Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 50 страниц)

– Вовку, ти заженеш себе! – кричав Джек.

– Не я! Вовк! Вовк! Бігти тут і зараз, – уперше після їхнього переходу голос Вовка звучав справді щасливим. Наступні дві години, аж доки Арканум опинився далеко на сході, він мчав уздовж темної довгої асфальтової дороги з двома смугами. Джек побачив закинутий хлів, що стояв біля зарослого бур’янами поля, і вони там заночували.

Вовк хотів зайти подалі від центральних районів, де машини ревли в загальному потоці, а запахи здіймалися до небес задушливою хмарою. Джек також цього хотів. Вовк надто виділявся. Але їм довелося зробити одну зупинку біля придорожньої крамнички, за кордоном Індіани, неподалік від Гаршвіля. Знервований Вовк стояв біля дороги й присідав, копирсався в землі, підводився, ходив маленьким колом і знову присідав. Тим часом Джек купив газету і уважно проглянув прогноз погоди. Наступна повня мала бути 31 жовтня – Гелловін, саме вчасно. Джек повернувся на першу сторінку, щоб зрозуміти, який сьогодні день… точніше, який був вчора. Двадцять шосте жовтня.

7

Джек штовхнув одні зі скляних дверей і зайшов до вестибюля «Таун-Лайн Сіксплекс». Він різко озирнувся на Вовка, але той виглядав – принаймні зараз – цілком нормально. Насправді, Вовк здавався обережно оптимістичним… на той момент. Йому не подобалося перебувати в приміщенні, але все було не настільки погано, як у машині. Тут були гарні запахи – легкі та смачні. Але був ще й якийсь гіркий аромат. Вовк поглянув ліворуч і побачив скляну коробку, переповнену чимось білим. Це й було джерело приємного запаху.

– Джеку, – прошепотів він.

– Що?

– Можна мені тої білої штуки, будь ласка. Але без пі-пі.

– Пі-пі? Ти про що?

Вовк пошукав правильніше слово і знайшов.

– Без сечі. – Він показав на резервуар, усередині якого загорався і згасав напис «СМАК ОЛІЇ». – Це ж якась сеча, так? Певно, що так, зважаючи на запах.

Джек утомлено посміхнувся.

– Попкорн без фальшивої олії. Гаразд. А тепер помовч, гаразд?

– Звісно, Джеку, – сумирно погодився Вовк. – Просто тут і просто зараз.

Він дістав скручені в рурочку банкноти – важко зароблені однодоларові купюри із самотніми п’ятьма баксами, схованими посередині.

– Який фільм? – Її очі рухалися туди-сюди, туди-сюди від Джека до Вовка і від Вовка до Джека, наче жінка спостерігала за напруженою грою в настільний теніс.

– А що зараз почнеться? – спитав у неї Джек.

– Ну… – Дівчина зиркнула на приклеєний скотчем папірець, – у залі чотири – «Дракон у польоті». Кунгфу бойовик з Чаком Норрісом. – Очі ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, – у шостому залі подвійний сеанс. Мультики Ральфа Бакші «Чарівники» та «Володар перснів»[162]162
  Мультфільми «Чарівники» (1976), «Володар перснів» (1978).


[Закрыть].

Джек відчув полегшення. Вовк був величезною дитиною-переростком, а діти люблять мультфільми. Усе могло спрацювати. Вовк знайде в Країні неприємних запахів щось, що його розважить, а Джек поспить три години.

– Ось це воно, – сказав Джек, – нам на мультики.

– Чотири долари, – сказала дівчина. – Особливі ціни на ранкові сеанси до другої дня. – Вона натиснула кнопку, і два квитки з металевим скреготом вискочили зі щілини. Вовк скрикнув і позадкував.

Дівчина зиркнула на нього, здійнявши брови.

– Ви нервовий, містере?

– Ні, я Вовк. – Він посміхнувся, демонструючи надто багато зубів. Джек міг поклястися, що зараз зубів було вдвічі більше, ніж за день чи два до того. Дівчина поглянула на них і облизнулась.

– З ним усе гаразд. Він лише… – Джек знизав плечима. – Надто звик до ферми. Ну, ви знаєте. – Хлопчик простягнув самотні п’ять баксів. Касирка взяла їх із таким виразом, наче шкодувала, що в неї для цього немає щипців.

– Ходімо, Вовку.

Коли вони пішли до стенду із солодощами (Джек засовував долар у кишеню брудних джинсів), дівчина беззвучно промовила до продавця:

– Поглянь на його ніс!

Джек поглянув на Вовка – його ніс ритмічно роздувався.

– Припини, – прошепотів він.

– Припинити, що, Джеку?

– Робити так носом.

– Ох, я спробую, але…

– Тсссс…

– Я можу чимось допомогти, синку? – спитав продавець.

– Так, будь ласка. «Джуніор Мінст», «Різес Пісез»[163]163
  «Джуніор Мінст», «Різес Пісез» – солодкі драже.


[Закрыть] та надвелику порцію попкорну без олії.

Продавець посунув замовлення до них. Вовк схопив відерце попкорну обома руками і миттю захрумкотів, набиваючи ним рот. Продавець мовчки зиркнув на нього.

– Надто звик до ферми, – повторив Джек. Якась частина його вже замислювалася, чи достатньо багато дивного побачили ці двоє, щоб вирішити викликати поліцію. Він подумав – і вже не вперше – скільки в цьому іронії. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі ніхто на Вовка і не глянув би вдруге, а тим більше – втретє… Імовірно, рівень толерантності до дивних речей у сільській місцевості був набагато нижчим. Але, звісно, якби вони потрапили до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, Вовк би ошизів набагато швидше.

– Закладаюся, так і є, – буркнув продавець. – Із вас два вісімдесят.

Джек заплатив; він подумки скривився, зрозумівши, що за похід у кіно виклав четвертину своїх запасів.

Вовк вищирився до продавця ротом, набитим попкорном. Джек розумів, що для Вовка це привітна посмішка № 1, але він сумнівався, що продавець також розуміє це. Надто багато зубів було в цій посмішці… може, сотня.

А ще ніздрі Вовка знову роздувалися.

«Та ну їх, хай викликають копів, якщо хочуть, – подумав утомлено він, що більше пасувало б дорослому, ніж дитині. – Це нас не сповільнить іще більше. Він не може їздити в нових машинах, бо терпіти не може запахів конденсаційних конвертерів. Він не може їздити в старих машинах, бо ті смердять викидними газами, потом, олією та пивом. Він, імовірно, узагалі не може їздити в машинах через клаустрофобію. Скажи правду, Джекі, будь чесним хоча б із самим собою. Ти постійно переконуєш себе, що він звикне, але цього, певно, не станеться ніколи. То ж що нам робити? Гадаю, мандрувати через Індіану. Поправка. Вовк мандруватиме Індіаною пішки, а я мандруватиму Індіаною верхи. Але спершу я збираюся відвести Вовка в клятий кінотеатр і поспати, доки не закінчаться обидва мультфільми або доки не приїдуть копи. Ось і кінець історії, сер».

– Що ж, приємного перегляду, – сказав продавець.

– Дякую, – відповів Джек і пішов далі, а тоді збагнув, що Вовка немає поряд з ним. Вовк витріщався на щось за головою Джека з майже релігійним захватом. Джек підвів погляд і побачив рухому рекламу фільму Стівена Спілберґа «Близькі контакти третього ступеня»[164]164
  «Близькі контакти третього ступеня» – фантастичний фільм Стівена Спілберґа 1976 року.


[Закрыть], що демонструвалася вгорі. – Ходімо, Вовку.

8

Вовк збагнув, що нічого не вийде, щойно вони пройшли крізь двері.

Маленька темна волога кімната. Тут панували жахливі запахи. Поет з нюхом Вовка назвав би це смородом похмурих мрій. Вовк поетом не був. Він лише знав, що найсильніше тут пахне попкорном із сечею, і його мало не знудило.

Тоді ліхтарі почали тьмяніти ще більше, обертаючи кімнату на печеру.

– Джеку, – простогнав він, хапаючи хлопчика за руку. – Джеку, нам треба вшитися звідси, добре?

– Тобі сподобається, Вовку, – пробурмотів Джек, розуміючи, хоч і не повністю, страждання друга. Зрештою, Вовк завжди від чогось страждав. У цьому світі слово «страждання» цілком його описувало. – Спробуй.

– Гаразд, – сказав Вовк, і Джек почув згоду, але пропустив повз вуха непевність, яка свідчила, що Вовк тримається з останніх сил. Вони сіли. Вовк незручно вмостився біля проходу. Коліна задерлися вгору, відерце з попкорном (їсти його Вовк уже перехотів) притиснулося до грудей.

Перед ними на мить спалахнув жовтий сірник. Джек відчув різкий сухий запах травички, настільки звичний для кінотеатрів Каліфорнії, що його миттю перестаєш помічати. Вовк унюхав лісову пожежу.

– Джек!…

– Тсссс… Починається кіно.

«І я вже задрімав».

Джек так ніколи і не дізнався, скільки героїзму виявив Вовк у наступні кілька хвилин. Вовк насправді й сам цього не знав. Він знав лише, що мусить стерпіти цей жах заради Джека. «Все буде гаразд, – міркував він, – поглянь, Вовку, Джек збирається заснути, збирається заснути просто тут і просто зараз. І ти знаєш, Джек не привів би тебе в Край Болю, тож просто витримай це… просто перечекай… Вовк! усе буде гаразд…»

Але Вовк був твариною циклів, і його цикл наближався до місячного піку. Його інстинкти стали витончено гострими, їм неможливо було опиратися. Його раціональний розум казав, що з ним усе буде гаразд, що інакше Джек не привів би його сюди. Але це нагадувало міркування чоловіка, який умовляє сам себе не чхати в церкві, бо це не гарно.

Він сидів там, у пітьмі, вдихав запахи лісової пожежі та вологої печери, смикаючись щоразу, коли якась тінь проходила вниз, заціплено очікуючи, як щось у темряві впаде йому на голову. А тоді по центру печери розчахнулося чарівне вікно, і він сидів у ядучому смороді власного поту (очі широко розплющені, на обличчі застигла маска жаху), спостерігаючи, як розбиваються і перевертаються машини, як палають будинки і як один чоловік женеться за іншим.

– Анонси, – пробурмотів Джек. – Я ж казав, тобі сподобається…

Лунали голоси. Хтось сказав: не палити! Хтось сказав: не смітити! Хтось сказав: наявні знижки для груп! Хтось сказав: Особливі ціни на ранкові сеанси до четвертої дня.

– Вовку, нас надурили, – пробурмотів Джек.

Він почав говорити щось іще, але швидко перейшов на хропіння.

Останній голос промовив: і тепер ми представляємо – після чого Вовк втратив контроль. «Володар перснів» демонструвався в системі звуку «Долбі Сураунд» і кіномеханіку наказували вдень вмикати звук на повну, бо в цей час туди навідувалися нарики, а їм дійсно подобався «Долбі Сураунд».

Пролунав недоладний мідний скрип. Знову розчахнулося магічне вікно, і тепер Вовк побачив вогонь – палахкотіння помаранчевого та червоного кольорів.

Вовк завив, скочив, потягнувши за собою Джека, який вже майже заснув.

– Джеку! – закричав він. – Забиратися! Треба забиратися! Вовк! Бачу вогонь! Вовк! Вовк!

– Гей, там попереду. Ану сядь! – загорлав хтось.

– Затули пельку, гальмо, – додав ще хтось.

Двері до зали № 6 прочинилися.

– Що тут відбувається?

– Вовку, замовкни! – зашипів Джек. – Заради Бога…

– ОУУУУУУУУООООООООООООООООООО!

Вовк вив.

Якась жінка добре роздивилася Вовка в яскравому світлі, що лилося з вестибюля. Вона закричала і потягнула за собою маленького хлопчика. Буквально потягнула: дитина впала на коліна і жінка поволочила її по всипаному попкорном килиму в центрі проходу.

– ОУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУОООООООООООООООООООООО!

Нарик, що сидів трьома рядами нижче, повернувся і дивився на них із туманним інтересом. Він тримав у руці тліючий косяк; запасний стирчав за вухом.

– Чудово! – промовив він. – Срані лондонські вовкулаки[165]165
  Гіпотетично алюзія на фільм 1981 року «Американський перевертень у Лондоні».


[Закрыть] знову атакують, так?

– Добре, – сказав Джек. – Добре, ми йдемо. Жодних проблем. Просто не роби так більше, гаразд?

Він повів Вовка на вихід. Його знову зморила втома.

Світло вестибюля, впиваючись голками, ударило йому в очі. Жінка, що тягнула маленького хлопчика із зали, обійнявши дитину, позадкувала в куток. Коли вона побачила, що Джек виводить Вовка (той досі вив) крізь подвійні двері шостої зали, то підхопила дитину і кинулася геть.

Продавець, касирка, кіномеханік та високий чоловік у спортивному піджаку, який пасував би закликайлу на перегонах, згуртувалися в маленьку щільну купку. Джек припустив, що чоловік у картатому спортивному піджаку та білих черевиках – менеджер.

Двері інших залів також прочинились. Із пітьми визирали обличчя – усім було цікаво, через що зчинився гамір. Джеку вони здавалися борсуками, що визирають зі своїх нірок.

– Забирайтеся геть! – крикнув чоловік у картатому піджаку. – Забирайтеся геть! Я вже викликав поліцію, вони будуть тут за п’ять хвилин.

«Херня це все, – подумав Джек, гріючись у промінцях надії. – Ти не мав на це часу. І якщо зникнемо просто зараз, можливо, тільки можливо, ти нікому й не телефонуватимеш».

– Ми вже йдемо, – сказав хлопчик. – Слухайте, мені шкода. Це просто… мій старший брат епілептик і у нього стався напад. Ми… ми забули його ліки.

При слові «епілептик» касирка і продавець відсахнулися, наче Джек сказав «прокажений».

– Ходімо, Вовку.

Він помітив, як опустився погляд менеджера, помітив, як зневажливо вигнулися його губи. Прослідкував за його поглядом і побачив темну пляму на ошкошському комбінезоні Вовка. Той обмочився.

Вовк помітив це також. Багато чого у світі Джека було йому незнайомим, але він достоту розумів, як виглядає зневага. Він зайшовся гучними, пронизливими риданнями.

– Джек, мені шкода! Вовку дуже ШКОДА!

– Забери його звідси, – з презирством сказав менеджер і відвернувся.

Джек обійняв Вовка і повів його до дверей.

– Ходімо, Вовку, – промовляв він. Джек говорив тихо й зі щирою ніжністю. Він ніколи ще так сильно не переймався Вовком. – Ходімо. Це я винен, а не ти. Ходімо.

– Пробач, – судомно ридав Вовк. – Я поганий, забий мене Бог, поганий.

– Ти хороший, – заперечив Джек. – Ходімо.

Він прочинив двері, і вони вийшли в тихе пізнє жовтневе тепло.

Жінка з дитиною стояла від них в ярдах двадцяти, але, побачивши Джека та Вовка, почала відступати до машини, тримаючи маля перед собою, як загнаний у кут гангстер заручника.

– Не дай йому підійти до мене, – закричала вона. – Не дай цій почварі підійти до моєї дитини. Ти чуєш мене? Не пускай його до мене!

Джек подумав, що треба сказати їй щось, аби заспокоїти, але він не знав, що саме. Він надто втомився.

Вони пішли геть, перетинаючи стоянку під кутом. На півшляху до дороги Джек заточився. Світ на мить потьмарився.

Джек заледве розумів, що Вовк підхопив його на руки і несе, мов немовля. Невиразно розумів, що Вовк плаче.

– Джеку, мені шкода. Будь ласка, не треба ненавидіти Вовка. Я можу бути старим добрим Вовком. Почекай, побачиш.

– Я тебе не ненавиджу, – сказав Джек. – Я знаю, що ти… ти старий добрий…

Він заснув, не закінчивши речення. Коли Джек прокинувся, вже був вечір, і Мансі залишився далеко позаду. Вовк зійшов із головної дороги і брів павутиною сільських стежок і брудних шляхів. Його не збивали з пантелику ані відсутність знаків, ані надмір можливих напрямків. Вовк продовжував іти на захід; його вів інстинкт перелітного птаха.

Ніч вони провели в порожньому будинку на північ від Каммака, і вранці Джеку здалося, що температура в нього трохи спала.

Була середина ранку – середина ранку двадцять восьмого жовтня, – коли Джек збагнув, що на долонях Вовка знову з’явилася шерсть.

Розділ дев’ятнадцятий
Джек у хліві

1

Ту ніч вони провели в руїнах спаленого будинку з широким полем по один бік і гаєм – по інший. На далекому краю поля розташовувалася ферма, але Джек подумав, що тут вони з Вовком будуть у безпеці, якщо поводитимуться тихо й не дуже вовтузитимуться. Коли сонце зайшло, Вовк пішов у ліс. Він рухався повільно, нахиливши обличчя до самої землі. Перш ніж Вовк зник із Джекового поля зору, хлопчик подумав, що його приятель схожий на короткозору людину, що загубила окуляри і тепер шукає їх. Джек почав нервувати (до нього приходили видіння, як Вовк потрапляє в пастку зі сталевими зубами, як пійманий Вовк похмуро стримує стогони, відгризаючи собі ногу…), аж доки Вовк не повернувся, прямуючи цього разу майже прямо і тримаючи в руках якісь рослини, корені яких вільно звисали зі стиснутих кулаків.

– Що в тебе там, Вовку? – запитав Джек.

– Ліки, – відповів Вовк похмуро. – Та вони не дуже хороші, Джеку. Вовк! Нічого нема дуже хорошого в твоєму світі!

– Ліки? Що ти маєш на увазі?

Але Вовк не промовив більше нічого. Він дістав два дерев’яних сірники з нагрудної кишені комбінезона, розпалив вогонь і запитав у Джека, чи може той роздобути банку. У канаві Джек знайшов банку з-під пива. Вовк понюхав її і зморщив ніс.

– Знову погані запахи. Треба води, Джеку. Чистої води. Я сходжу, якщо ти дуже втомився.

– Вовку, я хочу знати, що ти надумав.

– Я піду, – сказав Вовк. – Прямо через поле є ферма. Вовк! Там точно знайдеться вода. Ти сиди.

Джек уявив собі, як фермерова дружина, готуючи вечерю, визирає у вікно і бачить Вовка, котрий гасає двором з банкою з-під пива в одній волохатій лапі й оберемком трав і корінців у другій.

– Піду я, – сказав він.

Ферма розташувалася всього за п’ятсот футів від місця їхньої ночівлі: теплі жовті вогні ясно осявали поле. Джек пішов, без пригод наповнив банку водою з-під крану під дашком і рушив назад. На півдорозі через поле він збагнув, що бачить власну тінь, а тоді зиркнув на небо.

Майже повний місяць зійшов над східним небокраєм.

Стривожений Джек повернувся до Вовка і віддав йому бляшанку з водою. Вовк нюхнув, знову поморщився, але промовчав. Він поставив банку на вогонь і взявся запихати крізь маленьку дірочку подрібнені шматочки зібраних рослин. Хвилин за п’ять чи трохи згодом вчувся жахливий запах – якщо бути зовсім чесними, то над банкою почав здійматися справжній сморід. Джек скривився. Він не сумнівався, що Вовк захоче, аби він випив цю бридоту, і точно знав, що трунок його вб’є. Певно, повільно і болісно.

Він заплющив очі й почав гучно, театрально хропти. Якщо Вовк подумає, що Джек заснув, то не будитиме його. Ніхто ж не будить хворих людей, правда? А Джек хворів; з приходом темряви температура повернулася – лютувала в його тілі, караючи холодом попри те, що піт виходив через кожну пору.

Підглядаючи крізь вії, Джек побачив, як Вовк відставив банку вбік остигати. Вовк сів на місце і поглянув у небо, склавши волохаті руки на колінах. Його обличчя було мрійливим і навіть прекрасним.

«Він дивиться на Місяць», – подумав Джек і відчув щось схоже на страх.

Ми не ходимо біля стада, коли змінюємося. Добрий Джейсоне, ні! Ми б з’їли худобу!

Вовку, скажи мені дещо: я тепер стадо?

Джек затремтів.

П’ять хвилин по тому – до того часу Джек уже майже заснув – Вовк нахилився над банкою, понюхав, кивнув, підняв її та підійшов до Джека, що притулився до почорнілої від вогню похиленої балки, підібгавши під шию додаткову сорочку, щоб зручніше покласти голову. Джек міцно заплющив очі і знову захропів.

– Ну ж бо, Джеку, – весело сказав Вовк. – Я знаю, що ти не спиш. Ти не можеш надурити Вовка.

Джек розплющив очі і глянув на Вовка із сонним обуренням:

– Як ти дізнався?

– У людей буває запах сну і запах пробудження, – сказав Вовк. – Навіть Чужинці мають знати це, хіба ні?

– Гадаю, нам це невідомо, – відповів Джек.

– У будь-якому разі, ти маєш випити це. Це ліки. Випий, Джеку, просто тут і просто зараз.

– Я не хочу, – заперечив Джек. З банки віяло болотяним і гірким сморідом.

– Джеку, – сказав Вовк. – Від тебе ще й хворобою пахне.

Джек мовчки поглянув на нього.

– Так, – сказав Вовк. – І тобі стає гірше. Зараз іще не дуже погано, поки що ні, але – Вовк! – точно буде погано, якщо ти не приймеш якихось ліків.

– Вовку, я не сумніваюся, що ти чудово винюхуєш трави й інші штуки на Територіях, але ж це Країна Поганих Запахів, пам’ятаєш? Певно, у тебе там амброзія, отруйний дуб, мишачий горошок і…

– Там хороші рослини, – сказав Вовк. – От тільки не дуже сильні, забий їх Бог. – Вовк виглядав сумним. – Не все тут погано пахне, Джеку. Є також і хороші запахи. Але хороші запахи – як лікарські рослини. Слабкі. Гадаю, колись вони були сильнішими.

Вовк знову замріяно поглянув на небо, і Джек відчув, як колишня тривога повертається до нього.

– Закладаюся, колись це місце було хорошим, – сказав Вовк. – Чистим і сповненим сили…

– Вовку? – тихо запитав Джек. – Вовку, на твоїх долонях знову з’являється волосся.

Вовк здригнувся і поглянув на Джека. Якусь мить – мабуть, насправді то була лише гарячкова уява, а якщо й ні, це тривало не більше за секунду – Вовк зиркнув на Джека з відвертим, жадібним голодом. Тоді він, здавалося, струсив із себе страшне марево.

– Так, – відповів він. – Але я не хочу говорити про це і не хочу, аби ти про це говорив. Це не має значення, ще ні. Вовк! Просто випий свої ліки, Джеку, це все, що тобі треба зробити. – Вочевидь, Вовк не збирався брати до уваги жодних заперечень. І якщо Джек не вип’є ліки сам, то Вовк може відчути, що він просто-таки зобов’язаний розтулити Джекові рота і влити трунок йому в горлянку.

– Пам’ятай, якщо це мене вб’є, ти залишися сам, – похмуро сказав Джек, беручи у руки банку.

Вона досі лишалася теплою.

Вираз жахливого страждання з’явився на Вовковому обличчі. Він натягнув на ніс круглі окуляри.

– Не хочу завдавати тобі шкоди, Джеку, – Вовк ніколи не зробить Джеку боляче. – Вираз його обличчя був настільки переконливим і сповненим глибокого нещастя, що він міг би здатися безглуздим, якби не був таким щирим.

Джек піддався і випив напій із банки. Він просто не міг встояти перед цим виразом болісного страху. Смак виявився таким жахливим, як Джек і уявляв… і чи не захитався на секунду світ? Чи не захитався він, як буває, коли Джек ось-ось перенесеться на Території?

– Вовку! – крикнув він. – Вовку, хапай мене за руку!

Вовк, водночас зосереджений і схвильований, послухався.

– Джекі? Джекі? Що з тобою?

Смак ліків почав танути в роті. У той же час м’яке тепло – схоже на те, яке дарував маленький ковток бренді, який мама дозволяла йому в рідкісних випадках – почало наповнювати його живіт. І світ навколо знову став твердим. Коротке тремтіння могло бути просто грою уяви… але Джек так не вважав.

Ми майже перенеслися. На мить той світ опинився дуже близько. Імовірно, я можу робити це і без магічного соку… певно, я можу!

– Джеку? Що з тобою?

– Мені вже краще, – відповів він і навіть зміг усміхнутися. – Мені вже краще, ось і все. – Він раптом з’ясував, що так і є.

– Ти й пахнеш тепер краще, – бадьоро сказав Вовк. – Вовк! Вовк!

2

Наступного дня Джеків стан покращувався, та слабкість залишалася. Вовк віз його «наче коник», тож на захід вони рухалися дуже повільно. Із сутінками почали шукати місце для ночівлі. Джек звернув увагу на дерев’яний хлів у брудному маленькому вибалку. Навколо валялося сміття і лисі шини. Вовк погодився без зайвих обговорень. Весь день він був тихим і похмурим.

Джек заснув практично миттєво і прокинувся близько одинадцятої, щоб відлити. Він роззирнувся і побачив, що Вовкове місце – порожнє. Джек подумав, що приятель, певно, пішов на пошуки додаткової порції трави, аби запропонувати йому еквівалент бустер-ін’єкції[166]166
  Бустер-ін’єкція – повторна ін’єкція під час лікування.


[Закрыть]. Джек поморщив ніс, але знав, що коли Вовк захоче напоїти його своїм трунком, то він не відіб’ється. Поза сумнівом, після першого прийому йому стало набагато краще.

Джек обійшов хлів збоку – високий стрункий хлопчина в боксерках «Джокі», незашнурованих кросівках і розстібнутій сорочці. Він сцяв, як йому здалося, дуже довго і в процесі дивився на небо. Це була одна з тих оманливих ночей, які часом бувають на Середньому Заході наприкінці жовтня й на початку листопада, незадовго до того, як зима візьме світ у жорстокі залізні лабети. Ніч була мало не по-тропічному теплою, і м’який бриз скидався на пестощі.

У вишині плавав білий круглий і красивий Місяць. Оманливо й навіть моторошно ясно він освітлював усе навколо. І здавалося, ніби він водночас осяває і потьмарює цю ніч. Джек витріщався на Місяць, розуміючи, що його загіпнотизовано, але не надто переймаючись цим.

Ми не ходимо біля стада, коли змінюємося. Добрий Джейсоне, ні!

Я тепер стадо, Вовку?

На місяці з’явилося обличчя. Джек навіть не здивувався, що те обличчя належало Вовку… от тільки воно зовсім не було відкритим, широким і трохи здивованим, сповненим доброти і простоти. Це обличчя здавалося вузьким і, так, темним, темним від волосся, от тільки волосся не надавало йому темряви. Темряви обличчю додавали наміри.

Ми не ходимо біля них, ми б з’їли їх, з’їли їх, ми б з’їли їх, Джеку, коли ми змінюємося, ми б…

Це обличчя на Місяці – вирізьблений на кістці к’яроскуро[167]167
  К’яроскуро – техніка кольорової гравюри, що передбачає особливу увагу до розподілу світла і тіні.


[Закрыть] – належало розлюченій тварюці. Вона схилила голову на бік за мить до нападу, роззявила рот, повний зубів.

Ми б з’їли, ми б вбили, ми б вбили, вбили, ВБИЛИ, ВБИЛИ!

Палець доторкнувся до Джекового плеча і повільно спустився до талії.

Джек так і стояв із членом у руці, злегка стискаючи крайню плоть великим і вказівним пальцями, й дивився на небо. Свіжий, потужний струмінь сечі вирвався з нього.

– Я налякав тебе, – сказав за спиною Вовк. – Вибач, Джеку. Забий мене Бог.

Але на мить Джек подумав, що Вовку зовсім не було прикро. Вовкові слова звучали так, ніби він посміхався.

І раптом Джека охопила абсолютна певність, що його зараз з’їдять.

«Цегляний будинок? – безглуздо подумав він. – У мене нема навіть солом’яної хатинки, куди я міг би втекти».

Ось тепер прийшов страх. Сухий жах палив його вени сильніше за гарячку.

Хто боїться великого злого Вовка, великого злого Вовка, великого злого?.. [168]168
  Пісня «Хто боїться великого злого вовка» («Who's Afraid of the Big Bad Wolf») Френка Черчілля, написана для діснеєвського мультфільму про трьох поросят.


[Закрыть] .

– Джеку?

Це я, це я, о Боже, я боюся великого злого Вовка…

Джек повільно повернувся.

Вовкове обличчя, яке, коли вони прийшли до хліва і лягли спати, було тільки трохи заросле короткою щетиною, зараз вкривала густа борода, що доходила аж до вилиць, через що здавалося, що рости вона починає ще на скронях. Його очі світилися червоно-помаранчевим сяйвом.

– Вовку, з тобою все гаразд? – запитав Джек уривчастим шепотом з придихом. Голосніше говорити він не міг.

– Так, – відповів Вовк. – Я бігав за Місяцем. Він прекрасний. Я бігав… бігав… бігав. Але зі мною все гаразд, Джеку. – Вовк усміхнувся, аби продемонструвати, що з ним справді все гаразд, і виставив напоказ повний рот велетенських гострих зубиськ. Джек відскочив у тупому жаху. Це наче зазирнути до пащі потвори з фільмів про «Чужого».

Вовк помітив цей вираз обличчя, і його різкі, огрубілі риси викривив смуток. Але під цим смутком – і зовсім не глибоко – крилося дещо інше. Це дещо розважалося, сміялося і демонструвало зуби. Воно б гналося за здобиччю доти, доки від страху в тої не потече носом кров, доки вона не почне стогнати і благати про помилування. Воно б сміялося, розриваючи плоть волаючої здобичі.

Воно б сміялося, навіть якби тією здобиччю був він.

Особливо якби тією здобиччю був він.

– Джеку, вибач, – казав він. – Час… наближається. Нам треба буде щось придумати. Ми… завтра. Нам треба буде… треба… – Він глянув угору, і зачудований вираз з’явився на його обличчі, доки він роздивлявся небо.

Він підвів голову і завив. І Джеку подумалося, що він чув – дуже тихо, – як вовк на Місяці завив у відповідь. Жах охопив Джека – спокійний і абсолютний. Тієї ночі він так і не зміг заснути.

3

Наступного дня Вовку покращало. Зовсім трішки, бо від напруги його аж нудило. Коли він намагався пояснити Джекові, як треба поводитися – принаймні наскільки він міг це розказати, – високо над головою пролетів реактивний літак. Вовк скочив на ноги, кинувся бігти й вити на нього, розмахуючи кулаками в напрямку неба. Його волохаті ноги знову стали босими. Вони набрякли і зовсім порвали дешеві пенні-лофери.

Він спробував пояснити Джекові, що робити, але не просунувся далі старих оповідок і чуток. Він знав, як проявляється Зміна в його світі, але відчував, що тепер усе буде набагато гірше – потужніше і небезпечніше. Тут, на землі Чужинців. І він уже це відчував. Він відчував силу, яка проходила крізь нього, і вночі, коли зійде Місяць, ця сила витіснить його самого.

Знову і знову він повторював, що не хоче завдати болю Джекові, що він радше вб’є себе, ніж поранить Джека.

4

Найближчим містечком був Дейлвілл. Джек прибув туди саме після того, як годинник на будинку суду пробив полудень, і пішов до магазину металовиробів «Справжня цінність». Одну руку він поклав у кишеню штанів, у якій лежали його дуже збіднілі запаси.

– Допомогти, синку?

– Так, сер, – відповів він. – Я хочу придбати навісний замок.

– Добре, йди сюди, і ми подивимося. У нас є «Єйли», «Мосслери», «Лок-Тайти»… та будь-які є. Який саме замок ти хочеш?

– Великий, – відповів Джек, дивлячись на клерка зніченим тривожним поглядом. Його обличчя схудло, але все одно було дивно красивим і переконливим.

– Великий, – замислився продавець. – Дозволю собі запитати, а для чого тобі він?

– Для мого пса, – стримано відповів Джек. Історія. Всім їм завжди потрібна Історія. Цю він приготував дорогою з хліва, де вони провели дві останні ночі. – Він мені потрібен для пса. Треба його зачинити, бо він кусається.

5

Обраний ним замок коштував десять доларів, і в Джека лишилося всього десять доларів у кишені. Йому було шкода витрачати так багато, і він майже надумав брати дешевший… а тоді пригадав, який вигляд був у Вовка минулої ночі, коли він вив на місяць, а з очей його розсипалося помаранчеве полум’я.

Хлопчик заплатив десять доларів.

Він підводив великий палець перед кожною машиною, що проїжджала повз нього, але, звісно ж, жодна не зупинилася. Може, його очі виглядали надто дикими і божевільними. Бо він сам відчував, що його очі дикі і божевільні. Газета, яку продавець у магазині металовиробів дозволив подивитися, обіцяла захід сонця рівно о шостій вечора. О котрій зійде Місяць, не зазначалося, але Джек підрахував, що це трапиться о сьомій щонайпізніше. Зараз уже перша по обіді, і Джек гадки не мав, куди він подіне Вовка на ніч.

«Тобі потрібно замкнути мене, Джеку, – сказав Вовк. — Потрібно добре замкнути мене. Бо якщо я звільнюся, то завдам шкоди всьому, що можу наздогнати і схопити. Навіть тобі, Джеку. Навіть тобі. Тож ти маєш замкнути мене і тримати під замком, що б я не робив чи не казав. Три дні, Джеку, аж доки Місяць знову не стане тонким. Три дні… навіть чотири, якщо ти не будеш до кінця впевненим».

Так, але де? Це має бути місце подалі від людей, щоб ніхто не почув Вовка, якщо – коли, знехотя підправив він – той почне вити. І місце те має бути значно міцнішим, ніж хлів, у якому вони зупинилися. Якщо Джек повісить свій новенький десятидоларовий замок на двері хліва, то Вовк просто вийде через задню стіну.

Де?

Джек не знав відповіді, але розумів, що має лише шість годин, аби знайти місце… можливо, навіть менше.

Джек ще більше поквапився.

6

На шляху сюди вони пройшли повз кілька порожніх будинків, навіть переночували в одному з них, і всю дорогу з Дейлвілла Джек шукав ознаки покинутих помешкань: вікна без штор, таблички «ПРОДАЄТЬСЯ», траву, що доросла аж до другої сходинки ґанку, дух занедбаності, які властиві всім порожнім будинкам. Не те щоб він сподівався замкнути Вовка у спальні якогось фермера на три дні його Перевтілення: Вовк же здатен вибити двері у хліві. Та в одному будинку, які вони бачили, був льох, і це могло прислужитись.

Міцні дубові двері, вбудовані у трав’янистий пагорб, скидалися на казкові, і вели вони в кімнату без стелі і дверей – у підземну кімнату, в печеру, з якої жодна істота не вибереться менше ніж за місяць. Льох стримає Вовка, а земляна підлога і стіни дозволять йому не поранитися.

От тільки порожній будинок з льохом зостався тридцять чи сорок миль позаду. Їм нізащо не вдасться повернутися туди за час, який лишився до сходу Місяця. Та й чи захоче Вовк пробігти сорок миль для того, щоб його зачинили в безлюдний карцер без їжі перед Перевтіленням.