Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 46 (всего у книги 50 страниц)

Розділ сорок четвертий
Землетрус

1

Проминув деякий час, перш ніж Джек збагнув, що «Ейджинкурт» трясеться і скоро розвалиться на шматки, але хлопчика це анітрохи не здивувало. Йому було цікаво. Однієї миті він узагалі був не в «Ейджинкурті», не в Пойнт-Венуті, не в окрузі Мендосіно, не в Каліфорнії, не на Американських територіях, не на інших Територіях; але він був серед них; і також у кожному безконечному світі. Не просто в одному місці всіх світів – він був скрізь, бо сам був цими світами. Талісман, здавалося, був чимось набагато більшим, ніж вважав його батько. Не лише віссю всіх можливих світів, а й самими цими світами – світами і просторами між ними.

Тут було так багато трансценденталізму, що він цілком міг би довести до божевілля навіть святого тибетського відлюдника, що мешкає в печері. Джек Сойєр був скрізь. Джек Сойєр був усім. У світі за п’ятдесят тисяч світів від Землі десь у центрі континенту, що відповідав земній Африці, від спраги помирала травичка з невідомої причини, і Джек помирав разом з нею. В іншому світі дракони злягалися в центрі хмари високо над планетою, і люті подихи їхнього екстазу змішувалися з холодним повітрям, випадали дощем і паводком на землю. Джек був драконом; Джек був самицею; Джек був спермою; Джек був яйцеклітиною. Далеко-далеко за мільйон всесвітів звідси три порошинки літали одна біля одної в міжзоряному просторі. Джек був порошинками. Джек був простором між ними. Галактики згорталися навколо його голови, наче довжелезні рулони паперу, і доля пронизувала їх в довільному порядку, обертаючи на макроскопічні записи піаніста, який міг зіграти будь-що – від регтайму до панахиди. Щасливо зуби Джека вгризалися в апельсин; нещасна плоть Джека кричала, коли її роздирали зуби. Він був трильйоном грудок пилу під мільярдом ліжок. Він був малям кенгуру, що марило своїм минулим життям у сумці матері, поки та скакала пурпуровими рівнинами, по яких бігали і стрибали кролики розміром з оленя. Він був шинкою на гаку в Перу, яйцями, які висиджувала одна із курок у курнику в штаті Огайо, який чистив Бадді Паркінс. Він був розпорошеним лайном у носі Бадді Паркінса; він був дрібними волосинками в носі, які скоро змусять Бадді Паркінса чхнути. Він був чханням; мікробами в цьому чханні, атомами в мікробах; він був тахіонами, які летять назад крізь час до великого вибуху, з якого почалось творіння всього.

Його серце смикнулося і тисячі сонць вибухнули надновими зорями. Він побачив гугоплекс горобців у гугоплексі світів і знав про падіння і чудове життя кожного з них. Він помер у геєні копалень на Територіях. Він жив вірусом грипу на краватці Етеріджа. Він біг вітром над безмежними просторами. Він був… О так, він був…

Він був Богом. Богом, або чимось настільки близьким до цього, що різниця втрачала будь-яке значення.

– Ні! – перелякано закричав Джек. – Ні! Я не хочу бути Богом! Будь ласка! Будь ласка, я не хочу бути Богом. Я ЛИШЕ ХОЧУ ВРЯТУВАТИ ЖИТТЯ МОЄЇ МАТЕРІ!

І раптом безкінечність склалася, наче шулер склав віяло із карт. Звузилася до променя сліпучого білого сяйва – і Джек повернувся в Бальну Залу Територій, де минули лише секунди. У руках він досі стискав Талісман.

2

Надворі земля почала виробляти жонглерські кульбіти: надувалася і стулялася. Приплив, що набігав на берег, передумав, і потік назад, оголюючи пісок, який засмаг, наче стегна старлетки. На піску здригалися чудернацькі риби, деякі з них нагадували желатинові скупчення очей.

Пагорби за містом номінально вважалися осадовими породами, але будь-який геолог, поглянувши на них, сказав би, що до осадових порід вони мають такий самий стосунок, як нувориші до Перевороту чотирьохсот[273]273
  Переворот чотирьохсот – олігархічний переворот в Афінах (411 р. до н. е.) – нетривалий прихід до влади в Афінах олігархічної партії.


[Закрыть]. Схили Пойнт-Венуті складалися з утрамбованого багна, але тепер вони потріскалися, які поповзли в тисячу різних напрямків. Якусь мить вони ще трималися купи – з’являлися і зникали нові тріщини (гори неначе дихали), – а тоді обвалювання посунуло на місто. Струмки бруду текли вниз, і в цій повені траплялися камені завбільшки з Толедьську фабрику шин.

Вовчий загін Морґана значно зменшився після несподіваної атаки Джека та Річарда на «Табір Готовності». Тепер їх стало ще менше, бо більшість розбіглися, горлаючи і виючи від забобонного страху. Дехто катапультувався у власний світ. Хтось врятувався, але більшість проковтнули зсуви, що розчахнулися і там. Такі самі катаклізми відбувалися скрізь, у всіх світах, наче величезний штир-пробозбірник пронизав їх наскрізь. Група трьох Вовків, зодягнених у мотоциклетні куртки Фреснівських демонів, устигла залізти в свій автомобіль – старий іржавий «лінкольн-Марк-IV» – і проїхати півтора квартали під трубу Гаррі Джеймса[274]274
  Гаррі Джеймс (1916—1983) – американський тромпетист і популярний у першій половині 40-х років ХХ сторіччя диригент біг-бенду.


[Закрыть], що линула з динаміків, перш ніж з неба не впав камінь і не розчавив їх.

Інші Вовки просто з криками бігли вулицями, вони почали змінюватися. Жінка з ланцюжками в сосках спокійно вийшла перед ними. Вона почала повільно видирати волосся великими жмутками. Простягнула його якомусь Вовку. Закривавлені корені коливалися, мов кінчики морської трави, а жінка пританцьовувала на землі, що втікала у неї з-під ніг.

– Ось, – промовила вона супокійно. – Букет! Для тебе!

Вовк, який не поділяв її спокою, одним укусом відірвав їй голову і побіг, побіг, побіг далі.

3

Джек вивчав те, що отримав, із таким захватом, із яким дитина дивиться на лісове звірятко, що вийшло з трави і їсть просто з руки.

Талісман світився між його долонями, збільшувався, зменшувався, збільшувався, зменшувався.

У такт мого серцебиття, подумав Джек.

Талісман був начебто скляним, але його поверхня гнулася під пальцями. Джек натиснув – і вона прогнулася сильніше. У місцях натиску всередині чарівними хвильками бризнули кольори: чорнильно-синій з-під лівої руки, темно-червоний – з-під правої. Джек посміхнувся… а тоді його посмішка поблякла.

Можливо, ти щойно вбив мільйони людей — пожежі, паводки, бозна-що ще. Пам’ятай про будинок, що впав в Анголі, штат Нью-Йорк, коли…

«Ні, Джеку, – прошепотів Талісман, і хлопчик миттєво збагнув причину гнучкості: Талісман був живий, звісно ж. — Ні, Джеку: Все буде добре… добре… і все буде навіки добре… і всім буде добре… Тільки вір щиро, тримайся, не відступай».

У ньому спокій – який глибокий спокій.

«Веселка. Веселка. Веселка», – подумав Джек, і йому стало цікаво, чи вдасться йому змусити себе випустити цю чарівну кулю з рук.

4

На пляжі біля променада Ґарднер перелякано розпластався на череві. Його пальці занурилися в пісок. Він нявкав.

Морґан, як п’яний, захитався до нього і зняв з плеча Ґарднера рацію.

– Залишайтеся надворі! – заревів він, а тоді згадав, що забув натиснути кнопку передачі. – ЗАЛИШАЙТЕСЯ НАДВОРІ! СПРОБУЄТЕ ВТЕКТИ З МІСТА – І ВАС УБ’ЮТЬ ЙОБАНІ СКЕЛІ! СПУСКАЙТЕСЯ СЮДИ! ІДІТЬ ДО МЕНЕ! ЦЕ ЛИШЕ КЛЯТІ СПЕЦЕФЕКТИ! СПУСКАЙТЕСЯ СЮДИ! СФОРМУЙТЕ КОЛО ПО ВСЬОМУ ПЛЯЖУ! ТІ, ХТО ПРИЙДЕ ОТРИМАЄ НАГОРОДИ! РЕШТА ЗАГИНУТЬ В КОПАЛЬНЯХ І ЗАКЛЯТИХ ЗЕМЛЯХ! СПУСКАЙТЕСЯ! ТУТ ВІДКРИТА ДІЛЯНКА! СПУСКАЙТЕСЯ – І ТУТ НІЧОГО НЕ ВПАДЕ ВАМ НА ГОЛОВИ! СПУСКАЙТЕСЯ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ!

Морґан відкинув рацію. Вона розбилася. З неї полізли десятки жуків з довгими вусиками. Морґан нахилився і рвучко підвів блідого від страху Ґарднера.

– Вставай, красунчику.

5

Річард, не приходячи до тями, закричав, бо стіл, на якому він лежав, підскочив і скинув його на землю. Джек почув крик, і відірвався від зачарованого споглядання Талісмана. Хлопчик злякався, бо «Ейджинкурт» стогнав, наче корабель у сильний шторм. Він роззирнувся і побачив, як відриваються мостини, оголюючи старі балки під ними. Вони ходили туди-сюди, мов човники ткацьких верстатів. Жуки-альбіноси повзли і звивалися геть від чистого світла Талісмана.

– Я іду, Річарде! – закричав Джек і пішов до дверей. Його один раз відкинуло, і хлопчик упав на землю, піднявши високо вгору сферу. Він розумів, наскільки вона крихка – якщо її сильно вдарити, вона розіб’ється. Що буде далі – одному Богові відомо. Джек підвівся на одне коліно, його знову відкинуло назад, але зрештою він зіп’явся на ноги.

Знизу Річард знову закричав.

– Річарде! Іду!

Над головою залунали дзвоники. Джек звів погляд і побачив, як люстра хиталася маятником уперед-назад, дедалі швидше і швидше. Звук линув від кришталевих підвісок. На очах у Джека ланцюг розірвався і люстра гепнулася на зруйновану підлогу, наче бомба, в яку замість вибухівки поклали діаманти. Скло розлетілося врізнобіч. Джек повернувся і вийшов з кімнати великими, замашними кроками – він нагадував собі бурлескного п’яного матроса.

Унизу по коридору його швиргонуло до однієї стіни, потім до другої, підлога йшла хвилями і розпадалася. Щоразу падаючи на стіни, Джек тримав Талісман перед собою. Його руки нагадували лещата, які держали розжарену до білого вуглину.

Ти ніколи не зможеш спуститися сходами.

Мусиш. Мусиш.

Джек дістався до місця, де зіткнувся з чорним лицарем. Світ пішов іще однією хвилею; Джек похитнувся і побачив шолом, який швидко покотився підлогою. Джек продовжував дивитися вниз. Сходи рухалися, мов гігантські жахливі хвилі, через що Джека знудило. Одна сходинка відлетіла, оголюючи чорну діру.

– Джеку!

– Іду, Річарде!

Цими сходами тобі не спуститися. Шлях загороджено, малюку.

Мусиш. Мусиш.

Тримаючи коштовний і крихкий Талісман у руках, Джек пішов сходовим просвітом, який тепер нагадував летючий килим з арабських казок, що потрапив у торнадо. Сходи нахилилися, а хлопчика закинуло вперед до пройми, через яку впав шолом чорного лицаря. Джек закричав, відсахнувся вбік – правою рукою, притискаючи Талісман до грудей, а лівою розмахуючи ззаду, щоб опертися. Нічого не було. Його п’ятки ковзнули вперед, і він покотився в порожнечу і забуття.

6

Від початку землетрусу минуло п’ятдесят секунд. Лише п’ятдесят секунд – але ті, хто пережили його, розкажуть вам, що об’єктивний час, час на годиннику, втрачає будь-який сенс під час стихії. Через три дні після землетрусу, який відбувся 1964 року в Лос-Анджелесі, репортер теленовин запитав у вцілілого, котрий перебував поряд з епіцентром, про те, як довго він тривав.

– Він досі триває, – спокійно відповів він.

Через шістдесят дві секунди після початку землетрусу всі вершини Пойн-Венуті вирішили скоритися долі і перетворилися на низини Пойнт-Венуті. Вони впали на місто з багнистим курруммммп, залишивши по собі лише самотній виступ міцної скелі, яка звинувачувально вказувала на «Ейджинкурт». З одного із нових зсувів так і залишився стирчати димар, схожий на пеніс під час ерекції.

7

На пляжі Морґан Слоут та Сонячний Ґарднер стояли, підтримуючи один одного, немовби танцювали хула-хула. Ґарднер скинув з плеча «Везербі». До них приєдналося кілька Вовків з виряченими чи то від жаху, чи від безмежної люті блискучими очима. Ще більше їх наближалося. Вони або вже змінилися, або змінювалися. Одяг на них рвався на шмаття. Морґан помітив, як один Вовк упав на тверду землю і заходився кусати її, наче вона була ворогом, якого можна вбити. Слоут подивився на це божевілля, а тоді відвернувся. Фургон, на бортах якого психоделічні літери складалися у слова «ДИКЕ ДИТЯ», нісся на всій швидкості сквером Пойнт-Венуті, на якому колись діти благали батьків купити їм морозиво та прапорці з зображенням «Ейджинкурта». Фургон доїхав до краю, вилетів на узбіччя і покотився до пляжу, збиваючи зачинені кіоски. Тріщина. Земля розчахнулася – і «ДИКЕ ДИТЯ», що вбило Томмі Вудбайна, зникло навіки-віків, завалившись носом уперед. Двигун вибухнув і полум’я здійнялося в небо. Спостерігаючи за машиною, Слоут на мить згадав свого батька, котрий проповідував про Вогонь Святого Духа. Тріщина зникла.

– Тримайся! – закричав Морґан Ґарднеру. – Гадаю, все завалиться і поховає його під собою, але якщо він вилізе, ти його просто застрелиш, буде землетрус чи не буде.

– Ми дізнаємося, якщо ВОНО розіб’ється? – пропищав Ґарднер.

Морґан Слоут ощирився, як кабан у хащах солодкої тростини.

– Ми дізнаємося, – сказав він. – Сонце стане чорним.

Сімдесят чотири секунди.

8

Ліва рука Джека вчепилася в зазубрені рештки перил. Талісман шалено сяяв навпроти його грудей, лінії довготи та широти світили розжареними вольфрамовими нитками, як у лампочці. П’ятки Джека нахилилися, а підошва почала ковзати.

Падаю! Спіді! Я зараз…

Сімдесят дев’ять секунд.

Усе скінчилось.

Раптово все скінчилося.

От тільки для Джека, як і для того вцілілого після землетрусу 1964 року, усе досі тривало, принаймні в голові. У якійсь частині свідомості земля дрижатиме, як желе на церковному пікніку, навіки-віків.

Хлопчик відсунувся від прірви, відповз на середину покручених сходів. Спинився, важко дихаючи, його обличчя блищало від поту; він притискав до грудей круглу зірку Талісмана. Хлопчик завмер і слухав тишу.

Десь щось важке – бюро або шафа – застигло в непевному становищі, а тоді впало з приголомшливим тріском.

– Джеку! Будь ласка! Гадаю, я вмираю! – Безпорадний стогін Річарда справді звучав так, наче друг підійшов до останньої межі.

– Річарде! Я йду!

Джек продовжив спускання сходами, покрученими, вигнутими, благенькими. Багатьох сходинок бракувало, тому доводилося переступати. В одному місці не було аж чотирьох сходинок, і хлопчик стрибнув, однією рукою притискаючи Талісман до грудей, а другою ковзаючи перилами.

Усе досі розвалювалося. Скло розбивалося і брязкало. У якомусь туалеті шалено раз за разом змивалася вода. У коридорі реєстраційна стійка з червоного дерева тріснула навпіл. Двостулкові двері розчахнулися, яскравий клинець світла падав крізь них, а старий вологий килим, здавалося, тріщав і парував, обурюючись світлом.

«Хмари розбіглись, – подумав Джек. – Визирнуло сонце. А тоді з’явилася ще одна думка: – Ми вийдемо крізь ці двері, друже Річі. Ти і я. Великі, мов життя, горді за самих себе».

Коридор, що проходив повз бар «Чапля» до обідньої зали, нагадував декорації до котрогось із давніх випусків «Сутінкової Зони», де все було викривлене. Ось підлога нахилилася ліворуч, а тут – праворуч; далі з’явилися верблюдячі горби. Джек розганяв морок Талісманом, як найбільшим у світі ліхтариком. Він зазирнув у їдальню і побачив, що Річард лежить на підлозі, закутавшись у скатертини. З його носа текла кров. Наблизившись, Джек побачив, що деякі з твердих червоних наростів луснули, і білі жуки виповзають із плоті Річарда, ліниво ковзаючи по його щоках. Один із них на Джекових очах виповз із Річардового носа. Річард закричав із кволим нещасним бульканням і вхопив жука. Це був крик того, хто вмирає в агонії. Його сорочка напиналася і ворушилася через гидоту, що повзала під нею.

Джек рушив до друга кривою підлогою… павук залетів вниз із напівмороку, сліпо розбризкуючи в повітрі отруту.

– Шраний злодій! – зашамкав він своїм високим, гучним комашиним голосом. – О, ти, шраний злодій, поклади, де вжяв, поклади, де вжяв!

Навіть не замислюючись, Джек здійняв Талісман. Він спалахнув білим полум’ям – веселковим полум’ям – і павук, зіщулившись, почорнів, а за мить обернувся на крихітну грудку тліючого вугілля, що повільно-повільно колихалася в повітрі, аж доки зовсім не спинилася. Нема часу дивитися на цю дивовижу. Річард помирає.

Джек дістався до друга, впав навколішки біля нього і розгорнув схожу на простирадло скатертину.

– Я нарешті дістав його, друзяко, – прошепотів він, намагаючись не помічати жуків, які виповзали з Річардової плоті.

Він підняв Талісман, замислився, а тоді опустив його на лоб Річарда. Річард жахливо закричав і спробував скинути кулю. Джек поклав руку на кістляві груди друга і втримав його – це було не важко. Засмерділо, бо Талісман підпалив кількох жуків під собою.

Що тепер? Треба щось іще, але що?

Джек окинув кімнату зором, і погляд зупинився на зеленій кульці, яку він залишив Річарду, кульці, що перетворювалася на магічне люстерко в тому світі. На його очах вона сама прокотилася шість футів і зупинилася на місці. Вона котиться, так. Вона котиться, бо кулька, а головна мета кульки – котитися. Кульки круглі. Кульки круглі, як Талісман.

У збуреній свідомості спалахнув вогник.

Підтримуючи Річарда, Джек повільно прокотив Талісман вниз по тілу друга. Щойно він дістався грудей, Річард перестав опиратися. Джек вирішив, що той, напевно, ослаб, але нетривкого погляду вистачило, щоб зрозуміти, що це не так. Річард дивився на нього з дедалі більшим здивуванням.

…і прищі з його обличчя зникли! Тверді червоні набряки зійшли!

– Річарде! – закричав Джек і розреготався, як божевільний. – Агов, Річарде, поглянь на це! Вона творить дива.

Долонею він повільно перекотив Талісман на Річардів живіт. Талісман яскраво сяяв, поширюючи чисту, безмовну гармонію, здоров’я і зцілення. Униз, до Річардового паху. Джек звів тонкі ноги Річарда разом і прокотив Талісман западиною між ними до литок. Талісман світився яскраво-блакитно… темно-червоно… жовтим… зеленню червневої лугової трави. Потім він знову став білим.

– Джеку, – прошепотів Річард. – Ми прийшли за цим?

– Так.

– Він прекрасний. – Річард завагався. – Можна я його потримаю?

Джек раптом відчув напад скруджівської жадібності. На мить міцно притиснув Талісман до себе. Ні! Ти можеш його розбити! Окрім того, він мій! Я перетнув усю країну заради нього! Я бився за нього з лицарями! Ти не можеш торкатися до нього. Він мій! Мій! Мі…

У руках Джека Талісман раптом почав випромінювати жахливий холод і на мить – мить, що була для Джека страшнішою за всі землетруси, які на світі були або будуть – став готично-чорним. Біле світло вичерпалося. І в цій багатій, грозовій, цілковитій пітьмі Джек побачив Чорний Готель. З надбудовами, мансардами, фронтонами, вершинами куполів, що надималися, як заповнені злоякісністю бородавки з кабалістичними символами, що рухалися по колу, – вовком, круком, покрученою геніальною зіркою.

«Отже, ти будеш новим “Ейджинкуртом”? – прошепотів Талісман. – Навіть хлопчик може стати готелем… якщо захоче».

У голові пролунав чіткий голос матері: «Якщо ти не хочеш ділитися цим, Джекі, якщо ти не можеш принести це в жертву заради друга, тоді краще залишайся там, де зараз. Якщо ти не можеш змусити себе поділитися нагородою — ризикнути здобутком, — навіть не намагайся повернутися додому. Діти чують це лайно все своє життя, але коли настає час ділитися або не ділитися, виявляється, що це зовсім не одне і те саме, правда. Якщо ти не можеш поділитися Талісманом, дай мені померти, друзяко, бо я не хочу жити такою ціною».

Вага Талсмана раптово неймовірно зросла, наче його заповнила вага мертвих тіл. Але Джек якимось чином підняв його і поклав кулю в руки Річарда. Його руки були бліді та кістляві… однак Річард легко втримав Талісман, і Джек збагнув, що відчуття ваги – це плід його уяви, його власної викривленої хворої уяви. І щойно Талісман засяяв яскравим білим сяйвом, Джек відчув, як з нього виходить внутрішня пітьма. З’явилося нечітке усвідомлення того, що своє право на володіння річчю можна виміряти лише тим, як легко ти можеш її віддати… а тоді ця думка зникла.

Річард посміхнувся, і посмішка додала йому краси. Джек бачив Річардову посмішку багато разів, але такого спокою в ній він ще ніколи в житті не спостерігав. Спокій, що проходив через його усвідомлення. У білому цілющому світлі Талісмана він помітив обличчя Річарда, досі спустошене, дике і хворе, – воно зцілювалося. Річард притис Талісман до грудей, наче дитину, і посміхався Джекові осяйними очима.

– Якщо це Експрес на Сібрук-Айленд, – сказав він, – я, напевно, куплю проїзний. Звісно, якщо нам пощастить залишити його.

– Тобі вже краще?

Річардова посмішка сяяла у світлі Талісмана.

– Набагато краще, – сказав він. – Тепер допоможи мені підвестися, Джеку.

Джек нахилився, щоб узяти Річарда за плече. Той простягнув йому Талісман.

– Краще спершу візьми його. Я досі кволий, а він хоче повернутися до тебе. Я відчуваю це.

Джек взяв Талісман і допоміг Річардові підвестися. Річард обхопив Джека за шию.

– Ти готовий… друзяко?

– Ага, – сказав Річард. – Але я чомусь думаю, що морем нам не повернутися. Здається, я чув, як під час Великої Колотнечі завалився балкон.

– Ми вийдемо через головні двері, – сказав Джек. – Навіть якби Господь створив прохід через океан з вікна на берег, я б усе одно вийшов через головні двері. Ми не тікаємо звідси, Річі. Ми йдемо як гості, що сплатили за проживання. Мені здається, ми сповна заплатили. А ти як гадаєш?

Річард простягнув худорляву руку долонею вгору. На ній досі червоніли вилікувані виразки.

– Гадаю, ми повинні це зробити заради нього, – сказав він. – Дай п’ять, Джекі.

Джек ляснув долонею по долоні Річарда, а потім вони вдвох рушили коридором, і рука Річарда обнімала Джека за шию. У коридорі Річард витріщився на купи мертвого металу.

– Що за хрінь?

– Бляшанки з-під кави, – сказав Джек і посміхнувся. – «Максвел Гауз».

– Джеку, що заради всіх свя…

– Не переймайся, Річарде, – сказав Джек.

Він посміхався і досі почувався чудово, але дроти напруги спрацювали в його тілі одночасно. Землетрус скінчився… але насправді це не так. На них чекатиме Морґан. І Ґарднер.

Не переймайся. Хай усе буде, як і має бути.

Вони дійшли до вестибюля, і Річард здивовано зиркнув на сходи, зламану реєстраційну конторку, розкидані трофеї і прапори. Голова чорного ведмедя ткнулася носом у скриньку для поштової кореспонденції, наче там смачно пахло медом.

– Ого, – сказав Річард, – таке враження, що тут усе зараз завалиться.

Джек потягнув його до двостулкових дверей і помітив, що Річард жадібно дивиться на сонячне світло.

– Ти справді готовий до цього, Річарде?

– Так.

– Там твій батько.

– Ні, не він. Мій батько мертвий. А той, хто там, це… як ти його називаєш? Його Двійник.

– Ох.

Річард кивнув. Попри наближення Талісмана, він знову здавався виснаженим.

– Так.

– Битва буде пекельною.

– Що ж, зроблю, що зможу.

– Я люблю тебе, Річарде.

Річард зморено посміхнувся.

– Я теж тебе люблю, Джеку. А тепер ходімо, поки в мене не розладналися нерви.

9

Слоут справді вірив, що все під контролем. Насамперед ситуація, але й він сам теж. Вірив у це, аж доки не побачив, як його син, очевидно, виснажений, хворий, але аж надто живий, виходить із Чорного Готелю, обхопивши Джека Сойєра за шию, а голова його лежала на Джекових грудях.

Слоут також вірив, що може тримати під контролем свої емоції щодо виплодка Філа Сойєра – це через свою лють він пропустив Джека: спершу в Королівському павільйоні, потім на Середньому Заході. Боже, той перетнув Огайо без пригод, а Огайо – це ж майже поруч з Оррісом, Морґановою цитаделлю. Але лють призвела до неконтрольованої поведінки, і хлопчисько втік. Морґан тамував лють – але тепер вона спалахнула з хворою й нездоланною силою, немовби хтось підлив гасу в спокійне полум’я.

Його син досі живий. Його любий синочок, котрому він збирався передати у спадок світи і всесвіти, спирався на Сойєра.

Але й це ще не все. У руках Сойєра блищав і світився, наче зоря, що впала на землю, Талісман. Навіть звідси Слоут відчував це – немовби гравітаційне поле планети несподівано зросло, тягнучи його вниз, змушуючи серце скажено битися; наче прискорювався час, висушуючи плоть, затуманюючи погляд.

– Пече! – завив Ґарднер біля нього.

Більшість Во́вків, які пережили землетрус і прийшли до Морґана, тепер відходили назад, затуливши лапами очі. Кількох навіть знудило. Морґан на мить відчув запаморочливий страх… а тоді його лють, збудження і божевілля, які так давно підживлювалися неймовірно грандіозними мріями про всесвітнє панування, роздерли павутину його витримки.

Він підвів великі пальці до вух, засунув їх глибоко всередину – так глибоко, що стало боляче. Потім висолопив язика і помахав вільними пальцями Містеру Джеку-Сраному-Уйобку-Скоро-Покійнику-Сойєру. Через секунду верхні зуби опустилися вниз, як ворота замку, підчикриживши кінчик язика. Слоут цього навіть не помітив. Він підняв Ґарднера за бронежилет. Обличчя Превелебного побіліло від страху.

– Вони вийшли, у них це, Морґане… Володарю… ми маємо бігти, ми повинні бігти…

– ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! – закричав Морґан в лице Ґарднера. Кров з його відкушеного язика розліталася врізнобіч. – ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО, ТИ, ЕФІОПСЬКИЙ ВИРОДКУ, ВІН УБИВ ТВОГО ХЛОПЧИКА! ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО І РОЗСТРІЛЯЙ ГРЬОБАНИЙ ТАЛІСМАН! СТРІЛЯЙ ПАЦАНУ МІЖ РУКИ І РОЗБИЙ ЙОГО!

Слоут заходився повільно пританцьовувати навколо Ґарднера, корчив жахливі пики. Великі пальці знову опинилися у вухах, інші – матлялися біля голови. Підрізаний язик висовувався з рота, як іграшка на Святвечір, що розгортається з гучним звуком сурми. Він нагадував дитину-вбивцю – веселе і водночас огидне видовище.

– ВІН УБИВ ТВОГО СИНА! ПОМСТИСЯ ЗА СИНА! ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! ТИ ЗАСТРЕЛИВ ЙОГО БАТЬКА, ТЕПЕР ДОСТРЕЛЬ І ЙОГО!

– Руель, – замислено промовив Ґарднер. – Так. Він убив Руеля. Він найгірший сучий виплодок, якого носила земля. Усі хлопчики. Це аксіома. Але він… він…

Ґарднер повернувся до Чорного Готелю і приклав «Везербі» до плеча. Джек та Річард пройшли центральні сходи і пішли широкою пішохідною доріжкою, яка ще кілька хвилин тому була рівною, а тепер з неї стирчала бруківка. У прицілі обидва хлопчики були завбільшки з будинки на колесах.

– ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! – кричав Морґан.

Він висунув закривавлений язик і з жахним тріумфом виголосив шкільну примовку: «Ядада-ядада-ядада-я!» Його ноги, взуті в брудні лофери від «Ґуччі», здіймалися вгору-вниз. Одна з них наступила на відкушений кінчик язика і вчавила його глибше в пісок.

– ЗАСТРЕЛЬ ЙОГО! ЗАСТРЕЛЬ ЦЕ! – горлав Морґан.

Цівка «Везербі» кілька секунд рухалася по колу, як тоді, коли Ґарднер готувався стріляти по гумовій коняці. Тоді завмер. Джек тримав Талісман навпроти грудей. Перехрестя прицілу спинилося на блискучій, круглій плямі. Куля тридцять шостого калібру пролетить наскрізь, підірве його – і сонце стане чорним… «Але перш ніж це станеться, – подумав Ґарднер, – я побачу, як груди найгіршого на світі хлопчика вибухнуть».

– Він мертве м’ясо, – прошепотів Ґарднер, і почав плавно тиснути на спусковий гачок «Везербі».

10

Річард зі значними зусиллями звів очі, і його засліпив сонячний зайчик. Двоє чоловіків. Один ледь схилив голову набік, а інший наче танцював. Знову сонячний зайчик – і Річард усе зрозумів. Він зрозумів… а Джек дивився не в той бік. Джек споглядав скелі, біля яких лежав Спіді.

– Джеку, стережися! – закричав він.

Джек здивовано озирнувся.

– Що?

Це трапилося дуже швидко, і Джек майже повністю усе пропустив. Річард бачив усе і розумів усе, але він навряд чи зміг би пояснити Джеку, що трапилося. Сонячне світло знову відбилося від прицілу гвинтівки. Цього разу промінь влучив у Талісман, а Талісман відбив його просто в стрільця. Саме так Річард потім розповів Джеку, але це було все одно, що сказати ніби Емпайр стейт білдінґ має кілька поверхів.

Талісман не просто відбив сонячний промінь; він його якимось чином підсилив. Назад повернулася товста смуга світла, яка нагадувала промінь смерті з фантастичних фільмів. Промінь світив лише мить, але його відбиток зберігався на сітківці Річарда ще годину. Спершу білий, потім зелений, згодом синій. Зрештою, він згас лимонно-жовтим сонячним сяйвом.

11

– Він мертве м’ясо, – прошепотів Ґарднер, і раптом приціл наповнився живим вогнем. Товсті скляні лінзи вибухнули. Розплавлене скло полилося назад в праве око Ґарднера. Набої в магазині «Везербі» вибухнули, рознісши середню частину гвинтівки на шмаття. Один із шматків металу відірвав Ґарднеру праву щоку. Інші сталеві уламки і друзки вихором пролетіли навколо Слоута, зовсім його не зачепивши. Троє Во́вків залишилося разом із ним опісля всього. Тепер двоє з них кинулися навтьоки. Третій лежав на спині мертвим, вдивляючись у порожнє небо. Спусковий гачок «Везербі» стирчав у нього якраз поміж очей.

– Що? – загорлав Морґан. Його закривавлений рот відкрився. – Що? Що?

Ґарднер якимось дивним чином нагадував Дикого Койота з мультфільмів про «Дорожнього бігуна» після того, як ще один прилад компанії «Акме» дав збій. Він відкинув рушницю вбік, і Слоут побачив, що всі пальці його лівої руки зникли. Права рука Ґарднера з жіночою делікатністю поправила сорочку. Під нею з внутрішнього боку паска ховалися піхви для ножа – м’який чохол із дрібнозернистої ніжної шкіри. Він дістав обвитий хромованими кільцями шматок слонової кістки. Натиснув на кнопку, і з’явилося тонке семидюймове лезо.

– Поганий, – прошепотів він. – Поганий! – Його голос дужчав. – Усі хлопчики! Погані! Це аксіома! ЦЕ АКСІОМА! – Він кинувся до тротуару «Ейджинкурта», на якому стояли Джек та Річард. Його голос ставав дедалі вищим, поки не перетворився на тонкий гарячковий вереск.

– ПОГАНИЙ! ЗЛИЙ! ЗЛИЙ! ПОГАААНИЙ ЗЛИИИИИИИИ…

Морґан ще постояв якусь мить, а тоді схопився за ключ на шиї. Тримаючись за нього, він заспокоїв своє збентеження і збурені думки.

Він піде до старого нігера. Саме там я і схоплю його.

– ЗЛИИИИИИИИИИИИИИИ… – горлав Ґарднер і, поки біг, тримав убивчий ніж перед собою.

Морґан обернувся і побіг пляжем вниз, у протилежний бік. Він збагнув, що всі Во́вки втекли. Усе гаразд. Він потурбується і про Джека Сойєра, і про Талісман самотужки.