355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Мухтар Ауэзов » Шлях Абая » Текст книги (страница 7)
Шлях Абая
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 15:41

Текст книги "Шлях Абая"


Автор книги: Мухтар Ауэзов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 46 страниц)

Даркембай слухав Базарали схвильовано, всією душею розуміючи, про що шкодує Базарали. Жадоба справедливої помсти, яка накопичилася в його старому серці за довгі роки приниження й гніту, з особливою силою спалахнула в ньому. Він з насолодою слухав розповідь про відважних бунтарів, сміливих, непокірних бідняків росіян, і, киваючи сивою головою, вдоволено посміхався. Коли Базарали замовк, старий обернувся до нього:

– Я бачу, ти недарма згадав усе це сьогодні. Мабуть, ти хочеш підохотити самого себе. А знаєш, що я тобі скажу, доки ми тут утрьох? – І Даркембай глянув в очі Базарали своїми гострими сірими очима.– Пам’ятаєш, адже ж ми й раніше часто говорили про бідування народу, та говорили все по-дурному. Слова так і залишались словами. Одні з нас із сльозами й стогоном ішли на заслання, інші покірливо давали зв’язати собі руки й ноги. Відомо, яка непокірність у казахів! Погаласують – і все одно аркан залишиться на нашій шиї. Я хочу, щоб ти нарешті зрозумів це! Подумай про себе: заміряєшся ти дуже, а б’єш слабо – оця досада й зістаріла мене! І сьогодні знову те саме? Виходить, старому Даркембаю, що вже звалився від безсилля в постіль, тільки й лишається, що помирати без будь-якої надії на майбутнє? Ні, годі вже! Якщо хочеш діяти, то дій! Коли вже помирати, то помри, хоч раз махнувши мечем!

Базарали і Абилгази вдоволено перезирнулися. Слова Даркембая сподобались Базарали, і він навіть повторив їх:

– «Заміряєшся дуже, а б’єш слабо…» Що за слова! Влучно й гостро сказано! – вигукнув віп.

– Це не слова, а удар дрючком по самісінькій голові! І важкий удар! – захоплено вигукнув Абилгази і додав: – Що ж тут говорити, Базеке? Тепер треба тільки сідати на коней… Ну, щасливої нам дороги, хай здійсняться наші бажання!

І він рвучко схопився з місця, немов перемерзлий подорожній, що хоче швидше зігрітися в русі.

Абилгази був людиною, у якої слово не розходилося з ділом, а часом діло навіть випереджало слово. Про таких людей говорять: «Попереду – гнів, а за ним – розум». Він давно збагнув, що в поході, який задумав Базарали, його місце попереду: кому ж, як не Абилгази, вести в бій жигітів? І тепер, немовби показуючи, що настав час діяти, він підвівся перший.

Було вже за північ. Друзі швидко вдягліїся і вийшли з землянки. Даркембай допоміг їм сісти на коней і благословив на той шлях, про який казав Абилгази. Старий узяв притулені до низенької огорожі два чорних шокпари [20]20
  Шокпар – дрючок для кінного бою.


[Закрыть]
і підняв їх над головою.

– Я вже думав, що вони зотліють разом зі мною, що ніхто не махне ними… Візьміть їх, жигіти! Нехай ще раз злетять вони догори, нехай закляклий гнів мій впаде разом з ними на давніх ворогів!.. Ну, щасливої дороги, тигри мої! Вперед! – сказав він.

І він довго ще дивився вслід своїм друзям, які поскакали в степ.

Тим часом з боку Байгабила, з віддалених аулів жатаків, виїжджали й інші вершники. Посуваючись окремими групами по улоговинах, усі вони до світанку зібралися на осінньому кочовищі бокеншипського роду Акеспе. Їх було сорок п’ять сміливих жигітів, озброєних соїлами і шокпарами.

Зимова зоря повільно сходила над рівниною. Сніг, що йшов цілу ніч, вкрив землю товстим шаром і доходив коням до щіток. Абилгази вже пояснив тим, що зібралися, куди й чого вони їдуть, а тепер давав останні розпорядження:

– Всього вас сорок п’ять жигітів. П’ятеро – жатаки, люди з тутешніх аулів. Якщо, бог дасть, задум наш здійсниться, вам, п’ятьом, нема чого іти разом з нами до далекого Чингісу. Візьміть те, що вам дістанеться, і одразу ж повертайтеся сюди, до своїх аулів. Дайте кожній з ваших домівок свою частку і спокійно залишайтеся тут!

Потім Абилгази заговорив з жигитеками. Відділивши п’ятнадцять вершників, він пояснив їм, що вони мають робити:

– Ви в бійку не встрявайте. Ваше діло – тільки зайняти коней. Будете гнати табун через Ойкудик, через брали в передгір’я Малої Орди. Не оглядайтеся ні назад, ні на всі боки, женіть швидше! Доженемо вас після. За головного у вас буде Сержан. Чуєш, Сержан? Зрозуміли?

– Зрозуміли! Хай буде по-твоєму! – почулись швидкі відповіді.

Абилгази розсміявся:

– Оце відповідь! Я бачу, ви зараз готові до стрибка. Бадьорі, немов дикі звірі, що повалялися на білій пороші!

Потім Абилгази під’їхав до інших двадцяти п’яти жигітів. Під цими коні були міцніші, і самі вони, один в один, були молоді, дужі, рослі, як Абди і Аскар. Березові соїли, що їх тримали одні під пахвами, а дехто під ременем стремен, глухо стукались один об один. Цим жигітам Абилгази призначив інше діло:

– Ви вступите в бій. Не попадайтесь у полон. Це – перше. Помріть, але не давайтесь у руки ворогові! Якщо хтось попадеться, інші намагайтеся виручити його! Ворога ж бийте так, щоб ніхто не міг втекти і повідомити своїх про напад. Збивайте їх підряд! Це – друге. Вибивши ворога з сідла, не залишайте його коня: хапайте повід, ведіть за собою! Щоб жодного коня не залишилось у ворогів, інакше вони пошлють по допомогу! Це – третє, Нападаючи, тисніть на ворога всі натовпом, не розсипайтеся поодинці! Бийте ворогів з усієї сили, бийте так, щоб до ночі не отямились! І ще ось моє слово. Адже під вами куцохвості шкапи бідняків, а дорога наша сьогодні не кінчиться… Не раз нам доведеться кинути коней у сьомий піт. Тож, як тільки доб’ємося перелому в бою, швиденько міняйте своїх шкап на жеребців, ялових кобил, вибирайте коней найміцніших!

Потім він знову звернувся до першої групи:

– От іще що. Якщо бій буде вдалим і за нами не гнатимуться, бережіть зайняті табуни! Шлях довгий, а земля вкрита снігом. Не женіть коней як попало. В табунах буде і молодняк, і жеребні кобили – вони не витримають швидкого походу. Бережіть добро, яке піде вашим же братам!

Абилгази повернув коня до гір Шолпан і широкою риссю повів за собою обидва загони. Базарали поїхав поряд з ним.

За весь час Базарли не вимовив і слова. Досить було того, що він тут і що тепер їхав попереду всіх. З кожним із жигітів зокрема він говорив раніше, задовго до походу запалив полум’яними словами їхні серця, пробудившу них гнів і жадобу помсти.

Мета грізного походу бідняків наближалася. Швидкою риссю вершники перетяли урочище Жокен-кудиги, перевалили два-три пагорки під горою Шолпан і затрималися біля останнього пагорка, піджидаючи решту. Коли всі зібралися, Абилгази подав знак і вершники миттю злетіли за ним і за Базарали на вершину перевалу. Звідси відкрилась уся долина. Сила-силенна коней паслася на снігу, розтягнувшись від підніжжя пагорка в напрямку до гір Шолпан. Подекуди виднілися вершники, озброєні соїлами.

Абилгази різко патягнув повід і обернувся до жигітів. Його вмилений сірий кінь, роздувши ніздрі, бив копитами сніг, кружляючи на місці. Піднявши над головою чорний шокпар, подарований Даркембаєм, Абилгази вказав вершникам на долину.

– Жигіти, ми досягли мети! Он табун заклятого ворога нашого – Такежана. Вісімсот голів! Ми їх зараз займемо! Жодного стригуна не залишайте, жодної найледачішої конячини! Дивіться, он там такежанівські табунники. Чи ж вам боятися цих незграбних дурнів з хворостинами в руках? Збивайте їх із сідел, сідайте на їхніх коней, а своїм закиньте повід на шию і женіть разом з косяком! Ну, голото, вперед! Тримайтеся купи, рушимо на ворога суцільною хмарою! Хай буде вдалим похід бідняків. Вперед! Бий їх! Бий! – вигукнув він і вдарив канчуком свого сірого.

Жигіти ринули за ним. Звихрюючи пухкий сніг, загін лавиною покотив схилом пагорка. Тупіт, гикання, бойовий клич «кеу-кеу», свист, перестук соїлів злякали табуни, що мирно паслися. В косяках Такежана коні звикли до вільного життя на тихих, безлюдних пасовиськах. Напівдикі степовики, гарячі й непокірні, не дали й наблизитися: хропучи і форкаючи, вони понеслись щодуху до гір Шолпан, тільки гриви та хвости на скаку розвівалися. Грудки снігу, вирвавшись з-під тисяч копит, вкрили рівнину білим туманом, здавалось, раптом піднялася пурга. П’ятнадцять жигитеків і п’ятеро жатаків, виділені Абилгази для відгону табунів, ледве встигали за ними, гиканням і криками наводячи на коней ще більший жах.

Тим часом двадцять п’ять жигітів, щільним гуртом скачучи за Абилгази, ринули на табунників, які, побачивши нападаючих, теж намагались зібратися докупи. Десятків зо два їх уже рушили назустріч загонові Абилгази, галасуючи і розмахуючи соїлами.

Закутані поверх чапанів у товсті балахони з грубої вовни, в натягнутих на малахаї для захисту од вітру широких башликах, табунники здавалися казковими велетнями. І коні підходили їм: вгодовані ялові кобили, великі жеребці з хвилястими гривами аж до колін. Повільно виступаючи з самого ранку в охороні табунів, вони й разу не спітніли, мороз укрив памороззю їхню довгу шерсть, перетворив гриви на бурульки, і тепер вони схожі були на великих кошлатих чудовиськ.

Серед табунників був і Азимбай, який різко виділявся у своєму лисячому малахаї і в світло-жовтій дубленій овчині. Червоне обличчя його розпухло з холоду, повіки ще більш почервоніли.

Присутність Азимбая не була випадковою. Ще з того дня, коли Базарали пробував порозумітися з Такежаном, він був насторожі. Син зажерливого, підозріливого й хитрого Такежана виявився розумнішим, прозорливішим і за свого батька, і за всю рідню. «Якщо Базарали замислив мститися, він почне з того, що забере коней»,– вирішив Азимбай і вжив своїх заходів. Він приїхав на пасовисько, розставив табунників в охорону і залишився доглядати за ними.

Тільки-но загін Абилгази з’явився на вершині пагорка, Азимбай відразу зрозумів, що це значить. Він негайно поскакав по косяках, збираючи табунників.

– Це не подорожні, це вороги! Умріть, але не віддавайте коней! Бийтеся сміливо!.. Нападайте самі! – кричав він.

Але табуни вже помчали. Азимбаго вдалося затримати табунників, які, вдаючи, що намагаються наздогнати налякані косяки, рятувалися від нападаючих. Люто лаючись, він зібрав навколо себе чоловік з двадцятеро.

– Не в табунах зараз діло, нехай скачуть! Треба ворогів одбити! – кричав він і, вихопивши з рук підлітка-табунника соїл, повів своїх людей назустріч Абилгази.

Обидва гурти вершників, що стрімко мчали один на одного, зіткнулися на сніговій галявині біля заростів таволги. Базарали раніш за інших пізнав Азимбая і гукнув своїм жигітам:

– Он синок Такежана скаче назустріч! Зваліть спочатку його, а за табунників візьметеся потім.

Азимбай скакав посередині свого загону. З обох боків його охороняли два здоровенних жигіти на високих конях – рудому і вороному. Коли обидві групи збилися докупи, Базарали і Абилгази опинилися просто проти Азимбая. Його охоронці одночасно змахнули соїлами.

Майстерності битися соїлами на конях Базарали і його друг навчилися змалку. Вони легко відбили напад обох велетнів, під могутнім ударом Базарали соїл табунника на вороному коні переламався, наче очеретинка. Але не встиг Базарали обернутися, як Азимбай, скориставшись нагодою, підскочив до нього, хрипко викрикуючи:

– Не заспокоюсь, доки не порішу тебе!

Він щосили вдарив Базарали соїлом по голові і, тріумфуючи, вилаявся. Але в ту ж мить удар по потилиці приголомшив його: це Абилгази, впоравшись із своїм супротивником, пустив у діло чорний даркембаївський шокпар. Соїл випав з рук Азимбая. Випустивши повід, він усім тілом відкинувся на круп коня. Базарали, ще не очунявши від удару, врізався між ним і табунником, який намагався підтримати хазяйського сина. Міцно схопивши Азимбая залізною рукою за комір кожуха, Базарали потяг його з сідла і, щосили вдаривши другою рукою по обличчю, скинув з коня, якого відразу ж схопили за повід жигіти.

Чорнобородий парубійко на вороному коні, той, з рук якого Базарали вибив соїл, тепер, підібравши інший, знову налетів на Базарали. Це був той самий жигіт, що на покосі в Шуйгінсу ладен був вдарити косою по ногах Абди. Він люто розмахнувся, але Базарали щосили вдарив шокпаром по його коліну, не захищеному товстим кожухом. Чорнобородий зойкнув, соїл його ковзнув по плечу Базарали. Зігнувшись від болю, неначе переломившись надвоє, здоровенний жигіт звалився з свого жеребця. Базарали сам не сподівався, що сутичка з цим велетнем закінчиться так швидко і, незважаючи на біль у голові і плечі, мимоволі посміхнувся, оглянувшись на поваленого ворога. Величезний, закутаний до того ж у товстий кожух і балахон, він, намагаючись підвестися, борсався на снігу, неначе величезний беркут, підстрелений у крило.

Поряд бився Абилгази. Даркембай недарма довірив йому свій чорний шокпар: під ударами жигіта з коней злетіли ще три табунники.

Сили супротивників майже однакові: табунників було не набагато більше. Але досить було збити з коней Азимбая і двох старших табунників, як решта кинулася тікати, розсипавшись по долині. Абилгази наказав усім своїм жигітам пересісти на всіх коней, що залишилися без вершників. Білого коня Азимбая він віддав силачу жигітові Месу.

– Не давайте нікому втекти! Збивайте з коней усіх! Усіх залишайте пішими! Якщо хоч один залишиться на коні, він дасть знати в аули про напад! кричав Абилгази.

Він послав Меса з кількома жигітами за одною купкою втікачів, а сам з десятком інших рушив за рештою. Частина жигітів залишилась біля Базарали.

До полудня всі до одного табунники лишились без коней, частина їх лежала на снігу непритомними. Тим часом жигіти, що гнали табуни, вже перевалили через Шолпан, перетяли Ойкудик і дістались долини брали. Весь величезний табун з восьмисот коней пригнали сюди, це залишивши жодного стригуна. Тут їх наздогнали Базарали і Абилгази з своїм загоном і підкликали до себе п’ятьох жатаків.

– Беріть вашу частку і роздайте своїм,– сказали вони і виділили для сорока родин жатаків сорок дужих коней. Крім того, їм віддали ще двадцять відгульних кобилиць.

– Що буде далі, потім побачимо. Конем більше, конем менше – відповідати однаково! – сказав Базарали.– Своїми руками я все це зробив, своєю головою й відповідатиму. Нехай земляки мої, жатаки, нічого не бояться! Цих сорок коней залиште на тягло, у вас їх ніхто не шукатиме. Возитимете на них в місто сіно на продаж, купите харчів і одяг. А кобил зараз же заріжте на м’ясо! – закінчив він і відпустив жатаків, передавши привіт Даркембаю.

До ночі жигіти пригнали решту табуна в Шуйгінсу, пройшовши дуже близько повз сонний аул Такежана. Тієї ж ночі Базарали роздав коней біднякам жигитекам. Такежанівський табун був поділений між незаможними аулами, що розкинулися на широкому просторі урочищ Шуйгінсу, Азберген, Караул – до віддаленого Колденена біля Чингіських гір. Посилаючи коней, Базарали передавав кожному аулу суворий наказ: «Щоб вам і на думку не спадало тримати у себе хоч одного з цих коней для їзди й роботи! Їх можна використати тільки на м’ясо! Цієї ж ночі заріжте присланих коней. Розорив Такежана я сам, я – Базарали. Весь тягар відповідальності беру на себе. Нехай бідняки нічого не бояться і користуються тим, що нарешті попало в їхні руки!»

Початок зими завжди був найважчою порою для казахського аулу: молочний харч уже зменшився, а різати на м’ясо худоби ще не починали – вона могла ще напасти вагу. Худобу різали пізніше, коли наставала справжня зима. Тоді шкури і м’ясо посилали в місто і на виручені гроші купували чай, борошно, цукор. Восени ж навіть багаті аули різали тільки стару худобу, якій важко було зимувати. Про ці місяці казали: «Час, коли товстий стає тоншим, а тонкий і зовсім рветься».

В ці важкі дні, коли людям, які дожидалися початку зими, давалися взнаки нестатки, несподівана допомога Базарали, який прислав бідним аулам коней, врятувала їх від голоду. Наказ його був виконаний точно: в усіх аулах жигитеків-бідняків, на Шуйгінсу, Караулі, в горах Чингісу, різали присланих коней.

Величезний табун Такежана зник за одну ніч.

4

Звістка про зухвалий напад з швидкістю блискавки облетіла всі Тобикти. За кілька днів про це стало відомо далеким кереям і уакам, на заході – каракесекам, на сході – сибанам і найманам. Звістка сколихнула весь степ, немов удар землетрусу. Одні, хапаючись руками за комір на знак здивування, слухали з неприхованою тривогою, другі ж – із задоволенням, з радістю. Треті повторювали в панічному страху:

– Наші аули спіткало грізне нещастя, звалилося криваве лихо!

Пересудам не було краю:

– Такого ніколи не бувало! Ні за яких часів ніхто не відважувався на такий напад! Завжди бував розбрат і ворожнеча, але для такої пожежі потрібне невгасиме полум’я ненависті…

Справді, не тільки нинішньому поколінню Тобикти, але й старим людям не доводилося бути свідками такого розгрому. І раніше бували жорстокі напади. Всім відомі і «напад шорів», і «навала найманів», і «наскок Бури», які глибоко врізалися в пам’ять. Але то було давно. Та й за цих нападів табуни тільки забирали; ніхто не пам’ятає випадку, щоб коней геть цілком винищили, як це сталося тепер. Хоч яка сильна була ворожнеча, хоч яка велика була кривда, коней звичайно забирали тільки як заставу – до присуду або до обопільного порозуміння, повертаючи їх потім власникові.

Степова знать – аткамінери і старійшини – обурливо говорили:

– Ніхто, крім Базарали, не міг би зважитися на це. Видно, на каторзі навчився він дечого в розбійників та вбивць!

А в бідних юртах перешіптувались:

– Як тигр, на них плигнув… Нарешті побив як слід!

В очах багатьох простих, людей Базарали постав людиною, яка помстилася багатіям за кривди, образи і злидні.

Першим про напад довідався аул Такежана. Отямившись, Азимбай послав одного з табунників на зимовище під горою Шолпан з проханням прислати трьох коней. Підтримуваний у сідлі двома табунниками, він на світанку дістався батькового аулу. Голова його була перев’язана рушником, кров, що просочилася крізь пов’язку, запеклася на обличчі. Коли блідого й ослабленого Азимбая жигіти обережно знімали з коня біля юрти Такежана, на зойки й плач Каражан збіглися всі, хто був в аулі. Такежан, обнявши сина, голосно заридав. І він, і Каражан у люті кричали про помсту ворогам, про кривду, заподіяну не тільки кунанбаївцям, але й усьому родові Іргизбай. Аксакали і карасакали [21]21
  Аксакалиі карасакали – дослівно: білобороді і чорнобороді, тобто люди похилого і зрілого віку.


[Закрыть]
з гнівом підтримували їх.

– Краще б нам крізь землю провалитися, ніж терпіти таку образу!.. Помстіться, не щадіть розбійників! – кричали вони.

Того ж дня поскакали гінці в усі багаті аули, до всіх великих баїв, біїв, аткамінерів, старійшин усіх родів Тобикти. Базарали одразу ж почали взивати розбійником, грабіжником. Такежанові висловлювали співчуття.

Напад викликав гнів і обурення не тільки в близьких Іргизбаю родах Тобикти: всі багаті аули сусідніх племен – Уака, Сибана, Наймана, Керея, Бури, Каракесека – сприйняли звістку про розгром Такежана як особисту образу. Більше того, злоба і заздрість, які викликав до себе і до кунанбаївців владний і зажерливий Такежан, були забуті. Здавалося, перед усіма цими багатими аулами раптом став на весь зріст один спільний, однаково ненависний усім ворог.

Уже в наступні три-чотири дні звістка про нечуваний напад дійшла й до Семипалатинська. Міські торговці-казахи, управителі найближчих до міста волостей напосідали на начальство, підтримуючи прибулих із степу скаржників. Канцелярії селянського і повітового начальників були повні-повнісінькі волосних, перекладачів, торговців, які одностайно просили заступитися за кунанбаївців.

Повітовий начальник Казанцев одразу послав в аул управителя Чингіської волості «пошту з пером». Прибуття російського стражника з шаблею і посильного повітової канцелярії страшенно налякало Кунту.

Вони не дали йому й опам’ятатися:

– Сідай на коня, їдь з нами в місто! Повітовий кличе!

В аулі Кунту були Жиренше і Бейсембі, яких він запросив до себе, як тільки дізнався про напад. Вчинок Базарали збентежив усіх трьох. Вони не могли отямитися, не знаходили виходу. Найбільше лякало Кунту те, що йому, як охоронцеві порядку в волості, доведеться відповідати перед начальством.

Він запросив також Уразбая, Абрали і Байгулака, які ще вчора були його однодумцями. Чи ж не вони ще недавно підливали масла в огонь, підбурюючи Базарали? Кунту сподівався, що верховоди таких сильних родів, як Есполат, Сактогалак, Жуантаяк будуть все-таки на його боці. Вже сама поява їх в його аулі могла б значною мірою стримати розлючений натиск кунанбаївців.

Проте, за винятком двох-трьох аткамінерів, на боці Кунту не було жодного з тих багатих і впливових людей, які гострили зуби на кунанбаївців. На запрошення Кунту вони не відгукнулися. Виходить, кинули його самого. У вирішальний час воші, замість того щоб показати ікла, визнали за краще сховатись у кущі.

Правду кажучи, Уразбай, Абрали, Жиренше та й сам Кунту не чекали від Базарали такого вчинку.

– Хіба на таке страшне діло штовхали ми його? – обурювалися вони.– Базарали почав не боротьбу, а розбій! Що ж буде, якщо завтра він нацькує голоту на інших аткамінерів і почне різати всі їхні табуни й отари? Хоч з ким сталося б таке лихо, зветься воно – погром, злочинство. Кажуть: «Від лиходія сам святий тікає…»

Цього ж дня, ще до приїзду «пошти з пером», в аул Кунту прискакали двадцять чоловік з роду Іргизбай. Їх очолювали Ісхак і Майбасар. Вони розмовляли з Кунту грубо, поводилися визивно.

– Волосний – ти! За це злочинство ти відповідатимеш своєю головою, своїм майном! – погрожували воші.– Яке нам діло до голодранця Базарали? Він хижий вовк, що нишпорить один у полі. Але лігво його тут! За його діла ми стягнемо з тебе сповна!

Не знайшовши ні захисників, ні підтримки, не покладаючись на силу свого малочисельного роду Бокенші, Кунту одразу здався.

– Робіть, що знаєте! Ніхто не врятує мене від вас! – улесливо заговорив вій.– Я не буду покривати Базарали… Тільки не судіть разом з ним, відокремте мене від його кривавих злочинів!

Майбасар і Ісхак, маючи давню злобу на Кунту, не могли простити йому того, що замість Оспана волосним став він. І тепер вони погрожували йому:

– Не надійся вирватися з наших пазурів! Коли б волосним був не ти, хіба насмілився б Базарали повернутися!

І хіба наважився б він напасти на такий могутній аул, як аул Кунанбая, іцо боїться хіба що самого бога? Звичайно, він розраховував на твій захист!

Вони вимагали, щоб Кунту виїхав у місто і попросив відставки. Всім було відомо, що грізний Казанцев давно на боці кунанбаївців. «Пошта з пером» була тому ще одним доказом.

З товстого, здоровенного Кунту піт котився градом. Очі його неспокійно бігали, він пополотнів, на ньому лиця не було.

– Складу з себе посаду, печатку віддам у ваші руки, тільки помилуйте мою душу! – благав він кунанбаївців.

І поскакав у місто.

У розпалі цих подій на Такежана звалилася нова напасть. Цього разу причиною її були по люди, а стихія.

Короткий осінній день хилився до вечора, коли за далекими хвилястими гребенями Чингіських гір показалися густі чорні хмари. Підіймаючись усе вище важкими клубками, неначе розширяючись і спухаючи, зловісні хмари незабаром закрили весь південний край неба.

Раптом частина цих хмар відокремилася від загальної маси і загрозливо швидко понеслася в напрямку до урочищ Масакул та Шуйгінсу, де розташувалися юрти й череди Такежана. Хмари, клубочачись, неслися з упертою люттю, немовби переслідуючи когось. Небо все темнішало й темнішало. По степу різкими поривами віяв пронизливий холодний вітер. Немов розвідник, летів він попереду наступаючих хмар, вказуючи їм дорогу. Пориви його ставали дедалі міцніші, частіші – й ось нарешті почався безперервний ураганний вітер, з кожною хвилиною все холодніший і холодніший.

Тим часом уся худоба вже збилася в аулі, шукаючи захисту за очеретяними огорожами, поставленими між юртами. Присмерк швидко перейшов у нічну темряву. Людське око вже не розрізняло того, що коїлося на небі. В цілковитій темряві несамовито бурхала хуртовина. Розпачливою тугою стогнав густий чагарник, із свистом хилилися стеблини чию. Здавалося, весь світ перетворився на виючий потік пекельних звуків, які все забирали з собою. Тривожний шум стояв і над самим аулом: налякана хуртовиною худоба бекала й мекала, збуджено й нестямно гавкали собаки, іржали коні.

Такежан і Азимбай, збагнувши небезпеку, давно вже шугали по аулу, одягшись якомога тепліше.

– Бережіть худобу! Глядіть, щоб не погнав її вітер! – кричали вони то тут, то там.

– Пильнуйте за огорожами! Виходьте всі на вулицю! Біжіть до худоби!

– А головне, підпирайте огорожі, бо не втримаємо худобу!

Розігнавши по отарах і чередах не тільки чоловіків та жінок, а навіть дітей, Такежан скакав по аулу з краю в край, безперервно наказуючи:

– Більше галасу! Нехай худоба почуває, що її вартують! Подавайте голос вівцям, кричіть: «Шайт, шайт!» Загоньте кіз!.. Голосніше кричіть на всю пельку, щоб вовки не налетіли!

Пастухи, доярки, грубники, наймички, щулячись від дикого вітру у своїх лахміттях, забувши про себе, оберігали байську худобу. Рятувати добро Такежана вийшли всі люди аулу, за винятком сім’ї старої Ійс. Такежан кинувся до цієї ветхої халупи.

Іса цілий день пас на морозі овець і надвечір звалився. Тепер він лежав у своїй дірявій юрті, його морозило, йому зуб на зуб не попадав, він ніяк не міг зігрітися. Рвучкий вітер наскрізь продував чорну халупу; здавалось, усе в ній, здригаючись від жаху, стислося в клубок. Дружина їси, пригорнувши до себе обох малят, прикривала їх пеленою. Стара Ійс, зібравши весь одяг і вкривши ним сина, намагалась зігріти його ковтком гарячої води і проклинала баїв:

– В усьому їхні вівці винні!.. Бодай би вони загинули, як їхні коні! Не вмирати ж тобі через його худобу! Ковтни хоч гарячого!

Знадвору почувся грізний голос Такежана:

– А чому з цієї юрти люди не виходять?! Що тут, усі померли? Де Іса?

Стара підбігла до дверей.

– Іса занедужав, замерз! Цілісінький день з вівцями був.

– Нехай виходить швидше! Худоба в небезпеці! Нічого тут валятися, коли лихо наспіло!

Ійс розпачливо гукнула:

– Я вийду за нього! Він не може, лежить!

І, не слухаючись сина, який намагався її спинити, вона вискочила з юрти.

Іса спробував підвестись, але страшна втома сковувала його. Малята в страху притулялися до нього. Старший, Асан, злякано заговорив:

– Тату, глянь, як тремтить юрта! Її не знесе бураном? Що з нами буде, якщо її звалить!

Справді, всі ветхі зав’язки юрти загрозливо тріщали, повстина раз у раз лопотіла по кістяку. Здавалось, ця жалюгідна халупа полохливо здригається під страшним натиском і тужливо кличе на допомогу. Іса й сам подумав – чи витримає юрта, але поспішив заспокоїти сина:

– Засни, рідний, юрта у нас міцна. Спи спокійно! – І, притиснувши до себе Асана, Іса несподівано для себе провалився в глибокий сон.

Його розбудив тривожний голос матері:

– Ой-бай, світе мій Іса! Зірвало загорожу, овець погнало бураном у степ… Азимбай там скаженіє, шукає тебе, нахваляється… Що робити, рідний мій?

Іса швидко сів і відчув, що сон підкріпив його. Він рішуче підвівся:

– Ну, я піду, а ти ляж тут! Дивись, уся задубла! Лежи й грійся!

І, схопивши чорний шокпар, він вибіг надвір і тут же наткнувся на Азимбая і Такежана.

– Як ти, собако, смієш валятися дома, коли мої вівці гинуть? – закричав Такежан.

– Через них я звалився, цілий день був з ними,– пробував пояснити Іса.

– Ще й виправдуєтеся, негідник! – обурився Азимбай і з лайкою кинувся на жигіта.– Побити тебе мало!

І він ударив Ісу по плечу товстою палицею. Той, миттю обернувшись, схопився за палицю і щосили потяг до себе. Голова Азимбая близько нахилилася до пього. Над широкою чорною бородою, немов з чорної безодні злості, скривилось бліде, спотворене злобою обличчя з вишкіреними хижими зубами, що зловісно виблискували у темряві. Біла пов’язка на лобі закривала рану, яку дістав Азимбай у сутичці з Абилгази; здавалось, саме вона й була джерелом шаленої люті, що стрясала молодого хазяїна. Всім своїм виглядом він нагадував хижого звіра, який виповз з ніжного морожу, щоб терзати беззахисних людей.

Мимоволі відсахнувшись від страшного обличчя Азимбая, але не зводячи з нього очей, Іса міцно тримав палицю.

Такежан спинив сина, який намагався вирвати палицю, і квапливо сказав пастухові:

– Бураном погнало багато овець… Біжи за ними! Дожени, зупини!.. Загинуть вівці…

Іса відштовхнув Азимбая і побіг. На ньому був тільки старий, подраний чапан та стоптані, діряві чоботи. Уже з перших кроків він відчув п’ятами вологу і холод, але думка про це вже не могла його спинити. Овець, які зараз гинули, було так шкода, що це примусило його бігти щодуху.

Він пробіг повз загони, де люди, оточивши отару овець, лементуючи, відтісняли їх до юрт. Іса на бігу спитав, що трапилося. Ніхто не знав, скільки овець загнало бураном: середню огорожу раптом зірвало і частина овець зникла.

Іса теж побіг за вітром, щоразу голосно гукаючи: крик міг спинити овець, а, крім того, відігнати вовків, коли ті почують худобу.

Тільки тепер він помітив, що ллє великий холодний дощ, змішаний із снігом. Обличчя, шия і руки їси відчували гострі удари крижинок, неначе сотні голок впивалися в тіло. Як же було це терпіти вівцям? Нахиливши низько голову і підставляючи ураганові тільки спину, вони намагаються сховатись одна за одну і біжать наввипередки швидкою нестримною лавиною.

Нарешті, захекавшись і від швидкого бігу, і від безперервних криків, Іса все-таки наздогнав овець. Заспокоюючи їх окриком «шайт, шайт!», Іса спробував пробратися всередину, але вівці, притискуючись на бігу одна до одної, не давали йому проходу. Затримуючи шокпаром крайніх овець, Іса нарешті випередив гурт і, вперше повернувшись проти вітру, тільки тепер відчув усю силу урагану. Міцні крижані потоки повітря одвернули комір його чапана, обпекли холодом груди. Не можна було підняти обличчя, не можна було зітхнути. Відкотивши комір і нагнувши голову, ледве тримаючись на ногах, Іса заступив дорогу вівцям, заспокоюючи їх голосом, спиняючи шокпаром і руками. Злякана отара затрималась. Тут було з п’ятдесят овець.

Але в ту саму мить, коли Іса вже вирішив був, що вівці врятовані, з снігової запони вискочила якась темна маса, і вся отара знову злякано кинулася врозтіч. Іса почув клацання зубів, важке дихання і з жахом зрозумів, що це була зграя вовків. Вівці бігли, відчайдушно мекаючи, неначе благаючи в Іси захисту. Нехай це отара лиходія Азимбая, нехай ці вівці байські, але хіба ж вони винні? Як можна віддати їх на поталу хижакам? Іса з дитинства звик до цих мирних, лагідних тварин, і серце його зараз зайшлося. Несподівано для себе, в пориві нерозважної відваги, він з грізним криком кинувся на вовків. Беззбройна, самотня людина стала проти чотирьох дужих звірів.

Навіть не глянувши на нього і наче не почувши його окрику, вовки пробігли повз нього і кинулися на овець. Не встиг він оглянутись, як біла стара вовчиця швидко звалила велику вівцю, решта кинулася до інших.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю