Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 50 страниц)

Більшість вікон фабрики було розбито, а деякі вікнища в центрі міста забито дошками. Кучугури сміття та папірці в повітрі заповнювали бетонне подвір’я за парканом. Навіть презентабельні будинки здавалися занехаяними через вицвілу фарбу на похилених ґанках. Ці будинки, напевно, належали власникам салонів, що продають старі автомобілі, які ніхто не купує.

На якусь мить Джеку навіть закортіло піти з Оутлі та попрямувати в Доґтаун, де б той не розташовувався. Але тоді він згадав про тунель на Мілл-роуд, яким йому знову доведеться йти. У центрі торгового кварталу почулося гудіння клаксона, цей звук наповнив Джека нестерпним відчуттям самотності та ностальгії.

Відтоді як Джек залишив позаду тунель на Мілл-роуд і опинився перед воротами фабрики, він ніяк не міг розслабитися. Майже третину вікон на брудно-цегляному фасаді фабрики було розбито, інші – затуляли коричневі квадратики картону. Навіть стоячи на дорозі, Джек відчував запах мастила від прокопчених пасків, вентиляторів та шестерінок. Зрештою він засунув руки в кишені та пішов униз схилом так швидко, як тільки міг.

5

Зблизька місто мало ще депресивніший вигляд, ніж з боку пагорба. Торговці старими автомобілями стояли перед вікнами своїх офісів, їм було ліньки навіть вийти надвір. Їхні пошарпані та безрадісні прапорці обвисли; колись оптимістичні плакати, що висіли вздовж потрісканого тротуару перед рядами машин із закликами: «ОДИН ВЛАСНИК! ФАНТАСТИЧНА ПОКУПКА! МАШИНА ТИЖНЯ», – пожовкли. З деяких плакатів попливло та стікало чорнило, немовби їх вимило дощем. На вулицях було лише кілька людей. Коли Джек ішов до центру міста, то побачив старигана зі впалими щоками та сірою шкірою, який намагався закотити порожній візок із магазину на бордюр. Коли хлопчик підійшов ближче, старий налякано проскрипів щось вороже, оголивши чорні, як у борсука, ясна. Він вирішив, що Джек хоче вкрасти його візок!

– Перепрошую, – сказав Джек (серце його знову забилося).

Старий намагався всім своїм незграбним тілом, захищаючи, обняти візок, повсякчас демонструючи чорні ясна.

– Перепрошую, – повторив Джек. – Я лише збирався…

– Шраааний жлодій! Шраний ЖЛОООДІЙ! – скрипів старий, і сльози потекли по його зморшкуватих щоках.

Джек хутко пішов звідти.

Двадцять років тому, в шістдесяті, Оутлі, ймовірно, процвітав. Відносна привабливість кварталу розваг на Мілл-роуд, що виходив за межі міста, була продуктом тієї епохи, коли з акціями все було гаразд, бензин був дешевим і ніхто не чув про «дискреційний прибуток»[78]78
  Дискреційний прибуток – прибуток, який одержують від комерційних операцій з особистою власністю (майном, коштами).


[Закрыть], бо всього у всіх було вдосталь. Люди вкладали гроші у франшизи та маленькі магазинчики і деякий час якщо не процвітали, то були впевнені у завтрашньому дні. Ці невеличкі квартали досі зберігали непевну надію, проте у франшизних ресторанах сиділо лише кілька втомлених підлітків, що смоктали середню «Колу». У скляних вітринах численних крамничок такі самі вицвілі плакати, як і в автосалонах, повідомляли: «ПРОДАЄТЬСЯ ВСЕ! РОЗПРОДАЖ ПЕРЕД ЗАКРИТТЯМ!». Джек не бачив оголошень про вільні робочі місця, тому йшов далі.

У центрі Оутлі крізь щасливі клоунські кольори, що зосталися після шістдесятих, прозирала реальність. Джек плентався повз пропечені цегляні будинки. Наплічник дедалі важчав, а ноги гуділи ще більше. Зрештою, він би пішов у Доґтаун, якби не ноги та необхідність знову пройти тунель на Мілл-роуд. Звісно, там не причаїлася людина-вовк із гарчанням – він був певен цього. Ніхто не міг розмовляти з ним у тунелі. Це ж не Території. Спершу його вразила королева, потім мертвий хлопець під возом без половини обличчя, далі Морґан, а ще дерева. Але це було там, де таке можливе – де таке, імовірно, було природним. Тут природність не припускає такого несмаку.

Джек став перед довгим брудним вікном, над яким на цегляній стіні заледве можна було розібрати полущений напис «МЕБЛЕВИЙ СКЛАД». Хлопчик приклав долоню до лоба та поглянув усередину. На широкій дерев’яній підлозі диван та крісло, укриті білим простирадлом. Вони стояли на відстані п’ятнадцять футів одне від одного. Джек пішов далі вздовж будинку, міркуючи, а що, як йому доведеться просити їжу.

Десь попереду четверо чоловіків сиділи в машині перед магазином, забитим дошками. Джеку вистачило й секунди, аби помітити, що старий чорний «десото», який виглядає так, ніби зараз із нього вистрибне Бродерік Кроуфорд[79]79
  Бродерік Кроуфорд (1911—1986) – американський актор театру, кіно, радіо і телебачення. Один із небагатьох акторів, хто має аж дві зірки на Голлівудській алеї слави.


[Закрыть], не має покришок. На лобовому склі виднілася жовта картка п’ять на вісім із написом «КЛУБ ГАРНОЇ ПОГОДИ». Чоловіки всередині (двоє спереду, двоє ззаду) грали в карти. Джек підступив до переднього пасажирського вікна.

– Перепрошую, – промовив він, і картяр, що сидів ближче, глипнув на нього сірим риб’ячим оком. – Ви не знаєте, де…

– Згинь, – відказав тип. Голос його звучав в’яло та здавлено, ніби раніше чоловік узагалі ніколи не розмовляв. Наполовину повернуте до Джека обличчя вкривали шрами від вугрів, а саме воно було на диво пласким. Здавалося, що хтось наступив на нього, коли чоловік був іще немовлям.

– Я тільки хотів запитати, може, ви знаєте когось, у кого я міг би попрацювати кілька днів.

– Пошукай в Техасі, – сказав чоловік з водійського сидіння, і парочка, що сиділа позаду, вибухнула сміхом, розхлюпавши пиво на руки та карти.

– Кажу тобі, малий, згинь, – буркнув плосколиций та сіроокий чоловік, котрий був найближче до хлопчика. – Інакше я особисто виб’ю з тебе все лайно.

Джек зрозумів, що це правда – якщо він залишиться тут ще одну хвилину, гнів чоловіка вийде з берегів, він вилізе з машини та поб’є його до безтями. Потім він залізе назад і відкоркує ще одне пиво. Банки з-під «Роллінґ Рок»[80]80
  «Роллінґ Рок» – світлий лагер, який випускають із 1939 року. З’явившись як місцевий напій Пенсильванії, пиво швидко набуло популярності та стало загальнонаціональним продуктом.


[Закрыть] валялись скрізь на підлозі: відкорковані – гамузом, нові – запаяні білими пластиковими корками. Джек відступив назад, і рибоокий відвернувся від нього.

– Напевне, справді пошукаю чогось у Техасі, – сказав він.

Хлопчик чекав, щойно він відійде, то почує, як клацнуть, відчиняючись, дверцята «десото», але почув лише, як відкоркували ще один «Роллінґ Рок».

Клац! Шшшш!

Джек не зупинявся.

Він дійшов до кінця кварталу, вийшов на другу головну вулицю селища й побачив суху смужку жовтого бур’яну, з-під якого визирали фібергласові фігурки, схожі на діснеєвських оленят. Огрядна баба, стискаючи в руках мухобійку, витріщалася на нього із садової гойдалки.

Джек відвернувся від її підозрілого погляду та побачив перед собою останній покинутий цегляний будинок на Мілл-роуд. Три бетонні сходинки вели до прочинених ґратчастих дверей. У довгому темному вікні світилася реклама «БУДВАЙЗЕРА», футом правіше – назва «ПИВНИЦЯ АПДАЙКА В ОУТЛІ», а кількома дюймами нижче, на жовтій картці п’ять на вісім (такій самій, як на «десото»), було написано від руки чарівні слова: «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК». Джек стягнув наплічник зі спини, повісив його на одну руку та піднявся сходами. На якусь мить, переходячи від утомленого сонячного світла у темряву бару, він згадав густі стебла плюща над тунелем на Мілл-роуд.

Розділ дев’ятий
Джек у мухоловці[81]81
  Сарраценія (інша назва: жовта мухоловка) – рослина-хижак, що харчується комахами. Саме цю рослину мають на увазі автори твору в назві розділу.


[Закрыть]

1

Вже за шістдесят годин Джек Сойєр, світоглядні орієнтири якого суттєво змінилися після ризикованого переходу через тунель Оутлі в середу, перебував у холодній комірчині «Пивниці Оутлі». Свій рюкзак він ховав за барилами з «Бушем»[82]82
  «Буш» – пиво американської броварної компанії «Анхойзер-Буш», яка є другим у світі виробником пива.


[Закрыть], які стояли в дальньому кутку кімнати, наче алюмінієві кеглі для гігантського боулінгу. Менш ніж за дві години, коли «Пивниця» нарешті зачиниться на ніч, Джек утече. І те, що він думав про це саме так – не піде, не рухатиметься далі, а саме втече – показувало, у наскільки безнадійній ситуації він опинився.

Мені було шість, шість, Джону Б. Сойєру було шість, Джекі було шість. Шість.

Ця думка, вочевидь позбавлена будь-якого змісту, засіла в його голові цього вечора та постійно виринала знову. Він гадав, що це пов’язано із жахливим переляком, з відчуттям того, що навкруг нього починає стискатися коло. Він не мав жодної гадки, про що ж була ця думка, але вона все кружляла та кружляла, неначе дерев’яний коник на каруселі.

Шість. Мені було шість. Джекі Сойєру було шість.

Знову й знову, по колу й по колу, летіла вона.

Комірчину від бару відділяла стіна, яка цього вечора аж вібрувала від гамору; пульсувала, неначе напнута на барабані шкіра. Ще двадцять хвилин тому це був вечір п’ятниці, коли «Текстиль Оутлі» та «Гумова фабрика Доґтауна» видавали зарплатню. А тепер бар був заповнений вщерть… і навіть більше. Ліворуч від бару висів плакат: «ОДНОЧАСНЕ ПЕРЕБУВАННЯ ПОНАД 220 ЛЮДЕЙ Є ПОРУШЕННЯМ ПРАВИЛА 331 ПОЖЕЖНОГО КОДЕКСУ ОКРУГУ ДЖЕНЕСІ». Певно, по вихідних правило 331 не діяло, адже, на Джекову думку, в приміщенні зараз перебувало понад три сотні осіб, які жваво витанцьовували в ритмі кантрі-вестерну під музику гурту, що називав себе «Хлопці з долини Дженні». То був жахливий гурт, зате вони мали стіл-гітару[83]83
  Стіл-гітара – особливий клас електро-та електро-акустичних гітар. Грають на ній винятково за допомогою слайда, що одягається на палець.


[Закрыть]. «Місцеві хлопи аж трусяться за стіл-гітару, Джеку», – казав Смоукі.

– Джеку! – Лорі перекрикувала звукову стіну.

Лорі була пасією Смоукі. Джек досі не знав її прізвища. Він заледве розібрав її крик через тріщання музичного автомата, який вмикали на повну гучність, доки гурт відпочивав. Джек знав, що зараз усі п’ятеро стирчали по той бік бару та жлуктили «Чорного росіянина»[84]84
  «Чорний росіянин» – коктейль, що містить горілку і кавовий лікер. Дістав свою назву через період Холодної війни між США та СРСР.


[Закрыть] за півціни. Вона просунула голову у двері комірчини. Тьмяне біляве волосся, зібране дитячими білими пластмасовими шпильками, поблискувало у світлі флуоресцентних ламп.

– Джеку, якщо ти бігом не викотиш це барило, боюся, він захоче випробувати тебе на витривалість.

– Ясно, – відказав Джек. – Скажи йому, що я зараз буду.

Шкіра на руках у нього взялася сиротами, і зовсім не через вологий холод комірчини. Зі Смоукі Апдайком краще не жартувати. Смоукі – у паперовому кухарському ковпаку на вузькій голові; Смоукі – з пластмасовими вставними щелепами, замовленими по пошті, у довершеній рівності яких було щось жаске та навіть поховальне; Смоукі – з жорстокими карими очима на тлі підстаркуватих жовто-брудних білків. Смоукі Апдайк, якому дивним, незрозумілим – а від того ще страшнішим – чином удалося перетворити хлопчика на в’язня.

Ненадовго музичний автомат змовк, але гучне ревіння натовпу тільки посилилося як компенсація тиші. Якийсь ковбой з озера Онтаріо завів гучним п’яним голосом: «Єеееее-ХОУ!». Жінка скрикнула. Келих розбився. А тоді музичний автомат завівся знову, і звучав він, наче ракета, яка розганялася до потрібної швидкості, аби подолати земне тяжіння і полетіти на Сатурн.

Така місцина, де їдять те, що зіб’ють на дорозі.

Сирим.

Джек нахилився над одним з алюмінієвих барил і зсунув його десь на три фути. Рот скривився у гримасі болю; чоло спітніло попри пронизливий холод; спина не згиналася. Діжка зі скреготом і вищанням котилася по голому цементу. Важко дихаючи, Джек зупинився. У вухах дзвеніло.

Хлопчик підкотив до барила з «Бушем» візок, поставив його сторчма, а тоді знову підійшов до пива. Йому вдалося підняти його за дужки та пронести вперед – до візка. Та коли Джек спробував поставити вантаж, то втратив контроль: велике пивне барило важило лише на кілька фунтів менше за нього самого. Воно тяжко приземлилося на платформу візка, застелену рештками килима для пом’якшення таких приземлень. Джек одночасно намагався прилаштувати барило і вчасно забрати руки від нього. Але це робив надто повільно. Барило защемило пальці у задній частині візка. Пролунав гучний удар, та Джекові пощастило витягти звідти розпухлі й пульсуючі пальці лівої руки. Він поклав їх у рот і почав смоктати, мимовільно на очах з’явилися сльози.

Але було дещо значно гірше за прищемлені пальці: Джек почув тихе шипіння газу, що проходив крізь дренажний клапан барила. Якщо Смоукі під’єднає барило до апарата, а звідти піде піна… або, що навіть гірше, він зніме корок і пиво потужним фонтаном пирсне йому в обличчя…

Краще навіть не думати про це.

Минулої ночі, в четвер, коли він намагався притягнути Смоукі барило, воно завалилося просто на бік. Дренажний клапан вискочив і перелетів через кімнату. Білясто-золота пивна піна потекла по підлозі комірчини до дренажної труби. Джек закляк на місці, переляканий і застиглий, байдужий до волання Смоукі. Це був не «Буш», а «Кінґсленд». Не пиво, а ель королеви.

Саме тоді Смоукі вперше вдарив його – швидкий потужний удар, який відкинув хлопчика на облуплену стіну комірчини.

– Ось твоя зарплата за сьогодні, – сказав Смоукі. – І раджу тобі ніколи більше так не робити, Джеку.

Проте найбільше у фразі «Раджу тобі ніколи більше так не робити» Джека налякав подвійний зміст: тобто в нього буде ще не одна нагода зробити таке; ніби Смоукі Апдайк упевнений, що Джек залишиться тут надовго.

– Джеку, хутчіше!

– Вже йду, – видихнув Джек. Він потягнув візок до дверей комірчини, спиною відчув ручку, повернув її та прочинив двері. Ударився об щось велике, м’яке та пружне.

– Господи, обережніше!

– Упс, вибачте, – сказав Джек.

– Я покажу тобі «упс», гівнюче! – відповів голос.

Джек дочекався, доки важкі кроки біля комірчини не стихли, а тоді знову спробував відчинити двері.

Вузький коридор пофарбовано жовтаво-зеленою фарбою. У ньому смерділо лайном, сцяками та «Тайді Боулом»[85]85
  «Тайді Боул» – американський бренд, що випускає засоби для чищення туалету.


[Закрыть]. То тут, то там виднілися дірки в штукатурці; нерівні графіті розповзалися стінами. Їх намалювали знуджені п’яниці в очікуванні можливості скористатися «ПОЙНТЕРАМИ» чи «СЕТТЕРАМИ»[86]86
  «Пойнтери» і «Сеттери» – позначки на дверях туалету для чоловіків (пойнтери) і жінок (сеттери). Власне, на двері вішають картинки із зображеннями цих порід собак. Походження цих позначок суто лінгвістичне і пов’язане воно зі способом походів у туалет «по-маленькому» чоловіків (point – указувати) і жінок (sit – сидіти).


[Закрыть]. Найбільший напис на зеленій стіні було нанесено чорним фломастером і, здавалося, він відображав усю нудьгу й безцільну злобу Оутлі: «ВІДПРАВТЕ ВСІХ АМЕРИКАНСЬКИХ НІГЕРІВ І ЖИДІВ ДО ІРАНУ».

Гамір з бару чувся навіть у комірчині; тут він скидався на величезну звукову хвилю, якій не було кінця-краю. Джек ще раз окинув місце над барилом на візку, щоб переконатися, чи не видно його наплічника.

Йому треба було тікати. Треба було. Мертвий телефон нарешті заговорив, закувавши його в капсулу з чорною кригою… це погано. А ще гіршим був Рендольф Скотт[87]87
  Джордж Рендольф Скотт (1898—1987) – американський актор, що за 35 років кінокар’єри з’являвся у фільмах різних жанрів, але найбільшої популярності досягнув завдяки вестернам.


[Закрыть]. Тобто насправді той кадр не був Рендольфом Скоттом, але виглядав саме, як цей актор із фільмів п’ятдесятих. Смокі Апдайк, певно, ще гірший… хоча Джек уже не був у цьому певен. Особливо відтоді як побачив, що очі схожого на Рендольфа Скотта чоловіка змінювали колір.

Та найгірший – сам Оутлі… Щодо цього Джек був певен.

Оутлі, штат Нью-Йорк, у самому серці округу Дженесі, видавався тепер жахливою пасткою, розставленою для нього… така собі муніципальна «жовта мухоловка». «Мухоловка» – одне з природних див. Легко в неї потрапити. І майже неможливо вирватися.

2

Перед ним стояв високий чоловік із гігантським пузом, який чекав, доки звільниться вбиральня. Він перекочував з одного кутика рота до іншого пластмасову зубочистку. Джеку спало на думку, що то, певно, він ударив дверима чоловікове черево.

– Гівнюк, – повторив товстун, а тоді двері туалету різко відчинилися. Звідти вийшов чоловік. І на одну бентежну мить його очі зустрілися з Джековими. Цей чоловік скидався на Рендольфа Скотта. От тільки кінозіркою він не був: звичайнісінький різноробочий з Оутлі, що пропивав свою тижневу платню. Потім він поїде звідти на напівоплаченому «мустангу» з розхитаними дверцятама чи, може, на виплаченому на три чверті мотоциклі – великому старому «гарлеї» з наліпкою «КУПУЙ АМЕРИКАНСЬКЕ».

Його очі стали жовтими.

Ні, це твоя уява, Джеку, просто твоя уява. Він лише…

…лише різноробочий, що придивляється до тебе, бо ти новачок. Певно, він ходив до старшої школи в цьому ж містечку, грав у футбол, надув живота католичці-чірлідерці й одружився з нею, а та погладшала на шоколадках і заморожених вечерях «Стауферз»; просто один з оутлійських бовдурів, просто…

Але його очі стали жовтими.

Годі вже! Не стали!

От тільки було в ньому щось таке, що змусило Джека пригадати подію, яка трапилася, щойно він прийшов до міста… яка трапилася в темряві.

Товстун, що обізвав Джека гівнюком, відсахнувся від сухореброго чоловіка в «лівайсах» і чистій білій футболці. Рендольф Скотт рушив до Джека. Його великі жилаві руки хиталися з боків.

Його очі виблискували крижаною блакиттю… а тоді почали мінітися, вкриватися плямами, світлішати.

– Малий, – мовив той, і Джек з незграбним поспіхом кинувся навтьоки, прочиняючи дупою двостулкові двері. Тепер йому було абсолютно байдуже, кого він там збивав.

Гамір оглушив його. Кенні Роджерс[88]88
  Кенні Роджерс (нар. 1938) – американський вокаліст, піаніст, композитор, продюсер.


[Закрыть] жваво горлав віншувальну пісню якомусь типу на ім’я Рубен Джеймс. «Ти був з тих, хто другу щоку підставля — й удару ЖДЕ, – заявляв Кенні залі похмурих п’яниць, які ледь стояли на ногах, – і казав, що для смиренних кращий світ ГРЯДЕ!» Серед усіх присутніх Джек не бачив нікого особливо смиренного. «Пацани з долини Дженні» поверталися на сцену й знову бралися за інструменти. Усі вони, крім стіл-гітариста, виглядали п’яними та збентеженими… можливо, навіть не розуміли, де перебувають. А від стіл-гітариста віяло тільки нудьгою.

Ліворуч від Джека якась жінка жваво теревенила по телефону-автомату: Джек нізащо у світі не торкався би його, якби міг, навіть за тисячу доларів. Доки вона тріскотіла, п’яний супутник мацав її та запхав руки в напіврозстібнуту ковбойку[89]89
  Блузка-ковбойка – жіноча сорочка чоловічого фасону з відкладним коміром, накладними кишенями і невеликими погонами на плечах.


[Закрыть]. На великому танцмайданчику човгали та вовтузилися близько сімдесяти пар, які, не надто зважаючи на бадьорий темп співаної пісні, просто тулилися одне до одного та обіймалися: руки мацали сідниці, губи зливалися воєдино, піт стікав щоками і лишав великі кола під пахвами.

– Ну слава тобі Госпаді, – сказала Лорі й відчинила для нього дверцята збоку від бару.

Смоукі вже був на півдорозі до них, ставлячи на візок Ґлорії джин-тонік, горілку-сауер[90]90
  Горілка-сауер – коктейль, до складу якого входить горілка та лимонний (лаймовий) сік.


[Закрыть] та коктейль «Чорний росіянин», єдиний конкурент пива на звання «Напій міста Оутлі».

Джек побачив, як Рендольф Скотт вийшов крізь двостулкові двері. Він зиркнув на Джека, і його блакитні очі вкотре перехопили погляд хлопчика. Він ледь кивнув, ніби хотів сказати: «Ми ще поговоримо. Таксссс серрр. Може, ми поговоримо про те, що могло чи не могло трапитися в тунелі Оутлі. Або про батоги з телячої шкіри. Чи про хворих матерів. Може, ми поговоримо про те, що ти сидітимеш в окрузі Дженесі ще довго-довго… може, аж доки ти сам не перетворишся на стариганя, що плаче над магазинним візком. Як гадаєш, Джекі?»

Джек здригнувся.

Рендольф Скотт посміхнувся, ніби він міг бачити те тремтіння… або відчути його. А тоді він пішов геть від натовпу й задушливого повітря.

Уже за мить тонкі, але сильні пальці Смоукі вчепилися Джекові в плече: вони шукали найболючіше місце і, як завжди, знайшли його. Ті пальці були дуже вправні в пошуку болючих точок.

– Джеку, ти маєш рухатися жвавіше, – сказав Смоукі. У його голосі майже вчувалося співчуття, от тільки пальці й далі рухалися, мацали та вгризалися в плече. Його подих пахнув рожевими «Канада Мінтс», які він постійно смоктав. Його фальшиві зуби, замовлені поштою, клацали й тріскотіли. Час від часу чулося огидне сьорбання, неначе ті зуби трохи сповзли, а він засмоктував їх назад, на місце. – Ти маєш рухатися хутчіше, а то мені доведеться підганяти тебе. Розумієш, про що я?

– Т-так, – вичавив Джек, намагаючись не стогнати.

– Гаразд. Чудово.

На пекельно болючу мить його пальці залізли ще глибше, ще старанніше мацаючи маленький вузлик нервових закінчень. Джек таки застогнав. Це задовольнило Смоукі. Тоді він припинив.

– Допоможи мені поставити це барило, Джеку. І зробімо це швидко. Вечір п’ятниці, і люди мають пити.

– Ніч на суботу, – тупо сказав Джек.

– І тоді також. Уперед.

Джекові якось удалося допомогти Смоукі підняти барило до квадратного відділення під баром. Худі, жилаві м’язи Смоукі надималися під футболкою з логотипом «Пивниця Оутлі». Паперовий кухарський ковпак непорушно тримався на його вузькій і слизькій голові, торкаючись краєм лівої брови, неначе наперекір гравітації. Затамувавши подих, Джек дивився, як Смоукі легким ударом скинув дренажний клапан з барильця. Барило шипіло сильніше, ніж мало б… але не пінилося. Джек мовчки, рвучко видихнув.

Смоукі котив до нього порожнє барильце.

– Віднеси його назад у комірчину. А тоді прибери в туалетах. І не забувай, що я казав тобі сьогодні вдень.

Джек усе пам’ятав. О третій по обіді пролунав свист, схожий на повітряну сирену, і Джек мало не вискочив зі своїх штанів. Лорі засміялася і сказала: «Глянь на Джека, Смоукі: гадаю, він обпісяв свої “тафскінз”»[91]91
  «Тафскінз» – джинси, відомі своєю надійністю. Коли вони вперше з’явилися, то позиціонувалися як дитячі штани з надійною міцністю на колінах.


[Закрыть]. Смоукі кинув на неї короткий, похмурий погляд, а тоді жестом покликав Джека. Розповів хлопчику, що то був свисток, який сповіщав про видачу зарплатні на підприємстві «Текстиль Оутлі». Розповів, що такий самий свисток повідомляє про початок виплат на «Гумовій фабриці Доґтауна», компанії, що виготовляє пляжні іграшки, надувні гумові ляльки і презервативи під назвою «Ребра екстазу». І скоро, казав він, «Пивниця Оутлі» почне заповнюватися.

– І тоді ти, я, Лорі та Ґлорія маємо рухатися швидко, як блискавки, – сказав Смоукі, – бо коли в п’ятницю в них заведуться грошенята, ми маємо відбити все, що недоотримали в неділю, понеділок, вівторок, середу та четвер. І коли я кажу тобі, що треба витягти барило, ти маєш виконати наказ швидше, ніж я закінчу кричати. І щопівгодини ти маєш мити чоловічий туалет. У п’ятницю ввечері хлопи блюють кожні п’ятнадцять хвилин.

– У жіночих прибираю я, – сказала Лорі, наближаючись. Її волосся скидалося на тонке хвилясте золото, а шкіра була білою, як у вампірів із книжечок коміксів. Вона чи то застудилася, чи то сиділа на кокаїні, бо постійно шморгала носом. Джек подумав, що то все ж таки застуда. Він дуже сумнівався, що в Оутлі хтось міг собі дозволити розважатися кокаїном. – Жінки не такі брудні, як чоловіки. Схожі, але все ж не зовсім.

– Заткни пельку, Лорі!

– Сам заткни, – сказала вона, і рука Смоукі здійнялася швидко, наче блискавка. Раптом почувся удар, і на блідій щоці Лорі з’явився червоний відбиток долоні Смоукі, схожий на дитяче тату. Вона захлипала… але Джек із жахом і здивуванням побачив у її очах вираз абсолютного щастя. То був погляд жінки, яка вважала таке ставлення втіленням любові та турботи.

– Не гальмуй – і в нас не буде проблем, – сказав Смоукі. – Просто не забувай мити щопівгодини та відчищати блювотиння.

Саме тоді він знову сказав Смоукі про те, що хотів би звільнитися, а Смоукі ще раз дав свою брехливу обіцянку про недільне пообіддя… та навіщо думати про це все?

Крики стали гучнішими, вибухи сміху – різкішими. З тріском зламався стілець і пролунав тремтливий крик болю. На танцмайданчику почалася бійка – вже третя за ніч. Смоукі вилаявся і проштовхався повз Джека.

– Позбудься цього барила, – кинув він.

Джек поставив порожнє барило на візок і повіз до двостулкових дверей, налякано видивляючись Рендольфа Скотта. Розгледівши його в натовпі цікавих, що спостерігають за бійкою, він трішки заспокоївся.

У комірчині він поставив порожнє барило до решти на платформу: за вечір у «Пивниці Апдайка в Оутлі» видудлили вже шість барилець пива. Зробивши це, він знову перевірив, чи на місці наплічник. Якоїсь панічної миті хлопчику здалося, що він зник, і серце гучно загупало в грудях: там був і магічний сік, і монетка з Територій, що перетворювалася у цьому світі на срібний долар. Джек рушив праворуч – чоло його вкрилося потом – і понишпорив між двома іншими барилами. Ось де він був – Джек відчував округлість пляшки Спіді крізь зелений нейлон наплічника. Серцебиття сповільнилося, але його досі трусило, а ноги були як ватні: так почуваєшся, коли дивом уник катастрофи.

Чоловічий туалет був жахливим. Ще кілька годин тому Джек міг би виблювати тут за компанію, але тепер, здавалося, він уже звик до смороду… і чомусь саме це було найгіршим з усього. Він налив гарячої води, сипнув «Комета» та взявся шурувати мильною шваброю туди-сюди по загидженій підлозі. Думками він повертався до подій останніх кількох днів, переймаючись ними, наче тварина, що потрапила в пастку.

3

Коли Джек уперше зайшов до «Пивниці Оутлі», бар був темним, похмурим і смертельно порожнім. Музичний, для «Космічних завойовників» та пінбольні автомати були вимкнені. Єдиним джерелом світла в залі була реклама пива «Буш» над баром: електронний годинник між двома гірськими вершинами нагадував найдивніше з найможливіших НЛО.

Ледь усміхаючись, Джек підійшов до бару. Він майже опинився на місці, коли позад нього безбарвний голос промовив:

– Це бар. Неповнолітнім не можна. Що ти за один, придурку? Забирайся звідси.

Джек мало не вискочив з власних штанів. Намацав гроші в кишені та подумав, що все відбудеться так само, як і в «Золотій ложці»: він усядеться на стілець, щось замовить, а тоді запитає про роботу. Звісно, наймати на роботу дітей на кшталт нього – незаконно – принаймні без дозволу на роботу, що підписали батьки чи опікуни, – і це означало, що йому можуть платити менше за припустимий мінімум. Значно менше. Перемовини зазвичай розпочиналися з Історії № 2 – «Джек і Лихий Вітчим». Він повернувся і побачив чоловіка, що сидів сам-один у кабінці та дивився на нього з холодною і зневажливою увагою. Чоловік був сухоребрий, однак на шиї та крізь білу майку проступали натреновані м’язи. На ньому були білі мішкуваті кухарські штани. Паперовий ковпак нависав над лівою бровою вузької, схожої на тхорячу голови. Його коротке волосся сивіло на скронях. У руках він тримав стос рахунків і калькулятор «Тексас Інструментс».

– Я бачив ваше оголошення «Потрібен помічник», – почав був Джек без великих сподівань на успіх. Цей тип не збирався його наймати, та й сам Джек не був певен, що хоче працювати на нього. Чоловік скидався на пройдисвіта.

– Отже, побачив? – перепитав чоловік у кабінці. – Певно, навчився читати в один з днів, коли не прогулював школу.

На столі лежала пачка «Філіс Черутс». Чоловік дістав одну цигарку.

– Ну я не знав, що це бар, – відказав Джек, задкуючи до дверей. Здавалося, сонячне світло просочувалося всередину крізь брудну шибку та мертво падало на підлогу, немовби «Пивниця Оутлі» розташовувалася в іншому вимірі. – Я гадав, що це… ну, знаєте, бар із грилем. Щось таке. Я піду.

– Іди сюди, – чоловікові карі очі дивилися тепер просто на нього.

– Та ні, все гаразд, – нервово сказав Джек. – Я просто…

– Іди сюди. Сідай. – Чоловік черкнув нігтем великого пальця об дерев’яний сірник і запалив сигарету. Муха, що врочисто засідала на паперовому капелюсі, відлетіла в темряву. Чоловікові очі лишилися на Джеку. – Я не покусаю тебе.

Джек повільно підійшов до кабінки, за мить зайшов усередину та сів навпроти чоловіка, охайно склавши руки. Через якихось шістдесят годин, вимиваючи туалети о пів на першу ночі, коли спітніле волосся застилало очі, Джек подумав – ні, він знав напевно, – що то його власна дурнувата довірливість дозволила пастці заклацнутися, і заклацнулася вона ще тої миті, коли Джек сів навпроти Смоукі Апдайка, хоча ще й не здогадувався про це. Венерина мухоловка закривається, коли в неї потрапляють безталанні комахи; а сарраценія, з її витонченим запахом і смертельними м’якими та гладенькими стеблами, просто чекає, доки якесь летюче гівно на кшталт жука не потрапить усередину… де зрештою потоне в дощовій воді, яка назбиралася у квітці. В Оутлі сарраценія замість дощової води повнилася пивом – ось і вся різниця.

Якби він тоді втік…

Але він не втік. І, можливо, думав Джек тоді, якщо він зустрінеться з холодними карими очима, то зрештою отримає роботу. Майнет Банберрі, власниця і керівник «Золотої ложки» в Оберні, досить привітно ставилася до Джека, навіть обняла його та поцілувала, а також дала три великих сандвічі на прощання, та його не надуриш. Привітність і навіть удавана доброта не суперечили холодній зацікавленості в прибутках чи навіть у відвертій жадібності.

Мінімальна зарплата в Нью-Йорку становила три долари сорок центів на годину: за законом, ця інформація висіла на кухні «Золотої ложки», написана на яскраво-рожевому великому плакаті. От тільки кухар швидких страв був з Гаїті та ледь-ледь розмовляв англійською. І, як гадав Джек, він точно перебував у країні нелегально. Той хлопець готував, як бог, і ніколи не допускав, щоб картопля чи молюски хоч на мить довше, ніж треба, смажились у фритюрниці. Дівчина, що допомагала місіс Банберрі в обслуговуванні клієнтів, була гарненькою, але несерйозною, та потрапила до господині за програмою для розумово відсталих із Рима. Через це про мінімальну зарплату не могло бути й мови, і шепелява неадекватна дівчина зі щирим захватом повідомила Джекові, що отримує долар і двадцять п’ять центів щогодини і всі гроші тільки її.

Сам Джек отримував півтора долара. Він сторгувався саме на таку суму, але знав, що якби місіс Банберрі не зашивалася – бо її колишній мийник посуду щойно пішов того ранку, просто вийшов випити кави та більше не повернувся, – вона б узагалі не торгувалася; сказала б йому: «Бери бакс і четвертак, малий, або йди собі далі. Це вільна країна».

А тепер, гадав він із невідомим досі цинізмом, який став частиною його нової віри в себе, перед ним місіс Банберрі в особі чоловіка. Жилаво-худий чоловік замість огрядної бабусі, нахмурений замість усміхненої, але, вочевидь, такий самий, як і місіс Банберрі.

– Шукаєш роботу, га? – чоловік у білих штанях і паперовому капелюсі поклав цигарку в стару бляшану попільничку з написом «КЕМЕЛ», що був викарбуваний на денці. Муха закінчила мити лапки та полетіла геть.

– Так, сер, але як ви й сказали, це бар і все…

Тривога знову охопила його. Ті карі очі та жовті білки схвилювали його: то були очі старого котиська-мисливця, що на своєму віку бачив безліч бродячих мишей – таких як Джек.

– Ага, це моя місцина, – сказав чоловік. – Смоукі Апдайк.

Він простягнув Джекові руку. Здивований хлопчик потиснув її. То був короткий і сильний, майже болючий потиск. Тоді Смоукі послабив рукостискання… але Джекову руку не відпустив. – Ну? – запитав він.

– Га? – перепитав Джек, розуміючи, що звучить тупо та трохи налякано – він і почувався тупо і трохи налякано. А ще він хотів, щоб Апдайк відпустив його руку.

– Тебе що, предки не вчили представлятися?

Це було настільки несподівано, що Джек мало не вибовкав своє справжнє ім’я замість того, яким користувався в «Золотій ложці», яке називав людям, які, погодившись підвезти його, цікавилися, хто він. Це ім’я – яке він звик уже вважати своїм «дорожнім іменем» – Льюїс Фаррен.

– Джек Со … ох … Сотель, – сказав він.

Апдайк ще на мить затримав руку малого – його карі очі лишалися непорушними, – а тоді відпустив її.

– Джек Со-ох-Сотель, – сказав він. – Мабуть, найдовше, блядь, прізвище в телефонному довіднику, еге ж, малий?

Джек зашарівся, але промовчав.

– А ти не дуже великий, – сказав Апдайк. – Гадаєш, зможеш поставити дев’яностофунтове барило з пивом на дугу й дотягнути його до ручного візка?

– Гадаю, так, – відповів Джек, не знаючи напевне, чи справді зможе. У будь-якому разі, він гадав, це не буде великою проблемою – у такому мертвому місці, як це, барила, певно, треба міняти тільки якщо пиво в попередньому барилі прокисло.