніміло горло. Вдихнув – і легені теж ніби замерзли. Скоро серцеві камери перетворяться на кригу й він просто звалиться трупом.

Морозний голос шепотів:

– Із самотнім хлопчиком, Джеку, на дорозі може трапитися багато поганого. Спитай кого завгодно.

Джек швидким незграбним рухом повісив слухавку. Він прибрав руку, а тоді вирячився на телефон.

– Знову той кретин, Джеку? – спитала Лорі. Її голос також линув здалеку… але все-таки здавався трохи ближчим, ніж його власний кількома секундами раніше. Світ повертався на місце. На слухавці таксофону хлопчик запримітив відбиток своєї долоні, навколо якого лежала іскриста паморозь. Поки він дивився, паморозь розтанула та побігла краплями вниз по чорному пластику.

3

То був вечір четверга, коли Джек уперше зіткнувся з Рендольфом Скоттом. Людей зібралося дещо менше, ніж у вечір середи – так завжди буває за день до зарплати, – проте клієнтів вистачало, щоб забити барну стійку та до краю заповнити столики та кабіни. Мешканці сільської місцевості, де плуги давно іржавіли, закинуті в сараях; люди, які, певно, хотіли бути фермерами, але забули, як це робиться. Насправді, багато хто з них носив кепки з емблемою «Джон Дір»[106]106
  «Джон Дір» – компанія, що є одним зі світових лідерів у сфері агропромислового машинобудування, заснована 1837 року.


[Закрыть], але, на думку Джека, не так уже й багато людей тут почувалися б комфортно за кермом трактора. Серед них були чоловіки, що ходили в сірих, коричневих, зелених чіносах[107]107
  Штани-чіноси – вільні м’які штани з міцної легкої бавовни або льону.


[Закрыть]; чоловіки з іменами, вишитими золотою ниткою на синіх сорочках; чоловіки в тупоносих черевиках «Дінго» або величезних та важких «Сурвайвзах»[108]108
  «Сурвайвзи» – надміцні черевики, які виготовляла компанія «Herman Survivors».


[Закрыть]. Ці чоловіки носили ключі на пасках. Обличчя цих чоловіків вкривали зморшки, але не від сміху – уста у всіх були похмурими. Ці чоловіки носили ковбойські капелюхи, і Джек помітив, що принаймні восьмеро за барною стійкою були викапаними Чарлзами Деніелсами[109]109
  Чарлз Деніелс (нар. 1936) – американський співак, автор пісень, що спеціалізувався на музиці кантрі та південній рок-музиці. Найвідоміший хіт – «The Devil Went Down to Georgia».


[Закрыть] з реклами жувального тютюну. Та ці чоловіки тютюн не жували, а смалили цигарки, і то багато.

Джек витирав випуклу кришку музичного автомата, коли прийшов Землекоп Етвелл. Автомат не працював; по кабельному крутили гру «Янкіз»[110]110
  «Нью-Йорк Янкіз» («New York Yankees») – бейсбольна команда, що базується у Нью-Йорку. Команда є членом Східного Дивізіону, Американської бейсбольної ліги та Головної бейсбольної ліги. Цікаво, що саме ця команда – головний суперник улюбленої команди Стівена Кінга «Бостон Ред Сокс».


[Закрыть], і ніхто за барною стійкою не відводив погляду від екрана. Минулої ночі Етвелл вдягнувся в типовий для Оутлі спортивний костюм (чіноси, сорочка кольору хакі з купою ручок в одній із нагрудних кишень, робочі чоботи зі сталевими носаками). Цього разу він був у блакитній поліційній формі. Великий пістолет із дерев’яними накладками на руків’ї висів у кобурі на скрипучому шкіряному ремені. Чоловік зиркнув на Джека, той згадав слова Смоукі: «Я чув, старий Землекоп любить діток на дорозі. Особливо хлопчиків», – і здригнувся, наче чимось завинив. Землекоп Етвелл повільно та широко ощирився.

– Вирішив трохи тут повештатися, хлопче?

– Так, сер, – пробурмотів Джек і плюхнув ще «Віндекса» на випуклу кришку автомата, хоч вона й так уже була чистою. Хлопчик просто чекав, коли Етвелл піде. Через деякий час він так і зробив. Джек вирішив поглянути, як жирний коп прямує до бару… і саме тоді чоловік з лівого краю стійки обернувся і втупився поглядом у хлопця.

«Рендольф Скотт, – раптом подумав Джек, – ось на кого він схожий».

Та попри суворі й безкомпромісні риси обличчя, справжній Рендольф Скотт мав вигляд беззаперечного героя; грубі лінії – лише частина здатного на посмішку обличчя. А цей чоловік виглядав занудженим і трохи божевільним.

Справді наляканий, Джек збагнув, що чоловік дивиться на нього, на Джека. Не просто повернувся під час реклами, щоб поглянути, хто ще є в барі, а повернувся поглянути на Джека. Хлопчик зрозумів, що так воно і є.

Телефон. Телефон дзвонить.

З надзвичайним зусиллям Джек відвів погляд. Він зиркнув на випуклу верхівку музичного автомата та побачив власне налякане обличчя, що, мов привид, зависло над платівками.

Телефон на стіні зайшовся тріском.

Чоловік, який сидів з лівого краю стійки, поглянув на нього… а тоді знову на Джека, що стояв заціпенілий біля музичного автомата з пляшкою «Віндекса» в одній руці та з ганчіркою в другій; волосся його настовбурчилося, а шкіра похолола.

– Смоукі, якщо це знову той придурок, я знайду свисток і свистітиму тобі щоразу, коли він дзвонитиме, – казала Лорі, прямуючи до телефону. – Богом клянуся, так і зроблю.

Вона могла бути актрисою в п’єсі, а відвідувачі – статистами, що отримували стандартні за розцінками «Гільдії кіноакторів» тридцять п’ять доларів на день. Справжніми тут були тільки двоє: Джек і жахливий ковбой із величезними руками та очима, які Джек не міг… достатньо… роздивитися.

Раптом ковбой несподівано одними губами вимовив ті слова:

– Пензлюй додому.

І підморгнув.

Телефон замовк, щойно Лорі простягнула до нього руку.

Рендольф Скотт повернувся, осушив склянку та гукнув:

– Принеси ще діжкового, гаразд?

– Провалитися мені на місці, – буркнула Лорі, – у цьому телефоні водяться привиди.

4

Пізніше в коморі Джек спитав Лорі, що то за хлопець, схожий на Рендольфа Скотта.

– Схожий на кого? – перепитала вона.

– На актора зі старих ковбойських фільмів. Він сидів скраю стійки.

Вона знизала плечима.

– Вони мені всі на один штиб. Зграйка мудозвонів, що прийшли розслабитися. По четвергам вони платять грошима, які їхні маленькі жінки відкладали на вечерю.

– Він замість «пива» сказав «бочкове».

Очі її спалахнули.

– О так! Ти про цього. Якийсь він лихий, – останню фразу вона вимовила з відвертим схваленням, наче захоплювалася прямотою його носа чи сліпучістю посмішки.

– Хто він?

– Імені я не знаю, – сказала Лорі. – Тут ошивається останній тиждень чи два. Гадаю, фабрика знову набирає людей. Це…

– Заради Бога, Джеку, хіба я не казав тобі зганяти швиденько за барилом?

Джек якраз ставив велике барило «Буша» на візок. Оскільки його власна вага була майже такою ж самою, як і вага барила, цей процес вимагав неабияких зусиль і уважного балансування. Коли Смоукі крикнув із дверного отвору, Лорі завищала, а Джек підскочив. Він утратив контроль над діжкою – та впала на бік. Затичка вилетіла, як корок від шампанського, і пиво вдарило біло-золотим струменем. Смоукі все ще верещав на нього, але Джек тільки витріщався на пиво, як зачарований… доки Смоукі не вдарив його.

Коли хвилин за двадцять він повернувся в пивницю, притискаючи «Клінекс» до розпухлого носа, Рендольф Скотт уже пішов.

5

Мені шість.

Джону Бенджаміну Сойєру шість.

Шість…

Джек потрусив головою, прагнучи позбутися цієї нав’язливої думки, поки м’язистий робітник фабрики, який насправді на фабриці не працював, нахилявся дедалі ближче та ближче. Його очі були… жовтими та якимись лускуватими. Він – воно – блимнуло (миттєве біле запаморочення), і Джек зрозумів, що очні яблука істоти мають внутрішні повіки.

– Ти вже мав піти, – прошепотіло воно знову, і простягнуло до Джека руки, які почали звиватися, плющитися і тверднути.

Двері різко розчахнулися, все заповнили хрипкі завивання «Оук Рідж Бойз»[111]111
  «Оук Рідж Бойз» («The Oak Ridge Boys») – американський чоловічий вокальний квартет, що працює в жанрах госпел і кантрі. Заснований 1947 року. 2001 року гурт було внесено до Зали слави вокальних груп.


[Закрыть].

– Джеку, якщо не перестанеш ледарювати, обіцяю, ти пошкодуєш, – крикнув Смоукі з-за спини Рендольфа Скотта. Той відступив. Жодних ратиць, що змінювалися і тверднули; руки знову стали просто руками – великими та сильними, вкритими набухлими венами. Іще одне біле й паморочливе підморгування без використання повік… а тоді очі чоловіка знову обернулися з жовтих на тьмяно-блакитні. Чоловік востаннє зиркнув на Джека та пішов у чоловічий туалет.

Смоукі підійшов до Джека. Паперовий ковпак зсунувся наперед, вузька тхоряча голова нахилилася, губи розтягнулися, оголюючи крокодилячі зуби.

– Не змушуй мене повторювати, – сказав Смоукі, – востаннє попереджаю: навіть не думай, що я жартую.

Як і тоді, з Озмондом, Джек несподівано розлютився: то була лють, тісно пов’язана з відчуттям безнадійної несправедливості – особливо сильної, коли тобі дванадцять. Студенти коледжів часом гадають, що відчувають щось таке, але зазвичай це не більше, ніж інтелектуальна луна.

Цього разу лють перейшла всі межі.

– Я не ваш собака, так що не поводьтеся зі мною, як з твариною, – сказав Джек, ступивши до Смоукі на гумових від страху ногах. Здивований, а може, і вражений до безтями неочікуваним гнівом Джека, Смоукі відступив.

– Джеку, попереджаю тебе…

– Ні, це я попереджаю вас. – Джек слухав власний голос. – Я не Лорі. Я не хочу, аби мене били. А якщо ви мене вдарите, то я вдарю у відповідь або ще щось учиню.

Здивування Смоукі Апдайка тривало лише якусь мить. Безсумнівно, він не все в житті бачив – як інакше, коли за межі Оутлі він не виїжджав, – але сам він вважав інакше, а часом навіть для гравця нижчої ліги самої певності більше ніж достатньо.

Він схопив Джека за комір.

– Не вдавай тут мені розумаку, Джеку, – гаркнув Смоукі, насуваючись на хлопчика. – Поки ти в Оутлі – ти лише мій собака. Поки ти в Оутлі, я гладитиму тебе, коли захочу, і битиму, коли захочу.

Смоукі так трусонув Джека, що той аж прикусив язика та скрикнув від болю. Гарячкові плями злоби спалахнули на блідих щоках Смоукі, наче від дешевих рум’ян.

– Зараз ти можеш думати, що це не так, але, Джеку, не варто сумніватися. Поки ти в Оутлі – ти мій собака, і ти будеш в Оутлі, поки я не вирішу тебе відпустити. І ми, напевне, почнемо засвоювати цей урок просто зараз.

Смоукі заніс над хлопчиком кулак. На мить три голих шістдесятиватних лампочки, що висіли в цьому вузькому коридорі, яскраво спалахнули в діамантових крихтах персня-підкови на його мізинці. Тоді кулак опустився і врізався в обличчя Джека. Хлопчик відлетів назад, на вкриту графіті стіну; обличчя спалахнуло вогнем, а тоді заніміло. Смак власної крові заповнив рот.

Смоукі зиркнув на нього – пильним, критичним поглядом людини, що розмірковує, купувати їй корову чи лотерейний квиток. Він, напевно, не побачив у Джекових очах того виразу, який хотів, бо знову схопив ошелешеного хлопця; певно, мав намір зручніше його поставити для наступного удару.

Тієї ж миті жінка з пивної закричала. «Ні, Ґлене! Ні!» Якесь плетиво гаркотливих чоловічих голосів; більшість із них стривожені. Ще якась жінка закричала – високий, свердлячий звук. Потім постріл.

– Гівно на тості, – заволав Смоукі, чітко артикулюючи кожне слово, як актор на Бродвейській сцені. Він швиргонув Джека об стіну, крутнувся і помчав до зали крізь двостулкові двері. Пролунав ще один постріл, і знову хтось заволав від болю.

Джек був переконаний в одному – час забиратися звідси. Не після завершення сьогоднішньої зміни, не завтра і не недільного ранку. Негайно.

Галас нібито почав ущухати. Жодних сирен не було, тож, можливо, нікого й не підстрелили… але похололий Джек пам’ятав, що робітник фабрики, який скидався на Рендольфа Скотта, досі був у чоловічій вбиральні.

Джек пішов до холодної, наповненої пивними ароматами комори, став навколішки перед барилами, помацав навколо в пошуках рюкзака. Знову з’явилася задушлива певність (пальці не знаходили нічого, окрім повітря та брудної цементної підлоги), що хтось із них – Смоукі або Лорі – бачив, як він ховає наплічник, і забрали його. Найкращий спосіб утримати тебе в Оутлі, дорогенький. Полегшення, майже таке саме задушливе, як і страх, коли пальці торкнулися нейлону. Джек натягнув рюкзак на спину і пожадливо глянув у бік вантажних воріт у дальньому краї комори. Йому дуже хотілося скористатися ними – він не бажав іти до пожежних дверей у кінці коридору. Вони були надто близько до чоловічого туалету. Але якщо він відчинить вантажні ворота, у барі спалахне червона лампочка. Навіть коли Смоукі зупинить бійку на підлозі, Лорі могла б побачити вогник і сказати йому про це.

Тож…

Джек пройшов до дверей, що вели в затильний коридор. Легенько прочинив їх і визирнув. Коридор був порожнім. Добре, просто чудово. Рендольф Скотт спорожнив міхур і, поки Джек діставав наплічник, повернувся туди, де щось коїлося. Чудово.

Ага, хіба що він досі міг бути там. Хочеш зустрітися з ним у коридорі, Джеку? Хочеш знову побачити, як жовтіють його очі? Почекай, поки не переконаєшся, що там нікого нема.

Але Джек не міг вчинити так. Бо Смоукі може помітити, що він не в пивниці, що він не допомагає Лорі та Ґлорії витирати столи та не стоїть біля бару, заповнюючи посудомийну машину. Він може повернутися сюди та завершити навчання Джека щодо його місця у великій системі речей. Отже…

Отже, що? Шуруй звідти.

Може, він там, чекає на тебе, Джекі… Може, він збирається вистрибнути, як дуже поганий чортик із табакерки…

Суджена або тигр[112]112
  «Суджена або тигр» – алегорично-іронічне оповідання Френка Стоктона (1834—1902), уперше опубліковане 1882 року. Це історія про коханця принцеси, засудженого її батьком-королем до «Божого суду»: перед чоловіком двоє дверей. За одними на нього чекає суджена – молода жінка, з якою він негайно одружиться, а за другими – лютий тигр, який роздере його на шматки. За одними дверима – помилування і весілля, а за другими – жорстока смерть. Принцеса знає, хто де, і дає йому підказку. От тільки на які двері вказала вона коханому?


[Закрыть]? Смоукі чи працівник фабрики? Вагання через агонію непевності тривало ще одну мить. Те, що чоловік із жовтими очима досі в туалеті, було ймовірністю; те, що Смоукі повернеться, було беззаперечним фактом.

Джек відчинив двері та ступив у вузький коридор. Наплічник на спині, здавалося, поважчав – красномовне свідчення його наміру втекти для будь-кого, хто його побачить. Джек рушив коридором: гротескне пересування навшпиньки попри гучну музику та ревіння натовпу. Серце калатало в грудях.

Мені було шість, Джекі було шість.

То й що? Чому це щоразу повертається?

Шість.

Коридор ніби видовжився. Це було, наче йти транспортером. Пожежні двері в дальньому кінці наближалися жахливо повільно. Піт заливав хлопчикові брови та верхню губу. Його погляд постійно тягнувся до дверей праворуч, із чорним силуетом пса на них. Під ним було написано «ПОЙНТЕРИ». У кінці коридору були двері. Червона фарба зблякла та облазила. Напис на них повідомляв: «ВИКОРИСТОВУВАТИ ЛИШЕ В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ. ВМИКАЄТЬСЯ СИГНАЛІЗАЦІЯ!» Насправді, сигнальний дзвінок зламався ще два роки тому. Про це розповіла Лорі, коли Джек сумнівався, чи виносити крізь ті двері сміття.

Майже на місці. Саме навпроти «ПОЙНТЕРІВ».

Він там, я знаю… і якщо він вистрибне, я закричу… я… я…

Джек простягнув руку – вона дуже тремтіла – і торкнувся ручки пожежних дверей. На дотик вона була блаженно холодною. На якусь мить він справді повірив, що просто випурхне з «мухоловки» в ніч… вільним.

Аж раптом двері позад нього несподівано розчахнулися – двері до «СЕТТЕРІВ» – і чиясь рука вчепилася в його наплічник. Джек закричав, як загнана тварина, пронизливо та розпачливо, і кинувся до пожежних дверей, уже не переймаючись ані рюкзаком, ані магічним соком у ньому. Якби лямки обірвалися, він би просто помчав крізь засмічений, порослий бур’янами пустир за «Пивницею», не думаючи ні про що.

Але лямки з жорсткого нейлону не порвалися. Двері ледь-ледь прочинилися, демонструючи тонку темну смужку ночі, а тоді знову захряснулися. Джека затягнули в жіночий туалет. Повернули і відкинули назад. Якби він ударився спиною об стіну, то пляшка з магічним соком, безсумнівно, розбилася б у наплічнику, просочуючи одяг і старий добрий «Ренд Мак-Неллі» смородом гнилого винограду. Натомість Джек приклався попереком до єдиного в жіночому туалеті умивальника. Біль був нестерпним.

Працівник фабрики повільно прямував до нього, підтягуючи джинси руками, що вже почали звиватися і тоншати.

– Ти вже давно мав піти, пацан, – сказав він; голос ставав дедалі хрипкішим, схожим більше на гарчання тварини.

Джек почав зсуватися ліворуч, але не відводив погляду від обличчя чоловіка. Тепер очі видавалися майже прозорими, не просто жовтими, а наче підсвіченими зсередини… очі огидного гелловінського гарбуза.

– Але ти можеш вірити старому доброму Елрою, – промовило створіння-ковбой. Воно вищирилося, демонструючи рот, повний кривих зубів, деякі пощерблені, решта – гнилі пеньки. Джек заволав.

– О, ти можеш вірити Елрою, – сказало воно, і тепер слова заледве можна було відрізнити від псячого ричання. – Він не завдасть тобі надто великого болю. З тобою все буде гаразд. О, так! З тобою все буде… – воно продовжувало говорити, але Джек більше не міг розібрати ані слова – все перетворилося на суцільне ричання.

Нога Джека вдарила по високому смітнику біля дверей. Коли схожа на ковбоя істота простягнула до нього свої руки-ратиці, хлопчик схопив урну і кинув її в нападника. Вона потрапила Елрою в груди. Джек рвучко відчинив двері туалету і, вискочивши в коридор, кинувся ліворуч, до пожежних дверей. Він врізався в клямку, усвідомлюючи, що Елрой зараз саме позаду нього. Хитаючись, Джек вилетів у пітьму за «Пивницею Оутлі».

Праворуч від дверей стояли переповнені сміттєві баки. Джек машинально перевернув три з них і почув, як вони забрязкали і загриміли, а відразу після цього – люте волання Елроя, що спіткнувся об них.

Джек обернувся і встиг побачити, як істота впала. Якоїсь миті він навіть збагнув: «О, святий Боже, хвіст, воно має щось схоже на хвіст», – що створіння тепер майже повністю перетворилося на тварину. Химерні промені золотого сяйва іскрилися з очей, ніби то яскраве світло било крізь однакові замкові шпарини.

Джек позадкував від монстра, стягуючи зі спини наплічник. Задерев’янілими пальцями він намагався розплутати шнурівки. У голові ревла плутанина…

Джекі було шість, Боже допоможи мені, Спіді, Джекі було ШІСТЬ, Боже, будь ласка…

…думок і розрізнених благань. Істота гарчала і гатила руками об смітникові баки. Джек побачив, як ратиця здійнялася вгору, а тоді зі свистом пішла вниз і пробила в гофрованому металі бака зазубрену дірку завдовжки з ярд. Воно зіп’ялося на ноги, похитнулося і майже впало, а тоді посунуло на Джека, нахиливши покручену лускату пику до рівня грудей. Якимось чином крізь гавкітливе гарчання Джек зміг розібрати, що воно каже: «Тепер я не просто пошматую тебе, курчатко. Тепер я вб’ю тебе… потім».

Він це чув вухами. Чи голос лунав у голові?

Не має значення. Простір між цим світом і тим звузився з розмірів всесвіту до тонкої мембрани.

Елрой загарчав і пішов на Джека, незграбно хитаючись на задніх лапах. Його тіло набухало в дивних місцях, язик хитався в ікластій пащі. А ось і пустир за «Пивницею Апдайка в Оутлі». Так, нарешті він, засміченій і в бур’янах – іржаве ліжко на пружинах – тут, радіатор від «форда» 1957 року – там; похмурий, схожий на вигнуту кістку серп місяця над головою, що обертав кожен скляний уламок на мертве вирячене око. Усе це почалося не в Нью-Гемпширі, хіба ні? Так. Це почалося навіть не тоді, коли мати захворіла чи з’явився Лестер Паркер. Усе почалося, коли…

Джекі було шість. Коли всі жили в Каліфорнії і ніхто не жив деінде і Джекі було…

Він розв’язав наплічник.

Істота знову наблизилася. Вона мало не танцювала і раптом нагадала Джеку в мінливому місячному сяйві якогось мультяшного діснеєвського персонажа. Божевілля, але Джек зареготав. Істота загарчала і стрибнула на нього. Важкі кігті-ратиці промайнули лише в кількох дюймах від хлопчика, бо той відскочив у бур’ян зі сміттям. Елрой упав на ліжко, заплутався в його пружинах. Він ревів, розбризкував білі клапті піни, тягнув ногу, смикав, повертав, але вона добряче застрягла. Джек засунув руку в наплічник у пошуках пляшки. Там лежали шкарпетки, брудні труси, зім’яті, смердючі джинси. Джек намацав шийку пляшки і витягнув її.

Елрой пронизав повітря гнівним криком, нарешті виплутавшись із пружин.

Джек упав на брудну, попелясту, зарослу бур’янами землю, відкотився вбік, мізинцем та підмізинцем підчепив лямку рюкзака, тримаючи в правій руці пляшку. Великим та вказівним пальцями лівої руки він возився з кришкою; наплічник звисав і гойдався. Закривка відкрутилася.

«Він може піти за мною? – подумав він, безладно підносячи пляшку до губ, — Може, переходячи туди, я пробиваю діру в просторі? Чи може він пройти зі мною і добити мене на тому боці?»

Рот Джека наповнився гнилим виноградним смаком. Він вдавився, горлянка закрилася, усе пішло в іншому напрямку. Тепер огидний смак залив ще й ніс, і Джек видав низький гортанний стогін. Він чув, як кричить Елрой, але крик лунав здалеку, наче монстр був з одного боку тунелю в Оутлі, а Джек стрімко летів у інший. Його охопило відчуття падіння, і він подумав: «О Боже, а що, як там я здуру стрибнув з якоїсь гори чи кручі?»

Він тримався за наплічник і пляшку, у відчаї стискав повіки, чекаючи, що буде далі – Елрой чи не Елрой, Території чи забуття, – і думка, що гналася за ним усю ніч, повернулася, як закручена в танці конячка з каруселі – Срібна Леді або Елла Спід. Він впіймав її і помчав верхи крізь хмару жахливого запаху магічного соку; тримався за неї, очікуючи, що буде далі; відчував, як його одяг змінюється.

Шість, о так, коли нам усім було шість, і ніхто не був кимось іще, це було в Каліфорнії, татку, хто грає на саксофоні, це Декстер Гордон, чи це, чи це те, що має на увазі мама, коли каже, що ми живемо на лінії розлому, і куди, куди, татку, ти і дядько Морґан ходите, о татку, іноді він виглядає, наче, о наче, лінія розлому проходить у його голові, і землетрус відбувається за його очима, і ти в ньому помираєш, о татку!

Падав, крутився, перевертався в якомусь лімбі, посеред схожого на пурпурову хмару запаху, Джек Сойєр, Джон Бенджамін Сойєр, Джекі, Джекі

…було шість, коли все це почалося, і хто грав на саксі, татку? Хто дмухав у нього, коли Джекі було шість, коли Джекі…