Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 50 страниц)

Розділ двадцять перший
«Дім Сонця»

1

Дім виглядав так, наче його зробили з іграшкових дитячих кубиків. Джек подумав, що він розростався в довільному порядку, коли виникала потреба в додатковій площі. Тоді він помітив, що більшість вікон – заґратовані, і громіздка будівля стала миттєво скидатися на в’язницю, а не притулок.

Більшість хлопців на полях відклали свої інструменти, аби подивитися на прибуття поліційної машини.

Френкі Вільямс зупинився на широкому заокругленому завершенні під’їзної доріжки. Тільки-но він вимкнув двигун, як із вхідних дверей вийшов високий чоловік. Склавши руки перед собою, він стояв і дивився на них з горішньої сходинки. Обличчя, обрамлене довгим сивим хвилястим волоссям, здавалося неймовірно молодим – неначе ці різьблені чоловічі риси створювалися або принаймні коректувалися пластичним хірургом. Обличчя чоловіка, здатного продати будь-що, будь-кому і будь-де. Вбрання його було білим, як і волосся – білий костюм, білі черевики, біла сорочка і білий шовковий шарф, пов’язаний на шиї. Коли Джек і Вовк вилізли з заднього сидіння, чоловік у білому витягнув з кишені костюма темно-зелені сонцезахисні окуляри, надягнув їх і з мить розглядав хлопців, перш ніж посміхнувся до них – довгі зморшки розрізали його щоки. Тоді він зняв окуляри і сховав назад у кишеню.

– Добре, – сказав він. – Добре, добре, добре. І де б ми всі були без вас, офіцере Вільямсе?

– Доброго дня, Превелебний Ґарднере, – сказав поліціянт.

– Усе як завжди чи ці двоє нахабних юнаків скоїли кримінальний злочин?

– Волоцюги, – відповів коп. Він поклав руки на стегна і, примружившись, дивився на Ґарднера. Здавалося, вся та білість била йому в очі. – Відмовилися назвати Феєрчайлду справжні імена. Ось цей, більший, – сказав він, показавши великим пальцем на Вовка, – узагалі нічого не сказав. Довелося стукнути його по голові, аби просто запхати в машину.

Ґарднер трагічно похитав головою.

– Чому б не привезти їх одразу сюди, щоб вони могли представитися? А про інші формальності вже ми потурбуємося. До речі, з якої причини ці двоє виглядають, скажімо так, «під шафе»?

– Просто я заїхав великому між вуха.

– Ум-м-ммм.

Ґарднер відступив назад, молитовно склавши руки перед грудьми. Вільямс заштовхнув хлопців по сходах на великий ґанок, Ґарднер нахилив голову, щоб роздивитися новоприбулих. Джек і Вовк піднялися на верхню сходинку й обережно рухалися ґанком. Френкі Вільямс витер чоло і пішов за ними. Ґарднер непевно всміхався, але його очі постійно ковзали туди-сюди між хлопцями.

За мить після того, як щось важке, холодне і знайоме вдарило Джекові в очі, Превелебний знову витягнув окуляри з кишені й надягнув їх. Посмішка досі лишалася непевною і делікатною. Але незважаючи на відчуття фальшивої безпеки, Джек закляк від того погляду – бо вже бачив його раніше.

Превелебний Ґарднер спустив окуляри нижче від перенісся і грайливо зиркнув понад оправою.

– Імена? Імена? Чи могли б ці двоє джентльменів назвати імена?

– Я – Джек, – сказав хлопчик, а тоді замовк: йому не хотілося казати ні слова більше, доки не було в цьому потреби. Здавалося, що реальність згиналася і брижилася навколо Джека у ту мить: він відчув, що знову опинився на Територіях, от тільки Території тепер були злими і загрозливими, а повітря повнилося брудним димом, спалахами полум’я і криками катованих тіл.

Сильна рука стиснула його лікоть і втримала від падіння. Замість бруду і диму Джек відчув важкий запах солодкого одеколону – Ґарднер пахтився ним надто сильно. Меланхолійні сірі очі вдивлялися в його власні.

– Ти був поганим хлопчиком, Джеку? Ти був дуже поганим хлопчиком?

– Ні, ми лишень голосували, і…

– Гадаю, ти трішки обдовбаний, – сказав превелебний Ґарднер. – Треба приділити тобі особливу увагу, чи не так? – Рука відпустила його лікоть. Ґарднер трішки відступив і знову надягнув окуляри. – Як на мене, у тебе й прізвище є.

– Паркер.

– Та-а-ак. – Ґарднер зняв з очей окуляри й, пританцьовуючи, повернувся до Вовка, уважно розглядаючи його.

Було незрозуміло, чи повірив він Джеку, чи ні.

– Овва, – сказав він. – А ти здоровань, чи не так? Вочевидь, богатир. Ми, слава Богу, достоту знайдемо тут роботу для такого великого сильного хлопця. Чи міг би я попросити тебе побити рекорд містера Джека Паркера і назвати мені своє ім’я?

Джек із тривогою зиркнув на Вовка. Він схилив голову і важко дихав. Блискуча цівка слини стікала з кутика рота до підборіддя. Чорна пляма чи то від бруду, чи то від мастила замурзала крадений реглан «СПОРТИВНА СЕКЦІЯ». Вовк похитав головою, але в цей жест не вкладалося жодного значення – перевертень міг просто відганяти муху.

– Ім’я, синку? Ім’я? Ім’я? Тебе звати Біллом? Полом? Артом? Семмі? Ні, щось неймовірно просте, я певен. Може, Джордж?

– Вовк, – відповів Вовк.

– О, це вже добре. – Ґарднер посміхнувся їм обом. – Містер Паркер і містер Вовк. Офіцере Вільямсе, чи не провели б ви їх усередину? І чи ж не щастя, що містер Баст уже прибув? Присутність містера Гектора Баста, одного з наших помічників, між іншим, означає, що ми, можливо, зможемо одягнути містера Вовка. – Він зиркнув на хлопчиків поверх оправи. – Тут, у Біблійному Домі, ми віримо, що солдати Господні крокують краще, коли вони крокують у формі. А Гек Баст майже такий самий великий, як і твій друг Вовк, юний Джеку Паркере. Тож з точки зору як дисципліни, так і одягу вас забезпечено всім найкращим. Зручно, правда?

– Джеку, – сказав Вовк тихо.

– Так.

– У мене голова болить, Джеку. Дуже болить.

– Твоя маленька голівка болить, містере Вовк? – Превелебний Сонячний Ґарднер пританцьовував навколо Вовка і м’яко поплескав його по руці. Вовк відсмикнув руку, а його обличчя викривила цілковита огида. Джек розумів, справа в одеколоні – той важкий нав’язливий аромат був як аміак для чутливих Вовкових ніздрів.

– Не зважай, синку, – сказав Ґарднер, наче й не зачеплений тим, що Вовк відсахнувся від нього. – Містер Баст або містер Сінґер, інший наш помічник, потурбуються про це всередині. Френку, я ж наче сказав тобі провести їх у «Дім».

Офіцер Вільямс зреагував так, наче його вкололи в спину шпилькою. Його обличчя стало лютішим і він перетягнув свою тушу через ґанок до вхідних дверей.

Сонячний Ґарднер ще раз підморгнув Джекові, і хлопчик зрозумів, що весь цей чепуристий вигляд – лишень безрезультатний спосіб розважитися: чоловік у білому – холодний і божевільний. Важкий золотий ланцюг із дзенькотом випав із рукава Ґарднера і завис на його великому пальці. Джек почув, як удар батога розриває повітря, і цього разу впізнав темно-сірі очі Ґарднера. Ґарднер був Двійником Озмонда.

– Всередину, юні друзі, – сказав Ґарднер і злегка вклонився, показуючи на відчинені двері.

2

– До речі, містере Паркер, – сказав Ґарднер, коли вони вже зайшли всередину, – може, ми зустрічалися раніше? Має ж бути якась причина, чому ти виглядаєш так знайомо, правда?

– Я не знаю, – відповів Джек, уважно роздивляючись дивний інтер’єр Біблійного Дому.

На трав’янисто-зеленому килимі біля стіни стояли довгі дивани, вкриті темно-синьою тканиною. Біля протилежної стіни розташувалися два масивні столи, обтягнені шкірою. За одним зі столів сидів прищавий підліток, що знуджено поглянув на них, а тоді повернувся до екрану, з якого телепроповідник віщав щось проти рок-н-ролу. Підліток, що рівно сидів за столом, агресивно зиркнув на Джека. Сам він був струнким і темноволосим, а вузьке обличчя виглядало розумним і злим. До кишені його білого гольфа було причеплено прямокутну табличку з іменем, на якій зазначалося: СІНҐЕР.

– І все ж, гадаю, ми вже зустрічалися раніше, чи не так, мій хлопчику? Запевняю тебе, так і було – я не забуваю, я фізично не здатен забути обличчя хлопчика, з яким зустрічався. Ти вже колись потрапляв у такі халепи, Джеку?

Джек відповів:

– Я ніколи не бачив вас раніше.

По той бік кімнати з синього дивана підвівся дебелий хлопчина, який стояв тепер, виструнчившись. Він також носив білий гольф і військову табличку з іменем. Його руки неспокійно совались з боку й до пояса, до кишені блакитних джинсів і знову до боків. Його зріст становив щонайменше шість футів три дюйми, а вага сягала трьох сотень фунтів. Щоки й лоб укривали прищі. Це, вочевидь, був Баст.

– Добре, я думаю, що пізніше згадаю про це, – сказав Сонячний Ґарднер. – Геку, йди сюди й допоможи нашим новоприбулим біля столу, гаразд?

Набурмосившись, Баст побрів уперед. Він сунув просто на Вовка, відступив останньої миті вбік і ще більше набурмосився. Якби Вовк розплющив очі (а він не зробив цього), то побачив би лише вкрите прищами чоло Баста і схожі на ведмежі підступні маленькі очиці, що позирали на нього з-під волохатих брів. Баст перевів погляд на Джека, пробурмотів: «Ідем», – і махнув рукою в напрямку столу.

– Зареєструйте, а тоді поведіть їх у пральню за одягом, – сказав Ґарднер безбарвним голосом. Блискучий глянц його посмішки сяйнув на Джека. – Джек Паркер, – м’яко сказав він. – Цікаво, хто ти насправді, Джеку Паркере. Басте, переконайся, що в них все повиймали з кишень.

Баст ощирився.

Сонячний Ґарднер перетнув кімнату в напрямку Френкі Вільямса, котрий, вочевидь, уже згорав від нетерпіння. Ґарднер ледаче дістав з внутрішньої кишені піджака довгий шкіряний гаманець. Джек бачив, як він відраховує гроші копові в руки.

– Дуй сюди, шмаркачу, – сказав хлопець за столом, і Джек повернувся, щоб побачити його. Хлопець грався олівцем. Його вищир демонстрував неймовірну огиду, що відображалася на його обличчі злістю – лють без упину кипіла глибоко всередині цього парубійка. – Він вміє писати?

– Чорт забирай, гадаю, що ні, – відповів Джек.

– Тоді тобі доведеться підписатися за нього. – Сінґер підштовхнув до нього два офіційних бланки. – Друковані літери – зверху, а підписи – знизу. Там, де стоять «Х». – Він знову вмостився на стілець, узяв у рот олівець і стиснув його кутиком вуст. Джеку спало на думку, що цю звичку він перейняв у дуже Превелебного Сонячного Ґарднера.

ДЖЕК ПАРКЕР, написав він друкованими літерами, а тоді надряпав щось подібне внизу аркуша. ФІЛІП ДЖЕК СОЙЄР. Ще одна карлючка, навіть менше схожа на його справжнє письмо.

– Тепер ви під опікою штату Індіана, і так буде наступні тридцять днів, якщо тільки не надумаєте лишитися довше. – Сінґер забрав папери назад собі. – Ви будете…

– Надумаємо? – перепитав Джек. – Що ти маєш на увазі – «надумаємо»?

Щоки Сінґера злегка почервоніли. Він різко смикнув голову вбік і спробував посміхнутися:

– Гадаю, ти не знаєш, що понад шістдесят відсотків дітей лишаються тут добровільно. Так, це можливо. Ви можете надумати лишитися тут.

Джек спробував зберегти байдужий вираз обличчя. Рот Сінґера різко смикнувся, наче його підчепили рибальським гачком.

– Це дуже хороше місце, і якщо я почую, як ти лаєш його, то виб’ю з тебе все лайно. Я певен, це найкраще місце з усіх, де ти бував. Скажу тобі ще одну річ: у тебе нема вибору. Ти маєш поважати «Дім Сонця».

Джек кивнув головою.

– А як щодо нього? Він зрозумів?

Джек глянув на Вовка, який повільно кліпав і дихав через рот.

– Гадаю, так.

– Добре. Ви двоє спатимете на двоповерховому ліжку. День починається о п’ятій ранку, коли ми йдемо до церкви. Робота в полі – до сьомої, а тоді сніданок у їдальні. Потім знову в поле до півдня, згодом – ланч і читання Біблії. Кожному потрібно робити це, тож краще подумай заздалегідь, що ти читатимеш. І жодної порнухи з Пісні Пісень, якщо, звісно, не хочеш дізнатися, що таке справжня дисципліна. Після ланчу – знову робота.

Він гостро зиркнув на Джека.

– Гей, і не думай, що в «Домі Сонця» ти працюєш безкоштовно. Частина нашої угоди зі штатом полягає в тому, що кожен отримує чесну погодинну платню, з якої вираховуватиметься ваше утримання тут – одяг, їжа, електрика, тепло й таке інше. Вам платитимуть п’ятдесят центів за годину. Тобто за робочий день ви отримуєте п’ять доларів, а за тиждень – тридцять. Неділі минатимуть у «Сонячній Каплиці», за винятком години, коли ми слухатимемо Проповідь Сонячного Ґарднера.

Червоні плями знову вигулькнули на поверхню його шкіри, і Джек кивнув, розуміючи, що від нього очікують саме цього.

– Якщо ти поводитимешся добре і зможеш заговорити по-людськи – на що більшість людей не здатні, – тебе можуть відібрати до ЗШ – Зовнішнього Штату. У нас є два загони ЗШ: один працює на вулицях, продаючи аркуші з гімнами, квіти й брошури Превелебного Ґарднера, а інший чатує в аеропорту. У будь-якому разі, ми маємо тридцять днів, щоб навернути вас, покручів, і показати, якими огидними, брудними і заразними були ваші мерзенні життя до того, як ви потрапили сюди. І почнемо ми просто зараз.

Сінґер підвівся, і його обличчя набуло барви яскравого осіннього листка. Підліток м’яко поклав кінчики пальців на стіл.

– Спорожніть кишені. Просто зараз.

– Просто тут і зараз, – пробурмотів Вовк, ніби заведений.

– ВИВЕРНІТЬ ЇХ! – заволав Сінґер. – Я ХОЧУ БАЧИТИ ВСЕ!

Баст підступив до Вовка. Превелебний Ґарднер, побачивши, як Френкі Вільямс сів у свою машину, враз опинився біля Джека.

– Ми з’ясували, що особисті речі надто прив’язують наших хлопчиків до минулого, – промуркотів Ґарднер Джекові на вухо. – А це погано. Тож ми вважаємо таку практику дуже ефективним методом.

– ВИВЕРНІТЬ КИШЕНІ! – репетував Сінґер, казячись від люті.

Джек витягнув з кишені випадкові свідчення часу, проведеного в дорозі. Червона носова хусточка дружини Елберта Паламаунтіна, яку вона дала йому, коли побачила, що хлопчик витирає ніс рукавом. Два пакетики сірників, кілька доларів і розсипаний дріб’язок (залишки його грошей – шість доларів і сорок два центи. Ключ від 407-го номера готелю «Сади Альгамбри». Він стиснув пальцями три речі, які мав намір зберегти). – Гадаю, вам потрібен і мій рюкзак.

– Звісно, жалюгідний маленький пердуне, – продекламував Сінґер. – Звісно, ми хочемо твій бридкий рюкзак, але спершу нам потрібне те, що ти намагаєшся заховати. Витягуй – просто зараз.

Джек знехотя дістав з кишені медіатор Спіді, мармурову кульку і великий срібний долар, а тоді поклав їх на носову хусточку.

– Вони просто приносять мені удачу.

Сінґер схопив медіатор.

– Гей, що це? Що це таке?

– Медіатор.

– Ага, точно. – Сінґер повернув його в пальцях, понюхав. Якби він ще й укусив його, то Джек справді дав би наглядачеві в пику. – Медіатор. Ти кажеш правду?

– Його дав мені друг, – відповів Джек, і одразу відчув себе таким самотнім і покинутим, як ніколи за всі довгі тижні подорожі. Він подумав про Сніжка біля торговельного центру, який дивився на нього очима Спіді і який незрозумілим для Джека чином і був Спіді Паркером, чиє прізвище він зараз узяв за своє.

– Закладаюся, він украв його, – сказав Сінґер конкретно ні до кого і кинув медіатор назад на хустинку до монетки і кульки. – А тепер рюкзак.

Коли Джек зняв рюкзак та розгорнув його, Сінґер кілька хвилин понишпорив усередині, і його огида й розчарування зросли. Огиду спричинив стан деяких речей, що лишилися в Джека, а розчарування – відсутність у рюкзаку жодних наркотиків.

Спіді, де ти тепер?

– Нічого нема, – поскаржився Сінґер. – Гадаєте, треба провести обшук з роздяганням?

Ґарднер похитав головою.

– Подивімося, що ми знайдемо в містера Вовка.

Баст підійшов іще ближче. Сінґер сказав:

– Отже?

– У його кишенях нічого нема, – сказав Джек.

– Я хочу бачити кишені ПОРОЖНІМИ! ПОРОЖНІМИ! – волав Сінґер. – ВСЕ НА СТІЛ!

Вовк притиснув підборіддя до грудей і заплющив очі.

– У тебе ж нічого нема в кишенях, правда? – запитав Джек.

Вовк повільно кивнув.

– У нього наркотики! У придурка наркотики! – вищав Сінґер. – Ну ж бо, великий тупий довбню, витягуй усе на стіл. – Він двічі гучно ляснув у долоні. – Овва, Вільямс зовсім не обшукував його! І Феєрчайлд теж! Це неймовірно – вони виглядатимуть, як пара ідіотів!

Баст підсунувся до Вовкового обличчя і злісно пробурчав:

– Якщо ти миттю не вивернеш кишені на стіл, я розквашу тобі носа.

Джек м’яко сказав:

– Зроби це, Вовку.

Вовк застогнав. Тоді він витягнув праву руку з кишені комбінезона. Він нахилився над столом, витягнув руку вперед і розтулив пальці. На шкіряний стіл впали три дерев’яних сірники і два маленьких, відполірованих водою камінці, зернисті й кольорові. Коли він показав ліву руку, ще два гарненьких маленьких камінці викотилися до інших.

– Таблетки! – Сінґер кинувся до них.

– Не будь ідіотом, Сонні, – сказав Ґарднер.

***

– Через тебе я виглядав, як лошара, – сказав Сінґер Джеку тихим, але лютим голосом, коли вони прямували сходами на вищі поверхи. Пошарпаний килим з трояндами застеляв ці сходи. Лише головні кімнати на нижньому поверсі «Священного Дому Сонця» було оздоблено й прибрано, а решта виглядали старими й занедбаними. – Ти пошкодуєш про це, обіцяю – тут ніхто не виставляє Сонні Сінґера козлом. Я фактично керую цим місцем, ви, двоє ідіотів. Господи! – Його палаюче вузьке обличчя опинилося біля Джека. – То був крутий трюк, тупак і його срані камінці. Тобі ще довго доведеться розплачуватися за нього.

– Я не знав, що в нього щось було в кишенях, – відповів Джек.

Сінґер раптом спинився за крок перед Джеком і Вовком. Його очі звузилися; здавалося, що все обличчя миттю зменшилося. Джек зрозумів, що відбудеться, ще за мить до того, як Сінґерова рука боляче ляснула його по щоці.

– Джеку? – прошепотів Вовк.

– Усе гаразд, – відповів Джек.

– Якщо ти завдаєш мені шкоди, я завдам тобі вдвічі гіршої шкоди, – сказав Сінґер Джекові. – Якщо ти ображаєш мене перед Превелебним Ґарднером, я тебе в чотири рази більше ображу. Затямив?

– Ага, – сказав Джек. – Гадаю, затямив. Хіба нам не треба видати якийсь одяг?

Сінґер розвернувся і пішов уперед, а Джек завмер на мить і дивився на напружену спину хлопця, що піднімався сходами. «Ти також, – сказав він сам до себе. – Ти і Озмонд. Одного дня». Тоді він рушив далі, а Вовк побрів за ним. У довгій кімнаті, заставленій коробками, Сінґер нервово дриґався біля дверей, доки високий хлопець із порожнім виразом обличчя і манерами сновиди відшукував на полиці їхній одяг.

– І черевики. Ти знайдеш йому потрібні черевики. Інакше – весь день простоїш із лопатою, – сказав Сінґер із дверей, навмисне оминаючи поглядом працівника. Втомленої огиди він, певно, навчився в Сонячного Ґарднера.

Зрештою хлопець знайшов пару важких квадратних чорних черевиків на шнурівках тринадцятого розміру, що стояли в кутку комірчини. Джек узув їх Вовкові на ноги. Тоді Сінґер відвів їх на вищий поверх, там були спальні. Тут уже ніхто не прагнув замаскувати справжньої природи «Сонячного Дому». Вузький коридор простягався на всю довжину будинку і сягав п’ятдесяти футів завдовжки. З обох боків розташовувалися ряди вузьких дверей з віконцями на рівні очей. На Джекову думку, так звані спальні більше скидалися на камери.

Сінґер повів їх завузьким коридором і спинився біля одних дверей.

– У перший день ніхто не працює. Повноцінний робочий день почнеться завтра. Тож заходьте сюди й до п’ятої почитайте свої Біблії. Я повернуся і випущу вас на час сповіді. І перевдягніться в місцевий одяг, ясно?

– Ти маєш на увазі, що зачиниш нас тут на найближчі три години? – запитав Джек.

– Хочеш, щоб я потримав тебе за ручку? – вибухнув Сінґер, і його обличчя знову почервоніло. – Дивіться, якби ви були добровольцями, я б дозволив вам прогулятися і роздивитися місцину. Але оскільки про вас піклується штат і вас направив сюди місцевий поліційний відділок, то ви за крок від кримінального ув’язнення. Можливо, якщо вам пощастить, за тридцять днів ви станете добровольцями. А поки що заходьте в свою кімнату й починайте поводитися, як людські створіння, створені за подобою Божою, а не як тварини. – Він нетерпляче встромив ключ у замок, відчинив настіж двері й став збоку. – Заходьте. У мене є ще справи.

– Що трапиться з усіма нашими речами?

Сінґер театрально зітхнув.

– Маленький гівнюче, ти гадаєш, нам захочеться щось у тебе вкрасти?

Джек утримався від відповіді. Сінґер знову зітхнув.

– Ну гаразд. Ми збережемо все для тебе у скриньці з твоїм іменем. Все лежатиме внизу, в кабінеті Превелебного Ґарднера, разом із твоїми грошима – до моменту звільнення. Ясно? Заходьте всередину, доки я не покарав вас за непослух. Я не жартую.

Вовк і Джек зайшли до маленької кімнатки. Коли Сінґер захряснув двері, автоматично ввімкнулося світло, і хлопці роздивилися позбавлену вікон кабіну з двоповерховим металевим ліжком, маленьким кутовим умивальником і металевим стільцем. Більше там не було нічого. На білій гіпсокартонній стіні виднілися жовті сліди від скотчу, яким попередні мешканці приклеювали картинки. Замок замкнувся. Джек і Вовк озирнулися і побачили в маленькому прямокутному віконці зле Сінґерове обличчя.

– Поводьтеся ж тепер добре, – сказав він, вищирився і зник.

– Ні, Джекі, – сказав Вовк. Від його голови до стелі лишалося не більше дюйма. – Вовк не може залишатися тут.

– Краще сядь, – сказав Джек. – Хочеш спати на нижньому чи на верхньому ліжку?

– Що?

– Обирай нижнє і сідай. Ми вскочили в халепу.

– Вовк знає, Джекі. Вовк знає. Це погане, погане місце. Не можу тут лишатися.

– Чому це погане місце? Ну, тобто звідки ти знаєш?

Вовк важко вмостився на нижнє ліжко, кинув новий одяг на підлогу й підняв з ліжка книгу і дві брошурки. Книга виявилася Біблією, оправленою в палітурку з тканини, що нагадувала штучну блакитну шкіру. Брошурки, які також лежали на Джековому ліжку, називалися «Важка дорога до вічної благодаті» та «Бог тебе любить!».

– Вовк знає, і ти знаєш, Джекі. – Вовк кинув на хлопчика майже сердитий погляд. Тоді він знову зиркнув на книги в руках, почав перевертати їх, мало не обнюхувати. Джеку спало на думку, що це перші книги, які Вовк бачив у своєму житті.

– Білий чоловік, – сказав Вовк так тихо, що Джек ледь розчув.

– Білий чоловік?

Вовк узяв одну брошурку і показав обкладинку на звороті, на якій публікувалася чорно-біла фотографія Сонячного Ґарднера. Його чудове волосся розвівалося на вітрі, а сам він стояв, розвівши руки, – втілення вічної благодаті, улюбленець Божий.

– Він, – сказав Вовк. – Він вбиває, Джекі. Батогом. Це одне з його кубел. Жоден Вовк не має бувати в його кублах. І Джек Сойєр тим паче. Ніколи. Нам треба тікати звідси, Джекі.

– Ми втечемо, – сказав Джек. – Обіцяю тобі. Не сьогодні й не завтра – нам треба виробити план. Але скоро.

Вовкові ноги стирчали далеко за-за краю ліжка.

– Скоро.

3

«Скоро», – пообіцяв він, і Вовку потрібна була ця обіцянка. Вовк боявся. Джек не міг сказати, чи бачив Вовк Озмонда на Територіях, але він достоту про нього чув. Озмондова репутація на Територіях – принаймні у Вовковій родині – була навіть гірша за Морґанову. І хоча Вовк і Джек розпізнали Озмонда в Сонячному Ґарднері, Ґарднер не упізнав їх. І, відповідно, цьому було дві можливі причини. Або Ґарднер просто грається з ними, удаючи, що не впізнає, або він був таким самим Двійником, як і Джекова мама: глибоко пов’язаний із мешканцем Території, але не усвідомлює цього зв’язку навіть на інстинктивному рівні.

І якщо це правда – а Джек гадав, що так і є, – то їм із Вовком потрібно вичекати момент для втечі. Вони мали час учитися і спостерігати.

Джек убрався в грубий новий одяг. Чорні квадратні черевики важили по кілька футів і узувалися на будь-яку ногу. Йому довелося прикласти зусилля, щоб переконати Вовка переодягнутися у форму «Дому Сонця». А тоді вони лягли на ліжко. Джек почув, що Вовк захропів, і невдовзі сам задрімав. Уві сні він бачив матір у темряві, вона кликала, кликала на допомогу.