Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 50 страниц)

– Джеку, тобі краще зменшити швидкість.

До воріт залишалося не більше ніж сто п’ятдесят ярдів. За ними гули голоси.

– Кру-ХООМ! Газ-два! Три-ЧОТИРИ! Кру-ХООМ!

Джек знову подумав про звіролюдей Веллса і здригнувся.

– Не вийде, друзяко. Ми виламаємо ворота. Ти якраз встигнеш проспівати «Рибне привітання».

– Джеку, ти збожеволів!

– Я знаю.

Сотня ярдів. Батареї гуготіли. Блакитна іскра шипіла і стрибала врізнобіч. З обох боків від них тягнулася гола земля. «Ніякої пшениці, – подумав Джек. – Якби Ноель Ковард[245]245
  Ноель Ковард (1899—1973) – англійський драматург, актор, композитор і режисер.


[Закрыть] написав п’єсу про Морґана Слоута, гадаю, він назвав би її “Зогнила душа”».

– Джеку, а раптом цей маленький паршивий потяг зійде з рейок?

– Що ж, гадаю, це можливо, – промовив Джек.

– А що, як він виламає ворота, а там рейки просто… закінчаться?

– Тоді він перевернеться на нас, чи не так?

П’ятдесят ярдів.

– Джеку, ти що, справді втратив здоровий глузд?

– Напевно так. Річарде, зніми свій автомат із запобіжника.

Річард послухався.

Гуркіт… бурчання… крокування людей… скрипіння шкіри… крики… нелюдський волаючий регіт, від якого Річард зіщулився. А тоді Джек помітив в очах друга цілковиту рішучість, що змусила його гордо посміхнутися. Він битиметься зі мною — старий добрий Раціональний Річард, чи ні, але він дійсно битиметься зі мною.

Двадцять п’ять ярдів.

Крики… верески… накази… і жахливий зміїний крик: «ГроооооООООО!» – від якого волосся на потилиці Джека стало дибки.

– Якщо ми звідси виберемося, – сказав Джек. – Я куплю тобі «чілі-дог» у «Дейрі Квіні».

– Я зараз блювону, – прокричав Річард і – дивовижно – зареготав. Цієї миті нездорова жовтизна начебто трохи зійшла з його обличчя.

П’ять ярдів – ворота з товстих колод виглядали міцними, так, дуже міцними, і Джек устиг подумати, що, можливо, він припустився неймовірно жахливої помилки.

– Пригнися, друзяко!

– Не називай мене дру…

Потяг врізався в дерев’яні ворота, кидаючи хлопчиків уперед.

7

Брама і справді була доволі міцною, ізсередини її ще й підперли двома товстими балками. Потяг Морґана не був достатньо потужним, крім того, після тривалої мандрівки через Закляті Землі батареї майже сіли. Зіткнення легко могло скинути його з рейок, і Джек з Річардом загинули б, але ворота мали ахіллесову п’яту. Нові петлі, виготовлені згідно із сучасними американськими технологіями, хоч і замовили, але ще не доправили, а старі залізні петлі розламалися, коли локомотив врізався в браму.

Потяг укотився в табір на швидкості двадцяти п’яти миль на годину, штовхаючи перед собою зірвану браму. По периметру частоколу йшла смуга перешкод, і ворота працювали, як снігоочисник: змітали з дороги тимчасові дерев’яні конструкції, розвертали їх, скручували і перемелювали на друзки.

Вони збили і Вовка, що долав штрафне коло. Його ноги зникли під основою воріт; їх відрізало разом із фірмовими черевиками та всім іншим. Із криками й гарчанням Вовк почав змінюватися. Він дряпався воротами вгору, чіпляючись кігтями, що дуже швидко росли й гострішали, скидаючись на кішки монтажників. Потяг просунувся на сорок футів усередину табору. Дивовижно, але Вовк уже майже видерся на самий верх, коли Джек перевів важіль на нейтральну позицію. Потяг зупинився. Ворота впали, здіймаючи хмари пилу і розчавлюючи Вовка-невдаху під собою, а на відірваних ногах, що опинилися під потягом, ще кілька хвилин росло волосся.

Ситуація всередині табору була кращою, ніж Джек наважувався уявляти. Тут, як у будь-яких інших військових таборах, вочевидь, прокидалися рано, і більшість солдатів перебуває надворі, споживаючи дивне меню із муштри і фізичних вправ.

– Праворуч! – крикнув Джек.

– Що? – закричав у відповідь Річард.

Джек роззявив рот і заволав: за дядька Томмі Вудбайна, збитого на вулиці; за невідомого візника, забитого батогом на смерть на багнистому подвір’ї; за Ферда Дженклова; за Вовка, убитого в гидотному кабінеті Сонячного Ґарднера; за його матір, але понад усе, як виявилося, за королеву Лауру Делосіан, котра також була його матір’ю, і за злочини, скоєні на Територіях. Це кричав Джейсон, і голос його нагадував грім.

– ПОРВЕМО ЇХ! – заревів Джек Сойєр/Джейсон Делосіан і відкрив вогонь по лівій частині табору.

8

З боку Джека було щось схоже на неоковирний плац, а з боку Річарда – довга дерев’яна будівля. Вона чимось нагадувала дощаний барак із фільмів з Роєром Роджерсом[246]246
  Рой Роджерс, справжнє ім’я – Леонард Франклін Слай (1911—1998) – американський актор, ковбой і співак. Один із найпопулярніших акторів у США на межі 40—50-х років ХХ сторіччя. Знявся у понад дев’яноста фільмах і сотні серіалів. Майже завжди грав ковбоя.


[Закрыть], але Річард припустив, що то казарма. Насправді Річарду все це місце видавалося знайомішим, ніж будь-що інше, бачене ним у цьому дивному світі, куди його привів Джек. Такі місця він бачив у новинах по телевізору. Повстанці, котрих фінансує ЦРУ, готуються до державних переворотів у країнах Південної та Центральної Америки в схожих таборах. Однак зазвичай вони знаходяться у Флориді, а зараз із казарми вибігали не кубинос-ополченос – Річард гадки не мав, хто це такі.

Дехто з них скидався на дияволів та сатирів із середньовічних картин. Інші нагадували вироджених людських істот – майже печерних людей. А одна з істот, що мінилася у світанкових променях, мала лускату шкіру і мерехтливі перетинки… вона нагадувала Річарду Слоуту крокодила, що якимось чином ходив на задніх лапах. На його очах істота підвела морду і видала звук, який вони з Джеком уже чули раніше: «ГРооо-ООООО!». Річард устиг помітити, що більшість цих істот – абсолютно дезорієнтовані, а далі «Узі» Джека загримів на весь світ.

Із Джекового боку дві дюжини Вóвків робили зарядку. Вони, як і Вовк біля доту, носили зелені пошарпані штани, чоботи з відрізаними носаками і пояси-патронташі. Як і охоронець, вони були тупими, плоскоголовими і надзвичайно лютими.

Вони, мов маріонетки, застигли в дурнуватих позах, спостерігаючи, як потяг влетів у табір, як розмазало під воротами Вовка, що біг штрафне коло в неправильному місці в неправильний час. Щойно Джек заволав, вони почали ворушитися, але було вже запізно.

Більшу частину Вовчого загону, який Морґан дбайливо підбирав протягом п’яти років за силу і лють, за страх та вірність володарю, знищила перша крива, палюча черга з Джекового автомата. Вони падали, їх відкидало назад із пошматованими грудними клітками і скривавленими головами. Деякі гарчали від тупої люті і вили від болю… але їх було небагато. Більшість просто помирала.

Джек витягнув магазин, схопив іще один, поставив на місце. З лівого боку плацу четверо Вóвків утекло, ще двоє по центру встигли впасти і опинитися нижче від лінії вогню. Їх обох поранило, але тепер вони кинулися вперед, розриваючи утрамбовану пилюку довгими нігтями; обличчя поросло шерстю, очі палали. Коли вони добігли до локомотива, Джек помітив, що в них з рота ростуть ікла, а підборіддя вкриває нова закручена шерсть.

Хлопчик натиснув на спусковий гачок «Узі», зі значним зусиллям утримуючи розжарену зброю; сильна віддача намагалася підкинути пістолет-кулемет. Вóвків різко відкинуло назад, і вони перевернулися в повітрі, наче акробати. Інші чотири Вóвки не зупинялися, вони прямували туди, де раніше була брама.

Різноманітні почвари, які вибігли зі схожої на барак казарми, урешті збагнули, що хоч новоприбулі і з’явилися тут на потязі Морґана, вони не вирізняються особливою привітністю. Організованої атаки не було, вони просто гучною юрбою рушили до потяга. Річард поклав свій «Узі» на край кабіни, що розташувався на рівні грудей, і відкрив вогонь. Кулі роздирали ворогів на шмаття, відкидали назад. Дві почвари, що нагадували цапів, упали на руки і коліна і поповзли назад у барак. Річард бачив, як іще троє, упіймавши кулі, розвернулися й упали. Його сповнила настільки скажена втіха, що він мало не втратив силу.

Кулі також роздерли біло-зелене черево алігатора, і чорна речовина – іхор, а не кров – полилася з рани. Істота гепнулася на спину, але хвіст, здається, пом’якшив удар. Вона підскочила і кинулася на потяг з боку Річарда. Вона знову видала грубий, могутній крик… і цього разу Річарду здалося, що він чує в ньому щось огидно жіноче. Він натиснув на спусковий гачок «Узі». Нічого не трапилося. Магазин спорожнів.

Монстр-алігатор біг із повільною, незграбною, впертою рішучістю. В очах палали вбивча лють… та інтелект. Щось схоже на рудиментарні груди підстрибувало на лускатому торсі. Не відводячи погляду від алігатора, Річард нахилився, пошукав щось на підлозі й дістав гранату.

«Сібрук-Айленд, – замріяно подумав Річард. — Джек називає це місце Територіями, але це справжній Сібрук-Айленд, і не треба боятися, справді, не треба; це все лише сон, і якщо лускаті лапи цієї почвари схоплять мене за горло, я, звісно ж, прокинуся, а навіть якщо це не просто сон, то Джек якось мене врятує — я знаю, він може. Я знаю це, бо Джек тут — щось на кшталт бога».

Він витягнув із гранати чеку і, опираючись сильному бажанню в панічному божевіллі просто швиргонути її вперед, зробив м’який високий кидок.

– Джеку, пригнися!

Джек, не обертаючись, миттєво присів за краєм кабіни. Річард зробив так само, але спершу він побачив неймовірну, сповнену похмурого комізму ситуацію: монстр-алігатор схопив гранату… і намагався її з’їсти.

Вибух пролунав не з глухим гуркотом, як очікував Річард, а з гучним, гулким шумом, що просвердлював вуха, змушуючи їх кривавити. Хлопчик почув плюскіт, немов хтось вилив на його бік кабіни ціле відро води.

Річард підвів погляд і побачив, що кабіна, вагон і платформа захляпані гарячими нутрощами, чорною кров’ю і шматками алігаторової плоті. Рознесло і вхід до казарми. Багато трісок укривала кров. А посеред усього він помітив волохату ногу в чоботі з відрізаним носаком.

Уламки і друзки колод перед Річардом розлетілися врізнобіч, і з бараку посунули дві схожі на цапів почвари. Річард нахилився, знайшов новий магазин, вставив у автомат. Той був гарячим, як і попереджав Джек.

– Ого-го! – подумав Річард і відкрив вогонь.

9

Коли після вибуху гранати Джек підвівся, то побачив, що четверо Вóвків, що вижили після перших двох черг, бігли до діри в стіні, у якій колись стояли ворота. Вони завивали від жаху і бігли впритул один до одного – Джек легко міг їх застрелити. Він підняв «Узі», знову опустив, знаючи, що зустріне їх пізніше, можливо, біля Чорного Готелю, знаючи, що він дурень… однак, дурень чи ні, але хлопчик не міг змусити себе стріляти їм у спину.

Раптом з-за казарми пролунав високий, схожий на жіночий вереск.

– Забирайтеся геть! Геть звідси, я сказав! Ворушіться! Ворушіться! – а тоді зі свистом клацнув батіг.

Джек упізнав цей звук й упізнав цей голос. Востаннє він чув його, коли був замотаний у гамівну сорочку. Джек упізнав би цей голос будь-де.

– Якщо з’явиться його недоумкуватий дружок, пристрельте його.

Що ж, це тобі вдалося, але зараз, можливо, настав час відплати — і можливо, зважаючи на твій голос, ти знаєш про це.

– Дістаньте їх, що з вами, боягузи? Дістаньте їх, мені що, показувати вам, як що робиться? За нами, за нами!

Три істоти вийшли з-за решток казарми, і лише одна з них справді була людиною – Озмонд. Він тримав в одній руці батіг, а в другій – пістолет-кулемет «Стен». Він носив червоний плащ, чорні черевики і білі шовкові штани із широкими штанками. Вони були забризкані свіжою кров’ю. Ліворуч від нього йшов кошлатий, схожий на цапа монстр, убраний у джинси й ковбойські чоботи. Джекові та цій почварі вистачило лише на мить зустрітися поглядами, щоб упізнати одне одного. Жахливий барний ковбой із «Пивниці Оутлі». Рендольф Скотт. Елрой. Він ощирився до Джека; його довгий язик висунувся і облизнув верхню губу.

– Дістань його! – закричав Озмонд Елрою.

Джек спробував підняти «Узі», але раптом той став надто важким. Озмонд – це погано, Елрой – це ще гірше, але істота між ними двома була справжнім нічним жахіттям. Ну, звісно – територіальна версія Руеля Ґарднера – сина Озмонда, сина Сонячного. Воно і справді скидалося на дитину – дитину, яку намалював розумака з дитячого садочка з жорстоким складом розуму.

Воно було сухорлявим, зі шкірою кольору скипілого молока; одна із рук почвари закінчувалася схожими на хробаків мацаками. Вони нагадували Джекові батіг Озмонда. Очі – одне із них плавало – розташовувалися на різному рівні. Щоки вкривали великі червоні виразки.

Якась радіаційна зараза… Джейсоне, гадаю, Озмондів хлопчик підійшов надто близько до однієї з тих вогняних куль… але решта… Джейсоне… Ісусе… хто була його мати? Заради всіх світів, ХТО БУЛА ЙОГО МАТИ?

– Дістаньте Самозванця! – волав Озмонд. — Врятуйте Морґанового сина, але дістаньте Самозванця! Дістаньте лже-Джейсона! Вилазьте, боягузи! У них закінчилися набої!

Гарчання, ревіння. Джек знав, що за мить новий загін Вóвків з’явиться з-за дальнього краю казарми, де вони, напевно, сховалися від вибуху, де, швидше за все, вони затулили голови руками. Вони б там і залишилися… якби не Озмонд.

– Треба було повертати з дороги, курчатку, – заричав Елрой і побіг до потяга. Його хвіст мотлявся в повітрі. Руель Ґарднер – чи ким там був Руель у цьому світі – слабенько нявкнув і спробував піти за ним. Озмонд схопив його і відтягнув назад; Джек бачив, як батькові пальці вп’ялися в сіру гидотну шию хлопчика.

Джек звів «Узі» і розрядив весь магазин упритул в обличчя Елроя. Він відірвав цапу голову, але Елрой і далі ліз до хлопчика. Його рука – пальці зрослися у дві групи, утворюючи пародію на ратицю – сліпо простягнулася до Джекової голови. За секунду тіло повалилося на землю.

Джек завмер і витріщився на труп; їхня остання жахна сутичка в «Пивниці Оутлі» снилася йому знову і знову; він тікав від монстра темними джунглями, заповненими пружинами матраців і розбитими окулярами. Тепер ця істота опинилася перед ним, і він її вбив. Свідомість важко засвоювала цей факт. Це було наче вбити бабая з дитинства.

Річард закричав – і його автомат загарчав так голосно, що мало не оглушив Джека.

– Це Руель! О Джеку, о Боже, о Джейсоне, це Руель…

«Узі» в руках кашлянув ще однією короткою чергою, а тоді замовк – закінчилися набої. Руель вивільнився з батькових обіймів. Він захитався і, нявкаючи, пострибав до потяга. Верхня губа задерлася вгору, демонструючи довгі й тендітні зуби, схожі на ті вощані ікла, що вдягають діти на Гелловін.

Остання черга Річарда вцілила в його груди та шию, пробиваючи отвори в коричневому довгому, як кілт, джемпері, розрізавши плоть нерівними борознами. Повільні струмки чорної крові потекли з рани – і край. Може, Руель був колись людиною – Джек припускав, що таке можливо. Якщо це правда, то зараз він був чимось геть іншим – кулі його навіть не зупинили. Істота, що незграбно перестрибнула через труп Елроя, була демоном. Вона смерділа, мов мокра поганка.

Щось нагрівалося біля Джекової ноги. Спершу просто теплішало… потім гарячішало. Що це було? Наче в нього в кишені нагрівався чайник. Але часу на роздуми не було. Події розгорталися перед його очима в системі «Техніколор».

Річард відкинув «Узі» і відступив, притиснувши руки до обличчя. Його нажахані очі витріщалися на Руеля-почвару крізь просвітки між пальцями.

– Не дай йому дістатися до мене, Джеку! Не дай дістатися до ме…

Руель пускав бульбашки і нявчав. Його руки вдарили по краю кабіни, наче величезні ласти по рідкому багну. Джек побачив, що між пальцями монстра і справді були товсті жовтуваті перетинки.

– Повернися! – закричав Озмонд до сина, і в його голосі непомильно вчувався страх. – Повернися, він поганий, він зробить тобі боляче, усі хлопчики погані, це аксіома, повернися, повернися!

Руель бурчав і радісно рохкав. Він поліз угору, і Річард скажено заверещав, відступаючи в дальній куток кабіни.

– НЕ ДАЙ ЙОМУ ДІСТАТИСЯ ДО МЕЕЕЕ…

Ще більше Вóвків, ще більше дивних потвор вискакувало з-за рогу. Один із них, одягнений лише в латані бриджі аля Лілі Абнер[247]247
  Лілі Абнер – персонаж сатиричного американського газетного стріпа.


[Закрыть], монстр із в’юнкими рогами навколо голови, упав, і його затоптали.

Джекову ногу пекло щось кругле.

Руель уже закинув одну ногу через край кабіни. Він пускав слину і тягнувся до Джека, нога звивалася. Це був мацак. Джек звів «Узі» і вистрілив. Півголови Руеля розлетілося, мов пудинг, урізнобіч. Із того, що лишилося, посипалися хробаки.

Руель і далі наближався. Тягнувся до Джека перетинчастими пальцями. Крики Річарда змішувалися з криками Озмонда, перетворюючись на єдине голосіння.

Жар випалював ногу, як тавро для худоби, і раптом Джек збагнув, що це було. У мить, коли Руель поклав свої руки йому на плечі, він знав – то монета, яку йому дав капітан Фаррен, монета, яку Андерс відмовився взяти.

Він засунув руку в кишеню. Монета в його руці скидалася на шматок руди – Джек затис її в кулаці і відчув, як ним прокотилася потужна енергія. Руель також це відчув. Тріумфальне рохкання і пускання слини обернулося на перелякане нявчання. Він спробував відступити, його єдине око скажено оберталося.

Джек витягнув монету. В його руці вона сяяла червоногарячим полум’ям. Він добре відчував жар, який не обпікав його. Профіль королеви блищав, наче сонце.

– Заради неї, ти, гидотний, недоношений виплодку, – закричав Джек, – згинь з лиця землі. – Він розтулив кулак і притис руку до Руелевого лоба.

Руель та його батько одночасно закричали: Озмонд – тенором, що переходив у сопрано, Руель – гучним комашиним басом. Монета впірнула в лоб Руеля, як розпечена кочерга в діжку з олією. Огидна, темна рідина кольору надто міцного чаю потекла з Руелевої голови на зап’ясток Джека. Гаряча рідина з безліччю крихітних хробачків у ній, які скручувалися і тремтіли на шкірі Джека. Він відчував їхні укуси, але все одно ще сильніше притиснув два пальці правої руки, ще глибше засовуючи монету в череп монстра.

– Згинь з лиця Землі, виродку! Іменем королеви та іменем її сина, згинь з лиця Землі!

Воно горлало і скавчало; Озмонд горлав і скавчав разом із ним. Підкріплення зупинилося і тупцяло на місці в Озмонда за спиною, обличчя монстрів повнилися забобонним жахом. Їм здавалося, що Джек виріс, здавалося, що він випромінює яскраве світло. Руель смикнувся. Іще раз забулькав. Чорна юшка, що лилася з його голови, стала жовтою. Останній хробак, довгий і огидно білий, виповз із пропаленої монетою діри і хлюпнувся на підлогу кабіни. Джек наступив на нього п’ятою, і черв’як розбризкався врізнобіч. Руель сповз униз мокрою купою.

Обмежене частоколом запорошене подвір’я пронизав настільки гучний крик болю і люті, що Джек справді повірив, ніби його череп ось-ось лусне. Річард, затуливши голову руками, скрутився в позі ембріона.

Озмонд волав. Він випустив на землю свій батіг і пістолет-кулемет.

– Ох, виродку! – кричав він, трясучи кулаками в бік Джека. — Поглянь, що ти накоїв. Ох, виродку, поганий хлопчисько! Ненавиджу тебе, навіки-віків ненавиджу! Ох, самозваний виродку! Я вб’ю тебе! Морґан вб’є тебе! Ох, мій любий, єдиний синочку! ВИРОДОК! МОРҐАН ВБ’Є ТЕБЕ ЗА ТЕ, ЩО ТИ НАКОЇВ! МОРҐАН…

Інші пошепки підхопили цей крик, нагадуючи Джеку хлопчиків із «Дому Сонця»: «Ви можете сказати: “Алілуя”?»

А тоді запала тиша, бо з’явився новий звук.

Подумки Джек миттю перенісся в той приємний день, коли він зустрів Вовка, коли вони сиділи біля річки, спостерігали, як худоба пасеться і п’є воду, а перевертень розповідав про свою родину. Усе було чудо… справді чудово, аж доки не з’явився Морґан. І зараз Морґан збирався з’явитися знову – не перенестися, а пробити собі шлях крізь світи сюди.

– Морґан! Це…

– …Морґан, Володар…

– Лорд Орріса…

– Морґан… Морґан… Морґан…

Звук матерії, що рветься, зростав і зростав. Вóвки попадали в пилюку. Озмонд танцював хвацьку джигу, його чорні чоботи топтали сирицеві пасма батога із залізними наконечниками.

– Поганий хлопчисько! Бридкий хлопчисько! Зараз ти за все заплатиш! Морґан іде! Морґан іде!

Повітря за двадцять футів праворуч від Озмонда почало тремтіти і каламутитися, наче над увімкненим сміттєспалювачем. Джек роззирнувся, помітив Річарда, що скрутився калачиком на постілці посеред автоматів, магазинів та гранат, як маленький хлопчик, що заснув, граючись у війну. От тільки Річард не спав, Джек знав, що це була гра, і якщо Річард побачить, як батько проходить крізь розрив між світами – Джек дуже боявся цього – то він збожеволіє.

Джек упав біля друга і міцно обхопив його руками. Тріск матерії, яку роздирали на шмаття, зростав, і раптом почувся голос Морґана, що ревів, скаженіючи від люті.

– Що потяг робить тут ЗАРАЗ, телепні?

Джек почув вереск Озмонда.

– Самозваний виродок убив мого сина!

– Ну ось і все, Річі! – прошепотів Джек і ще міцніше обхопив худе тіло Річарда. – Час стрибати з корабля.

Джек заплющив очі, зосередився… і в мить, коли вони переносилися, відчув різке запаморочення.