Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 50 страниц)

Розділ тридцять другий
Віддай нам свого пасажира

1

– Допоможи мені, Річарде, – прошипів Джек.

– Я не хочу пересувати цей комод, Джеку, – відповів Річард дитячим менторським голосом. Тепер, коли вони повернулися в кімнату, темні мішки під очима стали помітнішими. – Хай усе стоїть на своїх місцях.

З вулиці долинуло виття.

Ліжко вже стояло перед дверима. Звичний порядок речей у Річардовій кімнаті кардинально змінився. Річард блимав очима, стояв і озирався. Потім підійшов до ліжка і стягнув ковдри. Одну мовчки простягнув Джеку, а іншу постелив на підлозі. Дістав із кишень дріб’язок і гаманець, акуратно поклав усе на комод. Потім ліг на середину ковдри, накинув її краї на себе і завмер, не знявши окуляри, з написаним на обличчі німим відчаєм.

Ззовні до кімнати підступала густа примарна тиша, яку порушувало лише далеке ревіння важких фур на автостраді. В усьому Нельсон-гаузі не було ані звуку.

– Я не хочу обговорювати те, що відбувається назовні, – виголосив Річард. – Будь ласка, зваж на це.

– Гаразд, Річарде. – Джек не збирався заперечувати. – Ми не будемо це обговорювати.

– На добраніч, Джеку.

– На добраніч, Річарде.

Річард посміхнувся – ледь помітно і неймовірно втомлено, – але цієї посмішки вистачило, щоб серце Джека зігрілося і заболіло.

– Я все одно радий, що ти прийшов, і вранці ми про все поговоримо, – додав Річард. – Я певен, що на той час усе заспокоїться. І застуда, яку я підхопив, мине.

Річард повернувся на правий бік і заплющив очі. Через п’ять хвилин, незважаючи на жорстку підлогу, він уже спав.

Джек довго сидів, удивляючись у пітьму. Іноді бачив світло фар автомобілів, які проїжджали по Спрінгфілд-авеню. Іноді фари і вуличні ліхтарі згасали, наче всю школу висмикували із цієї реальності і на деякий час підвішували в небутті, перш ніж повернути на місце.

Здійнявся вітер. Джек чув, як він шурхотить останніми листочками, які зосталися на деревах, що росли біля чотирикутного двору. Чув, як під його натиском гілки стукають, наче кістки. Чув, як він завиває в проходах між будівлями.

2

– Цей хлопець повертається, – напружено сказав Джек. Минула година або більше. – Двійник Етеріджа.

– Га?

– Не має значення. Спи. Тобі не треба на це дивитися

Але Річард уже сідав. Перш ніж зупинитися на згорбленій, деформованій фігурі, що йшла до Нельсон-гауза, його погляд устиг пройти по всьому кампусу. Побачене глибоко вразило Річарда й налякало до глибини душі.

Плющ на Монксон-Філд-гаузі, ще вранці ріденький, але все одно зелений, тепер став огидно-жовтим.

– Слоуте! Віддай нам свого пасажира!

Раптом Річардові захотілося тільки одного – знову заснути. Заснути і спати, поки не мине грип (він прокинувся з думкою, що це грип: не якась легенька застуда, а справжній грип). Тільки грип і висока температура могли призвести до настільки жахливих, не пов’язаних із реальністю галюцинацій. Не треба було підходити до відчиненого вікна… і дозволяти Джеку залазити в кімнату. Щойно Річард подумав про це, йому стало соромно за власні думки.

3

Джек скоса зиркнув на Річарда – бліде обличчя й вирячені очі підказали йому, що той все далі й далі заходить у магічну країну Перенапруги.

Істота надворі була невисокою. Вона стояла на вибіленій морозом траві, нагадуючи троля, що виліз з-під якогось мосту. Руки закінчувалися довгими кігтями і майже сягали колін. Над лівою кишенею армійської куртки був кривий напис «ЕТЕРІДЖ». Куртку троль не застібнув, і Джек бачив під нею порвану і зім’яту сорочку фірми «Пендлетон». Темна пляма з одного боку могла бути і кров’ю, і блювотинням. Троль носив іще краватку – зім’яту, синю, з крихітною золотою буквою «Е» трохи нижче від вузла. Реп’яхи, що причепилися до неї, нагадували гротескні шпильки.

Тільки половина обличчя Етеріджа рухалася, як треба. Джек бачив бруд на волоссі й листя на одязі.

– Слоуте, віддай нам свого пасажира!

Джек знову поглянув на потворного двійника Етеріджа, зустрівся з ним поглядом. Очі Етеріджа вібрували в очницях, точнісінько, як зубці камертона, і Джек зі значним зусиллям відвів погляд.

– Річарде, – прошепотів він. – Не дивися йому в очі.

Річард не відповів. Він, як зачарований, дивився на усміхненого троля – двійника Етеріджа.

Переляканий Джек ударив Річарда по плечу.

– Ох, – видихнув Річард, схопив руку Джека і приклав до свого лоба. – У мене висока температура?

Джек прибрав руку з лоба Річарда – трохи теплого, але зовсім не гарячого.

– Схоже на те.

– Я так і знав, – у голосі Річарда вчувалося справжнє полегшення. – Скоро піду в медпункт, Джеку. Гадаю, мені не обійтися без антибіотиків.

– Віддай нам його, Слоуте!

– Давай поставимо комод перед вікном, – запропонував Джек.

– Тобі не загрожує небезпека, Слоуте! – прокричав Етерідж. Підбадьорливо посміхнувся. Принаймні права частина обличчя підбадьорливо посміхнулася, а ліва – застигла, як у трупа.

– Чому він настільки схожий на Етеріджа? – спитав Річард із неприродним спокоєм. – Чому його голос так легко проходить крізь скло? І що в нього з обличчям? – Річард говорив дедалі різкіше і, коли він поставив останнє запитання – можливо, найважливіше для нього, – у його голосі чітко пролунав страх: – І де він узяв краватку Етеріджа, Джеку?

– Я не знаю, – відповів Джек.

Ми знову в Сібрук-Айленді, можеш не сумніватися, друже Річі, і, я гадаю, ми танцюватимемо, поки ти не почнеш блювати.

– Віддай нам його, Слоуте, інакше ми прийдемо й заберемо його.

І почвара-Етерідж у лютій посмішці оголив своє єдине ікло.

– Віддай нам свого пасажира, Слоуте, він покійник! Він покійник, і ти відчуєш, як він засмердить, якщо швиденько не відрядиш його до нас.

– Допоможи мені пересунути цей клятий комод! – зашипів Джек.

– Так, – кивнув Річард. – Так, гаразд, ми пересунемо комод, а потім я ляжу і, можливо, піду в лазарет. Як гадаєш, Джеку? Що скажеш? Це гарний план? – На його обличчі застигло благання: він дуже хотів, щоб Джек визнав його план гарним.

– Можливо, – відповів Джек. – Усьому свій час. Зараз комод. Вони можуть почати жбурляти каміння.

4

Скоро Річард знову провалився в сон – стогнав і щось бурмотів. Гірше того, з кутиків його міцно заплющених очей текли сльози.

– Я не можу його віддати, – казав Річард сльозливим, враженим голосом п’ятирічної дитини, – я хочу, щоб мій тато був зі мною, будь ласка, скажіть мені, де мій тато, але його зараз немає в шафі, мені потрібен мій тато, він скаже мені, що робити. Будь ласка…

Камінь поцілив у вікно. Джек закричав. Задня стінка комода взяла на себе удар. Декілька уламків скла проскочили в щілину праворуч і ліворуч від неї, впали на підлогу і розбилися на друзки.

– Віддай нам свого пасажира, Слоуте!

– Не можу, – стогнав Річард, крутячись під ковдрою.

– Віддай його нам! – крикнув іще один голос, сповнений реготу і виття. – Ми повернемо його в Сібрук-Айленд, Річарде. Повернемо в Сібрук-Айленд, де він і має бути!

Ще один камінь. Джек інстинктивно пригнувся, хоча камінь знову вдарився об комод. Собаки вили, валували й гарчали.

– Не треба Сібрук-Айленда, – бурмотів уві сні Річард. – Де мій тато? Я хочу, щоб він вийшов із тієї шафи. Будь ласка, будь ласка, жодних побрехеньок Сібрук-Айленда. Будь ласка…

Джек став навколішки, почав трясти Річарда, повторюючи:

– Прокидайся, це всього лишень сон, прокидайся заради Бога, прокидайся.

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка, – зазвучав знадвору хор нелюдських голосів. У Джека з’явилося відчуття, що навколо Нельсон-гауза зібралися звіролюди з Веллсонового «Острова доктора Моро»[221]221
  «Острів доктора Моро» – фантастичний роман англійського письменника Герберта Веллса, написаний 1896 року. Роман розповідає про події на острові в Тихому океані, населеному тваринами-жертвами дослідів із вівісекції, які внаслідок цих дослідів набули напівлюдського вигляду.


[Закрыть].

– Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся! – приєднався ще один хор.

Собаки вили.

Полетіло чергове каміння, яке перетворило скло на дрібний пил, б’ючись об задню стінку комода, розхитуючи його.

– ТАТО В ШАФІ! – крикнув Річард. – ТАТУ, ВИХОДЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВИХОДЬ, МЕНІ СТРАШНО!

– Будь ласка, будь ласка, будь ласка!

– Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся!

Руки Річарда захиталися в повітрі. Камені летіли і билися об комод. Скоро, думав Джек, прилетить достатньо велика каменюка, щоб пробити тонку стінку і звалити комод на них.

Надворі покручі сміялися, ревіли і щось скандували огидними кролячими голосами. Собаки – схоже, ціла зграя – вили і гарчали…

– ТАТУУУУ!!! – із жахом прокричав Річард.

Джек дав йому ляпаса. Очі Річарда широко розплющилися. Секунду він витріщався на Джека, не впізнаючи друга, неначе сон спалив його розум. Потім схлипнув і голосно видихнув.

– Жахний сон. Напевно, через температуру. Але не пам’ятаю точно, що мені снилося, – різко додав він, ніби остерігався, що Джек його розпитуватиме.

– Річарде, нам треба тікати з цієї кімнати.

– Тікати з цієї?.. – Річард дивився на Джека, як на божевільного. – Я не можу, Джеку. У мене висока температура… не менша від ста трьох градусів, може, усі сто чотири або сто п’ять[222]222
  103 °F = 39,44 °С, 104 °F = 40 °С і 105 °F = 40,56 °С.


[Закрыть]. Я не можу…

– Якщо в тебе і підвищилася температура, то максимум – на градус, – спокійно заперечив Джек. – Може, й менше.

– Але я весь горю, – заперечив Річард.

– Вони жбурляють каміння, Річарде.

– Галюцинації не можуть жбурляти каміння, Джеку. – Річард неначе пояснював тугодумові щось дуже просте, але неймовірно важливе. – Це все побрехеньки Сібрук-Айленда. Це…

Новий град каміння пролетів крізь вікно.

– Віддай нам свого пасажира, Слоуте!

– Ходімо, Річарде. – Джек звів друга на ноги. Підвів до дверей, а потім вивів у коридор. Йому було дуже шкода Річарда. Може, не так сильно, як Вовка… але приблизно.

– Ні… хворий… температура… я не можу…

Чергові камені загупали по комоду в них за спиною. Річард запищав і схопився за Джека, як потопельник. Дикий сміх долинав із двору. Джек побачив, що обличчя Річарда зблідло ще більше і що його хитає, і швидко підвівся. Але не встиг він підхопити друга, як той упав у відчинені двері кімнати Руела Ґарднера.

5

Річард просто знепритомнів. Він отямився, щойно Джек ущипнув його за ніжну шкіру між великим і вказівним пальцями. Річард не збирався обговорювати те, що відбувалося назовні… удавав, що не розуміє Джекових слів.

Коридором вони обережно пройшли до сходів. Джек зазирнув у кімнату відпочинку і присвиснув.

– Річарде, ти тільки поглянь!

Річард неохоче зиркнув. У кімнаті відпочинку панував розгардіяш. Стільці – перекинуті. Диванні подушки – розрізані. Портрет батька-засновника «Тайєра» на дальній стіні – спотворений: хтось домалював диявольські роги, що стирчали із сивого волосся, хтось інший прималював під носом вуса, а ще хтось третій використав щось гостре, аби невміло надряпати в паху член. Вітрину шафи з пам’ятними подарунками було розбито.

Джеку дуже не подобався неймовірний і незбагненний жах, що зачаївся в обличчі Річарда. У певному сенсі, він легше пережив би появу загонів ельфів, які стрункими неземними лавами крокують коридорами, ніж поступове знищення Школи Тайєра, яку він так любив. Річард вірив, що у Школі Тайєра поєднуються добро і шляхетність, що вона – непорушний бастіон у світі, де ні на що не можна розраховувати… навіть на повернення батьків, які пішли в шафи.

– Хто це накоїв? – сердито запитав Річард. І сам відповів: – Ці почвари. Більше нема кому. – Він поглянув на Джека, і, судячи з виразу обличчя, йому відкрилася істина. – Можливо, це колумбійці, – раптом заявив він. – Вони, можливо, колумбійці, і це, можливо, війна наркокланів, Джеку. Тобі не спадало таке на думку?

Джеку довелося потамувати бажання розреготатися. Так, подібне пояснення міг запропонувати тільки Річард Слоут. Колумбійці. Кокаїнова війна в Школі Тайєра в Спрінгфілді, штат Іллінойс. Елементарно, мій любий Ватсоне, загадку розв’язано на сім із половиною відсотка.

– Гадаю, усе можливо, – відповів Джек. – Давай поглянемо, що там нагорі.

– Навіщо, заради Бога?

– Ну… може, ми там когось знайдемо. – Джек у це не вірив, але відчував, що потрібне хоч якесь обґрунтування. – Може, там хтось сховався. Хтось нормальний, як ми.

Річард поглянув на Джека, потім на розгромлену кімнату відпочинку, і в нього на обличчі знову відбився біль. Тепер Річардове обличчя ніби говорило: «Я справді не хочу на це дивитися, але з якоїсь причини цієї миті я хочу дивитися тільки на це: гірко і огидно, наче кусаєш лимон, або дряпаєш нігтями по грифельній дошці, або водиш виделкою по порцеляні».

– Наркотики – біда нашої країни, – заговорив Річард лекторським тоном. – Тільки минулого тижня я читав у «Нью-Паблік» статтю про поширеність наркотиків, Джеку, і ці люди могли обкуритися. Вони могли нанюхатися кокаїну! Вони могли…

– Ходімо, Річарде, – спокійно обірвав його Джек.

– Я не впевнений, що зможу піднятися сходами, – забурчав як дідуган Річард. – У мене надто висока температура, щоб підніматися сходами.

– Що ж, тоді зроби велику Тайєрську спробу, – сказав Джек, тягнучи Річарда в правильному напрямку.

6

Коли вони дійшли до сходового майданчика другого поверху, у застиглу тишу Нельсон-гауза повернувся звук.

Надворі загарчали і загавкали пси: швидше за все, їх зібралося вже не десять і не двадцять, а сотні. Раптом закалатали дзвони в каплиці. І від цього дзвону псяки, які носилися подвір’ям, просто оскаженіли. Вони кидалися один на одного, зчепившись, качалися в неприбраній і порослій бур’янами траві, рвали зубами все, до чого могли дістатися. На очах у Джека котрийсь собака вчинив напад на в’яз. Інший стрибнув на бронзову статую Тайєра, і від удару вищиреної морди об твердий метал бризнула кров. Джек з огидою відвернувся.

– Ходімо, Річарде.

Річард швидко підкорився.

7

Другий поверх заповнювали перевернуті меблі, розбиті вікна, шматки оббивки, платівки, які, ймовірно, правили за фрізбі, розкиданий одяг.

Третій поверх затягнув туман. Тут було тепло і волого, як у тропічному лісі. Коли Джек і Річард підійшли до дверей із написом «ДУШ», стало зовсім гаряче. Тонкі мацаки пари, які зустріли їх на сходах, обернулися на густу, непроникну завісу.

– Залишайся тут, – сказав Джек. – Чекай на мене.

– Звісно, Джеку, – безтурботно відповів Річард, підвищивши голос, щоб його не заглушила вода, що лилася в душі. Його окуляри запітніли, але він не збирався їх витирати.

Джек відчинив двері й зайшов. Спека була тягучою і вологою. Одяг миттєво намок від поту і насиченого парою повітря. У оздобленій плиткою кімнаті гриміла вода. Вона текла із усіх двадцяти душових голівок, які були направлені на складену посеред душової кімнати спортивну амуніцію. Вода повільно просочувалася крізь цю купу, наповнюючи приміщення парою. Джек зняв черевики і повільно обійшов кімнату по периметру, намагаючись на намокнути і не обпектися, тому що той, хто влаштував цей рейвах, не збирався вмикати холодну воду. Джек по черзі вимкнув воду в усіх кабінках. Це не мало сенсу, жодного сенсу, і він лаяв себе за загублений час, який міг витратити на пошуки способу втекти з Нельсон-гауза і Школи Тайєра до того, як ті почвари накинуться на них. Жодного сенсу, хіба що не тільки Річарду потрібно було створити якусь подобу порядку із хаосу… створити порядок і підтримувати його.

Він повернувся в коридор і побачив, що Річарда нема.

– Річарде? – крикнув Джек, відчуваючи, як швидко забилося серце.

Жодної відповіді.

– Річарде!

У повітрі висів важкий запах розлитого одеколону.

– Річарде, де ти, чорт забирай!

Рука Річарда лягла на плече Джека, і той закричав.

8

– Не розумію, чому ти так кричав, – сказав Річард пізніше. – Це ж був усього лишень я.

– Я просто нервую, – втомлено відповів Джек.

Вони сиділи на третьому поверсі в кімнаті хлопця з на диво гармонійним ім’ям Альберт Гамберт. Річард казав, що його прозвали Альбертом Пузирем, бо він був найтовстішим хлопчиком у школі, і Джек вірив у це – кімнату було забито шкідливою їжею. Відчувалося, що цей хлопчик понад усе на світі боїться не заборони тренувань з баскетболу і не двійки за тригонометрію. Ні, його лякало інше: прокинутися вночі й з’ясувати, що поряд немає упаковки пончиків або кексів із арахісовим маслом. Усі його запаси було розкидано по кімнаті. Скляна банка з маршмелоу розбилася, але Джек ніколи не любив маршмелоу. Так само, як лакричних черв’яків. Альберт тримав цілу коробку цих ласощів на верхній полиці шафи. На коробці Джек прочитав: «З Днем народження, любий. Від твоєї мами».

«Одні мами шлють коробки з лакричними черв’яками, інші батьки — блейзери “Брукс Бразерс”, – втомлено подумав Джек, – і якщо є різниця, то одному Джейсону відомо, в чому вона полягає».

Вони знайшли в кімнаті Альберта Пузиря достатньо їжі, щоб улаштувати трапезу з ковбасками «Слім Джимс», пепероні, нарізаної скибками, і картопляними чіпсами зі смаком солі й оцту. На десерт з’їли упаковку печива. Джек приніс із коридору викинутий туди стілець Альберта і сів біля вікна. Річард умостився на ліжку.

– Так, ти справді нервуєш, – погодився Річард і похитав головою, коли Джек запропонував йому останнє печиво. – Це, звісно ж, параноя. Усе через те, що ти провів останні два місяці в дорозі. Тобі покращає, щойно ти повернешся до матері, Джеку.

– Річарде, – Джек відкинув порожню упаковку «Феймос Еймос», – годі молоти дурниці. Ти що, не бачиш, що відбувається в кампусі?

Річард облизнув губи.

– Я це пояснив. У мене температура. Може, нічого і не відбувається, а якщо й навпаки, то нічого незвичайного. Це моя свідомість сприймає все неправильно. Це один варіант. Інший… ну… драг-дилери.

Річард пересунувся до узголів’я ліжка Альберта Пузиря.

– Ти не вживав наркотиків, Джеку? У своїх мандрах? – Очі Річарда знову спалахнули розумним сяйвом. «Ось логічне пояснення, логічний вихід із цієї ситуації, – промовляло це світло, — Джек якимось чином виявився причетним до торгівлі наркотиками, і ці люди прийшли за ним».

– Ні, – втомлено відповів Джек. – Я завжди вважав, що ти адекватно оцінюєш ситуацію, Річарде, і навіть уявити не міг, що на власні очі побачу, як ти – ти! – використовуєш голову, щоб викривляти факти.

– Джеку, це якась маячня… і ти це знаєш.

– Нарковійни в Спрінгфілді, штат Іллінойс? – перепитав Джек. – І хто з нас розповідає побрехеньки Сібрук-Айленда?

Саме тієї миті в кімнату влетів камінь, засипавши уламками скла підлогу.

Розділ тридцять третій
Річард у мороці

1

Річард закричав і виставив уперед руку, щоб захистити обличчя. Полетіло скло.

– Подай його сюди, Слоуте!

Джек підвівся. Тупа злість виповнила його. Річард схопив друга за руку.

– Джеку, ні! Відійди від вікна!

– Нахуй, – прогарчав Джек. – Я втомився, що про мене говорять, як про піцу.

Почвара-Етерідж стояла через дорогу, на тротуарі на краю двору, і дивилася на них.

– Геть звідси! – заволав Джек на чудовисько. Несподіване натхнення сонячним спалахом засяяло в його голові. Він завагався, а тоді заревів: – Наказую вам забиратися звідси! Усім вам! Наказую піти геть іменем моєї матері, королеви!

Псевдо-Етеріджа пересмикнуло, наче його вдарили батогом по обличчю. Тоді вираз болісного здивування зник і потвора ощирилася.

– Вона мертва, Сойєре! – гукнула вона. Але Джекові очі в мандрах стали гострішими, тож він роздивився вираз нервового дискомфорту під маскою тріумфу. – Королева Лаура померла, і твоя матір також померла… померла в Нью-Гемпширі… померла і смердить.

– Геть! – закричав Джек, і йому здалося, що потвору знову пересмикнуло в незрозумілій люті.

Блідий і розгублений Річард приєднався до нього біля вікна.

– Про що це ви двоє перегукуєтеся? – запитав він. Друг невідривно дивився на переодягнену почвару, яка щирилася до них через дорогу. – Звідки Етерідж знає, що твоя мати в Нью-Гемпширі?

– Слоуте! – заволав фальшивий Етерідж. – Де твоя краватка?

Річардове обличчя перекосила провина. Його руки кинулися до оголеної шиї в сорочці.

– Цього разу ми тобі пробачимо, якщо ти виженеш свого пасажира, Слоуте! – волало чудовисько. – Якщо ти виженеш його, усе стане так, як раніше! Ти ж хочеш цього, правда?

Річард витріщався на фальшивого Етеріджа і несвідомо – Джек був певен цього – кивав. Його обличчя втілювало глибинне нещастя, а очі блищали від непролитих сліз. О так, він дуже хотів, щоб усе стало так, як раніше.

– Хіба ти не любиш свою школу, Слоуте? – волав Етерідж на вікно Альберта.

– Так, – пробурмотів Річард, проковтнувши ридання. – Так, звісно ж, я люблю її.

– А ти знаєш, що ми робимо з маленькими гівнюками, які не люблять школу? Віддай його нам! І все буде так, наче його ніколи тут не було.

Річард повільно повернувся до Джека і дивився на нього переляканими порожніми очима.

– Тобі вирішувати, друже Річі, – м’яко сказав Джек.

– Він перевозить наркотики, Річарде! – волала далі почвара-Етерідж. – Чотири чи п’ять видів! Кокс, гашиш, «янгольський пил»[223]223
  «Янгольський пил» – жаргонна назва небезпечного наркотику – суміші кокаїну, морфію та героїну.


[Закрыть]! Він штовхає цю гидь, щоб оплатити собі дорогу на захід! Де, по-твоєму, він роздобув таке хороше пальто? Те, в якому він був, коли вперше з’явився на твоєму порозі?

– Наркотики, – сказав Річард зі значним, тремтливим полегшенням. – Я так і знав.

– От тільки ти не віриш у це, – сказав Джек. – Наркотики не міняли твоєї школи, Річарде. А ось собаки…

– Вижени його, Сл… – голос потвори-Етеріджа стихав і стихав.

Коли двоє хлопців глянули вниз, чудовисько вже зникло.

– Куди ходив твій батько, як гадаєш? – м’яко запитав Джек. – Як гадаєш, куди він ходив, коли не вийшов із шафи, Річарде?

Річард повільно повернувся до Джека, і його обличчя, зазвичай таке спокійне, розумне і незворушне, розлетілося на друзки. Його груди нерівномірно здіймалися. Раптом Річард упав Джекові на руки, стискаючи їх зі сліпим переляком.

– Воно дотор-р-р-кнулося д-до ме-менееее! – закричав він до Джека. Його тіло в Джекових руках тремтіло, наче електричний дріт під максимальним струмом. — Воно доторкнулося до мене, дотор-р-р-кнулося д-до мене, щось звідти т-т-торкнулося мене, І Я Н-НЕ ЗНА-А-Ю, ЩО ТО БУЛО!

2

Притиснувши до Джекового плеча гаряче чоло, Річард видавив із себе історію, яку зберігав у собі всі ці роки. Вона виходила грубими маленькими шматками, як деформовані кулі. Слухаючи його, Джек пригадав момент, коли його власний батько пішов у гараж… і повернувся за дві години з іншого боку кварталу. Це було погано, але те, що трапилося з Річардом, виявилося ще гіршим. Це пояснювало Річардове металеве, безкомпромісне визнання реальності, усієї реальності і нічого, крім реальності. Пояснювало його несприйняття всього вигаданого, навіть наукової-фантастики… а Джек знав із власного шкільного досвіду, що такі технарі, як Річард, обожнювали НФ… звісно, якщо це була чиста наука, як у класиків Гайнлайна, Азімова, Артура С. Кларка, Ларрі Нівена. Приберіть від нас усіляке метафізичне лайно на кшталт Робертів Сілверберґів та Баррі Малзберґів, будь ласка, але ми читатимемо про зоряні квадранти і логарифми, аж доки вони не потечуть нам із вух. Але не Річард. Річардова нелюбов до вигадок просунулася настільки глибоко, що він не брався читати жоден роман, якщо тільки це не було домашнє завдання. У дитинстві він дозволяв Джекові обирати замість нього літературу для відгуків на книжки за власним вибором, не надто переймаючись, про що там написано. Він пережовував ці книжки, ніби то була каша. Це стало справжнім викликом для Джека: знайти історію – будь-яку історію, – яка сподобалася б Річарду, розважила б Річарда, захопила б Річарда, як часом хороші романи й історії захоплюють самого Джека… на Джекову думку, до хороших належали ті, що були мало не домірними самому Дивовиддю, і кожна з них пропонувала власну версію Територій. Але йому ніколи не вдавалося видобути з нього жодного тріпотіння, жодної іскри, узагалі жодної реакції. Був то «Рудий поні»[224]224
  «Рудий поні» – роман Джона Стейнбека.


[Закрыть], «Демон на перегонах», «Ловець у житі»[225]225
  «Ловець у житі» – твір Джерома Селінджера.


[Закрыть] чи «Я – легенда»[226]226
  «Я – легенда» – роман Річарда Метісона.


[Закрыть] – реакція завжди однакова: насуплення, зануджене зосередження, а тоді не менш набурмосений і нудний книжковий відгук, за який Річард отримував «С» або, якщо вчитель англійської був особливо щедрим того дня, – «В». У ті кілька семестрів, коли Річард не потрапляв на дошку пошани, це траплялося через його трійку з англійської.

Коли Джек дочитав «Володаря мух» Вільяма Ґолдінга, його кидало то в жар, то в холод, то в тремтіння. Він почувався захопленим і наляканим, і понад усе на світі хотів (як і завжди, коли історія була особливо хорошою), щоб ця книга не закінчувалася, а продовжувалась далі й далі, як життя. От тільки життя було значно нуднішим і безглуздішим, ніж історії. Він знав, що Річарду потрібно здавати відгук на книжку, тому дав йому обшарпаний том у паперовій обкладинці, гадаючи, що цього разу трапиться диво. Має ж Річард якось зреагувати на історію про цих загублених хлопців та їхнє здичавіння. Але Річард відмучив «Володаря мух» так само, як і всі попередні романи, а тоді написав черговий книжковий відгук – гарячий і яскравий, ну просто як у похмільного паталогоанатома, що робить звіт про розрізування жертви автомобільної аварії. «Та що це з тобою? – у відчаї вибухнув Джек. – Що ти, заради Бога, маєш проти хорошої історії, Річарде?» Річард ошелешено глянув на нього, вочевидь і справді не розуміючи причину Джекової злості. «Але ж насправді не існує такої речі, як добре вигадана історія, хіба ні?» – відповів він.

Того дня Джек пішов геть, болісно переживаючи Річардове абсолютне несприйняття вигадок, але сьогодні він, здається, почав краще розуміти це – навіть краще, ніж йому насправді хотілося. Можливо, щоразу, коли Річард розгортав обкладинку книжки, він нібито прочиняв двері комірчини. Можливо, кожна яскрава палітурка, на якій зображено людей, котрих ніколи не було, так, наче вони існували насправді, нагадувала Річардові про ранок, коли містики стало З Нього Досить і Назавжди.

3

Річард бачить, як батько заходить у шафу у великій спальні і зачиняє за собою двостулкові двері. Річарду, може, п’ять… або шість… не більше семи, це точно. Він чекає п’ять хвилин, тоді десять, і коли тато не виходить із комірчини, він починає трохи боятися. Він кличе. Він кличе

(свою люльку, він кличе свою миску, він кличе свого [227]227
  Рядок із дитячого британського віршика «Old King Cole». У центрі сюжету – веселий король, що кличе свою люльку, пляшку, миску і скрипалів.


[Закрыть] )

батька, а коли батько не відповідає, він кличе його дедалі гучніше і гучніше, підходить дедалі ближче і ближче до шафи і кличе, а коли спливають п’ятнадцять хвилин і батько досі не з’являється, Річард відчиняє дверцята і заходить усередину. Він заходить у морок, наче в печеру.

І щось трапляється.

Коли він проштовхнувся крізь жорсткий твід і м’яку бавовну, часом гладкий шовк батькових пальт, костюмів і піджаків спортивного фасону, запах одягу, нафталінових кульок і зачиненої шафи змінився на інший запах — гарячий і палючий. Річард продовжує лізти вперед, вигукуючи батькове ім’я. Він думає, що десь там — вогнище і батько на ньому горить, бо ж пахне вогнем… і раптом він усвідомлює, що дошки зникли з-під ніг, і стоїть він тепер на торфі. Жахні чорні комахи з сегментованими очима на кінчиках довгих вусів вовтузилися навколо його пухнастих капців. «Татку!» — кричить він. Пальто і костюми зникли, підлога зникла, але під ногами не хрусткий білий сніг, а смердючий торф, де, вочевидь, розмножуються ті бридкі чорні стрибучі комахи. Навіть найсміливіша уява не прийняла б це місце за Нарнію. У відповідь на свій крик Річард чує інші крики — крики та божевільний, біснуватий сміх. Дим звивається навколо нього мерзотним чорним вітром, і Річард повертається назад, проштовхуючись тим шляхом, яким прийшов. Простягає руки вперед, наче сліпий, лихоманливо намацує пальто і принюхується до слабкого, неприємного смороду нафталінових кульок…

І раптом рука ковзає по його зап’ястю.

«Татку?» — запитує Річард, але коли він дивиться вниз, то бачить не людську руку, а якусь лускату зелену штуку, укриту скрученими присосками; зелену штуку, причеплену до довгої гумової руки, що простягається в морок до пари жовтих монголоїдних очей, які витріщаються на нього з неприхованим голодом.

Він з криком виривається і кидається наосліп у морок… і щойно він знову намацує пальцями батькові спортивні пальта і костюми, щойно він чує благословенний раціональний звук — постукування вішаків, та зелена, вкрита присосками рука знову сухо ковзає по шиї… і зникає.

Він чекає і тремтить, блідий, наче вчорашній попіл в охололій печі, десь три години біля тієї клятої шафи, і боїться зайти всередину, боїться тієї зеленої руки і жовтих очей. Він дедалі більше переконується, що тато достоту помер. І коли батько повертається в кімнату під кінець четвертої години, та ще й не з шафи, а з дверей між спальнею і коридором — дверей, розташованих ЗА Річардом, — коли таке трапляється, Річард навіки відрікається від вигадок. Річард заперечує вигадки. Річард відмовляється мати справу з вигадками, давати їм раду чи миритися з ними. Просто-напросто, З Нього Досить. Назавжди. Він стрибає і біжить до батька, улюбленого Морґана Слоута, і обіймає його так міцно, що руки ще з тиждень потім болітимуть. Морґан піднімає його, сміється і запитує, чому Річард такий блідий. Річард усміхається і каже, що то, певно, він з’їв щось не те на сніданок, але тепер йому вже краще. Він цілує батька в щоку і відчуває такий рідний запах поту з одеколоном. Того ж дня він зібрав усі свої збірки казок — «Маленькі золоті книжечки», книжки-панорами, серію «Я Вмію Читати», книжки Доктора С’юза, «Зелену казкову книгу для юних читачів», — поклав їх у коробку і відніс у підвал. А тоді подумав: «Мене не дуже перейматиме, якщо зараз почнеться землетрус, зробить щілину в підлозі і проковтне всі ці книженції. Насправді, це принесло б полегшення. Насправді, це було б таке полегшення, що я б сміявся весь день і, певно, всі вихідні». Цього не трапилося, але Річард відчув значне полегшення, коли книги опинилися в подвійному мóроці — мóроці коробки і мóроці підвалу. Він ніколи знову не погляне на них, як і ніколи не зайде більше в татову шафу з двостулковими дверима. І хоча іноді йому сниться, що під його ліжком або в його власній шафі ховається щось із пожадливими жовтими очима, він ніколи більше не думав про ту зелену, вкриту присосками руку, аж доки в Школі Тайєра не настали страшні часи і він не залився слізьми в обіймах свого друга Джека Сойєра.

З Нього Досить. Назавжди.

4

Джек сподівався, що, розказавши цю історію і виплакавшись, Річард знову повернеться – більшою чи меншою мірою – до нормального, критично раціонального себе. Насправді, Джеку було байдуже, усе осягнув Річард чи ні. Якщо Річард зможе примирити себе з ключовим аспектом навколишнього божевілля, то зможе під’єднати свій чудовий мозок і допомогти Джекові знайти вихід… вихід із кампусу «Тайєра», а також вихід із Річардовго життя, доки той остаточно не звихнувся.

Однак це не спрацювало. Коли Джек спробував поговорити з ним – розповісти Річардові про випадок, коли його власний батько, Філ, зайшов у гараж і не повернувся, – Річард відмовився слухати. Давню таємницю про те, що трапилося в шафі, було викрито (щось на кшталт того; Річард досі вперто тримався за думку, що то була галюцинація), але з Річарда досі було Достатньо. Назавжди.