Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 50 страниц)

– Нам допомогли. – Джек глянув на скрученого Річарда.

У такому стані він точно не зможе піднятися драбиною, хіба що його якось розбуркати.

– Ми наближаємося до палі, – сказав Джек. – Нахилися вперед і відштовхни нас.

– Що?

– Не дай нам врізатися в палю, – повторив Джек. – Ну ж бо, Річарде. Мені потрібна твоя допомога.

Здається, спрацювало. Річард ледь розплющив ліве око і поклав праву руку на край рятувального човна. Коли вони наблизилися до палі, він простягнув уперед лівицю, щоб відштовхнутися. На палі щось цмокнуло, немов розійшлися вологі губи.

Річард охнув і відсмикнув руку.

– Що це було? – спитав Джек, але Річардові не потрібно було відповідати – тепер обидва хлопчики бачили схожих на слимаків істот, що жили на палях. Раніше їхні очі та роти були затуленими. Коли їх потривожили, вони заворушилися, клацаючи зубами. Джек опустив руки у воду і обвів ніс човна навколо палі.

– Боже, – промовив Річард. Губасті роти мали вдосталь зубів. – Боже, я не можу…

– Ти мусиш, Річарде, – сказав Джек. – Ти хіба не чув, що казав Спіді на березі? Він уже, можливо, помер. Річарде, а якщо й так, то він помер, вірячи, що я знаю: тобі треба потрапити в готель.

Річард знову заплющив очі.

– Мені байдуже, скільки слимаків нам доведеться вбити, піднімаючись сходами, але ти полізеш тими сходами. Ось так. Це все.

– На хер тебе, – буркнув Річард. – Ти не повинен так зі мною розмовляти. Мене нудить від того, що ти такий правильний і владний. Я знаю, що піднімуся драбиною, де б вона не була. У мене, ймовірно, температура сто п’ять градусів[258]258
  105 °F = 40,56 °С.


[Закрыть], але я знаю, що піднімуся драбиною. Я просто не знаю, як це зроблю. Так що йди до біса, – Річард виголосив цю промову із заплющеними очима, але зараз зі значним зусиллям розплющив їх. – Псих.

– Ти потрібен мені, – сказав Джек.

– Псих. Я піднімуся драбиною, кретине.

– Якщо так, нам краще її знайти, – сказав Джек, штовхнув човен до наступного ряду паль і нарешті побачив драбину.

6

Драбина висіла між двома внутрішніми рядами паль, закінчуючись десь за чотири фути над поверхнею води. Тьмяний прямокутник над нею вказував, що люк вів на балкон. У цілковитому мóроці драбина була ледь помітною і скидалася на примару.

– Ось ми і на місці, Річі, – сказав Джек.

Він провів човен повз наступну палю, обережно, щоб не зачепити. Сотні схожих на слимаків почвар прилипли до дерева і клацали зубами. Через мить голова коня на носі човна опинилася під драбиною, і Джек, підвівшись, ухопився за найнижчий щабель.

– Гаразд, – сказав він.

Спершу він прив’язав один рукав мокрої сорочки до драбини, а другим обв’язав гумовий хвіст. Тепер човен нікуди не дінеться, якщо їм пощастить вибратися з готелю. У Джека раптом пересохло в роті. Талісман співав, кликав його. Хлопчик обережно підвівся і вхопився за драбину.

– Ти перший, – сказав Джек. – Це буде непросто, але я тобі допоможу.

– Не потрібна мені твоя допомога, – сказав Річард.

Підводячись, він так хитнувся, що мало не перевернув човен.

– Заспокойся.

– Не заспокоюй мене тут. – Річард розвів руки і втримався. Зціпив губи. Здавалося, він боявся дихати. Ступив крок уперед.

– Добре.

– Кретин. – Річард поставив ліву ногу вперед, підвів праву руку, переставив праву ногу. Тепер він міг намацати драбину, люто зиркаючи на неї примруженим правим оком. – Бачиш?

– Гаразд. – Джек, розчепірив пальці і підвів руки долонями вперед, демонструючи, що не хотів образити Річарда.

Річард підтягнувся на руках, і його ноги подалися вперед, тягнучи за собою човен. За мить він наполовину висів над водою, і лише Джекова сорочка не давала човнові вислизнути з-під ніг Річарда.

– Допоможи!

– Розпрями ноги.

Річард так і зробив, випростався і важко захекав.

– Дозволь я тобі допоможу, гаразд?

– Гаразд.

Джек повз човном, аж доки не опинився перед Річардом. Обережно підвівся. Річард тремтів, учепившись обома руками в нижній щабель. Джек поклав руки на сухоребрі стегна друга.

– Я допоможу тобі піднятися. Спробуй не брикатися, а просто піднімайся вгору, поки не зможеш поставити коліно на щабель. Спершу візьмися за наступний щабель.

Річард повільно розплющив око і виконав наказ.

– Готовий?

– Вперед.

Човен ковзнув вперед, але Джек підняв Річарда так високо, що той легко зміг поставити коліно на нижню поперечину. Потім Джек схопився за краї драбини і приклав усю силу рук і ніг, щоб утримати човен. Річард завис у повітрі, намагаючись поставити на місце і друге коліно; через секунду йому це вдалося. Ще через дві Річард Слоут випростався на драбині.

– Я не можу повзти далі. Мені здається, я зараз впаду. Мені зле, Джеку.

– Просто піднімися ще на один щабель угору, будь ласка. Тоді я зможу тобі допомогти.

Річард утомлено вчепився в наступну перекладину. Джек поглянув угору і вирішив, що довжина драбини приблизно тридцять футів.

– Тепер ноги. Будь ласка, Річарде.

Річард повільно переставив спершу одну, а потім другу ногу далі. Джек узявся за той самий щабель навколо ніг Річарда і підтягнувся вгору. Човен почав окреслювати на воді півкола, але Джек уже підвів коліна й став обома ногами на драбину. Прив’язаний до Джекової сорочки, човен кружляв навколо, як цуцик на повідку.

Коли вони пройшли третину шляху, Джекові довелося обхопити Річарда за талію, щоб він не впав у чорну воду.

Зрештою над головою Джека з’явився прямокутник люка з чорного дерева. Він притиснув Річарда до себе – голова друга безсило впала йому на груди, – обхопивши хлопця і драбину лівою рукою, правицею спробував відчинити люк. А якщо він забитий цвяхами? Але кришка миттю піднялася і впала на підлогу.

Джек лівою рукою міцно обхопив Річарда під пахвами і підняв угору – з пітьми через отвір у підлозі.

Інтерлюдія

Слоут у цьому світі (V)

«Мотель Кінґсленд» стояв порожнім майже шість років. Тут, як і в усіх занедбаних приміщеннях, пахло цвілими пожовклими газетами. Спершу цей запах дратував Слоута. Коли він був маленьким хлопчиком, його бабуся по материній лінії помирала в будинку: це тривало чотири роки, поки вона віддала Богу душу – і саме так пахло її вмирання. Йому не потрібен був ані цей запах, ані такі спогади в мить, як він уважав, його найбільшого тріумфу.

Проте тепер це не мало жодного значення. Як не мали значення неймовірні втрати, спричинені завчасним прибуттям Джека в «Табір Готовності». Страх і лють перетворилися на скажене й нервове очікування. Він схилив голову, зціпив губи і, блискаючи очима, міряв кроками номер, у якому в давні добрі часи зупинявся разом із Річардом. Іноді він зчіплював руки за спиною, іноді бив кулаком об долоню, іноді гладив лису маківку. Але в основному він, як і колись у коледжі, просто ходив кімнатою з кутка в куток, стискаючи руки в кулаки настільки сильно, що нігті впивалися в долоні. Шлунок Слоута то корчився від кислотності, то повнився легкістю.

Усе рухалося до свого завершення. Ні, ні. Правильна думка, неправильні слова. Усе рухалося в одну точку.

Річард уже мертвий. Мій син мертвий. Має бути мертвим. Він пережив Закляті Землі — заледве, — але він не переживе «Ейджинкурт». Він помер. Нема чого тішити себе марними надіями. Джек Сойєр убив його, і я за це видеру очі з його живої голови.

– Але і я його вбив також, – прошепотів Морґан, спинившись на мить.

Раптом він пригадав власного батька. Ґордон Слоут був суворим лютеранським пастором в Огайо – Морґан усе дитинство намагався втекти від цього грубого, жахливого чоловіка. Нарешті він ушився в Єль. У випускному класі старшої школи всі свої думки і бажання він спрямував на Єль, підсвідомо припускаючи, що його грубий, селюкуватий таточко ніколи туди не поїде. А якщо він і поткне свого носа на територію Єльського кампусу, з ним щось трапиться. Випускник Слоут гадки не мав, що саме могло з ним трапитися… але підозрював, що батько чимось нагадуватиме Злу Відьму, на котру Дороті[259]259
  Мається на увазі сцена з «Чарівника країни Оз» Френка Баума.


[Закрыть] вилила відро води. Як виявилося, він мав рацію: жодного разу батько його не з’явився в кампусі Єля. Від першого дня перебування Морґана там влада Ґордона Слоута над сином почала танути – одне це вартувало всіх докладених зусиль.

Але тепер, коли він стояв, зчепивши руки в кулаки, нігтями вп’явшись у м’які долоні, батько знову заговорив: «Навіщо чоловікові здобувати весь світ, якщо він має втратити власного сина?»

На якусь мить мокрий жовтий запах – запах порожнього мотелю, запах бабусі, запах смерті – проник у його ніздрі, душив його, і Морґан Слоут/Морґан із Орріса злякався.

Навіщо чоловікові…

Бо сказано в «Книзі Доброго Господаря», що не повинен чоловік приносити в жертву плоди сімені свого…

Навіщо…

Такий чоловік буде проклятим, проклятим, проклятим, проклятим.

…чоловікові здобувати весь світ, якщо він має втратити власного сина?

Смердюча штукатурка. Сухий запах старого мишачого лайна, що обернулося на порох у проміжках між стінами. Божевільні. Божевільні на вулицях.

Навіщо?

Мертвий. Один син мертвий у тому світі, другий – у цьому.

Навіщо?

Твій син мертвий, Морґане. Має бути мертвим. Або помер у воді, або помер під палями і плаває тепер там, або помер – швидше за все – нагорі. Не витримав побаченого. Не витрима…

Навіщо?

– Чоловік здобуває весь світ! – прокричав Морґан у покинутій кімнаті. Він заходився реготати і знову блукати з кутка в куток. – Чоловік здобуває весь світ, і Джейсон свідок, цього досить!

Регочучи, він ходив туди-сюди дедалі швидше і швидше, і вже скоро кров потекла з його стиснутих кулаків.

Десять хвилин по тому до мотелю під’їхала машина. Морґан підійшов до вікна і побачив, що з «кадилака» вилазить Сонячний Ґарднер.

Через секунду він уже гатив обома кулаками у двері, як трирічна дитина в нападі гніву. Морґан бачив, що чолов’яга остаточно з’їхав з глузду, і не знав, добре це чи погано.

– Морґане! – ревів Ґарднер. – Відчиніть, Володарю! Новини! У мене є новини!

Бачив я всі твої новини в бінокль. Погупай іще в двері, Ґарднере, доки я не вирішив, твоє божевілля — це добре чи погано?

Добре, вирішив Морґан. В Індіані Ґарднер вирішальної миті обернувся на Сонячного Боягуза і не потурбувався про Джека раз і назавжди. Але тепер його безкінечне горе повернуло довіру до нього. Якби Морґану знадобився пілот-камікадзе, Сонячний Ґарднер полетів би першим.

– Відчиніть, Володарю! Новини! Новини! Но…

Морґан відчинив двері. І хоча його роздирало від хвилювання, перед Ґарднером постало цілком спокійне обличчя.

– Заспокойся, – сказав він, – заспокойся, Ґарднере. Так лопнуть судини.

– Вони зайшли в готель… на пляжі… стріляли в них… тупі виродки промазали… на воді, я гадав… ми візьмемо їх на воді… потім випірнули підводні потвори… я бачив його в прицілі… я бачив поганого хлопчиська ПРОСТО В МОЄМУ ПРИЦІЛІ… а тоді… почвари… вони… вони…

– Повільніше. – У голосі Морґана чулися заспокійливі нотки.

Він зачинив двері й дістав із внутрішньої кишені піджака пляшечку. Простягнув її Ґарднеру, котрий зняв ковпачок і двічі глибоко ковтнув. Морґан чекав. Обличчя його залишалося світлим та спокійним, але по центру лоба пульсувала жилка, а пальці то стискалися, то розтискалися.

Зайшли в готель, так. Морґан бачив той смішний човник із намальованою на ньому конячою головою і гумовим хвостом, бачив, як він пливе туди.

– Мій син? – спитав він у Ґарднера. – Твої посіпаки бачили його? Він був живий чи мертвий, коли Джек клав його у човен?

Ґарднер похитав головою – але в його очах можна було прочитати його думки.

– Ніхто не знає напевно, Володарю. Одні кажуть, що бачили, як він ворушився. Інші – навпаки.

Байдуже. Якщо він не помер тоді, то помер уже. Один раз вдихне повітря там — і його легені вибухнуть.

Щоки Ґарднера почервоніли від віскі, але очі були на мокрому місці. Він не повернув пляшечку, а досі тримав її в руках. Слоут не заперечував. Йому не хотілося ні віскі, ні кокаїну. Він, як казали ті нечупари з шістдесятих, ловив природний кайф.

– Почни з початку, – сказав Морґан. – І цього разу зосередься.

Єдиною новиною, яку Ґарднер забув розказати під час першого скаженого виступу, була поява старого нігера на пляжі, хоча про це можна було здогадатися. Проте Морґан дозволив Ґарднеру вести далі. Голос Ґарднера стишувався, лють його зменшувалася. Поки Превелебний говорив, Морґан ще раз обмірковував варіанти розвитку подій, викресливши з легким сумом сина з рівняння.

Навіщо здобувати увесь світ? Щоб панувати над усім світом, а світу цілком досить… чи в його випадку світів. Для початку двох, і ще більше, якщо все складеться, як треба. Я пануватиму над ними всіма… Я буду чимось на кшталт Бога Всесвіту.

Талісман. Талісман це…

Ключ? Ні, о ні. Не ключ – двері; замкнені двері, які стоять між ним та його долею. Він хотів не відчинити ті двері, а знищити їх; знищити безповоротно, повністю, навіки-віків, щоб вони ніколи навіть не захряснулися, а не просто замкнулися на замок. Коли Талісман розіб’ється, усі ці світи стануть його світами.

– Ґарде! – сказав він і знову заходив кімнатою.

Ґарднер запитально поглянув на Морґана.

– Навіщо мати владу, – весело прощебетав Морґан.

– Володарю? Я не розумію…

Морґан зупинився перед Ґарднером, його очі палали і блищали. Обличчя пішло брижами. Стало обличчям Морґана з Орріса. Знову стало обличчям Морґана Слоута.

– Це дозволить панувати над світом, – відповів Морґан, кладучи руки Озмонду на плечі. Щойно він забрав руки, Озмонд знову став Ґарднером. – Це дозволить панувати над світом, а цілого світу досить.

– Володарю, ви не розумієте, – сказав Ґарднер, поглядаючи на Морґана, наче той був божевільним. – Гадаю, вони вже всередині. А всередині ЦЕ. Ми намагалися пристрелити їх, але почвари… морські почвари… здійнялися з води і захистили їх, як і писали в «Книзі Доброго Господаря»… а якщо вони всередині… – голос Ґарднера перейшов на писк.

Очі Озмонда округлилися від страху.

– Я розумію, – заспокійливо сказав Морґан. Обличчя та голос його знову стали безтурботними, але кулаки досі стискалися і розтискалися і кров крапала на запліснявілий килим. – Так, сер, а щоб тобі курка на ногу наступила, розумію. Вони зайшли всередину, і мій син ніколи звідти не вийде. Ти втратив свого сина, Ґарде, а мені ось час втратити свого.

– Сойєр, – гаркнув Ґарднер. – Джек Сойєр! Джейсон! Цей…

Ґарднер вибухнув найлютішими прокляттями, які не стихали хвилин п’ять. Він кляв Джека обома мовами; його голос гримів і сочився болем і невимовною люттю. Морґан стояв і чекав, поки той вичерпає власне красномовство.

Коли Ґарднер, важко дихаючи, замовк і ще раз приклався до пляшки, Морґан сказав:

– Правильно! Двічі правильно. Тепер слухай сюди, Ґарде… ти слухаєш?

– Так, Володарю.

Очі Ґарднера/Озмонда яскраво світилися гіркою увагою.

– Мій син нізащо не вийде з Чорного Готелю, і сумніваюся, що вийде і Джек Сойєр. ВОНО, імовірно, чи вб’є його, чи зведе з розуму, чи відправить за сотню світів звідси. Але, можливо, він вийде назовні, Ґарде. Так, можливо.

– Він найгірший, найгірший, найгірший сучий виродок, якого породжувала земля, – прошепотів Ґарднер.

Його пальці стискали пляшечку… стискали… стискали… і зрештою на металі з’явилися ум’ятини.

– Кажеш, старий нігер там, на пляжі.

– Так.

– Паркер, – промовив Морґан, і Озмонд тієї ж миті підтвердив.

– Паркус.

– Мертвий? – спитав Морґан без особливого інтересу.

– Не знаю. Гадаю, що так. Відрядити людей, щоб притягли його сюди?

– Ні, – різко відповів Морґан. – Але ми сходимо до нього, правда ж, Ґарде?

– Ми?

Морґан ощирився.

– Так. Ти… я… всі ми. Бо щойно Джек вийде з готелю, він помчить туди. Він не покине свого старого чорного приятеля на березі, хіба ні?

Тепер і Ґарднер заусміхався.

– Ні, – промовив він. – Ні.

Уперше Морґан звернув увагу на тупий ниючий біль у власних долонях. Він повернув їх до себе і уважно поглянув на кров, що текла з напівкруглих ран на долонях. Його посмішка не зблякла. Насправді, вона стала ще ширшою.

Ґарднер цілком серйозно поглянув на нього. Відчуття величезної сили оповило Морґана. Він підвів закривавлені пальці до шиї і зімкнув їх на ключі, який міг пускати блискавки.

– Він здобуває увесь світ, – прошепотів він. – Можете закричати «алілуя».

Його губи розтягнулися ще ширше. Хвора жовтозуба посмішка вовка-самітника – старого, але досі хитрого, живучого і могутнього.

– Ходімо, Ґарде, – сказав він. – Ходімо на пляж.

Розділ сорок перший
Чорний готель

1

Річард Слоут не помер, але коли Джек узяв давнього друга на руки, той уже був не при тямі.

«Хто тепер стадо? – запитував Вовк у його голові. – Будь обережним, Джекі! Вовк! Будь…»

ПРИЙДИ ДО МЕНЕ! ПРИЙДИ НЕГАЙНО! – потужним беззвучним голосом виводив Талісман. — ПРИЙДИ ДО МЕНЕ, ПРИВЕДИ СТАДО, І ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, ДОБРЕ І…

– і навіки добре, – прохрипів Джек.

Він рушив уперед і лише на дюйм розминувся з люком, наче кадр, що брав участь у дивній подвійній страті через повішення. «Повиси з другом», – божевільно подумав Джек. Гупання власного серця відбивалося в нього у вухах, і на мить він подумав, що виблює просто в сіру воду, що плюскалася навколо паль. Тоді він стримав себе і зачинив ногою люк. Залишився тільки свист флюгерів – мідні кабалістичні зображення невтомно кружляли в небі.

Джек повернуся до «Ейджинкурта». Він побачив, що стоїть на широкій платформі, схожій на зведену на горі терасу. Колись, у двадцяті-тридцяті роки, модники в пообідній час сиділи тут у затінку парасольок, пили «Джин Рікі»[260]260
  Коктейль «Джин Рікі» («Gin Rickey») – суміш джину, лайма, газованої води і льоду. Популярний в Америці. Згадується в романі Ф. С. Фіцджеральда «Великий Гетсбі».


[Закрыть] і «Сайдкар»[261]261
  Коктейль «Сайдкар» – дослівно перекладається «візок для мотоцикла». Зазвичай його готують із коньяку, апельсиново лікеру і цитринового соку.


[Закрыть], можливо, читали останній роман Едґара Воллеса[262]262
  Едґар Воллес (1875—1935) – англійський письменник, драматург і кіносценарист. Автор гостросюжетних детективних та науково-фантастичних романів. Родоначальник жанру «трилера» в літературі. Помер в Голлівуді, працюючи над сценарієм «Кінг Конга».


[Закрыть] чи нові пригоди Еллері Квін[263]263
  Еллері Квін (Ellery Queen) – творчий псевдонім двох американських письменників – Фредеріка Даннея, спрвжнє і’мя Даніель Натан (1905—1982), і Манфреда Б. Лі, справжнє і’мя Емануель Леповскі (1905—1971). Їхню творчість можна зарахувати до «золотої епохи детектива».


[Закрыть], а може, просто дивилися у далечінь, у якій бовванів острів Лос-Кавернес – сіро-блакитна спина кита, що виднілася на небокраї. Чоловіки в білому, жінки в пастельному.

Можливо, колись.

Тепер же дошки зашкарубли, зігнулися і розкололися. Джек не знав, у який колір раніше було пофарбовано терасу, але тепер вона стала чорною, як і решта готелю – барва цього місця відповідала кольору злоякісних пухлин у маминих легенях, як їх уявляв Джек.

За двадцять футів звідси – вікна зі скляними вставками Спіді, крізь які в ті далекі ілюзорні дні гості заходили і виходили. Пофарбовані широкими білими мазками, вони тепер скидалися на сліпі очі. І написано на них було таке:

ТВІЙ ОСТАННІЙ ШАНС ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ.

Шум хвиль. Металевий свист нахилених дахів. Сморід солоного моря і старих розлитих напоїв – напоїв, розлитих давно-давно прекрасними людьми, які зараз уже зморщилися й померли. Сморід самого готелю. Він знову глянув на намилене вікно і побачив, насправді навіть не здивувавшись, що напис уже змінився.

ВОНА ВЖЕ МЕРТВА, ДЖЕКУ, НАВІЩО ПЕРЕЙМАТИСЯ?

(хто тепер стадо?)

– Ти, Річі, – сказав Джек. – Але ти не один.

Річард у Джекових руках захрипів і запротестував.

– Ну ж бо, – сказав Джек і пішов. – Ще одна миля. Приблизно.

2

Здавалося, намилені вікна розширювалися, коли Джек підходив до «Ейджинкурта», ніби Чорний Готель зараз дивився на нього зі сліпим, але зневажливим здивуванням.

Невже ти справді сподіваєшся, хлопчику, що зможеш зайти сюди і справді зможеш коли-небудь звідси вийти? Ти гадаєш, у тобі так багато від Джейсона?

Червоні іскри, схожі на ті, які він бачив у повітрі, спалахували і перекручувалися навколо намиленого скла. На мить вони набули форми. Джек спостерігав, дивуючись, як вони перетворилися на крихітних палаючих чортенят. Вони з’їжджали мідними клямками і гуртувалися внизу. Клямки тьмяно горіли, мов залізо в кузні.

Ну ж бо, хлопчику. Доторкнися. Спробуй.

Якось у шестирічному віці Джек доторкнувся пальцем до холодної спіралі електричної плити, а тоді повернув тумблер на максимум. Йому просто було цікаво, як швидко нагріється плита. За мить він із криком від болю відсмикнув палець, на якому встиг з’явитися пухир. Філ Сойєр прибіг, поглянув, а тоді запитав у Джека, коли це в нього з’явилася дивна потреба спалити себе живцем.

Джек стояв із Річардом на руках і дивився на тьмяні розпечені клямки.

Ходи сюди, хлопчику. Пам’ятаєш, яка пекуча плита? Ти гадав, що матимеш купу часу, щоб забрати пальчик. — «Чорт, — думав ти. — Ця штука й за хвилину не нагріється», — але вона обпекла тебе одразу, правда ж? А тепер, Джеку, як воно пектиме, є ідеї?

Ще більше іскор стікало по склу до клямок на французьких дверях. Розпечені ручки вже починали біліти, що свідчило про те, що металу лишається лише градусів шість до температури плавлення і він ось-ось потече. Якщо Джек доторкнеться до однієї з цих клямок, метал в’їсться в його плоть, обпече тканини і закип’ятить кров. Це буде агонія, якої Джек ніколи раніше не відчував.

Він ще хвильку почекав, тримаючи на руках Річарда і сподіваючись, що Талісман знову покличе його, або що «Джейсонова половина» візьме гору. Але в голові пролунав голос матері.

Невже тебе завжди має щось або хтось штовхати, Джекі? Ну ж бо, великий хлопчику — ти сам вибрав свій шлях. І ти можеш іти далі, якщо справді цього хочеш. Невже той, інший, хлопець має все робити за тебе?

– Гаразд, мамо, – сказав Джек.

Він ледь усміхнувся, але його голос тремтів від страху. Ось тобі й маєш. Лише сподіваюся, що хтось не забув мені покласти в рюкзак «Соларкаїн»[264]264
  «Соларкаїн» – засіб, який застосовується під час лікування теплових висипань на шкірі. Цей препарат містить знеболювальний інгрідієнт, що здатний знизити чутливість нервових клітин ураженої ділянки шкіри.


[Закрыть].

Він простягнув руку і вхопився за одну до червоного розжарених клямок. І тоді з’ясувалося, що геть усе – ілюзія. Клямка виявилася теплою, але не більше. І щойно Джек повернув її, як червоне сяйво зникло і з решти клямок. А коли хлопчик штовхнув досередини двері зі скляними вставками, Талісман знову заспівав, і по всьому Джекові висипали сироти:

– МОЛОДЕЦЬ! ДЖЕЙСОНЕ! ДО МЕНЕ! ІДИ ДО МЕНЕ!

Тримаючи Річарда на руках, Джек зайшов у їдальню Чорного Готелю.

3

Коли Джек перетинав передпокій, його охопило відчуття, ніби якась нежива сила – щось на кшталт мертвої руки – намагалася виштовхати його назад. Джек опирався цьому секунду чи дві, і відчуття, що його виганяють, минулось.

Кімната не була темною – але намилені вікна надали їй монохромної білизни, що не подобалася Джекові. Він почувався, ніби потрапив у туман і осліп. Стіни поширювали гнилий запах, бо гіпс у них перетворювався на бридкий суп. Тхнуло порожніми роками і сивою темрявою. Але тут було щось іще, і Джек знав це і боявся.

Тому що місце не було порожнім.

Він достоту не знав, як усе тут було влаштовано – розумів лише, що Слоут ніколи не наважувався увійти всередину і, певно, всі інші також. Важке, неприємне повітря наповнювало легені повільною отрутою. Джек відчував, як дивні поверхи, викривлені коридори, секретні кімнати і сліпі закутки стискалися навколо нього, ніби стіни величного і складного склепу. Тут ховалося божевілля і блукала смерть із балакучою ірраціональністю. Може, Джекові й бракувало слів, щоб висловити ці речі, але він усе одно відчув саме їх… знав, чим саме вони були. Так само, як і знав, що всі Талісмани у всесвіті не зможуть захистити його від цих речей. Він розпочав дивний танцювальний ритуал, кінець якого зовсім не був визначений наперед.

Джек був сам по собі.

Щось залоскотало його під потилицею. Джек поклав на це долоню та перетягнув на один бік. Річард болісно застогнав у нього на руках. На нитці висів великий чорний павук. Джек глянув вгору і побачив його павутину на одному із застиглих вентиляторів під стелею. Вона заплуталася у брудний вузол між дерев’яними лопатями. Тіло павука збільшилося – Джек побачив його очі. Він не пригадував, щоб узагалі коли-небудь до того бачив павучі очі. Джек рушив до столів, обходячи висячого павука. А павук обертався на кінчику своєї нитки і стежив за ним.

– Шраний жлодій! – несподівано заверещав він.

Джек скрикнув і з панічною та несподіваною силою притиснув до себе Річарда. Його крик відгукнувся луною в їдальні з високими стелями. Десь у мóроці почувся порожній металевий дзенькіт і щось засміялося.

– Шраний жлодій, шраний ЖЛОДІЙ! – знову заверещав павук, а тоді швиденько прошмигнув назад у свою павутину під бляшаним дахом.

Серце гупало в Джекових грудях, коли він перетнув їдальню і поклав Річарда на один зі столів. Друг знову застогнав – цього разу дуже тихо. Джек відчував набряклі пухирі під одягом Річарда.

– Маю ненадовго лишити тебе тут, маленький друже, – мовив Джек.

З мороку вгорі пролунало:

– Я подбаю… добре… добре подбаю про нього… шраний… шраний жлодій… – потаємне, деренчливе гигикання.

Під столом, на якому Джек поклав Річарда, лежала купа скатертин. Верхні дві чи три були тонкими і поточеними пліснявою, але десь у середині купи він знайшов одну непогану. Хлопчик розгорнув скатертину і вкрив нею по шию Річарда.

Рушив далі. З-під лопатів вентилятора, з темряви, що смерділа зогнилими мухами і заплутаними в шовкові тенета осами, тихо шепотів павук.

– Я подбаю про нього, шраний жлодій…

Спантеличений Джек зиркнув угору, але не побачив павука. Він міг уявити ті маленькі холодні очиці, але це була лише його уява. У нього перед очима постав жахливий безрадісний образ: той павук заповзає Річарду на обличчя, пролазить між його кволими губами і потрапляє у рот, нашіптуючи своє: шраний жлодій, шраний жлодій, шраний жлодій.

Він подумав, що, можливо, варто було б затулити скатертиною і Річардів рот, але збагнув, що не може примусити себе перетворити друга на щось схоже на труп – немовби готуватиме його до такої долі.

Він повернувся до Річарда і з ваганням стояв біля нього, чудово знаючи, що які б там не були сили, але зараз вони дуже тішаться, адже тримають його на достатній відстані від Талісмана.

Він засунув руку в кишеню і витягнув звідти велику темно-зелену мармурову кульку. Магічне люстерко в іншому світі. Джек не вірив, що воно має якісь магічні сили, щоб захистити від зла, але ж річ належала Територіям… і, якщо не брати до уваги Закляті Землі, Території – глибинно добрі. І ця глибинна доброта, подумав Джек, має мати внутрішню силу протистояти злу.

Він поклав кульку Річардові в руку. Його долоня стиснулася, а тоді повільно розтулилася, коли Джек відпустив свою руку.

Десь угорі гидотно загиготів задоволений павук.

Джек низько схилився над Річардом, намагаючись ігнорувати сморід хвороби – як і сморід усього цього місця, – і прошепотів:

– Тримай це в руці, Річі. Міцно тримай, друже.

– Не… друже, – пробурмотів Річард, але немічно стиснув рукою кульку.

– Дякую, друже Річі, – сказав Джек.

Він м’яко поцілував Річарда в щоку і рушив через їдальню до зачинених двостулкових дверей у дальньому кутку. «Це як “Альгамбра”, – подумав він. – Там вікна їдальні виходили на сади, тут вікна їдальні дивляться на воду. І там, і тут подвійні двері, що ведуть до решти готелю».

Коли він минув кімнату, то відчув, як його знову відштовхує мертва рука – то готель спиняв його, намагаючись вигнати геть.

«Забудь», – подумав Джек і рушив далі.

Здавалося, сила миттєво згасла.

«У нас є інші засоби», – прошепотіли подвійні двері, коли Джек наблизився до них. І знову хлопчик почув неясний металевий дзенькіт.

«Ти хвилюєшся через Морґана Слоута, – шепотіли подвійні двері, от тільки шепотіли не вони самі – до Джека промовляв сам готель. – Ти хвилюєшся через Слоута, поганих Во́вків, почвар, схожих на цапів, баскетбольних тренерів, які насправді зовсім не баскетбольні тренери; ти хвилюєшся про зброю, пластикову вибухівку і магічні ключі. А ми тут зовсім не хвилюємося через це все. Це все не стосується нас. Морґан Слоут — не більше ніж маленька метушлива мураха. Йому лишилося тільки двадцять років життя, а це для нас навіть менше, ніж проміжок між двома вдихами. Ми в Чорному Готелі дбаємо лише про Талісман —осердя всіх можливих світів. Ти прийшов як злодій украсти в нас те, що належить нам, тож кажемо тобі ще раз: у нас є й інші засоби впоратися з такими шраними жлодіями, як ти. І якщо ти наполягатимеш, то дізнаєшся, які вони — на собі дізнаєшся».

4

Джек прочинив одну стулку дверей, а потім другу. Шарніри неприємно заскрипіли, ніби вони вперше за багато-багато років знову проїхалися пазами.

За дверима розташувався темний передпокій. «Це буде вестибюль, – подумав Джек. – А тоді, якщо це місце і справді таке, як “Альгамбра”, я маю піднятися на один просвіт головними сходами».

На другому поверсі буде велика банкетна зала. І саме у великій банкетній залі він знайде те, за чим прийшов.

Джек озирнувся, побачив, що Річард не ворухнувся, і зайшов у передпокій, зачинивши за собою двері. Він повільно рушив уздовж коридору. Пошарпані і брудні кросівки рипіли на зогнилому килимі. Трохи далі Джек бачив ще одні двостулкові двері, на яких були намальовані пташки. Поруч розташовувалися кілька конференц-залів. Була тут і зала «Золотий штат», навпроти неї – «Золотошукач». На п’ять кроків ближче до двостулкових дверей із птахами – зала «Мендосіно» (на нижній панелі розламаних дверей з червоного дерева був напис: «ТВОЯ МАТІР ПОМИРАЛА З КРИКАМИ!»). Далі по коридору – неможливо далеко! – бовваніло водянисте світло. Вестибюль.

Дзень.

Джек швидко озирнувся і побачив відблиск руху в одному із загострених дверних прорізів у кам’яному проміжку коридору…

(?камені?) (?загострені дверні отвори?)

Джек тривожно моргнув. Стіни коридору оздоблювали панелі з темного червоного дерева, що вже починало гнити через океанічну вологу. Жодного каменю. І двері, що вели в зали «Золотий штат», «Золотошукач» і «Мендосіно», були просто дверима – прямокутниками, без жодних паль. І все ж на якусь мить він побачив просвітки, як у змінених кафедральних арках. Ці просвітки зачиняли ворота, що опускалися, – їх можна опустити чи підняти, повертаючи барабан. Ворота, що опускаються, з голодними металевими зубцями внизу. Коли ворота опускалися, щоб зачинити вхід, зубці застромлювалися чітко в діри у підлозі.

Жодних кам’яних аркад, Джекі. Сам дивися. Просто дверні отвори. Ти бачив такі ворота, що опускаються, у лондонському Тауері на екскурсії з мамою і дядьком Томмі три роки тому. Ти просто трохи нервуєш, ось і все…

Але відчуття внизу живота було безпомильним.

Вони ж і справді були там. Я перенісся — на хвильку я побував на Територіях.

Дзень.

Джек повернувся в інший бік. Піт стікав щоками і чолом, волосся настовбурчилося на потилиці. Він знову побачив це – якийсь металевий спалах у мóроці однієї з кімнат. Він бачив великі камені – чорні, наче гріх. Їхню шорстку поверхню огортав зелений мох. Бридкі пухкі жуки-альбіноси повзали туди-сюди крізь великі пори в прогнилому цементному розчині між камінням. Порожні тримачі стояли на відстані п’ятнадцяти-двадцяти футів один від одного. Смолоскипи, які підтримували ті канделябри, зникли давним-давно.

Дзень.

Цього разу він навіть не моргав. Світ поплив у нього перед очима, хитаючись, ніби річ, яку ти бачиш крізь потік чистої води. Стіни знову стали почорнілим червоним деревом замість кам’яних блоків. І двері стали дверима, а не заґратованими металевими воротами, що опускаються. Два світи, розділені мембраною, що не товща за шовкову жіночу панчоху, почали переплітатися.