Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 50 страниц)

Річард затремтів – але, може, це через те, що помітив краєм ока ще одне стражденне волаюче дерево. Хлопці разом пройшли краєм нерухомого потяга, а потім через зчеплення перелізли в порожній товарний вагон. Звідти піднялися металевою драбиною на дах. З іншого боку товарного вагона спустилися драбиною на платформу.

Джек смикнув товсту кошлату мотузку, намагаючись пригадати, як же Андерс так легко розв’язав її.

– Гадаю, це тут, – сказав Річард, піднявши перекручений вузол, схожий на катівську петлю. – Джеку?

– Спробуй.

Річард був недостатньо сильним, щоб самому послабити вузол, але коли Джек допоміг йому потягнути за висунуту мотузку, петля м’яко розв’язалася, а брезент упав на коробки. Джек підняв брезентовий край над найближчими ящиками з написом «ДЕТАЛІ» і маленьким набором скриньок «ЛІНЗИ», яких Джек раніше не бачив.

– Ось де вони, – сказав він. – Хотілося б, аби в нас був лом.

Він зиркнув на край долини, де змучене дерево розтулило рот і застигло в німому крику. Чи ж не визирнула там інша голова? А може, до них повзе ще один велетенський черв’як.

– Ну ж бо, спробуймо зняти кришки з цих коробок, – сказав він, і Річард покірно підійшов до нього.

Шість разів смикнувши кришку одного з ящиків, Джек нарешті почув тріск цвяхів. Річард зі свого боку продовжував тягнути ящик.

– Досить, – сказав йому Джек. Річард здавався ще сірішим і слабшим, ніж раніше. – Далі я вже сам.

Річард відступив назад і мало не перечепився через менші коробки. Він випростався і почав навпомацки пробиратися під обвислим брезентом. Джек же сів біля високої коробки і стиснув щелепи. Він поклав руки на кут кришки. Хлопчик глибоко вдихнув і потягнув кришку на себе так, що аж м’язи затрусилися. За мить до того, як йому довелося б робити перепочинок, цвяхи знову скрипнули й почали вилазити з дерева. Джек закричав: «УРААА!» – і скинув кришку.

Усередині лежало з півдюжини липких від мастила пістолетів, яких Джек ніколи не бачив раніше. Вони скидалися на дивовижних метеликів – напівкомахи, напівмеханізми. Він витягнув один пістолет, щоб роздивитися його ближче і з’ясувати, чи зможе він розібратися в його застосуванні. Це автоматична зброя, тож знадобиться магазин із набоями. Він нахилився і скористався дулом пістолета, щоб зняти кришку одного з ящиків із написом «ЛІНЗИ». Як він і гадав, у другій, меншій, коробці була купка змащених мастилом магазинів, загорнутих поліетиленом.

– Це «Узі», – сказав позаду нього Річард. – Ізраїльський пістолет-кулемет. Модна зброя, скажу тобі. Улюблена іграшка терористів.

– Звідки ти знаєш? – запитав Джек, нахилившись за іншим пістолетом-кулеметом.

– Я дивлюся телевізор. А ти що подумав?

Джек провів кілька експериментів із магазином, спершу намагаючись запхати його в порожнину догори дриґом, а потім правильно направивши його. Спочатку хлопчик зняв зброю із запобіжника, а тоді поставив назад.

– Ці срані штуки такі жахливі, – сказав Річард.

– Ти також собі таке отримаєш, тож не скаржся. – Джек витягнув другий магазин для Річарда й після хвилинного сумніву витягнув усі магазини з коробки, поклав два в кишені, ще два кинув Річарду, який примудрився впіймати обидва, а решту магазинів сховав у рюкзак.

– Ого, – сказав Річард.

– Гадаю, це для убезпечення, – відповів Джек.

9

Річард гепнувся на сидіння, тільки-но вони повернулися до кабіни – лазіння двома драбинами і ходіння по вузькій металевій смужці над колесами вичерпали всю його енергію. Однак він залишив місце для Джека, щоб той міг сісти. З обважнілими повіками він дивився, як друг знову запускає потяг. Джек підняв своє пончо і взявся розтирати ним кулемет.

– Що ти робиш?

– Витираю мастило. Коли я закінчу, раджу й тобі зробити те саме.

Решту часу того дня двоє хлопців сиділи у відкритій кабіні потяга, пітніли й намагалися не помічати покручених дерев, смороду гниття навколишнього середовища та голоду. Джек звернув увагу, що навколо Річардового рота розквітнув цілий садок виразок. Зрештою, він забрав у друга «Узі», витер з нього мастило і вставив усередину магазин. Тріщини на губах пекли від солоного поту.

Джек заплющив очі. Може, він і не бачив тих голів, що визирали з-за гребеня пагорбів; може, ніхто їх і не переслідував. Він почув, як батареї зашипіли й послали вгору тріскучу іскру, від чого Річард аж підскочив. Наступної миті хлопчик заснув, і снилася йому їжа.

10

Коли Річард потрусив Джека за плече, вириваючи його зі світу, де той поїдав піцу завбільшки з колесо вантажівки, сутінки почали заповзати в долину, полегшуючи страждання зболених дерев. Навіть вони, низько схилені, з «руками», притиснутими до облич, видавалися прекрасними в тьмяному розсіяному світлі. Темно-червоний пил блищав і мерехтів. Тіні, що лягали на нього, ледь-ледь видовжувалися. Бридка жовта трава обернулася на м’яку помаранчеву. Тьмяно-червоне сонячне світло ніжно підсвічувало скелі з краю долини.

– Я просто подумав, що ти хотів би це побачити, – сказав Річард. Біля його рота з’явилися ще дві маленькі виразки. Річард кволо посміхнувся. – Це виглядало так особливо… Спектр, я маю на увазі.

Джек боявся, що Річард візьметься розлого пояснювати наукові особливості зміни кольорів заграви, але друг був занадто втомленим чи хворим для фізики. Хлопці мовчки спостерігали, як присмерк тьмарив усі барви, обертаючи західне небо на бузкові квіти принцеси[243]243
  Квіти принцеси – тропічна рослина.


[Закрыть].

– Знаєш, що ми ще веземо на тій платформі? – запитав Річард.

– Що іще? – Насправді, Джек не надто цим переймався. Очевидно, нічого хорошого. Він лише сподівався, що зможе дожити до ще однієї такої розкішної й бентежної заграви.

– Пластид. Розфасований по два фунти. Принаймні я гадаю, що по два фунти. Якщо один із цих кулеметів випадково вистрелить або хтось інший стрельне в ті пакунки, від цього потяга не лишиться нічого, крім діри в ґрунті.

– Я не маю наміру стріляти і ти, гадаю, теж, – відповів Джек, а тоді повернувся до заграви. Були в ній і майбутні сподівання, і мрії про завершення шляху, а ще вона повела його стежкою спогадів про все, що відбулося, відколи Джек покинув готель «Сади Альгамбри». Він бачив маму, яка враз обернулася на літню жінку, доки пила чай у маленькому кафетерії; Спіді Паркера, що сидів біля підніжжя дерева; Вовка, що беріг своє стадо; Смоукі та Лорі з жахливої «Пивниці Оутлі»; усі ненависні обличчя з «Дому Сонця»: Гека Баста, Сонні Сінґера та інших. Особливо гостро йому бракувало Вовка. Джек і сам не міг збагнути, чому заграва цілком захопила його. Йому захотілося взяти Річарда за руку. А тоді він подумав: «Зрештою, чому б і ні?» – і провів рукою по лавці, аж доки не натрапив на шершаву і вологу п’ятірню друга. Схопив її пальцями.

– Я почуваюся таким хворим, – сказав Річард. – Не так, як раніше. У мене дуже болить живіт і все обличчя пече.

– Гадаю, тобі стане краще, коли ми нарешті виберемося звідси, – сказав Джек. «Але як ти доведеш це, лікарю? – питав він сам себе. – Як ти доведеш, що не просто труїш його?» Ніяк. Він втішав себе щойно вигаданою (чи наново відкритою?) теорією, буцімто Річард Слоут – важлива частина всього, що відбуватиметься в Чорному Готелі. Йому знадобиться Річард Слоут, і не тільки тому, що він може розпізнати пластид у пакетах для добрив.

Чи бував уже Річард у Чорному Готелі? Чи справді він уже бував біля Талісмана? Він зиркнув на друга, що уривчасто і важко дихав. Річардова рука лежала в його власній, як холодна вощана фігура.

– Не хочу більше тримати цей кулемет, – сказав Річард, скидаючи зброю з колін. – Мене нудить від його запаху.

– Гаразд, – сказав Джек, і поклав «Узі» собі на коліна вільною рукою. Одне з дерев, що потрапило в периферійний зір, німотно завило від болю. Скоро вилізуть на полювання собаки-мутанти. Джек поглянув на пагорби ліворуч – з Річардового боку – і побачив людиноподібну постать, що прослизнула між скелями.

11

– Гей, – сказав він, майже не вірячи власним очам. Вогняна заграва, байдужа до його здивування, і далі обертала потворність на красу. – Гей, Річарде.

– Що? Тобі також погано?

– Гадаю, я бачив там когось. Із твого боку. – Він знову придивився на високі скелі, але не помітив жодного руху.

– Мене це не обходить, – сказав Річард.

– А краще б обходило. Бачиш, як вони все розрахували? Вони хочуть наблизитися до нас саме тоді, коли буде досить темно, щоб ми не могли розгледіти їх.

Річард трохи розплющив ліве око й ледаче роззирнувся.

– Нікого не бачу.

– Зараз я також, але тішуся, що ми взяли ці кулемети. Сядь рівно і пильнуй, Річарде, якщо хочеш вибратися звідси живим.

– Який же ти зануда, Господи. – І все ж Річард випростався і розплющив обидва ока. – Я справді нічого там не бачу, Джеку. Стає надто темно. Певно, тобі примарилося…

– Тссс, – сказав Джек. Йому здалося, ніби між верхніми скелями прослизнуло ще одне тіло. – Їх двоє. Цікаво, чи буде хтось іще?

– Мені цікаво, чи там узагалі щось є, – сказав Річард. – І взагалі, чому хтось хотів би шкодити нам? Тобто я маю на увазі, що це не…

Джек повернув голову і зиркнув на колію просто перед потягом. Щось рухалося за стовбуром одного з волаючих дерев. Як відзначив Джек, щось більше за собаку.

– Ох, – сказав Джек. – Гадаю, інший тип там і чекає на нас.

На мить страх вихолостив Джека. Хлопчик не знав, що робити, щоб захиститися від трьох нападників. Живіт у нього стиснувся. Він узяв із колін «Узі» й почав тупо роздивлятися його, запитуючи себе, чи справді він зможе скористатися зброєю. А може, у бандитів із Заклятих Земель також є рушниці?

– Річарде, мені шкода, – сказав він. – Але, гадаю, цього разу ми справді скочили в лайно, тож мені буде потрібна твоя допомога.

– Що я можу зробити? – запитав Річард писклявим голосом.

– Візьми свій «Узі», – сказав Джек, простягаючи другові його зброю. – Гадаю, нам треба буде стати навколішки, щоб не бути аж надто легкою мішенню.

Він став на коліна, і Річард також зробив це – так повільно, наче спускався під воду. Позаду пролунав оглушливий крик, а зі скель йому відповів інший.

– Вони знають, що ми помітили їх, – сказав Річард. – Але де вони?

Відповідь на це запитання прийшла миттєво. У темно-бузкових сутінках вони розгледіли постать чоловіка – або чогось схожого на чоловіка, – що вигулькнув зі свого сховку і побіг схилом униз, до потяга. З нього звисало лахміття. Він кричав, як індіанець, і щось тримав у руках. Виявилося, що то гнучка палиця. Джек досі намагався з’ясувати її призначення, коли почув – а не просто побачив, – як щось тонке розрізало повітря над головою.

– Боже милий! У них же луки і стріли! – вигукнув він.

Річард застогнав, і Джек злякався, що друг зараз обблює їх обох.

– Я маю застрелити його, – сказав він.

Річард глитнув і виголосив якийсь звук, що навіть не був словом.

– Чорт забирай, – сказав Джек і зняв «Узі» із запобіжника.

Він підвів голову й побачив, що позаду нього істота в дранті саме випускала в повітря наступну стрілу. Якби постріл був влучним, то Джек більше ніколи нічого не побачив би, але стріла поцілила в бік кабіни, не завдавши нікому шкоди. Джек звів свій «Узі» та натиснув на спусковий гачок.

Він зовсім не сподівався на те, що трапилося. Він думав, що пістолет-кулемет непорушно лежатиме в його руках і слухняно випустить кілька куль. Натомість «Узі» заходився стрибати, наче дика тварина, і так гучно затріщав, що в хлопчика мало не луснули барабанні перетинки. Сморід від пороху обпалив ніс. Обідранець випростав руки, але від здивування, а не через поранення. Джек нарешті додумався зняти палець зі спускового гачка. Він і гадки не мав, скільки пострілів щойно змарнував чи скільки куль лишилося в магазині.

– Ти влучив у нього, влучив у нього? – запитав Річард.

Чоловік тепер біг угору схилом долини, і чути було ляскіт великих пласких ніг. Тоді Джек побачив, що то зовсім не ноги – чоловік ходив на великих пластинчастих підошвах, таких собі снігоступах, за версією Заклятих Земель. Розбійник намагався заховатися за одним із дерев.

Джек обома руками звів «Узі» і спрямував уперед коротку цівку кулемета. А тоді м’яко натиснув на спусковий гачок. Зброя затремтіла в руках, але менше, ніж першого разу. Кулі розліталися широкою дугою, і принаймні одна з них влучила в ціль, тому що чоловік нахилився вбік, ніби в нього щойно вдарилася вантажівка. Його ноги вилетіли зі снігоступів.

– Дай мені свій кулемет, – сказав Джек і взяв у Річарда другий «Узі».

Продовжуючи стояти навколішках, він випалив половину магазина в тінистий морок перед потягом і сподівався, що вбив істоту, яка чатувала там. Ще одна стріла врізалася в потяг, а друга гучно гупнула об стіну товарного вагона. Річард тремтів і кричав на дні кабіни.

– Заряди мій, – сказав Джек і тицьнув Річардові під ніс магазин із кишені.

Він оглядав долину в пошуках другого нападника. Менш ніж за хвилину стане надто темно, щоб роздивитися хоч щось, окрім гребеня пагорбів.

– Я бачу його, – вигукнув Річард. – Я бачив його – ось там!

Він показав на тінь, яка мовчки й поспіхом рухалася між горами, і Джек використав половину другого магазина «Узі», гучно стріляючи туди. Коли закінчилися набої, Річард забрав із його рук один кулемет і віддав другий.

– Гороші глопці, топрі глопці, – пролунав голос праворуч. Чи здалеку? Визначити було неможливо. – Ви зпинятизя зараз, я зпинятизя зараз, язно? Всьо зкінчено, дака угода. Ви гороші глопці, мозе, продазте мені дой ствол? Бачу, ви багато чого навбивати дак можете.

– Джеку! – гарячково шепотів Річард, намагаючись попередити Джека.

– Викинь лук і стріли! – заверещав Джек, що досі сидів біля Річарда.

– Джеку, ти не можеш! – шепотів Річард.

– Зараз я викидаю їх гедь, – звідкілясь попереду пролунав голос. Щось легке впало у пил. – Ви глопці зпинятизя, продати мені зброю, язно?

– Гаразд, – відповів Джек. – Підійди сюди, щоб ми могли тебе бачити.

– Язно, – відказав голос.

Джек потягнув назад важіль, спиняючи потяг.

– Коли я крикну, – прошепотів він Річарду, – зруш його вперед якомога швидше, добре?

– О, Господи, – видихнув Річард.

Джек переконався, що кулемет, який дав йому Річард, знято із запобіжника. Цівка поту стікала з лоба просто йому в праве око.

– Взе добре зараз, дак, – казав голос. – Глопці можуть зідати, дак, зідайте, глопці.

Проки-дайся, проки-дайся, про-шу, про-шу.

Потяг наближався до співрозмовника.

– Поклади руки на важіль, – прошепотів Джек. – Уже скоро.

Маленька рука Річарда тремтіла. І хоч вона видавалася надто дитячою, щоб здійснити хоча б щось важливе, усе одно лягла на важіль.

Джеку раптом ясно пригадався старий Андерс, що стояв перед ним навколішки на рипучій дерев’яній підлозі і запитував: «Чи будете ви в безпеці, Володарю?» Він відповів легковажно, не надто серйозно сприймаючи це запитання. Що таке Закляті Землі для хлопця, який витягував на своєму горбу барила для Смоукі Апдайка?

А тепер він куди більше боявся, що сам напудить у штани, ніж того, що Річард може виблювати свій обід на територіальну версію шерстяного пальто Майлса П. Кайґера.

У мóроці біля кабіни пролунав вибух сміху, і Джек підвівся, стискаючи в руках зброю. Він закричав саме тоді, коли важке тіло стукнулося об бік кабіни й причепилося до нього. Річард посунув важіль уперед, і потяг рушив.

Гола волохата рука схопилася за бік кабіни. «Це занадто навіть для Дикого Заходу», – подумав Джек, і раптом усе тіло нападника нависло над ним. Річард заверещав, а Джек ледь не висрав кишки в труси. Усе обличчя займали зуби, і була та фізіономія злою, як у гримучника, що оголює ікла. З одного з довгих закручених зубів упала крапля рідини. «Отрута», – зрозумів миттєво Джек. Якщо не зважати на маленький ніс, перед хлопцями постала людина з головою змії. В одній із перетинчастих рук істота стискала ніж. Джек панічно і безцільно натиснув на гачок.

Тоді почвара перемінилася і відхилилася назад, і Джеку вистачило й частки секунди, щоб побачити, що перетинчаста рука з ножем зникла. Істота простягнула вперед кривавий обрубок і лишила червону пляму на сорочці Джека. Тоді розум покинув хлопчика, а пальці самі націлили «Узі» просто нападнику в груди й натиснули на спусковий гачок.

Враз у великих поцяткованих грудях розверзлася велика червона діра. Зуби, з яких сочилася отрута, стиснулися. Джек не відпускав спусковий гачок, і цівка «Узі» сама підскочила і рознесла істоті голову на криваве місиво. А тоді все зникло. Тільки велика кривава пляма на боці кабіни і кривавий слід на Джековій сорочці свідчили про те, що хлопцям не примарилася ця зустріч.

– Будь обережним! – волав Річард.

– Я покінчив із ним, – видихнув Джек.

– Куди він пішов?

– Він упав, – відповів Джек. – Мертвий.

– Ти відстрелив йому руку, – прошепотів Річард. – Як ти це зробив?

Джек виставив перед собою руки і бачив, як вони тремтіли. Їх огортав сморід від пороху.

– Я удав влучного стрільця.

Він опустив руки й облизав губи.

Дванадцять годин по тому, коли сонце знову зійшло над Заклятими Землями, хлопці не спали. Вони провели всю ніч – суворі, як солдати, – стискаючи на колінах зброю і напружуючись від найменшого шереху. Знаючи, як багато зброї перевозить потяг, час від часу Джек випускав кілька набоїв у бік пагорбів. І за весь другий день люди та потвори, що мешкали у віддаленій точці Заклятих Земель, дали їм спокій. А це могло означати, як стомлено мізкував Джек, що вони знали про зброю. Або те, що тут, так близько від західного узбережжя, ніхто не хотів зачіпати потяг Морґана. Нічого цього він не розповідав Річарду, що сидів поруч із туманними, розфокусованими очима. Здається, більшу частину шляху його лихоманило.

12

Увечері того дня Джек почав відчувати запах солоної води в їдкому повітрі.

Розділ тридцять шостий
Джек і Річард ідуть на війну

1

Цього вечора заграва стала ширшою – наближення до океану розмивало пейзаж – трохи краси поменшало. Джек зупинив потяг на вершині пагорба неокресленої форми і знову пішов до платформи. Він лазив там майже годину (похмурі кольори неба зблякли і на сході з’явився молодик) і приніс шість ящиків, на яких було написано «ЛІНЗИ».

– Відкрий їх, – сказав він Річарду. – Перелічи. Тебе призначено Охоронником лінз.

– Чудово, – втомленим голосом промовив Річард. – Я знав, що не просто так здобуваю освіту.

Джек знову повернувся на платформу і заходився піднімати кришку одного з ящиків із позначкою «ДЕТАЛІ». Раптом звідкілясь із пітьми пролунав грубий, охриплий крик, після чого хтось заволав від болю.

– Джеку? Джеку, ти там?

– Так! – відповів Джек.

Він вирішив, що це дуже тупо – перекрикуватися між собою, наче пралі через паркан, але, зважаючи на голос Річарда, той був на межі жаху.

– Ти скоро повернешся?

– Стій, де стоїш, – крикнув Джек, активніше працюючи цівкою «Узі».

Вони вже виїжджали із Заклятих Земель, але Джек усе одно не хотів затримуватися на стоянці. Простіше було б перенести ящик зі зброєю до кабіни потяга, але він був занадто важким.

«Це мої “Узі”, вони не важкі», – подумав Джек і загиготів у пітьмі.

– Джеку? – залунав пронизливо високий голос Річарда.

– Не гарячкуй, друзяко.

– Не називай мене друзякою.

Заскрипіли цвяхи, і кришка ящика достатньо піднялася, щоб Джек зміг відкинути її. Хлопчик схопив два змащених мастилом автомати і вже повертався, коли помітив іще один ящик – той був завбільшки з коробку з-під переносного телевізора. Раніше він був під брезентом.

Джек у прозорому сяйві місяця швидко пронісся дахом вагона, відчуваючи, як свіжий вітер обвіває його обличчя. Чистота – жодного гнилого смороду, жодного розкладання, тільки свіжа волога і стійкий аромат солі.

– Що ти там робив? – заходився лаятись Річард. – Джеку, у нас є зброя! І в нас є набої! Навіщо ти поліз туди набирати ще? Поки ти там вештався, щось могло залізти сюди!

– Нам потрібно більше автоматів, бо вони мають схильність перегріватися, – відповів Джек. – Більше куль потрібно, бо нам доведеться багато стріляти. Я також, як бачиш, дивлюся телевізор. – Джек знову поглянув у бік вантажної платформи. Йому хотілося подивитися, що в тій квадратній коробці.

Річард схопив Джека. Переляк обернув його руку на пташину лапу з кігтями.

– Річарде, усе буде гаразд…

– Щось могло схопити тебе!

– Я гадаю, ми вже майже виїхали із Заклятих Земель…

– Щось могло схопити мене! Не залишай мене самого!

Річард залився сльозами. Він не відвернувся від Джека, навіть не затулив обличчя руками; просто стояв там зі скривленим лицем, а очі сповнювалися сльозами. Надзвичайно беззахисний перед Джеком тієї миті. Джек обняв друга і притиснув до себе.

– Як щось схопить тебе і вб’є, що станеться зі мною? – хлюпав носом Річард. – Як я… Як я виберуся із цього місця?

«Не знаю, – подумав Джек. – Справді, не знаю».

2

Зрештою, останню вилазку на склад зброї на вантажній платформі Річард здійснив разом із Джеком. Це означало, що йому треба було допомагати підніматися драбиною, підтримувати на даху вагона, і обережно тримати його, коли спускався. Він скидався на кульгаву бабку, яку переводять через вулицю. Раціональний Річард відновив розумову активність, але його фізичний стан погіршився.

Хоч крізь дошки і сочилося якесь мастило, на квадратній коробці було написано «ФРУКТИ». І Джек, розпакувавши її, зрозумів, що це не така вже й неправда. Ящик був забитий лимонами. Тими, що вибухають.

– Свята Ханна, – прошепотів Річард.

– Ким би вона не була, – погодився Джек. – Допоможи мені. Здається, кожен із нас може сховати під сорочку штук п’ять чи шість.

– Навіщо тобі весь цей арсенал, – спитав Річард. – Ти що, збираєшся битися з цілою армією?

– Еге ж, якось так.

3

Коли вони з Джеком поверталися дахом вагона, Річард поглянув на небо і за хвилину знесилився. Хлопчик похитнувся, і Джекові довелося схопити його, щоб він не впав. Річард збагнув, що бачить сузір’я, яких немає ні над південною, ні над північною півкулею. Над ними сяяли чужі зорі… але вони утворювали візерунки, і десь у цьому невідомому, неймовірному світі моряки могли орієнтуватися за ними. Саме ця думка відкрила перед Річардом правду про цей світ – правда завдала остаточного, цілковитого удару.

Потім звідкись здалеку його покликав голос Джека:

– Агов, Річі! Джейсоне! Ти мало не впав униз!

Джек зсунув важіль уперед, удавлюючи до краю акселератор, і величезний промінь зброї Морґана з Орріса знову пройшовся коліями. Джек зиркнув на підлогу кабіни: чотири «Узі», майже двадцять (по десять у кожній) купок із магазинами і десять ручних гранат із чеками, що нагадували кільця на пивних банках.

– Якщо цього нам забракне, – сказав Джек, – про решту можемо забути.

– На що ти чекаєш, Джеку?

Джек лише похитав головою.

– Ти, мабуть, уважаєш, що я справжній осел? – спитав Річард.

Джек посміхнувся.

– Завжди вважав, друзяко.

– Не називай мене друзякою!

– Друзяка-друзяка-друзяка!

Цього разу старий жарт викликав маленьку усмішку. Невелику. До того ж осміх підкреслив набряклі пухирі навколо Річардового рота… Але щось – це вже краще, ніж нічого.

– З тобою нічого не трапиться, якщо я трохи подрімаю? – Річард відсунув магазини вбік і вмостився в куточку кабіни, накрившись Джековим серапе. – Усі ці підйоми та спуски… Гадаю, я по-справжньому захворів, бо почуваюся цілком виснаженим.

– Зі мною все буде гаразд, – відповів Джек; у нього й справді відкрилося друге дихання. Він відчував, що скоро воно йому знадобиться.

– Я відчуваю запах океану, – промовив Річард, і в його голосі Джек чув дивовижне поєднання любові та відрази, ностальгії та жаху. Очі хлопчика заплющилися.

Джек натиснув акселератор до краю. Ще ніколи Джек не відчував так явно, що фінал – хоча б якийсь – уже близько.

4

Останні зловісні та сповнені негараздів рудименти Заклятих Земель зникли ще до того, як розтанув Місяць. Знову з’явилися поля зі злаками. Тут колоски були грубішими, ніж в Елліс-Бріксі, але вони все одно випромінювали чистоту і здоров’я. Джек почув неголосні пташині крики – схоже, то були чайки. Невимовно самотні крики посеред безкраїх полів, що повнилися легким ароматом фруктів і стійким запахом морської солі.

Після півночі потяг мчав крізь ряди дерев. Здебільшого переважали хвойні, і сосновий запах змішувався із солоним присмаком, що витав у повітрі, немовби зміцнюючи зв’язок між місцем, куди вони їхали, та місцем, звідки приїхали. Джек та його мати ніколи подовгу не відвідували північну Каліфорнію – можливо, через те, що там проводив кожну свою відпустку Слоут, – але хлопчик пам’ятав, як Лілі розповідала йому, що землі навколо Мендосіно і Саусоліто були дуже схожими на Нову Англію, включно із сільничками і Кейп-Кодом. Кіностудії, коли їм був потрібен новоанглійський пейзаж, не мандрували через усю країну, а просто їхали туди. Більшість глядачів ніколи не помічали підміну.

То ось як воно має бути. Якимось дивним чином я повертаюся туди, звідки почав.

Річард: «Ти, що збираєшся битися з цілою армією?»

Він радів, що Річард заснув, і йому не довелося відповідати на це запитання – принаймні поки що.

Андерс: «Диявольські механізми. Для поганих Вóвків. Віднести в Чорний Готель».

Диявольськими механізмами виявилися пістолети-кулемети «Узі», пластид і гранати. Диявольські механізми є. Погані Вóвки відсутні. Товарний вагон, тим не менш, порожній, і Джек вирішив, що цей факт неймовірно переконливий.

Ось тобі історія, друже Річі, і я дуже радий з того, що ти спиш і я не повинен її тобі розповідати. Морґан знає, що я наближаюся, і він планує вечірку-сюрприз. Тільки з торта замість голих дівчат вистрибнуть вовкулаки і в них замість подарунків будуть пістолети-кулемети «Узі» та гранати. Що ж, ми, так би мовити, украли їхній потяг, і вже на десять чи дванадцять годин випереджаємо графік, але якщо ми прибудемо в табір, де буде повно Во́вків, що чекають на територіальний «чух-чух» — а я гадаю, що саме це вони і роблять, — нам доведеться бути максимально несподіваними.

Джек провів рукою по обличчю. Простіше буде зупинити потяг на значній відстані від табору Морґана і зробити велике коло навколо нього. Простіше, а ще – безпечніше.

Але тоді, Річі, погані Вóвки нікуди не зникнуть, розумієш?

Джек поглянув на арсенал на підлозі кабіни і поцікавився в себе самого, чи дійсно він планує здійснити рейд командос на Вовчі загони Морґана? Круті командос. Старий добрий Джек Сойєр, Король волоцюг-посудомийників, і його кревний друзяка-коматозник Річард. Джек хотів знати: а він часом не збожеволів? Напевно, що так, бо саме це він і планував – вони точно цього не очікуватимуть… І це було забагато, забагато, чорт забирай, забагато. Джека відшмагали, Вовка вбили. Вони знищили школу Річарда і значну частину його психічного здоров’я і, наскільки Джек знав, Морґан Слоут повернувся в Нью-Гемпшир, щоб діймати його матір.

Божевілля це чи ні, а час розплати настав. Джек нахилився, підняв один із заряджених «Узі», поклав його на коліна. Потяг котився рейками, а запах солі сильнішав.

5

Упродовж коротких ранкових годин Джек трохи поспав, притулившись до важеля. Йому, напевно б, не сподобалося, що дехто називав цей прилад батогом мерця. Щойно зійшло сонце, Річард розбудив його.

– Там щось попереду.

Перш ніж глянути вперед, Джек зиркнув на Річарда. Він мав надію, що за денного освітлення Річард матиме кращий вигляд, але навіть косметичний ефект світанку не міг приховати Річардову хворобу. Світло нового дня змінило відтінок його шкіри із сірого на жовтий… от і все.

– Агов! Потягу! Привіт тобі, великий довбаний потягу! – гортанний крик більше нагадував звірине ревіння.

Джек знову поглянув уперед. Вони наближалися до вузького маленького доту. Поряд із ним стояв Вовк – але будь-яка схожість із Джековим Вовком обмежувалася палаючими помаранчевими очима. Голова цього Вовка видавалася неймовірно плоскою, наче якась гігантська рука зрізала верхівку черепа. Морда виступала над нижньою щелепою, як брила, що хитається над урвищем. Навіть теперішня здивована радість не могла приховати хворої, звіриної тупості перевертня. З його щік звисали кіски. На лобі був шрам у вигляді літери «Х».

Вовк носив щось схоже на уніформу найманця – чи принаймні він вважав, що форма повинна мати такий вигляд. Мішкуваті зелені штани прикривали чорні черевики, носаки яких відрізали, щоб Вовк міг висовувати свої волохаті кігтясті лапи.

– Потяг! – прогарчав, а може, й прогавкав він, коли ешелон наблизився до нього на відстань у п’ятдесят ярдів. Вовкулака почав підстрибувати, шкірячись, як дикун. Він клацав пальцями, мов Кеб Колловей[244]244
  Кебелл «Кеб» Колловей Третій (1907—1994) – американський джазовий співак і шоумен.


[Закрыть]. Слина огидними шматками летіла з його щелеп. — Потяг! Потяг! Довбаний потяг ПРОСТО ТУТ І ПРОСТО ЗАРАЗ! – Паща його розчахнулася у величезній загрозливій посмішці, демонструючи безліч зламаних жовтих ікл. — Ви, хлопці, раненько, бляха-муха, гаразд, гаразд!

– Джеку, хто це? – спитав Річард. Його рука в страху схопила Джека за плече, але голос, як не дивно, звучав доволі рівно.

– Це один із Морґанових Вовків.

Ось ти й вимовив його ім’я. Кретине!

Але зараз не було часу перейматися цим. Вони вже майже під’їхали до доту, і Вовк, вочевидь, збирався стрибнути до них. Джек спостерігав, як він недоладно підстрибує в своїх обрізаних черевиках. Вовк мав ніж, причеплений до шкіряного паска, що висів на голих грудях, як патронташ. Вогнепальної зброї в нього не було. Джек перемкнув «Узі» на стрільбу одиночними патронами.

– Морґан? Хто такий Морґан? Який ще Морґан?

– Не зараз, – відповів Джек.

Усю свою увагу хлопчик зосередив на одній мішені – Вовкові. Він сконструював для нього велику пластмасову посмішку, опустивши автомат так, щоб його не було помітно.

– Потяг Андерса! Все, бляха, добре! Тут і зараз!

Ручка, схожа на велику клямру, стирчала з правого боку локомотива над широкою підніжкою. Скажено посміхаючись і бризкаючи слиною на власне підборіддя, вочевидь божевільний, Вовк схопився за ручку і легко заскочив на локомотив.

– Агов, а де старий? Вовк! Де…

Джек звів «Узі» й вистрелив Вовку в ліве око. Люте помаранчеве сяйво згасло, наче полум’я свічки від сильного вітру. Перевертень, схожий на людину, що робить дуже невдалий стрибок у воду, впав назад з підніжки. Він з гуркотом повалився на землю.

– Джеку! – Річард повернув його до себе. Він виглядав не менш божевільним, ніж Вовк, хіба що його обличчя було викривлене жахом, а не радістю. – Ти мав на увазі мого батька? Мій батько якось до цього причетний?

– Річарде, ти мені віриш?

– Так, але…

– Тоді облишмо це. Облишмо. Зараз це не на часі.

– Але…

– Візьми автомат.

– Джеку…

– Річарде, візьми автомат!

Річард нахилився й підняв «Узі».

– Ненавиджу зброю, – вкотре повторив він.

– Ага, знаю. Мені вона теж не надто до смаку, друже Річі. Але настав час відплати.

6

Тепер потяг наближався до високого частоколу. З-за нього долітали бурмотіння та крики, бадьорі вигуки, мірне плескання, ритмічне гупання ніг у черевиках. Інші звуки було важче ідентифікувати, але вони підказали Джеку, що там відбуваються військові тренування. Відстань від доту до частоколу становила півмилі, і Джек сумнівався, що за гамором хтось почув його постріл. Електричний потяг рухався майже тихо. Вони досі могли розраховувати на ефект несподіванки. Рейки зникали під зачиненими двостулковими воротами в дерев’яній стіні. Джек бачив, як світло пробивається крізь щілини в грубо обтесаних колодах.