Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 50 страниц)

Це неможливо, видива – неможливі, він не бачив, як очі одного з чоловіків перетворювалися із синіх на жовті, а з його матір’ю все було гаразд, не було чого боятися, ніхто не вмирав, а небезпекою була хіба що чайка, та й то для молюска. Джек заплющив очі, і ліфт важко рушив угору.

Ця істота з піску сміялась з нього.

Джек вийшов із ліфта, щойно двері відчинилися. Побіг повз шахти інших ліфтів, повернув праворуч до номера, в коридор, оздоблений канделябрами й картинами та обшитий дерев’яними панелями. Тут біг не був таким непристойним. Вони мешкали в 407-му та 408-му номерах, що складалися з двох спалень, маленької кухні та вітальні, з якої розгортався краєвид на довгий гладенький пляж та обшир океану. Його мати десь знайшла квіти, поставила їх у вази, а кругом них прилаштувала фотографії в маленьких рамках. Джекові п’ять років, Джекові – одинадцять, Джек – немовля на руках у батька. Його батько, Філіп Сойєр, за кермом старого «десото»[18]18
  «Десото» («DeSoto») – марка автомобілів, розроблених «Chrysler». Їх випускали в США з 1928 по 1961 рік. Емблема «DeSoto» містить стилізоване зображення іспанського конкістадора Ернандо де Сото.


[Закрыть], в якому він та Морґан Слоут їздили до Каліфорнії, коли були настільки бідними, що часто спали в машині.

Джек відчинив двері 408-го номера і голосно покликав:

– Мамо? Мамо?

Його зустріли квіти. Фотографії всміхнулися. Ніхто не відгукнувся.

– Мамо!

Двері з хряскотом зачинилися в нього за спиною. Джек відчув, як зводить шлунок. Вітальнею він побіг праворуч до спальні.

– Мамо!

Ще одна ваза з високими красивими квітами. Порожнє, рівно застелене ліжко виглядало настільки бездоганним, що, здавалося, кинутий на нього четвертак відскочив би від ковдри. На столику біля ліжка вишикувалися в ряд коричневі пляшечки з вітамінами та різноманітними пігулками. Джек позадкував. Через вікно одна за одною накочувалися чорні хвилі.

Двоє чоловіків вилізли з непримітної машини, вони й самі були непримітними. Вони волочили матір…

– Мамо! – закричав він.

– Я чую тебе, Джеку, – голос матері лунав з ванної кімнати. – Що там таке трапилося?

– Ох, – відповів він і відчув, як розслабилися м’язи. – Ох, пробач. Я просто не знав, де ти є.

– Я приймаю ванну, – сказала вона. – Готуюся до вечері. Цього ж поки що ніхто не заборонив?

Джек зрозумів, що йому більше не треба в туалет. Він бухнувся в м’яке крісло та полегшено заплющив очі. З нею все гаразд…

– Поки що все гаразд, – прошепотів потаємний голос, і в хлопчиковій голові знову майнула піщана вирва.

5

Проїхавши сім-вісім миль узбережжям, біля Гемптона вони натрапили на ресторан «Шато лобстерів». У Джека залишились доволі уривчасті враження від сьогоднішнього дня: він потроху забував жахіття на пляжі; дозволив їм розтанути в пам’яті. Офіціант у червоному піджаку з вишитим на спині жовтим лобстером провів їх до столика біля широкого вікна з патьоками дощу.

– Мадам бажає замовити напій? – У офіціанта було холодне й кам’яне обличчя мешканця Нової Англії.

Джек підозрював, що за водянистими очима чоловіка приховується зневага до приталеного піджака від Ральфа Лорена[19]19
  Ральф Лорен (нар. 1939) – американський модельєр і бізнесмен, удостоєний титулу «Легенда моди» Радою дизайнерів США.


[Закрыть] та вечірньої сукні його матері від Голстона[20]20
  Рой Голстон Фровік (1932—1990) – американський дизайнер, який сягнув піку слави у 1970-ті роки.


[Закрыть], в які вони були зодягнені. У хлопця занило серце, що означало звичайну тугу за домівкою. Мамо, якщо ти справді не хвора, то що ми, в біса, тут робимо? Це ж згубне місце! Тут волосся дибки стає. О Боже!

– Принесіть мені банального мартіні, – сказала вона.

Брови офіціанта вигнулися:

– Мадам?

– Кидаєте льоду в склянку, – пояснила вона, – оливку на лід, а «Танкерей»[21]21
  «Танкерей» – відома марка дуже дорогого джину, яка з’явилася на початку ХІХ століття. Традиційно подається в круглих пляшках, схожих на пожежні гідранти, що накачували воду для першої винокурні.


[Закрыть] на оливку. Отже… ви зрозуміли?

Заради Бога, мамо, ти що, не бачиш його очей? Ти гадаєш, що поводишся чарівно, а він певен, що ти кепкуєш із нього. Невже ти не бачиш його очей?

Ні. Вона не бачила. І цей брак розуміння в його матері, котра завжди гостро відчувала емоції людей, упав іще одним каменем на його серце. Мати віддалялася… в усіх сенсах.

– Так, мадам.

– Тоді, – вела вона далі, – візьміть пляшку вермуту – марка не має значення – і налийте в склянку. Після цього поставте вермут назад на полицю, а склянку дайте мені. Гаразд?

– Так, мадам, – холодні водянисті новоанглійські очі втупилися в його матір.

У них не було жодної приязні. «Ми ж тут абсолютно самі, – подумав Джек, уперше по-справжньому усвідомлюючи це. – Боже, так?»

– Юний сер?

– Я буду колу, – сумно відповів Джек.

Офіціант пішов. Лілі обнишпорила сумочку, дістала звідти пачку «Герберт Террітунс» (у його дитинстві вона так називала всі цигарки, і досі про себе Джек називав їх так само; мама просила його: «Принеси мені з полиці “Террітунс”, Джекі») і закурила. Трьома рваними видихами вона викашляла дим.

Ще одним каменем на серці стало більше. Два роки тому мати кинула палити. Джек не повірив їй і з дивним фаталізмом чекав, що вона знову візьметься за старе. Це було зворотним боком дитячої наївної недовірливості. Мати завжди палила; невдовзі вона закурить знову. Але вона трималася… трималася, аж доки три місяці тому в Нью-Йорку не зірвалася. «Карлтон»[22]22
  «Карлтон» – марка цигарок, яку виготовляла компанія «Браун і Вільямсон». Відрізняються низьким рівнем нікотину. На сьогоднішній день марка припинила своє існування.


[Закрыть]. Вона ходила вітальнею їхньої квартири на Централ-Парк-Вест, смалила, як паротяг, або вмощувалася перед шафкою з платівками та перебирала їх – свій старий рок-н-рол та класичний джаз покійного чоловіка.

– Ти знову палиш, мамо? – запитав він тоді у неї.

– Ага, я палю капустяне листя.

– Краще б ти цього не робила.

– Чому б тобі не увімкнути телевізор? – відказала вона йому з незвичною різкістю. Й повернулася до Джека, міцно зціпивши губи. – Може, натрапиш на виступ Джиммі Сваґґерта[23]23
  Джиммі Сваґґерт (нар. 1935) – американський пастор-п’ятдесятник (одна з протестантських сект), теле-і радіопроповідник. Його шоу було особливо популярним у 1980-х. Однак популярність різко впала, коли 1988 року його спіймали на вживанні наркотиків та регулярних візитах до повій.


[Закрыть] чи Преподобного Айка[24]24
  Преподобний Айк (1935—2009) – американський священик, телеєвангеліст. Проповідував Євангеліє Процвітання (класичну для протестантства концепцію стосовно того, що фінансова забезпеченість є свідченням Божої ласки).


[Закрыть]. Сядь в алілуйному кутку із сестрами-молільницями.

– Вибач, – пробурмотів він.

Що ж, це був лишень «Карлтон». Капустяне листя. Але тепер – «Герберт Террітунс»: блакитно-біла старомодна пачка, цигарки, фільтр яких нагадував мундштук, але насправді не був мундштуком. Джек нечітко пригадував, як його батько розповідав комусь, що він, мовляв, палить «Вінстон», а його дружина – «Чорну чуму».

– Помітив щось дивне, Джеку? – запитала в нього мати. Її яскраві очі пронизливо дивились на хлопчика, цигарку вона тримала в звичній для себе ексцентричній манері, затискаючи її між середнім та підмізинним пальцями. Наче перевіряла: ризикне він щось сказати? Ризикне сказати: «Мамо, я помітив, що ти знову палиш “Герберт Террітунс” – це означає, що ти вирішила, що тобі більше немає чого втрачати?»

– Ні, – натомість відповів Джек, і його знову охопила болюча і гнітюча туга за домівкою. – Хіба що це місце. Воно таки трохи дивне.

Вона роззирнулася навколо й усміхнулася. Двоє офіціантів – один товстий, другий худий – обидва в червоних піджаках із лобстерами на спинах, – стояли біля двостулкових дверей на кухню і тихо розмовляли. Оксамитова мотузка відділяла величезну обідню залу від ніши, у якій сиділи Джек із матір’ю. У цій темній печері перевернуті стільці зікуратами вивищувалися над столами. У дальньому кінці крізь вікно на всю стіну виднілася берегова лінія у готичному стилі. Вона навівала Джекові думки про «Кохану Смерті», фільм, у якому знімалась його мати. Вона грала молоду дівчину з купою грошей, яка без згоди батьків вийшла заміж за похмурого і красивого незнайомця. Той забрав її у великий будинок на узбережжі океану та спробував довести до божевілля. «Кохана Смерті» була більш-менш типовим фільмом у кар’єрі Лілі Кавано – вона знялася в багатьох чорно-білих стрічках, де красиві, але всіма забуті актори в капелюхах роз’їжджали в кабріолетах «форда».

З мотузки, що відмежовувала їхню темну печеру, до смішного низько звисала табличка «Залу зачинено».

– Тут трохи похмуро, еге ж? – спитала Лілі.

– Така собі «Сутінкова зона»[25]25
  «Сутінкова зона» («The Twilight Zone») – культовий американський серіал. Фантастична телеантологія – у серіалі відсутній наскрізний сюжет, кожна серія є екранізацією певного короткого оповідання. Цей серіал одним із перших показав глядачам «серйозну фантастику». Серед сценаристів були Рей Бредбері, Річард Метісон, Стівен Кінг, Гарлан Еллісон, Джордж Мартін, Роберт Мак-Камон, Артур Кларк, Роберт Сільверберґ, Роджер Желязни. Серіал пережив три реінкарнації (1959—1964; 1985—1989; 2002—2003) та одну повнометражну екранізацію, продюсером якої виступив Стівен Спілберґ.


[Закрыть], – відповів Джек, і вона загриміла шорстким, заразним, але якимось милим сміхом.

– Еге ж… Джекі, Джекі, Джекі. – Мати нахилилася до нього і, усміхаючись, скуйовдила його надміру довге волосся.

Також усміхаючись, він відвів її руку від себе. (Але ж у неї не пальці, а самі кістки! Джеку, вона майже вмерла!..)

– Не чіпай мене за волосся тут.

– Відвали!

– Доволі хіпово, як для старої шкапи.

– Боже мій. Спробуй-но виканючити в мене гроші на кіно цього тижня.

– Нема питань.

Вони всміхнулися одне одному, і Джек ніяк не міг згадати, коли ще йому так відчайдушно хотілося плакати чи коли ще він так сильно любив її. Ця безнадійна непохитність… і те, що мати повернулася до «Чорної чуми», було частиною цього.

Принесли напої. Вона легенько торкнулась його склянки.

– За нас.

– Валяй.

Вони випили. Підійшов офіціант із меню.

– Я на нього не сильно тиснула, Джекі?

– Ну, може, зовсім трішки.

Вона поміркувала над цим якусь мить і знизала плечима.

– Що будеш?

– Гадаю, камбалу.

– Я також.

Джек замовив страви. Він був дуже збентежений і поводився надзвичайно незграбно, але знав, що це саме те, чого хоче мати, і, коли офіціант пішов, він побачив по її очах, що непогано впорався із завданням. У цьому була заслуга дядька Томмі. Коли вони повернулися з «Гардіс», дядько Томмі сказав:

– Гадаю, ти не безнадійний, Джеку. Звісно, якщо нам пощастить подолати твій огидний потяг до жовтого плавленого сиру.

Принесли їжу. Джек накинувся на камбалу – гарячу, приправлену лимоном, смачну. Лілі лише трохи поколупалася в тарілці, з’їла кілька стручків квасолі, а тоді заходилася совати те, що залишилось, по тарілці.

– Заняття в школі почалися два тижні тому, – повідомив Джек під час вечері.

Коли він побачив великий жовтий автобус із написом на боці «Районна школа Аркадії», то відчув провину. Зважаючи на обставини, він вирішив, що це, імовірно, абсурдно, але так і було. Він начебто грався в прогульника.

Лілі запитально глянула на сина. Вона замовила й устигла спорожнити другу склянку. Офіціант саме ніс третю. Джек знизав плечима.

– Просто вирішив, що варто згадати.

– Хочеш піти до школи?

– Га? Ні! Не тут!

– Чудово, – відповіла вона. – Бо у мене все одно немає твоїх чортових довідок про щеплення. А без документів до школи тебе не пустять, приятелю.

– Не називай мене приятелем, – відповів Джек, але Лілі не вичавила із себе й легкої посмішки на давній жарт.

Хлопчику, чому це ти не в школі?

Він кліпнув очима. Здавалося, що голос пролунав десь поруч із ним, а не в голові.

– Щось трапилося? – спитала мати.

– Ні. Ну… в цьому парку атракціонів «Дивосвіт» є один чоловік. Сторож, наглядач чи щось таке. Він негр. Так ось, він питав мене, чому я не в школі.

Мати нахилилася вперед; вона припинила жартувати й була лякаюче жорстокою.

– Що ти йому сказав?

Джек укотре повів плечима.

– Сказав, що одужую після мононуклеозу. Ти ж пам’ятаєш, що було з Річардом. Лікар сказав дядькові Морґану, що Річард не повинен ходити до школи шість тижнів, але він може гуляти на вулиці й таке інше. – Джек ледь усміхнувся. – Я вважав, що він щасливчик.

Лілі трохи розслабилася.

– Мені не подобається те, що ти розмовляєш із незнайомцями, Джеку.

– Мамо, він лише…

– Мене не цікавить хто він. Я не хочу, щоб ти розмовляв із незнайомцями.

Джек подумав про негра, його сіре, схоже на залізну мийку волосся, темне зморшкувате обличчя, його дивні, наповнені світлом очі. Він підмітав щіткою велику залу з гральними автоматами на пірсі. Ця зала була єдиною частиною «Дивосвіту Аркадії», що залишалася відчиненою цілий рік. Однак вона стояла пусткою; там були тільки Джек, негр та двоє старих у дальньому кутку. Поринувши в апатичну тишу, дідусі грали в скібол.

Але зараз, коли Джек сидів у цьому доволі лячному ресторані разом з матір’ю, не негр, а він сам ставив запитання:

Чому я не в школі?

Все так, як вона й сказала, синку. Жодних довідок про щеплення. Жодних медичних карток. Гадаєш, вона захопила із собою твоє свідоцтво про народження? Невже і справді так вважаєш? Вона тікає, синку, і ти тікаєш разом із нею. Ти…

– Є новини від Річарда? – увірвалася мати в хід його думок, і, коли вона це сказала, Джек збагнув. Ні, надто м’яко.

Він відчув, як усвідомлення розчавило його. Руки смикнулися, склянка впала зі стола. Розбилася.

Джеку, вона майже вмерла!

Голос із піщаного виру. Той, що лунав у його голові. Це був голос дядька Морґана. Ніякого «можливо», ніякого «майже певен», ніякого «схоже на те». Це був справжній голос. Голос Річардового батька.

6

– Що там таке з тобою трапилося, Джеку? – запитала мама, коли вони їхали машиною додому.

– Нічого. Просто моє серце виконало той маленький великий рифф Джина Крупи[26]26
  Юджин (Джин) Бертрам Крупа (1909—1973) – американський барабанник-віртуоз, зірка «свінгової ери». Відомий своїм дуже енергійним і яскравим стилем.


[Закрыть], – хлопчик миттю затарабанив по «торпеді» для демонстрації. Провів вентиляцію в картері, як у «Головному Госпіталі»[27]27
  «Головний Госпіталь» («General Hospital») – американська мильна опера, що демонструється з 1963 року по сьогоднішній день. Входить до Книги рекордів Гіннеса як третя найдовша мильна опера в США.


[Закрыть].

– Ану не корчи мені тут мудрагеля, – у тьмяному світлі приладової дошки Лілі виглядала блідою та лютою. Між середнім та підмізинним пальцями вона, як завжди, стискала цигарку. Мама вела авто дуже повільно, ніколи не перевищувала за сорок. Вона завжди так водила, коли випивала. Жінка висунула сидіння до межі, спідниця задерлася, оголивши тонкі журавлині коліна з боків кермувальної колонки, а підборіддя нависало над кермом. На мить вона стала схожою на якусь відьму, і Джек швидко відвів погляд.

– Я не… – пробурмотів він.

– Що?

– Я не корчу. Це була лише судома, не більше. Вибач мені.

– Усе гаразд, – відповіла вона. – Я гадала, що це якось пов’язано з Річардом Слоутом.

– Ні.

Його батько розмовляв зі мною крізь дірку в піску там, на пляжі, ось і все. Він звертався до мене в моїй голові, наче у фільмі, де ти чуєш голос за кадром. Він казав мені, що ти майже вмерла.

– Ти сумуєш за ним, Джеку?

– За ким? Річардом?

– Ні! За Спіро Агню[28]28
  Спіро Теодор Агню (1918—1996) – віце-президент США від Республіканської партії з 1969 по 1973 рік в адміністрації Річарда Ніксона.


[Закрыть]. Звісно, що за Річардом.

– Іноді.

Річард Слоут тепер ходив до школи в Іллінойсі. В одну з тих приватних шкіл, у яких завжди має бути дзвіниця і завжди ні в кого немає прищів.

– Ти ще зустрінешся з ним. – Вона скуйовдила його волосся.

– Мамо, з тобою все гаразд? – слова просто випурхнули з нього.

Джек відчув, як пальці вп’ялися в стегна.

– Так, – відповіла Лілі, запалюючи нову цигарку (вона збавила швидкість до 20 миль за годину, щоб зробити це; повз них пролетів старенький пікап, його клаксон ревів). – Ніколи не почувалася краще.

– Наскільки ти схудла?

– Джекі, ти ніколи не можеш бути надто худим чи надто багатим. – Вона на мить замовкла, а тоді всміхнулася до нього.

Це була втомлена, болісна усмішка, яка виявила всю правду стосовно того, що він хотів знати.

– Мамо…

– Годі-бо, – сказала вона. – Усе гаразд. Даю тобі слово. Глянь, може, натрапиш на якийсь бібоп по радіо.

– Але ж…

– Знайди якийсь бібоп, Джекі, і помовч.

Він знайшов якийсь джаз на радіостанції Бостона – альт-саксофон виводив «Усе, що ми є»[29]29
  «Усе, що ми є» («All the Things You Are») – пісня 1939 року, написана Джеромом Керном та Оскаром Гаммерштайном. Серед відомих виконавців – Ґлен Міллер, Френк Сінатра, Елла Фітцджеральд і Майкл Джексон.


[Закрыть]. Але крізь музику рівномірним безглуздим контрапунктом звучав океан. Пізніше Джек помітив величезний скелет «американських гірок», що самотньо стовбичив навпроти неба. А ще він бачив розправлені в різні боки крила готелю «Альгамбра». Якщо це їхній дім, то вони вже вдома.

Розділ третій
Спіді Паркер

1

Наступного дня сонце повернулося – важке і яскраве, пломенистою барвою воно розсипалося по пласкому берегу та червоному зачерепиченому пологому даху, тонку смугу якого Джек бачив із вікна спальні. Здавалося, що в далині моря довгі повільні хвилі костеніли, обертаючись на сліпучий спис, спрямований прямісінько у вічі. Джекові здавалося, що навіть сонячне світло тут відрізняється від каліфорнійського – пронизливе й холодне, не таке життєдайне. У глибині темного океану хвилі помирали, щоб постати знову, й сліпуче золото охоплювало їх. Джек відвернувся від вікна. Він уже прийняв душ і одягнувся, а внутрішній годинник підказував, що час рухатися до зупинки шкільного автобуса. П’ятнадцять по сьомій. Але, звісно ж, він не поїде сьогодні до школи – нічого не лишилося від нормального життя – вони з матір’ю просто перепливуть через наступні дванадцять годин, ніби привиди. Ні вимог, ні обов’язків, ні домашніх завдань… і жодних обмежень, окрім тих, які накладає потреба поїсти.

Та й узагалі, хіба сьогодні робочий день? Джек завмер на мить біля свого ліжка, зненацька захоплений несподіваним нападом паніки через те, як швидко світ утрачає чіткі обриси… Він гадав, що сьогодні не субота. Подумки Джек повернувся до першого з тих незліченних днів, що його свідомість не виокремлювала в часі, – то була минула неділя. Спробував полічити дні в прямому порядку – і виходив четвер. По четвергах у нього були заняття в комп’ютерному класі з містером Балґо та спортивні секції. Принаймні так було тоді, коли Джек жив іще нормальним життям. І хоча спокій було порушено лише кілька місяців тому, Джекові здавалося, що той час уже навіки втрачено.

Він вийшов зі своєї спальні та рушив до вітальні. Варто було Джекові смикнути за шворку гардин, як кімнату залило яскраве світло. Матір проспить іще хвилин з п’ятнадцять, не менше. А може, й довше, зважаючи на ті три келихи, які вона випила вчора за вечерею.

Джек кинув погляд на двері, що вели до маминої спальні. А двадцять хвилин по тому легенько постукав у них.

– Мамо?

У відповідь пролунало хворе бурмотіння. Джек гучно штовхнув двері й зазирнув усередину. Мама намагалася відірвати голову від подушки та дивилася на нього напівзаплющеними очима.

– Джекі. Ще ж ранок. Котра година?

– Приблизно восьма.

– О Боже. Ти голодний? – вона сіла, притиснувши долоні до очей.

– Трохи. Мені зле від сидіння тут. Просто було цікаво, чи не плануєш ти прокидатися.

– Тільки не цього разу. Ти не проти? Сходи в їдальню й поснідай. Погуляй на пляжі, гаразд? Твоя мама виглядатиме значно краще, якщо ти даси їй ще годинку поніжитися в ліжку.

– Звісно, – відповів хлопчик. – Гаразд, до зустрічі.

Її голова вже знову впала на подушку.

Джек вимкнув телевізор і пішов із номера, попередньо переконавшись, що ключі лежали в кишені його джинсів. У ліфті тхнуло камфорою та аміаком – пляшечка випала з возика покоївки. Двері розчинилися, і сивий портьє похмуро зиркнув на малого й демонстративно відвернувся. Синку, те, що ти виплодок кінозірки, нічого не означає… і чому це ти не в школі? Джек повернув і пройшов через прохід, обшитий панелями, до їдальні під назвою «Бараняча полядвиця» і побачив ряди порожніх столиків у затіненому просторі. Певно, зайнятими були десь шість із них. Вбрана в білу блузку та червону мереживну спідницю офіціантка глянула на хлопчика, а тоді відвернулася. Двоє зморених людей похилого віку сиділи одне навпроти одного за столом у дальньому кутку зали. Інших охочих поснідати не було. Джек побачив, як старий перехилився через стіл і звичним рухом порізав яєчню дружини на квадратні шматочки по чотири дюйми кожен.

– Столик на одного? – Пані, що вдень відповідала за «Баранячу полядвицю», матеріалізувалася перед ним і вже знімала меню зі стійки біля книги замовлень.

– Вибачте, я передумав, – відповів Джек і втік.

Кав’ярня «Альгамбри», «Прибережний спочинок», простягалася вздовж вестибюля й довгого похмурого коридору, оздобленого порожніми вітринами. Бажання попоїсти зникло від самої думки про те, що він сидітиме за стійкою наодинці й споглядатиме, як знуджений кухар кидатиме смужки бекону на засмальцьований гриль. Він зачекає, доки мама прокинеться; або краще навіть піде на вулицю і з’ясує, чи можна роздобути пончик і маленький пакетик молока в якомусь із магазинів дорогою до міста.

Він прочинив великі й важкі готельні двері та вийшов на світло. На мить яскравий спалах ударив йому у вічі – і світ ураз став пласким, мерехтливим і сліпучим. Джек примружився, пошкодувавши, що забув узяти сонцезахисні окуляри. Він пройшов по вкритому червоною цеглою паркінгу та спустився чотирма крученими сходинками до головної доріжки, що пірнала в сади перед готелем.

А що трапиться, якщо вона помре?

Що трапиться з ним? Куди він піде, хто подбає про нього, якщо станеться найстрашніше у світі й вона помре, навіки помре там, нагорі, у готельному номері?

Він затряс головою, намагаючись відігнати моторошні думки, перш ніж панічний страх, що причаївся в охайних садах «Альгамбри», не вирвався й не збив його з ніг. Ні, він не плакатиме і не дозволить відбутися цьому – і не дасть собі думати про «Террітунс», про вагу, яку вона втратила, про впевненість, що вона зовсім безпорадна та втратила орієнтир. Він ішов дуже швидко та, коли зіскочив з кривої стежки на під’їзну доріжку готелю, запхав руки в кишені. Вона тікає, і ти тікаєш разом із нею. Так, але від кого? І куди? Сюди – саме сюди? На цей Богом забутий курорт?

Він дійшов до широкої дороги, що тяглася вздовж берега аж до міста, і весь пустельний безмір перед ним обернувся на вир, ладний щомиті заковтнути його та викинути в якомусь темному місці, де миру й безпеки не існувало ніколи. Чайка летить над порожньою дорогою, кружляє навколо широкою дугою й спускається назад, до пляжу. Джек дивився, як вона летить геть, зменшуючись у повітрі до білої плями над химерним вигином «американських гірок».

Лестер Спіді Паркер, темношкірий чоловік із кучерявим сивим волоссям і глибокими зморшками, що врізалися йому в щоки, був десь там, у «Дивосвіті», і Джекові конче потрібно було побачити саме його. Усвідомлення цього було настільки ж чітким, як і несподівана згадка про батька його друга Річарда.

Чайка скрикнула, хвиля вдарила в обличчя пронизливим золотом, і Джек побачив дядька Морґана та свого нового друга Спіді в алегоричній опозиції, наче статуї на постаментах, що втілювали в собі НІЧ і ДЕНЬ, МІСЯЦЬ і СОНЦЕ – ТЕМРЯВУ і СВІТЛО. Варто було Джекові збагнути, що Спіді Паркер міг би сподобатися його батькові, як він відчув, що колишній музикант не мав у собі нічого лихого. А ось дядько Морґан… Цей був зовсім іншої породи. Дядько Морґан жив заради бізнесу, заради угод і махінацій. Він був настільки амбітним, що оскаржував найменше сумнівне рішення судді під час тенісного матчу; настільки амбітним, що махлював навіть під час дитячої гри в карти, коли синові вдавалося вмовити його пограти. Принаймні Джек гадав, що дядько Морґан махлював під час кількох їхніх ігор… Він був не з тих, хто вмів гідно прийняти поразку.

НІЧ і ДЕНЬ, МІСЯЦЬ і СОНЦЕ; ТЕМРЯВА і СВІТЛО, і саме темношкірий чоловік був утіленням світла. Залишивши позаду охайні готельні сади, Джек начебто подолав свій страх, але варто було думкам зайти так далеко, як він знову заволодів ним… Джек відірвав ноги від землі й помчав.

2

Малий побачив Спіді за сірим і облупленим приміщенням з автоматами – Лестер сидів навпочіпки й обмотував ізоляційною стрічкою товстий дріт, схиливши сріблясту голову майже до самого пірса; його кістлявий зад випинався зі зношених зелених робочих штанів, а запилюжені підошви черевиків скидалися на двійко поставлених вертикально дощок для серфінгу. І тут Джек збагнув, що навіть гадки не має, що хотів би сказати доглядачеві, та й чи збирався він щось узагалі казати. Спіді ще раз обкрутив дріт чорною стрічкою, кивнув, дістав із кишені робочої куртки обшарпаний ніж фірми «Палмер» і з хірургічною точністю відрізав шматок липкої смужки. Джек утік би й звідси, якби міг – зрештою, він прийшов і заважає людині працювати, та й це справжнє божевілля: думати, що Спіді допоможе йому. Яку допомогу може запропонувати літній доглядач порожнього парку розваг?

І тут Спіді повернув голову – абсолютно щира гостинність відбилася на обличчі старого, коли той побачив Джека. На тлі глибоких зморшок засяяла привітна усмішка – і Джек відчув, що йому раді.

– Джеку-Мандрівнику, – мовив Спіді. – Я вже став бояцця, шо ти цураєшся мене, а ми ж тільки оце стали друзяками. Радий знову бачити тебе, синку.

– Ага, – відповів Джек. – І я радий тебе бачити.

Спіді сховав ніж назад у кишеню сорочки і випростав кістляве тіло так плавно й навіть атлетично, що, здавалося, був легким, як пір’їнка.

– Уся ця місцина, куди не глянь, розвалюєцця, – сказав він. – Я тіко час від часу підрихтовую теє все, аби воно могло працювати більш-менш ловко. – Він змовк посеред речення й уважно зазирнув Джекові в обличчя. – Шось мені здаєцця, шо старий добрий світ став не таким уже й добрим. Джека-Мандрівника тривожить купа клопотів. Еге ж?

– Угу, якось так, – почав був Джек, усе ще гадки не маючи, як розповісти про те, що його хвилює.

Він просто не міг укласти все у звичні речення, адже звичні речення завжди все раціоналізують. Один… Два… Три… А світ Джека більше не вкладався в ці чіткі класичні рамки. І все невисловлене важко тиснуло йому на груди.

Хлопчик безпорадно глянув на високого худого чоловіка. Спіді глибоко запхав руки в кишені, його густі сиві брови сходилися на глибокій вертикальній зморшці між ними. Очі Спіді – такі світлі, майже безбарвні – звелися від пухирчастої фарби пірса й зустрілися з поглядом Джека – і несподівано хлопцю знову покращало. Він і сам не знав чому. Спіді, здавалося, умів передавати емоції безпосередньо йому: ніби вони познайомилися не тиждень тому, а на багато років раніше; ніби між ними було щось вагоміше, ніж кілька слів у безлюдній галереї ігрових автоматів.

– Гаразд, годі вже роботи на сьогодні, – сказав Спіді, зиркнувши в напрямку «Альгамбри». – Перестараюся – і просто перепаскудю все. Певно, ти ще не був у моєму офісі?

Джек заперечно похитав головою.

– Час трохи освіжитися, хлопче. Слушний час.

Спіді рушив униз по пірсу своєю легкою ходою довгоногого, а Джек подріботів за ним. Вони вже перескочили сходи й брели по миршавій траві й потоптаній чорній землі до будівель у задній частині парку, як Спіді, добряче здивувавши цим Джека, заспівав:

 
Джек-Мандрівник, Мандрівник-Джек,
Довго йтимеш ти туди,
Довше ще назад іти.
 

«Не те щоб він зовсім співав, – подумав Джек, – радше в нього виходить щось між співом та речитативом». І, якби не ці думки, він міг би просто з насолодою слухати грубуватий і заспокійливий голос Спіді.

 
Довго-довго хлопцю йти,
Довше лиш назад брести.
 

Спіді кинув на нього погляд через плече і підморгнув.

– Чому ти називаєш мене так? – запитав Джек. – Чому я – Джек-Мандрівник? Тому, що з Каліфорнії?

Вони дійшли до світло-синьої квиткової каси біля входу до «американських гірок», і Спіді витягнув руки з кишень своїх мішкуватих зелених робочих штанів, різко повернувся і обперся спиною на невисоку блакитну огорожу. Швидкість і вправність його рухів видавалися майже театральними – неначе, подумалось Джеку, він точно знав, що хлопчик поставить саме це запитання саме цієї миті.

 
З Каліфорнії дорогу хлопчик подолав,
Йти назад потрібно – він іще не знав, —
 

співав Спіді, і Джекові здалося, що на його масивному обличчі з’явився смуток.

 
І минувши довгий шлях,
Бідний Джек піде назад…
 

– Що? – запитав Джек. – Піти назад? Гадаю, мама вже навіть продала той будинок – чи то здала його в оренду, чи ще щось. Спіді, я не розумію, що ти, в біса, намагаєшся зробити.

На щастя для Джека, Спіді відповів йому не магічним ритмічним співом, а звичним голосом:

– Джеку, закладаюсь, ти не пам’ятаєш, як ми зустрічалися раніше, еге ж?

– Зустрічалися раніше? Де це було?

– У Каліфорнії. Принаймні я гадаю, що це трапилося саме там. Не дивно, що ти не пам’ятаєш про нашу зустріч, Джеку-Мандрівнику. Вона тривала всього кілька хвилин. Це було в… дай подумать… це було чотири-п’ять років тому. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого.

Джек вражено звів на нього очі. Тисяча дев’ятсот сімдесят шостого? Йому ж тоді було сім років.

– Ходімо шукати мій маленький офіс, – мовив Спіді й відхилився від квиткової каси з тією ж таки незбагненною грацією.

Джек рушив за ним, вигинаючись між високими опорами «американських гірок», чорні тіні яких скидалися на об’ємні моделі сітки для гри в хрестики-нулики, засипані шаром сміття з пивних банок та обгорток від цукерок. Доріжки «американських гірок» нависали над ними, наче недобудовані хмарочоси. Джек бачив, як Спіді рухався вперед із граційною вправністю гравця-баскетболіста, його руки звисали вздовж тіла, а голова була високо підведена. У густому мóроці під опорами обриси його постаті видавалися зовсім юними – Спіді виглядав років на двадцять.

А тоді доглядач знову вийшов на палюче сонце, і п’ятдесят із лишком років посріблили його волосся і вкрили зморшками низ шиї. Дійшовши до останнього ряду опор, Джек завмер із відчуттям того, що вдавана юність Спіді Паркера підказує йому: Дивовиддя – десь тут, зовсім поруч, чигає на нього.

Тисяча дев’ятсот сімдесят шостий? Каліфорнія? Джек пішов за Спіді, який прямував до малесенької червоної вартівні, що примостилася в дальньому кутку парку розваг біля паркану із сітки-рабиці. Він був певен, що не зустрічав Спіді раніше… та майже фізична присутність незбагненних фантазій викликала в його пам’яті інший спогад із давніх днів, враження і відчуття пізнього пообіддя сімдесят шостого року. Джекі бавився чорним іграшковим таксі за диваном у батьковому офісі. Батько та дядько Морґан знічев’я розмовляли про магію Дивовиддя. «Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія ґрунтується на магії, а не на науці. Та коли, блядь, до тебе нарешті дійде, скільки влади ми отримаємо, якщо дамо їм електрику? Якщо поділимося з потрібними хлопцями там сучасною зброєю? Ти хоч усвідомлюєш?»

«Пригальмуй трішки, Морґане, я багато чого усвідомив із того, що ти, вочевидь, іще не збагнув…».

Джек майже чув батьків голос – і ось особлива тривожна атмосфера Дивовиддя влетіла в тінистий смітник під «американськими гірками». Хлопчик знову рушив за Спіді, котрий відчинив двері маленької червоної хижки та сперся на них, усміхаючись без усмішки.

– Щось тебе тривожить, Джеку-Мандрівнику. Щось, що гуде, наче бджола. Заходь у підсобку й поговори зі мною про це.

Якби Спіді зараз широко всміхнувся, то Джек розвернувся б і втік: привид кепкування блукав десь принизливо близько. Але старий усім своїм виглядом, усіма зморшками на обличчі демонстрував доброзичливу увагу – і Джек пройшов повз нього у відчинені двері.

«Офіс» Спіді був маленькою прямокутною коробкою, усередині також пофарбованою в червоне, як і знадвору, без столу і телефону. Біля стіни стояли два перевернутих догори ящики з-під апельсинів, а біля них – вимкнений обігрівач, що нагадував радіатор «понтіака»[30]30
  «Понтіак» («Pontiac») – американська марка легкових автомобілів, що існувала з 1926 по 2010 рік.


[Закрыть] п’ятдесятих років. Посеред кімнати стояв дерев’яний шкільний стілець із круглою спинкою, а біля нього – м’яке крісло, оббите вицвілою сірою тканиною.

Бильця м’якого крісла виглядали так, ніби об них точили кігті декілька поколінь котів: випатрані жмутки наповнювача стирчали з підлокітників, ніби пасма волосся; на спинці шкільного стільця було складне графіті з видряпаними ініціалами. Меблі зі звалища. В одному з кутків розташувалися два охайних стосики книжок у м’яких обкладинках у фут заввишки, а в іншому виднілася квадратна кришка дешевого програвача, обтягнута штучною крокодилячою шкірою. Спіді кивнув на обігрівач та промовив:

– Прийшов би ти сюди в січні або лютому, хлопчику, зрозумів би, навіщо він мені. Холодно! Бр-р!

Та Джек уже розглядав малюнки, причеплені до стіни над обігрівачем та ящиками з-під апельсинів. На всіх малюнках, крім одного-єдиного, були оголені кралі, вирізані з чоловічих журналів. Жінки, груди яких були завбільшки з їхні голови, стояли, спершись на незручні дерева та розставивши колоноподібні, натреновані ноги. Їхні обличчя видавалися Джекові водночас чарівними й хижими – неначе ці жінки хотіли б відкусити шматочок його шкіри після поцілунку. Деякі жінки були не молодшими за його маму, а інші здавалися лише на кілька років старшими від нього самого. Джек пожадливо розглядав цю спраглу плоть – молоду й не дуже, рожеву, шоколадно-коричневу, медово-золоту, яка, здавалося, жадала, аби Джек доторкнувся до неї, – він чудово розумів, що Спіді Паркер стоїть за спиною і спостерігає за ним. А тоді, посеред фотографій оголених жінок, хлопчина побачив краєвид, і на мить йому перехопило подих.