Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 50 страниц)

За рогом лунали кроки, і вони наближалися.

З тупим, перекошеним від страху обличчям, Джек зняв наплічник і кинув його на землю, знаючи, що вже запізно, що він надто повільний, і Морґан зараз з’явиться з-за рогу, схопить його за шию і всміхнеться. «Привіт, Джекі! Хто не заховався — начувайся! Гру завершено, хіба ні, малий смердючко?»

Високий чолов’яга у твідовому піджаку вийшов з-за рогу туалету, недбало зиркнув на Джека і рушив до фонтанчика з питною водою.

Повертається. Він повертається. Не було жодного почуття провини, принаймні досі; тільки жахливий страх загнаного звіра, який дивним чином поєднувався з полегшенням і задоволенням. Джек розгорнув наплічник. Тут лежала пляшка Спіді, і лишалося в ній не більше ніж дюйм багряної рідини.

(Жодному хлопчику для подорожей не треба ся отрута, але мені потрібна, Спіді, потрібна!)

Знову наближаються кроки, і цього разу там дядько Морґан. Не викликало сумніву, кому належить та важка, але водночас дріботлива хода. Однак страх уже зник. Дядько Морґан почув щось, та коли він поверне за ріг, то побачить лише порожні пакети «Доріто» і зібгані бляшанки з-під пива.

Джек глибоко вдихнув брудне, сповнене смородом дизельних парів і вихлопних газів холодне осіннє повітря. Підніс пляшечку до губ. Випив один із двох останніх ковтків. І навіть заплющивши очі, замружився, бо…

Розділ шістнадцятий
Вовк

1

– яскраве сонячне світло вдарило по заплющених повіках.

Крізь нудотно-солодкий аромат магічного соку відчувалося щось іще… теплий запах тварин. Джек чув їх, вони рухалися навколо нього.

Переляканий Джек розплющив очі, але спершу не побачив нічого – зміна освітлення відбулася так різко і несподівано, наче хтось увімкнув у темній кімнаті дюжину двохсотватних лампочок.

Теплий, волохатий бік потерся об нього, але не загрозливо (як хлопчик принаймні сподівався), а наче промовляючи: «Мені-треба-швидше-пройти-дякую-за-розуміння». Джек, що вже підводився, знову впав.

– Гей! Гей! Забирайтеся геть від нього! Просто тут і просто зараз! – після гучного, сильного ляпаса тварина видала невдоволений звук – щось середнє між «мууу» та «беее». — Господні цвяхи. Нічого не розумієте! Забирайтеся звідти, інакше я повириваю ваші Богом забиті очі!

Очі Джека нарешті пристосувалися до яскравості безхмарного осіннього дня Територій, і він запримітив юного велетня, що стояв серед тварин, які товклися на місці, і ляскав їхні боки та ледь викривлені спини – хвацько, але не боляче. Джек сів, автоматично знайшов пляшку Спіді, в якій залишилося не більше одного коштовного ковтка, та сховав її. Він не відводив погляду від юнака, що стояв до нього спиною.

Високий – Джек припускав, що в ньому було п’ять футів і шість дюймів зросту, щонайменше – з такими широкими плечима, що ті видавалися непропорційними. Довге, засмальцьоване чорне волосся спадало йому до лопаток. М’язи набухали і перекочувались, поки він рухався серед тварин, що скидалися на корів-пігмеїв. Він відганяв їх від Джека до Західної Дороги.

Вражаюча фігура, навіть зі спини, але найбільше Джека подивував одяг. Усі, кого він бачив на Територіях (включно із собою), носили туніки, камзоли або грубі бриджі.

Цей хлопець носив ошкоський комбінезон з нагрудною кишенею.

Тоді пастух обернувся, і Джек відчув, як у горлі застиг жахливий, абсолютний переляк. Він скочив на ноги.

Почвара Елрой.

Пастух був почварою Елроєм.

2

От тільки це був не він.

Джек, можливо, не встиг би цього помітити, і все, що було потім: кінотеатр, сарай, пекло «Дому Сонця», – ніколи не трапилося б (чи, можливо, трапилося б зовсім інакше), але абсолютний жах скував його рухи, щойно він підвівся. Він, як і олень, якого зненацька заскочив промінь мисливського ліхтарика, просто не міг утекти.

Поки фігура в комбінезоні наближалася, він міркував: «Елрой — не такий високий і в плечах вужчий. А ще в нього жовті очі» – очі цієї істоти були яскравого, неможливо помаранчевого відтінку. Зазираючи в них, ти наче зазирав у вічі гелловінському гарбузу. І якщо вищир Елроя віщував божевілля і вбивство, то усмішка цього хлопця була широкою, щирою та безневинною.

Великі голі лопатоподібні ноги. Пальці на них розташовувалися групами по два і три – їх заледве було помітно крізь кучері жорсткої шерсті. Не ратиці, як у Елроя, збагнув Джек, мало не збожеволівши від здивування, страху і зростаючої радості, але м’які подушечки лап.

Поки пастух наближався до Джека,

(людські? тваринні?)

очі дедалі яскравіше помаранчево горіли. На мить вони стали відтінку люмінесцентної фарби «Дей-Ґло», яку дуже люблять мисливці та працівники на дорогах. Потім потьмяніли до брудно-горіхового кольору. При цьому Джек помітив, що усмішка хлопця не тільки привітна, а й здивована, і миттю зрозумів два нюанси: по-перше, цей юнак нікому не завдасть болю, зовсім-зовсім, а по-друге, він дуже повільний. Може, й не пришелепкуватий, але повільний.

– Вовк! – закричав великий волохатий хлопчик-звір.

Джек, помітивши його довгий гострий язик, здригнувся й подумав, що саме на вовка він і схожий. Не цап, а вовк. Він щиро сподівався, що Вовк і справді не завдасть йому шкоди.

Якщо я й помилився, то мені принаймні не доведеться хвилюватися, що припущусь іще якихось помилок… коли-небудь іще.

– Вовк! Вовк! – Юнак простягнув руку, і Джек помітив, що вона, як і ноги, вкрита шерстю, тільки м’якшою і розкішнішою, ніж на ногах – дуже красивою насправді. Особливо густо вона росла на долонях – ніжно-біла, як зірочка на лобі коня.

Боже правий, він хоче потиснути мені руку!

Боязко згадуючи дядька Томмі, який вчив його, що не можна відмовляти в рукостисканні навіть найлютішому ворогу («Потім бийся з ним до смерті, якщо треба, але спершу потисни йому руку», – казав дядько Томмі), Джек простягнув власну руку, цікавлячись, чи її роздавлять… чи, може, з’їдять.

– Вовк! Вовк! Потиснемо руки просто тут і просто зараз! Старий добрий Вовк! Забий Бог! Просто тут і просто зараз! Вовк!

Попри крайній ентузіазм, рукостискання Вовка виявилося вельми легким, його пом’якшувала кучерява пухнаста шерсть, що росла на руках. «Комбінезон зі слинявчиком, сильне рукостискання від хлопця, що схожий на сибірську хаскі-переростка і який пахне, мов сіннник після рясного дощу, – подумав Джек. – Що далі? Пропозиція сходити в неділю до його церкви?»

– Старий добрий Вовк, будь певен! Старий добрий Вовк просто тут і просто зараз! – Вовк обхопив величезними руками широченні груди і зареготав, задоволений собою. Тоді він знову схопив Джека за руку.

Цього разу він її рішуче затряс. Джек збагнув, що від нього чекають на якусь реакцію. Інакше цей приємний, хоч і тугуватий юнак трястиме його руку до самого заходу сонця.

– Старий добрий Вовк! – повторив він. Саме цю фразу, здається, найбільше любив його новий знайомий.

Вовк загиготів, як дитина, і відпустив руку Джека. Той відчув полегшення. Руку не розчавили й не з’їли, але почувався він, як під час морської хвороби. Вовк надто швидко трусив його долоню, немовби гравець на «однорукому бандиті», якому різко почало щастити.

– Чужинець чи нє? – спитав Вовк. Він засунув волохаті руки в прорізи на комбінезоні і, зовсім не відчуваючи сорому, заходився грати в кишеньковий більярд.

– Так, – сказав Джек, міркуючи, що означає тут це слово. Тут у нього було специфічне значення. – Так, гадаю, це я. Чужинець.

– Правда, Бог тебе забий. Я це в тобі внюхав! Просто тут і просто зараз, о так, Бог свідок. Знаєш, не те щоб пахло погано, але будь певен, дивно. Вовк! Це я! Вовк! Вовк! Вовк! – Він закинув голову і зареготав. Регіт перейшов у звук, що, безсумнівно, був виттям.

– Джек, – сказав Джек. – Джек Со…

Його руку схопили і з новим запалом затрясли.

– Сойєр, – закінчив він, коли знову звільнився.

Хлопчик посміхнувся, він почувався так, наче його вдарили великою гумовою палицею. Ще п’ять хвилин тому він стояв, скрутившись біля холодної стіни нужника на І-70, а тепер уже був тут, розмовляв з молодим хлопцем, який більше скидався на тварину, ніж людину.

І, чорт забирай, він повністю позбувся застуди.

3

– Вовк зустрічає Джека. Джек зустрічає Вовка. Тут і зараз! Гаразд! Добре! О, Джейсоне. Корови на дорозі. Ну, хіба не тупі? Вовк! Вовк!

Горланячи, Вовк поскакав униз схилом, де стояла половина його стада, роззираючись у тупому здивуванні навколо, наче питаючи, куди зникла вся трава? Тварини справді мали вигляд чогось середнього між коровами та вівцями, і Джек спитав себе, кому знадобився такий гібрид. Єдине слово, яке спадало на думку, – це вівце-корова, чи то пак корівця: Вовк турбується про стадо корівець. О так. Просто тут і зараз.

Гумова палиця знову вдарила Джека по голові. Він сів і заходився гиготіти, затуливши руками рот, аби заглушити сміх.

Навіть найвища корівця не перевищувала чотирьох футів на зріст. Густа шерсть мала той самий відтінок, що й очі Вовка – принаймні коли його очі сяяли, як гелловінські гарбузи. На головах у них стриміли короткі загнуті роги, які видавалися зовсім непотрібними. Вовк зганяв її на узбіччя. Йшли вони слухняно, зовсім без страху. «Якщо корова або вівця в моєму світі вловить запах цього хлопця, – подумав Джек, — вона занапастить себе, намагаючись вшитися з його шляху».

Але Джекові подобався Вовк – сподобався миттєво, так само як миттєво налякав і викликав неприязнь Елрой. І цей контраст був особливо разючим, бо подібність між ними двома не спричиняла жодного сумніву. Хіба що Елрой мав більше козлячий вигляд, а Вовк був… більш вовчий.

Джек повільно спустився туди, куди Вовк зігнав пастися своє стадо. Він пам’ятав, як ішов навшпиньки смердючим заднім коридором в «Пивниці Оутлі» до пожежних дверей, відчуваючи, що Елрой десь неподалік, винюхуючи його, як корови в цьому світі безсумнівно відчувають Вовка. Він пам’ятав, як руки Елроя почали скручуватись і товщати, як роздулася його шия, а зуби перетворилися на чорні ікла.

– Вовку?

Вовк повернувся і поглянув на нього з усмішкою. Очі його зблиснули світло-помаранчево і на мить стали дикими й мудрими. А тоді блиск згас, і повернувся вічно здивований погляд кольору брудного горіха.

– Ти… якийсь вовкулака?

– Саме так, – відповів Вовк, посміхаючись. – Ти забив цей цвях, Джек. Вовк!

Джек всівся на камінь, задумливо позираючи на Вовка. Він уважав, що чимось здивувати його вже неможливо, але Вовк виконав цей трюк дуже вишукано.

– Як там твій батько, Джек? – спитав він недбалим, побіжним тоном, яким питають про чужих родичів. – Як там поживає Філ? Вовк!

4

У Джека виникла дивна асоціація: він відчув, як вітер вимів із його голови всі думки. На мить там не зосталося нічого, окрім цієї асоціації – як на радіостанції, яка транслює лише опірний сигнал. Тоді він помітив, як змінилося обличчя Вовка. На зміну щастю і дитячій допитливості прийшов сум. Джек побачив, як швидко роздуваються ніздрі Вовка.

– Він помер, так? Вовк! Мені шкода, Джек. Забий мене Бог! Я дурень! Дурень! – Вовк ударив себе кулаком по лобі і цього разу дійсно завив. Від цього в Джека захолола кров. Корівці почали стурбовано озиратися.

– Усе гаразд, – сказав Джек. Власний голос він чув наче збоку, ніби говорив хтось інший. – Але… звідки ти про це знаєш?

– Твій запах змінився, – просто сказав Вовк. – Завдяки твоєму запаху я знаю, що він помер. Бідний Філ! Який хороший хлопець! Кажу тобі просто тут і просто зараз, Джеку. Твій батько був хорошим хлопцем! Вовк!

– Так, – промовив Джек. – Був. Але ти звідки знаєш… його? І як ти дізнався, що він мій батько?

Вовк поглянув на Джека так, наче той поставив настільки просте запитання, що на нього навряд чи треба відповідати.

– Бо я пам’ятаю його запах. Вóвки пам’ятають усі запахи. Ти пахнеш, як він.

Гуп! Гумова палиця знову опустилася йому на голову. Джекові захотілося качатися по жорсткому, еластичному дерену, триматися за живіт і вити. Люди казали йому, що в нього батькові очі, батьків рот, навіть батьків талант до малювання, але йому ще ніколи не казали, що він пахне, як батько. Хоча він і розумів, що якась божевільна логіка в цьому є.

– Звідки ти його знав? – знову перепитав Джек.

Погляд Вовка здався розгубленим.

– Він приходив з іншим, – врешті вимовив він. – З тим, що з Орісса. Я тоді ще був маленьким. Той, інший, був злим. Той, інший, крав декого з наших. Твій батько не знав, – поспіхом додав він, якщо раптом Джек розізлився. – Вовк! Ні! Твій батько був хорошим. Філ. Той, інший…

Вовк повільно похитав головою. На його обличчі читався простий, очевидний вираз – це був спогад про дитяче нічне жахіття.

– Поганий, – сказав Вовк. – Він звив собі кубло в цьому світі, каже мій батько. Переважно він бував у своєму Двійнику, але походив з твого світу. Твій батько знав, що він поганий, але не міг це внюхати так само добре, як і ми.

Вовк закинув голову і знову завив – довге, жахне, жалісне виття луною відбилося від глибокого синього неба.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі (ІІ)

Із кишені своєї об’ємної аляски (він купив її у святому переконанні, що з першого жовтня Америка на схід від Скелястих гір перетворюється на крижану пустелю, і тепер обливався потом) Морґан Слоут дістав невеличку залізну коробочку. Під засувкою були десять маленьких кнопочок і прямокутник із тьмяно-жовтого скла, заввишки у півдюйма і завдовжки у два. Нігтем лівого мізинця він обережно натиснув кілька кнопок, і на екрані з’явився ряд цифр. Слоут купив цей ґаджет, що рекламували як найменший у світі сейф, у Цюриху. Якщо вірити продавцеві, навіть тиждень у крематорії не нашкодив би вуглецевій сталі.

Тепер сейф із клацанням відчинився.

Слоут відкинув два крихітних полотна з оксамиту ебонітового кольору, які так люблять ювеліри, і поглянув на те, що купив років із двадцять тому – задовго до того як народився цей малий виблядок, що зараз призвів до стількох проблем. Крихітний тьмяний олов’яний ключик, що колись стримів у спині механічного іграшкового солдатика. Слоут побачив іграшку у вікні крамниці онучкаря в дивному маленькому містечку Пойнт Венуті, штату Каліфорнія – місто, до якого він мав свій великий інтерес. Діючи під впливом імпульсу, надто сильного, щоб його відкидати (а нічого відкидати він і не збирався – Морґан Слоут завжди слухався інтуїції), він зайшов у крамницю і заплатив п’ять доларів за пом’ятого запиленого солдатика… хоча сама іграшка йому була не потрібна. В око йому впав ключ, який дещо йому прошепотів. Слоут витягнув ключик зі спини солдатика і сховав у кишеню, щойно вийшов з крамниці. Самого солдатика він викинув у смітникове відро біля книгарні «Небезпечна планета».

Тепер Слоут стояв біля машини в зоні відпочинку біля Льюїсбурга. Він витягнув ключ і оглянув його. Як і медіатор Джека, олов’яний ключик ставав на Територіях чимось іншим. Якось, повернувшись, він випустив його у вестибюлі їхнього старого офісу. І напевне, в ньому залишилася якась частка магії з Територій, бо буквально за годину той ідіот Джеррі Бледсоу підсмажився. Джеррі підняв ключик? Може, наступив на нього? Слоут цього не знав, і йому було байдуже. Чхати він хотів на лудильника Джеррі, а зважаючи на те, що чорнороб був застрахований і сума подвоювалася за умови нещасного випадку (доглядач будинку, з яким він часом курив гашиш, розповів Слоуту цю маленьку деталь), Морґан вважав, що Ніта Бледсоу не надто вже й переймалася смертю чоловіка – але він сам просто оскаженів через втрату ключика. Його знайшов Філ Сойєр і повернув, не сказавши нічого, окрім: «Тримай, Морґу. Твій щасливий амулет, правда? Мабуть, у тебе в кишені дірка. Я знайшов його у вестибюлі, коли забрали бідного старого Джеррі».

Так, у вестибюлі. У вестибюлі, де пахло так, наче там на максимальній швидкості дев’ять годин поспіль працював моторчик блендера «Ворінґ». У вестибюлі, де все почорніло, погнулось і розплавилось.

Все, окрім непримітного олов’яного ключика.

Який в іншому світі обертався на дивний громозвід – і який Слоут повісив на шию на тонкому срібному ланцюжку.

– Я іду до тебе, Джекі, – промовив Слоут майже ніжним голосом. – Час поставити жирний хрест на цій абсолютно безглуздій історії.

Розділ сімнадцятий
Вовк і стадо

1

Вовк розповідав про багато різних речей, раптово прокидався, щоб прогнати з дороги свою худобу, і раз – щоб спрямувати її до водопою, за півмилі на захід. Коли Джек запитав у Вовка, де той живе, новий друг лише махнув рукою в напрямку півночі. Він сказав, що живе зі своєю родиною. Коли за кілька хвилин Джек попросив детальніших пояснень, Вовк здивовано глянув на нього і відповів, що не має ні дружини, ні дітей – він ще з рік чи два не вступатиме у, як він це назвав, «місяць великого гону». Розпусна мрійлива посмішка, яка розквітла на обличчі Вовка, показала, що він із нетерпінням чекає на «місяць великого гону».

– Але ж ти сказав, що живеш із родиною.

– Ах, родина! Вони! Вовк! – засміявся Вовк. – Звісно. Вони! Ми живемо всі разом. Маємо охороняти худобу, сам розумієш. Її худобу.

– Королеви?

– Так. Най вона ніколи, ніколи не помре. – І Вовк зворушливо віддав їй шану, швидко поклонившись і торкнувшись правою рукою чола.

Подальше розпитування трохи розтлумачило все в Джековій голові… принаймні він так гадав. Вовк був неодруженим (хоча це слово й не дуже пасувало). Родина, про яку він говорив, була дуже великою – буквально, родина всіх вовків. Вони – кочовий, але дуже вірний народ, що ходив туди-сюди широченними порожніми просторами на схід від Зовнішніх Форпостів, але на захід від «Поселень» (під цим словом Вовк мав на увазі всі містечка і селища на сході).

Во`вки (і ніколи Вовки` – коли Джек якось поставив правильний наголос у множині, Вовк так сміявся, що в нього з очей аж пирснули сльози) були надійними, старанними працівниками. Про їхню силу ходили легенди, а мужність ніколи не ставилася під сумнів.

Дехто з них пішов до східних Поселень служити вартовими в королеви, солдатами чи навіть особистими охоронцями. У їхньому житті, пояснив Джекові Вовк, є два наріжних камені: Леді і родина. Більшість Во`вків, казав він, служили Леді так, як він, – охороняли її стада.

Корівці були для Територій головним джерелом м’яса, одягу, сала та лампової олії (Вовк не розповідав цього Джекові, але хлопчик сам зробив висновки з почутого). Уся худоба належала королеві, і родина Вовка доглядала за нею з прадавніх часів. У цьому полягала їхня робота. Джекові спало на думку, що їхні стосунки дуже схожі на ті, які існували між буйволами та індіанцями з Американських рівнин[153]153
  Американські рівнини – передгірне плато в США та Канаді на сході від Скелястих гір. Інша назва – Великі рівнини.


[Закрыть]… принаймні доки білі люди не загарбали ті території та не зруйнували гармонію.

– Поглянь, і лев спатиме з ягням, і Вовк спатиме з худобою[154]154
  Перифраз на Біблію: «І замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відгодоване, а дитина мала їх водитиме!» (Ісая 11 : 6).


[Закрыть], – пробурмотів Джек, усміхаючись. Він лежав на спині, склавши руки за головою. Його заполонило дивовижне відчуття миру і затишку.

– Що, Джеку?

– Нічого, – відповів хлопчик. – Вовку, а ти справді перетворюєшся на тварину, коли Місяць у повні?

– Звісно ж, так! – вигукнув Вовк. Він виглядав здивованим, ніби Джек запитав у нього щось на кшталт «Вовку, а ти справді підтягуєш штани після того, як покакаєш?» – А Чужинці не перетворюються, так? Філ казав мені це.

– Ну, а стадо, – сказав Джек. – Коли ти змінюєшся, вони…

– О, звісно ж, ми не ходимо біля стада, коли змінюємося, – серйозно відповів Вовк. – Добрий Джейсоне, ні! Ми б з’їли худобу, хіба ж ти не знаєш? А Вовк, який їсть своє стадо, має бути скараним на смерть. Так каже «Книга Доброго Господаря». Вовк! Вовк! У нас є спеціальні місцини, куди ми ходимо, коли Місяць у повні. Так само і корівці. Вони дурні, але знають, що мають піти геть на час повні. Вовк! Вони краще знають, забий їх Бог!

– Але ж ви їсте м’ясо, правда? – запитав Джек.

– Море запитань, як і у твого батька, – сказав Вовк. – Вовк! Байдуже. Ага, ми їмо м’ясо. Звісно, їмо. Ми ж Вовки, правда?

– Але якщо ви не їсте стада, то що ж ви їсте?

– Ми добре їмо, – відповів Вовк і більше нічого не сказав на цю тему.

Як і все на Територіях, Вовк був таємницею – таємницею водночас прекрасною і жахливою. Той факт, що він знав Джекового батька і Морґана Слоута – принаймні зустрічався з їхніми двійниками не раз і не два, – посилював таємничу ауру навколо нього, але не один Вовк формував її. Усе, що розповідав Вовк, породжувало в Джекові з дюжину нових запитань, на більшість із яких Вовк не міг – чи не хотів – відповідати.

І тема візитів Філіпа Сотеля і Орріса була наочним прикладом цього. Уперше вони з’явилися, коли Вовк був у «маленькому місяці» і жив із мамою і двома «сестричками-по-окоту». Вочевидь, вони просто проходили неподалік, як зараз сам Джек, от тільки рухалися вони на схід, а не на захід («Сказати по правді, ти, певно, єдина людина з усіх, кого я бачив так далеко на заході, що досі рухається на захід», – сказав Вовк).

Вони обидва були веселою комашкою. І тільки пізніше почалися проблеми… проблеми з Оррісом. Це відбулося після того, як партнер Джекового батька «звив для себе кубло у цьому світі», – знову і знову казав Вовк Джекові, та цього разу він, певно, мав на увазі Слоута у фізичній подобі Орріса. Вовк сказав, що Орріс украв одну з «окітних сестричок» («Мама з місяць кусала свої руки й ноги, коли дізналася напевне, що він забрав маленьку», – сухо пояснив Джекові Вовк), а потім час від часу забирав і інших Вóвків. Вовк стишив голос і зі страхом і виразом забобонного жаху на обличчі сказав Джекові, що «кульгавий чоловік» забрав декого з цих Вóвків у інший світ, в Обитель Чужинців, і привчив їх їсти худобу.

– А це дуже погано для таких хлопців, як ти, так? – запитав Джек.

– Вони стають проклятими, – просто відповів Вовк.

Спершу Джек гадав, що Вовк говорить про викрадення – дієслово, вжите Вовком відповідно до сестрички-по-окоту було, зрештою, територіальною версією дієслова забирати. Але тепер він почав розуміти, що йдеться зовсім не про викрадення – хіба що Вовк із підсвідомим поетизмом намагався сказати, що Морґан викрав розум членів Вовкової родини. Тепер Джеку спало на думку, що Вовк насправді говорить про вовкулак, які зневажили давню клятву на вірність Короні і стадам, а натомість присягли Морґану… Морґану Слоуту і Морґану з Орріса.

Звідси його думки природно перенеслися до Елроя.

Вовк, що їсть своє стадо, має бути скараний на смерть.

А тоді до чоловіків у зеленій машині, які зупинилися, щоб запитати в нього, як проїхати, запропонували йому «Тутсі Ролл», а тоді спробували затягнути в машину. Очі. Очі змінилися.

Вони прокляті.

Він знайшов для себе кубло в цьому світі.

Дотепер він почувався щасливим і в безпеці: щасливим, бо знову опинився на Територіях, де повітря хоч і було студеним, але зовсім не нагадувало моторошний сірий холод західного Огайо; а в безпеці, бо поруч був великий товариський Вовк, а сам він перебував у глушині, далеко від усіх і всього.

Він знайшов для себе кубло в цьому світі.

Джек запитав Вовка про батька – у цьому світі Філіпа Сотеля, – але Вовк тільки похитав головою. Він був збіса хорошим хлопцем, як і його двійник – тобто Чужинець, – але, здавалося, Вовк більше нічого не знав. Двійники, казав він, то щось пов’язане з людською породою, а про те він не мав чого розповісти. Він навіть не міг описати Філіпа Сотеля – бо не пам’ятав його. Він тільки пам’ятав запах. Усе, про що він знав, сказав Вовк Джекові, це лише те, що обидва Чужинці здавалися добрими, але тільки Філ Сойєр був добрим по-справжньому. Якось він приніс подарунки Вовку та його окітним братам і сестрам. Одним із подарунків, що лишився незмінним під час переходу зі світу Чужинців, був набір комбінезонів із нагрудниками для Вовка.

– Я носив їх весь час, – казав Вовк. – Мама хотіла викинути їх після того, як я проносив їх п’ять років. Казала, що вони вже обшарпалися! Казала, що я вже завеликий для них! Вовк! Казала, що від них лишилося саме дрантя, що трималося на такому ж дранті. І все ж я їх не віддав. Зрештою вона купила тканину в комівояжера, що їхав до Зовнішніх Форпостів. Не знаю, скільки вона заплатила, і Вовк! Правду кажу, Джеку, навіть боюся запитувати. Вона пофарбувала її в синє і пошила мені шість комбінезонів. А я тепер сплю на тих, що привіз твій батько. Вовк! Вовк! Це моя Богом дана подушка. – Вовк посміхнувся так щиро – і так замріяно, – що Джек узяв його за руку. Це була дія абсолютно неможлива для нього в попередньому житті, за жодних умов, і Джек шкодував, що не робив так раніше. Він радий був відчути сильну і теплу Вовкову руку.

– Я радий, що тобі подобався мій батько, – сказав він.

– Подобався! Подобався! Вовк! Вовк!

А тоді прочинилося пекло.

2

Вовк замовк і вражено роззирнувся.

– Вовк? Що не…

– Тссс!

І тоді Джек почув. Чутливі Вовкові вуха першими вловили звук, який швидко гучнішав. «Скоро його почує навіть глухий», – подумалося Джеку. Худоба теж роззирнулася, а тоді побігла геть від джерела звуку великим незграбним стадом. Здавалося, ніби хтось повільно рве навпіл простирадло, тільки звук той підсилювався спецефектами. Гучність дедалі збільшувалася і збільшувалася, аж доки Джек не відчув, що божеволіє.

Вовк підскочив, і вигляд у нього був вражений, збентежений і наляканий. Тріскотіння – низьке і рвучке – дедалі гучнішало. Мекання худоби також гучнішало. Деякі корівці позадкували до струмка, і Джек бачив, як одна тварина з плюскотом упала і незграбно затрусила ратицями. Її вже топтали інші, що кинулися навтьоки. Корівця голосно, пронизливо забе-е-е-екала. Друга тварина перечепилася через неї і також упала у воду, де її затоптало перелякане стадо. Інший берег річки поріс зеленим очеретом і був низьким, вологим і болотистим. Перша ж корівця, яка дійшла до цієї трясовини, швидко загрузла в ній.

– Ох, забий Боже цю нікчемну худобину! – репетував Вовк, і кинувся вниз по схилу до ріки, де перша тварина, що впала, корчилася в передсмертній агонії.

– Вовк! – гукнув Джек, але Вовк його не чув.

Джек сам себе ледь чув через той рвучкий тріск. Він перевів погляд праворуч, по цей бік потоку, і вражено роззявив рота. З повітрям щось відбувалося. Клаптик повітря десь за три фути над землею тріщав і брався бульбашками; здавалося, ніби він скручується і розтягується. Крізь той клаптик повітря Джек бачив Західну Дорогу, але видиво те було тьмяним і мерехтливим, ніби хлопчик дивився крізь гарячий, тріскучий дим крематорію.

Щось розчахнуло повітря, як рану — і щось іде крізь нього — з нашого боку? О, Джейсоне, невже коли я переходжу, то чиню так само?

Та навіть попри розгублення і збентеження хлопчик знав, що це не так.

Джек добре знав, хто міг би переходити саме так – ніби ґвалтуючи буття.

Джек побіг схилом униз.

3

Тріск дедалі лунав, лунав і лунав. Вовк стояв на колінах у річці, намагаючись допомогти другій потоптаній тварині зіп’ястися на ноги. Розірване і розчавлене тіло першої мляво пливло вниз за течією.

– Підводься! Забий тебе Боже, підводься! Вовк!

Вовк щосили штовхав і бив корівцю, яка борсалася і задкувала до нього, а тоді охопив тварину-потопальницю обома руками за поперек і потягнув догори.

– ВОВК! ТУТ І ЗАРАЗ! – кричав він. Рукави його сорочки розірвалися вздовж біцепсів, і тепер він нагадував Джекові Девіда Баннера, який під впливом гамма-опромінення перетворювався на Неймовірного Галка[155]155
  Ідеться про головного персонажа серіалу «Неймовірний Галк», що знімався на основі коміксів «Марвел».


[Закрыть]. Вода хлюпала врізнобіч, і Вовк скочив на ноги. Його очі світилися помаранчево, а блакитний комбінезон намок і почорнів. Вода витікала з ніздрів тварини, яку Вовк притискав до себе, наче то було щеня-переросток. Очі корівці закотилися, і видно було лише застиглі білки.

– Вовк! – кричав Джек. – Це Морґан. Це…

– Стадо! – кричав у відповідь Вовк. – Вовк! Вовк! Моє Богом забите стадо! Джеку! Не намагайся…

Решта слів потонули в гучному ударі грому, що струсив землю. На якусь мить грім навіть перекрив монотонний, божевільний тріск. Збентежений не менше, ніж Вовкова худоба, Джек зиркнув угору й побачив ясне блакитне небо, ледь-ледь поцятковане пухнастими хмарками, що пливли за багато миль звідси.

Через грім стадо Вовка захвилювалось. Корівці намагалися тікати, але багато з них через свою виняткову тупість умудрилися робити це задом наперед. Вони падали, плюскалися і зникали під водою. Джек чув огидний тріск зламаної кістки, а за ним – стражденне бе-е-екання зболеної тварини. Вовк заволав від люті, кинув корівцю, яку намагався врятувати, і подався до болотяного берега річки.

Перш ніж Вовк дістався туди, з півдюжини корівець почали бити його і повалили долі. Вода хлюпотіла і бризкала тонкими, блискучими струменями. Тепер Джек бачив, що Вовка може затоптати дурнувате стадо, що кинулося навтьоки.

Джек кинувся в річку, що тепер була чорною від збуреного мулу. Потік старанно намагався збити його з ніг. Очі корівець божевільно оберталися. Тварини з муканням летіли повз хлопчика, мало не топчучи його. Вода хлюпала в обличчя, і Джек намагався протерти очі.

Тепер здавалося, ніби той звук виповнив увесь світ: ТРРРРРРІІІСССССК…

Вовк. Байдуже до Морґана, принаймні зараз.

Вовк у біді.

Наскрізь мокра патлата голова Вовка на мить з’явилася над водою, і одразу ж три корівці кинулися до нього, після чого Джек бачив лише вкриту шерстю руку. Він побрів уперед, намагаючись протиснутися крізь худобу. Деякі тварини ще стояли, інші – вовтузилися й тонули.

– Джеку! – голос перекрикував тріскотливий шум. Джек знав цей голос. Він належав дядькові Морґану.

– Джеку!

Ще один удар грому; потужний гуркіт, що прокотився небом, наче артилерійський снаряд.

Мокре волосся лізло Джекові в очі. Хлопчик, задихаючись, озирнувся через плече… і побачив зону відпочинку на І-70 біля Льюїсбурга, штат Огайо. Він дивився на неї ніби крізь хвилясте, погано виготовлене скло… і все ж бачив її. Край цегляного туалету майорів ліворуч від виснаженого, збуреного клаптика повітря. Праворуч виднілося щось схоже на бампер пікапа «шевроле», зависнувши десь за три фути над полем, де ще п’ять хвилин тому вони з Вовком спокійно сиділи і розмовляли. А посередині, скидаючись на актора масовки у фільмі про підкорення адміралом Бердом Південного Полюса, стояв Морґан Слоут, товсте, червоне обличчя якого перекосила вбивча лють. Лють, і щось іще. Тріумф? Так. Джек подумав, що побачив саме це.

Хлопчик стояв посеред потоку по стегна у воді й витріщався на вікно, що прорвалося в полотні реальності, широко розплющивши очі й роззявивши рот. Повз нього, мекаючи і бекаючи, дедалі тупцювала худоба.

Він знайшов мене, о Боже милий, він знайшов мене.

– Ось де ти, маленький гівнюче! – волав дядько Морґан. Його голос був гучним, але якимось приглушеним і мертвим, бо линув з однієї реальності в іншу. Здавалося, ніби ти слухаєш людину, що волає всередині телефонної кабіни. – Тепер ми побачимо, хто кого, еге ж? Еге ж?

Морґан рушив уперед, і обличчя його плило і мерехтіло, ніби зроблене з м’якого пластику, і Джеку вистачило часу побачити, що дядько Слоут стискає в руці щось маленьке і срібне, що висить у нього на шиї.