Текст книги "Талiсман"
Автор книги: Стівен Кінг
Соавторы: Пітер Страуб
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 50 страниц)
Джек називає планети
1
Іще один тиждень у «Домі Сонця», подякуймо Господу. Місяць і надалі зростав.
У понеділок усміхнений Сонячний Ґарднер попросив хлопчиків схилити голови і подякувати Господу за навернення брата їхнього Фердинанда Дженклова. Ферд прийняв доленосне рішення звернутися до Христа, відновлюючись у Парклендському Госпіталі, сказав Сонячний із променистою посмішкою. Він зателефонував за рахунок абонента батькам і розповів їм, що хоче врятувати свою душу заради Господа, і вони прочитали напутню молитву просто там, по телефону, і батьки того ж дня приїхали і забрали Ферда додому. Убитий і похований десь на замерзлому полі Індіани… або, можливо, на Територіях, куди не заїде жоден патруль штату Індіана.
Вівторок виявився надто холодним і дощовим для польової роботи. Більшості хлопчиків дозволили залишитися у своїх кімнатах, поспати або почитати, але Джека з Вовком почали діймати на повну. Вовк під зливою тягав сміття від хліва та сараїв на узбіччя дороги. Джекові ж треба було мити туалети. Він припускав, що Ворвік та Кейсі, які змусили його це робити, вирішили, буцімто дали йому по-справжньому брудну роботу. Вочевидь, вони ніколи не бачили чоловічі вбиральні в знаменитій на весь світ «Пивниці Оутлі».
Просто ще один тиждень у «Домі Сонця», скажи: «О так».
Гектор Баст повернувся в середу, його рука була по лікоть у гіпсі, а велике й трухляве, як тісто, обличчя виявилося настільки блідим, що прищі скидалися на яскраві цятки рум’ян.
– Лікар каже, що я, можливо, більше ніколи не зможу рухати нею, як раніше, – розповів Гек Баст. – Ти і твій тупуватий приятель заплатите за це вповні, Паркере.
– Хочеш, щоб і з іншою рукою сталося те саме? – спитав Джек… але злякався. В очах Гека він побачив не жагу помсти – то була жага вбивства.
– Я його не боюся, – сказав Гек. – Сонні каже, що весь його шал згас у Ящику. Сонні каже, він зробить що завгодно, аби тільки не повертатися туди. А щодо тебе…
Лівий кулак Гека промайнув у повітрі. Цією рукою він рухав ще гірше, ніж правою, але зачарований блідою люттю здорованя Джек не помітив удару. Його губи розпливлися під кулаком Гека в дивній посмішці й розчахнулися. Він відлетів до стіни.
Відчинилися двері, і Біллі Адамс зазирнув усередину.
– Зачини двері, інакше простежу, аби тобі насипали зверху, – закричав Гек, і Адамс, який зовсім не хотів додаткової порції лайки та побоїв, поспіхом зник.
Гек почав наступати на Джека. Хитаючись, хлопчик відштовхнувся від стіни і звів кулаки. Гек зупинився.
– Ти цього хочеш, так? – спитав Гек. – Хочеш битися з хлопцем, у якого лише одна здорова рука? – Багрянець залив йому обличчя.
З третього поверху долинув гуркіт кроків, які прямували до сходів. Гек поглянув на Джека.
– Це Сонні. Шуруй. Геть звідси. Ми тебе дістанемо, друже мій. Тебе і придурка. Превелебний Ґарднер казав, що ми можемо це зробити, хіба що ти розкажеш йому те, що він хоче знати.
Гек ощирився.
– Зроби мені послугу, плюгавчику. Не кажи йому нічого.
2
Вони щось вийняли з Вовка в Ящику, так і є, думав Джек. Минуло шість годин після їхньої розмови з Геком Бастом у коридорі. Зовсім скоро мав задзеленчати дзвінок на сповідь, але зараз Вовк поринув у глибокий сон на ліжку під ним. Надворі дощ продовжував тарабанити по стінах «Дому Сонця».
Не викликало сумнівів, і Джек це чудово розумів, що не тільки Ящик нашкодив Вовку. І навіть не «Дім Сонця». Увесь світ його скалічив. Вовк просто сумував за домівкою. Він втратив свою життєву силу. Рідко посміхався і ніколи не сміявся. Коли Ворвік закричав на нього під час ланчу, бо він їв руками, Вовк лише зіщулився.
Це скоро трапиться, Джеку. Бо я вмираю. Вовк помирає.
Гек Баст сказав, що не боїться Вовка, і у Вовку дійсно не було більше нічого страшного; певно, розчавлена рука Гека Баста стала останнім виявом сили, на яку він був здатен.
Задзеленчав дзвінок на сповідь.
Тієї ночі, після сповіді, вечері та каплиці, Джек і Вовк, повернувшись до своєї кімнати, побачили, що їхні матраци мокрі й смердять сечею. Джек підійшов до дверей, різко розчахнув їх і побачив Сонні, Ворвіка і величезного довбня на ім’я Ван Зандт, що стояли в коридорі й сміялися.
– Ми помилилися кімнатою, плюгавчику, – сказав Сонні. – Вирішили, що це туалет, зважаючи на гівно, яке тут весь час плаває.
Ван Зандт так зареготав над цим жартом, що майже зігнувся навпіл. Джек довго дивився на них, і Ван Зандт замовк.
– На кого ти дивишся, гівно? Хочеш, щоб розквасив тобі твій йобаний ніс?
Джек зачинив двері, роззирнувся і побачив, що Вовк заснув на своєму мокрому ліжку в одязі. У Вовка почала рости борода, але обличчя все одно виглядало блідим. Туга шкіра блищала. Обличчя інваліда.
«Краще облиш його, – втомлено подумав Джек. – Якщо він настільки втомився, хай спить так.
Ні. Ти не можеш дозволити йому спати в цьому брудному ліжку. Ти не можеш!»
Джек важко підійшов до Вовка, тряс, поки не розбудив, підняв його з мокрого смердючого матраца і зняв з нього комбінезон. Спали вони на підлозі, притиснувшись один до одного.
О четвертій ранку двері відчинилися: зайшли Сонні та Гек. Вони розштурхали Джека і потягли в підвальний кабінет Сонячного Ґарднера.
Ґарднер сидів, закинувши ноги на кут стола. Незважаючи на ранню годину, він був повністю одягненим. Позад нього висіла картина з Ісусом, який ішов морем Галілейським, поки апостоли вражено на нього витріщалися. Праворуч – скляне вікно, що вело в темну студію, у якій Кейсі працював над своїми дефективними дивами. До однієї з петель паска Ґарднера було прикріплено ланцюжок для ключів. Самі ключі, велика зв’язка, лежали в його долоні. Він бавився з ними, поки говорив.
– Джеку, відколи ти опинився в нас, ти жодного разу не сповідався, – з м’яким докором промовив Сонячний Ґарднер. – Сповідь – зцілення для душі. Без сповіді неможливе спасіння. О, я не маю на увазі ідолопоклонницьку, поганську сповідь католиків. Я кажу про сповідь перед братами твоїми і Спасителем.
– Якщо ви не заперечуватимете, хай моя сповідь залишиться між мною і моїм Спасителем, – рівно відповів Джек і, незважаючи на страх і дезорієнтацію, не міг не зрадіти люті, що розтеклася Ґарднеровим обличчям.
– Я заперечую! – закричав Ґарднер.
Біль пронизав Джекові нирки. Хлопчик упав навколішки.
– Стеж за тим, що ти кажеш Превелебному Ґарднеру, плюгавчику, – гаркнув Сонні. – Деякі з нас готові постояти за нього.
– Благослови тебе Бог, Сонні, за твою довіру і любов, – схвально мовив Ґарднер і знову повернувся до Джека.
– Вставай, синку.
Джекові вдалося підвестися, схопившись за край дорогого стола зі світлого дерева.
– Назви своє справжнє ім’я.
– Джек Паркер.
Він помітив, як Превелебний ледь помітно кивнув, спробував повернутися, але вже було запізно. Знову біль ударив по нирках. Хлопчик закричав і впав, гупнувшись синцем на лобі об край столу Ґарднера.
– Звідки ти, брехливий, нахабний гадючий виплодку?
– З Пенсильванії.
Біль пронизав верхню частину лівого стегна. Джек згорнувся в позі ембріона на білому килимі «Карастан»[192]192
«Карастан» – відомий виробник килимів із натуральних тканин.
[Закрыть], притиснувши коліна до грудей.
– Підніміть його.
Сонні та Гек підняли його.
Ґарднер засунув руку в кишеню білого піджака і дістав запальничку «Зіппо»[193]193
«Зіппо» – металева бензинова, захищена від вітру запальничка. Через унікальний дизайн запальнички «Зіппо» часто стають предметами колекціонування.
[Закрыть]. Крутнув коліщатко – спалахнуло велике жовте полум’я. Він повільно підніс його до Джекового обличчя. Дев’ять дюймів. Хлопчик відчував солодкий, різкий сморід… бензинових випарів. Шість дюймів. Тепер він відчував жар. Три дюйми. Іще дюйм, або половинка – і дискомфорт перетвориться на біль. Очі Сонячного Ґарднера затуманило щастя. Губи його тремтіли на межі посмішки.
– О так! – гарячий подих Гека відгонив запліснявілим пепероні. – О так! Зробіть це.
– Звідки я тебе знаю?
– Ми ніколи раніше не зустрічалися! – видихнув Джек.
Полум’я наблизилося. Очі Джека почали сльозитися і хлопчик відчув, як пече шкіру. Він спробував закинути голову. Сонні Сінґер штовхнув її вперед.
– Де я з тобою зустрічався? – прохрипів Ґарднер. Язики полум’я танцювали глибоко на дні його чорних зіниць, кожна іскра – двійник самої себе. – Даю останній шанс!
Скажи йому, заради Бога, скажи йому!
– Якщо ми і зустрічалися, то я не пам’ятаю цього, – видихнув Джек. – Може, в Каліфорнії…
Кришка «Зіппо» клацнула. Джек полегшено схлипнув.
– Відведіть його назад, – наказав Ґарднер.
Джека потягли до дверей.
– Знаєш, нічого хорошого з цього не вийде, – промовив Сонячний Ґарднер. Він відвернувся і мляво подивився на картину з Ісусом, що йде по воді. – Я витягну це з тебе. Якщо не цієї ночі, то наступної. Якщо не наступної, то через одну. Чому б не полегшити собі життя, Джеку?
Джек промовчав. За мить він відчув, як його руку викручують до плеча. Застогнав.
– Скажи йому! – прошипів Сонні.
І якась частина Джека хотіла цього, і не тому, що йому боліло, а тому що сповідь — зцілення душі.
Він пригадав брудне подвір’я, пригадав, як та ж сама людина, але під іншою шкірою, питала його, хто він такий, згадав свої думки: «Я скажу вам усе, що ви хочете знати, тільки припиніть вдивлятися в мене своїми пронизливими очима, так, бо я лише дитина, і це те, що роблять діти — вони розповідають, вони розповідають усе…» Тоді він пригадав голос матері, суворий голос, що запитував, невже він збирається вибовкати все цьому типові?
– Я не можу сказати вам те, чого не знаю, – сказав він.
Ґарднерові губи розійшлися в маленькій сухій посмішці.
– Відведіть його в кімнату.
3
Ще один тиждень у «Домі Сонця», скажіть «амінь», братове та сестри. Ще один довгий-довгий тиждень.
Джек затримався на кухні після того, як усі поприносили свої тарілки з-під сніданків і пішли. Він знав, що ризикує нарватися на ще одне побиття, іще одну порцію принижень… але цього разу це не мало значення. Лише за три години до цього Сонячний Ґарднер мав намір підпалити йому губи. Він бачив божевільні очі цього чоловіка, відчував його божевільне серце. А зважаючи на таке, ризик отримати ще кілька ударів справді не мав жодного значення.
Колись біла кухарська форма Рудольфа стала сірою, як і низьке листопадове небо за вікном. Коли Джек прошепотів його ім’я, Рудольф звернув на нього налитий кров’ю зневажливий погляд. Від чоловіка тхнуло дешевим віскі.
– Тобі ліпче йти звіцціля, нова рибо. Вони добре пильнують тебе.
Скажи щось, чого я не знаю.
Джек знервовано зиркнув на стару посудомийну машину, яка, наче дракон, гуркотіла, шипіла й випускала пару, поки підлітки завантажували її. Здавалося, ніби вони не дивляться на Джека і Рудольфа, але хлопчик знав, що «здавалося» – дуже непевне слово. З’явилися б чутки. О так. У «Домі Сонця» забирали гроші, і оповіді тут заміняли готівку.
– Мені треба вибратися звідси. Мені й моєму старшому другові. Скільки ви захочете за те, щоб дивитися в інший бік, поки ми з ним вийдемо через чорний хід?
– Більше, ніж ти зможеш заплатити, навіть якщо дістанешся тих грошенят, що вони в тебе забрали першого дня, друзяко, – сказав Рудольф.
Слова були жорстокими, але в туманному погляді Рудольфа читалася приязнь.
Так, звісно, – вони забрали все. Медіатор, срібний долар, велику мармурову кульку, його шість доларів… забрали все. Заклеїли в конверт і віднесли кудись, можливо, в підвальний кабінет Сонячного Ґарднера. Але…
– Послухайте, я можу дати вам боргове зобов’язання.
Рудольф посміхнувся.
– Почути таке від когось із цієї обителі злодіїв та наркоманів – це майже смішно. Можеш насцяти на своє боргове зобов’язання, приятелю.
Джек з усією новою силою накинувся на Рудольфа. Він умів ховати цю нову силу, нову красу – принаймні трохи, – але тепер дав їй повну волю і помітив, що Рудольф відступив перед нею. На обличчі кухаря застигло здивування і збентеження.
– Моє зобов’язання – не фальшивка і, гадаю, ви знаєте це, – тихо сказав Джек. – Назвіть мені адресу, і я надішлю вам гроші поштою. Скільки? Ферд Дженклов казав, що за два бакси ви надсилаєте листи. Десятки вистачить, щоб ви дивилися в інший бік, поки ми вийдемо надвір?
– Ні десятки, ні двадцятки, ні сотні, – так само тихо відповів Рудольф. Тепер він дивився на хлопчика із сумом, який налякав Джека. Цей погляд так само чітко, як усе інше – може, навіть більше – пояснював Джеку, в яку жахливу пастку потрапили вони з Вовком. – Так, раніше я це робив. Іноді за п’ять баксів. Іноді, віриш ти мені чи ні, задарма. Я зробив би це задарма для Ферда Дженклова. Він був гарною дитиною. Ці уйобки… – Рудольф звів почервонілий від води і миючого порошку кулак і потряс ним у напрямку вкритої зеленою плиткою стіни. Помітив, що Мортон, спійманий на гарячому дрочун, дивиться на нього, і похмуро зиркнув у відповідь. Мортон швидко зник.
– Тоді чому ні? – у відчаї запитав Джек.
– Я їх боюся, друзяко, – відповів Рудольф.
– Про що ти? Того вечора, коли я прийшов, Сонні влаштував тобі неприємності…
– Сінґер! – Рудольф зневажливо махнув рукою. – Не боюся я Сінґера. І Баста не боюся, байдуже, наскільки він великий. Це все він. Я боюся його.
– Ґарднера?
– Він диявол із пекла, – сказав Рудольф. Повагався і додав: – Скажу тобі дещо. Більше нікому я про це не розповідав. Одного тижня він затримав мій конверт із зарплатою, і я спустився в його офіс. Зазвичай я туди не ходжу, не люблю бувати там, але того разу довелося… ну, мені треба було побачитися з ним. Мені терміново знадобилися гроші, розумієш, про що я? І я бачив, що він спускається коридором до свого кабінету, тож я знав, що він там. Я спустився і постукав у двері, і вони прочинилися, бо щільно замкненими не були. І знаєш, що, хлопче? Його там не було.
Розповідаючи історію, Рудольф стишив голос так, що Джек ледь чув слова кухаря за шипінням і гуркотом посудомийної машини. Водночас очі його ставали ширшими, як у дитини, яка наново переживає жахний сон.
– Я вирішив, що він у студії звукозапису, штуці, яка в них там, але його не було. І він не міг пройти до каплиці, бо туди не вели жодні двері. Ще одні двері вели надвір, але вони зачинені на замок і засув ізсередини. Тож куди він пішов, приятелю? Куди він пішов?
Джек знав куди, але міг лише заніміло дивитися на Рудольфа.
– Я гадаю, він диявол із пекла і попрямував якимось дивним ліфтом униз доповідати у свою грьобану штаб-квартиру, – промовив Рудольф. – Хотів би я тобі допомогти, але не можу. В усьому Форт-Ноксі[194]194
Форт-Нокс – військова база США, на якій із 1936 року зберігається золотий запас країни. Вважається одним із найзахищеніших місць у світі.
[Закрыть] не вистачить грошей, аби я пішов проти Сонячного Чоловіка. Тепер забирайся звідси. Може, вони й не помітили твоєї відсутності.
Але вони, звісно ж, помітили. Коли він вийшов крізь двостулкові двері, Ворвік підійшов до нього ззаду і вдарив по спині зчепленими у величезний кулак руками. І коли Джек пролетів через усю спорожнілу їдальню, з нізвідки, як чортик з табакерки, вискочив Кейсі і поставив йому підніжку. Джек не міг зупинитися. Він перелетів через ногу Кейсі, зачепився і простягнувся під стільцями. Підвівся, не даючи ходу сльозам гніву та сорому.
– Не можна тобі так довго відносити тарілки, плюгавчику, – сказав Кейсі – Можеш постраждати.
Ворвік ощирився.
– Ага. А тепер хутко нагору. Вантажівки скоро поїдуть.
4
О четвертій ранку його знову розбудили і відвели до кабінету Сонячного Ґарднера.
Ґарднер підвів погляд від Біблії і наче здивувався, побачивши його.
– Готовий сповідатися, Джеку Паркере?
– Мені немає…
Знову спалахнув вогник. Полум’я танцювало за дюйм від його носа.
– Зізнавайся. Де ми зустрічалися? – Вогник затанцював іще ближче. – Я вивідаю це, Джеку. Де? Де?
– На Сатурні! – закричав хлопчик. Він міг думати тільки про це. — На Урані! На Меркурії! Десь у поясі астероїдів. На Іо. На Ганімеді! На Дей…
Біль – сильний, свинцевий, жахливий – пронизав низ живота. Гектор Баст засунув здорову руку Джекові між ноги і здавив його яйця.
– Ось так! – сказав Гек Баст, радісно посміхаючись. – Хіба ж ти не сам до цього призвів, клятий насмішнику.
Ридаючи, Джек повільно сповз на підлогу. Сонячний Ґарднер нахилився: обличчя – втілення спокою, майже блаженства.
– Наступного разу тут опиниться твій друг, – майже ніжно сказав Превелебний. – І з ним я не панькатимуся. Подумай про це, Джеку. До завтрашньої ночі.
Але наступної ночі, вирішив Джек, їх із Вовком тут не буде. Якщо йти доведеться лише на Території, що ж, хай будуть Території…
…якщо йому вдасться перенести їх туди.
Розділ двадцять п’ятийДжек і Вовк прямують до пекла
1
Їм треба було переноситися із землі. Він зосередився на цьому більше, ніж на питанні, чи зможуть вони перенестися взагалі. З кімнати це було б зробити простіше, але жалюгідна камера, в якій вони з Вовком сиділи, була на третьому поверсі, за сорок футів від землі. Джек не знав напевно, як співвідносяться географія і топографія Територій з географією і топографією Індіани, і він не хотів, щоб вони зламали шию.
Він пояснив Вовкові, що вони робитимуть.
– Ти розумієш?
– Так, – байдуже відповів Вовк.
– У будь-якому разі, розкажи мені ще раз, друже.
– Після сніданку я зі спільної кімнати йду в туалет. Заходжу в першу кабінку. Якщо ніхто не бачитиме, як я зайшов, ти також зайдеш. І тоді ми повернемося на Території. Правильно, Джекі?
– Точно, – відповів хлопчик. Він поклав руку Вовку на плече і стиснув його. Вовк мляво усміхнувся. Джек на мить завагався, а тоді сказав: – Вибач, що вплутав тебе в це. Це все я винен.
– Ні, Джеку, – м’яко відповів Вовк. – Ми спробуємо. Можливо… – Короткий, сумний спалах надії забринів на мить у його очах.
– Так, – сказав Джек. – Можливо.
2
Джек був надто наляканим і схвильованим, щоб хотіти їсти, але він подумав, що може привернути небажану увагу, якщо відмовиться від сніданку. Джек заковтнув яйця і картоплю, що смакувала, як тирса, і навіть зміг запхати в себе жирний шматок бекону.
Нарешті розвиднилося. Минулої ночі вдарив мороз, тому каміння на Дальньому Полі скидатиметься на шматки жужелиці, встромленої у тверду пластмасу.
Тарілки віднесено на кухню.
Хлопцям дозволили повернутися в спільну кімнату, доки Сонні Сінґер, Гектор Баст та Енді Ворвік укладуть робочі списки.
Вони сіли по периметру кімнати і виглядали, як завжди, спустошеними. Педерсен тримав свіжий випуск журналу «Сонце Ісуса», що видавала Ґарднерова організація. Він ледаче перегортав сторінки, час від часу підводячи очі, щоб подивитися на хлопців.
Вовк запитально глянув на Джека. Джек кивнув. Вовк підвівся і вийшов із кімнати. Педерсон зиркнув угору, побачив, як Вовк пішов через коридор у довгу, вузьку вбиральню, і повернувся до журналу.
Джек дорахував до шістдесяти, а тоді змусив себе ще раз дорахувати до шістдесяти. Це були найдовші дві хвилини у його житті. Він до смерті боявся, що Сонні й Гек повернуться до спільної кімнати й накажуть хлопцям іти до вантажівок, а він би хотів потрапити у туалет до того, як це трапиться. Але Педерсон не дурний. І якщо Джек піде за Вовком надто швидко, Педерсен може щось запідозрити.
Нарешті Джек підвівся і пройшов через кімнату до дверей. Здавалося, що вони недосяжно далеко, і його важкі ноги нітрохи не наближаються до мети. Ніби це оптична ілюзія. Педерсон підвів погляд.
– Куди йдеш, плюгавчику?
– До вбиральні, – відповів Джек.
Язик у нього пересох. Хлопчик чув, що іноді в людей від страху пересихає в роті, але щоб засох язик?
– Вони за хвилину піднімуться, – сказав Педерсон, кивнувши в кінець коридору, до сходів, що вели до каплиці, на студію і в кабінет Ґарднера. – Краще потерпи і полий Дальнє Поле.
– Мені треба покакати, – відчайдушно сказав Джек.
Ну звісно. А ще ти і твій великий дурний друг любите трохи посмикати одне одного за пісюни перед початком робочого дня. Просто щоб збадьоритися. Ану йди сідай.
– Ну гаразд, іди, – сердито сказав Педерсон. – Нічого стояти тут і пашталакати про це.
Він повернувся до журналу. Джек пройшов коридором і зайшов у туалет.
3
Вовк обрав неправильну кабінку. Він стояв посеред ряду, і його великі незграбні робочі черевики стирчали з-під дверей. Помилитися було неможливо. Джек зайшов усередину. Вони двоє зайняли всю кабінку, і Джек відчув сильний тваринний запах Вовка.
– Добре, – сказав Джек. – Спробуймо.
– Джеку, мені страшно.
Джек тремтливо засміявся.
– Мені також.
– Як же ми…
– Не знаю. Дай мені руки.
Це здавалося непоганим початком. Вовк поклав волохаті руки – практично лапи – у Джекові долоні, і хлопчик відчув, як надприродна сила переходить із Вовкових рук у його власні. Зрештою, не вся Вовкова сила зникла. Вона просто сховалася в глибині, наче джерело, що ховається під землю надто спекотної пори. Джек заплющив очі.
– Хочу повернутися, – сказав він. – Хочу повернутися, Вовку, Допоможи мені!
– Обов’язково, – видихнув Вовк. – Зроблю все, що зможу. Вовк!
– Просто тут і зараз.
– Просто тут і зараз!
Джек сильніше стиснув Вовкові руки-лапи. Він відчував запах лізолу[195]195
Лізол – хімічний розчин, який на початку ХХ століття використовували для дезінфекції приміщень. Зараз заборонений ВООЗ як біологічна отрута.
[Закрыть]. Чув, як їде машина. Дзеленчить телефон. Він подумав: «Я п’ю магічний сік. Подумки я п’ю його, просто тут і зараз п’ю його, відчуваю його запах, такий бузковий, густий і незвичний, відчуваю його смак. Від нього стискається горло…»
Коли смак заполонив рот, світ навколо них і під ними захитався. Вовк вигукнув:
– Джекі, працює!
Цей вигук послабив напружену зосередженість хлопчика, і на секунду Джек усвідомив, що це всього-на-всього трюк. Це як намагатися заснути, рахуючи овець. І тоді світ знову набув чітких обрисів. Запах лізолу повернувся. Краєм вуха він почув, як хтось роздратовано відповідає по телефону:
– Так, алло, хто це?
Не зважай, це не трюк, зовсім не трюк — це магія. Це магія, і вона мені вдавалася раніше, коли я був маленьким, і тепер я знову володію нею. Спіді казав так, і сліпий співак також казав так. МАГІЧНИЙ СІК У МОЇЙ ГОЛОВІ…
Він полинув туди, зібравши всю силу волі… і легкість, із якою вони перенеслися, вразила Джека. Ніби ти спрямував удар кулака на шматок граніту, який насправді виявився вправно розмальованим пап’є-маше. Ти гадав, що цей удар розтрощить кісточки твоїх пальців, а натомість – не зустрічаєш жодного спротиву…
4
Джек міцно заплющив очі, і йому здалося, що підлога під ногами розсипалася… а тоді зовсім зникла.
«От лайно, ми таки точно впадемо», – понуро подумав він.
Але насправді то було не падіння, а тільки легке сповзання. Уже за мить вони з Вовком міцно стояли, і не на кахлях туалету, а на землі.
Усюди тхнуло сіркою і смерділо так, наче тут розлилися стічні води. Запах був жахливим, і Джек подумав, що це кінець усім надіям.
– Джейсоне! Що за сморід? – стогнав Вовк. – О Джейсоне, цей сморід, не можу лишатися тут, Джекі, не можу лишатися…
Джек розплющив очі. Тієї ж миті Вовк відпустив його руки і навмання побрів уперед із міцно заплющеними очима. Джек побачив, як недоладні Вовкові чіноси й картата сорочка змінилися на комбінезон «Ошкош». Вовкулака носив саме його, коли Джек уперше зустрівся з великим чабаном. Окуляри Джона Леннона зникли. І…
…і Вовк рухався до краю прірви, що була менш ніж за чотири фути від нього.
– Вовку! – кинувся вперед Джек і обійняв Вовка за талію. – Вовку, ні!
– Джекі, не можу залишатися, – простогнав Вовк. – Це Копальня, одна з Копалень. Морґан створив це місце, ох, я чув, що Морґан створив його, я відчуваю запах…
– Вовку, тут урвище, ти впадеш!
Вовк розплющив очі. Щелепа перевертня відвисла, коли він побачив задимлене провалля просто під їхніми ногами. У найглибших захмарних глибинах червоне полум’я блимало, наче запалені очі.
– Копальня, – простогнав Вовк. – О Джекі, це Копальня. Там, унизу, – печі Чорного Серця. Чорне Серце всередині світу. Не можу лишатися, Джекі, це найгірше з усіх місць.
Перша думка Джека, від якої його пройняло холодом, була про те, що географія Територій та Індіани не збігається. Вони з Вовком стоять на межі Копалень і зазирають у пекло, чи то пак Чорне Серце, всередині світу. У «Домі Сонця» не було жодного місця, яке б відповідало цьому урвищу, цій жахливій Копальні.
«Чотири фути праворуч, – подумав він і відчув, як його виповнює жах. – Всього-на-всього — якихось чотири фути праворуч. Якби Вовк зробив так, як я йому сказав…»
Якби Вовк зробив так, як йому сказав Джек, вони б перенеслися з першої кабінки. А якби вони вчинили саме так, то на Територіях потрапили б прямісінько в провалля. Його ноги підкосилися. Він знову схопився за Вовка – цього разу, щоб втриматися. Вовк неуважно підхопив хлопчика. Широкі очі перевертня світилися яскраво-помаранчево. На його обличчі читалися відчай і страх.
– Це Копальня, Джекі.
Побачене здавалося Джеку відкритою молібденовою шахтою, яку вони з мамою відвідали три зими тому на канікулах у Колорадо. Вони приїхали до Вейла кататися на лижах, але одного дня було настільки холодно, що вони вирішили приєднатися до автобусної екскурсії на Континентальні мінеральні молібденові шахти біля містечка Сайдвайндер. «Як на мене, це схоже на Геєну, Джекі, – сказала вона, визираючи крізь замерзлі вікна автобуса. І погляд її був замріяним і сумним. – Я б хотіла, аби такі місця позачиняли, геть усі. Вони витягують із земних надр вогонь і руйнування. Це Геєна, так і є».
Густі, задушливі змійки диму здіймалися з глибин Копальні. Товсті жили якогось отруйного зеленого металу помережили її стіни. До іншого краю провалля було з півмилі. Униз вела спіральна дорога. Джек бачив людей, що ходили тією дорогою вгору і вниз.
Це також була в’язниця, як і «Дім Сонця», а люди, яких він бачив, – в’язні та їхні наглядачі. В’язні були голими й запряженими парами у вози, у яких лежали шматки тієї зеленої олійної руди. Їхні обличчя перекосив біль. Їхні обличчя запорошила кіптява. Їхні обличчя спотворювали червоні виразки.
Наглядачі крокували за ними, і Джек з тупим жахом побачив, що вони не люди. Нізащо у світі їх не можна було назвати людьми. Тіла їхні – згорблені і скручені, руки – ратиці, а вуха – гострі, як у містера Спока[196]196
Містер Спок – персонаж культового науково-фантастичного серіалу «Зоряний шлях» («Star Trеk»), прибулець із планети Вулкан. Обіймає посаду головного помічника капітана. Одна з особливостей зовнішності – довгі гострі вуха.
[Закрыть]. «Боже, та це ж ґаргульї! – подумав він. — Усі ці почвари з нічних жахіть, що прикрашають французькі собори. У мами була книжка зі світлинами всіх соборів, і Джек гадав, що вони роздивляться її до кінця. Але мама змінила своє рішення, коли Джеку наснився поганий сон і він упісявся. То невже ж вони звідси?Невже хтось побачив їх тут? Хтось із Середньовіччя перенісся сюди, побачив це місце і подумав, що це видіння пекла?»
От тільки це не видіння. Ґаргульї мали батоги. І попри гуркіт коліс та постійне тріщання скель під впливом нестерпного тепла, Джек чув свист і удари їхніх батогів. Джек і Вовк побачили, як група людей зупинилася біля вершини спіральної дороги. Голови в них були схилені, сухожилля на шиї – натягнуте і випнуте, а ноги тремтіли від утоми.
Їх стерегла почвара – зігнуте чудовисько у пов’язці на стегнах. Із жалюгідної плоті на хребцях проростала уривчаста лінія жорсткого волосся. Спершу істота вдарила батогом одного з в’язнів, тоді – іншого, а тоді закричала якоюсь писклявою мовою, від якої Джекові здавалося, ніби в його голову забивають цвяхи болю. На торочках батога Джек побачив такі самі срібні намистини, що й в Озмонда, і не встиг він моргнути, як рука одного з в’язнів розірвалася, а потилиця іншого обернулася на криваве місиво.
Чоловіки закричали, а тоді ще дужче потягли візки далі. Їхня кров була найглибшою барвою у жовтуватому мóроці. Почвара пищала і вищала, здійняла сіру лускату руку й заходилася вимахувати батогом над головами рабів. Останнім конвульсивним ривком їм удалося витягнути візок на потрібний рівень. Один із виснажених в’язнів упав навколішки, а візок, що котився вперед, розпластав його по землі. Одне з коліс проїхало по спині нещасного. Джек почув, як тріснув хребет в’язня. Так звучить постріл стартового пістолета на перегонах.
Ґаргулья люто закричала, коли візок покотився й перевернувся, викинувши свій вантаж на потріскану, суху і розщеплену землю на верхівці Копальні. За два стрімкі кроки потвора досягла в’язня і здійняла батіг.
Цієї миті смертельно поранений чоловік повернув голову і глянув Джеку Сойєру в очі.
То був Ферд Дженклов. Вовк також побачив це. Вони схопилися один за одного. І перенеслися назад.
5
Вони опинилися в тісному зачиненому просторі – у туалетній кабінці, по суті – і Джек ледь-ледь міг дихати через те, що Вовк схопив його в залізні обійми. Одна нога в нього була мокрою. Хлопчик якось примудрився перенестися назад, ставши однією ногою в унітаз. Шикарно. «З Конаном-Варваром[197]197
Конан-Варвар – персонаж творів американського письменника-фантаста Роберта Говарда. Воїн із племені кіммерійців.
[Закрыть] такого точно ніколи не траплялося», – сумно подумав Джек.
– Джеку, ні, Джеку, ні, Копальня, там Копальня, ні, Джеку…
– Годі! Годі, Вовку! Ми повернулися!
– Ні, ні, н…
Вовк раптом змовк і повільно розплющив очі.
– Повернулися?
– Присягаюся, просто тут і зараз, відпусти мене, бо ти зламаєш мені ребра і, крім того, моя нога застряла в клятому…
Двері між коридором і туалетом з тріском розчахнулися. Вони так сильно вдарилися об кахлеву стіну, що матові шибки скляної вставки розбилися.
Двері кабінки прочинилися. Енді Ворвік зиркнув на них і промовив три злих, зневажливих слова:
– Ви йобані педики.
Він схопив враженого Вовка за картату сорочку і витягнув із кабінки. Вовкові штани зачепилися за сталевий гак, на якому висів туалетний папір, і витягнули його зі стіни. Гак упав. Рулон туалетного паперу, не розгортаючись, покотився підлогою. Ворвік штовхнув Вовка до раковин, що розташовувалися саме на висоті його геніталій. Вовк упав на підлогу, стискаючи забите місце. Ворвік повернувся до Джека, і враз Сонні Сінґер з’явився біля дверей кабінки. Він зайшов усередину і витягнув Джека за сорочку.
– Ну що ж, під… – почав був Сонні, та більше він не встиг нічого сказати.
Відколи Вовка з Джеком запхали сюди, Сонні постійно діставав його. У Сонні Сінґера було хитре темне обличчя, і він дуже хотів скидатися на Сонячного Ґарднера (і чим швидше, тим краще). Це Сонні Сінґер придумав чарівне прізвисько «плюгавчик». Поза сумнівом, саме йому належала ідея обісцяти їхні ліжка.
Джек виставив уперед правий кулак, і хоча він не розмахувався так, як Гек Баст, а все ж плавно й сильно вдарив просто з ліктя. Його кулак торкнувся носа Сонні. Пролунав гучний хруск. Цієї миті Джек відчув абсолютне задоволення.
– Ось так тобі! – вигукнув він і витягнув ногу з унітаза.
Широченна посмішка з’явилася на обличчі хлопчика, і він щосили спрямував свої думки до Вовка:
«У нас не все так погано, Вовку — ти зламав одному виблядку руку, а я зламав іншому носа».
Сонні заточився назад. Він кричав, кров стікала йому крізь пальці. Джек вийшов із кабінки і стиснув кулаки перед собою, імітуючи Джона Л. Саллівана[198]198
Джон Ловренс Салліван (1858—1918) – відомий американський боксер, якого вважають першим чемпіоном у надважкій вазі.
[Закрыть].
– Я казав тобі бути обережнішим зі мною, Сонні. Тепер я навчу тебе казати «алілуя».
– Геку! – волав Сонні. – Енді! Кейсі! Хто-небудь!
– Сонні, твій голос звучить налякано, – сказав Джек.
– Я не знаю, чому…
А тоді щось – щось важке, наче ящик цегли – гепнулося йому на спину і швиргонуло Джека в одне з дзеркал над раковинами. Якби воно було скляним, то розбилося і сильно поранило б Джека, та саме це було зробленим зі шліфованої сталі. Самогубствам не місце в «Домі Сонця».
