Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 50 страниц)

Це також була фотографія; і також здавалося, що вона хоче, аби до неї доторкнулися – так, ніби вона була тривимірною. Широка трав’яниста рівнина – настільки зелена, що від яскравості аж боліли очі – простягалася до низького й пологого гірського хребта. Над рівниною й горами височіло глибоке, прозоре небо. Джек майже відчував свіжий аромат цього краєвиду. Він знав це місце. Хоч ніколи направду там і не був, але знав. Це була одна з місцин Дивовиддя.

– Притягує погляд, правда? – запитав Спіді, й Джек пригадав, де перебуває.

Євразійка, повернувшись до камери спиною, випнула сідницю у формі серденька й посміхнулася йому через плече. «Так», – подумав Джек.

– Справді лепське місце, – вів далі Спіді. – Це хвото я причепив сам. А дівчата зустріли мене, коли я сюди переїхав. Мені не стало духу познімати їх зі стіни. Вони ніби нагадують мені про ті часи, коли я мандрував шляхами.

Джек вражено глянув на Спіді, і старий підморгнув йому.

– Ти знаєш це місце, Спіді? – запитав Джек. – Тобто чи знаєш ти, де воно?

– Може, так, а може, й ні. Може, то Африка – десь у Кенії. А може, лише мої спогади. Сядь-но, Джеку-Мандрівнику. Вибери зручне крісло.

Джек повернув стілець так, щоби бачити фотографію з Дивовиддя.

– Це Африка?

– Може, і щось поближче. Певно, туди можна дістатися – дістатися будь-коли, якщо дуже сильно захочеться побачити цю місцевість.

Раптом Джек збагнув, що тремтить, і то вже протягом певного часу. Хлопчик стиснув кулаки та відчув, як тремтіння перемістилося у живіт. Він не був певен, чи захоче побачити Дивовиддя, і все ж таки запитально дивився на Спіді, який умостився на шкільний стілець:

– Це місце не в Африці, так?

– Гаразд, я не знаю. Можливо. Я вигадав для нього власне ймення, синку. І називаю його Територіями.

Джек знову поглянув на фотографію – довга брижата рівнина, низькі коричневі гори. Території. Саме так; це була правильна назва.

«Для них магія, як для нас фізика, розумієш? Аграрна монархія… поділимося там з потрібними хлопцями сучасною зброєю…» – Дядько Морґан вибудовує плани. А батько відповідає та тисне на гальма: «Нам варто бути обережними, втручаючись у їхні справи, партнере… не забувай, ми перед ними в боргу, тобто справді в боргу…»

– Території, – мовив він до Спіді, ставлячи запитання і водночас упиваючись словом.

– Повітря там, ніби найкраще вино в погребі багатія. Дощ – м’який. Ось яке те місце, синку.

– Ти бував там, Спіді? – запитав Джек, гарячково сподіваючись на чесну відповідь.

Та Спіді лише заплутав його – і Джек майже напевно знав, що саме так воно і буде. Доглядач усміхнувся йому, і тепер це був справжній усміх, а не підсвідомий спалах тепла.

За мить Спіді відповів:

– Чорт, та я ж ніколи не бував за межами Сполучених Штатів, Джеку-Мандрівнику. Навіть під час війни. Не бував далі від Техасу й Алабами.

– А звідки ти знаєш про… Території? – це слово нарешті почало подобатися Джекові.

– Такий чоловік, як я, чує різні історії. Історії про двоголових папуг[31]31
  Імовірно, автоалюзія на роман Стівена Кінга «Очі дракона», антагоніст якого Рендал Флеґґ мав у домашніх улюбленцях двоголового папугу.


[Закрыть], про людей, які літають на власних крилах, про людей, що обертаються на вовків, історії про королев. Про хворих королев.

«…Магія, як для нас фізика, розумієш?»

Янголи й перевертні.

– Я чув історії про перевертнів, – відказав Джек. – Вони навіть у мультиках є. Це нічого не означає, Спіді.

– Може, й не означає. Але я чув, що коли одна людина витягує редьку із землі, то інша за півмилі звідти зможе почути її аромат – повітря настільки солодке й чисте.

– Але янголи…

– Люди з крилами.

– І хворі королеви, – сказав Джек, маючи намір пожартувати – мовляв, чоловіче, ну й дивне ж місце ти вигадав, жартівнику з мітлою.

Та варто було вимовити ці слова, як хлопчику самому стало зле. Він пригадав чорне око чайки, яка, видзьобуючи молюска з мушлі, ніби казала Джекові, що він також смертний: а ще він чув шум і гамір, і дядька Морґана, коли той просив дати слухавку Королеві Лілі.

Королева «бешок». Королева Лілі Кавано.

– Еге ж, – м’яко сказав Спіді. – Лихо всюди, синку. Хвора королева… Можливо, при смерті… При смерті, синку. І світ – або й цілих два – чекають, просто чекають, чи зможе хтось урятувати її.

Джек витріщався на нього, роззявивши рот; почувався майже так, ніби сторож щойно вдарив його ногою простісінько в живіт. Урятувати її? Урятувати його маму? Тривога знову охоплювала його – як він міг урятувати її? І чи не означала вся ця божевільна розмова, що вона справді помирає, там, у кімнаті?

– У тебе є справа, Джеку-Мандрівнику, – вів далі Спіді. – Справа, яку я б не дав тобі робить, і, Бог свідок, це правда. Хтів би я, щоб усе було інакше.

– Я не розумію, про що ти говориш, – сказав Джек.

Здавалося, його дихання потрапило в пастку маленької гарячої западини в нижній частині шиї. Він глянув у інший куток маленької червоної кімнати й побачив притулену до стіни розтрощену гітару, що відкидала тінь. Біля неї – охайно скручений у валик матрац. Спіді спав біля своєї гітари.

– Не певен, – відповів Спіді. – Часи змінюються, і ти знаєш, про що я. Ти знаєш значно більше, ніж гадаєш, що знаєш. Набагато більше.

– Але я не… – почав був Джек, але швидко змовк.

Йому щойно пригадалося дещо. Тепер він ще більше перелякався – іще один шар минулого торкнувся його і примусив зосередитись. Раптом він увесь спітнів, а шкіра миттєво похолола – неначе його облили водою зі шланга. Вчора зранку біля ліфтів він намагався не звертати уваги на цей спогад, коли відчував, що його сечовий міхур ось-ось вибухне.

– Хіба я не казав, що це час для маленького перепочинку? – запитав Спіді, нахиляючись, аби відсунути нещільно припасовану дощечку.

Джек знову побачив двох непримітних чоловіків, що намагалися запхати його матір у машину. Над автомобілем нависало розлоге дерево, крислаті гілки якого торкалися даху.

З розщелини між дошками Спіді обережно дістав пінтову пляшку. Через темно-зелене скло здавалося, що рідина в пляшці – чорна.

– Це допоможе тобі, синку. Трішки ковтнеш – і напій відправить тебе в нові місця, допоможе виконати завдання, про яке я тобі говорив.

– Я не можу лишитися, Спіді, – раптом випалив Джек у відчайдушній спробі якнайшвидше повернутися до «Альгамбри».

Старий явно здивувався, а тоді заховав пляшечку назад під вільну дошку. Але Джек скочив і промовив:

– Я хвилююся.

– За маму?

Джек кивнув, задкуючи до відчинених дверей.

– Тоді краще заспокойся і переконайся, що з нею все гаразд. Ти можеш повернутися сюди, коли забажаєш, Джеку-Мандрівнику.

– Гаразд, – відповів хлопчик і на мить завагався, перш ніж вибігти надвір: – Гадаю… Гадаю, я пам’ятаю, коли ми зустрічалися раніше.

– О, ні-ні, то мені в мізках усе переплуталося, – відказав Спіді, хитаючи головою і розмахуючи руками вперед-назад. – Ти мав рацію. До минулого тижня ми з тобою ніколи не бачилися. Повертайся до мами та заспокойся.

Джек вискочив за двері й побіг крізь прозоре сонячне світло до широкої арки, що вела на вулицю. Над нею на тлі неба бовваніли літери «ТІВСОВИД ЯІДАКРА»: назва парку, що читалася з обох боків, і вночі підсвічувалася кольоровими лампами. Курява здіймалася під його черевиками. Джек напружив м’язи, примушуючи їх рухатися інтенсивніше та швидше, тому коли він вибігав через арку, йому здавалося, ніби летить.

Тисяча дев’ятсот сімдесят шостий. Джек повільно йшов по Родео-Драйв червневого пообіддя. Чи липневого?.. То була посушлива пора, але ще ніхто не переймався пожежами чагарників на пагорбах. Нині він навіть пригадати не міг, куди йшов тоді. До друга додому? Та прогулянка достоту не була з розряду потрібних. Це було тоді, коли він щойно навчився не думати про батька кожної вільної хвилини – після того як Філіп Сойєр загинув через нещасний випадок на полюванні, його тінь і скорбота багато місяців ходили за малим назирці і охоплювали Джека, коли найменше чекав на них.

Джеку було тільки сім років, проте він уже розумів, що в нього вкрали частину дитинства: шестирічний він видавався самому собі неймовірно наївним і безтурботним – і все-таки він навчився довіряти маминій силі. Здавалося, що люте, неокреслене зло більше не чатувало на них у темних кутках, шафах із прочиненими дверцятами, порожніх кімнатах і на затінених вулицях.

Події того марнотного літнього пообіддя тисяча дев’ятсот сімдесят шостого року знищили усталений спокій. Після них Джек приблизно півроку ще спав з увімкненим світлом, бо нічні жахіття вривалися в його сон.

Машина рухалась вулицею лише за кілька будинків від помешкання Сойєрів – триповерхової споруди в колоніальному стилі. То була зелена машина – і це все, що Джек знав про неї, крім того, це був не «мерседес»: «мерседеси» – єдині автомобілі, які хлопчик упізнавав одразу. Чоловік за кермом опустив скло й посміхнувся Джекові. Спершу хлопчик подумав, що знає цього чоловіка – він, певно, був знайомий Філа Сойєра і хотів просто привітатися з його сином. Той намір якимось чином відбивався в посмішці чоловіка – легкій, природній, знайомій. Інший чоловік нахилився вперед на пасажирському сидінні та уважно поглянув на Джека крізь круглі й чорні окуляри сліпого. Другий чоловік був убраний в білісінько-білий костюм. Водій ще мить усміхався до нього щирою приязною посмішкою. А потім запитав:

– Синку, ти не знаєш, як проїхати до готелю «Беверлі-Гіллз»? – Зрештою виявилося, що він чужинець.

І Джек відчув незначне й дивне розчарування. Джек показав на вулицю прямо. Готель розташовувався саме там, настільки близько, що батько міг ходити туди на ранкові зустрічі на літній терасі.

– Прямо? – запитав водій, усе ще посміхаючись.

Джек кивнув.

– А ти розумний малий, – відповів йому водій, а пасажир захихотів. – Не знаєш, чи далеко це звідси? – Джек похитав головою. – Кілька кварталів буде?

– Ага. – Джек починав відчувати дискомфорт.

Водій досі посміхався, от тільки тепер ця посмішка виглядала широкою, важкою і порожньою. А гиготіння пасажира стало хрипким і якимось аж вологим, неначе він водночас усмоктував щось мокре.

– П’ять чи, може, шість? Що скажеш?

– Гадаю, десь п’ять або шість, – відповів, задкуючи, Джек.

– Що ж, я дуже хотів би віддячити тобі, малий, – сказав водій. – Ти часом не любиш цукерок? – Він простягнув крізь вікно стиснутий кулак, повернув догори й розтулив. На долоні лежала цукерка «Тутсі Ролл»[32]32
  «Тутсі Ролл» («Tootsie Roll») – шоколадна цукерка, яку виготовляють у США з 1896 року.


[Закрыть]. – Це тобі. Бери.

Джек непевно ступив крок уперед, у голові лунали тисячі попереджень щодо підозрілих людей із цукерками. Але ж цей чоловік досі був у машині, і якщо він спробує щось зробити, Джек устигне пробігти півкварталу. Та й відмовлятися від цукерки – невиховано. Джек наблизився ще на крок. Він глянув чоловікові в очі – блакитні, ясні та важкі, як і його посмішка. Джекові інстинкти волали, аби він відвів руку та йшов геть. Але хлопчик дав руці опуститися за дюйм чи два від «Тутсі Ролл», щоб за мить м’яко та легко вхопити цукерку пальцями.

А тоді водій стиснув Джекову руку, і пасажир в окулярах для сліпих гучно засміявся. Вражений Джек витріщився на очі чоловіка, який стискав його руку, і побачив, як вони почали змінюватися – подумав, що побачив, як вони почали змінюватися – з блакитних на жовті.

Але за мить вони вже були жовтими. Чоловік на сусідньому сидінні прочинив дверцята та оббіг ззаду машину. Він носив маленький золотий хрестик на лацкані шовкового піджака. Джек гарячково виривався, але водій, посміхаючись широко та порожньо, міцно тримав його.

– НІ! – волав Джек. – ДОПОМОЖІТЬ!

Чоловік у чорних окулярах відчинив задні двері з Джекового боку.

– ДОПОМОЖІТЬ МЕНІ! – кричав Джек.

Тип, що тримав його, заходився згинати та скручувати Джека, аби можна було запхати його у відчинені двері машини. Хлопчик пручався, продовжуючи кричати, але чоловік спокійно ще сильніше стиснув йому зап’ясток. Джек бив нападника по руках, намагаючись відштовхнути від себе. І раптом з жахом збагнув, що відчуває під пальцями зовсім не шкіру. Він повернув голову й побачив, що те, що, висовуючись із чорного рукава, вчепилося в його бік, було не рукою, а якоюсь твердою штукою, яка стискала його, наче клішня чи роздвоєний кіготь. Джек знову закричав.

З іншого боку вулиці пролунав гучний голос:

– Агов, відчепіться від хлопчика! Ви! Дайте малому спокій!

Джек зітхнув із полегшенням і вигнувся, як тільки міг, у чоловікових руках. З іншого краю кварталу, продовжуючи репетувати, до них біг високий худий темношкірий чоловік. Тип, що тримав Джека, кинув малого на тротуар і оббіг автомобіль. Двері одного з будинків позаду Джека гучно відчинилися – з’явився ще один свідок.

– Ходу, ходу, – казав водій, натискаючи на акселератор.

Чоловік у білому костюмі знову скочив на пасажирське сидіння, машина заточилася і, вискнувши, помчала по діагоналі по Родео-Драйв, ледь уникнувши зіткнення з довгим білим «кленетом»[33]33
  «Кленет» («Clénet») – виробник рідкісних автомобілів класу «люкс». Вони поєднували ретро-дизайн (кінець 1930-х) із сучасними (як на час випуску) технологіями. Авто випускали лімітованою серією з 1970 по 1980 роки.


[Закрыть], за кермом якого сидів засмаглий чоловік у тенісній формі. Водій «кленета» натиснув на клаксон.

Джек підвівся з тротуару. Його нудило. Лисий чоловік у рудуватому костюмі сафарі постав перед ним і запитав:

– Хто це був? Ти знаєш їхні імена?

Джек заперечно похитав головою.

– Як ти почуваєшся? Нам варто викликати поліцію.

– Я хочу сісти, – відповів Джек, і чоловік відступив на крок.

– Хочеш, щоб я викликав поліцію? – запитав він, і Джек знову заперечно похитав головою.

– Не можу в це повірити, – сказав чоловік. – Ти живеш неподалік? Я ж бачив тебе раніше, правда?

– Я Джек Сойєр. Мій дім ось там.

– А, той білий будинок, – кивнув чоловік. – Ти син Лілі Кавано. Я проведу тебе додому, якщо хочеш.

– А де інший чоловік? – запитав Джек. – Темношкірий, ну, той, що кричав.

Він незграбно відступив від чоловіка в костюмі сафарі. Якщо не зважати на них двох, вулиця була порожньою.

Саме Лестер Спіді Паркер був тим чоловіком, що біг до нього. Джек усвідомив, що Спіді тоді врятував йому життя – і хлопчик чимдуж побіг до готелю.

3

– Ти поснідав? – запитала матір, випускаючи з рота хмарки диму.

Вона огорнула волосся шарфом, ніби тюрбаном, і тепер, коли кучерів не було видно, її обличчя видалося Джекові особливо вразливим і кістлявим. Півдюйма цигарки тліли між її підмізинним і середнім пальцями. Помітивши, як Джек зиркнув на куриво, Лілі викинула сигарету в попільничку на туалетному столику.

– Та ні, майже, ні, – відповів хлопчик, застрягши біля дверей її спальні.

– Скажи чітко: так чи ні, – сказала вона, повернувшись до дзеркала. – Невизначеність убиває мене. – Вона накладала макіяж, і її рука та зап’ясток, відбиваючись у свічаді, здавалися тонкими, наче патички.

– Ні, – відповів він.

– Гаразд, тоді зачекай трішки, і коли твоя мама зробить себе гарною, то поведе вниз і купить усе, чого ти забажаєш.

– Добре, – відповів він. – Я просто вирішив, що це надто сумно – сидіти там самому.

– І чого б це тобі сумувати… – Вона нахилилася вперед і ретельно роздивлялася в люстерку своє обличчя. – Сподіваюся, ти не проти зачекати у вітальні, Джекі? Я б хотіла зробити це на самоті. Дамські секретики.

Джек мовчки розвернувся й пішов назад у вітальню. Коли пролунав телефонний дзвінок, він аж на фут підскочив.

– Мені відповісти? – гукнув він.

– Так, дякую, – сказала вона збентеженим голосом.

Джек підняв слухавку й привітався.

– Привіт, малий, нарешті я вас знайшов, – сказав дядько Морґан Слоут. – Що, заради Бога, коїться в голові у твоєї матусі? Господи, у нас могли би бути великі неприємності, якби хтось не почав звертати увагу на деталі. Вона є? Скажи, що вона мусить зі мною поговорити. Мені байдуже, що вона скаже – вона має зі мною поговорити. Довіряй мені, хлопче.

Телефон ледь не випав із Джекових рук. Йому хотілося покласти слухавку, стрибнути разом із матір’ю в машину та їхати до іншого готелю в іншому штаті. Але він не поклав слухавки, а крикнув:

– Мамо, телефонує дядько Морґан. Він каже, що ти маєш із ним поговорити.

З хвильку вона мовчала, і хлопчик пошкодував, що не бачить зараз її обличчя. Зрештою вона сказала:

– Джекі, я підніму слухавку в себе.

Джек уже знав, що має зараз зробити. Мама м’яко зачинила двері спальні. Він чув, як вона підходить до туалетного столика та піднімає рурку.

– Усе добре, Джекі, – гукнула вона крізь двері.

– Гаразд, – озвався він у відповідь.

А тоді знову приклав слухавку до вуха й затулив рот долонею, щоб ніхто не чув його дихання.

– Чудовий трюк, Лілі, – сказав дядько Морґан. – Неймовірний. Якби ти досі знімалася в кіно, ми могли б заробити на цьому. Щось на кшталт «Чому зникла ця актриса?» Але, може, варто було б знову почати поводитися розсудливіше?

– Як ти мене знайшов? – запитала вона.

– Думаєш, тебе так складно знайти? Не сміши мене, Лілі. Я б дуже хотів, аби ти притягла свою дупу назад у Нью-Йорк. Час уже припинити втікати.

– А хіба я втікаю, Морґане?

– У тебе лишилося не так багато часу, Лілі, та й у мене нема зайвого, щоб вистежувати тебе по всій Новій Англії. Гей, зачекай-но. Твій малий так і не поклав слухавку.

– Звісно ж, поклав.

Джекове серце завмерло кількома секундами раніше.

– Поклади слухавку, малий.

– Не будь смішним, Слоуте, – відказала мама.

– Це я тобі зараз розкажу, що насправді смішно, леді. Ти переховуєшся на якомусь дивному курорті, коли насправді мала би бути в лікарні, ось що смішно. Господи, хіба ти не знаєш, скільки ділових рішень нам потрібно узгодити? А ще я дбаю про освіту твого сина, і це хороша штука, повір. А ти, здається, плюнула на це.

– Я не хочу більше розмовляти, – сказала Лілі.

– Не хочеш, але мусиш. Якщо доведеться, я приїду туди й силою покладу тебе в лікарню. Нам потрібно підписати угоди, Лілі. Ти володієш половиною компанії, якою я намагаюся керувати – і Джек отримає цю половину, коли тебе не стане. Я хочу переконатися, що про Джека подбають. І якщо ти гадаєш, що те, що ти робиш у тому грьобаному Нью-Гемпширі, і є турботою про Джека, то ти хвора значно серйозніше, ніж я вважав.

– Чого ти хочеш, Слоуте? – спитала Лілі втомленим голосом.

– Ти знаєш, чого я хочу – я хочу, аби про всіх подбали. Хочу, щоб усе було чесно. Я потурбуюся про Джека, Лілі. Я даватиму йому п’ятдесят тисяч доларів на рік – подумай про це, Лілі. Подбаю, щоб він навчався в хорошому коледжі. Ти ж навіть до школи його не пускаєш.

– Шляхетний Слоут, – відказала матір.

– Гадаєш, це відповідь? Лілі, тобі потрібна допомога, і тільки я пропоную її.

– У чому твоя вигода, Слоуте? – запитала матір.

– Ти пречудово це знаєш. Усе по-чесному. Я беру те, що належить мені. Твою частину в «Сойєр & Слоут»: я дупу надірвав, працюючи на цю компанію, і вона має бути моєю. Ми могли б уладнати всі справи з папірцями завтра зранку, а тоді подбати про тебе.

– Так, як ти подбав про Томмі Вудбайна, – сказала вона. – Часом я думаю, що ви з Філом були аж надто успішними, Морґане. Компанією було значно легше керувати, доки ви не влізли в інвестування нерухомості та продюсерство. Пам’ятаєш часи, коли вашими клієнтами були тільки кілька коміків-невдах та ще з півдюжини перспективних акторів і сценаристів? Життя до мегаприбутків мені подобалося куди більше.

– Легше керувати? Ти що, глузуєш? – заволав дядько Морґан. – Ти навіть собою керувати не можеш! – Тоді він спробував угамуватися. – І я пропущу повз вуха твою згадку про Тома Вудбайна. Це занизько навіть для тебе, Лілі.

– Слоуте, я зараз покладу слухавку. Тримайся звідси подалі. І тримайся подалі від Джека.

– Лілі, ти зараз поїдеш до лікарні, й ця біганина тоді…

Мама поклала слухавку, обірвавши на середині речення дядька Морґана. Сам Джек також тихо поклав слухавку. А тоді підійшов на кілька кроків ближче до вікна, щоб його не було видно біля телефону у вітальні. З-за зачинених дверей спальні не було чути нічого, окрім тиші.

– Мамо? – гукнув він.

– Так, Джекі? – У її голосі вчувалося легке тремтіння.

– Усе добре? З тобою все гаразд?

– Зі мною? Звісно. – Тихими кроками вона підійшла до дверей і зі скрипом відчинила їх. Їхні погляди перетнулися: блакить із блакиттю. Лілі відчинила двері навстіж, і їхні очі зустрілися на довгу, напружену мить. – Звісно, усе гаразд. Чому б це мало бути інакше? – Погляди розчепилися. Якесь особливе знання майнуло зараз між ними, але яке? Джек питав себе, чи знала вона, що він підслуховував; а тоді збагнув, що тим знанням було – уперше за весь час – визнання її хвороби.

– Добре, – промовив він, цього разу збентежено. Хвороба його матері, непристойно велика невисловлена примара, виросла між ними. – Я не знаю напевне. Просто здавалося, що дядько Морґан… – Він знизав плечима.

Лілі затремтіла, і Джек зробив іще одне велике відкриття. Його матір боялася – принаймні не менше, ніж він сам. Вона взяла до рота цигарку та з клацанням відкрила запальничку. Ще один пронизливий погляд її глибоких очей.

– Джеку, не зважай на цю заразу. Я просто роздратована, бо здається, я ніколи не зможу втекти від нього. Твій дядько Морґан любить тероризувати мене. – Вона видихнула сірий дим. – Боюся, мені більше не хочеться снідати. Чому б тобі не спуститися вниз і не попоїсти по-справжньому?

– Ходімо зі мною, – відповів хлопчик.

– Мені б хотілося трохи побути на самоті, Джеку. Спробуй це зрозуміти.

Спробуй це зрозуміти. Довіряй мені.

Коли дорослі говорять щось таке, то мають на увазі зовсім не те, про що кажуть.

– Коли ти повернешся, я буду приязнішою, – сказала вона. – Обіцяю.

А насправді вона казала: «Я хочу закричати, я не можу більше, геть звідси, геть!»

– Тобі щось принести?

Вона похитала головою, напружено всміхаючись до нього, і хлопчику довелося вийти з кімнати, хоча йому і поготів не хотілося снідати. Джек пройшов коридором до ліфтів. І знову лишалося тільки одне місце, куди він міг піти, і цього разу він збагнув це ще до того, як дійшов до темного вестибюля й суворого портьє з попелястим волоссям.

4

Спіді Паркера не було в маленькій червоній халупі, що правила йому за офіс; не було його й на довгому пірсі, у залі ігрових автоматів, де двоє дідуганів грали в скібол так, ніби це була війна, у якій вони, як обидва знали, програють; не було його й у запилюженій порожнечі під «американськими гірками». Джек Сойєр безцільно роззирнувся на осонні, роздивляючись безлюдні алеї та атракціони парку. Він жахнувся ще більше. А раптом зі Спіді щось трапилося? Це неможливо, але що, як дядько Морґан дізнався про Спіді (дізнався, власне, що?) і… Джек подумки побачив фургон «Дике Дитя», що вилітає з-за рогу, перемикаючи передачі, аби набрати швидкість.

Він змусив себе поворухнутися, заледве розуміючи, куди йому зараз іти. Крізь призму панічного затьмарення свідомості він бачив, як дядько Морґан біг повз криві дзеркала, перетворений їхньою силою на низку жахливих і потворних фігур. На його лисому лобі виросли роги, між м’ясистими плечима з’явився горб, а широкі пальці обернулися на лопати. Джек різко розвернувся і збагнув, що рухається до чудернацької споруди майже круглої форми, оббитої білими дошками. Раптом він почув, як звідти долинали ритмічні звуки: тук, тук, тук.

Хлопчик побіг на той звук – чи то були удари гайкового ключа об трубу, чи то стук молота по ковадлу, але там хтось працював. Серед дощок Джек помітив клямку та прочинив тендітні жалюзійні двері. Він ступив у посічену променями світла темряву, й звук став гучнішим. Морок навколо нього змінював форми, викривлював виміри. Джек простягнув уперед руки та доторкнувся до брезенту. Він відсунувся вбік, і хлопчик побачив перед собою яскраве жовте світло.

– Джеку-Мандрівнику, – пролунав голос Спіді.

Джек повернувся на голос і побачив, що сторож сидить на землі біля напіврозібраної каруселі. У руці він тримав гайковий ключ, а біля нього лежав білий коник із пухнастою гривою і довгим срібним штирем, що пронизував його від голови до живота. Спіді акуратно поклав гайковий ключ на землю.

– Тепер ти готовий до розмови, синку? – запитав він.