Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 46 страниц)
Цієї осені аул Такежана, старшого брата Абая, як завжди, розташувався на далекому урочищі Кашама.
Одна половина тобиктинських земель являє собою весняні пасовиська, жайляу, а друга – осінні, кузеу. Найкращі, найвіддаленіші пасовища належать родові Іргиз-бай, в тому числі й аулам кунанбаївців. Серед них аул Такежана – господаря пожадливого, що не пропускає й найменшої вигоди,– посідає найродючіші угіддя. Осіннім кочовищем його численних табунів є урочище Кашама, що межує з земляками племені Уак.
І зараз аул Такежана став тут, на березі невеликого озера. Юрти не були вільно розкидані по луках, як їх ставлять влітку,– їх позсували майже впритул одну до одної і з’єднали тином із переплетених стеблин чию, що утворював нічну кошару для овець. Велика тепла юрта Такежана стояла край аулу, біля самого берега, за нею тягнувся ланцюжок із восьми благеньких юрт його «сусідів» – пастухів і наймитів аулу.
Біля озера і коло аулу не було видно ні коней, ні овець, ні верблюдів. Весь корм тут був уже знищений, і численні табуни та череди Такежана тепер паслися далеко від стоянки, в густих заростях чагарника, в улоговинах із соковитою травою. Багатий аул, не звертаючи уваги на холод, усе ще не відкочовував з осіннього пасовища, чекаючи, доки худоба поїсть весь підніжний корм у найдальших закутках. Біля юрт не було видно навіть собак: вони розбрелися по степу, полюючи за польовими мишами.
До цього похмурого аулу непривітного холодного дня під’їхали три вершники – Абай, Єрбол і Дармен. Привела їх сюди не дуже приємна справа. Злізаючи з коня, Абай хмурився, неначе показуючи, що приїзд його вимушений.
В юрті їх зустріли Такежан, його дружина Каражан і син Азимбай. Хлопець виглядав уже дорослим, рожеве повне обличчя його обросло, густою бородою. Гості, входячи, холодно привіталися з господарями.
Такежан заговорив з братом про інші аули, розпитуючи, чи все спокійно, чи нема якихось чвар, суперечок, сутичок. Каражан і Азимбай похмуро мовчали, жестами наказуючи слугам подати кумис, поставити чай, варити м’ясо.
Господарі аулу добре знали, що вже коли Абай приїхав, то їх чекає якась неприємність. Вони не забували про те, що Абай давно осуджує їхню сім’ю, що він завжди неприязно приглядається до життя їхнього аулу.
І Такежан, і його дружина були тепло і багато вдягнені, юрта дбайливо утеплена, всі стіни зсередини затягнуті товстою узорчатою повстиною і килимами. Яскравий вогонь жовтого кия палав у вогнищі, але Абай помітив, що в казан поклали в’ялене м’ясо. Добре розуміючи настрій Каражан, яка не вважала за потрібне послати в отару по барана, Абай посміхнувся і відразу ж почав ділову розмову.
Приїхав він сюди поговорити про дві делікатні справи.
Одна з них – викрадення коней, що належать родові Бура, який живе в Семейтау. Два тижні тому тобиктинські конокради вкрали у них косяк ялових кобил. У цьому підозрюють Серікбая. А Серікбай, як відомо, один з людей Такежана. Через те потерпілі просили Абая вплинути на Такежана, щоб той примусив Серікбая повернути коней.
Хоч Абай говорив про це дуже ввічливо і м’яко, не нападаючи і не викриваючи, проте для всіх було ясно, що слова ці звучать важким звинуваченням. Він наче говорив: «Є несосвітенний злодій, знавіснілий грабіжник,-який украв у чесних людей їхнє добро. Він ховається за твоєю спиною. Інакше кажучи, ти переховуєш злодія і несеш відповідальність за його діла. Значить, ти й приведи його до порядку або відповідай за переховування».
Коли б з таким дорученням до Такежана прийшов хтось інший з казахів, а не Абай, то хоч би як обережно було це сказано, Такежан тільки розкричався б. Але зараз, виверткий і хитрий, він і взнаки не дав, що в ньому закипіла лють. Трохи помовчавши, він нарешті заговорив з насмішкою:
– Хтось із тобиктинців украв коней. Отже, тобиктинці – злодії. Виходить, глава тобиктинських аулів, аул хаджі Кунанбая,– аул злодіїв. А старший за віком у цьому аулі, Такежан, виходить, і є головний злодій… І якщо почали шукати вкрадену кимось худобу, ведуть слідство, виходить, насамперед треба взятися за Такежана! Ну, а ти, совість нашого роду, звичайно, і радий почати слідство з мене…– Він зле розсміявся.
Абай спокійно глянув ца нього.
– Якщо ти здатний думати, Такежан, зваж: чи можу я відділити свою совість від твоєї? Якщо ти вчиниш щось ганебне, хіба не буде мені соромно? Коли ж ви облишите підозрівати мене в тому, що мені приємно соромити тебе? – І він кинув холодний погляд на Каражан і Азимбая.
Азимбай все стругав ножем товсту палицю і, зневажливо скрививши губи, єхидно посміхнувся. На його обличчі з обвислими щоками, з припухлими червоними віями можна було прочитати: «Плював я на тебе і на твою совість».
Такежан знову заговорив:
– Гаразд, Абай, не варт нам залазити один одному в душу. Ти кажеш про Серікбая. Здається, вже понад півроку цієї собаки в нашому аулі й не видно. Я не знаю жодної людини, яка сказала б, де він зараз тиняється. Розправляйся з ним, як хочеш, твоя воля, я заступатися не буду. Піймай його – і тоді хоч підсмаж на вогні і з’їж! От все, що я можу сказати.
Виїжджаючи до Такежана, Абай і сам знав, що від нього багато не доб’єшся, бо скарга на Серікбая не підтверджувалася ні доказами, ні свідками. Відповідь примусила його відкласти розпитування про украдену худобу. Такежан дав зрозуміти, що, коли Серікбая піймають, захищати його він не буде. На сьогодні було досить і цього.
Після кумису і чаю Абай заговорив про іншу справу. Вона стосувалася суперечки, що виникла між Такежаном и жигитеками з приводу сінокосу на Шуйгіису й Азбергені.
Похмуро вислухавши Абая, Такежан спитав про те, що найбільше його непокоїло:
– Хто це говорить? Люди з семи наших аулів? Знову, мабуть, нацьковує їх Базарали? Коли у нього в голові не гніздяться чорні заміри, то й харч йому не на користь!
– А що ж, коли й Базарали? Вони найближча його рідня, їхня земля – його земля,– заперечив Абай.– По-твоєму, якщо він зажадає відшкодувати йому збитки, це теж чорний замір?
– Які він має збитки? Я користуюсь їхньою землею, але ж я і відшкодовую.
– Хіба це відшкодування? І хіба вони з своєї волі поступаються тобі землею? Ти завжди відбираєш її силоміць, а сплачуєш копійки… Ні для кого не таємниця, що ти витворяєш щоосені.
– Краще б ти прислав самого Базарали з такими словами! Чи ж личить тобі бути суддею в цій справі? Кажуть, що Базарали не встиг повернутися, як одразу ж почав вихвалятися, що розправиться з нами, покаже себе… До мене все доходить! Я бачу, як він піднімає голову і нацьковує інших!
– По-твоєму, якщо той, кого душать, кричить, то він і винен в цьому, так, чи що? Насильничаєш ти, а дорікаєш тому, хто скаржиться на насильство?
– Базарали хоче зовсім не того, щоб ти був його заступником, Абай! Колись згадаєш мої слова… Не думай, що я не знаю, про що говорить народ. Гляди, потім сам пожалкуєш.
– Ти, мабуть, вважаєш, що мало ще насолив йому?
– А ти, я бачу, береш його собі в друзі? Знайшов кого – голодранця… Правда, ти жодного разу не відчув його зубів і кігтів, хоч ти теж із ненависних йому кунанбаївців. А у мене він і м’ясо прогриз, і до кісток добрався!
– Я не бачив жодного чесного казаха, якого б скривдив Базарали! А ось ти і в’язав, і засилав, і примушував блукати по світу багатьох… А багатьох і зовсім занапастив. І все-таки не перестаєш твердити, що натерпівся від Базарали! Твердиш, як знахар своє заклинання!
Брати скоромовкою кидали один одному ці різкі слова і нарешті змовкли, насупившись, поглядаючи один на одного. Азимбай, який при кожній гнівній відповіді Абая повертав до нього похмуре обличчя, тепер втрутився:
– Виявляється, одна тільки людина у всьому Тобикти нічого й не чула про брудні справи Базарали, який сіє розбрат. Це наш Абай-ага! Зате в нього тільки й мови, що про добро та про мораль!.. Якщо ці слова означають розпусту і зневажання честі роду, нехай згине така «мораль»!
Непокірний і жорстокий Азимбай з роками ставав дедалі зубатішим, упертим і норовливим. Звідусіль доходила до Абая думка народу: «Він перевершив самого Такежана, крута вдача у такежанівського синка». Доходили до Абая чутки і про те, що Азимбай вилаяв поважних стариків, які вимагали відшкодувати збитки, а деяких скаржників вигнав з юрти канчуком. Слова, що зірвалися в нього зараз, виявили потаємні думки кунанбаївців про Базарали, якими ті рідко ділилися з Абаєм: Азимбай натякав на зв’язок Базарали з Нурганим, усе ще не забутий сім’єю Такежана. Згадки про це жили в їхніх серцях, як невідтала мерзла земля. Вустами черствого, тупого і злобливого юнака була виявлена їхня ненависть, образа за знеславлену честь роду.
Слова Азимбая викликали в Абая глибоке презирство до нього: видно, син добре засвоїв уроки батьків, він навіть перевершив старших. Різко підвівшись на подушці, Абай обурено крикнув:
– Замовкни! Ти зважився на таку мерзоту, на яку не насмілювався і твій батько! Мораль не загине, а нехай загине той, хто бореться проти неї! Чи йшов ти коли-небудь шляхом добра? Коли ти встиг втомитися від нього? З дитинства ти бачиш тільки знущання дужого над слабшим, нестримну пожадливість, злочини, мерзоту! А тепер, коли язик твій навчився говорити слова, він говорить тільки брудні слова! Та й де ти бачив доброчесність? Тут, біля вогнища Такежана, в казані Каражан, чи в отій скрині, що там стоїть? Добро полягає в тому, що людина мусить бути не тільки сином батька, але й сином народу. Мораль потребує, щоб він був справедливий, співчутливий, чесний, щирий серцем. Чи чув ти коли-небудь про це? Ні, не добро нехай згниє, а нехай пропадом пропадуть мерзенні невігласи й егоїсти, подібні до тебе, у яких все нутро повне безчестя і користі!..
Азимбай, не дочекавшись, коли Абай закінчить говорити, зневажливо скривив губи і, труснувши полами чапана, вийшов з юрти.
Такежан цілком поділяв почуття свого сина. Проте не продовжував початої сином розмови і повернувся до справи. Відповідь його була коротка.
– Цього року діло вже зроблено, сіно я скосив,– сказав він.– Не такий уже я винний, щоб запобігати перед жигитеками і віддавати їм скошене сіно. Про майбутню осінь поговоримо згодом. А сіна я, звичайно, не віддам. І якщо жигитеки здумають звезти його до себе, нехай знають: повертаючись на зимовище, я зупинюся біля їхніх аулів і рушу з місця тільки тоді, коли моя худоба пожере все сіно, яке вони від мене вивезуть!
Абаєві стало душно в цій юрті. Захотілося вийти на свіже повітря.
Холодне сіре небо нависло над аулом. Усе довкола виглядало особливо непривітно. Абай помітив, що діти, які бігали між юртами, всі босі; їхні брудні голі ніжки почервоніли від холоду. Ховаючись од вітру за тином кошари, вони стиха розмовляли, гралися біля складених в’юків. З одної юрти був знятий великий шмат повстини, молода жінка схилила наданим обвітрене, потріскане обличчя і латала дірки. Крізь оголений кістяк юрти видно було злидарське начиння. Дряхла старенька, прикривши смугастим мішком спину і надівши на голову подертий малахай, і все-таки тремтячи від пронизливого холодного вітру, збовтувала малму – закваску з кислого молока для дублення шкіри.
Дивлячись на цю злиденну халупу, Абай подумав: «Чи можуть люди жити гірше, ніж тут? Які злидні! Іде зима з лютим холодом, а тут напівголі люди в лахмітті, без притулку…»
Жінки, що зашивала продірявлену кошму, Абай не знав. Обличчя її вражало хворобливою худорбою, крізь бліду шкіру просвічували сині жилки, сухий кашель раз у раз стрясав її плечі. Почувши кроки, вона обернулася, засоромилася, на щоках її спалахнув нездоровий рум’янець. Абай привітався з нею. На його голос обернулась стара, що збивала малму.
Тільки тепер Абай впізнав сім’ю.
– Ой-бай, хіба це твоя юрта, Ійс? А я не знав, чия це халупа.
Зайшовши у юрту, він побачив, що поли ветхого, подертого кожушка старої були напнуті і під ними сиділи, рятуючись од вітру, двоє змерзлих малят. У великих чорних очах, піднятих на Абая, змішувались переляк, збентежене благання і звичний сум. Побачивши стороннього, діти ще тісніше притислися до бабусі – худенькі, жалюгідні і безпорадні, як пташенята. Серце Абая похололо. Страшне видіння злиднів, що втілилося в цих безневинних страдниках, вразило його. Він не чув ні привітань, ні скарг старої.
– Дорогий мій Абай, і собакам у байській юрті краще живеться, ніж нам,– тужила вона.– Мучимося всі ці роки. І невістка хвора…
– А де ж Іса? – згадав Абай.– Мені розповіли, як мужньо тримав він себе на покосі. Радів і я за тебе: хорошою, чесною людиною ти зростила сина!
– Як би не доконала його ця чесність! Азимбай пробачати не любить. Щоб покарати, погнав його пастухом у дальні отари, а в нього й теплого одягу немає…
Абай, не відриваючи погляду від дітей, погладив їхні патлаті голівки і спитав, як їх звуть. Вони відповіли хрипкими, простудженими голосками. Ім’я старшого, п’ятирічного, було Асан, а меншого, якому йшов четвертий рік,– Усен.
Ійс усе перелічувала свої нещастя. Невістка зовсім розхворілась, Іса повертається тільки на ніч, добувати паливо нікому. От стара Ійс і гріє власним тілом онуків.
– Так і сиджу, як стара квочка, прикриваючи крилами бідолашних курчат,– закінчила вона.
З важким серцем вийшов Абай з цієї юрти. Недалеко від неї стояла інша, вкрита товстою повстиною,– така само багата, як такежанівська, але менша розміром. Це була Молода юрта Азимбая. Біля неї сивобородий пастух ставив на коліна верблюда, нав’юченого мішками кия. Каражан роздратовано наказувала пастухові:
– Гляди, не роздавай кий кому попало! Поділи між Великою і Молодою юртами. А то, як побачать паливо, так і почнуть канючити: то на раз витопити, то на два…– І Каражан обернулася до людей, що саме підійшли: – Забирайтеся геть! Ідіть додому! А ти ще куди припленталась? Геть звідси! – зашипіла вона на дружину табунника й одігнала геть обшарпаних дітей.
Вона наказала дати півмішка кия тільки рябій бабусі, яка боязко підійшла останньою.
Абай здалека спостерігав усе це. Коли, сказавши старій: «Ну, й вистачить з тебе цього»,– Каражан пішла до своєї юрти, він наздогнав її і рішуче зажадав, щоб повний мішок кия відправити старій Ійс. Каражан не наважилась заперечувати. Потім він пішов поряд з невісткою.
– Оце-то Каражан! – сказав він насмішливо.– Хай я осліпну, якщо бачив десь байбише [17]17
Байбише – головна господарка. Звичайно так називали дружину бая.
[Закрыть], яка була б така щедра для своїх робітників! Невже тобі не шкода – цілих півмішка кия віддала!
Каражан, мружачись, глянула на Абая.
– Шановний мій дівере, а я не бачила людини, цікавішої за тебе. Видно, ти скрізь звик сунути свого носа! – сказала вона, відчиняючи Абаю двері в юрту.
Злидні навколо багатої юрти породили у Абая несподівану думку. Він швидко пройшов до гостьового місця і, сідаючи на кошму, попросив у Дармена олівця, паперу і тут-таки схилився над аркушиком.
Крізь розчинені двері зазирнули четверо тремтячих, закутаних у лахміття дітей з посинілими від холоду обличчями. Вони не наважувалися підійти до яскраво палаючого вогнища і тільки жадібно милувалися здаля його вогнем.
– Забирайтесь геть, обідранці! – гукнула Каражан.
Вони віджахнулися від дверей, а до юрти сміливо зайшов маленький, смаглявий, в’юнкий Шопиш, старший онук Такежана, син Азимбая. Це він привів до Великої юрти своїх ровесників. М’ясо в казані вже зварилося, і Каражан, витягши кістку з шматком м’яса, поклала її в яскраво розмальовану піалу і простягла онукові. Давши йому в руки ножик, вона пошепки напучувала його:
– Сядь тут, їж дома. Вийдеш надвір – ці злидні виманять у тебе м’ясо. Не дадуть спокійно поїсти, приставати почнуть, щоб їм страва отрутою стала… Не виходь, їж біля мене!
Шопиш неспокійно оглядався на двері. За м’ясо він ще не брався, але було ясно, що йому не вирватися з чіпких рук бабусі. Абай з насмішкою в очах переводив погляд з хлопця на Каражан, з неї на Такежана і потім знову нахилявся над папером, де один за одним уже виникали рядки віршів. Єрбол і Дармен, сидячи за спиною Абая, півголосом розмовляли між собою. Єрбол знав, що коли після такої бурхливої сутички, яка сталася нещодавно, Абай починає писати вірші, він сповнить їх жалом дошкульного глуму. І він шепнув Дарменові:
– Дивись, юначе, Абай взявся за вірші… Як по-твоєму, кого зараз вжалить його насмішка?
Під час розмови братів Дармен весь час думав про Базарали, який викликав у ньому найщирішу повагу. Через те він відповів:
– Мені здається, Абай-ага пише про скаргу жигитеків…
Єрбол, проте, думав інше:
– Ні, наскільки я знаю Абая, він зараз натикає на списа скупість Каражан, яка пошкодувала барана і варить в’ялене м’ясо… Я б дуже хотів, щоб він писав про це: вигляд цього похмурого казана наганяє на мене тугу!
Дармен неголосно розсміявся.
– Ну, навряд чи варто вірші Абая-ага звертати на казанок Каражан заради того, щоб у нас не смоктало під грудьми! Невже ми не впораємося з цією скнарою самі?
Єрбол теж не стримав сміху. Абай, закінчивши писати, обернувся до молоді і покликав:
– Такежан, Каражан, послухайте й ви вірш!
Ті занепокоєно підвели голови. Абай почав читати:
Йдуть жовтень, листопад – осіння вже пора…
Холодним скоро віяти вітрам…
«В кочовище спішиш – траву потравиш»,—
Загаявсь бай, а в путь давно пора.
Усі слухачі відразу зрозуміли, про чий аул говорилося у вірші. Єрбол і Дармен схвально закивали.
– Тож-бо воно й є! – шепнув Єрбол Дарменові.– Що я тобі казав, юначе? Стривай: буде й про казанок…
Далі вірші описували становище чабана в аулі Такежана, сусідів, які мерзнуть без палива. Не було забуто й півмішка кия. Увійшли в вірші і розрахунки скнари господаря, що думав відкараскатися від Єрбола залежалим м’ясом старого барана.
Дошкульні, картаючі слова попадали просто в ціль. Слухачі пізнавали і полохливих голодранців, що заглянули через поріг, і Шопиіиа зі шматком м’яса, і Каражан, яка навчає його їсти свій шматок крадькома. Нещадно правдиво було передано у віршах зневагу Каражан до дітей бідняків, її злобне сичання на них:
Ждуть подаяння діти бідняків,
Та негостинно байський дім їх стрів,
Юрмляться біля юрти недалечко,
Де теплий вітер землю вже нагрів.
А мати все любується синком.
Хай жадібним, як ти, він буде псом.
Ласкай його – погано ж їсть при дітях,
Які кришки вишукують кругом.
Вірші били Каражан наче канчуком. У них говорилося також про непримиренну боротьбу між багатим і бідним – навіть діти поділені на два табори…
Абай скінчив читати, і тільки тоді до Такежана і його дружини повернувся дар слова.
– Ти що ж, приїхав сюди, щоб ганьбити нас? – почав Такежан.
– Ганьбити? Знеславити, осоромити нас – ось яка в нього мета! – скипіла Каражан.– Старшого брата й невістку собаками обізвав!
Абай, сміючись, передав вірш Дарменові. Той склав аркушика і сховав у кишеню. Такежан, наче прийшовши до пам’яті, раптом накинувся на юнака:
– Навіщо ховаєш вірш? Бач, який спритний! Хто навчив вас їсти в моєму домі частування і перекидати ногою полумиски? Дай-но сюди, порву і кину у вогонь! – Він простяг руку до Дармена.
Абай і Єрбол заходились сміхом. Дармен зовсім не збирався віддавати вірш, навпаки, він ще глибше ховав папірця в кишеню. Такежан почервонів і обернувся до Абая:
– Знищ вірша! Знищиш чи ні? Тоді забирайся геть звідси! – кричав він, люто дивлячись на Абая.
– Дорогий мій, я ж не про тебе писав! – відповів той, весело сміючись.– Хіба ти заборониш мені пожартувати з Каражан, моєї невістки? Чи не хочеш ти бути для моїх віршів суддею грізнішим, ніж сам ангел смерті Азраїл? А може, твоя дружина, як той ходжа, перетвориться на невірного гяура, коли її вилають?
Абай відмагався жартома, але Каражан заплакала від обурення:
– Слова, які не насмілився б сказати найлютіший ворог, ти називаєш жартом? «Вся ваша сім’я – ворог мій!» – ось що говориш ти цим віршем! Порви папір! Зараз же!
Такежан теж вимагав цього.
Під час цієї суперечки Єрбол взяв у Дармена вірш і перечитував його, весело посміхаючись. Побачивши, що брати можуть серйозно посваритися, він швидко завчив напам’ять ті дві строфи про дітей, які довели до люті Каражан, і, взявши з рук Абая олівець, обернувся до Такежана:
– Такежан-ага! Знищити вірші було б і насильством, і несправедливістю. Але то правда, що інколи слова віршів, навіть жартівливих, лягають на серце важким каменем. Тут є рядки, які допікають Каражан,– давайте знищимо їх. Ось я закреслюю! – І він ретельно замалював олівцем дві строфи.
3Такежан, намагаючись якомога довше не займати зимових кормів, все ще тримав свій аул на осінніх пасовиськах, повільно кочуючи до зимовища на Мусакулі. Суперечка про сіно, скошене в урочищі Азберген і Шуйгінсу, перейшла в справжні чвари.
Не домігшись нічого від Такежана, Абай передав потерпілим аулам жигитеків: «Те, що робить Такежан,– насильство. Я переконував його, але умовити не зумів. Будь-яка ваша відповідь на його сваволю буде справедливою. Зумійте постояти за себе, земляки!» І жигитеки, наважившись, розвезли по зимовищах своє сіно, скошене Такежаном.
Той довідався про це, коли його аулу залишався один перехід до зимовища на Мусакулі. Він одразу ж розіслав гінців, викликав до себе меншого брата Ісхака і старших своїх родичів Ізгутти і Майбасара і, порадившись з ними, вирішив виконати погрозу, яку в розпалі гніву висловив Абаю. Хоч усі аули вже розташувалися на своїх зимовищах, аул Такежана, незважаючи на заморозки, до Мусакулу не пішов: він повернув до зимовищ тих семи жигитеківських аулів, які вивезли до себе сіно в Шуйгінсу й Азбергену.
Попереду каравана їхали Такежан, Азимбай і Майбасар, з ними близько дюжини зухвалих, готових на все жигітів. Вершники спинилися на невеликому пагорбі, схилом якого тяглися низькі, складені з дерну загородки загонів для худоби. Тут-таки стояли і скирти сіна, яке спричинило розбрат.
За караваном на пагорб піднялися тисячні череди Такежана. Невблаганною лавиною вони навалились на жалюгідні зарості чию, на заповідні пасовища небагатих аулів, що зберігалися на зиму. Вівці й корови розбрелися по них, винищуючи траву, верблюди і великі корови, витягти шиї через низькі загородки, жадібно пожирали сіно з скирт.
Біля ветхих жигитеківських будівель з’явилися люди. Приголомшені цією несподівадкою і зухвалою сваволею, вони збиралися до гурту, радились, сідали на своїх шкап і скакали в різні боки, намагаючись відігнати худобу. На той час, коли караван Такежана почав ставити юрти, близько десяти вершників-жигитеків піднялися на пагорб до Такежана. Серед них були Базарали, Абди, Сержан і Аскар.
Такежан і його почет, очікуючи, доки поставлять юрти, об’їжджаючи череди. Базарали, наздогнавши Такежана, заговорив спокійно, з гідністю, без крику і лайки. В його скупих, але переконливих словах відчувалась впевненість у своїй правоті:
– Мірза Такежан, ти, певно, вирішив придушити коліном заляканих жигитеків? Хочеш показати свою силу, дійти до краю? Потравити всі їхні корми, знищити все сіно, може, й халупи попалити?
Такежан, поклавши перед собою на сідло канчук і впираючись в його кінці широко розчепіреними руками, відкинувся у сідлі, дивлячись на Базарали з нищівним глузуванням. На запитання його він відповів запитанням:
– Хіба це твоє зимовище, син Каумена? Адже твій аул на Чингісі? Який збиток ти маєш тут?
– Це мої родичі. Моя рідня по крові. У них нема сміливих заступників, хто б міг відстояти їхні права. Я ваш спільний родич. Невже ти не приймеш мене за посередника між вами?
– Тебе ж я не чіпаю! Навіщо тобі сунути носа в чужі справи? Займайся своїм ділом, родичу!
– Виходить, ти кажеш: «Не заступайся за. них, навіть якщо я розтерзаю і спалю їх»? Так, чи що?
– Мені нема про що з тобою говорити! Я не збираюся змагатися з Базарали ні в красномовстві, ні в мерзотах. Я ж сказав: тримайся подалі від мене, родичок!
– Це все, що ти можеш сказати, мірза Такежан? Не хочеш відповідати за насильство і самоуправство?
– І не хочу, і не буду!
– Так і не відповіси?
– Якщо й відповім,– не тобі!
– Справді не відповіси, Такежан-мірза?
– Не відповім, не буду відповідати!
– Ну, годі! І я спитав тричі, і ти сказав тричі. Видно, ми не домовимось. Але тепер не ми вже будемо винні в усьому подальшому. Пошкодуєш! Я добре скаламучу твою каламутну воду, Такежан, інакше не буду сином свого батька!.. Двічі не народжуються, але двічі й не вмирають! Я давно вже прозрів, терплячи від тебе таке, чого й на каторзі не бачив… Ну що ж, якщо ти не тюхтій, продовжуй своє!
Гнівний погляд великих промовистих очей Базарали переходив з Такежана на Майбасара. Голосні й виразні слова його було чути всім. Він наказав своїм супутникам повернути коней. Купка жигитеків, обідраних і жалюгідних, що сиділи на охлялих шкапах, повернули назад.
Слова Базарали не похитнули рішучості Такежана.
Аул розташувався тут міцно, надовго: навіть якщо випаде справжній сніг, він і не подумає зніматись. Юрти обклали зовні призьбами з дерну, знову збудували загородки з чию, щоб захистити овець від вітру.
Сіно й трави заповідних пасовищ жигитеківських аулів худоба почала безжально винищувати вдень і вночі. В юртах палили заготовлені жигитеками на зиму мізерні запаси кия – Азимбай і Каражан посилали по нього ночами відчайдушних жигітів, і в хазяйських юртах палав жаркий вогонь.
Нове лихо, що спіткало аул бідняків, які й без того знемагали від злиднів, довело їх до відчаю. Вість про зухвалий розбій Такежана облетіла всі аули жигитеків, до найдальших у горах Чингісу: «За горло схопив беззахисних, знущається з них!»
У ці ж дні раптом зник Базарали, а з ним – близько десятка молодих жигітів з пограбованих аулів Шуйгінсу й Азбергену.
Перед від’їздом Базарали викликав до себе щоночі по черзі, по чотири-п’ять чоловік, ще з тридцять жигітів з інших жигитеківських аулів, що зимували на Караулі. Кожній групі він давав однакове доручення:
– Якщо знайдете в своєму аулі хоч яких-небудь куцохвостих шкапин, придатних, щоб з них звішувати ноги, сідлайте їх і їдьте до жатаків у Міали і Байгабих! Звідти почнеться похід… Роками мріяв я про це. Думка про нього давно вже горить у моїй душі. Це буде похід бідняків, таких, як я, як ви, похід помсти! Не питайте, чим це нам загрожує. Коли я, вирвавшись з каторги, прибув до вас, ви клялися: «Підемо за тобою скрізь, вмремо поряд з тобою!» Я пам’ятаю ці ваші слова, я прийняв їх як клятву відважних. Якщо ви рішучі, як і тоді, тепер настав день битви! Не кажіть, що коні ваші не придатні для неї: у вас будуть баскі скакуни! Не я дам вам їх – їх дасть вам сам похід. Не кажіть, що у вас нема соїлів [18]18
Соїл – довга, товща на кінці березова палиця, що використовувалася в кінному бою.
[Закрыть], жатаки з радістю дадуть вам кожному по два соїли! Але бережіть таємницю, не проговоріться! Нехай боягузливі байські аули нашого Жигитека, як аули Бейсембі, Абдільди, Жабая, нічого не знають про це! І друга моя вимога: виїжджайте з своїх аулів не всі одразу. Зникайте по двоє, по троє вночі і діставайтесь до жатаків. Але щоб через п’ять днів усі ви, сорок жигітів, зустрілися зі мною у жатаків Міали! Ми з Абилгази будемо чекати вас там.
Про те, що далі робити, як і на кого нападати, він не говорив ще й слова. Давши настанови решті жигитеків, що приїхали на його виклик, Базарали разом з хоробрим, войовничим другом і земляком Абилгази сам зник з Шуйгінсу.
Додержуючи вказівок Базарали, жигіти прибували в Міали до жатаків по чотири, по п’ять чоловіків. Тут їх уже чекали і розміщували по відокремлених, віддалених аулах.
Базарали разом з Абилгази жив ці дні у Даркембая, чекаючи, доки прибудуть усі викликані ним жигитеки. Друзі ділилися потаємними думками, обговорювали задумане. Сидячи біля печі у маленькій землянці Даркембая, вони розмовляли на найрізноманітніші теми. Пуста юшка, зварена дружиною Даркембая, здавалась їм вишуканою і ситною стравою. Базарали розговорився, розмова текла старим річищем, спрямовуючись все до тієї ж мети – до наступного походу сорока жигітів. Тепер він говорив уже не про злочини Такежана, не про розбрат серед тобиктинців; він розповідав про те, про що не чули ще казахи.
Базарали пригадав одного старого росіянина, з яким зблизився на каторзі. У нього була широка біла борода, густі брови (такі ж пишні, як і його сиві вуса) нависали над запалими синіми очима, неначе крила сизого сокола. На зріст він був анітрохи не нижчий за Базарали. Тридцятирічна каторга не зламала його сили.
– Мало зустрічав я таких людей, як Керала,– і душею і тілом бильний! – розповідав Базарали про свого російського друга, ім’я якого – Кирило – він переробив на казахських лад.– Виявляється, і в Росії роєм рояться свої Кунанбаї і Такежани. Там їх звуть дворянами, поміщиками. Керала розповідав мені про те, що зазнав він від свого бая – поміщика Педота [19]19
Звуки «ф» і «в» не властиві казахській мові. Через те російські імена і прізвища перекручувались: Казансип (Казанцев), Педот (Федот), Лермонтип і т. д.
[Закрыть]. У Педота була зграя хортів, якою він пишався перед сусідніми баями, а в одного з них була добра гонча, яку той ніяк не хотів продати. Одного разу цей бай побачив сестру Керала – вона була красивою дівчиною, ще й двадцяти років не мала. І цей бай сказав Педоту, що згоден проміняти свою гончу на цю дівчину. Її забрали в маєток Педота. Керала, тихо підкравшись, заглянув у вікно. І, побачивши, як бідна його сестра захищалась від старого бая, Керала кинув у вікно сокиру і влучив у бая. Після цього він вирішив, що йому все одно не минути лиха. Та вже коли гинути, то помстившись за все… У росіян є такий вираз: червоний півень – це коли палять будинок і майно ворога. Керала вночі пустив у будинок свого поміщика червоного півня. Два місяці ховався він, нападаючи на маєтки баїв своєї округи, мстився гнобителям. Двічі поміщики влаштовували облаву, але взяти Корала не змогли. Втретє хороброго оточили царські солдати, спіймали, закували в кайдани. Спочатку суд призначив йому смерть, але потім замість швидкого покарання заслали на довічну каторгу. Йому було двадцять п’ять років, коли він почав мститись ворогам. Ось уже тридцять років, як він животіє на каторзі…
– Ой бідолашний! Яка сила гине! – вигукнув Абилгази, який жадібно слухав усе.
Даркембай поцмокав язиком, скрушно киваючи головою:
– Сердега… Але він вказав шлях іншим відважним!
– Авжеж, і таких там багато,– підтвердив Базарали.– Коли б ти бачив, скільки молодих селян пригнали на каторгу за ці роки! Всі вони бунтували проти своїх баїв. І, виявляється, не тільки з ними вони боролися, а й з царськими слугами, з самим царством, і така боротьба кипить по всій Росії. Я бачив відважних селянських ватажків, багато наслухався від них. Ось ким пишатися треба! Вони борються не по-нашому, не поодинці – збирають людей і нападають на ворога цілою лавиною… Оце легенда,– куди там «Тисяча й одна ніч», куди там «Бахтажар»! Слухаючи їх, я завжди мучився і каявся: виявляється, я втопився в чашці води – потрапив на каторгу, нічого не зробивши… Я весь час шкодував за тим, що не завдав ворогам такого удару, який би вони пам’ятали довго, який примусив би їх пошкодувати про свої злочини…