Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 50 страниц)

– Ти не зовсім Джейсон, – буркнув старий, – та монета королеви може привести тебе до твоєї долі.

Його прощання було підкреслено байдужим. Та значною частиною клопотів Джек завдячував Річарду. Те, що починалося як незначний дитячий переляк, швидко перетворилося на абсолютний жах. Річард відмовився залазити в кабіну. Спершу він тинявся хлівом і не дивився на потяг, перебуваючи, на перший погляд, у байдужому заціпенінні. Але коли він збагнув, що Джек справді намагається запхати його в ту штуку, то почав дуріти – і найдивніше, що понад усе його тривожила ідея опинитися в Каліфорнії.

– НІ! НІ! НЕ МОЖУ! – волав Річард, коли Джек підганяв його до потяга. – Я ХОЧУ ПОВЕРНУТИСЯ ДО МОЄЇ КІМНАТИ!

– Річарде, вони можуть гнатися за нами, – втомлено сказав Джек. – Нам потрібно їхати. – Він схопив Річарда за руку. – Це все ще сон, пам’ятаєш?

– О Володарю, о Володарю, – примовляв Андерс, безцільно швендяючи хлівом, і Джек одразу зрозумів, що візник звертається не до нього.

– Я МАЮ ПОВЕРНУТИСЯ ДО СВОЄЇ КІМНАТИ! – репетував Річард. Він так міцно заплющив очі, що вони перетворилися на одну болісну западину від скроні до скроні.

Знову відлуння Вовка. Джек спробував запхати Річарда в потяг, але той уперся, наче віслюк.

– Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! – верещав він.

– Ну що ж, тут ти також залишатися не можеш, – сказав Джек. Він зробив ще одну безнадійну спробу підтягнути Річарда до потяга, і цього разу зрушив його на фут чи два. – Річарде, – сказав він. – Це смішно. Ти хочеш лишитися тут сам? Хочеш лишитися сам на Територіях? – Річард заперечно похитав головою. – Тоді ходімо зі мною. Вже час. За два дні ми будемо в Каліфорнії.

– Безнадійна справа, – сам до себе пробурмотів Андерс, дивлячись на хлопців.

Річард і далі просто хитав головою, не подаючи жодних ознак розуміння.

– Я не можу поїхати туди, – повторював він. – Я не можу сісти на цей потяг і поїхати туди.

– У Каліфорнію?

Річард стиснув рот у безгубий шрам і знову заплющив очі.

– Чорт забирай! – простогнав Джек. – Андерсе, чи міг би ти мені допомогти?

Старий здоровань зиркнув на нього засмучено, майже з огидою, а тоді перетнув хлів і схопив Річарда на руки – ніби Річард був завбільшки з цуценя. Хлопчик і справді пискнув, як цуценя. Андерс опустив його на м’яку лавку в кабіні.

– Джеку! – кричав Річард, ніби боявся, що він якимось чином рушить у Закляті Землі зовсім сам.

– Я тут, – відповів Джек і вже залазив з іншого боку кабіни. – Дякую, Андерсе, – сказав він старому, який похмуро кивнув і відійшов у кут хліва.

– Бувай.

Річард почав скиглити, й Андерс глянув на нього без крихти жалю. Джек натиснув кнопку «Пуск», і дві велетенські блакитні іскри вирвалися з «диявольської коробки», коли двигун повернувся до життя.

– Починаємо, – сказав Джек і посунув важіль уперед.

Потяг почав виїжджати з хліва. Річард завив і підібгав під себе ноги, бурмочучи щось на кшталт «Нонсенс» чи «Несила». Джек здебільшого чув шиплячі звуки. Річард заховав обличчя між колін і виглядав так, ніби намагався вдавати із себе колесо. Джек махнув Андерсу, а той махнув у відповідь, і тоді вони виїхали з освітленого хліва і опинилися під великим темним небом. Силует Андерса з’явився в прорізі, через який вони виїхали, ніби старий вирішив побігти за ними. Джек подумав, що максимальна швидкість потяга – тридцять миль на годину, а зараз вони розігналися не більше, ніж на вісім чи дев’ять. Здавалося, що це пекельно повільно. «На захід, – казав Джек собі. – На захід, на захід, на захід». Андерс відступив назад, у хлів, і борода його вкривала широкі груди, наче снігова ковдра. Потяг мчав уперед – ще одна шипуча блакитна іскра вирвалася вгору – і Джек повернувся на м’якій лавці, щоб подивитися, що відбувається.

– НІ! – репетував Річард, мало не викидаючи Джека з кабіни. – Я НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ! – він підвів голову над колінами, але досі нічого не бачив: його очі були щільно заплющеними, а обличчя нагадувало білий стиснутий кулак.

– Заспокойся, – сказав Джек.

Колії летіли крізь безкраї поля хвилястих злаків та туманні гори, схожі на старі зуби, що бовваніли в західних хмарах. Джек востаннє озирнувся через плече і побачив маленьку оазу тепла і світла – Депо і восьмикутний хлів, що повільно зникали позаду. Андерс обернувся на високу тінь у світлому прорізі. Джек востаннє махнув йому на прощання рукою, і висока тінь махнула йому у відповідь. Джек знову озирнувся і побачив безмежжя зернових, що простягалося навкруги. Якщо Закляті Землі були такими, то наступні два дні минуть у приємному відпочинку.

Звісно ж, вони так не минули, зовсім ні. Попри те, що морок освітлювало лише місячне сяйво, Джек бачив, що злаки стають тоншими і дрібнішими. Зміни розпочалися за півтори години їзди від Депо. Навіть колір видавався тепер якимось неправильним, майже штучним: замість розкішного природного золота, яке було раніше, з’явився пересушений жовтий – так буває, коли щось надовго лишаєш біля потужного джерела тепла. То був збляклий жовтий, у якому майже не лишилося життя. Річард також виглядав тепер так. Спершу він глибоко дихав, потім мовчки і сором’язливо плакав, як покинута дівчинка, а тоді заснув тривожним сном.

– Не можу поворухнутися, – пробурмотів він уві сні, а можливо, то просто Джекові почулися ті слова. Здавалося, що уві сні Річард схуд.

Почав змінюватися й характер пейзажу. Широкий простір рівнини Елліс-Брейка перетворився на невеличкі вибалки і темні долини, що поросли чорними деревами. Всюди лежали величезні валуни, черепи, яйця та гігантські зуби. Навіть ґрунт змінився і став піскуватим. Двічі краї долин стінами ставали вздовж залізниці, і Джек не бачив нічого, крім невисоких червонястих скель, укритих низькорослими повзучими рослинами. То там, то сям Джеку здавалося, начебто він бачив тварину, що тікала в пошуках притулку, але світло було надто тьмяним, а тварина – надто прудкою, щоби він міг розгледіти її. Проте в Джека було моторошне відчуття, що навіть якби та тварина заклякла посеред Родео-Драйв опівдні, він би все одно не зміг розпізнати її. Голова здавалася вдвічі більшою, ніж мала би бути і, можливо, навіть добре, що ця істота ховалася від людського ока.

Коли минуло дев’яносто хвилин, Річард почав стогнати уві сні, а краєвид став набагато дивнішим. Коли вони вдруге вибралися з чергової клаустрофобічної долини, Джека вразило відчуття несподіваного відкриття – спершу йому здалося, ніби він знову опинився на Територіях, у країні Дивовидь. А тоді він помітив, навіть у темряві, як дерева скрутилися і зігнулися. Потім відчув запах. Можливо, це відчуття поступово здіймалося в його голові, та тільки коли він побачив, як поодинокі дерева сплелися в подобу закатованих тварин, він безпомильно вчув у повітрі ледь чутний запах гниття. Гниття і пекельного вогню. Тут Території смерділи.

Запах давно зів’ялих квітів оповив землю. А за цим запахом, як і у випадку з Озмондом, ховався різкіший і потужніший сморід. Якщо це спричинив Морґан у якійсь із своїх іпостасей, то він у певному сенсі приніс смерть на Території. Принаймні Джек так вважав.

Тут більше не було заплутаних вибалків і долин. Земля скидалася на велику червону пустелю. Сухі дерева облямовували схили цієї величної пустки. Перед Джеком крізь темно-червону порожнечу безлюддя звивалися дві срібні рейки залізниці. І здавалося, ніби пустеля також котиться в темряву разом із ним.

Червона земля виглядала зовсім порожньою. Ось уже декілька годин у поле Джекового зору не потрапляло нічого більшого, ніж маленькі спотворені тварини, що ховалися на схилах обабіч залізниці. Але часом бувало так, що він помічав краєм ока якийсь несподіваний слизький рух – та варто було озирнутися, як усе зникало. В особливо тривожний момент, що тривав не більше двадцяти-тридцяти хвилин, йому видалося, ніби за ними женуться собаки-покручі зі Школи Тайєра. Куди б він не глянув – рух миттєво завмирав: істоти ховалися за переплетеними деревами або пірнали в пісок. У цей час дика пустеля Заклятих Земель не здавалася порожньою чи мертвою, навпаки – сповненою бридкого таємного життя. Джек натискав на коробку передач (ніби це могло допомогти) і просив невеличкий потяг їхати швидше і швидше. Річард згорбився зі свого боку лавки і скиглив. Джек уявляв, як усі ті істоти, покручі між людьми і собаками, гналися за ними, і молився, щоб Річард не розплющував очей.

– НІ! – волав Річард уві сні.

Джек мало не випав із кабіни. Він бачив, як Етерідж і містер Дафрі женуться за ними. Вони дедалі наближалися, висолопивши язики, і їхні плечі напружувались. Наступної миті він збагнув, що бачить лише тіні, що рухаються біля потяга. Видиво школярів і директора згасло, наче свічки на іменинному торті.

– НЕ ТУДИ! – гаркнув Річард.

Хлопчик обережно вдихнув. Він – вони – у безпеці. Загрози Заклятих Земель було дуже переоцінено. І мине лише кілька годин, як сонце зійде знову. Він підніс годинник до очей і побачив, що насправді вони в потязі менше ніж дві години. Джек роззявив рот у широкому позіханні і пошкодував, що так наївся в Депо.

І щонайпростіше, думав він, буде це все…

Джек не встиг завершити свій перифраз Роберта Бернса, який зовсім недавно несподівано процитував старий Андерс, бо побачив першу вогняну кулю, яка назавжди знищила його впевненість.

4

Гаряча світлова куля, діаметр якої сягав не менше десяти футів, здійнялася над лінією небокраю й зі шкварчанням полетіла назустріч потягу.

– Кляте лайно, – пробурмотів Джек сам до себе, пригадуючи, що казав Андерс про вогняні кулі. Якщо людина підійде надто близько до однієї з цих вогняних куль, то дуже захворіє… втратить волосся… усе її тіло візьметься виразками… вона почне блювати… блюватиме і блюватиме, аж доки її шлунок не порветься, а горло не згорить… Джек важко глитнув – ніби йому потрібно було проковтнути фунт цвяхів.

– Господи, будь ласка, – уголос промовив він. Велетенська світлова куля мчала просто на нього, ніби вона мала власну свідомість і намір звести Джека Сойєра і Річарда Слоута зі світу. Радіаційне отруєння. Живіт Джека стиснувся, а його яйця примерзли до тіла. Радіаційне ураження. Блювання і блювання, аж доки шлунок не порветься…

Чудова вечеря, якою його пригостив Андерс, мало не повернулася назад із його живота. Вогняна куля і далі летіла назустріч потягу, викидаючи іскри, і шкварчала від власної вогняної енергії. За кулею тягнувся осяйний золотий шлейф, який магічним чином породжував нові тріскучі полум’яні смуги на червоній землі. Коли вогняна куля підскочила над землею і, мов велетенський тенісний м’яч, здійснила в повітрі зиґзаґ, повернувши ліворуч і не завдавши потягові шкоди, Джек уперше роздивився тих істот, що, як він гадав, гналися за ним. Червоно-золотаве сяйво мандрівних вогняних куль і залишковий блиск давніх слідів на землі освітлювали групу якихось деформованих тварюк, які й справді бігли за потягом. Ними виявилися собаки – або те, що колись було собаками. А може, собаками були тільки їхні предки, і Джек тривожно зиркнув на Річарда, щоб переконатися, що той досі спить.

Істоти, що лишилися позаду потяга, звивалися по землі, наче змії. Їхні голови скидалися на собачі, але на тілах залишилися тільки недорозвинені задні лапи. Самі ж тулуби були лисими і безхвостими. Вони здавалися мокрими: рожева шкіра без шерсті виблискувала, як у щойно народженої миші. Вони гарчали від ненависті, що їх бачать. Саме цих вироджених собак бачив Джек на залізничних схилах. Голі, пласкі, наче рептилії, вони шипіли, гарчали і відповзали геть – їх також лякали вогняні кулі та сліди, що ті залишали на землі. Тоді Джек знову вловив аромат вогняної кулі: тепер вона швидко, навіть зловісно рухалася назад, до обрію, випалюючи цілий рядок покручених дерев. Пекельний вогонь, гниття.

Ще одна вогняна куля здійнялася над небокраєм і пролетіла ліворуч від хлопців. Сморід знайомств, що не відбулися, нездійснених надій і злих бажань… Усе це Джек, серце якого билося просто під язиком, відчув у мерзотному ароматі, що поширювала вогняна куля. Натовп собак-мутантів розвіявся в загрозливому блиску їхніх зубів, шепотінні таємних рухів, ш-ш-ш-шелесті важких безногих тіл, що волочилися крізь червоний пил. Скільки їх було там? З коренища палаючого дерева, що намагалося заховати крону у власний стовбур, дві спотворені собаки вищирилися на нього довгими зубами.

І ще одна вогняна куля виникла на безмежному небосхилі, вигнувшись широкою осяйною дугою на віддалі від потяга. На мить Джек побачив дещо схоже на напівзруйнований невеликий хлів у затінку пустельної стіни. Перед ним стояла велика людиноподібна чоловіча постать, що дивилася на нього. Вона вражала своїм розміром, волохатістю, силою і люттю…

Джек абсолютно чітко розумів, наскільки ж повільний в Андерса потяг, і те, що вони з Річардом – цілком беззахисні перед будь-чим, що захоче познайомитися з ними поближче. Перша вогняна куля розігнала собак-покручів, але людиноподібних мешканців Заклятих Земель, можливо, куди важче подолати. Перш ніж світло в осяйному шлейфі не згасло, Джек побачив, як постать біля хліва спостерігала за рухом потяга, повертаючи велику волохату голову слідом за ним. Якщо те, що він бачив, – це собаки, то якими ж мають бути люди? В останньому напівзгаслому спалаху вогняної кулі людиноподібна істота швидко ховалася за стіну свого помешкання. На спині в неї звисав товстий, як у рептилії, хвіст. Тоді створіння зникло збоку будинку, і знову запала темрява. Не було видно ані собак, ані людей-покручів, ані хліва. Джек навіть не був певен, що справді бачив це все.

Річард смикнувся уві сні, і Джек знову натиснув на важіль, марно сподіваючись витиснути більше швидкості. Гавкіт собак поступово стихав за спиною. Спітнілий Джек знову підвів ліве зап’ястя до очей і побачив, що минуло лише п’ятнадцять хвилин, відколи він востаннє дивився на годинник. Його здивувало, що він знову позіхнув, і тому знову пошкодував, що так наївся в Депо.

– НІ! – закричав Річард. – НІ! Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ!

Туди? Джек дивувався. Куди це «туди»? У Каліфорнію? Чи небезпечно було всюди, всюди, де тендітний Річардів самоконтроль, такий же ненадійний, як і необ’їжджений кінь, міг щомиті покинути його?

5

Усю ніч, доки Річард спав, Джек сидів за важелями й дивився, як шлейфи вогняних куль виблискували на червонястій поверхні землі. Їхній запах – мертвих квітів і прихованого гниття – виповнював повітря. Час від часу він чув валування собак-мутантів або інших жалюгідних істот, що вилазили з-під коріння недорозвинених, врослих у самих себе дерев, які досі урізноманітнювали пейзаж. Групи батарей випускали в повітря тріскучі блакитні дуги. Річард занурився в несвідоме поза межами звичайного сну. Він потребував і бажав цього стану. Не було більше болісних викриків – по суті, він не робив нічого, тільки згорбився в кутку кабіни і нечасто дихав, ніби навіть дихання забирає більше сил, ніж у нього було. З одного боку, Джек молився про світанок, а з іншого – боявся його. Коли настане ранок, він зможе побачити тварин. Але що ще він може розгледіти?

Час від часу він дивився на Річарда. Шкіра друга стала надзвичайно блідою і набрала сірого відтінку.

6

Настав світанок, і розвіявся морок. Рожева смуга з’явилася на вигнутій лінії східного небокраю. Скоро вона стала розквітати широкою стрічкою, посилаючи в небесну височінь оптимістичну рожевість. Джек відчував, що його очі почервоніли, як та стрічка, а ноги боліли. Річард ліг, зайнявши майже все маленьке сидіння кабіни, і дихав уривчасто, майже неохоче. Джек бачив, що Річардове обличчя і справді було дивно сірим. Уві сні його повіки тремтіли, і Джек сподівався, що друг зараз не на межі чергового крику. Рот Річарда розчахнувся, але з нього з’явився лише кінчик язика, а не гучний крик. Річард провів язиком по верхній губі, захропів, а тоді знову провалився у свою заціпенілу кому.

І хоча Джекові самому відчайдушно хотілося сісти й заплющити очі, він не турбував Річарда. Чим більше Джек роздивлявся при вранішньому світлі подробиці Заклятих Земель, тим більше сподівався, що Річард лишиться в напівсвідомому стані не менше, ніж сам Джек зможе керувати маленьким розхитаним потягом Андерса. Він абсолютно не хотів побачити реакцію Річарда на специфіку Заклятих Земель. Трішки болю і велике виснаження – ось мінімальна ціна за те, що, як він знав, було тимчасовим спокоєм.

Крізь примружені очі він бачив краєвид, у якому ніщо не уникло висихання і спотворення. У місячному сяйві весь обшир видавався пустелею, але пустелею з деревами. Тепер Джек розумів, що навколишній пейзаж не підходив під його визначення пустелі. Те, що він прийняв за різновид червоного піску, було пухким попелястим ґрунтом. Здавалося, що людина може зануритися в нього по литки, якщо не по коліна. На цьому вимученому сухому ґрунті росли миршаві дерева. Якщо дивитися просто на них, вони не надто відрізнялися від свого нічого образу: такі недорозвинені й покручені, що здавалося, ніби вони прагнуть повернутися назад, до власних переплетених коренів. Це вже було досить погано – принаймні досить погано для раціонального Річарда. Але якщо поглянути на ці дерева скоса, периферійним зором, то можна побачити закатовану живу істоту: зігнуті гілки – то руки, притиснуті до стражденних облич, до вуст яких примерз крик. Весь час, доки він не дивився на них прямо, то бачив кожну подробицю замучених облич: «О» роззявленого рота, витріщені очі та обвислий ніс, болісні зморшки, що розрізали щоки. Вони проклинали його і благали, адресуючи йому свої крики – їхні німі голоси висіли в повітрі, наче дим. Джек застогнав. Як і все в Заклятих Землях, ці дерева – отруєні.

Обабіч колії на багато миль простягалася червона земля, поцяткована то там, то там клаптиками кислотно-жовтої трави – яскравої, як сеча або свіжа фарба. Якби не огидна барва довгої трави, ті клаптики землі скидалися б на оази біля маленького круглого озерця. Вода була чорною, і на її поверхні плавали нафтові плями. Навіть густіші за воду, яка і сама була масною та отруйною. Друга з псевдооаз, повз яку проїжджав потяг, ледаче побрижилася, і Джек із жахом подумав, що чорна вода була живою – ще одне закатоване створіння, як і дерева, яких Джек не хотів більше бачити. Тоді він ураз побачив, як щось розриває поверхню густої рідини. З’явилася чорна спина (а може, бік), що перевернулася в повітрі, перш ніж розтулився великий ненажерливий рот і вихопив щось із нізвідки… Переплетіння луски могло би виблискувати на сонці, якби істоту не знебарвила вода… «Оце так! – подумав Джек. – Невже це була риба?» Йому здалося, що те створіння було не менше ніж двадцять футів завдовжки – завелике, як на таке маленьке озерце. Довгий хвіст скаламутив воду за мить до того, як велетенська тварюка повернулася назад, на найбільшу глибину озерця.

Джек пильно поглянув на небокрай, уявляючи, що на мить з-за нього визирнули круглі обриси голови. І тоді він пережив ще один шок миттєвого усвідомлення, подібний до того, який йому подарувало Лохнеське чудовисько. Заради Бога, як же голова може визирати з-за горизонту?

Тоді він нарешті збагнув, що небокрай – це не справжній небокрай. Він жахливо недооцінив розміри Заклятих Земель, вважаючи їхніми територіями лише те, що перебувало в полі його зору. Коли сонце знову рушило у свою мандрівку небесним схилом, він зрештою зрозумів, що перебував у велетенській долині, і в далині обабіч нього лежав зовсім не край світу, а скелясті вершини пасма пагорбів. Будь-хто чи будь-що могло стежити за ним, заховавшись за навколишніми згірками. Він пригадав людиноподібну істоту з крокодилячим хвостом, що прослизнула за ріг невеличкого хліва. Чи могла вона переслідувати Джека всю ніч, чекаючи, що той засне?

Потяг торохтів моторошною долиною, і його повільна швидкість доводила до сказу. Джек повернувся в кабіну, і на мить страх і напруга цілком подолали його втому. Затуливши очі рукою, Річард і далі спав. Будь-хто, будь-що може переслідувати їх, вичікуючи на момент.

Повільний потаємний рух ліворуч змусив Джека затамувати подих. Широкий, слизький рух… Джеку примарилося з півдюжини людей-крокодилів, що сповзали до нього з-за пагорбів, тому він заслонив очі долонею від сонця і глянув туди, де, як йому здавалося, він бачив їх. Скелі вкривав усе той самий червоний порохнявий ґрунт. Між ними звивалася доріжка, що велася через гребінь пагорба в просвіток між високими скелями. Те, що рухалося між скелями, зовсім не скидалося на людський силует. Це була змія – принаймні так подумав Джек… Істота заповзла на потаємну частину доріжки, і Джек бачив лише, як блискуче велетенське тіло рептилії зникло між скелями. Шкіра істоти була на диво брижатою, а також, імовірно, попеченою – за мить до її зникнення Джек помітив на боку рвані чорні дірки… Джек витягнув шию, щоб побачити місце, звідки має з’явитися істота, і за кілька секунд перед його зором розгорнулося жаске видиво: до нього повернулася голова гігантського черв’яка, на чверть занурена в пил. Очі були заволочені плівкою, але голова належала черв’яку.

З-під скелі вилізла інша тварина з важкою головою і тілом, що волочилося по землі. І коли велетенська голова черв’яка кинулася на жертву, Джек побачив, що це був один із собак-мутантів. Черв’як роззявив рота, ніби то було вічко вуличної поштової скриньки, й охайно заковтнув відчайдушного недособаку. Джек чітко почув хрускіт кісток. Собаче гавкання затихло. Велетенський черв’як проковтнув собаку так легко, ніби той був пігулкою. Тепер перед жахливим черв’яком простяглася одна з чорних смуг, залишених вогняною кулею. І Джек побачив, як довга істота занурювалася в пил, наче круїзний лайнер, що зникає під водою. Почвара, вочевидь, розуміла, що сліди вогняних куль можуть завдати їй шкоди, а оскільки вона схожа на черв’яка, то їй простіше було вирити тунель. Джек бачив, як бридка істота геть зникає в червоній пилюці. А тоді очі хлопчика тривожно поглянули на довгий червоний схил, поцяткований латками яскраво-жовтої трави, і запитав себе, де ж почвара вилізе на поверхню наступного разу.

Коли Джек принаймні частково пересвідчився, що черв’як не збирався проковтнути потяг, він знову почав розглядати пасмо пагорбів.

7

Коли Річард прокинувся пізно по обіді, Джек побачив:

принаймні одну голову, що точно визирала з-за скелястого хребта, ще дві смертельні вогняні кулі, що, підстрибуючи, промчали повз нього, безголовий скелет, який, на перший погляд, належав великому кролику, але за ретельнішого огляду нагадував людське немовля. Кістки виблискували на сонці й лежали біля залізної дороги. А зовсім поруч були:

круглий блискучий дитячий череп, який наполовину занурився в пил; певно, він належав тій самій дитині;

зграя собак із великими головами, вражених радіацією ще більше, ніж побачені раніше їхні родичі. Вони жалюгідно повзли за потягом і ковтали слину від голоду;

три дерев’яні хижі – людські помешкання, – зведені на підпорах у пилюці, які свідчили про те, що десь на цьому смердючому отруйному пустирі, що називався Заклятими Землями, мешкають і полюють інші люди;

маленька, з голою, без пір’я шкірою пташка з – оце вже відлуння справжніх Територій – бородатою мавпячою мордочкою і чітко окресленими пальцями, що росли на кінчиках крил;

і найгірше з усього (окрім, звісно, того, що Джек, здавалося, бачив) – дві зовсім невідомі тварини, що пили з чорних озерець ,– тварини з довгими зубами і людськими очима, спереду вони були схожі на свиней, а ззаду – на великих котів. Їхні морди поросли волоссям. Коли потяг проїжджав повз цих тварин, то Джек побачив, що їхні яйця роздулися до розмірів подушок і звисали аж до землі. Що ж спричинило таку потворність? Радіаційний вплив, подумав Джек. Бо ж нічого іншого не мало такої сили викривлювати природу. Отруєні від народження істоти сьорбали не менш отруйну воду і гарчали на маленький потяг, що проїжджав повз них.

Одного дня наш світ може виглядати так само, подумалося Джеку.

Яка прикрість.

8

Але ж було ще те, що йому здавалося, ніби він бачив. Шкіра пекла і свербіла – він уже скинув пончо, на яке обернулося пальто Майлса П. Кайґера, на підлогу кабіни. Ближче до півдня зняв і домоткану майку. У роті з’явився жахливий присмак – кислотний коктейль іржавого металу та гнилих фруктів. Піт з чола заливав очі. Джек настільки втомився, що почав засинати навстоячки, широко розплющивши очі, які пекли від поту. Хлопчик бачив великі зграї огидних собак, що вешталися пагорбами; бачив червонуваті хмари над головою, що простягали до них із Річардом свої палючі «руки» – диявольські «руки». А коли очі нарешті заплющилися, Джек побачив дванадцятифутового, вбраного в чорне Морґана з Орріса, котрий обстрілює його блискавками, продірявлюючи землю новими пиловими кратерами.

Річард простогнав і пробурмотів:

– Ні, ні, ні.

Морґан з Орріса полетів геть, мов туманне марево, і Джекові зболілі очі розплющилися.

– Джеку? – звернувся до нього Річард.

Перед потягом простягалася червона порожня земля, пошрамована чорними слідами від вогняних куль. Джек протер очі й глянув на Річарда, спроквола потягуючись.

– Ага, – сказав він. – Як ти?

Річард ліг назад на тверде сидіння і закліпав. Його сіре обличчя змарніло.

– Вибач, що запитав, – сказав Джек.

– Ні, – вимовив Річард. – Мені справді краще. – І Джек відчув, як частина напруги відходить від нього. – У мене досі болить голова, але вже краще.

– Ти кричав, коли… еммм… – казав Джек, не знаючи напевне, скільки реальності зможе витримати друг.

– Коли спав? Ага, гадаю, так і було. – Обличчя Річарда напружилося, але вперше Джек не боявся, що той закричить. – Джеку, я знаю, що не сплю зараз. І знаю, що не маю пухлини в мозку.

– Ти знаєш, де перебуваєш?

– На тому потязі. На потязі стариганя. У місці, яке він називав Заклятими Землями.

– Ага, будь я двічі проклятий, – сказав Джек, усміхаючись. Бліде сіре обличчя Річарда почервоніло. – І як же ти до такого дійшов? – запитав Джек, досі не впевнений, чи можна довіряти Річардовій переміні.

– Ну, я знаю, що не спав, – сказав Річард, і його щоки стали ще червонішими. – Гадаю… гадаю, просто потрібен був час, щоб припинити опиратися цьому. Якщо ми на Територіях, то ми на Територіях, і байдуже, неможливо це чи ні. – Його очі зустрілися з Джековими, і сміхотливі іскорки в погляді друга вразили Джека. – Ти пам’ятаєш великий пісковий годинник у Депо? – Коли Джек кивнув, Річард повів далі: – Ну, ось, власне, і воно… Коли я побачив ту штуку, то зрозумів, що не вигадую все. Бо я знаю, що не міг би придумати ту штуку. Не міг. Просто… не міг. Якби я надумав вигадати примітивний годинник, то в ньому були б різноманітні коліщата, великі блоки… Він би не був настільки простим. Тож я не вигадав його. Отже, він справжній. А в такому разі справжнім є і все решта.

– Гаразд, як ти зараз почуваєшся? – запитав Джек. – Ти довго спав.

– Я досі дуже втомлений і ледь можу тримати рівно голову. Боюся, загалом я почуваюся не дуже добре.

– Річарде, я маю дещо запитати в тебе. Чи є якась причина, чому ти боїшся їхати в Каліфорнію?

Річард опустив очі й похитав головою.

– Ти коли-небудь чув про місце під назвою «Чорний Готель»?

Річард і далі хитав головою. Він не сказав правди, але, як Джек зрозумів, намагався дати собі раду як тільки міг. На решту – Джек раптом збагнув, що є ще дуже багато чого – доведеться зачекати. Певно, аж до їхнього прибуття в Чорний Готель. Двійник Раштона і Двійник Джейсона. Так, разом вони досягнуть оселі та в’язниці Талісмана.

– Ну, що ж, гаразд, – сказав він. – Ти можеш нормально ходити?

– Гадаю, так.

– Добре, бо я зараз хочу дещо зробити – раз ти більше не помираєш від пухлини в мозку. І мені потрібна твоя допомога.

– Що саме? – запитав Річард. Він витер обличчя тремкою рукою.

– Я хочу розкрити один-два ящики на платформі й з’ясувати, чи не можемо ми роздобути собі якоїсь зброї.

– Ненавиджу, терпіти не можу будь-яку зброю, – сказав Річард. – Ти також мав би. Якби ні в кого не було зброї, твій батько…

– Ага, а якби у свиней були крила, вони б літали, – сказав Джек. – Я певен, що нас хтось переслідує.

– Гаразд, може, це мій батько, – з надією в голосі сказав Річард.

Джек гмикнув і висунув маленький важіль із першої шпари. Потяг почав відчутно втрачати швидкість. Коли він остаточно зупинився, Джек виставив передачу на нейтральну позицію. – Як гадаєш, можеш спуститися вниз?

– Звісно, – сказав Річард і підвівся надто швидко. Його ноги підкосилися в колінах, і він важко сів назад на лавку. Обличчя його враз посіріло ще більше, а на лобі й над верхньою губою блищав піт. – Ох, може, й ні, – прошепотів він.

– Просто розслабся, – сказав Джек, коли підійшов до нього й поклав одну руку на згин його ліктя, а другу – на Річардів теплий вологий лоб. – Розслабся.

Річард на мить заплющив очі, а тоді глянув на Джека з виразом абсолютної довіри.

– Я спробував зробити це надто швидко, – сказав він. – У мене все тіло затерпло від того, що я надто довго перебував в одній позі.

– Тоді рухайся легко і повільно, – сказав Джек і допоміг шиплячому Річарду підвестися.

– Болить.

– Це зовсім ненадовго. Мені потрібна твоя допомога, Річарде.

Річард зробив пробний крок уперед, а тоді знову зашипів:

– Ой.

Тоді він зрушив уперед другу ногу. Потім трохи нахилився і ляснув долонями по стегнах та литках. Джек помітив, що вираз Річардового обличчя змінився, але цього разу не від болю. Цілковите здивування викарбувалося на ньому. Джек простежив за поглядом друга і побачив лису пташку з мавпячою мордочкою, що летіла перед потягом.

– Ага, тут багато дивних речей, – сказав Джек. – Я почуватимуся значно краще, якщо ми знайдемо собі трохи зброї під тим брезентом.

– Як ти гадаєш, що по інший бік пагорбів? – запитав Річард. – Щось таке саме?

– Ні, гадаю, по той бік значно більше людей, – сказав Джек, – якщо, звісно, можна назвати їх людьми. Я помітив, як за нами двічі хтось спостерігав.

Несподіваний переляк відобразився на Річардовому обличчі, тому Джек додав:

– Я не думаю, що це хтось із твоєї школи. Але там може бути щось не менш погане. Друже, я не намагаюся тебе залякати, але я вже трохи більше роздивився Закляті Землі, ніж ти.

– Закляті Землі, – непевно сказав Річард. Примружившись, він глянув на червону порохняву долину з її дивними клаптиками обпісяної трави. – Ох, те дерево, ох…

– Знаю, – сказав Джек. – Ти маєш просто навчитися не зважати на це.

– Хто ж на землі міг скоїти таке спустошення? – запитав Річард. – Ти ж знаєш, це не природно.

– Можливо, одного дня ми дізнаємося про це. – Джек допоміг Річарду вилізти з кабіни, тож тепер вони обидва стояли на вузькій підніжці, що накривала колеса. – Не спускайся в пилюку, – попередив він Річарда. – Ми не знаємо, яка там глибина. І я не хочу витягувати тебе звідти.