Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 50 страниц)

Розділ тридцять восьмий
Кінець шляху

1

Поки вони йшли, Джек кидав оцінювальні погляди на похилу фігуру Річарда та його блискуче від поту обличчя. Річард виглядав так, наче тільки неймовірним зусиллям волі змушував себе рухатися вперед. Ще кілька вологих прищів розцвіли на його обличчі.

– З тобою все гаразд, Річі?

– Ні, мені зле. Але я все ще можу йти, Джеку. Тобі не треба мене нести. – Він нахилив голову і понуро побрів уперед. Джек бачив, що друг, який мав так багато спогадів про цю маленьку дивну залізницю, цю маленьку дивну залізничну станцію, страждає від реальності навколо них набагато більше, ніж він сам: іржаві, розбиті рейки, бур’яни, отруйний плющ… і, зрештою, похила будівля, що втратила яскравий колір, який він пам’ятав, будівля, де щось ворушиться в пітьмі.

– Я почуваюся так, ніби моя нога потрапила в якусь ідіотську пастку, – тимчасом сказав Річард, і Джек подумав, що він його чудово розуміє… але йому бракувало глибини Річардового розуміння. Це розуміння перевищувало те, що він міг витримати. З Річарда випалили шматок його дитинства, вивернули нутрощами назовні. Залізниця і мертва станція, що витріщалася на них вибитими вікнами, обернулися для Річарда на жахні пародії самих себе – до того ж уламки минулого розбивалися об те, що він дізнався чи збагнув стосовно свого батька. Усе Річардове життя, так само, як і Джекове, почало підлаштовуватися під схему Територій, і Річард зовсім не був готовий до такої трансформації.

2

Щодо сказаного ним Річарду про Талісман Джек міг заприсягтися, що це щира правда: Талісман знав, що вони наближаються. Джек відчув це, щойно побачив білборд, на якому світилася фотографія його матері; тепер це відчуття стало ще яскравішим і сильнішим. Так, наче за кілька миль звідси прокинувся гігантський звір, і його гарчання змушувало тремтіти землю… чи немовби десь за небокраєм, у стоповерховому будинку, ввімкнули всі лампочки одночасно, і сяйва вистачило, аби затьмарити зорі… або якби хтось увімкнув найбільший у світі магніт, який притягував пряжку Джекового паска, дріб’язок у його кишенях, пломби в зубах. І магніт той не стримається, доки повністю не затягне хлопчика в себе. Це величезне звіряче гарчання, це раптове й різке світіння, магнетичний ефект – усе це набувало резонансу в Джекових грудях. Щось там, щось в околицях Пойнт-Венуті жадало Джека Сойєра, і Джек Сойєр достоту знав, що предмет, який з такою силою кликав його до себе, величезний. Величезний. Жодна маленька річ не могла мати такої сили. Талісман був завбільшки зі слона, такий, як місто.

І Джек запитав у себе, чи зможе він дати раду чомусь настільки великому? Талісман ув’язнили в магічному, зловісному старому готелі; імовірно, не тільки для того, щоб уберегти від лиходіїв, але, можливо, й тому, що впоратися з ним під силу далеко не кожному, байдуже, які в нього наміри. Що, як, замислився Джек, тільки Джейсон і може впоратися із завданням – може дати цьому раду, не нашкодивши ані собі, ані Талісману. Відчуваючи силу і енергію поклику, Джек міг лише сподіватися, що Талісман не виснажить його.

– Ти зрозумієш, Річі. – Джек здивувався, почувши слабкий, тихий голос Річарда. – Так сказав мій батько. Він сказав, що я зрозумію. «Ти зрозумієш, Річі».

– Ага, – сказав Джек, стурбовано позираючи на друга. – Як ти почуваєшся, Річарде?

На додачу до виразок навколо рота, Річард мав іще й багато неприємних червоних плям та пухирів на лобі й скронях. Здавалося, ніби рій комах проник під запалену шкіру. На мить Джек побачив перед собою Річарда Слоута, яким він був того ранку, коли Джек заліз до нього в кімнату через вікно в Нельсон-гаузі, у Школі Тайєра; Річард Слоут із приклеєними до носа окулярами та охайно заправленим в штани светром. Чи повернеться коли-небудь цей нестерпно правильний, упертий хлопчик?

– Я все ще можу йти, – відповів Річард. – Але що це означає? Що такого я міг або повинен був зрозуміти, чи що там ще, в біса…

– У тебе на обличчі з’явилися нові плями, – сказав Джек. – Може, ти хотів би відпочити?

– Ні, – буркнув Річард, і голос його досі звучав, наче з дна каламутного барила. – Мене всього обсипало. Усе свербить. Гадаю, воно з’явилося і на спині.

– Дай-но, я погляну, – сказав Джек.

Річард спинився посеред дороги, слухняний, як собака. Він заплющив очі й дихав ротом. На його лобі та скронях блищали червоні плями. Джек підійшов до нього, задер піджак і поділ брудної синьої, застібнутої на всі ґудзики сорочки. На спині плями були меншими, вони не випиналися і мали не такий страшний вигляд. Вони розповзлися по всій спині: від лопаток до попереку. Малесенькі кліщі.

Річард видихнув з великим сумом.

– Вони є, але все не так погано, – сказав Джек.

– Дякую, – відповів Річард, зітхнувши і похнюпивши голову. Важке сіре небо над їхніми головами, здавалося, могло розчавити землю. Океан бився об скелі далеко біля підніжжя крутого схилу. – Залишилося не більше кількох миль, чесно. Я дійду.

– Якщо треба буде, я тебе понесу, – сказав Джек, несвідомо демонструючи свою впевненість, що дуже скоро так і потрібно буде зробити.

Річард похитав головою, спробував заправити сорочку в штани, але в нього нічого не вийшло.

– Іноді мені здається… я… іноді мені здається… я не зможу…

– Річарде, ми зайдемо в той готель. – Джек узяв друга під руку й потягнув його за собою. – Ти і я. Разом. Гадки не маю, що станеться, коли ми це зробимо, але я справді знаю, що ми туди зайдемо. Байдуже, хто намагатиметься нас зупинити. Просто пам’ятай про це.

Річард поглянув на нього зі страхом і вдячністю. Тепер Джек помітив на щоках друга обриси нових прищів, які тільки мали з’явитися. Знову він відчув вплив сили, яка притягувала його до себе, яка змушувала його йти вперед, так само, як він змушував іти Річарда.

– Ти кажеш про мого батька. – Річард блимнув, і Джек зрозумів, що друг стримується, щоб не заридати – утома збільшила Річардову емоційність.

– Я кажу про все, – не зовсім щиро відповів Джек. – Ходімо, юначе.

– Але що я мав зрозуміти? Я не… – Річард роззирнувся, блимаючи короткозорими очима.

Джек згадав, що для друга більша частина світу навколо тонула в тумані.

– Ти вже багато зрозумів, Річі, – сказав Джек.

На мить уста Річарда викривила дивна гірка посмішка. Він був змушений зрозуміти набагато більше, ніж коли-небудь хотів, і Джекові раптом закортіло, щоб він сам утік зі Школи Тайєра посеред ночі. Але момент, коли Джек міг підтримувати Річардове незнання, якщо такий момент узагалі був, давно проминув: тепер Річард – важливий елемент Джекової місії. Він відчув, як сильні руки стискають його серце: руки Джейсона, руки Талісмана.

– Треба йти, – сказав він, і Річард знову заходився підлаштовуватися під його широкий крок.

– Ми ж зустрінемо в Пойнт-Венуті мого тата? – спитав він.

– Я потурбуюся про тебе, Річарде. Тепер ти стадо.

– Що?

– Ніхто не зробить тобі боляче, хіба що ти зачухаєш себе до смерті.

Річард щось пробурмотів під ніс, коли вони поплентались уперед. Його руки знову і знову чухали запалені скроні. Час від часу він запускав пальці у волосся, чухався, як пес, і бурчав від часткового полегшення.

3

Дуже скоро по тому, як Річард задер сорочку, демонструючи червоні цятки на спині, вони побачили перше територіальне дерево. Воно росло на материковій частині шосе: плетиво темних гілок і товста, укрита корою колонна, що здіймалася з червонуватих, вощаних заростей отруйного плюща. Отвори в корі – роти або очі – витріщалися на хлопчиків. Під товстим шаром плюща ворушилося невдоволене коріння, збурюючи вощані листки, які тремтіли, мов від легкого вітерцю. Джек запропонував перейти дорогу, сподіваючись, що Річард не помітив дерево. Хлопчик чув, як у нього за спиною зміяться товсті, наче гумові корені.

Це той ХЛОПЧИК? Чи може він бути тим ХЛОПЧИКОМ? Можливо, то ОСОБЛИВИЙ хлопчик?

Руки Річарда зсунулися з його плечей на голову. На щоках розквітли нові прищі, які нагадували грим з якогось фільму жахів – друг Джека міг би зіграти підлітка-монстра в одному зі старих фільмів Лілі Кавано. Джек помітив, що червоні виразки на внутрішніх боках Річардових рук почали зростатися в одну велику червону пляму.

– Ти дійсно можеш іти, Річарде?

Річард кивнув.

– Звісно. Принаймні поки що. – Він скосив погляд на протилежний бік дороги. – Це ж не було звичайне дерево, правда? Я ніколи раніше не бачив таких дерев, навіть у книжках. Це ж дерево з Територій, так?

– Боюся, що так, – відповів Джек.

– Це означає, що Території справді дуже близько.

– Певно, так і є.

– Отже, попереду буде ще більше таких дерев.

– Якщо відповіді тобі відомі, навіщо питаєш? – спитав Джек. – Ох Джейсоне, яку дурню я бовкнув. Даруй, Річі. Я гадав, я сподівався, що ти не помітиш ту штуку. Так, напевно, зверху їх буде ще більше. Давай краще… не наближатися до них надто близько.

Хоча, подумав Джек, термін «зверху» навряд чи точно описував те, куди вони йшли: шосе вперто сунуло вниз і з кожною сотнею футів віддалялося від світла. Здавалося, що Території захоплюють усе.

– Можеш глянути на мою спину? – спитав Річард.

– Звісно. – Джек знову задер сорочку друга. Йому вдалося не вимовити жодного слова, хоча першим його бажанням було голосно застогнати. Пухирі на Річардовій спині набрякли та немов випромінювали отруйне тепло.

– Стало трохи гірше.

– Я так і гадав. Тільки трохи?

– Тільки трохи.

Зовсім скоро, подумав Джек, Річард скидатиметься на кляту валізу з крокодилячої шкіри. Хлопчик-крокодил, син Людини-слона[253]253
  Ідеться про Джозефа Кері Мерріка (1862—1890), більше відомого як «Людина-слон». Через генетичні хвороби мав жахливі потворства. Ще за життя набув популярності як специфічний медичний феномен. Його обстежували відомі британські лікарі, зокрема хірург Фредерік Трівз, який узяв опіку над Джозефом і стежив за розвитком його хвороби.


[Закрыть].

Попереду два дерева зрослися разом, їхні бородавчаті стовбури переплелися між собою, але здається, не від любові один до одного, а через ненависть. Джек зиркнув на них, коли вони поспіхом проходили повз, і побачив, що чорні провалля в корі звернені до нього; вони чи то проклинали когось, чи то цілували, і хлопчик знав, що чує, як під переплетеними деревами скриплять ікласті корені. (ХЛОПЧИК! ХЛОПЧИК тут! НАШ хлопчик тут!)

Хоча була лише середина дня, повітря потемнішало, стало напрочуд зернистим, як на старій газетній фотографії. На материковій частині шосе, там, де колись росла трава і ніжно-біло розцвітала дика морква, тепер буяли потворні бур’яни. Без квітів і з кількома листками, вони нагадували згорнутих в клубок змій і тхнули дизельним пальним. Вряди-годи крізь цю зернисту пітьму тьмяним помаранчевим полум’ям пробивалося сонце. Джек пригадав фотографію, яку він бачив у Ґері штат Індіана – ніч: пекельні язики полум’я, що пожирають отруту на тлі чорного отруєного неба. А Талісман досі тягнув Джека до себе так сильно, наче він був велетнем, що вчепився в одяг хлопчика. Вісь усіх можливих світів. Джек забере в це пекло і Річарда – і щосили битиметься за його життя – навіть, якщо йому доведеться тягнути друга туди. Річард, напевно, бачив Джекову рішучість, бо, чухаючи боки і плечі, далі шкутильгав поруч.

«Я зроблю це, – промовляв Джек сам до себе, намагаючись ігнорувати відсутність підстав для власної хоробрості. – Навіть якщо заради цього мені доведеться пройти крізь дюжину світів, я все одно зроблю це».

4

Ще через триста ярдів огидні дерева з Територій, як грабіжники, нависли над дорогою. Проходячи під ними, Джек поглянув на згорнуті кільцями корені й побачив, що із заповненої ними землі наполовину стирчить маленький, обгризений скелет хлопчика восьми-дев’яти років у напівзогнилій чорно-зеленій сорочці. Джек глитнув і прискорив крок, тягнучи Річарда, як цуцика на повідку, за собою.

5

Через кілька хвилин Джек Сойєр уперше побачив Пойнт-Венуті.

Розділ тридцять дев’ятий
Пойнт-Венуті

1

Пойнт-Венуті заповнив собою схили, що спускалися до самого океану. З того боку інший хребет гострих масивних скель врізався в темне повітря. Вони нагадували зморшкуватих давніх слонів. Дорога вела вздовж високих дерев’яних стін, аж доки не повернула за ріг довгої будівлі з коричневого металу – фабрики чи складу, – а потім зникала в низці пологих терас і одноманітних дахів інших складів. Як Джек бачив, дорога не виринала знову, аж доки не починала підніматися вгору схилом у південному напрямку до Сан-Франціско. Він бачив тільки склади, що сходинками спускалися до океану, загороджені парковки і праворуч від себе – зимову сірість води. На жодному відкритому для огляду відрізку дороги не було людей, ніхто не з’являвся в невеличких вікнах із тильного боку фабрики. Пил кружляв порожніми паркінгами. Пойнт-Венуті виглядав безлюдним, але Джек знав, що це не так. Морґан Слоут і його посіпаки – ті, що пережили несподіваний приїзд територіального «чух-чуха» – чекатимуть на прихід Джека-Мандрівника і Раціонального Річарда. Талісман поривався до Джека, закликав його йти вперед, і хлопчик сказав: «Так, це воно, друзяко», – а тоді рушив далі.

У поле зору потрапили два нових обличчя Пойнт-Венуті. Перше – це з’ява дев’яти дюймів заднього бампера лімузина «кадилак». Джек бачив блискучу чорну фарбу, осяйний метал, шматок правої задньої фари. Джеку надзвичайно хотілося, щоб за кермом сидів один із тих Во́вків-відступників, які пережили події в «Таборі Готовності». Тоді він знову глянув на океан. Сіра вода пінилася біля узбережжя. Повільний рух у напрямку фабрики – і знову дахи складів заволоділи Джековою увагою. «ІДИ СЮДИ», – нестримно, магнетично кликав Талісман. Здавалося, що Пойнт-Венуті дивним чином стиснувся, наче долоня в кулак. Над дахами тільки тепер забовванів темний, безбарвний флюгер у формі голови вовка, що, не підвладний вітру, хаотично обертався туди-сюди.

Коли Джек побачив неслухняний флюгер, що гойдався то ліворуч-праворуч, то праворуч-ліворуч, а потім узагалі робив повний оберт, він усвідомив, що зараз уперше побачив Чорний готель – принаймні частину його. Але від складських дахів, від дороги, що простягалася попереду, від небаченого містечка на Джека насувалося відчуття абсолютної ворожості. Здавалося, його можна відчути на дотик, мов ляпас по щоці. Джек збагнув, що крізь Пойнт-Венуті сочилася кров Територій. Саме тут реальність була надзвичайно тонкою.

Вовча голова безцільно крутилася в повітрі, а Талісман і далі притягував Джека до себе. ІДИ СЮДИ. ІДИ СЮДИ. ІДИ ЗАРАЗ. ІДИ ЗАРАЗ. ЗАРАЗ… Джек усвідомлював, що Талісман не лише посилює цей неймовірний потяг, а й наспівує йому. Без слів і без музики, але співає. І та мелодія то гучнішає, то стишується, як пісня кита, яку не чує ніхто, крім нього самого. Талісман знав, що Джек щойно побачив флюгер готелю.

«Пойнт-Венуті може бути найнебезпечнішим і найгіршим місцем у Південній і Північній Америках, – подумав Джек, несподівано знахабнівши, – але воно не втримає мене від походу в готель “Ейджинкурт”». Він повернувся до Річарда, почуваючись так, ніби з місяць просто відпочивав і тренувався, тоді спробував приховати жах, побачивши, як виглядає друг. Річард не міг зупинити його, більше того, якщо Джеку доведеться, то він проштовхне Річарда просто крізь стіни того сраного готелю. Він бачив, як замучений Річард нігтями роздирає волосся і чухає схоже на бджолині укуси рясне висипання на щоках і скронях.

– Ми зробимо це, Річарде, – сказав він. – Я знаю, що зробимо. І байдуже, скільки божевільного лайна вони кидатимуть на нас. Ми зробимо це.

– У наших проблем почнуться проблеми з нами, – сказав Річард, несвідомо цитуючи доктора С’юза. Він замовк. – Я не знаю, чи зможу зробити це. Правда. Я ледве стою на ногах. – У погляді Річарда читалося неприховане страждання. – Що зі мною відбувається, Джеку?

– Я не знаю, але знаю, як припинити це. – Джек сподівався, що сказав правду.

– Це батько робить таке зі мною? – нещасно запитав Річард. Він делікатно провів руками по набряклому обличчю. Тоді висмикнув сорочку зі штанів і оглянув суцільне червоне висипання на животі. Пухирі, схожі за формою на штат Оклахома, починалися від талії та піднімалися з боків аж до шиї. – Це схоже на вірус чи щось на кшталт того. Це батько заразив мене?

– Я не думаю, що він зробив це навмисно, Річі, – сказав Джек. – Якщо це щось змінює.

– Не змінює, – відповів Річард.

– Це все припиниться. Експрес до Сібрук-Айленда прибуває до кінцевої.

Джек рушив уперед, а Річард поруч з ним. Джек побачив, як задні фари «кадилака» загоряються і гаснуть, а тоді машина зникає з поля зору.

Цього разу не вдасться несподівано вчинити напад, не буде гучного прибуття крізь паркан на поїзді, напханому зброєю та амуніцією, але навіть якщо всі в Пойнт-Венуті знали про їхній прихід, Джек прямував туди. Він почувався так, ніби враз начепив броню і взяв до рук магічний меч. Ніхто в Пойнт-Венуті не був здатен його спинити, принаймні доки він не дійде до готелю «Ейджинкурт». Джек ішов своєю дорогою, біля нього – Раціональний Річард, і все буде добре. Коли він зробив іще три кроки, його м’язи заспівали в унісон з Талісманом, і він ще більше уявив себе лицарем, що вирушає на битву. Небесна телеграма принесла йому цей образ із одного з маминих фільмів. Ніби він верхи на коні, у капелюсі з широкими крисами і револьвером на стегні, їхав чинити облаву на Дедвуд Ґалч.

«Останній потяг до Генґтавна», – пригадав він. Лілі Кавано, Клінт Вокер[254]254
  Клінт Вокер (нар. 1927) – американський актор. Відомий своєю роллю у фільмі «Брудна дюжина».


[Закрыть] і Вілл Гатчінс[255]255
  Вілл Гатчінс (нар. 1930) – американський актор, який зазвичай знімався у вестернах.


[Закрыть]. 1960 рік. Най буде так.

2

Чотири чи п’ять дерев із Територій вирвалися з твердого коричневого ґрунту біля першої ж покинутої будівлі. Може, вони вже давно були там, простягаючи свої гілки аж до білої смуги на дорозі, а може, й ні. Джек не пригадував, що бачив їх, коли вперше дивився на таємниче містечко. І навряд чи він міг би оминути увагою ці дерева – це ж наче не помітити зграю диких собак. Він чув, як корені шурхотіли поверхнею землі, коли Джек з Річардом наближалися до складу.

(НАШ хлопчик? НАШ хлопчик?)

– Перейдімо на другий бік дороги, – сказав він Річарду і взяв його за набряклу руку, щоб допомогти перейти.

Щойно вони опинилися на другому боці дороги, одне з дерев помітно потягнулося корінням і гіллям до них. І якщо дерева мали шлунки, то зараз хлопці чули, які ці шлунки забурчали. Покручена гілка і гладкий, схожий на змію корінь уже досягли жовтої лінії, а тоді перетнули половину відстані, що лишилася до хлопців. Джек ліктем підштовхував Річарда, що заледве дихав, убік, а тоді схопив за руку і потягнув далі.

(МІЙ, МІЙ, МІЙ, МІЙ ХЛОПЧИК! ТААААК!!!)

Повітря заповнив тріск і рвучкий скрегіт, і на мить Джек подумав, що це Морґан з Орріса пробиває собі шлях між світами, знову стаючи Морґаном Слоутом… Морґаном Слоутом з його останньою, безвідмовною пропозицією, яку зміцнили б кулемет, паяльна лампа і пара розпечених кліщів… але замість скаженого Річардового татуся на середину дороги впала крона територіального дерева, підскочила раз на зламаних гілках і відкотилася на свій бік траси, наче падло.

– О Боже, – сказав Річард. – Щоб піймати нас, воно вискочило з ґрунту.

Джек також подумав саме про це.

– Дерево-каміказе, – сказав він. – Гадаю, справи в Пойнт-Венуті будуть доволі скаженими.

– Через Чорний Готель?

– Так, – а ще через Талісман. – Він глянув на дорогу і за десять ярдів униз по схилу побачив ще одну групку хижих дерев. – Аура, атмосфера чи як би ти це назвав – усе збурилося, бо добро і зло, чорне і біле тут переплелися.

Розмовляючи, Джек поглядав на купу дерев, до яких вони повільно йшли, і побачив, що найближче дерево витягнуло до них свою крону, ніби почуло його голос.

Можливо, усе це містечко – це велике Оутлі, думав Джек, і, можливо, зрештою, він пройде через це – але якщо попереду на них чекає тунель, Джек Сойєр не має жодного наміру заходити туди. Йому справді не хотілося зустрічатися з пойнтвенутійською версією Елроя.

– Я боюся, – сказав позаду нього Річард. – Джеку, а що, як іще більше цих дерев повискакують із ґрунту?

– Знаєш, сказав Джек. – Я помітив, що, хоча ці дерева й рухаються, насправді вони далеко не зможуть дійти. І навіть такий індик, як ти, зможе перегнати дерево.

Дорога востаннє повертала і спускалася повз крайній склад. Талісман дедалі кликав і кликав, гучно, ніби співуча арфа велетня у фільмі «Джек і бобове стебло». Нарешті Джек обігнув останній поворот, і перед ним лежала решта Пойнт-Венуті.

Джейсонова половина його «я» змушувала Джека іти далі. Колись Пойнт-Венуті був приємним курортним містечком, але ті дні залишилися далеко позаду. Тепер весь Пойнт-Венуті перетворився на тунель Оутлі, і Джек мав пройти його від початку й до кінця. Потріскана, розбита поверхня дороги наближалася до випалених будинків, оточених територіальними деревами. Колись працівники порожніх нині фабрик і складів мешкали в цих маленьких каркасних будиночках. Від одного чи двох лишилося достатньо, щоб зрозуміти, якими вони були. Покручені корпуси спалених автомобілів лежали то тут, то там біля будинків. Крізь зруйновані фундаменти маленьких будиночків повільно пробивалося коріння територіальних дерев. Чорна цегла і дошки, розбиті й поставлені вертикально ванни, покручені труби заполонили згарище. Джеків погляд притягнуло щось біле, але він миттєво відвернувся, коли побачив, що то була біла кістка зотлілого скелета, в який вплелися коріння. Колись цими вулицями їздили діти на велосипедах, на кухнях збиралися домогосподарки, щоб поскаржитися на зарплату і безробіття, чоловіки натирали воском машини на під’їзних доріжках – тепер усе проминуло. Іржава перевернута гойдалка просовувала свої опори крізь каміння і будяки. Маленькі червоні вогники загорялися і згасали в туманному небі.

За двома кварталами спалених будинків і хижих дерев над порожнім перехрестям висів мертвий світлофор. З другого боку перехрестя стояв перетворений на вугілля будинок, на якому досі можна було прочитати «Ой-ой-ой! Краще звернутися до Маа» над вищербленим та з пухирями зображенням передньої частини машини, що врізалася в скло вітрини. Вогонь не розповсюдився далі, але Джек волів би, аби все ж таки розповсюдився. Пойнт-Венуті – зруйноване місто, і вогонь – це краще, ніж гниття. Будівля з напівзруйнованою рекламою фарби «Маако» була першою в ряду магазинів. Книгарня «Небезпечна планета», «Чай і Гармонія», крамниця екопродуктів «У Ферді», «Неонове Селище» – Джек міг прочитати лише деякі назви, адже на багатьох фарба давно облущилася і скрутилася. Ці магазини були зачинені, як і покинуті фабрики і склади вище на пагорбі. Навіть з такої відстані Джек бачив, що вітрини розбито настільки давно, що порожні оправи скидалися на очі телепня. Фасади магазинів прикрашали плями фарби – червоні, чорні та жовті – такі яскраві, що вони нагадували шрами на одноманітному сірому тлі. Оголена жінка – настільки виснажена, що Джек бачив її ребра – оберталася повільно і церемонно, немов флюгер на засміченій вулиці перед магазинами. Над її блідим тілом, обвислими грудьми і жмутками лобкового волосся здіймалося яскраво-помаранчеве обличчя. Її волосся також було помаранчевим. Джек завмер і дивився, як божевільна жінка з пофарбованим обличчям і волоссям звела руки, а тоді повернула верхню частину тіла так, начебто вона виконувала тайцзіцюань[256]256
  Тайцзіцюань (буквально: «Кулак Великої Межі») – китайське бойове мистецтво, один із різновидів ушу. Популярне як оздоровча гімнастика.


[Закрыть], виставила ногу над зогнилим трупом собаки і заклякла, як статуя. Вона так і стояла, ця божевільна жінка, втілюючи символ усього Пойнт-Венуті. Нога повільно опустилася вниз, і сухоребре тіло повернулося далі.

Повз жінку і ряди порожніх магазинів Мейн-стрит повернула до житлових кварталів – принаймні, гадав Джек, вони колись були житловими. Тут також були яскраві рештки фарби на будівлях, крихітні двоповерхові будиночки, колись світло-білі, а тепер укриті плямами від фарби і графіті. Одне гасло кинулось Джеку в око – «ТИ ВЖЕ МЕРТВИЙ». Напис, надряпаний на стіні облущеного будинку, який колись точно був пансіоном, з’явився там дуже давно.

«ДЖЕЙСОНЕ, ТИ ПОТРІБЕН МЕНІ», – волав до нього Талісман дивною мовою, що була водночас і нижчою, і вищою за людські звуки.

– Я не можу, – прошепотів Річард позаду нього. – Джеку, я знаю, що не можу.

За лінією облущених, занедбаних будинків, дорога знову спускалася вниз, і Джек бачив лише задні бампери кількох чорних «кадилаків» з увімкненими двигунами обабіч Мейн-стрит. Їх було припарковано передом до схилу. Немов на неможливо великій і неможливо жахливій комбінованій фотографії, верхня – половина? третина? – Чорного Готелю здіймалася над чорними «кадилаками» і занедбаними маленькими будиночками. Здавалося, ніби вона літає, підрізана вигином останнього пагорба.

– Я не можу піти туди, – повторив Річард.

– Я навіть не певен, що ми зможемо пройти повз ті дерева, – сказав Джек. – Годі скиглити, Річі.

Річард видав дивний, шмаркливий звук, і Джеку знадобилася кілька секунд, щоб розпізнати плач. Він поклав руку Річардові на плече. Готель домінував над краєвидом – це було очевидним. Чорний Готель домінував над Пойнт-Венуті, над повітрям над ним, над землею під ним. Глянувши на нього, Джек побачив, що флюгери коливаються врізнобіч, башти і мансарди здіймаються, ніби чиряки в сірому небі. «Ейджинкурт» виглядав так, немовби споруджений із каменю – тисячолітнього каменю, чорного, як смола. В одному з горішніх вікон раптом спалахнуло світло – Джеку здалося, ніби готель підморгнув йому, таємно радий побачити, що Джек підійшов так близько. Невиразна фігура відскочила від вікна – і вже за мить у шибці відбилася хмаринка.

Зсередини Талісман виводив свою пісню, яку чув лише Джек.

3

– Гадаю, він збільшився, – видихнув Річард. Відколи він побачив, як над останнім пагорбом навис готель, то навіть чухатися перестав. Сльози текли щоками по великих червоних пухирях, і Джек помітив, що навколо очей друга з’явилися суцільні червоні висипання. Тепер, щоб заплющити очі, Річарду навіть мружитися не треба було. – Джеку, це неможливо, але готель був меншим. Я певен.

– Саме зараз нема нічого неможливого, – відповів Джек, хоча в цьому й не було потреби – вони вже давно перейшли у володіння неможливого, а «Ейджинкурт» був таким великим і значним, що геть не вписувався в масштаби цього містечка.

Екстравагантна архітектура Чорного Готелю, його башти, мідні флюгери на вузьких вежах, куполи й мансарди, які мали б надавати будівлі вигляду грайливої фантазії, та насправді скидалися на загрозливі нічні жахіття. Здавалося, ніби це своєрідний анти-Діснейленд, у якому Дональд Дак задушив Крячика, Квочика та Кручика, а Мікі Маус під впливом героїну застрелив Мінні Маус.

– Мені страшно, – сказав Річард, – і «ДЖЕЙСОНЕ, ПРИЙДИ НЕГАЙНО», – виспівував Талісман.

– Просто тримайся ближче до мене, друже, і ми пройдемо крізь те місце надзвичайно швидко.

ДЖЕЙСОНЕ, ПРИЙДИ НЕГАЙНО!

Купка територіальних дерев зашелестіла, коли Джек рушив уперед. Наляканий Річард відскочив назад. Джек зрозумів, що Річард зараз був практично сліпим – у нього не було окулярів, кім того, очі заплющилися. Джек повернувся до друга й потягнув його вперед, відчуваючи, наскільки худими стали Річардові рука і зап’ястя.

Річард ішов, спотикаючись. Його кістляве зап’ястя обпікало Джекові руку.

– Що б ти не робив, не відставай, – сказав Джек. – Усе, що нам треба, – просто пройти повз них.

– Я не можу, – ридав Річард.

– Хочеш, я понесу тебе? Я серйозно, Річарде. Насправді, усе могло бути значно гірше. Закладаюся, якби ми не знищили там так багато його війська, то наштовхувалися б на охорону кожні п’ятдесят футів.

– Ти не зможеш рухатися достатньо швидко, якщо понесеш мене. Я буду уповільнювати тебе.

«А що ж ти, в біса, на твою думку, робиш зараз?» – промайнуло в Джековій голові, але він сказав:

– Стань обабіч мене і біжи якомога швидше, Річі. Коли я скажу «три». Зрозумів? Один… Два… Три!..

Він схопив Річарда за руку і побіг повз дерева. Річард зашпортався, задихався, а тоді зміг таки взяти себе під контроль і рухатися не падаючи. Біля підніжжя дерев з’явилися фонтани пилу, з яких вилітали грудочки землі та якісь блискучі, як крем для взуття, штуки, схожі на жуків. Неподалік від підступних дерев з будяків вилетіла маленька коричнева пташка, і схожий на слонячий хобот гнучкий корінь, вигулькнувши з пилюки, схопив її на льоту. Інший корінь зміївся до лівої Джекової кісточки, але не дотягнувся. Розчахнуті роти на жорсткій корі вили і волали.

(ГАРРРНЕНЬКИЙ? ГАРРРНЕНЬКИЙ ХЛОООПЧИК?)

Джек зціпив зуби і спробував примусити Річарда Слоута полетіти. Крони сплетених дерев захиталися і почали нахилятися. Цілі гнізда коренів повзли до білої лінії, рухаючись так, ніби кожен із них мав власну волю. Річард заточився, справді заточився, а тоді уповільнив крок і повернув голову, щоб поглянути на Джека, на дерева, що намагалися схопити їх.

– Рухайся! – заволав Джек і смикнув Річарда за руку.

Червоні набряки палали, мов камінці під шкірою. Він потягнув Річарда, помітивши, як багато хитрих коренів жваво повзли через білу лінію до них. Джек поклав руку Річарду на талію тієї ж миті, як довгий корінь просвистів у повітрі й обхопив Річардову руку.

– Господи! – волав Річард. – Джейсоне! Воно схопило мене! Воно схопило мене!

Джек із жахом побачив, як схожа на голову сліпого хробака верхівка кореня здійнялася й витріщилася на нього. Пагін ледачо смикнувся в повітрі, а тоді ще раз обкрутився навколо обпеченої Річардової руки. Інші корені підповзали до них через дорогу.

Джек потягнув Річарда назад так сильно, як тільки міг, і відвоював іще шість дюймів. Пагін навколо Річардової руки напружився. Джек схопив Річарда за талію і безжально потягнув назад. Річард дико, божевільно закричав. На мить Джека охопив страх, що в Річарда відірветься плече, але сильний голос усередині нього кричав: «ТЯГНИ!» – і він, риючи каблуками землю, ще сильніше потягнув назад.

А тоді вони обидва мало не впали в гущавину коренів, бо той єдиний пагін, що обгорнувся навколо Річардової руки, луснув. Джек устояв на ногах, гарячково гальмуючи і вигинаючись назад, щоб утримати Рівчарда подалі від дороги. Так вони і пройшли повз останні дерева. А тоді почули вже знайомий тріск і рвучкий скрегіт. Цього разу Джекові не довелося казати Річарду, що час тікати.

Найближче дерево вирвалося з ґрунту і з жахливим гуркотом упало за три чи чотири фути від Річарда. Інші попадали на дорогу за ним, хитаючи корінням, як нечесаним волоссям.

– Ти врятував мені життя, – сказав Річард.

Він знову плакав, цього разу через неміч і виснаження, а не від страху.

– Відтепер, старий друже, ти їхатимеш верхи, – сказав Джек, важко дихаючи.

Він нахилився, щоб допомогти Річарду залізти йому на спину.

4

– Я мав сказати тобі, – прошепотів Річард. Його обличчя обпікало Джекову шию, а рот був біля вуха. – Я не хочу, щоб ти ненавидів мене, але я не дорікатиму, якщо саме так і станеться, чесно. Я мав сказати тобі. – Здавалося, що він важив не більше за власну оболонку, ніби всередині не лишилося нічого.

– Про що? – Джек посадив Річарда собі на спину, і його знову охопило неприємне відчуття, що він ніс порожній мішок плоті.