Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 50 страниц)

Розділ двадцять другий
Проповідь

1

О п’ятій по обіді коридором пролунав електричний дзвінок – довге, невиразне дзеленчання. Вовк підскочив зі свого ліжка і так сильно вдарився головою об залізну горішню раму, що штурханом розбудив сонного Джека.

Десь за п’ятнадцять секунд дзвінок змовк, і тут заходився кричати Вовк.

Хитаючись, він побрів у куток і схопився руками за голову.

– Погане місце, Джеку! – кричав він. – Погане місце просто тут і зараз. Треба втекти звідси ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ!

У стіну загрюкали.

– Стули пельку, бовдуре!

З того боку долинуло пронизливе кінське іржання.

– Тепер ваші душі осяює сонячне світло. І зважаючи на те, як горлає здоровило, сяє воно добре. – Знову гиготливий, пронизливий сміх, що більше скидався на крик жаху.

– Погано, Джеку! Вовк! Джейсон! Погано! Погано, погано… – Двері відчинялися з обох боків коридору. Джек чув, як гримлять взуті у важкі черевики «Дому Сонця» ноги.

Хлопчик зіскочив із верхнього ліжка, змушуючи себе рухатись. Він відчував, що наближається до реальності звивистим шляхом – ще не прокинувся, але вже й по-справжньому не спить. Рухаючись через маленьку кімнатку до Вовка, він просувався не крізь повітря, а ніби крізь сироп «Каро»[175]175
  «Каро» – солодкий кукурудзяний сироп.


[Закрыть].

Він почувався таким утомленим… дуже-дуже втомленим.

– Вовку, – сказав Джек. – Вовку, припини.

– Не можу, Джекі, – ридав Вовк, дедалі стискаючи голову руками, наче беріг її від вибуху.

– Ти мусиш, Вовку. Нам зараз треба вийти в коридор.

– Не можу, Джекі, – заливався слізьми Вовк. – Це погане місце, погані запахи…

З коридору, хтось – Джек подумав, що це Гек Баст – закричав:

– На сповідь!

– На сповідь! – крикнув іще хтось, і вже всі підхопили:

– На сповідь! На сповідь!

Це звучало, як дивний футбольний речитатив.

– Якщо ми хочемо втекти звідси, не втративши власні шкури, треба залишатися спокійними.

– Не можу, Джекі, не можу залишатися спокійним, погано…

Їхні двері могли відчинитися будь-якої миті, й тут опинилися б Баст або Сонні Сінґер… а може, й обидва. Вони ж не «вийшли на сповідь», чим би це не було. І хоча новачкам у «Домі Сонця» дозволялося часом відникувати протягом акомодаційного періоду, але Джек вважав, що їхні шанси на втечу зростуть, якщо вони якомога швидше увіллються в систему. З Вовком це було не так просто. «Боже, я шкодую, що втягнув тебе в це, здоровило, – подумав Джек. – Але маємо що маємо. І якщо ми не опануємо ситуацію, вона пануватиме над нами. Тож якщо буду з тобою жорстоким, це на твоє ж благо, – додав він сам про себе. – Я сподіваюся».

– Вовку, – прошепотів він. – Ти хочеш, щоб Сінґер знову почав мене бити?

– Ні! Джеку, ні…

– Тоді тобі краще вийти в коридор разом зі мною, – сказав Джек. – Ти маєш пам’ятати, що від того, як поводишся ти, багато в чому залежить ставлення Сінґера і того хлопця, Баста, до мене. Сінґер побив мене через твої камінці.

– Хтось може і його вдарити, – сказав Вовк тихим, м’яким голосом, але очі його раптом звузилися і помаранчево спалахнули. На мить Джек помітив блиск білих зубів між Вовковими губами – і не тому, що Вовк усміхався: у нього почали рости зуби.

– Навіть не думай про це, – жорстко відрізав Джек. – Так стане ще гірше.

Вовк прибрав руки від голови.

– Джеку, я не знаю…

– Ти спробуєш? – спитав Джек. Він кинув ще один різкий погляд на двері.

– Я спробую, – з тремтінням прошепотів Вовк. У його очах застигли сльози.

2

Коридор верхнього поверху міг би наповнюватися пізньо-вечорнім світлом, але цього не було. На вікнах наприкінці коридору стояв якийсь фільтр – хлопчики могли визирнути надвір, туди, де було справжнє сонячне світло, але всередину воно не проникало. Здавалося, воно падало мертвим на вузькі підвіконня цих великих вікторіанських вікон.

Сорок хлопчиків стояли перед двадцятьма дверима – по десять з кожного боку коридору. Джек та Вовк з’явилися набагато пізніше за решту, але їхнього запізнення не помітили. Сінґер, Баст і двоє інших хлопців знайшли боксерську грушу й ні на кого більше не звертали уваги.

Жертвою став вузькогрудий хлопчак років п’ятнадцяти в окулярах. Засоромлений, він стояв у центрі уваги зі спущеними до чорних черевиків чіносами. Трусів на ньому не було.

– Ти вже перестав? – спитав Сінґер.

– Я…

– Стули пельку! – закричав інший хлопець із компанії Сінґера і Бласта. Усі четверо носили блакитні джинси, а не чіноси, і чисті білі светри під горло. Джек потім дізнався прізвище того, хто кричав, – Ворвік. А четвертого товстуна звали Кейсі.

– Коли ми захочемо, щоб ти говорив, ми скажемо! – закричав Ворвік. – Ти досі смикаєш тхора, Мортоне?

Мортон тремтів, але мовчав.

– ВІДПОВІДАЙ ЙОМУ! – заволав Кейсі.

Це був череватий хлопець, що трохи скидався на зловісного Крутя[176]176
  Круть – персонаж дитячого роману Льюїса Керолла «Пригоди Аліси в Дивокраї». Має брата близнюка Вертя.


[Закрыть].

– Ні, – прошепотів Мортон.

– ЩО? ГОЛОСНІШЕ! – закричав Сінглер.

– Ні! – простогнав Мортон.

– Якщо витримаєш цілий тиждень, отримаєш труси назад, – відказав Сінґер із таким виглядом, наче робить величезну послугу тому, хто цього не вартий. – Тепер одягни штани, мале гівно.

Мортон із сопінням нахилився і підтягнув штани. Хлопці пішли на сповідь та вечерю.

3

Сповідь відбувалася у великий кімнаті з порожніми стінами навпроти їдальні. Звідти просочувалися запахи тушкованих бобів та хот-догів. Вони зводили з розуму – Джек бачив, як ритмічно роздуваються ніздрі Вовка. Уперше за сьогодні його тьмяний погляд спалахнув цікавістю.

Джек набагато сильніше переймався через «сповідь», ніж демонстрував Вовку. Поки він лежав на горішньому ліжку, заклавши руки під голову, то побачив щось чорне у верхньому куті кімнати. Джеку спершу здалося, що це якийсь дохлий жучок чи шкаралупки від його панцира, – хлопчик вирішив, що зблизька побачить павутину, в яку потрапила комаха. Придивившись, він збагнув, що це таки «жучок», але зовсім не природного походження. Маленький старомодний мікрофон, прикручений до стіни рим-болтом. Від нього до нерівної дірки в гіпсі стіни тягнувся дріт. Ніхто не завдав собі клопоту хоч якось його приховати. Просто частина сервісу, хлопці. Сонячний Ґарднер Почує Кожного.

Після «жучка» та огидної сцени з Мортоном у коридорі, Джек очікував, що сповідь буде злою, можливо, страшною, ворожою подією. Хтось, може, навіть Сонячний Ґарднер, хоча, ймовірніше, Сонні Сінґер чи Гектор Баст, спробують змусити його визнати, що він уживав наркотики, вдирався посеред ночі в будинки, грабував перехожих, плював на всі тротуари, які тільки міг знайти, і грався із собою після важкого дня. Навіть якщо він нічого такого не робив, вони все одно його дійматимуть, поки він не визнає цього. Вони намагатимуться зламати його. Джек вважав, що витримає таке випробування, а от щодо Вовка певен не був.

Але найбільше його тривожило нетерпіння, з яким хлопчики «Дому Сонця» очікували на сповідь.

Коло довірених – хлопчики в білих гольфах – сіли поближче до центру кімнати. Джек роззирнувся навколо і побачив, що всі з безмозким очікуванням витріщаються на прочинені двері. Він думав, що це очікування стосується вечері – пахло дуже-дуже смачно, особливо після всіх цих тижнів випадкових гамбургерів, що перемежовувалися величезними порціями нічого. У кімнату жваво зайшов Сонячний Ґарднер, і Джек побачив, що атмосфера очікування змінилася на насолоду. Очевидно, чекали вони не на вечерю. Мортон, який ще п’ятнадцять хвилин тому стояв зі спущеними до литок штанами у горішньому коридорі, тепер майже сяяв від щастя.

Хлопчики скочили на ноги. Вовк продовжував сидіти з приголомшеним і наляканим виглядом (ніздрі роздималися), аж поки Джек не схопив його за сорочку і підняв.

– Роби як вони, Вовку, – пробурмотів він.

– Сядьте, хлопчики, – промовив усміхнений Ґарднер. – Будь ласка, сядьте.

Усі сіли. На Ґарднері були полинялі сині джинси та розстібнута сліпучо-біла сорочка навипуск. Він дивився на дітей з м’якою посмішкою, а ті переважно дивилися на нього з абсолютним обожненням. Джек запримітив хлопчика – тонкі, маленькі руки, білі, як порцеляна дядька Томмі, скошене підборіддя, хвилясте каштанове волосся, що утворювало вдовиний мис[177]177
  Вдовиний мис – лінія росту волосся на лобі у формі трикутника. Термін походить від англійського повір’я, начебто власниці такої зачіски мають пережити своїх чоловіків.


[Закрыть] над бровами. Той відвернувся і затулив рот, ховаючи смішинку, і Джеку полегшало. Вочевидь, не всіх захопив потік того, що відбувалося тут… але багатьох таки захопив. А їх таки добряче обробили, судячи з усього. Якийсь хлопчак із великими нерівними зубами дивився на Сонячного Ґарднера з безмежною догідливістю.

– Помолімося. Геку, ти почнеш?

Гек розтулив рот. Молився він швидко, механічно. Ніби ти слухаєш запис «Набери-і-помолись», начитаний дислексиком. Попросивши Бога допомагати їм у дні та тижні прийдешні, пробачати їм їхні гріхи та допомагати стати кращими людьми, Гек Баст протараторив: «Вім’яісусаамінь» – і сів.

– Дякую, Геку, – сказав Ґарднер.

Він узяв стілець без билець, повернув його і вмостився верхи, наче ковбой з вестернів Джона Форда[178]178
  Джон Форд (1894—1973) – відомий американський кінорежисер, письменник, майстер вестерну. Здобув чотири «Оскари» за найкращу режисуру. Рекордсмен за кількістю Оскарів у цій номінації. Найвідоміші фільми – «Диліжанс», «Грона гніву», «Моя люба Клементіна».


[Закрыть]. Сьогодні він був сама чарівність; безплідне, зациклене на собі божевілля, яке Джек бачив уранці, майже минулось.

– Послухаймо дванадцять сповідей. Будь ласка. Не більше. Енді, ти нам допоможеш?

Ворвік з ідіотичним виразом побожності на обличчі зайняв місце Гека.

– Дякую вам, Превелебний Ґарднере, – промовив він і поглянув на хлопців. – Сповідь. Хто почне?

Шарудіння, човгання… а тоді почали підводитися руки. Дві… шість… дев’ять.

– Рой Овдерсфельт, – вирішив Ворвік.

Рой Овдерсфельт, високий хлопчик із великим, як пухлина, прищем на кінчику носа, підвівся і заламав перед себе худющі руки.

– Минулого року я вкрав з маминого гаманця десять баксів, – оголосив він високим, верескливим голосом. Брудна, уражена лишаєм рука підвелася до обличчя, торкнулася прища, страшно дряпнула. – У «Чарівному шансі» я розміняв їх на четвертаки і грався на всіх тих автоматах на кшталт «Пакмена» чи «Лазерного удару», аж доки монетки не закінчилися. Мама відклала ті гроші, щоб оплатити рахунок за газ, і тому у нас на деякий час вимкнули опалення. – Він блимнув на всіх очима. – І тоді мій брат захворів і потрапив у лікарню в Індіанаполісі з пневмонією! Бо я вкрав ті гроші! Це моя сповідь. – Рой Овдерсфельт сів.

Сонячний Ґарднер спитав:

– Рою можна пробачити?

Хлопчики хором відповіли:

– Рою можна пробачити.

– Хлопчики, тут хто-небудь може йому пробачити?

– Ніхто!

– Хто може йому пробачити?

– Бог, владою, наданою його Сину Ісусу.

– Ти молитимешся Ісусу, аби він заступився за тебе? – спитав Ґарднер Овдерсфельта.

– Авжеж, буду! – скрикнув Рой Овдерсфельт нерівним голосом і знову шкрябнув прища. Джек помітив, що Рой Овдерсфельт плаче.

– І коли наступного разу прийде твоя мама, ти розповіси їй, що згрішив перед нею та молодшим братиком, згрішив перед лицем Господа, і ти каєшся в цьому так сильно, як тільки можеш.

– Так і буде!

Сонячний Ґарднер кивнув Енді Ворвіку.

– Сповідь, – сказав той.

Коли на початку сьомої вечора сповіді закінчилися, майже всі, крім Джека та Вовка, попідводили руки, сподіваючись зізнатися у своїх гріхах аудиторії. Хтось зізнався в дрібній крадіжці. Інші розповіли про те, як вони вкрали лікер і пили його, поки їх не знудило. Звісно, багато хто зізнався у вживанні наркотиків.

Викликав їх Ворвік, але всі дивилися на Сонячного Ґарднера, шукаючи його схвального погляду, і говорили… говорили… говорили…

«Він привчив їх любити свої гріхи, – стривожено подумав Джек. — Вони люблять його, мріють про його похвальбу, і, гадаю, досягти її вони можуть, лише зізнаючись у гріхах. Дехто з цих невдах, напевно, вигадує свої злочини».

Запахи з їдальні посилювались. Шлунок Вовка постійно скажено бурчав. Одного разу, поки заплаканий хлопчик розповідав, як поцупив «Пентхауз», щоб роздивитися брудні картинки, як він їх назвав, блудних жінок, шлунок Вовка забурчав так голосно, що Джек штурхонув його ліктем.

Після останньої сповіді Сонячний Ґарднер виголосив коротку мелодійну молитву. Потім стояв біля дверей – простий, але сліпучо яскравий у джинсах та білій шовковій сорочці, – поки діти виходили. Коли повз нього пройшли Джек та Вовк, він схопив Джека за зап’ястя.

– Ми раніше вже зустрічалися.

«Сповідайся», – вимагали очі Сонячного Ґарднера.

І Джек відчув бажання виконати наказ.

О так, ми знайомі, так. Ти шмагав мою спину до крові.

– Ні.

– О так! – сказав Ґарднер. – О так. Ми раніше зустрічалися. У Каліфорнії? У Мені? Оклахомі? Де?

Сповідайся.

– Я не знаю, – відповів Джек.

Ґарднер загиготів. І Джек раптом подумки побачив, що Сонячний Ґарднер і гигоче, і танцює, і ляскає батогом.

– Те ж саме казав Петро, коли його попросили визнати Ісуса Христа, – промовив Ґарднер. – Але Петро збрехав. І ти теж, я гадаю. Це було в Техасі, Джеку? Ель Пасо? Це трапилося в Єрусалимі в іншому житті? На Голгофі – на «Череповищі»?

– Кажу ж вам…

– Так, так, знаю, ми лише щойно зустрілися. – Ще один смішок. Вовк – Джек бачив це, – відсунувся від Сонячного Ґарднера настільки далеко, наскільки це дозволяв дверний отвір. Через запах. Насичений, нудотний запах чоловічого одеколону. А під ним – запах божевілля.

– Я ніколи не забуваю обличчя, Джеку. Я ніколи не забуваю обличчя або місця. Я згадаю, де ми зустрічалися.

Він перевів погляд із Джека на Вовка – той завив і відсунувся, – а тоді знову на Джека.

– Насолоджуйся вечерею, Джеку. Насолоджуйся вечерею, Вовку. Ваше справжнє життя в «Домі Сонця» почнеться завтра.

На півдороги до сходів він обернувся.

– Я ніколи не забуваю місця та обличчя, Джеку. Я згадаю.

Джек холодно подумав: «Господи, сподіваюся, що ні. Може і згадаєш, але лише коли я буду за двісті миль від цієї сраної в’яз…»

Щось із силою врізалося в нього. Джек вилетів у коридор, навіжено розмахуючи руками, аби втримати рівновагу. Він ударився головою об голу бетонну підлогу, і в очах спалахнули зірочки.

Коли йому вдалося сісти, він побачив Сінґера і Баста, що стояли поруч і гиготіли. За ними був Кейсі, з-під білого гольфа якого випинався живіт. Вовк дивився на Сінґера і Баста, і щось у його напруженій позі насторожило Джека.

– Вовку, ні! – крикнув він різко.

Вовк обм’як.

– Ні, іди сюди, дурко, – сказав Гек Баст, сміючись. – Не слухай його. Підійди і випробуй мене, якщо хочеш. Завжди любив розігрітися перед обідом.

Сінґер зиркнув на Вовка і промовив:

– Облиш бовдура, Геку. То тільки тіло. – Він кивнув на Джека. – А ось голова. І голову ми маємо змінити. – Він поглянув униз, на Джека, упершись руками в коліна, схожий на дорослого, що збирається сказати кілька приємних слів дуже маленькій дитині. – І ми змінимо її, містере Джеку Паркере. Повірте мені.

– Відвали, задиркувате гівно, – навмисно грубо відповів Джек.

Сінґер відсахнувся, немов його вдарили. Фарба полізла від комірця вгору по шиї і залила обличчя. Загарчавши, Гек Баст ступив уперед.

Сінґер схопив Баста за руку. Не відводячи погляду від Джека, промовив:

– Не зараз. Пізніше.

Джек зіп’явся на ноги.

– Краще б ви до мене не лізли, – тихо сказав він їм обом, і хоч Гектор Баст лише ощирився, Сонні Сінґер виглядав наляканим. Можливо, він на мить побачив на обличчі Джека щось і сильне, і загрозливе – щось, чого в ньому не було ще два місяці тому, коли набагато молодший хлопчик покинув маленьке містечко Аркадія-Біч та попрямував на захід.

4

Джек вирішив, що дядько описав би обід – без жодної злоби – як зразок американської сільської кухні. Хлопчики сиділи за довгими столами, і їх обслуговували четверо чергових, що після сповіді перевдягнулися в чистий білий одяг.

Після чергової молитви нарешті принесли харч. Великі скляні супниці, повні тушкованих по-домашньому бобів, передавали вздовж чотирьох столів, паруючі тарілки з дешевими червоними хот-догами, супниці з часточками консервованого ананаса, багато картонних пакунків з молоком із позначками: «ПОЖЕРТВУВАНІ ТОВАРИ» та «МОЛОЧНА КОМІСІЯ ШТАТУ ІНДІАНА».

Вовк їв із похмурою зосередженістю – голова похилена, в одній руці шматок хліба, щоб нагортати їжу і вимочувати соус. На очах у Джека він ум’яв п’ять хот-догів і три порції твердих, як куля, бобів. Подумавши про їхню маленьку кімнатку без вікна, Джек поставив собі запитання, а чи не знадобиться йому протигаз цієї ночі. Зрозумів, що знадобиться, але не вірив, що попросить. Із жахом він спостерігав, як Вовк учетверте накладає боби собі на тарілку.

Після обіду всі хлопчики підвелися, вишикувалися в ряд і прибрали посуд. Джек поніс тарілки, недоїдений Вовком шматок хліба і два пакети з-під молока на кухню; він роззирався довкруги. Написи на пакетах підказали йому одну ідею.

Це місце не було ані в’язницею, ані виправною колонією. Це, ймовірно, щось на кшталт школи-інтернату, за якою мали наглядати перевіряльники. І кухня була місцем, куди око штату Індіани зазирало найчастіше. Ґрати на вікнах горішніх поверхів – гаразд. Ґрати на кухонних вікнах? Джек сумнівався. Виникло б надто багато запитань.

Кухня могла стати непоганим трампліном для втечі, тож він дуже уважно її роздивлявся. Вона мала вигляд майже такий самий, як і кухня в його школі у Каліфорнії. Підлога та стіни вкриті плиткою, великі раковини і стільниці з нержавійної сталі. Буфети завбільшки з ящики для овочів. Під однією зі стін стояла стара конвеєрна посудомийна машина. Троє хлопчиків уже працювали над цим припорошеним антикваріатом під наглядом чоловіка в білому одязі – кухаря. Чоловік був худим, блідим, зі щурячим обличчям. Цигарка без фільтра прилипла до його верхньої губи, і через це Джек записав його в можливі союзники. Він сумнівався, що Сонячний Ґарднер дозволяв хоч комусь зі своїх людей палити цигарки.

На стіні в рамці висів сертифікат про те, що ця громадська школа відповідає стандартам штату Індіани та уряду Сполучених Штатів.

І ні… ґрат на вікнах не було…

Схожий на щура чоловічок поглянув на Джека, відліпив цигарку від верхньої губи і кинув її в одну з раковин.

– Ти і твій приятель – свіжа риба, еге ж? – спитав він. – Що ж, скоро ви станете старою рибою. Риба в «Домі Сонця» старішає швидко, хіба ні, Сонні?

Чоловік зверхньо ощирився до Сонні Сінґера. Було абсолютно зрозуміло, що Сінґер не знав, як реагувати на таку посмішку; він мав розгублений і збентежений вигляд, як звичайний хлопчик.

– Ви знаєте, що вам заборонено розмовляти з хлопчиками, Рудольфе, – сказав він.

– Ти можеш запхати цю заборону собі в дупу або скрутити кульку і швиргонути в повітря, друзяко, – сказав Рудольф, ліниво пройшовшись поглядом по Сінґеру. – Ти знаєш це, так?

Сінґер поглянув на нього, губи його спершу затремтіли, потім вигнулись, а тоді міцно стиснулись. Він різко розвернувся.

– Вечірня проповідь, – з люттю гаркнув він. – Вечірня проповідь, ходімо, швидко, прибирайте все зі столів і виходьте в коридор, ми запізнюємося. Вечірня проповідь!

5

Хлопчики спускалися вузькими сходами, які освітлювали лампочки під дротяними дашками. Стіни вкривала волога штукатурка, і Джеку не подобалося, як закочуються очі у Вовка.

Однак підвал виявився для нього сюрпризом. Більшу його частину – а площа була величезною – перетворили на простору сучасну каплицю. Повітря було приємним – не надто теплим і не надто холодним. І свіжим. Джек чув гудіння вентиляторів, що стояли неподалік. П’ять церковних лавок розділяли центральний прохід, який вів до помосту з кафедрою і простим дерев’яним хрестом, що висів на пурпуровому оксамитовому тлі.

Десь грав орган.

Хлопчики тихенько посідали на лавки. Мікрофон на кафедрі мав на кінці великий професійний захисний екран. Джек бував із мамою в багатьох студіях звукозапису, де він терпляче сидів і читав книжку або робив домашні завдання, поки мама перезаписувала або виправляла нечіткі діалоги для телебачення. Саме тому він знав, що такий екран мав глушити фонові звуки. Подумав, як дивно бачити таке в каплиці релігійного інтернату для хлопчиків-волоцюг. Дві відеокамери стояли з боків кафедри, одна знімала правий профіль Ґарднера, а друга – лівий. Жодна цього вечора не працювала. На стінах висіли важкі пурпурові портьєри. Права була цілою, а в лівій виднівся скляний прямокутник. Джек побачив, як Кейсі згорбився над професійним звуковим пультом; біля його правої руки стояв шпульний магнітофон. Цієї ж миті Кейсі схопив навушники з пульта і натягнув їх на вуха.

Джек подивився вгору і побачив міцні балки, що утворювали шість простих арок. Між ними було встановлено білі дошки ДСП… звукоізоляція. Це місце скидалося на каплицю, але водночас було дуже ефективною телерадіостудією. Джек раптом подумав про Джиммі Сваґґерта, Рекса Гамбарда та Джека Ван Імпе[179]179
  Джиммі Сваґґерт, Рекс Гамбард, Джек Ван Імпе – відомі американські телеєвангелісти.


[Закрыть].

Люди, просто покладіть руки на телевізор — і ви ЗЦІЛИТЕСЯ!!!

Він відчув, що от-от вибухне сміхом.

Маленькі двері ліворуч від подіума прочинилися, і в залу зайшов Сонячний Ґарднер. Він був убраний у все біле – від маківки до п’ят. Джек бачив, що вирази облич хлопчиків варіюються від екзальтації до беззаперечного обожнення, але знову втримався від вибуху реготу. Біле видиво, що наближалося до кафедри, нагадало йому рекламу, яку він бачив у ранньому дитинстві. Йому здалося, що Сонячний Ґарднер схожий на чоловіка з реклами «Ґлед»[180]180
  «Ґлед» – американська компанія, яка спеціалізується на виробництві пакетиків та пластикових контейнерів. Усміхнений білявий чоловік середнього віку з реклами «Ґлед» – візитна картка компанії.


[Закрыть].

Вовк повернувся до нього і хрипло прошепотів:

– Що таке, Джеку? Ти пахнеш так, наче тобі дійсно смішно.

Джек так сильно пирхнув у затулену долоню, що пальцями потекли безбарвні шмарклі.

Сонячний Ґарднер, обличчя котрого світилося яскраво-червоним здоровим рум’янцем, гортав сторінки величезної Біблії, що лежала на кафедрі, певно, запавши в глибоку медитацію. Джек побачив розпечене, вкрите рубцями обличчя Гека Баста і вузьку підозрілу фізіономію Сонні Сінґера. Швидко посерйознішав.

Кейсі зі скляної будки з тривогою дивився на Ґарднера. І щойно Ґарднер відвів красиве обличчя від Біблії та спинив свої затуманені, мрійливі й абсолютно божевільні очі на пастві, Кейсі перемкнув тумблер. Бобіни великого магнітофона почали обертатись.

6

– Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, – заговорив низьким, задумливим голосом Сонячний Ґарднер.

Не май заздрости до беззаконних,

бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і, мов та зелена билина, пов’януть!

Надійся на Господа й добре чини,

замешкуй Території…[181]181
  Тридцять сьомий псалом.


[Закрыть]

(Джек відчув, як огидно підскочило в грудях серце.)

та правди дотримуй!

Хай Господь буде розкіш твоя,

і Він сповнить тобі твого серця бажання!

На Господа здай дорогу свою,

і на Нього надію клади,

і Він зробить…

Утримайсь від гніву й покинь пересердя,

не розпалюйся лютістю, щоб чинити лиш зло,

бо витяті будуть злочинці,

а ті, хто вповає на Господа, вспадкують Територію.

Сонячний Ґарднер згорнув книгу.

– Хай Господь додасть Його Благословення читанню Його Святих Слів.

Довго-довго він дивився на свої руки. У скляній кабіні Кейсі оберталися бобіни. А коли чоловік підвів погляд, Джек раптом почув, як він закричав:

Часом не з Кінґсленда? Ти ж не хочеш сказати, що перевернув цілий фургон Кінґслендського Елю, дурний цапиний хере? Ти ж не це хочеш сказати мені, прааааавда ж?

Сонячний Ґарднер пильно і переконливо вдивлявся у свою паству. Їхні обличчя були звернені до нього – круглі, витягнуті, побиті, прищаві, лукаві, чисті, юні, сповнені любові.

– Що це означає, хлопчики? Ви розумієте тридцять сьомий псалом? Ви розумієте цю повну любові пісню?

«Ні, – промовляли їхні обличчя – потайні і відкриті, чисті і спітнілі, вкриті прищами. – Не дуже, ми ж бо вчилися лише до п’ятого класу, а тоді брели дорогами… нас ловили… ми потрапляли в халепи… розкажи нам… розкажи нам…»

Раптово Ґарднер шокуюче загорлав у мікрофон:

– Це означає: НЕ ПАРСЯ!

Вовк відсахнувся і застогнав.

– Тепер Ви знаєте, що це означає, так? Ви, хлопчики, це вже чули, хіба ні?

– Так! – закричав хтось позаду Джека.

– О ТАК! – сяючи, луною повторив Ґарднер. – Не ПАРСЯ! НІЯКОГО ПОТУ! Це гарні слова, так, хлопчики? Це дуже гаааааааааааааарні слова, О ТАК!

– Так!.. ТАК!

– Псалом каже, щоб ви не ПЕРЕЙМАЛИСЯ злочинцями. НЕ ПАРСЯ! О ТАК! Каже, щоб ви не ПЕРЕЙМАЛИСЯ беззаконними. НІЯКОГО ПОТУ! Псалом каже, якщо ви ЙДЕТЕ до Бога і говорите з Богом, усе буде круто! Ви розумієте, хлопчики? Розумієте про що я?

– Так!

– Алілуя! – радісно щирячись, загорлав Гек Баст.

– Амінь! – закричав хлопчик із великими сонними очима за величезними лінзами окулярів.

Сонячний Ґарднер легко схопив мікрофон, знову нагадавши Джеку телепроповідника з Лас-Вегаса, і почав нервово та швидко ходити сценою. Час від часу він пританцьовував у чистих білих шкіряних черевиках; то ставав Діззі Ґілеспі, то Джеррі Лі Льюсісом, то Стеном Кентоном, то Джен Вінсент; його крутило в джайвовій лихоманці божественного одкровення.

– Тепер ви не повинні боятися! Так! Ви не повинні боятися тієї дитини, що захоче показати вам брудні картинки. Ви не повинні боятися того хлопця, що скаже, буцімто один косяк не нашкодить і ви будете боягузом, якщо не спробуєте! Так! Бо, коли Господь із вами, ви йдете з Господом. Правду я кажу?

– Так!!!

– О так! І коли ви йдете з Господом, ви говорите з Господом. Правду я кажу?

– Так!

– Я вас не чую. Правду я кажу?

– Так!!! – горлали вони на весь голос, а дехто ніби в трансі хитався вперед-назад.

– Якщо я кажу правду — алілуя!

– Алілуя!

– Якщо я кажу правду, скажіть «Так»!

– Так.

Вони хиталися вперед-назад, і Джек з Вовком безпорадно хиталися разом із ними. Джек бачив, що деякі хлопчики плакали.

– Чи є місце злочинцям у «Домі Сонця»? Є? Як ви гадаєте?

– Ні, сер! – закричав тонкий хлопчик із кривими зубами.

– Правильно! – Сонячний Ґарднер знову підійшов до кафедри. Професійним жестом висмикнув у себе з-під ніг дріт мікрофона і повернув його в затискач. – Це головне! Немає місця тут беззаконним, скажіть «Алілуя».

– Алілуя, – повторили хлопчики.

– Амінь, – погодився Ґарднер. – Господь сказав – він каже у книзі пророка Ісаї – що, як обіпретеся на Господа, ви підніметеся на небо – о так! з крилами орла, і ваша сила дорівнюватиме силі десятьох, і я скажу Вам, хлопчики, що «Дім Сонця» — гніздо для орлів. Можете сказати «О так!».

– О так!

Іще одна цезура. Сонячний Ґарднер схопився за краї кафедри, схилив голову, як у молитві, і розкішне сиве волосся струменіло по його плечах правильними хвилями. Коли він заговорив знову, голос його був тихим і замисленим. Він не підводив очей. Затамувавши подих, хлопчики слухали.

– Але в нас є вороги, – зрештою сказав Ґарднер. Це був шепіт, але мікрофон уловив його і точно передав.

Хлопчики зітхнули – шурхіт вітру в осінньому листі. Гек Баст, оскаженіло обертаючи очима, роззирався навколо; прищі стали настільки червоними, що він уже скидався на хлопчика, що підхопив тропічну лихоманку. «Покажіть мені цього ворога, – промовляло обличчя Гека Баста. – О так, давайте, покажіть мені ворога і просто… подивіться, що з ним трапиться!»

Ґарднер підвів погляд. Тепер його божевільні очі заповнилися слізьми.

– Так, ми маємо ворогів, – повторив він. – Двічі штат Індіана намагався мене прикрити. Ви знали про це? Радикальні гуманісти не можуть стерпіти, що я тут, у «Домі Сонця», вчу моїх хлопчиків любити Ісуса та їхню країну. Вони через це казяться, і хочете, я вам щось скажу, хлопчики? Ви хочете почути глибоко заховану, давню, темну таємницю?

Вони нахилилися вперед, не відводячи погляду від Ґарднера.

– Ми не просто казимо їх, – хрипло, по-змовницьки прошепотів Ґарднер. – Ми їх лякааааааааааааємо.

– Алілуя!

– О, так!

– Амінь!

В одну мить Сонячний Ґарднер знову схопив мікрофон і зірвався з місця. Вгору-вниз, назад-вперед! Часом він виконував тустеп[182]182
  Тустеп – танцювальний рух, що складається з двох швидких кроків із підскоком. Виконується в парі, в закритій позиції з просуванням по колу.


[Закрыть] не менш вдало, ніж якийсь актор менестрель-шоу в кейквоці[183]183
  Кейквок – негритянський танець під акомпанемент банджо, гітари або мандоліни. Попередник регтайму і джазу. Був особливо популярним у 1890—1910 роках.


[Закрыть] 1910 року! Ритмічно кидав словами в натовп, простягаючи руку спершу до хлопчиків, а тоді до неба, де Бог уже, ймовірно, підсунув крісло поближче, щоб послухати.

– Ми лякаємо їх, о так! Лякаємо їх так сильно, що вони повинні випити ще один коктейль, або викурити ще один косяк, або нюхнути ще одну доріжку кокаїну! Ми лякаємо їх, бо навіть розумні старі радикальні гуманісти, що заперечують Бога і ненавидять Ісуса, відчувають правду і любов Господа, а коли вони відчувають, то відчувають і запах сірки, що здіймається з їхніх власних пор, і їм цей запах не подобається, о ні! Тож вони і посилають сюди додаткових інспекторів, аби ті підкинули сміття під кухонні стільниці чи пустили гуляти підлогою кількох тарганів! Вони розпускають брудні чутки про те, як б’ють моїх хлопчиків! Вас б’ють?

– НІ! – обурено заревли вони, і Джек приголомшено помітив, що Мортон кричить із тим самим ентузіазмом, що і решта, хоча на його щоці вже почав розпливатися синець.

– Уявіть собі, вони прислали зграю хитрих репортерів із хитрих радикально-гуманістичних новин! – закричав Сонячний Ґарднер із гидливим подивуванням. – Вони прийшли сюди і сказали: «Окей, кого ми повинні розіп’яти сьогодні? Ми вже зробили сто п’ятдесят таких репортажів. Ми вміємо вимащувати брудом найправедніших, не хвилюйтеся щодо нас, просто дайте нам кілька косяків і кілька коктейлів і вкажіть нам правильний напрям».

– Але ж ми їх надурили, хіба ні, хлопчики?

Гуркіт – майже переможне схвалення.

– Вони не знайшли нікого, хто був би прикутим до балки в хліві, так? Вони не знайшли жодного хлопчика в гамівній сорочці, про що їм розповіли деякі шакали з диявольської шкільної ради. Вони не знайшли дітей із видертими нігтями чи поголених налисо, нічого такого! Вони лише знайшли кількох хлопчиків, які сказали, що їх шмагали, і їх СПРАВДІ шмагали, о так, їх шмагали, і готовий засвідчити перед троном Всемогутнього Господа з детектором брехні на кожній руці, бо Книга каже, що той, хто ШКОДУЄ різки своєї, РОЗБЕЩУЄ дитину, і якщо ви в це вірите, хлопчики, крикніть «Алілуя»!

– АЛІЛУЯ!

– Навіть Освітня Рада штату Індіани, попри те як сильно вони хотіли позбутися мене і очистити простір для диявола, навіть їм довелося визнати, що про шмагання Божий Закон і Штат Індіана кажуть одне: той, хто ШКОДУЄ різки своєї, РОЗБЕЩУЄ дитину! Вони знайшли ЩАСЛИВИХ ХЛОПЧИКІВ! Вони знайшли ЗДОРОВИХ хлопчиків. Вони знайшли хлопчиків, які хочуть ІТИ з Господом і ГОВОРИТИ з Господом. Ви можете сказати «Алілуя»?

Вони змогли.

– Ви можете сказати «О так!»?

Вони змогли і це.

Сонячний Ґарднер повернувся на подіум.

– Господь захищає тих, хто любить Його, і Господь не дасть зграйці обдовбаних прокомуністичних радикальних гуманістів забрати це місце відпочинку у втомлених, розгублених хлопчиків. Хтось зводить наклеп, брехню так званим новинарям, – сказав Ґарднер. – Я чув, як цю брехню повторювали в теленовинах, і хоча хлопчики, поливаючи нас брудом, побоялися оприлюднити свої обличчя перед камерами, я впізнав – о так! – я впізнав їхні голоси. Коли ти годуєш хлопчика, коли ніжно притискаєш його голову до грудей, якщо він ночами кличе маму, тоді, я вважаю, ти впізнаєш його за голосом. Цих хлопчиків уже немає з нами. Можливо, Господь пробачить їм – я сподіваюся, Він так і зробить, о так – але Сонячний Ґарднер – звичайна людина.

Він схилив голову, демонструючи, скільки сорому було в цьому зізнанні. Але коли він випростався, очі його досі палали, виблискуючи люттю.