Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 50 страниц)

Хлопці вже, швидше за все, поїхали. У Закляті Землі. Якщо так, то вони їх доб’ють, і Двійник Сонячного Ґарднера, Озмонд, звісно ж, видавить з Андерса все потрібне. Озмонд і його жахливий син. Мігрувати немає жодного сенсу.

Хіба що поглянути одним оком. Отримати задоволення, ставши знову Оррісом, хоча б на кілька секунд. І перевірити, звісно ж. Усе життя, від самого дитинства, йому доводилося все перевіряти.

Він роззирнувся, щоб переконатися, що Етерідж не вештається довкола, і зайшов у приміщення станції. Його зустрів темний, затхлий і неймовірно ностальгійний запах старого гриму і парусинових декорацій. На мить у Слоута промайнула думка, що йому вдалося не просто Мігрувати, а перенестися в ті далекі часи, коли вони з Філом Сойєром неймовірно захоплювалися театром.

Потім очі звикли до темряви, і він побачив незнайому, майже нудотну бутафорію – гіпсовий бюст Паллади для інсценізації «Крука», позолочену пташину клітку, книжкову шафу з намальованими корінцями книжок – і згадав, що перебуває в так званому малому театрі Школи Тайєра.

Слоут постояв, глибоко вдихаючи пил. Його погляд спинився на одному промінчику пилу, що просочувався крізь маленьке віконце. Світло затремтіло, потім раптово стало насиченішим, як від настільної лапми. Слоут перенісся на Території. В одну мить – раз, і перенісся. Швидкість цієї Міграції його вразила. Зазвичай виникала пауза, відчуття переходу з одного місця в інше. Ця пауза, імовірно, напряму залежала від фізичного розташування двох тіл – Орріса і Слоута. Одного разу, коли він Мігрував із Японії, куди прилетів на перемовини з керівництвом студії «Шао Бразерс» щодо прав на екранізацію жахливого роману про голлівудських зірок, яким загрожував божевільний ніндзя, пауза тривала так довго, що він злякався, що загубився в порожнечі між світами. Але цього разу вони були поряд… зовсім поряд. Схоже на ті рідкісні миті, подумав він,

(подумав Орріс)

коли чоловік і жінка одночасно досягають оргазму і помирають водночас.

Запах засохлої фарби і парусини змінився на легкий і приємний запах територіального гасу. Лампа на столі ледь тліла, чаділа чорними смугами диму. На іншому столі, ліворуч від нього, стояли глиняні тарілки з рештками їжі. Три тарілки.

Орріс ступив крок уперед, як завжди, трохи тягнучи пошкоджену ногу. Підняв тарілку, дав мерехтливому світлу пограти на плямах жиру. Хто їв із цієї тарілки? Андерс, Джейсон чи Річард… хлопець, котрий був би Раштоном, якби мій син досі жив.

Раштон потонув, плаваючи в ставку неподалік від Великого Палацу. Вони влаштували пікнік. Орріс і його дружина випили багато вина. Пекло сонце. Хлопчик, він тільки недавно почав ходити, спав. Орріс кохався з дружиною, а тоді вони заснули під теплим пообіднім сонцем. Раштон прокинувся першим і пішов до води. Відплив від берега по-собачому, недалеко, але на глибині злякався. Орріс закульгав до води і поплив до того місця, де булькав хлопчик. Нога, ця клята нога, гальмувала його. Можливо, затримка вартувала Раштону життя. Коли Орріс дістався до хлопчика, той уже пішов під воду. Орріс схопив його за волосся і витягнув на берег… але Раштон уже посинів і помер.

Через шість тижнів Маргарет наклала на себе руки.

А через сім місяців юний син Морґана Слоута мало не потонув у басейні Вествудської Християнської асоціації для юнаків, де його вчили плавати. Річарда витягнули з води таким же синім і мертвим, як і Раштона… Але рятувальник зробив штучне дихання рот в рот, і Річард Слоут почав дихати.

«Бог забиває свої цвяхи», – подумав Орріс, а потім повернув голову на гучне хропіння.

Андерс, наглядач Депо, лежав на солом’яному матраці в кутку, його кілт задерся до сідниць. Поруч Орріс помітив перевернутий джбан вина. Майже весь напій вилився на волосся Андерса. Андерс знову захропів. Потім застогнав. Наче йому снилося жахіття.

«Але жоден сон не може бути настільки ж жахливим, як твоє майбутнє», – похмуро подумав Орріс. Він наблизився на крок, закутався в плащ і без жалю дивився на Андерса.

Слоут міг спланувати вбивство, але саме Орріс щоразу Мігрував, щоб виконати план. Саме Орріс у тілі Морґана намагався під бадьорі вигуки диктора на реслінгу задушити подушкою Джека Сойєра. Орріс організував убивство Філа Сойєра в Юті (так само, як організував на Територіях убивство його Двійника, простолюдного принца Філіпа Сотеля).

Слоут жадав крові, але в нього на неї була така сама алергія, як у Орріса на американську їжу і американське повітря. Саме Морґан із Орріса, колись відомий як Морґан Криволапий, завжди втілював плани Слоута.

Мій син помер. Його живе. Син Сотеля помер. Сойєра живе. Але це можна виправити. І це виправлять. Жодного Талісмана, солоденькі друзі. На вас чекає радіоактивна версія Оутлі, і кожен з Вас повинен врівноважити терези Смертю. Бог заб’є свої цвяхи.

– А якщо Бог не заб’є, то це зроблю я! – вигукнув він.

Чоловік на підлозі знову заворушився, наче почув ці слова. Орріс ступив до нього іще один крок, ніби хотів копняком розбудити сплячого, а тоді схилив голову набік. Звідкись здалеку долинав цокіт копит, тихе скрипіння і подзвякування упряжей, охриплі крики вершиників.

Напевно, то Озмонд. Добре. Хай Озмонд потурбується про це все – йому самому не надто хотілося розпитувати чолов’ягу з похмілля, коли він і так чудово знав, що той скаже.

Орріс закульгав до дверей, відчинив їх і поглянув на розкішний персиковий світанок Територій. Саме звідти – з боку світанку – наближалися вершники. Кілька митей Орріс дозволяв собі пити це чарівне сяйво, а тоді повернувся на захід, де небо досі мало колір свіжого синця. Земля була темною… за винятком хіба що тих місць, де сонце падало на декілька світлих паралельних ліній.

«Хлопчики, ви поїхали назустріч смерті», – вдоволено подумав Орріс… і раптом йому на гадку спала ще приємніша думка: вони, можливо, уже померли.

– Добре, – сказав Орріс і заплющив очі.

За мить Морґан Слоут уже стискав ручку дверей маленького театру Школи Тайєра. Він розплющив очі, плануючи мандрівку назад, на західне узбережжя.

«Можливо, настав час трішки помандрувати спогадами, — подумав він. — До містечка в Каліфорнії під назвою Пойнт-Венуті. Спершу подорож на південь — візит до королеви — а тоді…»

– Морське повітря, – промовив він до бюста Афіни Паллади, – піде мені на користь.

Він заліз у кишеню, зробив іще одну затяжку із крихітної пляшечки (він уже не відчував запахів парусини та гриму), і, підбадьорившись, попрямував схилом униз, до своєї машини.

Частина IV
Талісман

Розділ тридцять четвертий
Андерс

1

Раптом Джек збагнув, що хоч він і досі біжить, але біжить повітрям, наче персонаж мультфільму, який устигає здивовано роззирнутися, а тоді летить з вишини двохсот тисяч футів униз. Але до землі було не двісті тисяч футів. Джекові саме вистачило часу, щоб збагнути: дійсно, землі під ногами нема. Але впав він з висоти не більше ніж п’ять футів. Похитнувся і, можливо, залишився б стояти на своїх двох, якби в нього не врізався Річард.

– Стережися, Джеку, – закричав Річард, але сам не збирався дотримуватися власної поради: очі він міцно заплющив. – Стережися вовка. Стережися містера Дафрі. Стережися…

– Годі, Річарде. – Ці судомні крики налякали Джека понад усе. Річард волав, як божевільний, цілковито божевільний. – Годі, з нами все гаразд! Вони зникли!

– Остерігайся Етеріджа! Остерігайся жуків! Стережися, Джеку!

– Річарде, вони зникли! Заради Джейсона, озирнися навкруги! – Джек не мав можливості зробити це сам, але знав, що вони перенеслися, – повітря було чистим і солодким, а ніч ідеально тихою, якщо не зважати на шурхіт священного теплого вітерцю.

Як погане відлуння, в голові Джека зринув хор хлопчиків-псів надворі: «Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся! Будь ласка, будь ласка, будь ласка!»

– Стережися, Джеку! – горлав Річард. Він притиснув обличчя до землі й скидався на сповненого ентузіазму мусульманина, який прагне вразити Аллаха. – СТЕРЕЖИСЯ! ВОВК! УЧНІ! ДИРЕКТОР! СТЕРЕ…

Злякавшись, що Річард дійсно втратив ґлузд, Джек схопив друга за комір сорочки, смикнув угору і дав ляпаса.

Річардові слова вмить згасли. Він зиркнув на Джека, і той побачив відбиток власної руки – тьмяно-червоне татуювання. Сором поступився місцем миттєвій допитливості: дізнатися, де вони. Світла вистачало – інакше він би не роздивився свою мітку.

У глибині душі він знав відповідь на питання – вона була точною і не підлягала сумніву… принаймні наскільки він це розумів.

Зовнішні Форпости, Джекі. Ти тепер на Зовнішніх Форпостах.

Та перш ніж він це обміркує, варто зрозуміти, наскільки все погано з Річардом.

– З тобою все гаразд, Річі?

Той дивився на Джека з німим, пекучим здивуванням.

– Ти вдарив мене, Джеку.

– Дав ляпаса. Так треба робити, коли людина в істериці.

– У мене не було істерики! Я ніколи в житті не істери… – Річард змовк і підскочив, скажено роззираючись навкруги. – Вовк! Ми маємо стерегтися Вовка, Джеку. Якщо нам вдасться перелізти через паркан, він нас не дістане!

Він би так і кинувся в пітьму до сітчастого паркану, який тепер був у іншому світі, якби Джек не схопив його і не втримав на місці.

– Вовка немає, Річарде.

– Га?

– Ми це зробили.

– Що ти маєш на…

– Території, Річарде! Ми на Територіях! Ми перенеслися сюди! – «І ти мені, чорт забирай, ледь руку не вивихнув, хома ти невірний, – подумав Джек, потираючи зболіле плече. – Наступного разу, коли мені треба буде когось витягувати, я знайду собі якесь дитя, що досі вірить у Санта-Клауса і Великоднього Кролика».

– Це просто смішно, – повільно промовив Річард. – Джеку, Територій не існує.

– Якщо їх не існує, – безжально відповів Джек, – тоді чому великий білий Вовк або твій грьобаний директор не кусають тебе за сраку?

Річард поглянув на Джека, розтулив рот, щоб щось сказати, тоді знову його стулив. Він роззирнувся, цього разу трохи уважніше (принаймні Джек на це сподівався). Джек зробив те саме, насолоджуючись теплом і чистотою повітря. Морґан і юрби з його ненормального бедламу могли прорватися сюди будь-якої миті, але хлопчик не міг не насолоджуватися чистим тваринним щастям від повернення сюди.

Вони стояли на полі. Висока пожовкла трава з бородатими кінчиками – не пшениця, але щось дуже на неї схоже; якісь точно їстівні зерна – тягнулися із землі в ніч в усіх напрямках. Теплий вітерець віявся ними дивними, але чудовими хвилями. Праворуч, на невисокому пагорбі, стояла дерев’яна будівля. Перед нею на палі висіла лапма. Жовте, нестерпно яскраве полум’я горіло в скляній кулі. Джек помітив, що споруда восьмикутна. Хлопчики перенеслися на Території, на самий край світла, яке відкидав ліхтар, а на протилежному боці виблискувало щось металеве. Джек придивився до цього слабкого срібного відблиску… і все збагнув. Він зовсім не здивувався, навпаки – він саме це і сподівався побачити. Так, наче дві дуже великі половинки пазів – одна на Американських Територіях, а друга тут – поєдналися в одне ціле.

Хлопчик бачив перед собою рейки. І хоча в темряві неможливо було визначити їхній напрямок, він знав, куди вони ведуть.

На Захід.

2

– Ходімо, – сказав Джек.

– Я не хочу туди іти, – буркнув Річард.

– Чому?

– Надто багато божевільних штук коїться, – облизнув губи Річард. – У тій будівлі може бути що завгодно. Собаки. Психи. – Він ще раз облизнув губи. – Жуки.

– Я ж сказав тобі, що ми тепер на Територіях. Усе божевілля зникло – тут чисто. Трясця твоїй матері, Річарде, хіба ти не відчуваєш запах?

– Нема ніяких Територій! – пронизливо скрикнув Річард.

– Поглянь навколо.

– Не хочу! – завищав Річард гірше за розгнівану, вперту дитину.

Джек схопив у жменю кілька важких колосків.

– Поглянь на це!

Річард відвернувся. Джек швидко вгамував бажання добряче струснути друга. Натомість він відкинув колоски, порахував подумки до десяти, а тоді пішов схилом угору. Поглянув униз і зрозумів, що на ньому тепер щось на кшталт шкіряних чапів[232]232
  Чапи – шкіряні камаші, робочий одяг ковбоя, який одягається зверху штанів, щоб захистити ноги вершника.


[Закрыть]. Річард був зодягнений майже так само, як і він. Навколо його шиї була пов’язана бандана, що зійшла сюди з полотен Фредеріка Ремінґтона[233]233
  Фредерік Ремінґтон (1861—1909) – американський художник, ілюстратор і скульптор. Відомий своїми творами на тему Дикого Заходу.


[Закрыть]. Джек торкнувся власної шиї і відчув під пальцями таку ж саму стрічку. Пройшовся руками по тілу. Чудове тепле пальто Майлза П. Кайґера обернулося на щось схоже на мексиканське серапе. «Закладаюся, я зараз схожий на рекламу “Тако Белл”», – подумав хлопчик і посміхнувся.

Жахливе збентеження спалахнуло на обличчі Річарда, коли він побачив, як Джек піднімається схилом, залишаючи його біля підніжжя.

– Ти куди?

Джек поглянув на Річарда і повернувся. Він поклав руку на Річардове плече і тверезо поглянув другові у вічі.

– Ми не можемо тут залишатися. Дехто з них точно бачив, як ми переносилися. Можливо, вони не можуть прийти відразу після нас, а може, й навпаки. Не знаю. Про те, як це все влаштовано, я знаю не більше, ніж п’ятирічна дитина знає про магнетизм: тобто іноді магніти притягуються, а іноді відштовхуються. І наразі більше мені знати не треба. Нам слід забиратися звідси. Кінець історії.

– Мені це все сниться. Я знаю.

Джек кивнув у бік старезної дерев’яної будівлі.

– Можеш або піти туди, або залишитися тут. Я повернуся за тобою, коли розвідаю територію.

– Нічого з цього не відбувається насправді, – промовив Річард.

Його позбавлені окулярів, голі, скажені, широкі очі немов запилюжило. На мить він підвів погляд на чорне небо Територій, яке повнилося дивними, незнайомими розсипами зірок, здригнувся і поглянув у інший бік.

– У мене гарячка. У мене грип. Багато хто хворіє на грип. Це марення. А ти в моєму маренні – запрошена зірка.

– Що ж, коли зможу, то відішлю когось у Гільдію Акторів Марень зі своєю карткою «АФТРА»[234]234
  «АФТРА» – Американська федерація теле-і радіоартистів.


[Закрыть], – сказав Джек. – А тим часом чому б тобі не залишитися тут, Річарде? Якщо нічого не відбувається, то тобі нема через що перейматися.

Джек знову пішов геть, міркуючи, що ще кілька таких божевільних розмов із Річардом – просто-таки «Пригоди Аліси в Дивокраї» – і він переконає себе, що сам збожеволів.

Він уже пройшов приблизно половину шляху, коли до нього приєднався Річард.

– Я б повернувся за тобою.

– Знаю. Але я вирішив, що мені краще піти з тобою. Якщо це все одно сон, то яка різниця?

– Що ж, тримай рот на замку, якщо раптом там хтось є. А я певен, що це так. Здається, хтось на мене дивиться з того вікна.

– Що ти збираєшся робити? – спитав Річард.

Джек посміхнувся.

– Імпровізувати, друже Річі. Я тільки це і роблю, відколи покинув Нью-Гемпшир. Імпровізую.

3

Вони підійшли до ґанку. У паніці Річард знову міцно схопив Джека за плече. Джек втомлено повернувся до друга; йому вже набридли фірмові канзаські захвати Річарда.

– Що?

– Це точно сон, і я можу це довести.

– Як?

– Джеку, ми більше не говоримо англійською! Ми розмовляємо якоюсь мовою, і розмовляємо чудово, але це не англійська!

– Ага, – відповів Джек. – Дивина, правда?

Він рушив сходами вгору, а Річард так і залишився стояти на місці з роззявленим ротом.

4

За секунду або дві Річард і отямився й пішов за Джеком. Дошки під ногами викривилися, розхиталися і розтріскалися. Крізь щілини проростали важкі колоски. З глибокої пітьми до хлопчиків долинало сонне гудіння комашні – не очеретяне скреготання світляків, а навпаки, щось приємне – тут так багато приємного, подумав Джек.

Лампа тепер була за ними; тож їхні тіні спочатку ковзнули ґанком, а тоді викривилися праворуч і темними плямами лягли на двері. Там висіла давня, потерта вивіска. На якусь мить Джекові здалося, що напис зроблено дивними кириличними літерами – непридатною для розшифрування російською. Але, підійшовши ближче, він без жодного здивування зрозумів слово: ДЕПО.

Джек підвів руку, щоб постукати, потім ледь похитав голово. Ні. Він не стукатиме. Це не приватне помешкання: на дверях написано «ДЕПО», а це слово асоціювалося в нього з громадськими приміщеннями – з місцями, де очікують на автобуси «Ґрейхаунд»[235]235
  «Ґрейхаунд» – міжміська мережа автобусних перевезень, працює в Північній Америці.


[Закрыть] та потяги «Амтрак»[236]236
  «Амтрак» – американська національно-залізнична корпорація.


[Закрыть], із зонами навантажування «Дружнього Неба»[237]237
  «Літайте дружнім небом» («Fly in friendly sky») – поширене гасло американських авіаліній.


[Закрыть].

Джек штовхнув двері. Привітне світло лампи і цілком непривітний голос випурхнули на ґанок одночасно.

– Забирайся, дияволе! – проскрипів надтріснутий голос. — Забирайся. Я їду вранці! Присягаюся! Потяг у хліву! Забирайся! Я присягався, що поїду, і я поїду, а тепера йди… йди і облиш мене!

Джек насупився. Річард роззявив рот. Кімната була чистою, але дуже давньою. Дошки настільки викривилися, що стіни, здавалося, йшли брижами. На стіні висіла картина з величезним, як китобійне судно, диліжансом. Давній шинквас, поблякла поверхня якого була кривою, як і стіни, тягнувся через усю кімнату, розділяючи її на дві половини. За ним, на дальній стіні, грифельна дошка з двома колонками: «ПРИБУТТЯ КАРЕТИ», «ВІД’ЇЗД КАРЕТИ». Поглянувши, Джек вирішив, що минуло достатньо часу, відколи тут востаннє записували якусь інформацію; він подумав, що як хтось і захоче написати на ній м’якою крейдою, вона розсиплеться на шматочки і впаде на обвітрену підлогу.

З одного боку шинквасу стояв найбільший у світі, заповнений зеленим піском пісковий годинник – завбільшки з величезну пляшку шампанського.

– Облиш мене, будь ласка. Я обіцяв т’бі поїхати і я поїду! Будь ласка, Морґане! Змилуйся! Обіцяю, а якщо ти м’ні не віриш, то зазирни в хлів! Потяг готовий, присягаюся, потяг готовий!

З дальнього правого кутка кімнати долинало бурмотіння і квоктання – то улесливо патякав величезний старигань. Джек припустив, що зросту в ньому шість футів і три дюйми – навіть тепер, коли старий застиг у рабській позі, між його головою і низькою стелею Депо лишалося не більше ніж чотири дюйми. Дідку було років сімдесят, хоча, цілком можливо, і всі вісімдесят. Сніжно-біла борода починалася саме під очима і шовковистим, ніби дитяче волосся, каскадом спадала на груди. Широкі плечі змарніли, наче зламалися за довгі роки перетягування вантажів. Глибокі зморшки розходилися від кутиків очей, а ще глибші тріщини прорізали лоб. Його обличчя вкривала вощанисто-жовта шкіра. Старий носив білий, прошитий яскраво-багряними нитками кілт. Він був нажаханим до смерті. Розмахував міцною палицею, але налякати нікого не міг.

Джек різко обернувся до друга, коли старий вимовив ім’я Річардового батька, але той, вочевидь, зараз був не здатен зважати на такі речі.

– Я не той, за кого ти мене маєш, – сказав Джек і ступив крок уперед, до старого.

– Забирайся! – закричав той. — Досить з мене твоєї облуди! Я знаю, що диявол може ховатися за янгольським обличчям! Забирайся! Я все зроблю! Він готовий рушати, завтра рано-вранці! Я казав тобі, що все зроблю і все так і буде, але тепер забирайся!

Рюкзак, який тепер обернувся на заплічний мішок, звисав із Джекової руки. Дійшовши до шинквасу, хлопчик почав порпатися в ньому; відсунув люстерко і кілька з’єднаних між собою цінних патичків. Нарешті пальці намацали те, що треба, і хлопчик дістав це. Монету, яку колись дав йому капітан Фаррен, монету з королевою з одного боку й грифоном з другого. Він кинув її на шинквас, і м’яке світло заграло на чарівному профілі Лаури Делосіан. Знову Джека вразила схожість королеви та його матері. Вони від самого початку були настільки подібними одна на одну? А може, схожість зростає через те, що я так часто думаю про це? Чи я якимось чином поєдную їхні профілі в один?

Старигань відсунувся ще далі, коли підійшов Джек. Скидалося на те, що він намагається витиснути себе з будівлі. Слова лилися істеричним потоком. Коли Джек, як поганець із вестерна, що вимагає випивку, швиргонув монету на шинквас, старий змовк. Він витріщився на монету, очі його широко розплющилися, а заслинені кутики губ смикнулися. Він втупився круглими очима в Джека, уперше по-справжньому на нього глянувши.

– Джейсон, – прошепотів він тремтячим голосом. Попередня неміч минула. Тепер старий тремтів не від страху, а від благоговійного трепету: – Джейсон!

– Ні, – сказав хлопчик. – Мене звуть… – раптом він замовк, збагнувши, що слово, яке він хотів сказати цією дивною мовою було не Джек, а…

– Джейсон! – закричав старий і впав на коліна. – Джейсоне, ти повернувся! Ти повернувся і всьо добре, всьо буде добре, добре і навіки-віків добре!

– Агов, – сказав Джек. – Агов, насправді…

– Джейсон! Джейсон повернувся і з королевою все буде добре!

Джек, який ще менше очікував на сльозливе обожнювання старого наглядача Депо, ніж на його перелякану лють, повернувся до Річарда… але від нього годі було чекати допомоги. Річард розпластався на підлозі й чи заснув, чи, чорт забирай, вдало прикидався!

– От, гівно, – простогнав Джек.

Старий стояв навколішках, бурмотів щось і ридав. Ситуація швидко переходила зі сфери просто смішної в царину цілковитого абсурду. Джек знайшов відкидну кришку і ступив за шинквас.

– Підведися, мій добрий і вірний слуго, – сказав Джек. Похмуре запитання до самого себе: а Ісус чи Будда стикалися з такими проблемами? – Встань, друже.

– Джейсоне! Джейсоне! – ридав старий.

Його біле волосся вкривало сандалії Джека. Старий заходився їх цілувати. Це було не просто цмокання, а палкі поцілунки із засмоктом коханців на копиці сіна. Джек заходився безпорадно гиготіти. Йому вдалося перенести їх з Іллінойса, і тепер вони були в напіврозваленому Депо в центрі сірого поля пшениці – яка насправді не пшениця – десь на Зовнішніх Форпостах, Річард спить біля дверей, а цей дивак цілує його ноги і лоскоче їх бородою.

– Встань! – сміючись, закричав Джек. Він спробував відступити, але вдарився об шинквас. – Підведися, о мій вірний слуго! Підведися на свої грьобані ноги, встань, годі!

– Джейсоне! – Цмок! – Всьо буде добре! – Цмок-Цмок!

– І все буде добре, добре, добре, – скажено подумав Джек, поки старий цілував його ноги крізь сандалії. – Не знав, що на Територіях читають Роберта Бернса[238]238
  Насправді йдеться про вірш Томаса Стернза Еліота «Little Gidding», у якому поет цитує вже згадувану раніше Юліану Норвіцьку.


[Закрыть], але, напевно, вони…

Цмок-цмок-цмок.

О ні, досить, я більше не витримаю.

– ВСТАНЬ! – закричав він на межі власного голосу, і старий зрештою став перед ним. Тремтячи і плачучи, він не наважувався поглянути Джеку у вічі. Але його широченні плечі трохи випрямилися, зійшов і геть нещасний вигляд – і Джек радів із цього.

5

Знадобилося понад годину, щоб розмова Джека зі старим набула зв’язної форми. Вони починали розмовляти, а тоді Андерс, який був колись утримувачем стаєнь, знову збивався на своє «О-Джейсоне-мій-Джейсоне-велич-твоя…» і Джекові доводилося його зупиняти, поки той знов не заходився цілувати йому ноги. Джекові старий подобався, і він йому співчував. Він уявляв, які б почуття захопили його, якби Ісус чи Будда з’явилися на місцевій автомийці чи в черзі за шкільним обідом. Йому довелося визнати ще один простий і очевидний факт: якась його частина зовсім не дивувалася ставленню Андерса до нього. Хоча він і відчував себе Джеком, дедалі частіше і частіше хлопчик розумів, що він… той, інший.

Але той помер.

Це було правдою; незаперечною правдою. Джейсон помер, і Морґан з Орріса, імовірно, мав до його смерті прямий стосунок. Але такі хлопці, як Джейсон, зазвичай повертаються, хіба ні?

Джек уважав, що час, який він витратив на те, щоби змусити Андерса говорити зв’язно, минув не дарма, бо тепер він переконався, що Річард не вдає, а справді знову заснув. Якраз добре, бо Андерс мав що розповісти про Морґана. Колись, розповів він, це була остання станція в знаному світі – з милозвучною назвою «Зовнішнє Депо». Далі простягалися жахні місця.

– Тобто «жахні»? – перепитав Джек.

– Не знаю, – відповів Андерс, запалюючи люльку. Він удивлявся в пітьму, і лице його спохмурніло. – Багато чого розповідають про Закляті Землі, кожна історія відрізняється від іншої, і всі вони починаються приблизно такими словами: «Я знаю людину, яка знає людину, яка три дні блукала краєм Заклятих Земель, і от вона розповідала…» Але я ніколи не чув, щоб історія починалася словами: «Я три дні блукав краєм Заклятих Земель, і розповім я…» Чуєш, у чім заковика, Джейсоне, мій Володарю?

– Чую, – повільно вимовив Джек. Закляті Землі. Від однієї тільки назви волосся на руках і потилиці ставало дибки. – Отже, ніхто не знає, які вони?

– Напевне? Ні, – відповів Андерс. – Але якщо хоча б чверть із того, що я чув, правда…

– А що ти чув?

– Там водяться такі жахіття, що порівняно з ними копальні Орріса видаються нормальними. Там є вогняні кулі, що мчать через пагорби і порожні місцини, залишаючи по собі довгі чорні сліди – тобто вдень вони чорні, а вночі, як я чув, світяться. Якщо людина підійде надто близько до однієї з цих куль, то захво́ріє тяжко. Вона втратить волосся, і все тіло її вкриється виразками, а тоді вона почне блювати; часом від цього стає легше, але найчастіше вона блює і блює, аж доки не розривається шлунок, лускає горло і…

Андерс підскочив.

– Мій Володарю! Що з вами? Ви щось помітили у вікні? Ви побачили привида на цих двічі проклятих рейках?

Андерс перелякано вдивлявся у вікно.

«Променева хвороба, – подумав Джек. – Він нічого про неї не знає, але щойно описав симптоми променевої хвороби, всі до найменших подробиць».

Минулого року вони на уроках фізики вивчали і ядерну зброю, і наслідки радіації, а через те, що його мати вряди-годи брала участь у протестах проти дослідження ядерної зброї й побудови нових атомних електростанцій, Джек дуже серйозно ставився до всього цього.

«Як чудово, – подумав він, – як чудово променева хвороба поєднується з ідеєю Заклятих Земель!»

Тоді Джек збагнув іще дещо: на захід звідси проводилися перші тести – саме там, на башті, підвісили, а тоді й підірвали прототип бомби, яку потім скинули на Хіросіму. Ще там збудували справжнісіньке містечко, яке населили манекенами і яке той вибух знищив, аби військові могли більш-менш зрозуміти, які наслідки має ядерний вибух і до чого насправді призведе вогняний смерч. Зрештою, вони повернулися в Юту та Неваду, на справжні Американські Території, і повторили ці тести вже під землею. Джек знав, що там простягаються безкраї обшири державної землі з безліччю пагорбів та пригірків зі скелястими пустирями і бомби – це далеко не все, що вони там досліджували.

Скільки такого гівна Слоут перенесе сюди, якщо королева помре? Скільки такого гівна він уже переніс? Ця залізнична станція – частина системи доставки?

– Ви маєте поганий вигляд, мій Володарю, взагалі кепський. Ви білий, як простирадло. Закладаюся, тако воно і є!

– Усе гаразд, – повільно вимовив Джек. – Сідай. Продовжуй розповідати. І розкури люльку, бо вона вже згасла.

Андерс дістав люльку з рота, розкурив її і знову перевів погляд із Джека на вікно… тепер його обличчя було не просто похмурим – воно наповнилося страхом.

– Але дуже скоро, гадаю, я дізнаюся, які з історій правдиві.

– Тобто?

– Завтра з першими променями сонця я помандрую через Закляті Землі, – відповів Андерс. – Я поведу диявольську машину Морґана з Орріса, що зараз стоїть у сараї, через Закляті Землі. І тільки Бог знає, які диявольські механізми я візьму із собою.

Джек витріщився на нього, серце його забилося швидше, кров ударила в голову.

– Куди? Наскільки далеко? До океану? До великої води?

Андерс повільно кивнув.

– Еге ж. До води. І… – голос його понизився, обернувся на безсилий шепіт. Погляд знову повернувся до темних вікон, наче він боявся, що якийсь невідомий монстр причаївся там і спостерігає й ловить кожне його слово. – І там Морґан зустріне мене, і ми віднесемо його добро.

– Куди? – запитав Джек.

– До Чорного Готелю, – завершив Андерс тихим, сповненим тремтіння голосом.

6

Джекові враз захотілося зайтися диким реготом. Чорний Готель – звучить, як назва похмурого містичного роману. Хоча… хоча… це ж усе почалося в готелі, так? «Альгамбра» в Нью-Гемпширі, на березі Атлантичного океану. Може, тепер є інший готель, таке ж вікторіанське громаддя на березі Тихого океану? Може, там і має завершитися його довга дивна мандрівка? У якомусь аналозі «Альгамбри» з паршивим парком розваг неподалік? Ця думка була до страшного переконливою. Якимось дивним, але незаперечним чином вона поєднувалася з ідеєю Двійників і Двоякості…

– Чому ти так на мене дивишся, мій Володарю?

Голос Андерса був схвильованим і засмученим. Джек швидко відвів погляд.

– Вибач. Я просто замислився.

Він підбадьорливо всміхнувся, і колишній наглядач стайні спробував відповісти йому тим самим.

– І я хочу, щоб ти перестав мене так називати.

– Називати як, мій Володарю?

– Мій Володарю.

– Мій Володарю, – Андерс виглядав збентеженим.

Він не повторював луною слова Джека, він просив пояснень. У Джека виникло відчуття, що він має прискорити це все, інакше вони так і застрягнуть посеред жарту «Хто на першій? Хто на другій?»[239]239
  Відомий скетч популярного в 40—50 роки ХХ сторіччя комедійного дуету «Еботт і Костелло». Жарт пов’язаний з темою бейсболу. Один із учасників дуету намагається дізнатися в іншого імена членів бейсбольної команди, однак із цим виникають певні проблеми: їхні імена – Хто, Де, Куди, Звісно тощо – сприймаються, як спроби уникнути відповіді.


[Закрыть].

– Не має значення, – нахилився вперед Джек. – Я хочу, щоб ти все мені розповів. Зможеш це зробити?

– Спробую, мій Володарю, – сказав Андерс.

7

Спершу йому було важко підбирати слова. Самотній чоловік, життя котрого минуло на Зовнішніх Форпостах, він не звик до балачок. А тепер йому наказував говорити той, кого він уважав особою королівської крові – майже бог. Однак потроху старий почав говорити швидше, і під кінець його неповної, але захопливої історії слова текли рікою. Джек без найменших зусиль зрозумів почуте, незважаючи на акцент чоловіка, який у його свідомості трансформувався у щось схоже на роберто-бернсівську гаркавість[240]240
  Ідеться про шотландський акцент.


[Закрыть].

Андерс знав Морґана, бо той, кажучи простими словами, був Володарем Зовнішніх Форпостів. Його справжньому титулу, Морґан із Орріса, бракувало величі, але насправді обидва означали одне й те саме. Орріс – найпівденніше військове містечко Зовнішніх Форпостів – був єдиною впорядкованою частиною величезних трав’янистих просторів. Оскільки Морґан неподільно керував Оррісом, він же, за визначенням, керував і рештою Зовнішніх Форпостів. А ще за останні п’ятнадцять років погані Во́вки потягнулися до Морґана. Спершу це важило мало, бо до Морґана приєдналося лише кілька поганих (окрім цього слова, Андерс видав іще якийсь звук, який Джек інтерпретував як скажених) Во́вків. Але в наступні роки їхня кількість тільки зростала, і Андерс розповідав, що чув історії, буцімто, відколи королева захворіла, понад половину зграї чабанів-перевертнів вразила недуга. За словами Андерса, не тільки ці істоти корилися волі Морґана з Орріса. Були й інші. Гірше того, деякі з них могли одним поглядом звести людину з розуму.

Джек пригадав Елроя, почвару з «Пивниці Оутлі», і здригнувся.

– Ця частина Зовнішніх Форпостів має назву? – спитав хлопчик.

– Володарю?

– Та частина, де ми зараз.

– Насправді ні, але я чув, як деякі люди називали її Елліс-Брікс.

– Елліс-Брікс, – повторив Джек.

Географія Територій, нечітка і, напевне, хибна в багатьох аспектах, почала поступово вимальовуватися у свідомості хлопчика. Ця частина Територій співвідносилася з американським Середнім Заходом і Великими Рівнинами (Елліс-Брікс? Іллінойс? Небраска?); Закляті Землі – аналог американського Заходу.