Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 50 страниц)

Розділ тридцять сьомий
Річард пригадує

1

У Джека виникло відчуття, ніби він котився кудись убік, а потім униз. Неначе між двома світами був короткий виїзд. З туманної порожнечі долинав глухий крик Озмонда:

– Погані! Усі хлопці. Аксіома! Усі хлопці! Брудні! Брудні!

На мить вони зависли в розрідженому повітрі. Річард закричав. Джек приземлився на одне плече. Голова Річарда підскочила в нього на грудях. Джек не розплющував очі, а просто лежав на землі, обіймаючи Річарда. Слухав і вдихав.

Тиша. Не абсолютна і безумовна, але простора – її обшир визначався співами двох чи трьох пташок. Повітря було свіжим і прозорим… І пахло добре… але не так добре, як світ міг би пахнути на Територіях. Навіть тут – де б це тут не було – Джек відчував слабкий, але всюдисущий запах. Таким чином запах машинного мастила в’їдається в бетонну підлогу гаражів на автозаправках. То був запах юрби, що заводила величезну кількість двигунів і забруднила всю атмосферу. Його нюх набув особливої чутливості, тому Джек міг відчувати цей сморід навіть тут, де і близько не було машин.

– Джеку? З нами все гаразд?

– Так, – відповів Джек, а тоді розплющив очі, щоб переконатися, що каже правду.

Перше, що він побачив, налякало його: може, через гарячкову потребу вирватися звідти, втекти до Морґанового прибуття, він переніс їх не на Американські Території, а просто перекинув вперед у часі. Здавалося, ніби це саме місце, але старіше й покинуте. Ніби минуло століття чи два. Потяг досі стояв на коліях, і вигляд у нього не змінився. От тільки змінилося все решта. Колії, що перетинали порослий бур’янами двір і прямували бозна-куди, постаріли і заіржавіли. Шпали зносилися і погнили, а між ними поросли розкішні бур’яни.

Він міцніше схопився за Річарда. Друг тихо скрикнув від болю і розплющив очі.

– Де ми? – запитав він у Джека, роззираючись навкруги.

На місці ряду бараків стояв довгий залізний хлів із брижатим і заіржавілим дахом. Чітко бачили вони тільки дах – решта потонула у витких вербах і диких будяках. Перед будівлею височіло кілька стовпів, які, вочевидь, колись підтримували вивіску. Якщо і так, то було це дуже давно.

– Я не знаю, – сказав Джек, а тоді, зиркнувши туди, де була смуга перешкод – тепер там залишилася тільки ледь помітна борозна, що поросла дикими флоксами і золотушником, – він озвучив свій найгірший страх: – Можливо, я переніс нас у майбутнє.

На диво, Річард зареготав.

– Приємно знати, що в майбутньому не багато що зміниться, – сказав він і показав на аркуш паперу, прибитий до одного зі стовпів перед хлівом/бараком. Напис вигорів від сонця, але лишався абсолютно читабельним:

СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!

За наказом управління шерифа округу Мендосіно

За наказом федеральної поліції Каліфорнії

ПОРУШНИКІВ БУДЕ ПОКАРАНО!

2

– Ну, якщо ти знав, де ми, – сказав Джек, відчуваючи полегшення і збентеження водночас, – то навіщо запитував?

– Я побачив це щойно, – відповів Річард.

І все Джекове бажання взяти Річарда на кпини розвіялося за вітром. Річард мав жахливий вигляд – неначе підхопив якусь дивну форму туберкульозу, що впливала на його мозок, а не на легені. І справа тут не лише в божевільному турне на Території і назад – насправді, до цього він уже почав звикати. Але тепер Річард знав дещо ще. Проблему становила не реальність, яка радикально відрізнялася від його ретельно розроблених концепцій – до цього він міг би адаптуватися, якби світ дав йому трішки часу. А ось те, що твій тато належить до «поганих хлопців», – навряд чи одне з найприємніших у житті відкриттів, подумав Джек.

– Гаразд, – сказав він, намагаючись звучати жваво, – він і справді почувався трохи жвавіше. Втеча від такої почвари, як Руель, могла б трішки підбадьорити навіть дитину, що помирає від останньої стадії раку, подумав Джек. – Підводься, Річі, час вставати, ми слово маємо тримати. Не скоро у постіль ляжем спати, а ти, смердюк, став сачкувати[248]248
  Жартівливий перифраз останніх рядків одного з найвідоміших віршів Роберта Фроста «Спочинок у лісі засніженого вечора».


[Закрыть].

Річард скривився.

– Того, хто сказав, буцімто ти маєш почуття гумору, застрелити мало, друже.

– Поцілуй муа в гузно́, mon ami[249]249
  Мій друже (фр.).


[Закрыть].

– Куди ми йдемо?

– Не знаю, – відповів Джек, – але це десь тут. Я відчуваю. Мене наче тягне за рибальський гачок, зачеплений за свідомість.

– У Пойнт-Венуті?

Джек повернув голову і довго дивився на Річарда. Вираз утомлених Річардових очей було неможливо зрозуміти.

– А чому ти запитуєш, друже?

– Ми йдемо саме туди?

Джека пересмикнуло. Можливо. А може, й ні.

Тоді вони рушили вздовж порослого будяками плацу, і Річард узявся за старе.

– Це все було насправді?

Вони підійшли до подвійних іржавих воріт. Над зеленню височів обшир потьмянілого синього неба.

– Чи було хоча б щось насправді?

– Ми провели кілька днів на електричному потязі, що їхав зі швидкістю двадцять п’ять миль на годину, щонайбільше – тридцять, – сказав Джек. – і якимось чином ми дісталися зі Спрінгфілда, штат Іллінойс, до північної Каліфорнії біля узбережжя. Тепер ти скажи мені, чи було це насправді.

– Так… так… але…

Джек простягнув уперед руки. Яскраво-червоні рубці, що вкривали зап’ястя, чухалися і боліли.

– Укуси, – сказав Джек. – Укуси хробаків. Хробаків, які випадали з голови Руеля Ґарднера.

Річард відвернувся і гучно виблював. Джек підтримав його. Інакше, подумав він, Річард просто впав би. Його вразило, наскільки Річард схуд і яким гарячим було його тіло під шкільною сорочкою.

– Вибач, що сказав таке, – промовив Джек, коли Річарду стало трохи краще. – Це було надто жорстоко.

– Ага, було. Але, гадаю, можливо, це єдине, що могло… ти розумієш…

– Переконати тебе?

– Ага. Мабуть. – Річард глянув на нього щирими зболілими очима. Тепер його чоло вкрилося прищами. Виразки оточили рот. – Джеку, я маю запитати в тебе дещо, і я хочу, щоб ти відповів мені… сам розумієш, відверто. Я хочу запитати тебе…

О, я знаю, про що ти хочеш запитати мене, друже Річі.

– За кілька хвилин, – сказав Джек. – За кілька хвилин ми обговоримо всі питання і всі відповіді, які я знаю. Але спершу ми маємо дещо зробити.

– Зробити що?

Замість того щоб відповісти, Джек пішов до маленького потяга. Він хвилинку постояв, розглядаючи його: невеликий локомотив, порожній товарний вагон, платформа. Невже йому вдалося перенести це все до північної Каліфорнії? Він сам так не вважав. Переноситися з Вовком було надзвичайно складно. Коли він витягував Річарда з кампуса «Тайєра», його рука мало не вирвалася із суглоба. І для обох переміщень Джеку знадобилося свідоме зусилля волі. А наскільки він пам’ятає, то під час утечі він узагалі не думав про потяг – тільки про те, як би витягнути Річарда з воєнізованого табору Во́вків, доки друг не зустрів батька. Решта набувала дещо іншої форми, коли переносилася з одного світу в інший – акт Міграції передбачав також акт «перекладу». Сорочки ставали камзолами, джинси – вовняними штанами, гроші – з’єднаними патичками. От тільки цей потяг виглядав так само, як і на Територіях. Морґану вдалося створити щось таке, що не втрачало своїх властивостей у разі Міграції.

А ще вони там носили блакитні джинси, Джекі.

Ага. І крім свого вірного батога, Озмонд тримав у руках пістолет-кулемет.

Пістолет-кулемет Морґана. Потяг Морґана.

Холодні сироти повисипали на його спині. Він почув, як Андерс бурмоче: «Погана справа».

Дійсно, так воно і є. Дуже погана справа. Андерс мав рацію – то дияволи зібралися докупи. Джек зайшов до кабіни локомотива, дістав один із «Узі» і вставив у нього свіжий магазин. А тоді рушив назад, до Річарда, котрий стояв і роздивлявся околиці з блідим замилуванням.

– Це схоже на старий табір виживання, – сказав він.

– Ти говориш про місце, де всілякі солдати фортуни готуються до Третьої світової війни?

– Так, щось на кшталт того. У північній Каліфорнії є кілька таких місць… вони з’являються і певний час існують, доки людям не стає нудно, а Третя світова так і не починається. Або їх просто арештовують за незаконне носіння зброї чи наркотиків. Мій… мій батько розповідав мені про це.

Джек промовчав.

– Джеку, що ти збираєшся робити із цим кулеметом?

– Я спробую позбутися потяга. Маєш якісь заперечення?

Річард здригнувся, і його рот викривила відраза.

– Жодного.

– Як гадаєш, «Узі» впорається з таким? Якщо я вистрелю в те вибухонебезпечне лайно?

– Однією кулею – навряд чи, а ось цілим магазином – можливо.

– Спробуймо. – Джек зняв запобіжник.

Річард схопив його за руку.

– Краще відійти до паркану перед початком таких експериментів, – сказав він.

– Гаразд.

Ховаючись за обвитою плющем огорожею, Джек навів «Узі» на пласкі м’які пакунки з пластидом. Він натиснув на спусковий гачок, і «Узі» розірвав тишу на шмаття. Полум’я миттєво вирвалося з краю цівки. Постріли видавалися надто гучними в церковній тиші полишеного табору. Пташки скрикнули від несподіваного переляку і полетіли в спокійні куточки лісу. Річард здригнувся і затулив вуха руками. Брезент вигинався і танцював. А тоді, хоча Джек досі натискав на гачок, кулемет замовк. Набої закінчилися, а потяг досі стояв на колії.

– Чудово, – сказав Джек. – Мені сподобалося. Чи не маєш ти ще один…

Платформа зайнялася синім полум’ям і заревіла. Джек бачив, що вона підіймається над колією, ніби злітає. Він схопив Річарда за шию і потягнув на землю.

Вибухи довго не змовкали. Метал свистів і пролітав над головою. Нескінченна злива металевих уламків гупала об покрівлю хліва. Часом лунало щось на кшталт китайського гонга, коли на бляшаний дах падали більші уламки, або чувся тріск, коли щось дійсно велетенське продірявлювало його. А тоді щось прошмигнуло крізь паркан просто в Джека над головою, залишивши в огорожі дірку, більшу за його стиснуті разом кулаки. Саме тоді хлопчик і надумав, що час ушиватися. Він ухопив Річарда і потягнув його до воріт.

– Ні! – волав Річард. — Колії!

– Що?

– Ко…

Угорі щось просвистіло і хлопці швидко пригнулися, стукнувшись головами.

– Колії! – кричав Річард, розтираючи череп блідою рукою. – Не до дороги! Ходімо до колій!

– Ясно! – Джек дивувався, але ні про що не запитував. Їм треба було йти хоча б кудись.

Хлопці поповзли повз паркан із іржавої сітки-рабиці, наче двоє солдатів, що перетинають нейтральну зону. Річард рухався трохи попереду, ведучи Джека до діри в огорожі, біля якої колії виходили за межі табору.

Коли вони вилізли, Джек озирнувся через плече. Через прочинені ворота він бачив стільки, скільки було потрібно (чи скільки він сам хотів). Здавалося, що більша частина потяга просто випарувалася. Покручені шматки металу (часом можна було зрозуміти, чим вони були раніше, але частіше – ні) лежали широким колом навкруг місця, де потяг повернувся в Америку. Саме тут його було збудовано, придбано, тут за нього було заплачено. Дивовижно, що їх не вбили летючі уламки. І майже неможливо, що хлопців лише трішки подряпало.

Найгірше лишилося позаду. Вони стояли з того боку воріт, готові впасти на землю чи бігти, якщо відбудуться залишкові вибухи.

– Джеку, моєму батькові не сподобається, що ти підірвав його потяг, – сказав Річард.

Його голос видавався абсолютно спокійним, але щойно Джек повернув свій погляд на Річарда, то побачив на його обличчі сльози.

– Річарде…

– Ні, йому це зовсім не сподобається, – сказав Річард ніби сам до себе.

3

Густа і буйна смуга будяків, що сягала колін, росла по центру залізниці, що вела далеко з табору – кудись на південь, як гадав Джек. Іржавими коліями довго не користувалися, місцями вони навіть дивно вигнулися – ніби зморщилися.

«Це спричинили землетруси», – подумав Джек з нудотним жахом. Позаду них не змовкали вибухи пластиду.

Коли Джек думав, що все вже скінчилося, пролунало довге, хрипке ревіння – ГРРРРРРРРРРРР! – неначе якийсь велет прочищав горло. Або пукав. Хлопчик знову озирнувся і побачив чорний димовий серпанок на небі. Він прислухався в очікуванні гучної тріскотні вогню – як будь-яка людина, що тривалий час мешкала в Каліфорнії і боялася цієї тріскотні, – але нічого не почув. Навіть ліс видавався тут схожим на новоанглійський – густий і насичений вологою. Ця природа сприймалася цілковитою протилежністю блідо-коричневої Басі[250]250
  Нижня Каліфорнія (Баха-Каліфорнія) – найпівнічніший штат Мексики.


[Закрыть], де повітря ясне і сухе. Дерева тут сочилися життям. Навіть залізниця – лишень вузька залізна стрічка між сильними деревами, які поступово захоплювали її володіння. Усе поросло чагарниками і всюдисущим плющем («Закладаюся, отруйним плющем», – подумав Джек, несвідомо чухаючи опіки на руках). Зблякле синє небо обернулося на тонку смугу в вишині, а мох устеляв навіть попіл на залізничному полотні. Таємниче місце, місце для таємниць.

Він обрав швидку ходу, і не лише для того, щоб вони встигли забратися геть, перш ніж приїдуть копи з пожежниками. Швидкість гарантувала Річардове мовчання. Він докладав надто багато зусиль, щоб іще й розмовляти… або ставити запитання.

Вони вже пройшли приблизно дві милі, і Джек привітав себе з тим, як йому вдається за допомогою хитрощів уникати розмови, коли Річард гукнув тонким свистячим голосом:

– Гей, Джеку…

Джек повернувся саме вчасно, щоб побачити, як Річард, що трохи відстав, упав уперед. Плями вкрили його білосніжну шкіру, наче родимки. Джек ледь устиг упіймати його. Річард важив не більше за паперову сумку.

– О Боже, Річарде!

– Усе було гаразд ще секунду чи дві тому, – сказав Річард так само тихо й зі свистом. Він дихав швидко й сухо. Очі наполовину заплющилися. Джек бачив лише білки та крихітні дуги блакитної райдужної оболонки. – Просто… знепритомнів. Вибач.

Позаду пролунав ще один гучний, рвучкий вибух, а за ним – тріскучий дощ з уламків, що вкрив бляшаний дах металевого хліва. Джек зиркнув туди, а тоді тривожно подивився вперед, на колію.

– Зможеш триматися за мене? Я понесу тебе на спині. – «Тінь Вовка», – подумалося йому.

– Я зможу триматися.

– Якщо не можеш, так і скажи.

– Джеку, – сказав Річард жвавою інтонацією старого доброго буркотливого Річарда. – Якби я не міг триматися, то так би і сказав.

Джек поставив Річарда на ноги. Той стояв, хитаючись. І здавалося, що варто дмухнути на друга, як він знову впаде. Джек повернувся і сів навпочіпки, примостивши підошви черевиків на зогнилу шпалу. Він склав руки, мов стремена, а Річард обхопив Джека за шию. Джек підвівся і рушив уздовж залізниці швидким кроком, мало не бігом. Нести Річарда було зовсім не важко і не лише через те, що друг втратив вагу. Джек витягував пивні барила, носив ящики, обривав яблука. Тривалий час він витягував камені з Дальнього Поля Сонячного Ґарднера – можеш сказати «алілуя». Це все зміцнило його. Але гарт цей увійшов глибше у внутрішнє єство Джека, ніж проста і бездумна фізкультура. І справа була не лише в набутій навичці стрибати між світами, мов акробат, коли той, інший, світ, яким би чудовим не був, стирався з нього, наче свіжа фарба. Джек невиразно усвідомлював, що він намагається зробити щось більше, ніж просто врятувати мамине життя, що він від самого початку намагався зробити щось значно важливіше. Він намагався зробити добру справу, і тепер нечітко усвідомлював, що такі божевільні зачини обов’язково мають загартовувати.

Він і справді побіг.

– Якщо через тебе мене знудить, – мовив Річард, і голос його відлунював у Джекових кроках, – я виблюю тобі на голову.

– Я знаю, що можу покластися на тебе, друже Річі, – видихнув Джек, усміхаючись.

– Я почуваюся… надзвичайно тупо тут. Наче живі ходунці на пружинах.

– Можливо, ти саме такий вигляд і маєш, друзяко.

– Не… називай мене друзякою, – прошепотів Річард, і Джек усміхнувся ще ширше. А тоді подумав: «Ох ти ж поганець, Річарде, живи вічно».

4

– Я знав того чоловіка, – прошепотів Річард Джекові згори.

Сказане вразило Джека і вирвало з напівсну. Він посадив Річарда на спину десять хвилин тому, і вони пройшли ще з милю, але навколо досі не було жодних ознак цивілізації. Тільки колії та солоний запах у повітрі.

«Колії, – запитував себе Джек. – Чи йдуть вони туди, куди я думаю?»

– Якого чоловіка?

– Чоловіка з батогом і пістолетом. Я знав його. Бачив вряди-годи.

– Коли? – видихнув Джек.

– Дуже давно. Ще коли я був малюком, – відповів Річард, а тоді знехотя додав: – Приблизно тоді, коли мені… наснився той дивний сон у шафі. – Він змовк. – От тільки то, певно, був не сон, так?

– Гадаю, не сон.

– Так. Той чоловік із батогом – батько Руеля?

– А як ти гадаєш?

– Саме так, – похмуро відповів Річард. – Так і було.

Джек зупинився.

– Річарде, ти знаєш, куди веде ця колія?

– Ти і сам знаєш, куди вона веде, – з дивною, порожньою ясністю відповів Річард.

– Ага, гадаю, я знаю. Але я хочу почути, що це скажеш ти. – Джек хвильку помовчав. – Гадаю, мені потрібно почути, як це скажеш ти. Куди вона веде?

– Вона веде в містечко під назвою Пойнт-Венуті, – відповів Річард, і здавалося, він ось-ось розплачеться. – Там є великий готель. Не знаю, чи ти шукаєш саме це місце, чи ні, але, певно, це.

– Так і є, – сказав Джек.

Він рушив далі, підтримуючи ноги Річарда руками. Біль у спині дужчав, і хлопчик ішов за коліями, що приведуть його – їх обох – до місця, у якому може ховатися порятунок для його матері.

5

Доки вони йшли, Річард говорив. Він не одразу підійшов до питання батькової причетності до всього цього божевілля, але вже почав наближатися.

– Я знав цього чоловіка раніше, – заговорив Річард. – Я впевнений, що знав. Він приходив до будинку. І завжди через чорний вхід. Він ніколи не дзвонив і не стукав. А радше… скрібся у двері. У мене від того сироти виступали на тілі. Я так його боявся, що мало не пудив у штани. Він був високий – ну, звісно, усі дорослі чоловіки видаються дітям високими, але цей тип був дуже високий – і з білявим волоссям. Він майже весь час носив темні окуляри. А іноді сонцезахисні окуляри із дзеркальними лінзами. Коли я прочитав історію про нього в «Сандей репорт», то збагнув, що десь його вже бачив раніше. Увечері, коли показували той сюжет, батько був нагорі й працював з документами. Я сидів перед телевізором, а коли тато зайшов і побачив, що показують, то мало не впустив келих, який тримав у руках. Тоді він перемкнув канал на той, де повторювали «Зоряний шлях».

От тільки коли цей тип приходив до нас зустрітися з батьком, то називав себе не Сонячним Ґарднером. Його прізвище… Не можу пригадати. Щось на кшталт Банлона… чи Орлона…

– Озмонд?

Річарда осяяло.

– Саме так. Я ніколи не чув його імені. Але він приходив до нас раз на один-два місяці. Іноді навіть частіше. Якось він цілий тиждень приходив майже щоночі, а потім зник на півроку. Коли він приходив, я зачинявся в кімнаті. Мені не подобався його запах. Він користувався якимось… одеколоном, але, певно, то було щось міцніше. Як парфуми. Дешеві десятицентові парфуми. Але під ними…

– Під ними він смердів так, наче не мився років десять.

Річард зиркнув на нього, широко розплющивши очі.

– Я також зустрічав його як Озмонда, – пояснив Джек. Він уже пояснював це раніше – принаймні дещо з цього, – але Річард тоді не слухав. Зате тепер ловив кожне слово. – На територіальній версії Нью-Гемпшира, до зустрічі з Сонячним Ґарднером в Індіані.

– Тоді ти мав бачити ту… ту почвару.

– Руеля? – Джек похитав головою. – Певно, Руель тоді був у Заклятих Землях, проходив посилений курс кобальтотерапії. – Джек подумав про відкриті виразки на обличчі істоти та хробаків. Він глянув на червоні зап’ястки, набряклі від їхніх укусів. І здригнувся. – Ні, я достоту не бачив Руеля, а його американського Двійника не бачив узагалі. Скільки тобі було років, коли почав приходити Озмонд?

– Мені було десь чотири. Та історія… ну, ти розумієш, із шафою… тоді ще не відбулася. Пам’ятаю, потім я став іще більше боятися його.

– Після того як щось доторкнулося до тебе в шафі.

– Так.

– А це трапилося, коли тобі було п’ять.

– Так.

– Коли нам обом було по п’ять.

– Так. Можеш поставити мене на землю. Я трішки пройду.

Джек так і зробив. Вони рухалися в тиші, схиливши голови і навіть не дивлячись один на одного. У п’ять років щось простягнуло лапу з темряви і доторкнулося до Річарда. А коли їм обом було шість,

(шість, Джекі було шість)

Джек підслухав батькову розмову з Морґаном Слоутом про місце, де вони бувають, про місце, яке сам Джек називав країною Дивовидь. А пізніше того ж року щось простягнуло лапу з темряви і доторкнулося до нього з матір’ю. Це був – не більше не менше – голос Морґана Слоута. Морґан Слоут телефонував з Ґрін-Рівер, штат Юта. Ридав. Він, Філ Сойєр і Томмі Вудбайн три дні тому поїхали на щорічне листопадове полювання – інший їхній друзяка з коледжу, Ренді Ґловер, мав чудову мисливську хижку в Блессінгтоні, штат Юта. Зазвичай Ґловер полював з ними, але того року він поїхав у круїз Карибським морем. Морґан телефонував, щоб сказати, що Філа застрелив, вочевидь, якийсь інший мисливець. Вони з Томмі Вудбайном винесли його з глушини на зроблених власноруч ношах. На задньому сидінні Ґловерового «Джипа-Чірокі» Філ отямився і попросив його, Морґана, передати Лілі та Джеку, що він любить їх. Він помер за п’ятнадцять хвилин, коли Морґан скажено гнав авто до найближчої лікарні у Ґрін-Рівер.

Морґан не вбивав Філа, і Томмі міг засвідчити, що всі троє були поруч, коли пролунав постріл, якби, звісно, потрібно було хоч якесь свідчення. (Звісно ж, ні.)

От тільки Джек тепер подумав, що ніщо не заважало Морґанові просто найняти когось для цього. І не те щоб у дядька Томмі не виникало потім довгих роздумів щодо того, що трапилося. Інакше дядька Морґана не вбили б саме тоді, коли Джек і його смертельно хвора матір лишилися беззахисними перед Морґановими зазіханнями. Можливо, він помер через те, що Морґан утомився хвилюватися, чи не натякне старий підор живому сину загиблого, що смерть Філа Сойєра – не просто наслідок нещасного випадку. Джек відчув, як його шкіру вкривають сироти жаху й відрази.

– Чи вештався той чоловік навколо перед тим, як наші з тобою батьки востаннє поїхали на полювання? – різко запитав Джек.

– Джеку, мені було чотири роки…

– Ні, неправда. Тобі було шість. Тобі було чотири, коли він щойно почав приходити, а коли мого батька вбили в Юті, тобі було шість. А ти не багато чого забуваєш, Річарде? Чи приходив він перед смертю мого батька?

– Саме тоді він з тиждень приходив майже щоночі, – сказав Річард ледь чутним голосом. – Саме перед останнім полюванням.

І хоча це зовсім не було Річардовою провиною, Джек не зміг стримати біль:

– Мій батько загинув на полюванні в Юті, а дядька Томмі збила машина в Лос-Анджелесі. Рівень смертності серед друзів твого батька пиздець який високий, Річарде.

– Джеку… – тихо, з тремтінням мовив Річард.

– Звісно, це все давно в минулому, часу не повернеш, чи як ти там ще скажеш, – говорив Джек. – Але коли я прийшов до твоєї школи, Річарде, ти обізвав мене психом.

– Джеку, ти не розу…

– Справді, гадаю, не розумію. Я втомився, і ти дав мені місце для сну. Добре. Я зголоднів, і ти приніс мені трохи їжі. Чудово. Та понад усе мені було потрібно, щоб ти повірив мені. Я знав, що хочу від тебе забагато, але, чорт забирай! Ти знав типа, про якого я тобі розповідав! Ти знав, що він уже був у житті твого батька! Але ти сказав лише щось на кшталт «Старий добрий Джек забагато часу провів на сонечку на Сібрук-Айленді, і бла-бла-бла!» Господи, Річарде, я гадав, що наша з тобою дружба міцніша за це.

– Ти досі не розумієш.

– Що? Ти надто боявся побрехеньок Сібрук-Айленда, щоб хоч трохи повірити мені? – Джеків голос тремтів від утомленого обурення.

– Ні. Іншого я боявся значно більше.

– Та невже? – Джек зупинився і войовниче поглянув на бліде, нещасне обличчя Річарда. – І що ж може бути страшнішим для Раціонального Річарда?

– Я боявся, – абсолютно спокійно відповів Річард, – боявся, що якщо дізнаюся більше про ці таємниці… того чоловіка, Озмонда, чи про те, що тоді відбулося в шафі, то не зможу більше любити батька. І мав рацію.

Річард затулив обличчя тонкими брудними пальцями і розплакався.

6

Джек стояв, дивився, як Річард плаче, і проклинав себе, разів з двадцять називаючи дурнем. Байдуже, яким там був Морґан, він же все одно лишався батьком Річарда Слоута. Привид Морґан прозирав у формі Річардових рук і вилицях Річардового обличчя. Невже він забув про це все? Ні. Але на мить гірке розчарування в Річарді цілком охопило його. А нервування, котре щораз дужчало, тільки додалося. Тепер Талісман був дуже, дуже близько. Джек відчував його своїми нервовими кінцівками, як кінь, що здатен відчути воду в пустелі або займання сухої трави на рівнинах. І це нервування виходило назовні через різку дратівливість.

Так, звісно, от тільки цей хлопець — твій найкращий друг, Джекі, можеш, звісно, трохи покомизитися, але не розтоптуй Річарда. Хлопець хворий, це якщо раптом ти не помітив.

Він простягнув Річардові руку. Той спробував відштовхнути її. Але Джек на це не зважав. Вони так і стояли вдвох посеред покинутої колії, і Річард поклав голову Джекові на плече.

– Слухай, – незграбно мовив Джек. – Спробуй не дуже перейматися через… ну, ти знаєш… все… поки що, Річарде. Спробуй просто прийняти зміни, розумієш? – Боже, як же тупо це звучить. Це ніби казати комусь: «У тебе рак, але не хвилюйся, скоро ми покажемо “Зоряні війни” по відику, і це піднесе тобі настрій».

– Звісно, – відповів Річард і відсунувся від Джека. Від сліз на його брудному обличчі лишалися чисті мокрі сліди. Він витер рукою очі й спробував посміхнутися. – Все буде добре, добре…

– І навіки-віків добре, – приєднався Джек, і вони закінчили фразу разом. А тоді розсміялися, і знову все було гаразд.

– Добре, – сказав Річард. – Ходімо.

– Куди?

– Здобувати твій Талісман, – сказав Річард. – Те, про що ти кажеш, певно, має бути в Пойнт-Венуті. Це наступне містечко вздовж колії. Ходімо, Джеку, рушаймо. Але йди повільно – я ще не все розповів.

Джек зацікавлено глянув на нього, і вони пішли – але повільно.

7

Тепер, коли розірвалася заслона, Річард дозволив собі пригадувати багато різних речей – і виявився несподівано цікавим джерелом інформації. Джеку здавалося, ніби він складав мозаїку, навіть не підозрюючи, що йому бракує деяких найважливіших частин. І весь цей час ці елементи були в Річарда. По-перше, Річард уже відвідував цей табір виживання, і це найперший елемент. Цей табір належав його батькові.

– Ти певен, що це саме те місце, Річарде? – із сумнівом запитав Джек.

– Певен, – відповів Річард. – Навіть там, з того боку, воно видавалося мені трохи знайомим. А коли ми повернулися… повернулися сюди… я переконався.

Джек кивнув, не знаючи напевно, що ще мав би зробити.

– Ми зупинялися в Пойнт-Венуті. Ми завжди зупинялися там, перш ніж потрапити сюди. Потяг був великою розвагою. Тобто чи багато татів мають власний потяг?

– Не багато, – відповів Джек. – Гадаю, у Діамантового Джима Брейді[251]251
  Джеймс «Джим» Брейді (1856—1917) – американський бізнесмен, фінансист. Перший ньюйорківець, який купив собі автомобіль.


[Закрыть] та інших подібних типів були власні потяги, але я не певен, що вони були татами.

– О, мій тато до них достоту не належав, – сміючись сказав Річард, а Джек подумав: «Річарде, гадаю, ти здивуєшся».

– Ми брали напрокат машину і приїжджали в Пойнт-Венуті з Лос-Анджелеса. Там був мотель, у якому ми зупинялися. Тільки ми вдвох. – Річард замовк. Його погляд оповило любов’ю і спогадами. – Потім ми трохи гуляли там, а тоді сідали на татів потяг до «Табору Готовності». Просто маленький потяг. – Він вражено глянув на Джека. – Гадаю, саме такий, на якому ми прибули.

– «Табір Готовності»?

Але Річард, здавалося, навіть не почув його. Він дивився на заіржавілу колію. Тут вона досі була цілою, однак він, певно, пригадував перекручений зморщений метал, який вони проминули раніше. У кількох місцях кінці рейок загнулися вгору, немов обірвані струни гітари. А на Територіях, мабуть, ця колія в чудовому стані й ретельно та з любов’ю доглянута.

– Знаєш, тут колись пролягала трамвайна лінія, – сказав Річард. – Батько казав, що це було давно, ще в тридцятих. Червона лінія округу Мендосіно. От тільки вона належала не округу, а приватній компанії, яка збанкрутувала, бо в Каліфорнії, сам розумієш…

Джек кивнув. У Каліфорнії всі їздили на машинах.

– Річарде, чому ти ніколи нічого не розповідав мені про це місце?

– Це єдина річ, про яку тато наказав ніколи тобі не розповідати. Ти і твої батьки знали, що ми часом їздимо відпочивати в північну Каліфорнію, і він казав, що це нормально, але я не повинен був розповідати тобі ні про потяг, ні про «Табір Готовності». Він казав, що коли я прохоплюся, то Філ розсердиться, бо це таємниця.

Річард змовк на хвильку.

– Він казав, що коли я прохоплюся, то ніколи більше не візьме мене сюди. Я думав, що це через те, що вони партнери. Але, гадаю, тут щось більше. Трамвайна лінія збанкрутувала через машини та автостради. – Він замислено замовк. – У тому місці, куди ти мене привів, Джеку, була одна особливість. Хай би як дивно це не звучало, а там зовсім не смерділо нафтопродуктами. Мене це зацікавило.

Джек знову мовчки кивнув.

– Зрештою, трамвайна компанія продала всю лінію – дідусеве застереження і все таке – будівельній компанії. Вони також гадали, що люди почнуть рухатися всередину материка. От тільки цього не трапилося.

– Тоді твій батько викупив її.

– Так, гадаю, так і було. Насправді я не знаю. Ми ніколи багато не говорили про те, як він купив цю лінію… чи як він замінив трамвайну колію на залізничну.

«Довелося виконати багато роботи», – подумав Джек. А тоді подумав про копальні й нескінченні запаси рабської сили Морґана з Орріса.

– Я знаю, що він замінив їх, але тільки через те, що в мене була книжка про залізницю. Саме там я прочитав про різницю в ширині. Трамваї їздять десятидюймовими коліями, а тут – шістнадцятидюймова.

Джек став навколішки і справді побачив тоненькі подвійні жолобки всередині залізничної колії – там колись пролягали трамвайні рейки.

– У нього був маленький потяг, – замріяно казав Річард. – Лише локомотив і два вагони. Він їздив на дизельному пальному. Він сміявся з цього й казав, що єдине, що відрізняє чоловіків від хлопчиків, – ціна їхніх іграшок. На пагорбі над Пойнт-Венуті розташувалася стара трамвайна станція. Ми піднімалися туди на взятій напрокат машині, паркувалися й заходили всередину. Я пам’ятаю запах тієї станції – старий, але приємний… сповнений давнього сонячного світла. І потяг стояв там. А мій тато… він казав: «Річарде, завершується посадка до “Табору Готовності”! Ти маєш квиток?». І там був лимонад… або холодний чай… ми сідали в кабіну… часом він брав із собою речі… харчі… і клав їх позаду. А ми сідали попереду… і… і…

Річард тяжко глитнув і притиснув руку до очей.

– І це був чудовий час, – закінчив Річард. – Тільки він і я. Класно було.

Він роззирнувся, і очі його заблищали непролитими слізьми.

– У «Таборі Готовності» було коло для повороту, щоб розвертати потяг, – сказав він. – У ті дні. У давні дні.

Жахливе здушене ридання вирвалося з Річардового горла.