Текст книги "Талiсман"

Автор книги: Стівен Кінг

Соавторы: Пітер Страуб
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 50 страниц)

Джеррі Бледсоу. Хто провокує ті зміни, татку? Джек змусив себе йти ще з півгодини після того, як промайнули останні маленькі будиночки із солом’яним дахом. Незнайомі зірки спліталися в небі у незнайомі візерунки – то були повідомлення, мови яких Джек не розумів.

Розділ дванадцятий
Джек іде на ярмарок

1

Тієї ночі він спав у солодко-запашному стозі сіна на Територіях: спершу він зарився глибше, тоді покрутився, аби свіже повітря доходило крізь зроблений ним тунель. Джек боязко прислухався до тихого шарудіння: він десь чув чи читав, що польові миші – великі поціновувачі сіна. Якщо це й були вони, то велика миша на ім’я Джек Сойєр так їх налякала, що всі стихли. Поступово хлопчик розслабився, погладжуючи лівою рукою пляшку Спіді. Замість закривки Джек використав молодий мох, що зібрав неподалік від маленького струмка, де зупинявся попити. Він припускав, що, цілком можливо, якась частина моху або впаде, або вже впала в пляшку. Як прикро: це зіпсує пікантний аромат і тонкий букет смаку.

Поки він, страшенно сонний, лежав там, нарешті зігрівшись, то найсильнішим з усіх його почуттів виявилося полегшення… наче до спини було прив’язано з дюжину десятифунтових хрящів-молочників, а якась добра душа зірвала пряжки – і вони попадали на землю. Він знову опинився на Територіях, у місці, яке такі чарівні люди, як Морґан з Орріса, Озмонд Батіжник та Елрой – дивовижна людина-козел, – називали домом, Територіях, де будь-що могло трапитися.

Але Території могли бути і хорошими. Він пам’ятав це ще з раннього дитинства, коли всі жили в Каліфорнії і ніхто не жив деінде. Території могли бути хорошими і, здається, він відчував, що зараз його оточує добро – спокійне, беззаперечно солодке, як аромат сіна, чисте, як запах повітря на Територіях.

Чи відчуває полегшення муха або сонечко, коли несподіваний подув вітру нахилив сарраценію так, щоб мало не втоплена комаха могла полетіти геть? Цього Джек не знав… але він знав, що втік з Оутлі, подалі від «Клубу гарної погоди» та стариганів, що плачуть над вкраденими візками, подалі від запахів пива та блювотиння… а найважливіше, що зараз він був далеко від Смоукі Апдайка та «Пивниці Оутлі».

Джек вирішив, що деякий час може помандрувати й Територіями.

З такими думками він заснув.

2

Наступного ранку Джек пройшов Західною Дорогою милю чи дві. Він насолоджувався сонячним світлом і приємним земляним запахом полів, які вже майже дозріли до жнив наприкінці літа, коли поряд спинився віз, і фермер з бакенбардами в чомусь схожому на тогу з грубими бриджами під нею, трохи підвівшись, крикнув:

– Ідеш на ярмарок, хлопче?

Джек злякано вирячився на нього, усвідомлюючи, що чоловік розмовляє не англійською мовою. Жодних «Красно прошу» чи «Повідай, куди прямуєш, паже безбородий?» – це не була англійська взагалі.

Біля фермера з бакенбардами сиділа жінка в широкій спідниці, яка тримала на руках хлопчика років трьох. Вона вельми привітно всміхнулася Джекові і закотила очі, звертаючись до чоловіка.

– Він же дурбелик, Генрі.

Вони не розмовляють англійською… але якою б мовою не розмовляли, я їх розумію. Насправді, я думаю цією мовою… і це ще не все… я бачу нею… чи завдяки їй, чи як там ще це можна зрозуміти.

Джек збагнув, що він поводився так само минулого разу, коли потрапив на Території, – тільки тоді він був надто збентеженим, щоб зрозуміти це; все відбувалося надто швидко і видавалося абсолютно дивним.

Фермер нахилився вперед. Він посміхнувся, демонструючи вкрай жахливі зуби.

– Хлопче, а ти дурбелик? – по-доброму спитав він.

– Ні, – з найщирішою своєю усмішкою відповів Джек, усвідомлюючи, що він сказав не «ні», а якесь слово з Територій, що означало «ні» – коли він перенісся, то змінилися і його мова, і спосіб мислення (спосіб сприйняття, так точніше) – у його словнику не було цього слова, але він знав, що воно означає, – так само як змінився одяг.

– Я не дурбелик, просто моя мама казала, аби я був уважним до людей, яких зустрічаю дорогою.

Тепер посміхнулася дружина фермера.

– Твоя мама діло каже. То ти йдеш на ярмарок?

– Так, – сказав Джек. – Саме так, я йду дорогою на захід.

– Тоді залазь, – сказав фермер Генрі. – День марнується нінащо. Я хочу продати, що маю, до заходу сонця. Кукурудза не вродила – остання в цьому сезоні. Взагалі пощастило, що зібрав дев’ятомісяця. Може, хто і купить.

– Дякую, – кивнув Джек, залазячи ззаду в довгий фургон. Тут лежало безліч кукурудзяних кияхів, зв’язаних грубою мотузкою і складених, як дрова. Якщо так виглядав бідний врожай, тоді Джекові важко було уявити, що в цих краях вважають за добрий врожай – він у житті не бачив таких великих кияхів. Поряд лежали дрібні купки кабачків, горлянок[117]117
  Горлянка – вид гарбуза видовженої форми. Його зазвичай використовували як пляшку природного походження.


[Закрыть] і ще чогось схожого на гарбузи – тільки вони були червоними, а не помаранчевими. Джек ніколи їх не куштував, але був певен, що смак у них чудовий. Шлунок енергійно забурчав. Поки вони їхали, Джек уповні збагнув, що таке голод – не випадковий знайомий, легка важкість у животі, яку можна втамувати кількома печивами та склянкою молока, присмаченою «Несквіком», а близький друг, який іноді відходить на певну відстань, але рідко зникає взагалі.

Джек сидів спиною до візника. Його взуті в сандалі ноги вільно гойдалися, майже торкаючись добре второваного багна на Західній Дорозі. Цього ранку тут було багато возів, усі вони, як припускав Джек, прямували на ярмарок. Час від часу Генрі голосно вітався зі знайомими.

Джек досі міркував, якими ті гарбузи кольору яблука можуть бути на смак – і де йому взагалі взяти щось поїсти, – коли маленькі ручки схопили його і так сильно смикнули, що на очах виступили сльози.

Хлопчик обернувся і побачив трирічного малого, що стояв босим позад нього – усмішка від вуха до вуха і жмутки Джекового волосся в руках.

– Джейсоне! – скрикнула мати, однак вельми поблажливо (Бачили, як він вирвав волосся? Мій малюк, ну хіба не богатир!) – Джейсоне, так не можна!

Джейсон безсоромно всміхався. Ця велика, дурна, сонячна усмішка була такою ж солодкою, як і запах сіна, у якому спав Джек минулої ночі. Він не міг не всміхнутися у відповідь… а оскільки його усмішка була позбавлена будь-якої вигоди, Джек збагнув, що завоював дружбу дружини Генрі.

– Сясь, – бовкнув Джейсон, хитаючись уперед-назад зі спокоєм бувалого моряка. Він досі всміхався Джеку.

– Га?

– Ага.

– Джейсоне, я тебе не розумію.

– Сясь-га.

– Я не…

Тоді Джейсон, доволі великий як на свої три роки, гигочучи, плюхнувся Джекові на коліна.

«Сясь-на, звісно, я зрозумів», – подумав Джек, відчуваючи, як тупий біль у яйцях розтікається низом живота.

– Джейсоне, поганцю! – покликала мати тим самим поблажливим, «який він гарнюній», тоном… і Джейсон, що чітко знав, хто головний у курнику, знову вищирився – тупувато, мило, чарівно.

Джек збагнув, що Джейсон мокрий. Дуже, надзвичайно, невимовно мокрий.

Ласкаво просимо назад на Території, Джекчику.

Він сидів із дитиною на руках, відчував, як тепла волога повільно просочується крізь одяг. І Джек засміявся, повернувши обличчя до синього-синього неба.

3

Через кілка хвилин дружина Генрі пролізла туди, де сидів Джек із дитиною, і забрала в нього Джейсона.

– Ах, ти ж, мокре поганча, – буркнула вона, незмінно поблажливо.

«Правда ж, мій Джейсон добряче обмочився!» – подумав Джек і засміявся. Джейсон і собі загиготів, а тоді до них приєдналася і місіс Генрі.

Перевдягаючи малого, вона поставила Джекові кілька запитань – він їх часто чув у власному світі. Але тут він мав бути обережнішим. Він чужинець, і скрізь могли чаїтися приховані пастки. Він чув, як батько казав Морґану: «…Справжній Чужинець, якщо ти розумієш, про що я».

Джек відчував, що чоловік слухав їх дуже уважно. Він відповідав на поставлені запитання уважною варіацією Історії – не тієї, яку він розповідав, коли наймався на роботу, а тієї, яку слухали допитливі водії, коли підбирали його на дорозі.

Хлопчик сказав, що родом із Селища Різномайстрів – мати Джейсона щось десь чула про це місце, але не більше того. Він що, дійсно зайшов так далеко, питала вона? Джек відповів, що так. А куди він прямує? Він сказав їй (та мовчазному Генрі з нашорошеними вухами), що верстає дорогу до села Каліфорнія. Про нього жінка взагалі не чула, навіть у історійках випадкових мандрівних торговців воно не згадувалося. Джек насправді не здивувався, але його порадувало, що ніхто з них не скрикнув: «Каліфорнія? Та хто взагалі коли-небудь чув про село Каліфорнія? Хлопче, кому ти забиваєш памороки?» На Територіях було вдосталь невідомих місць (як просторів, так і сіл), про які люди, що жили на своїй маленькій землі, ніколи й не чули. Ніяких телефонних стовпів. Ніякої електрики. Ніяких фільмів. Ніякого кабельного телебачення, щоб розказати, які чудові речі є в Малібу чи Сарасоті. Ніякої місцевої версії «Ма Белл»[118]118
  «Ма Белл» – застарілий термін, який використовували для опису всієї національної телефонної мережі.


[Закрыть], яка рекламувала б, що тепер дзвінки після п’ятої вечора до Зовнішніх Форпостів коштують лише $5,83, плюс податки. (На Святвечір перед Божим Забиттям тариф може підвищуватись.) «Вони живуть серед таємниць, – подумав він. – Коли ти живеш серед таємниць, то не ставиш запитань про село тільки тому, що ніколи не чув про нього. Каліфорнія звучить не більш дико, ніж місце з назвою Селище Різномайстрів».

Тож вони і не ставили додаткових запитань. Джек розповів, що його батько помер минулого року, а мама сильно захворіла. (Він міркував, чи не згадати, що якось уночі прийшли збирачі королівських податків і забрали їхнього віслюка, посміхнувся, і вирішив, що цю частину оповіді варто опустити.) Мама дала йому грошей, скільки змогла (однак слово, яке вилетіло з його уст цією дивною мовою, було насправді не «гроші», а щось на кшталт «паличок»), і відправила до села Каліфорнія, пожити в тітки Гелен.

– Важкі тепер часи, – сказала місіс Генрі, міцніше притискаючи до себе перевдягненого Генрі.

– Різномайстря ж неподалік від літнього палацу? Так, хлопче? – Генрі вперше заговорив відтоді, як запросив Джека до фургона.

– Так, – відповів Джек. – Доволі близько. Я мав на увазі…

– Ти не казав, від чого помер твій батько.

Тепер фермер повернув голову. Погляд був пильним і звинувачувальним, колишня приязність зникла; вона в його очах згасла, наче вогник свічки, який задмухнув вітер. Так, тут були таємні пастки.

– Він хворів? – перепитала місіс Генрі. – Стільки тепер хвороб… Віспа, чума. Важкі часи.

Якоїсь божевільної миті Джек думав, що скаже: «Ні, він не хворів, місіс Генрі. Мій татко отримав потужний вольтів заряд. Розумієте, якось у суботу він пішов виконати якусь роботу і залишив місіс Джеррі і всіх маленьких Джеррі — серед них був і я — вдома. Ми тоді жили в дірі під плінтусом, і ніхто не жив деінде, розумієте. І знаєте що? Він засунув викрутку в плетиво дротів, і місіс Фінні, вона працювала в домі Річарда Слоута, чула, як дядько Морґан розмовляв по телефону, і він сказав, що електрика вийшла, вийшла абсолютно вся і підсмажила його. Так підсмажила, що окуляри потекли по всьому його носі. От тільки ви про окуляри нічого не знаєте, бо їх тут у вас немає. Немає окулярів… Немає електрики… немає “Міднайт Блю”… немає літаків… Місіс Генрі, не закінчуйте, як місіс Джеррі. Не…»

– Байдуже, хворів він чи ні, – сказав фермер з бакенбардами. – Він втручався в політику?

Джек поглянув на нього. Його рот ворушився, але з вуст не злітало ні звуку. Він не знав, що сказати. Надто багато пасток.

Генрі кивнув, наче отримав відповідь.

– Хлопче, злазь. Ярмарок якраз за наступним поворотом. Гадаю, ти зможеш туди дійти, так?

– Так, – відповів Джек. – Гадаю, зможу.

Місіс Генрі дивилася спантеличено… але тепер вона тримала Джейсона подалі від Джека, немовби той був заразним.

Фермер, що досі дивився на Джека через плече, злегка похмуро всміхнувся.

– Вибачай. Ти, здається, гарний хлопець, але ми люди прості; усе, що відбувається далеко біля моря, – то справи великих лордів. Може, королева помре, а може, ні… але, звісно ж, одного дня це станеться. Рано чи пізно Господь забиває всі свої цвяхи. А коли прості люди лізуть у справи великих, вони отримують з лишком.

– Мій батько…

– Я не хочу нічого знати про твого батька, – різко гаркнув Генрі. Його дружина відповзла від Джека, усе ще тримаючи Джейсона біля грудей. – Гарним він був чоловіком чи поганим – я не знаю і не хочу знати. Я знаю тільки, що він мертвий; не думаю, що ти збрехав про це. А ще знаю, що його син спить просто неба і, очевидно, на втіках. І говорить син так, наче не з цих місць. Так що злазь. Сам бачиш, у мене є свій син.

Джек зістрибнув з фургона, засмутившись через страх на обличчі юної жінки – страх, який викликав він. Фермер мав рацію – маленьким людям нема чого лізти у справи великих. Якщо вони тільки мають голову на плечах.

Розділ тринадцятий
Люди в небі

1

Для Джека було шоком з’ясувати, що гроші, зароблені такою тяжкою працею, буквально перетворилися на палички – вони скидалися на іграшкові змійки, витесані невправним майстром. Сум’яття тривало хвильку, не більше, а тоді хлопчик сумно посміявся сам над собою. Звісно, палички і були грошима. Коли він прибув сюди, змінилося все. Срібний долар – на монетку з грифоном, сорочка – на камзол, англійська – на говірку Територій, а старі добрі американські гроші – ну так, на сучкуваті патички. Коли Джек перенісся, у нього було всього двадцять два долари, і, як він гадав, тепер у нього була приблизно така сама сума в територіальному еквіваленті, хоча на одному патичку він нарахував чотирнадцять ланок, а на іншому – понад двадцять.

Та основною проблемою були не гроші, а ціни: Джек і гадки не мав, що тут дешево, а що – дорого, і, прогулюючись ринком, відчував себе учасником телевікторини «Нова правильна ціна»[119]119
  «Нова правильна ціна» («The Price Is Right») – американська телевікторина, яка вперше з’явилася на екранах 1972 року. Виходить по сьогоднішній день.


[Закрыть]. От тільки якщо він наскочить на слизьке тут, то втішного призу не буде і Боб Баркер[120]120
  Роберт Вільям «Боб» Баркер (нар. 1923) – колишній американський ведучий телевікторин. З 1972 по 2007 рік – ведучий програми «The Price Is Right». Він перетворив її на найдовше ігрове шоу в історії Північної Америки.


[Закрыть] не поплескає його по спині. Якщо він тут помилиться, вони можуть… ну, гаразд, він не знав напевне, що вони можуть зробити. Вигнати – це точно. Поранити, побити? Можливо. Вбити? Імовірно, все ж таки ні, але ні в чому не можна бути абсолютно певним. Це маленькі люди. Зовсім далекі від політики. А він – чужинець.

Джек повільно пройшов з одного краю галасливого і велелюдного ярмарку в інший, борючись з однією проблемою. Цією проблемою виявився живіт – Джек був смертельно голодним. Він побачив Генрі, який домовлявся з чоловіком, що продавав кіз. Місіс Генрі стояла біля нього, але трішки позаду, даючи чоловікам можливість торгуватися. Жінка стояла до Джека спиною, колишучи дитину на руках – Джейсона, одного з малих Генрі, подумав Джек – і Джейсон побачив його. Малюк помахав Джекові пухлявою ручкою, і Джек швидко відвернувся, намагаючись лишити між собою і сімейством Генрі якомога більше людей.

Здавалося, всюди пахло смаженим м’ясом. Джек бачив продавців, які повільно перевертали на розпеченому вугіллі шматки яловичини – маленькі і великі; бачив підмайстрів, що клали великі шматки чогось схожого на свинину на великі шматки домашнього хліба й несли їх покупцям. Вони скидалися на учасників аукціону. Більшістю покупців були фермери на кшталт Генрі, і виявилося, що їжу вони замовляють так само, як робляться ставки на аукціоні, – вони просто владно підводять руку, розчепіривши пальці. Джек зблизька спостерігав за кількома такими угодами, і щоразу бачив, що предметом обміну слугували сучкуваті патички… але скількох ланок вистачить? – цікавився він. Та це не мало значення. Він мав попоїсти, і байдуже, чи викриє він себе як чужинця під час купівлі, чи ні.

Він пройшов повз шоу мімів, ледь кинувши погляд у їхній бік, хоча значна аудиторія, що зібралася навколо них – переважно жінки й діти, – заходилася схвальним реготом і аплодисментами. Джек рушив до намету з брезентовими стінами, де здоровань з татуюваннями на набряклих біцепсах стояв по один бік ями, у якій тліло вугілля. Семифутовий металевий рожен лежав над ямою. Біля нього з обох боків стояли спітнілі, брудні хлопці. На рожен було нанизано п’ять великих шматків смаженого м’яса, і хлопці в унісон перевертали їх.

– Відбірне м’ясо! – монотонно повторював здоровань. – Відбірне м’ясо! Відбі-і-і-рне м’ясо! Купуйте моє відбірне м’ясо! Тут відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо просто тут! – А тоді мовив убік, до найближчого хлопця: – Ану ворушись, забий тебе Бог. – А тоді знову повернувся до свого монотонного торгового крику.

Повз проходив фермер із дочкою-підлітком, підвів руку й показав на другий зліва кусень м’яса. Хлопці перестали обертати рожен на час, потрібний хазяїну для того, щоб відрізати від смаженого м’яса шматок і покласти його на хліб. Один із помічників підбіг з ним до фермера, який дістав одну зі складаних палиць. Придивившись ближче, Джек побачив, як фермер відламав дві ланки і дав хлопцеві. Коли той побіг назад до намету, покупець поклав палицю назад у кишеню відстороненим, але обережним жестом будь-якої людини, що ховає решту, відкусив великий шматок відкритого сандвіча і віддав решту дочці, чий перший укус був не меншим за батьків.

Живіт у Джека бурчав і корчився. Він бачив те, що бачив… принаймні сподівався на це.

– Відбірне м’ясо! Відбірне м’ясо! Відбірне… – здоровань перервався і зиркнув униз на Джека. Його густі брови зійшлися над маленькими, але зовсім не дурними очима. – Я чую, яку пісню виводить твій шлунок, друже. Якщо ти маєш гроші, я дам тобі за них м’ясо і попрошу Бога у вечірній молитві благословити тебе. А якщо ти їх не маєш, то забирайся до дідька, і щоб я не бачив тут твоєї тупої овечої морди.

Обидва хлопці, попри надзвичайну втому, розсміялися – вони реготали так, ніби не контролювали звуки, що вилітали з їхніх горлянок.

П’янкий аромат м’яса, що повільно смажилося на рожні, не відпускав його. Він витягнув коротшу палицю і вказав на другий зліва кусень м’яса, не сказавши ні слова. Вирішив, що так буде безпечніше. Продавець щось буркнув, знову витягнув з-за широкого пояса грубого ножа і відрізав шматок, – Джек помітив, що він був меншим за шматок, відрізаний для фермера, та його шлунку вже було на це начхати; той лише божевільно забурчав, передчуваючи частування.

Продавець кинув шматок м’яса на хліб і сам передав їжу Джекові замість того, щоб доручити це комусь із хлопців. Він узяв Джекову палицю і замість двох ланок, відламав три.

У голові пролунав саркастично-вражений голос матері:

«Вітаю, Джекі… тебе щойно ошукали».

Продавець дивився на нього, ощирившись повним ротом гнилих чорних зубів. Він ніби давав йому шанс сказати що-небудь, виявити протест: «Ти зараз просто маєш дякувати мені, що я взяв тільки три ланки, а не всі чотирнадцять. А я міг би, ти знаєш. Хлопче, ти з тим самим успіхом міг би почепити на шию табличку “Я ТУТ ЧУЖИНЕЦЬ І САМ ПО СОБІ”. Тож скажи мені, вівцепикий: ти справді хочеш зчиняти галас?»

Але що він хотів не мало жодного значення – вочевидь, він просто не міг зчинити галас. Та відчув, як його знову виповнює тонка, безсила злість.

– Шуруй, – сказав продавець, уже втомившись від Джека. Він махнув великою рукою перед обличчям хлопця. Під нігтями рубцюватих пальців запеклася кров. – Їдло ти своє отримав. Забирайся звідси.

Джек подумав: «Я б міг показати тобі ліхтарика, і ти побіг би так, ніби за тобою женуться всі чорти з пекла. Показати тобі літака — і ти б, певно, з’їхав з глузду. Гадаю, ти не такий уже й міцний, як собі надумав, друзяко».

Він посміхнувся, і було в його посміху щось таке, що не сподобалося продавцеві м’яса, бо він відійшов від Джека і його обличчя враз стривожилося. А тоді його брови знову зсунулися.

– Геть звідси, я сказав! – заволав продавець. – Забирайся, забий тебе Бог!

Цього разу Джек пішов.

2

М’ясо виявилося чудовим. Дорогою Джек заковтнув і його, і хліб, на якому воно лежало, а тоді несвідомо злизав сік із долонь. М’ясо нагадувало свинину… і все ж не було нею. Смак був багатшим, насиченішим. Чим би це не було, воно владно заповнило порожнечу всередині нього. Джек подумав, що міг би з тисячу років брати собі таке м’ясо в школу на обід.

Тепер, коли йому вдалося заткнути свій живіт – принаймні на певний час, – він зміг роззирнутися навколо з більшою цікавістю… і хоча Джек і не усвідомлював цього, але нарешті почав змішуватися з натовпом. Тепер хлопчик був лише одним із селюків, що прийшли на ярмарок, повільно блукали між наметами й намагалися водночас дивитися навсібіч. Крамарі впізнавали його, та тільки як одного з потенційних покупців поміж багатьох інших. Вони кричали й кликали його до себе, а коли він ішов далі, вони кликали будь-кого, хто йшов за ним, – чоловіка, жінку чи дитину. Джек щиро витріщався на розкиданий всюди різноманітний крам, крам дивний і чарівний, і поміж усіх тих людей, які також витріщалися, Джек ураз перестав бути чужинцем самому собі – можливо, через те, що він полишив усі спроби виглядати blasé[121]121
  Перенасичений (фр.).


[Закрыть] у місці, де ніхто не поводився як blasé. Вони сміялися, сварилися, сперечалися… та ніхто не виглядав занудженим.

Ярмарок нагадав йому про павільйон королеви, от тільки тут не було тієї атмосфери ледь прихованої напруги і надміру бурхливої радості – зате було те абсурдно багате поєднання запахів (домінували аромат смаженого м’яса і сморід тваринних екскрементів), ті самі яскраво вбрані натовпи (хоча навіть найпишніші шати з наявних тут і поруч не лежали біля костюмів деяких денді, яких Джек зустрічав у павільйоні), те саме невпорядковане, але захопливе поєднання абсолютної нормальності з екстравагантною дивністю.

Він спинився біля намету, де чоловік продавав килими з витканими на них портретами королеви. Джек раптом згадав про маму Генка Скоффлера і всміхнувся. Генк був одним із хлопців, з якими вони з Річардом Слоутом тинялися Лос-Анджелесом. Вона кохалася в найекстравагантніших оздобах, які Джекові тільки довелося бачити. І, Господи, хіба б їй не сподобалися ці килими з портретом Лаури Делосіан, волосся якої зібрано нагору і переплетено в царську корону? Вони б зачепили її більше за оксамитові картини оленів Аляски чи керамічну діораму «Таємної Вечері», розташовану за баром у вітальні Скоффлерів…

Здавалося, обличчя, вплетене в килими, почало змінюватися, щойно Джек поглянув на нього. Обличчя королеви зникло, і тепер Джек бачив тільки мамине лице – повторюване знову, знову і знову – з її надто темними очима і надто білою шкірою.

Смуток за домівкою знову охопив Джека. Він хвилею пронісся крізь його свідомість, і хлопчик усім серцем поривався покликати її: «Мамо! Гей, мамо! Господи, що я тут роблю? Мамо!!!» – і з глибокою тугою і любов’ю питав себе, що вона зараз робить, цієї самої миті. Сидить біля вікна, курить, дивиться на океан, розгорнувши книжку? Дивиться телевізор? Пішла в кіно? Спить? Помирає?

«Померла? – устиг додати злий голос, перш ніж Джек спинив його. – Померла, Джеку? Уже померла?»

«Годі».

Він відчув, як сльози випікають очі.

– Чому сумний, хлопчику мій?

Він вражено підвів погляд і побачив, що продавець килимів дивиться на нього. Він був таким самим здорованем, як і продавець м’яса, і також мав татуювання, але усмішка його була сонячною і щирою. У ній не було жодної підступності, і в цьому полягала велика різниця.

– Нічого, – відповів Джек.

– Якщо це через «нічого» ти виглядаєш так, то, певно, тобі варто подумати про щось, синку.

– У мене був такий поганий вигляд, так? – запитав Джек, злегка всміхнувшись. Він уже забув і думати про те, як говорить – принаймні зараз – і, певно, саме тому продавець килимів не відчув у його мові нічого дивного чи неправильного.

– Хлопчику, ти виглядав так, ніби по цей бік Місяця в тебе лишився один-єдиний друг і ти щойно побачив, як Дикий Білий Вовк примчав з півночі і зжер його срібною ложкою.

Джек трохи всміхнувся. Продавець килимів відвернувся і витягнув щось із меншої вітрини праворуч від найбільшого килима – це був овальний предмет із короткою ручкою. Коли продавець повернув його, в ньому відбилося сонце – це було люстерко. Воно здалося Джекові маленьким і дешевим – ти можеш виграти таке, якщо зіб’єш всі три дерев’яні молочні пляшки в ярмарковій грі.

– Ось, малий, – сказав продавець килимів. – Сам поглянь і скажи, як я помиляюся.

Джек узяв дзеркальце, і побачене так вразило його, що серце на хвильку навіть забуло битися. У дзеркалі був він сам, однак схожий на мешканця Острова Задоволення з діснеєвської версії «Піноккіо»[122]122
  «Піноккіо» – другий повнометражний мультфільм Волта Діснея, що вийшов на екрани 1940 року. Екранізація твору Карло Коллоді. Фільм отримав дві премії «Оскар» (за найкращу пісню і найкращий оригінальний саундтрек).


[Закрыть], де надмір цигарок і гри в більярд перетворювали хлопчиків на віслюків. Його очі, зазвичай настільки круглі й блакитні, наскільки дозволяло його англосаксонське походження, стали карими і мигдалеподібними. Неохайне, сплутане волосся, що спадало йому на чоло, скидалося на гриву. Він підвів руку, щоб зачесати його назад, але торкнувся лише голої шкіри – у дзеркалі його пальці, здавалося, зникли у волоссі. Задоволений продавець засміявся. А найцікавішими були довгі віслючі вуха, що звисали нижче від лінії підборіддя. Коли Джек придивився, одне вухо смикнулося.

Раптом Джекові спало на думку: «У мене БУЛО таке!»

А понад усім цим: «У Дивовидді в мене було таке. У звичайному світі воно ставало… ставало…»

Йому було не більше чотирьох. У звичайному світі (він більше не називав його реальним, сам того не помічаючи) воно ставало цікавою великою скляною кулькою з рожевою серединкою. Одного дня, коли він грався з кулькою, вона покотилася вниз цементованою доріжкою і впала у каналізаційні ґрати, перш ніж він устиг упіймати її. Кулька зникла – назавжди, як думав він тоді, сидячи на бордюрі й плачучи, затуливши обличчя брудними руками. Та вона не зникла; ось, стара іграшка знайшлася, і виявилася вона не менш дивовижною, ніж коли йому було три чи чотири роки. Хлопчик задоволено всміхнувся. Тоді відображення змінилося, і Джек-Віслюк перетворився на Джека-Кота з мудрим і таємно задоволеним виразом обличчя. З віслючо-коричневих очі стали котячо-зеленими. Тепер там, звідки звисали похмурі віслючі вуха, весело стирчали задерикуваті маленькі вушка, вкриті сірим хутром.

– Краще, – сказав продавець. – Уже краще, синку. Приємно бачити щасливого хлопчика. Щасливий хлопчик – це здоровий хлопчик, а здоровий хлопчик завжди знайде свій шлях у світі. Так каже «Книга Доброго Господаря», а якщо й не каже, то достоту мала б. Я можу просто нашкрябати це в моєму примірнику, якщо, звісно, коли-небудь нашкребу достатньо грошенят від продажу мого краму, щоб колись розжитися на екземпляр. Хочеш скельце?

– Так! – вигукнув Джек. – Так, чудово! – Він поліз за паличками, забувши про економність. – Скільки?

Продавець насупився і швидко роззирнувся, щоб з’ясувати, чи за ними не стежать.

– Сховай це, синку. І глибоко поклади, саме так. Як світитимеш грошима – без нічого будеш, сину. Торбохватів є багато в ярмаркове свято.

– Що?

– Забудь. Безкоштовно. Бери. Половина з них розіб’ється у моєму фургоні, коли я тягнутиму їх назад до своєї крамниці в десятимісяці. Мамці приносять сюди своїх малюків, граються брязкальцями, але не купують їх.

– Що ж, принаймні ви не приховуєте правди, – відповів Джек.

Продавець трішки здивовано зиркнув на нього, а тоді вони обидва зайшлися сміхом.

– Щасливе паруб’я моторне на слова, – сказав продавець. – Приходь до мене, синку, як станеш більшим і хитрішим. Я візьму твою макітру і язик в похід на південь, там потроїмо усе, що нам доля принесе.

Джек гигикнув. Цей дядько був крутішим за реп-платівки «Шуґагілл Ґенґ»[123]123
  «Шуґагілл Ґенґ» («The Sugarhill Gang») – американський реп-гурт, чий перший альбом впровадив жанр хіп-хоп у масову культуру.


[Закрыть].

– Дякую, – сказав він, і величезна, неймовірна усмішка з’явилася на котячій морді в дзеркалі. – Дуже дякую!

– Богові подякуй за мене, – сказав продавець… і додав, ніби потім згадавши: – І пильнуй свою грошву!

Джек рушив далі, обережно ховаючи іграшкове люстерко в камзол, біля пляшки Спіді.

І раз на кілька хвилин він перевіряв, чи на місці його патички.

Йому спало на думку, що він зрозумів, хто такі торбохвати.

3

За два намети від рундука продавця килимів, схильного до віршування, на вигляд розбещений чолов’яга із пов’язкою на оці і сильним алкогольним перегаром намагався продати фермеру великого півня. Він казав фермеру, якщо той придбає півня і пустить його до курей, то весь наступний рік матиме тільки двожовткові яйця.

Джек, однак, зовсім не мав наміру роздивлятися півня чи прислухатися до вмовлянь продавця. Він приєднався до гурту дітей, що витріщалися на головну принаду одноокого – папугу у великій плетеній клітці. Птах із гладеньким темно-зеленим пір’ям кольору пивної пляшки «Гейнекен» був заввишки приблизно як найменші діти в гурті. Його очі світилися золотом… усі чотири ока. Подібно до поні, якого Джек бачив у стайні павільйону, папуга мав дві голови. Він схопився за жердину великими жовтими лапами і безтурботно дивився водночас у різні боки. Дві чубаті корони мало не торкалися одна одної.

Папуга говорив сам до себе, розважаючи тим дітей, – та, попри власну зачудованість, Джек помітив, що діти не виглядали ні приголомшеними, ні навіть просто здивованими, хоч вони і приділяли багато уваги папузі. Вони не скидалися на малюків, які дивляться свій перший фільм, прирісши до крісла з квадратними очима. Радше це були дітлахи, що отримували регулярну порцію мультиків у суботу зранку. Це було захоплення, так, але не зовсім нове. Та й кому дива набридають швидше, ніж наймолодшим?

– Баррррк! Наскільки високо вгорі? – запитала Східна Голова.

– Настільки ж, наскільки низько внизу, – відповіла Західна Голова, і діти загиготіли.

– Ґраааак! У чому полягає велика таємниця знаті? – запитала Східна Голова.

– Королю з короною все життя стояти, а простому чоловіку – ніч простояти, і то добре! – нахабно відповіла Західна Голова. Джек усміхнувся, і кілька старших дітей засміялися, але молодші виглядали збентежено.

– А що в буфеті у місіс Спретт? – знову поцікавилася Східна Голова.

– Те, що жоден чоловік не має бачити! – відповіла Західна Голова; і хоча Джек нічого не зрозумів, інші діти зайшлися шаленим реготом.

Папуга врочисто переставив лапи на жердині й лишив послід на соломі під нею.

– А що до смерті налякало вночі Алана Дестрі?

– Він побачив, як його дружина – ґрррроук! – вилазила з ванни.

Фермер ішов геть, а одноокий продавець і досі тримав півня. Він сердито повернувся до дітей.

– Забирайтеся звідси! Забирайтеся, а то як надаю вам по дупі!

Діти розбіглися, і Джек погнався з ними, кинувши останній вражений погляд через плече на чудернацького папугу.

4

В іншому наметі Джек віддав дві дерев’яні ланки за яблуко і ківш молока – найсолодшого, найсмачнішого молока з того, що він коли-небудь куштував. Джек подумав, що якби там, удома, було таке молоко, то всі «Нестле» і «Герші» збанкрутували б за тиждень.

Він саме допивав молоко, коли побачив родину Генрі, що повільно йшла в його напрямку. Він віддав ківш жінці в наметі, яка швидко вилила рештки у велике дерев’яне барило, що стояло за нею. Джек наддав ходи і, витираючи молочні вуса, з тривожною надією подумав, що ніхто з тих, хто пив із ковша до нього, не хворіє на проказу, герпес чи щось іще на кшталт того. Та він чомусь подумав, що таких жахливих речей тут не існує.