Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 50 страниц)

Джек устиг підвести одну руку й трохи пом’якшити удар, але його все ще хитало, коли він озирнувся й побачив Гека Баста, який щирився до нього. Гек Баст ударив його гіпсом на правій руці.

Коли Джек глянув на Гека, його пройняло жахливе, нудотне усвідомлення. «Це був ти!»

– Це страх, як боляче, – сказав Гек, тримаючи загіпсовану праву руку в лівій. – Але воно того варте, плюгавчику. – Він рушив уперед.

Це був ти! Це ти стояв над Фердом в іншому світі й шмагав його до смерті. Це був ти, ти був ґаргульєю, то твій Двійник!

Лють, гаряча, наче сором, охопила Джека. Коли Гек підійшов ближче, Джек притулився до раковини, міцно обперся об її край обома руками і в стрибку виставив ноги вперед. Джекові стопи вдарили Гека просто в груди, і той, зігнувшись, полетів у відчинену кабіну. Черевик, який повернувся до Індіани просто в унітаз, лишив чіткий мокрий слід на білому гольфі Гека. Здоровань із плюскотом приземлився в туалет і здавався враженим. Його гіпс ударився об порцеляну.

Тепер підбігли й інші. Вовк намагався підвестися. Волосся звисало йому на обличчя. Сонні рушив до нього, затискаючи однією рукою носа, що досі кривавив, із очевидним наміром повалити Вовка назад.

– О так, тільки спробуй підійти і доторкнутися до нього, Сонні, – м’яко сказав Джек, і Сонні покірно відступив.

Джек схопив Вовка за руку і допоміг йому підвестися. Наче уві сні бачив він, що Вовк повернувся ще волохатішим, ніж був.

Це все бентежить його. Все прискорює Перевтілення, і, Господи, це ніколи не закінчиться… ніколи… ніколи…

Вони з Вовком позадкували від нападників – Ворвіка, Кейсі, Педерсона, Пібоді та Сінґера – у задній кінець туалету. Гек виходив із кабінки, в яку його штовхнув Джек, і тут хлопчик побачив дещо інше. Вони перенеслися з четвертої кабінки в ряду. Гек Баст виходив з п’ятої. У тому, іншому, світі вони пройшли рівно стільки, скільки треба, щоб потрапити в іншу кабінку.

– Вони там трахалися! – закричав Сонні, і слова його звучали змазано і гугняво. – Відсталий і гарнюня! Ворвік і я спіймали їх з голими членами!

Джек доторкнувся сідницями до холодних кахлів. Нікуди більше тікати. Він відпустив причмеленого Вовка, який жалюгідно осів, і звів кулаки.

– Уперед, – сказав він. – Хто перший?

– Збираєшся впоратися з нами усіма? – поцікавився Педерсон.

– Якщо доведеться, впораюся, – відповів Джек. – Що ви зробите, потягнете мене до Ісуса? Ну ж бо!

Спалах тривоги сяйнув на обличчі Педерсена; відвертий страх – в очах Кейсі. Вони зупинилися. Вони зупинилися… вони справді зупинилися. На мить Джек відчув дику, божевільну надію. Хлопці дивилися на нього з тривожною непевністю, як люди на скаженого собаку, якого вони, звісно, можуть здолати… але який спершу добряче покусає когось.

– Відійдіть, хлопці, – пролунав владний, соковитий голос, і всі вони покірно відступили, а на їхніх обличчях заграло полегшення. Прийшов Превелебний Ґарднер. Ґарднер точно знає, що робити.

Він підійшов до затиснутих у куток хлопців. Цього ранку він вбрався у вугільно-чорні слакси і білу атласну сорочку із широкими, майже байронічними рукавами. У руці він тримав чорний футляр зі шприцом.

Він глянув на Джека і зітхнув.

– Джеку, ти знаєш, що каже Біблія про гомосексуалізм?

Джек вишкірився до нього. Ґарднер сумно кивнув, ніби на більше й не сподівався.

– Авжеж, усі хлопці погані, – сказав він. – Це аксіома.

Він розкрив футляр. Шприц зблиснув.

– Гадаю, ти і твій друг робили дещо навіть гірше, ніж содомія, – вів далі Ґарднер соковитим скрушним тоном. – Певно, ви побували в тих місцях, куди можна ходити лише старшим і кращим.

Сонні Сінґер і Гектор Баст вражено, збентежено перезирнулися.

– Боюся, що частина цього зла… цього збочення… це моя провина. – Він витягнув шприц, зиркнув на нього, а тоді витягнув пляшечку з ліками. Він віддав футляр Ворвіку і наповнив шприц. – Я ніколи не вважав, що моїх хлопців треба змушувати сповідатися, але без сповіді не може бути справжнього навернення до Христа, а без навернення до Христа зло дужчатиме. І хоча я глибоко про це шкодую, але, гадаю, що цього разу закінчилася пора прохань, тепер настав час для наказів в ім’я Господа. Педерсоне. Пібоді. Ворвіку. Кейсі. Тримайте їх!

За його наказом хлопці кинулися вперед, як дресировані собаки. Джек устиг один раз вдарити Пібоді, але потім його руки схопили і зафіксували.

– Дайте беді бдарити його! – кричав Сонні новим, гугнявим голосом. Він ліктями прокладав собі шлях крізь натовп вражених хлопців. Його очі світилися ненавистю. – Я хочу бдарити його!

– Не зараз, – сказав Ґарднер. – Можливо, пізніше. Ми помолимося за нього, правда, Сонні?

– Ага. – Блиск очей Сонні став гарячковим. – Я буду болитися за нього бесь день.

Як людина, що прокидається від дуже довгої сплячки, Вовк загарчав і роззирнувся. Він побачив, що Джека тримають, побачив голку шприца і відірвав руку Педерсона від Джека, ніби та рука була дитячою. Несподівано гучне ревіння вирвалося з його горла.

– Ні! Відпустіть ЙОГО!

Плавно і граційно пританцьовуючи, Ґарднер підійшов до Вовка зі спини. Цієї миті він нагадав Джекові Озмонда, коли той накинувся на візника у брудній стайні. Голка сяйнула й увійшла в плоть. Вовк обернувся і закричав, ніби його щось вжалило… По суті, саме так і було. Він спробував вибити шприц, але Ґарднер легко ухилився.

Хлопці, які дивилися на все трохи затуманеним поглядом «Дому Сонця», стривожено позадкували до дверей. Їм не хотілося, щоб на них вилилася хоч крихта люті великого простуватого Вовка.

– Відпустіть ЙОГО! Відпустіть… його… відпустіть…

– Вовку!

– Джеку… Джекі…

Вовк здивовано глянув на нього, і його очі мінилися, як дивовижні калейдоскопи – від горіхового до помаранчевого і до брудно-червоного. Він простягнув волохаті руки до Джека, а тоді Гектор Баст став за ним і штовхнув його на підлогу.

– Вовку! Вовку! – Джек дивився на нього вологими, шаленими очима. – Якщо ти вбив його, сучий сину…

– Тсс, містере Паркер, – прошепотів Ґарднер йому на вухо, і Джек відчув, як голка входить у передпліччя. – Зберігай спокій. Ми проллємо трохи сонячного світла у твою душу. А тоді, може, й подивимося, як тобі сподобається тягнути вантажені візочки вгору спіральною дорогою. Скажеш «алілуя»?

У темне забуття за ним рушило одне-єдине слово.

Алілуя… алілуя… алілуя…

Розділ двадцять шостий
Вовк у ящику

1

Джек прокинувся задовго до того, як інші дізналися про це, але усвідомлення думки, хто він, що трапилося і в якій ситуації він опинився, з’являлося поступово – він почувався, як солдат, що пережив нищівний і тривалий артобстріл. Місце на руці, куди ґарднер зробив ін’єкцію, свербіло. Голова боліла так сильно, що здавалося, ніби його очні яблука пульсували. Нестерпно хотілося пити.

Сходами усвідомлення він піднявся іще на одну сходинку, коли спробував торкнутися зболеного правого плеча лівою рукою. Не зміг. Причина полягала в тому, що руки були чимось притиснуті до тіла. Він відчував запах старої запліснявілої парусини – так міг пахнути бойскаутський намет, який знайшли на даху через багато темних років. І тільки тоді він збагнув, що на ньому (хоча вже хвилин десять одуріло дивився на цю річ з-під опущених повік). Гамівна сорочка.

«Ферд збагнув би швидше, Джекі», – подумав він, і згадка про Ферда допомогла йому сфокусуватися, хоча голова й досі розколювалася. Він трохи ворухнувся, і гвинти болю в голові та свербіж у руці змусили застогнати. Він нічого не міг вдіяти.

Гек Баст:

– Він прокидається.

Сонячний Ґарднер:

– Ні, ще зарано. Я йому вколов таку дозу, якої б вистачило і на дорослого алігатора. Він буде непритомний щонайменше до дев’ятої вечора. Йому просто щось сниться. Геку, я хочу щоб ти пішов нагору і послухав цього вечора сповіді хлопчиків. Скажи їм, що сьогодні вечірньої проповіді не буде. Мені треба на літак, і це лише початок, можливо, дуже довгої ночі. Сонні, ти залишися і допоможи мені з бухгалтерією.

Гек:

– Але він точно прокидається.

Сонячний:

– Іди, Геку. І хай Бобі Пібоді перевірить Вовка.

Сонні (гигикнувши):

– Йому не надто подобається, еге ж?

«Ох, Вовк, вони забрали його назад у Ящик, – засумував Джек. – Мені так шкода… моя вина… в усьому цьому моя вина…»

– Одержимим пеклом рідко подобається шлях до спасіння, – почув Джек Ґарднерові слова. – Коли диявол у ньому помиратиме, він волатиме. Йди, Геку.

– Так сер, Превелебний Ґарднере.

Джек почув, але не побачив, як Гек пішов геть. Він досі не наважувався розплющити очі.

2

Вовка запхали в грубо зроблений Ящик (зварений кустарно і зачинений на засув), як жертву передчасного поховання в залізну труну. Він вив весь день, збив у кров кулаки об стінки Ящика, гупав ногами об подвійний засув, об кришку своєї труни, схожу на дверцята голландської пічки, аж доки хвилі болю, що котилися ногами вгору, не досягли паху. Він не вибереться звідси, хоч як сильно він не гатив би кулаками чи копав ногами залізо. Вовк це знав. Так само знав він і те, що його не випустять тільки через його крик. Але він не міг нічого із собою вдіяти. Во́вки понад усе на світі ненавидять сидіти під замком.

Його крики лунали «Домом Сонця», прилеглими територіями і навіть полями, що розляглися неподалік. Хлопчики, які їх чули, знервовано ззиралися і мовчали.

– Я бачив його сьогодні вранці в туалеті, він злетів з котушок, – тихим знервованим голосом звірився Рой Овдерсфельт Мортону.

– Вони і справді полірували одне одному торпеди, як казав Сонні? – спитав Мортон.

Ще один Вовків крик долинув із присадкуватого залізного Ящика, і хлопчики зиркнули в той бік.

– А то! – із запалом сказав Рой. – Я цього насправді не бачив, бо занизький, Бастер Оутс стояв якраз попереду, і він каже, що в цього великого дурбелика інструмент завбільшки з пожежний гідрант «Акрон». Він так і казав.

– Боже! – з глибокою повагою сказав Мортон, можливо, через дрібні розміри власного інструмента.

Вовк вив увесь день, але, коли сонце стало заходити, змовк. І тиша, що запала, видалася хлопчикам ще зловіснішою. Вони часто зиркали один на одного, але ще частіше – і зі ще більшою тривогою – на залізний прямокутник, що стояв у центрі голої землі на задньому дворі «Дому». Ящик сягав шести футів завдовжки і п’яти – заввишки. І якби не грубо вирізаний квадрат у західній грані, який тепер затуляла товста залізна сітка, він нагадував би справжню залізну труну. Що там відбувається, цікавилися вони. Навіть під час сповіді, яка зазвичай захоплювала їх повністю і вимітала з голів інші турботи, їхні очі постійно звертали до єдиного в кімнаті вікна, хоча воно і виходило на абсолютно протилежний Ящику бік будинку.

Що там відбувається?

Гектор Баст знав, що думками вони не на сповіді, і це його сердило, але він не міг згуртувати їх довкола себе, бо не знав, що саме не так. Хлопчиків у «Домі» охопило холодне очікування. Їхні обличчя зблідли, як ніколи, а очі блищали, як у наркоманів.

Що там відбувається?

Що там відбувалося, було цілком зрозумілим. Вовк ішов за Місяцем.

Він відчув, що це трапиться, коли смужка сонячного світла, що потрапляла всередину крізь вентиляційний отвір, почала підніматися дедалі вище і вище, а тоді забарвилася червоним. Було надто рано йти за Місяцем; він іще не був уповні, тож це могло нашкодити Вовку. Однак це відбувалося, як відбувалося з кожним Вовком, вчасно чи ні, якщо на них тиснули надто сильно або надто довго. Вовк стримував себе дуже довго, бо того хотів Джек. Великі подвиги здійснив він для Джека в цьому світі. Джек навряд чи міг цілком усвідомити деякі з них, відчути їхню надзвичайну глибину і широту.

Але тепер Вовк помирав, і він ішов за Місяцем, а оскільки друге полегшувало перше – смерть ставала священною, ніби визначеною наперед – Вовк ішов із полегшенням і радістю. Так чудово більше не боротися із собою!

Його рот раптово наповнився зубами.

3

Після того як пішов Гек, залунали кабінетні звуки: м’який скрип стільців, які пересувають, дзенькіт ключів на паску Сонячного Ґарднера. Відчинилися і зачинилися дверцята картотеки.

– Абельсон. Двісті сорок шість доларів тридцять шість центів.

Звук клавіш, що натискають. Пітер Абельсон належав до ЗШ. Як і всі хлопчики із ЗШ, він був розумним, красивим і без фізичних вад. Джек бачив його лише кілька разів, але вважав, що Абельсон схожий на Донді[199]199
  «Донді» – комікс про хлопчика-сироту, що втратив батьків під час Другої світової війни. Комікс випускали з 1955 по 1986 роки.


[Закрыть], того бездомного хлопчика з великими очима з газетних коміксів.

– Кларк. Шістдесят два долари і сімнадцять центів.

Натискання на кнопки. Машина забурчала, коли Сонні натиснув «Підсумок».

– Це справді падіння, – відзначив він.

– Я поговорю з ним, не хвилюйся. А тепер, будь ласка, не смикай мене, Сонні. Містер Слоут приїде в Мансі о чверть по десятій, і їхати туди довго. Я не хочу запізнитися.

– Пробачте, Превелебний Ґарднере.

Ґарднер щось відповів, але Джек не розчув що саме. Ім’я «Слоут» шваркнуло його по голові – але він не здивувався. Якась частина його завжди знала, що таке можливо. Ґарднер запідозрив щось від самого початку. Джек вирішив, що Сонячний просто не хотів діймати боса через дрібниці. Але, вірогідно, він не хотів визнавати, що без допомоги не зможе вивідати правду про Джека. Але зрештою він зателефонував – куди? На Схід? На Захід? Джек дорого заплатив би, щоб дізнатися. Морґан у Лос-Анджелесі чи в Нью-Гемпширі?

Вітаю, містере Слоут. Сподіваюся, я вас не потурбував, просто місцева поліція привела до мене хлопчика, двох насправді, але лише один із них розумний, і він мене зацікавив. Здається, я його знаю. Чи, може, це моє… ну, інше Я знає його. Він назвався Джеком Паркером, але… що? Описати його? Гаразд…

І кулька луснула.

Будь ласка, не смикай мене, Сонні. Містер Слоут приїде в Мансі о чверть по десятій…

Часу вже майже не залишалося.

Я казав тобі, пензлюй додому, Джеку… надто пізно тепер.

Усі хлопчики погані. Це аксіома.

Джек трішки підвів голову і роздивився кімнату. Ґарднер і Сонні Сінґер сиділи поряд у дальньому кутку підвального кабінету за столом. Сонні натискав на кнопки арифмометра, коли Ґарднер називав йому нові цифри. Кожна – після імені хлопчика із Зовнішнього Штату, кожне ім’я стояло за алфавітом. Перед Сонячним Ґарднером лежали бухгалтерська книга, довга сталева картотечна скринька і нерівний стосик конвертів. Коли Ґарднер підняв один із конвертів, щоб прочитати суму, написану з лицьового боку, Джек зміг побачити зворотній. Там було намальовано двох щасливих дітей, які рука в руці бігли дорогою до церкви і кожен тримав у долонях по Біблії. Під ними був напис: «Я БУДУ СОНЯЧНИМ ПРОМЕНЕМ ДЛЯ ІСУСА».

– Темкін. Рівно сто шість доларів. – Конверт полетів у картотечну скриньку до решти.

– Гадаю, він знову знімає вершки, – сказав Сонні.

– Бог бачить істину, але чекає, – неуважно відповів Ґарднер. – З Віктором усе гаразд. А тепер замовкни і давай закінчимо до шостої.

Сонні натиснув на кнопки. Картину з Ісусом, що йде по воді, було відсунуто, і за нею вимальовувався сейф. Він був відчиненим.

На столі Сонячного Ґарднера лежало ще дещо цікаве: два конверти. Один підписаний «Джек Паркер», а другий – «Філіп Джек Вофк». А ще його старий добрий рюкзак.

Третьою річчю була низка ключів Сонячного Ґарднера. Від ключів очі Джека повернулися до замкнених дверей у лівому кутку кімнати – особистий вихід Превелебного надвір. Якби тільки вдалося…

– Єллін. Шістдесят два долари і дев’ятнадцять центів.

Ґарднер зітхнув, поклав останній конверт у довгу залізну скриню і згорнув гросбух.

– Гек, імовірно, мав рацію. Я певен, що наш любий друг містер Джек Паркер отямився. – Превелебний підвівся, обійшов стіл і попрямував до Джека. Його божевільні імлисті очі блищали. Він засунув руку в кишеню і дістав звідти запальничку. Джек відчув, як від одного її вигляду в ньому народжується переляк.

– От тільки насправді ти не Паркер, хіба ні, мій любий хлопчику? Твоє справжнє прізвище Сойєр, правда ж? О так, Сойєр. І скоро, дуже скоро приїде той, хто виявив до тебе неймовірний інтерес. І в нас буде дещо цікаве, щоб розповісти йому, хіба ні?

Сонячний Ґарднер захихотів і відкинув кришку «Зіппо», показуючи почорніле коліщатко і потемнілий від диму ґніт.

– Сповідь зцілює душу, – прошепотів він і викресав вогонь.

4

Бух.

– Що це було? – запитав Рудольф, відвівши погляд від ряду подвійних духовок. Вечеря – п’ятнадцять великих пирогів із індичкою – спокійненько собі готувалася.

– Що-що? – перепитав Джордж Ірвінсон.

Біля раковини Донні Кіґан чистив картоплю і демонстрував свою відразу гучним реготом.

– Я нічого не чув, – сказав Ірвінсон.

Донні знову засміявся. Рудольф роздратовано на нього зиркнув.

– Ти зараз цю картоплю на нінащо переведеш, кретине.

– Гик-гик-гик!

Бух!

– А цього разу ти почув?

Ірвінсон лише похитав головою. Раптом Рудольфу стало страшно. Ці звуки долинали з Ящика – який, звісно, як він мав вірити, наповнений сухим сіном. Ніфіґа подібного. В ящику сидів той великий хлопчик, якого, як розповідали вранці, застукали за мужолозтвом з іншим хлопчиком, який намагався викупити їхню свободу днем раніше. Казали, що здоровило осатанів, перш ніж Баст гепнув його по кумполу. Дехто ще розповідав, ніби він не просто зламав Бастові руку; казали, що він розчавив її на фарш. Це звісно ж була брехня, мала бути, але…

БУХ!

Цього разу Ірвінсон озирнувся. І раптом Рудольф зрозумів, що йому дуже треба в туалет. І що робити свої справи він піде аж на третій поверх. І не виходитиме звідти дві, а то й три години. Він відчував наближення темряви – абсолютної темряви.

БУХ-БУХ!

Нахуй пироги з індичкою.

Рудольф зняв свій фартух, кинув його на стільницю, де вимочував засолену тріску на завтрашню вечерю, і пішов до виходу.

– Ти куди? – спитав Ірвінсон.

Голос його раптом став дуже писклявим. Він тремтів. Праворуч Донні Кіґан скажено чистив картоплини завбільшки з регбістський м’яч «НЕРФ»[200]200
  «НЕРФ» («NERF») – серія іграшок, вперше створена 1969 року компанією «Hasbro» (тоді ще «Hassenfeld Brothers»).


[Закрыть], зменшуючи їх до розмірів м’ячиків для гольфу «Спалдінг», мокре волосся спадало йому на очі.

БУХ! БУХ! БУХ-БУХ-БУХ!

Рудольф не відповів на запитання Ірвінсона, і коли опинився на сходовому майданчику другого поверху – уже біг. Важкі часи настали в Індіані, робота траплялася рідко, а Сонячний Ґарднер платив готівкою.

Тим не менш, Рудольф міркував, чи не час знайти нову роботу, ви можете сказати: «Заберіть мене звідси».

5

Бух!

Засув на кришці Ящика, що скидалася на дверцята голландської пічки, зламався навпіл. Раптом між Ящиком і дверима виникла темна щілина. На деякий час усе стихло. А тоді:

БУХ!

Нижній засув заскрипів, вигинаючись.

БУХ!

Зламався.

Двері Ящика зі скрипом повернулися на своїх великих недоладних петлях. Дві величезні, густо зарослі ноги висунулися назовні підошвами догори. Довгі пазурі вп’ялися в порох.

Вовк заходився вилазити.

6

Полум’я рухалося перед Джековими очима вперед-назад, вперед-назад, вперед-назад. Сонячний Ґарднер зараз був чимось середнім між сценічним гіпнотизером і якимось актором минулих часів, що грав головну роль у біографії Великого Вченого в «Пізньому Шоу». Можливо, Пол Муні[201]201
  Пол Муні (1895—1967) – американський артист кіно й театру єврейського походження. Лауреат премії «Оскар». Народився у Львові, що тоді перебував у складі Австро-Угорської імперії.


[Закрыть]. Це було кумедно – Джек, напевно, розсміявся б, якби йому не було так страшно. А може, він усе одно розсміявся б.

– У мене є кілька запитань до тебе, і ти даси на них відповіді, – сказав Ґарднер. – Містер Морґан сам може витягнути з тебе правду – жодних сумнівів, але я хотів би позбавити його зайвих клопотів. Тож… як давно ти вмієш Мігрувати?

– Я не знаю, про що ви.

– Як давно ти вмієш Мігрувати на Території?

– Я не розумію, про що ви кажете.

Полум’я наблизилося.

– Де нігер?

– Хто?

– Нігер! Нігер! – заволав Ґарднер. – Паркер. Паркус. Як він там себе називає. Де він?

– Я не знаю, про кого ви кажете.

– Сонні, Енді, – закричав Ґарднер: – Розв’яжіть його ліву руку. Простягніть її до мене.

Ворвік нахилився над Джековим плечем і щось зробив. Через секунду вони розігнули притиснуту до попереку руку Джека. Вона затерпла, і тепер її наче кололи голками і шпильками. Джек спробував опиратися, але це не мало сенсу. Вони випростали її.

– Тепер розчепірте його пальці.

Сонні відтягнув безіменний палець та мізинець в один бік; Ворвік – указівний і середній – в інший. Ґарднер підніс вогник «Зіппо» до перетинки в основі утвореної букви V. Гострий біль затиснув лещатами ліву руку і, здавалося, понісся всім тілом. Солодкий запах смаленого поплив угору. Це він. Горить. Він.

Минула вічність, перш ніж Ґарднер забрав запальничку і захряснув кришку. Тонкі намистинки поту запорошили його лоб. Він важко дихав.

– Дияволи кричать перед тим, як піти, – сказав він. – О так, вони справді кричать. Хіба ні, хлопчики?

– Так, хвала Господу, – сказав Ворвік.

– Ви забили цей цвях, – додав Сонні.

– О так, я це знаю. Дійсно, забив. Я знаю таємниці хлопчиків і дияволів. – Ґарднер хихикнув, а тоді нахилився так, що його обличчя опинилося за якийсь дюйм від Джека. Ядучий аромат одеколону вдарив Джекові в ніс. Яким би жахливим він не був, це все одно краще, ніж запах власної паленої плоті. – Отже, Джеку, як давно ти Мігруєш? Де нігер? Що відомо твоїй матері? Хто тобі розповів? Що розповів тобі нігер? Почнімо з цього.

– Я не знаю, про що ви кажете.

Ґарднер вищирився.

– Хлопчики, – сказав він, – ми ще не змогли осяяти душу цього юнака сонячним світлом. Прив’яжіть його ліву руку і звільніть праву.

Сонячний Ґарднер знову відкинув кришку запальнички й чекав, поки виконають його наказ, злегка погладжуючи великим пальцем коліщатко.

7

Джорд Ірвінсон і Донні Кіґан досі залишалися на кухні.

– Там щось є, – знервовано сказав Джордж.

Донні промовчав. Він закінчив чистити картоплю і грівся біля духовок. Він не знав, що робити. Далі коридором відбувалася Сповідь, і йому хотілося бути там – там безпечно, а тут він дуже і дуже нервувався – але Рудольф їх не відпускав. Краще залишатися на місці.

– Я щось почув, – додав Джордж.

Донні загиготів:

– Гик! Гик! Гик!

– Боже, твій сміх мене доводить до сказу, – скрикнув Джордж. – У мене під матрацом лежить новий випуск «Капітана Америки». Я дам тобі його почитати, якщо визирнеш на вулицю.

Донні похитав головою і знову заіржав, як осел. Джордж поглянув на двері. Звуки. Шкрябання. Ось що це таке. Шкрябання у двері. Схоже на пса, який хоче, аби його впустили. Загублене, бездомне цуценя. От тільки як загублене, бездомне цуценя могло шкрябати зверху дверей семи футів заввишки?

Джордж підійшов до вікна і визирнув надвір. Він не міг нічого розрізнити в мóроці. Ящик був лише темнішою тінню серед тіней. Джордж попрямував до дверей.

8

Джек кричав так голосно і сильно, що подумав, ніби ось-ось надірве горлянку. Тепер до них приєднався ще й Кейсі зі своїм хитким животом, і для них це було добре, бо тільки втрьох Кейсі, Ворвік і Сонні Сінґер могли дати раду руці Джека і тримати її над вогнем.

Коли Ґарднер забрав запальничку цього разу, на руці Джека набряк чорний пухир завбільшки з четвертак.

Ґарднер підвівся, узяв зі столу конверт, підписаний «ДЖЕК ПАРКЕР», і приніс його назад. Дістав гітарний медіатор.

– Що це?

– Медіатор, – ледь вимовив Джек.

Руки страшенно пекли.

– Що це на Територіях?

– Я не знаю, про що ви.

– Що це?

– Кулька. Ви що, сліпий?

– На Територіях це іграшка?

– Я не…

– Люстерко?

– …знаю…

– Дзиґа, що зникає, якщо її розкрутити?

– …про що…

– ЗНАЄШ! ЗНАЄШ, ПЕДРИЛО! ГАДЮЧИЙ ВИПЛОДКУ!

– …кажете.

Ґарднер дав Джекові ляпаса. Дістав срібний долар. Його очі блищали.

– Що це?

– Щаслива монета, яку мені подарувала тітка Гелен.

– Що це на Територіях?

– Коробка «Райс Кріспіс».

Ґарднер підняв запальничку.

– Твій останній шанс, хлопче.

– Вона перетворюється на вібрафон[202]202
  Вібрафон – ударний музичний інструмент із клавішами.


[Закрыть] і грає «Скажений ритм»[203]203
  «Скажений ритм» («Crazy Rhythm») – популярна музична композиція, написана 1928 року Ірвіном Сізарем, Джозефом Меєром та Роджером Вульфом Каном. Належить до джазового стандарту.


[Закрыть].

– Тримайте його правицю, – крикнув Ґарднер.

Джек опирався, але врешті-решт вони випростали його руку.

9

Пироги з індичкою почали підгорати.

Джордж Ірвінсон стояв біля дверей майже п’ять хвилин, намагаючись заспокоїтися і відчинити їх. Більше ніхто не шкрябався.

– Що ж, я покажу тобі, що боятися нема чого, боягузливе курча! – із запалом вигукнув Джордж. – Коли сила твоя в Господі, нема чого боятися!

Із цією рішучою заявою ВІН ВІДЧИНИВ ДВЕРІ. Величезна, заросла шерстю похмура істота стояла на порозі. Її глибокі очниці палахкотіли червоним. Джордж поглядом простежив за лапою, що здійнялася у вітряній осінній пітьмі, а тоді опустилася. У кухонному світлі зблиснули шестидюймові пазурі. Вони відірвали голову Джорджа Ірвінсона від шиї і швиргонули через усю кімнату. Розбризкуючи кров, вона вдарилася об черевики Донні Кіґана. Той реготав, божевільно реготав.

Вовк стрибнув у кухню, приземлившись на всі чотири лапи. Проскочив повз Донні Кіґана і, навіть не глянувши на нього, вилетів у коридор.

10

Вовк! Вовк! Просто тут і зараз!

Так, це голос Вовка звучав у його голові, але він був глибшим, багатшим і більш вольовим, ніж той, який Джек чув. Він розрізав туман болю в голові, як швейцарський ніж.

Джек подумав: «Вовк біжить за Місяцем». Із цією думкою у свідомість прийшли тріумф і смуток.

Сонячний Ґарднер глянув угору, і його очі звузилися. Тієї миті він сам скидався на звіра – звіра, що відчув вітер небезпеки.

– Превелебний? – спитав Сонні. Дихав він важко, а зіниці розширилися до максимуму. «Він насолоджується, – подумав Джек. – Якщо я почну говорити, Сонні розчарується».

– Я щось почув, – сказав Ґарднер. – Кейсі, іди й глянь, що там на кухні та в спільній кімнаті.

– Добре.

Кейсі пішов. Ґарднер знову поглянув на Джека:

– Я скоро збираюся поїхати в Мансі, де хочу, побачивши містера Морґана, негайно повідомити йому певну інформацію. Тож краще поговори зі мною, Джеку. Звільни себе від подальших страждань.

Джек подивився на нього, сподіваючись, що скажені удари серця не відбиваються ні на обличчі, ні в пульсації жили на шиї. Якщо Вовк вирвався з Ящика…

Ґарднер тримав в одній руці медіатор, який дав Джекові Спіді, а в другій – монету, яку хлопчик отримав від капітана Фаррена.

– Що це таке?

– Коли я переношусь, вони обертаються на черепахові яйця, – сказав Джек і зареготав – дико, істерично.

Обличчя Ґарднера потемніло від злоби.

– Зв’яжіть йому руки, – сказав він Сонні та Енді. – Зв’яжіть йому руки і зніміть із цього гадючого виплодка штани. Погляньмо, якої він заспіває, коли ми підсмалимо його яйця.

11

Гек Баст смертельно знудився на сповіді. Він чув це і раніше, усі ці дрібні грішки. Я поцупив гроші з маминої сумочки, я курив косяки на шкільному подвір’ї, ми виливали в паперовий пакет клей і нюхали його. Я робив те, я робив се. Дитячі штучки. Жодної схвильованості. Нічого такого, що могло б відірвати його думки від болю в руці. Гек хотів спуститися вниз, попрацювати над цим Сойєром. А тоді б вони взялися за великого придурка, який захопив його зненацька і скалічив його гарну праву руку. Так, поратися коло великого придурка було б справжньою насолодою. Краще за все мати під рукою набір болторізів.

А поки що пацан на ім’я Вернон Скада дзижчав:

– …тож ми з ним побачили ключі в замку, ви розумієте про що я… От він і почав: «Давай застрибнемо в цю лярву і об’їдемо квартал». Але я знав, що це неправильно, і сказав про це, а він: «Ти всього-на-всього боягузливе курча». Я на те: «Ні, не боягуз, – якось так. А він: – Доведи! Доведи!» «Не буду я цупити авто покататися», – кажу я, а він…

«Боже правий», – подумав Гек.

Рука справді горіла від болю, а його знеболювальні таблетки залишилися в кімнаті. У дальньому кутку кімнати він бачив, що Пібоді, позіхаючи, вивернув щелепу.

– От ми і поїхали навколо кварталу, а він мені…

Двері розчахнулися всередину з такою силою, що злетіли з петель. Вдарилися об стіну, відскочили, впали на хлопчика на ім’я Том Кесіді, звалили його на підлогу і придавили. Щось заскочило до спільної кімнати. Спершу Гек Баст подумав, що це найбільший у світі блядський пес, якого він тільки бачив. Хлопчики закричали і посхоплювалися зі стільців… а тоді застигли. Широко розплющені очі не вірили побаченому – на задніх лапах стояв звір, на якого перекинувся Вовк: розірвані чіноси та картата сорочка досі висіли на ньому.

Вернон Скада витріщався на нього – очі на вирла, щелепа відвисла.

Вовк завив. Блискучі очі дивилися на хлопчиків, що задкували від нього. Педерсон кинувся до дверей. Височенний Вовк – його маківка майже торкалася стелі – рухався з незбагненною швидкістю. Махнув товстою, мов важелезна балка, рукою. Пазурі проробили рів у спині Педерсона. На мить усі чітко побачили його хребет – він скидався на закривавлений шнур-подовжувач. Кров залила стіни. Педерсон ступив один великий непевний крок у коридор і впав.

Вовк обернувся… і його палаючі очі спинилися на Гекові Басті. Гек різко підскочив на позбавлені нервів ноги, витріщившись на цей волохатий червоноокий жах. Він знав, хто це… чи принаймні ким він мав бути. Гек віддав би що завгодно, тільки б йому знову стало нудно.

12

Джек знову сидів на стільці, а обпечені пульсуючі руки знову притиснулися до спини – Сонні міцно зв’язав гамівну сорочку, розстібнув Джекові чіноси і спустив їх донизу.

– Тепер, – сказав Ґарднер, піднявши «Зіппо» так, щоб Джек її бачив, – слухай мене, Джеку, і слухай уважно. Я знову збираюся поставити тобі декілька запитань. І якщо ти не відповіси на них чесно і правильно, то спокуса содомії більше ніколи перед тобою не постане.

Сонні Сінґер, почувши це, скажено зареготав. У його тьмяних, напівмертвих очах знову спалахнула хіть. Він витріщився на Джекове обличчя з якоюсь хворою жадобою.

– Превелебний Ґарднере! Превелебний Ґарднере! – Це був Кейсі, і він був стривожений.

Джек знову розплющив очі.

– Там нагорі якийсь рейвах!

– Не відривай мене.

– Донні Кіґан, як псих, регоче на кухні! А ще…

– Він же сказав його не відривати, – сказав Сонні. – Ти що, не чув?

Але Кейсі був надто враженим, щоб замовкнути.

– …і судячи зі звуків, у спільній кімнаті якийсь заколот! Крики! Горлання! Схоже, наче…

Раптом свідомість Джека заповнив крик неймовірної сили та життєвої енергії.

– Джекі! Де ти? Вовк! Де ти просто тут і просто зараз?

– …туди увірвалася ціла зграя собак.

Тепер Ґарднер поглянув на Кейсі – вирячені очі, губи міцно стиснуті.

– Кабінет Ґарднера. Підвал! Там, де ми були раніше.

– Сходами ВНИЗ, Джекі?

– Сходи. Сходами вниз! Вовку!

– Просто тут і просто зараз!

Ось так; Вовк зник із його голови. Зі сходів Джек чув удари і крики.

– Превелебний Ґарднере, – спитав Кейсі. Його зазвичай червоне обличчя стало геть білим. – Первелебний Ґарднере, що це? Що…

– Замовкни! – крикнув Ґарднер, і Кейсі відскочив, наче йому дали ляпаса – широко розплющені очі, сповнені образи, гігантська щелепа затремтіла. Ґарднер проскочив повз нього і пішов до сейфа. Звідти він дістав величезний револьвер, який засунув за пояс. Уперше Превелебний Сонячний Ґарднер здавався наляканим і збитим з пантелику.

Нагорі щось розбивалося на друзки, лунали крики. Очі Сінґера, Ворвіка і Кейсі нервово здійнялися до стелі – вони скидалися на збентежених відвідувачів бомбосховища, котрі почули, як зростає свист над їхніми головами.