Текст книги "Талiсман"
Автор книги: Стівен Кінг
Соавторы: Пітер Страуб
Жанр:
Ужасы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 47 (всего у книги 50 страниц)
У якому багато питань вирішуються на пляжі
1
Сонячний Ґарднер шалено кинувся до Джека, кров стікала його скаліченим обличчям. Він перетворився на осердя руйнівного божевілля. Під яскравим сонячним промінням уперше за останні десятиліття Пойнт-Венуті обернувся на звалище зруйнованих будинків, потрощених труб і збурених тротуарів, що похилилися, як книжки на полицях. Справжні книжки лежали то тут, то там. Їхні порвані обкладинки валялися в оголених шрамах землі. Позаду Джека готель «Ейджинкурт» неприродно застогнав. А тоді Джек почув, як тисячі дощок падають одна на одну, як стіни перетворюються на дощ розтрощених планок і гіпсового пилу. Хлопчик ледь-ледь роздивився постать Морґана Слоута, що бігла пляжем, і Джека миттю охопила тривога, коли помітив, як супротивник біжить до Спіді Паркера – або до тіла Спіді.
– Джеку, у нього ніж, – прошепотів Річард.
Кров із покаліченої руки Ґарднера заливала його колись бездоганно білу шовкову сорочку.
– ЗЛИИИИИЙ! – верещав він. Його голос видавався немічним у шумі хвиль, що билися об берег, і безперервному гуркоті руйнації. – ЗЛИИИИИ….
– Що ти збираєшся робити? – запитав Річард.
– Звідки я маю знати? – відповів Джек, і це була найкраща, найчесніша відповідь, яку він міг дати. Він і гадки не мав, як може здолати цього божевільного. Але знав, що здолає. Не мав сумнівів щодо цього. «Ви мали вбити обох братів Елліс», – сказав Джек сам до себе.
Пронизливо волаючи, Ґарднер біг по піску. Навіть зараз він був на достатній відстані від нього, на півдороги між кінцем паркану і входом у готель. Червона маска затуляла половину його обличчя. З немічної лівої руки неспинним потоком лилася кров на піщаний ґрунт. Відстань між хлопцями і божевільним, здавалося, зменшилася вдвічі за мить. А чи Морґан Слоут уже на пляжі? Джек відчував, що його підштовхує вперед – туди – сила, рівна з потягом до Талісмана.
– Злий! Це аксіома! Злий! – репетував Ґарднер.
– Переносься! – гукнув Річард…
і Джек
ступив крок убік
як тоді, усередині Чорного Готелю.
А тоді побачив, що стоїть просто перед Озмондом на залитих сонцем Територіях. Значна частина впевненості полишила його. Усе було так само, але разом із тим усе було інакше. Навіть не озираючись, Джек знав, що позаду нього – щось значно гірше, ніж «Ейджинкурт»: він ніколи не бачив знадвору замок, на який обернувся готель на Територіях, але несподівано збагнув, що з величних вхідних дверей до нього простягається язик… і Озмонд збирався загнати їх з Річардом назад. На правому оці Озмонд носив пов’язку, а на лівій руці – заплямлену рукавицю. Заплутані пагони батога сповзли з Озмондового плеча.
– О так, – чи то прошипів, чи то прошепотів він. – Цей хлопчик. Син капітана Фаррена. Щоб захистити Талісман, Джек притис його до свого живота. Хитросплетіння батога звивалося на землі, готове реагувати на найменші рухи руки і зап’ястка Озмонда, наче скакун на порух жокея. – І в чому сенс хлопчику здобувати скляне брязкальце, якщо він втрачає весь світ? – Здавалося, батіг сам здійнявся над землею. – ЖОДНОГО! МАРНО!
Ураз справжній запах Озмонда – сморід гниття, бруду і прихованого тління – вийшов назовні, і його кістляве божевільне обличчя вкрилося брижами, ніби під ним били блискавки. Він посміхався ясно, порожньо, і вже здіймав виткий батіг за плечем.
– Козячий хер, – майже люб’язно сказав Озмонд.
Пагони батога зі свистом летіли до Джека, який відступив назад, хоч і недостатньо далеко, в неочікуваному збентеженні. Річардова рука схопила його за плече, коли він знову перенісся, і жахливий сміх батога раптом розтанув у повітрі.
– Ніж! – почув він голос Спіді.
Майже проти власної волі Джек ступив крок туди, де щойно був батіг, а не назад, як усе в ньому того хотіло. Річардова рука спала з його плеча, а голос Спіді обернувся на стогін і замовк. Лівою рукою Джек притиснув осяйний Талісман до свого живота, а вперед виставив правицю. Його пальці магічним чином стиснули кістляве зап’ястя. Сонячний Ґарднер гигикнув.
– ДЖЕКУ! – волав Річард у нього за спиною.
Він знову стояв у цьому світі, під потоком сонячного світла, і пори опір, ніж Сонячного Ґарднера наближався до нього. Покалічене Ґарднерове обличчя нависло над ним лише за кілька дюймів. Вони вчували запах сміття та давно подохлих тварин, покинутих на дорозі.
– Марно, – промовив Ґарднер. – Можеш сказати «алілуя»?
Він намагався опустити вниз елегантний ніж для вбивства, але Джекові пощастило стримати його.
– ДЖЕКУ! – знову заволав Річард.
Сонячний Ґарднер витріщався на нього гострим пташиним поглядом. Він і далі намагався опустити ніж.
– Ти ж знаєш, що зробив Ґарднер? – говорив голос Спіді. — Хіба не знаєш?
Джек поглянув просто в Ґарднерове божевільне око. Так. Річард кинувся вперед і вдарив Ґарднера в гомілку, а потім немічним кулаком приклався до його скроні.
– Ти вбив мого батька, – мовив Джек.
Єдине око Ґарднера загорілося.
– Ти вбив мого сина, найгірший із виблядків!
– Морґан Слоут наказав тобі вбити мого батька, і ти зробив це.
Ґарднер зміг опустити ніж на два дюйми. Грудка хрящоподібного жовтого слизу і крові витекла з діри, де мало бути праве око. Джек закричав від жаху, люті, безпомічності, безпорадності, почуттів, спричинених батьковою смертю, які він так довго приховував. Він дуже високо відштовхнув ніж Ґарднера. І знову закричав. Ліва Ґарднерова рука без пальців схопила ліву руку Джека. Джек намагався викрутитись із зап’ястка супротивника, але відчув, як волога плоть прокралася між грудьми і рукою. Річард продовжував лупцювати Ґарднера, проте йому вдалося запхати безпалу руку досить близько до Талісмана.
Ґарднер нахилився обличчям просто до Джека.
– Алілуя, – прошепотів він.
Джек розвернувся всім тілом. Він навіть не підозрював, що здатен на таке. Хлопчик опустив Ґарднерову руку з ножем. Безпала рука відлетіла в інший бік. Джек стиснув зап’ясток суперника. Напружені сухожилля корчилися в його долоні. Тоді ніж упав, такий само безпорадний, як і позбавлений пальців шматок плоті, що бив Джека по ребрах. Джек вигнувся всім тілом, виводячи Ґарднера з рівноваги, а тоді відкинув його геть. Хлопчик виставив Талісман перед Ґарднером.
– Що ти робиш? – заверещав Річард.
Це було правильно, правильно, правильно. Джек рухався до Ґарднера. Той досі витріщався на нього, однак тепер зі значно меншою певністю. Хлопчик виставив Талісман перед себе. Ґарднер ощирився – ще одна надута кулька крові викотилася з порожньої очниці, – а тоді божевільно хитнувся до Талісмана. Потім пірнув за ножем. Джек кинувся вперед і доторкнувся м’якою нерівною поверхнею Талісмана до Ґарднерової шкіри. Так само, як до Руеля, так і до батька. Той відскочив назад. Ґарднер завив, як загублена поранена тварина. У тому місці, у якому Талісман доторкнувся до його тіла, шкіра почорніла, а тоді перетворилася на рідину, що повільно стікала з черепа. Джек відступив крок назад. Ґарднер упав навколішки. Уся шкіра на його голові стала вощаною і вже за півсекунди лише блискучий череп стирчав з коміра розірваної сорочки.
«Ну що ж, про тебе подбали, – подумав Джек. – Туди тобі й дорога».
2
– Добре, – сказав Джек. Раптом його наповнила навіжена впевненість. – А тепер дістаньмо його. Ну ж бо…
Він глянув на Річарда і побачив, що друг зараз от-от знепритомніє. Він стояв на піску і хитався, а його напівзаплющені очі затьмарились.
– А хоча, може, краще просто посидь тут, – сказав Джек.
Річард похитав головою.
– Ходімо, Джеку. Сібрук-Айленд. Увесь шлях… до кінцевої зупинки.
– Мені доведеться вбити його, – сказав Джек. – І я зроблю це, якщо зможу.
Річард похитав головою з похмурою, впертою наполегливістю.
– Не мій батько. Казав тобі. Батько помер. Якщо ти покинеш мене, я поповзу. Якщо доведеться, я поповзу просто крізь гидь, що лишилася від того типа.
Джек поглянув на скелі. Він не бачив Морґана, але нітрохи не сумнівався, що супротивник там. І якщо Спіді досі живий, Морґан саме зараз може вживати заходів, аби виправити це. Джек спробував посміхнутися, але не зміг.
– Подумай про мікроби, які можеш підхопити. – Він ще з мить повагався, а тоді знехотя дав Талісман Річарду. – Я понесу тебе, але ти понесеш це. Тільки не впусти кульку, Річарде. Якщо ти впустиш її…
Як там Спіді казав: «Якщо ти впустиш її, то все втрачено».
– Я не впущу.
Джек поклав Талісман Річардові в руки, і знову здалося, ніби тому стало трохи ліпше від цього дотику… але не набагато. Його обличчя було жахливо блідим. Омите ясним сяйвом Талісмана, воно нагадувало обличчя мертвої дитини, на яке потрапив спалах поліційного фотоапарата.
Це готель. Він отруює Річарда.
Але винен не готель; тобто не лише він. Це Морґан. Річарда отруює Морґан.
Джек розвернувся, збагнувши, що йому неприємно відводити погляд від Талісмана навіть на одну мить. Він нахилив спину і вигнув руки, мов стремена. Річард заліз верхи. Однією рукою він тримав Талісман, а другою обхопив Джекову шию. Джек підтримав Річарда за стегна.
Він легкий, як пір’їнка. Він страждає від свого раку. І хвороба ця триває все життя. Морґан Слоут випромінює зло, і Річард конає від наслідків цієї радіації.
Джек побіг до скель, за якими лежав Спіді. Хлопець відчував тепло і світло Талісмана над головою.
3
Ліворуч він обігнув скупчення скель, тримаючи Річарда на спині, досі сповнений навіженої впевненості… і усвідомлення цієї навіженості зійшло на Джека жорстко і несподівано. Огрядна нога у вовняних світло-коричневих штанах (під якими Джек невиразно побачив бездоганно чисту коричневу нейлонову шкарпетку) раптом вигулькнула з-за останньої скелі, немов шлагбаум.
«Лайно! – заволав Джеків мозок. – Він чекав на тебе! Ти цілковитий дурень!»
Річард скрикнув. Джек спробував зупинитися, але не зміг. Морґан просто підставив йому ногу – як шкільний хуліган на ігровому майданчику. Після Смоукі Апдайка, Озмонда, Ґарднера, Елроя, ще якогось гібрида-алігатора і танка Шермана насправді його повалив товстий гіпертонік Морґан Слоут, що сховався за скелею в засідці. Він вичікував на надто впевненого в собі хлопчика на ім’я Джек Сойєр, що прискаче просто до нього.
– Аааа! – закричав Річард, коли Джек заточився вперед.
Краєм ока він побачив їхню спільну нахилену вліво тінь – здавалося, що вона має багато рук, як індійське божество. Він відчув, як фізична вага Талісмана змістилася… а тоді переважила.
– ОБЕРЕЖНО З НИМ, РІЧАРДЕ! – заволав Джек.
Річард полетів через Джекову голову. Його широко розплющені очі наповнював відчай. Сухожилля на його шиї напнулися, ніби рояльні струни. Падаючи, хлопчик підняв Талісман вгору. Його вуста викривив відчайдушний вищир. Обличчя вдарилося об землю, ніби ніс несправної ракети. Але пісок у місцині, біля якої заховався Спіді, був рінню з дрібних камінців і мушель. І Річард гепнувся на уламок, який викинув на поверхню землетрус. Його дупа, зодягнена в брудні бавовняні слакси, похитувалася туди-сюди. За інших обставин – тобто не під час жахливого падіння – ця поза могла б видатися комічною, вартою потрапити на плівку «Кодахром»: «Раціональний Річард дуркує на пляжі, як останній псих». Але тепер було зовсім не до сміху. Річард повільно розвів руки… і Талісман скотився на три фути пологим схилом пляжу, а тоді зупинився, відбиваючи небо і хмари, але не на поверхні, а м’яким внутрішнім сяйвом.
– Річарде! – знову заволав Джек.
Морґан був десь позаду нього, але Джек миттєво про нього забув. Уся його впевненість зникла. Вона покинула хлопчика тієї миті, коли та нога, вбрана в світло-коричневі вовняні штани, вигулькнула перед ним, наче шлагбаум. Його надурили, наче малюка на ігровому майданчику в дитячому садочку, а Річард… Річард був…
– Річ…
Річард перекотився, і Джек побачив, що втомлене і нещасне обличчя друга заюшили патьоки крові. Шматок скальпа трикутної форми звисав над його оком. Він скидався на порване вітрило. Джек бачив, як волосся приклеїлося до Річардової щоки, ніби трава піщаного кольору… і чудово роздивився яскраву блискучу плямку на черепі Річарда Слоута, звідки і звисало те волосся зі шкірою.
– Він розбився? – запитав Річард. Його голос зривався на крик. – Джеку, він розбився, коли я впав?
– Усе гаразд, Річі. Він…
Налиті кров’ю очі Річарда витріщалися на щось позаду Джека.
– Джеку! Джеку, обере…
Щось, на дотик схоже на шкіряну цеглину, котрийсь із мокасинів «Ґуччі» Морґана Слоута вдарив Джека між ногами, просто по яйцях. Удар виявився жахливим, і Джек зігнувся, переживаючи найсильніший біль у своєму житті – фізичне страждання за межами його уявлень про біль. Хлопчик навіть закричати не міг.
– Усе гаразд, – сказав Морґан. – Але ти маєш не надто добрий вигляд, друже Джекі. Ну
зовсім
ні.
Тепер чоловік повільно насувався на Джека – насолоджувався кожним кроком. Із цим чоловіком Джека ніколи офіційно не знайомили. Саме він був тим блідим обличчям, що на кілька секунд промайнуло у вікні великого чорного диліжанса, обличчям з темними очима, що якось відчули Джекову присутність. Він був тим невиразним, змінним образом, який вривався в реальність поля, де вони з Вовком обговорювали такі дивовижі, як братики-по-окоту і місяць великого гону. Він був тінню в Андерсових очах.
«Але до цієї миті я ніколи не бачив Морґана з Орріса», – подумав Джек. Він сам досі був Джеком – Джеком у парі вилинялих брудних бавовняних штанів, які можна побачити на азіаті чорноробі, і туфлях зі шкіряними лямками, але не Джейсоном-Джеком. Увесь його пах перетворився на застиглий крик болю.
Талісман лежав за десять ярдів від нього, розливаючи променисте сяйво по темному піску пляжу. Річарда тут не було, але до певної миті цей факт не надто цікавив свідомість Джека.
Морґан носив темно-синій плащ, скріплений на шиї застібкою з матового срібла. Він вбрався у такі самі штани зі світлої вовни, як і Слоут, от тільки вони були заправлені в чорні черевики. Цей Морґан трішки кульгав, і його деформована ліва нога лишала на піску рядок рисочок. Срібна застібка на плащі вільно похитувалася, і Джек побачив, що та срібна штука взагалі не має нічого спільного з мантією, яка підтримувалася звичайним чорним мотузком. А срібло – то своєрідний кулон. На мить він подумав, що то крихітна ключка для гольфу, на кшталт тих, які жінка знімає з амулетного браслета і одягає на шию просто так. Але коли Слоут підійшов ближче, то Джек побачив, що річ надто тоненька – і закінчується вона не звичною для ключки голівкою, а гостряком. І схожа вона на громовідвід.
– Ні, маєш справді кепський вигляд, – сказав Морґан з Орріса. Він підступив туди, де лежав і стогнав Джек, скрутившись калачиком і тримаючись за яйця. Він нахилився вперед, спершись руками об коліна, і розглядав Джека, як чоловік, що розглядає тварину, яку збив на дорозі. Досить нецікаву тварину, на кшталт бабака чи вивірки. – Зовсім кепський.
Морґан нахилився ще ближче.
– А ти був для мене великою проблемою, – сказав Морґан з Орріса, зігнувшись іще більше. – Ти завдав мені великої шкоди. Але врешті-решт…
– Гадаю, я помираю, – прошепотів Джек.
– Ще ні. О, я знаю, здається, що це дійсно так, але, повір мені, ти ще не помираєш. Десь за п’ять хвилин ти насправді дізнаєшся, як воно – помирати.
– Ні… правда… я розбитий… усередині, – простогнав Джек. – Нахиліться… я хочу сказати вам… попросити… благати…
Темні Морґанові очі блиснули на блідому обличчі. Певно, від думки, що Джек благатиме. Він нахилявся, аж доки його обличчя мало не торкнулося Джекового. Через біль Джек підібгав ноги. Тепер же хлопчик випростав їх угору. На мить йому здалося, ніби іржаве лезо розрізало тіло від геніталій до живота, але звук удару черевиків об Морґанове обличчя, від якого в того луснули губи і хруснув, скривившись набік, ніс, більше ніж вартував того болю.
Морґан з Орріса заточився назад, волаючи від болю і здивування. Його плащ надимався, наче крила велетенського кажана. Джек підвівся. На мить він побачив чорний замок – значно більший, ніж «Ейджинкурт»; здавалося, ніби він простягався на акри – а тоді кинувся повз непритомного (або мертвого!) Паркуса. Він кинувся до Талісмана, який мирно виблискував на піску, і, коли біг,
перенісся назад
на Американські Території.
– Ах ти ж виблядок! – волав Морґан Слоут. — Гнилий маленький виблядок! Моє обличчя, моє обличчя, ти вдарив мене в обличчя!
Тоді пролунало тріскуче шипіння і в повітрі запахло озоном. Осяйна блакитно-біла блискавка пролетіла праворуч від Джека і розплавила пісок, мов скло. Тоді Джек забрав Талісман — знову забрав! Пекельна пульсація болю в паху враз зменшилася. Він повернувся до Морґана, тримаючи в руках скляну кульку.
Губи Морґана Слоута кровоточили, і однією рукою він тримався за щоку – Джек сподівався, що йому вдалося вибити кілька Слоутових зубів. У простягненій уперед другій руці у химерному віддзеркаленні Джекової пози, Слоут тримав схожу на ключ річ, яка вдарила блискавкою в пісок біля Джека.
Джек відійшов убік, витягнувши перед себе руки. Кольори всередині Талісмана змінювалися, ніби в машині з виробництва веселок. Здавалося, ніби він розумів, що Слоут близько, адже скляна куля тихо застугоніла – Джек це радше відчув, ніж почув – і затремтіла в руках. Стрічка чистої, яскравої білості вирвалася із самого центру Талісмана, ніби осяйний спалах. Слоут відскочив убік і спрямував ключ Джекові в голову. Він витер пляму крові з нижньої губи.
– Ти поранив мене, маленький смердючий виблядку, – сказав він. – Не думай, що тобі тепер допоможе скляна кулька. Її майбутнє навіть трішки коротше за твоє.
– Саме тому ти її боїшся? – поцікавився хлопчик і знову виставив кулю вперед.
Слоут відхилився, ніби Талісман також умів стріляти блискавками. «Він не знає, що саме може куля, – збагнув Джек. – Насправді, він нічого про неї не знає, крім того, що хоче її».
– Кинь її просто зараз, – сказав Слоут. – Прибери від неї руки, маленький шахраю. Або ж відразу я знесу верхівку твоєї голови. Кинь її.
– Ти боїшся, – сказав Джек. – Талісман зараз просто перед тобою, але ти боїшся підійти й узяти його.
– Мені не потрібно підходити й брати його, – сказав Слоут. – Ти бісів прикидько. Викинь його. Подивімося, як ти сам розіб’єш його, Джекі.
– Підійди і забери, Слоуте, – сказав Джек, відчуваючи, як заряд абсолютної злості проходить крізь нього. Джекі. Йому було гидко чути, що мокрий рот Слоута називає його так само, як мама. – Я не Чорний Готель, Слоуте. Звичайний малий. Ти не можеш забрати скляну кульку в малого? – Для Джека було очевидно, що доки він тримає в руках Талісман, вони перебуватимуть у патовій ситуації. Темно-синя іскра, жива, наче іскри Андерсонових «дияволів», спалахнула і згасла в центрі Талісмана. За нею – наступна. Джек досі відчував потужний стогін, що йшов навсібіч від серця скляної кулі. Здобути Талісман – його доля: йому судилося зробити це. Талісман знав про Джекове існування від народження, щойно подумав Джек, а може, відколи чекав на своє звільнення. Йому потрібен був Джек Сойєр і ніхто інший. – Ну ж бо, візьми його, – насміхався Джек.
Слоут спрямував на хлопчика ключ і загарчав. Його кров стікала підборіддям. На мить Слоут виглядав збитим з пантелику, дезорієнтованим і розлюченим, наче бугай у загоні, а Джек йому посміхався. Тоді Джек зиркнув убік на Річарда, що простягнувся на піску, і посмішка зійшла з його вуст. Обличчя Річарда було закривавлене, і вона заплутала його темне волосся.
– Ти, вибл… – почав був він, але погляд убік виявився помилкою. Палаючий блиск жовто-блакитного спалаху вдарився об пляж біля нього.
Джек повернувся до Слоута, котрий цілився блискавкою в його ноги. Джек відскочив назад, але промінь руйнівного світла розтопив пісок біля ніг до стану розпеченої жовтої рідини, яка, практично, миттєво охолола і стала довгою прямою скляною плівкою.
– Твій син скоро помре, – сказав Джек.
– Твоя матір скоро помре, – прогарчав Слоут у відповідь. – Кинь ту срану штуку, перш ніж я рознесу тобі голову. Просто зараз. Відпусти.
– Чому б тобі не піти трахнути горностая? – подражнився Джек.
Морґан роззявив рот, демонструючи ряд квадратних закривавлених зубів, і закричав:
– Я трахну твій труп!
Ключ хитнувся в напрямку Джекової голови, а тоді відхилився. Слоутові очі загорілися, і він смикнув руку вгору, націлившись ключем у небеса. Довга стрічка блискавки вирвалася з Морґанового кулака, розширилася і піднялася вище. Небо потемніло. Ураз Талісман і обличчя Морґана Слоута засяяли в несподіваній темряві: це Талісман спрямував світло в Морґанове обличчя. Джек збагнув, що, певно, і його власне обличчя зараз осяює ілюмінація Талісмана. І коли хлопчик спрямував мерехтливий Талісман на Слоута, намагаючись зробити хоч щось – змусити його кинути ключ, розлютити, втерти носа, щоб він визнав себе знесиленим, – то змушений був погодитися, що можливості Морґана Слоута ще не вичерпано. З темного неба посипалися лапаті сніжинки. Слоут зник за товстою сніговою завісою, і Джек чув його гидкий сміх.
4
Вона підвелася зі свого інвалідного ліжка і підійшла до вікна. Поглянула на мертвий грудневий пляж, осяяний лише одним-єдиним вуличним ліхтарем на променаді. Раптом на підвіконні з того боку скла з’явилася чайка. З одного боку її дзьоба звисав шматок хряща, і тієї ж миті жінка подумала про Морґана Слоута. Чайка була схожою на Слоута.
Лілі спершу відсахнулася, а тоді повернулася назад. Її охопила геть смішна злість. Чайка не може бути схожою на Морґана Слоута і чайка не може захопити її територію… це не правильно. Вона постукала по холодному склу. Чайка помахала крильми, але не полетіла. І Лілі почула думку, що долинала з холодного мозку пташки, почула так чітко, ніби вона передавалася радіохвилями.
Джек помирає, Лілі… Джек помирааааааа…
Пташка нахилила голову вперед. Безцеремонно постукала по склу, як крук у По.
Помираааааа…
– Ні! – заволала Лілі. – СЛОУТЕ, ВІД’ЇБИСЯ!
Цього разу вона не просто постукала по склу, а вдарила кулаком, пробиваючи шибку наскрізь. Чайка заточилася назад, заквилила і мало не впала. Холодне повітря увійшло всередину крізь дірку у вікні. Кров стікала з руки Лілі – ні, не просто стікала. Вона лилася. Жінка сильно поранила руку у двох місцях. Вона витягла шматочки скла з краю долоні, а тоді витерла її об ліф нічної сорочки.
– НЕ ЧЕКАВ НА ТАКЕ, СРАНИЙ ВИРОДКУ, ПРАВДА? – закричала вона пташці, що безупинно кружляла над садами. Жінка зайшлася слізьми. — Дай йому спокій! Дай йому спокій! ДАЙ МОЄМУ СИНОВІ СПОКІЙ!
Вона вся замастилася кров’ю. Холодне повітря дуло крізь розбиту шибку. Вона дивилася, як перші сніжинки падають з неба у білому сяйві ліхтаря.
5
– Обережно, Джекі.
М’яко. Ліворуч.
Джек повернувся туди, тримаючи Талісман, як прожектор. Від нього простягався засніжений промінь світла.
Більше нічого. Темрява… сніг… шум океану.
– Не туди, Джекі.
Хлопчик повернувся праворуч. Його ноги ковзали крижаним снігом.
Ближче. Він підійшов ближче.
Джек підняв Талісман угору.
– Прийди і візьми його, Слоуте!
– Джеку, в тебе нема жодного шансу. Я можу знищити тебе будь-якої миті.
Позаду… ще ближче. Але коли він здійняв угору осяйний Талісман, Слоута ніде не було видно. Сніг бив Джека в обличчя. Хлопчик вдихнув його й закашлявся на холоді. Слоут захихотів десь попереду. Джек відскочив і мало не перечепився через Спіді.
– Ку-ку, Джекі!
Ліворуч із темряви з’явилася рука і схопила Джека за вухо. Хлопчик повернувся в тому напрямку. Його серце шалено гупало, а очі розширилися. Він підсковзнувся і впав на одне коліно. Десь неподалік хрипко застогнав Річард. У темряві, яку дивним чином створив Слоут, пролунала канонада грому.
– Кинь його мені! – насміхався Слоут. Він виринув із засніженої, буремної темряви, де весь морок злився воєдино. Він клацав пальцями правої руки і наводив олив’яний ключик на Джека лівою. У його рухах простежувалася уривчаста, ексцентрична синкопа[275]275
Синкопа – зміщення акценту з сильної (або відносно сильної) долі такту на слабку.
[Закрыть]. Джекові Слоут здавався страшенно схожим на якогось раніше відомого диригента латиноамериканського джазового оркестру – можливо, Шав’є Кугата. – Кинь його мені, чому б і ні? Ми в тирі, Джеку! Мішень! Старий великий дядько Морґан! Що скажеш, Джеку? Спробуєш? Кинь кульку – і виграєш ляльку «К’юпі»!
І Джек побачив, що справді підніс Талісман до правого плеча, ніби мав намір кинути його. Він лякає тебе, намагається збити з пантелику, змусити тебе здатися, змусити…
Слоут знову розтанув у мóроці. Сніг обернувся на пилову бурю. Джек нервово покрутився, але ніде не бачив Слоута. Може, він полетів. Може…
– Що трапилося, Джекі?
Ні, він досі був тут. Десь тут. Ліворуч.
– Я сміявся, коли твій милий старий татусь помирав, Джекі. Я сміявся йому в обличчя. Коли його мотор нарешті здох, я відчув…
Голос переливався. На мить змовк. Тоді повернувся. Праворуч. Джек повернувся туди, не розуміючи, що відбувається. Його нерви напружилися до краю.
– …моє серце тріпотіло, наче крильця птаха. Воно тріпотіло саме так, друже Джекі.
З мороку виринув камінь – його кинули не в Джека, а в скляну кулю. Хлопчик відсахнувся. Краєм ока побачив Слоута. Той знову зник. Пауза… а тоді Слоут повернувся, завівши нову пісню.
– Трахав твою матір, Джекі. – Дражливий голос лунав позаду нього.
Товста гаряча рука схопила його за дупу. Джек розвернувся, цього разу мало не перечепившись через Річарда. Сльози – болісні, гарячі, відчайдушні – котилися з його очей. Він їх ненавидів, але все ж вони текли, і ніщо в світі не могло заперечити їх. Вітер завивав, як дракон в аеродинамічній трубі. «Магія в тобі», – сказав якось Спіді, але де магія була тепер? Де ж, де ж, де?
– Ану не патякай про мою матір!
– Часто трахав її, – додав Слоут із самовпевненою радістю. Знову праворуч. Товстий силует, що танцює в темряві. – Трахав на її прохання, Джекі!
Позаду нього! Близько!
Джек повернувся. Підняв угору Талісман. Він сяйнув білим променем світла. Пританцьовуючи, Слоут відскочив від нього, але Джек побачив на обличчі ворога гримасу болю та злості.
Не зважай на те, що він каже, — це все брехня і ти знаєш це. Але як йому це вдається? Він, як Едґар Берґен… Ні… він, як індіанці в темряві, що оточили валку. Але як йому це вдається?
– Джекі, цього разу ти трішки підсмалив мені вуса, – сказав Слоут і соковито загигикав. Він трохи зади́хався, але ще не достатньо. Джек же хекав, наче пес спекотного літнього дня, його очі страшенно палали, доки він видивлявся Слоута в буремній темряві. – Але я не триматиму на тебе зла, Джекі. Погляньмо далі. Про що ми там говорили? О так. Про твою матір…
Легкі переливи… ледь помітне зникнення… і знову з темряви праворуч летить камінь, що цілить Джекові просто в скроню. Він повернувся, але Слоут знову зник, заховавшись у сніг.
– Вона обхопила мене своїми довгими ногами, аж доки я не благав милосердя! – заявляв Слоут праворуч від Джека: голос лунав з-за спини. – О ТААААК!
– Не дозволяй йому дійняти тебе, не дозволяй йому розлютити тебе, не дозволяй…
Але Джек нічого не міг вдіяти. Цей брудний тип говорив про його матір; про його матір.
– Годі вже! Стули пельку!
Слоут стояв перед ним – так близько, що Джек мав би бачити його надзвичайно чітко попри снігову заметіль, але натомість він помітив лише відблиск – наче обличчя, що майнуло вночі під водою. З темряви вилетів ще один камінь і вдарив Джека по потилиці. Він заточився наперед і знову мало не перечепився через Річарда – Річарда, котрий швидко зникав під сніговою ковдрою.
Він побачив зірки… і зрозумів, що відбувається.
Слоут переноситься! Переноситься… рухається… переноситься назад!
Джек почав невпевнено повертатися, ніби його оточила сотня ворогів, а не лише один. Удар блискавки вузьким синьо-зеленим променем вирвався з темряви. Хлопчик із Талісманом кинувся до неї, сподіваючись, що вона відіб’ється назад, у Слоута. Надто пізно, вона згасла.
Але чому я не бачу його там? Там, на Територіях?
Відповідь осяяла його сліпучим спалахом… і ніби на підтвердження, Талісман випустив прекрасний промінь білого світла, що розрізав засніжену білість, ніби фара локомотива.
Я не бачу його там і не реагую на нього там, бо ТАМ мене нема! Джейсон зник… а я ж єдиний! Морґан переноситься на пляж, на якому нема нікого, крім Морґана з Орріса і мертвого або напівмертвого чоловіка на ім’я Паркус; Річарда також там не має, бо син Морґана з Орріса, Раштон, помер дуже давно, і Річард також єдиний. Коли я перенісся раніше, Талісман був там… але Річарда не було! Морґан переноситься… рухається… переноситься назад… намагається залякати мене…
– Ку-ку! Друже Джекі!
Ліворуч.
– Я тут!
Праворуч.
Але Джек більше не намагався прислухатися, звідки лунає голос. Він вдивлявся у Талісман, в очікуванні на даунбіт[276]276
Даунбіт – співвідношення між верхніми і нижніми долями в музиці.
[Закрыть]. Найважливіший даунбіт у його житті. Позаду. Цього разу він з’явиться ззаду. Талісман спалахнув, потужна штормова лампа.
Джек обернувся… і, обертаючись, він перенісся під яскраве сонце Територій. Там стояв Морґан з Орріса – у всій красі й огидності. Спершу він не збагнув, що Джек зрозумів трюк: він швиденько пошкутильгав до місця, яке було б за Джеком, коли він знову перенесеться на Американські Території. На його обличчі грала посмішка бридкого хлопчиська. Його плащ надимався на вітрі. Лівий чобіт волочився, і Джек побачив, що навколишній пісок весь затоптаний його слідами. Морґан бігав навколо нього, дратував Джека непристойною брехнею про матір, кидав каміння і переносився туди-сюди.
Джек щодуху заволав:
– Я ТЕБЕ БАЧУ!
Шокований Морґан роззирався навколо, стискаючи в руці срібну різку.
– БАЧУ ТЕБЕ! – знову заволав Джек. – Нам треба ще одне коло пробігти, Блоуте?
Морґан з Орріса спрямував на нього срібну різку. Вираз його обличчя вмить змінився з простосердного здивування на звичну для нього хитрість – хитрість чоловіка, що враз побачив у цій ситуації нові можливості. Його очі звузилися. Тієї миті, коли Морґан з Орріса примружив очі й замірився смертоносною різкою, Джек мало не перенісся назад на Американські Території. Цей вибір вбив би його. Але за секунду до того, як переляк чи обережність змусили б його стрибнути просто під вантажівку під час руху, інтуїція, яка підказала йому, що Морґан переноситься між світами, знову врятувала його – Джек вивчив прийоми свого суперника. Він встояв на місці, знову очікуючи на таємничий даунбіт. На частку секунди Джек Сойєр затримав дихання. Якби Морґан був хоч трішки не таким пихатим, то міг би вбити Джека Сойєра. А саме цього йому дуже хотілося.
Та натомість, як Джек і гадав, образ Морґана зник з Територій. Джек вдихнув. Тіло Спіді (тіло Паркуса, збагнув Джек) нерухомо лежало неподалік. Настав даунбіт. Джек видихнув і перенісся назад.
Нова скляна смуга розділяла пляж Пойнт-Венуті, мерехтінням відбиваючи промінь білого світла, що розходилося від Талісмана.
– Не влучив, так? – прошепотів Морґан Слоут із темряви.
