Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 46 страниц)

Уразбаю не хотілося вступати з ним у суперечку перед прихильниками Абая. Махнувши рукою, він загадково і погрозливо сказав:

– Ну, нехай… Добре, якщо це хороший приклад. Аби тільки він не породив нечестивих баламутів…

Базарали поспішив перевести розмову на необразливі жарти. Магаш і Акилбай, які мало знали його раніше, швидко звиклися з ним і наприкінці вечора зверталися до нього вільно і сміливо. Шубар теж освоївся з своїм трохи дивним становищем і навіть почав, як колись, підсміюватись з Базарали. Той схвильовано розповідав про те, яких чудових російських людей зустрічав він на засланні, і Шубар, посміхнувшись, перебив його:

– Е, Базеке, ти, мабуть, і по-російському навчився там розмовляти?

Базарали різко обернувся до нього, очі його блиснули небезпечним вогником:

– Світе мій! Ви ж постаралися заслати мене туди, де напевне можна вивчити російську мову… Коли б я був там довше, я б її вже, звичайно, добре знав!

Погляд, яким він супроводив ці слова, палав і гнівом, і насмішкою. Всі зареготали. Шубар і сам розгублено посміхнувся, хоч ущиплива відповідь, несподівана і раптова, як постріл, збила його з ніг.

ПОМСТА

1

От уже місяць, як Базарали повернувся до рідного краю. За цей час у нього побувало багато людей. Ближчі по спорідненості аули жигитеків говорили навіть про влаштування урочистого бенкету на його честь, але Базарали, побачивши, що бідні земляки, як і раніше, перебиваються в злиднях, переконав їх відмовитися від цього. Перші два тижні його возили з аулу в аул, навперебій пригощали, поздоровляли з поверненням. Не тільки жигитеки – щиру радість виявляли йому і бокенші, і котибаки, і кокше.

В іргизбаїв Базарали погостював тільки в аулі Абая. Коли Єрбол і молодь привезли Базарали з міста, Абай сам вийшов йому назустріч, обняв з гарячими слізьми радості й повів до себе.

Юрта Айгерім була прикрашена килимами, узорними кошмами. Святкове оздоблення підкреслювало повагу до дорогого гостя. Базарали одразу відчув, як любовно тут про нього піклуються. Молодь ловила кожне його слово. Абай і Айгерім чуйно стежили за щонайменшою зміною настрою гостя.

До обіду Базарали, відповідаючи на запитання Абая, розповідав про краї, які йому довелося побачити, про людей, яких він зустрічав. Але про всі страждання він тут, при всіх, не говорив ні слова, наче в минулому не було мук, а в сучасному – втоми від них.

Увечері в юрті залунали пісні. Абай вирішив, що спогади, мабуть, важкі для його друга,– краще розважити його, допомогти йому забути ці роки. І він попросив молодь перейти до розваг і пісень.

Базарали помітно пожвавішав і, взявши домбру, простяг її Кокпаю. Той почав відмовлятися:

– Ні, Базеке, я давно вже не співаю. Та й гріх псувати пісню моїм голосом, коли тут сидять такі співаки, як Муха і Альмагамбет!

– Нові співаки самі собою, їх теж послухаємо, але й ти заспівай,– наполягав Базарали.

Абай підтримав його:

– Кокпай, ми зустрінемо Базеке замість подарунків піснями! Не тільки ти – усі, хто сидить, усі заспівають для нього, а ти почни.

Почувши ці слова Абая, всі молоді співаки, пожвавішавши, перезирнулися і з усмішкою глянули на Айгерім: вони давно не чули її співу і скучили за ним.

Кокпай заспівав одну з пісень, яких співав колись славетний музика і співак, друг Абая Біржан:

Коли Кокпай Закінчив, Базарали захоплено вигукнув:

– Яка пісня! І яке було те літо, як щасливо воно починалося! – Зітхнувши, він з сумом додав: – Промайнуло – і зникло…

Минають роки, забираючи молодість… Але не тільки про це подумав Базарали. Пригадався йому менший брат, Оралбай,– прекрасний співак, занапащений переслідуваннями сильних ворогів. Гострим болем шпигнуло серце.

А домбра вже перейшла до Муха. Неначе бажаючи розвіяти сум Базарали, він затягнув високий, бадьорий заспів. Чистий, дзвінкий, напрочуд прозорий голос відразу провістив про велику майстерність митця. Заспів незабаром перейшов у мелодію, що вражала своєю суворою вишуканістю. Це була пісня Абая «Красуне, привіт тобі…»

Полум’я любові, що палало в цій пісні, пристрасне благання й докори, що її сповнювали, відвернули Базарали від його суму. Проспівавши три строфи, Муха змовк, але Базарали не дав йому покласти домбру.

– Співай, душа моя, співай! Співай усе до кінця!

Муха проспівав усе послання жигіта.

Потім домбру взяв Альмагамбет. Він теж заспівав пісню, складену Абаєм: «Ти – зіниця очей моїх…» Чуйні серцем, молоді друзі Абая наче вирішили вилікувати душевну рану Базарали – кожен обирав пісню, яка вела від цієї сірої бляклої осені до ласкавих днів травня, сонячної пори життя.

Нарешті Базарали обернувся до Айгерім, простягаючи їй домбру.

– Айкежан, доведеться тобі відповісти цим закоханим! Я розумію, що причина їхніх мук кохання не ти, а проте хтось же із вас, красунь… Заспівай же сама за усіх! – сказав він жартома і додав задушевно й ласкаво: – Заспівай, рідна, сонце моє, хіба можна зараз не послухати тебе!

Айгерім похитала головою.

– Я давно вже не співаю, Базеке…

– Тоді, значить, передо мною не Айгерім.., Я знаю тільки ту Айгерім, яка співає, іншої ніколи не бачив… Заспівай, дорога, втамуй мою спрагу! – знову попросив він з чарівливою теплотою.

І Айгерім заспівала «Лист Тетяни». Вона й тепер співала, як раніше,– з тим глибоким душевним хвилюванням, з тою ж ніжною тугою, що зворушує серце, як у ті далекі дні, які пригадав Базарали. І він сам, і всі в юрті слухали її, стримуючи подих, заполонені співом. На мовчазний знак Абая Айгерім доспівала довгу пісню всю до кінця.

І «Лист Тетяни», і всі пісні, що прозвучали цього вечора, Базарали не знав. Неначе змовившись, співаки виконували сьогодні тільки ті пісні Абая, які з’явилися за роки заслання Базарали. Кокнай пошепки пояснював йому походження кожної нової пісні.

Все це було для Базарали зовсім нове, і він прийняв його як несподіваний багатий дарунок, яким його зустріла батьківщина.

– Т-ту-у-у! – протяг він, захоплений і вкрай здивований.– Як усе змінилося без мене – і пісня, і вірш… Яка правда, яка глибочінь! Які мотиви! За душу беруть! Видно, і пісня, і слово розквітли на всю силу, Абай. Нехай буде благословенний твій пісенний хист!

Того ж вечора Магаш оповістив ще одну новину:

– Батьку, Дармен устиг уже багато написати про Єнлік і Кебека. Може, час його послухати?

Єрбол і Кокпай підтримали Магаша – обом кортіло довідатись, як виконав юний поет свою обіцянку.

Абай глянув на Дармена уважним поглядом:

– Дарма що не закінчив, добре, що ти почав. Може, спробуєш заспівати?

Дармен не став чекати, щоб його вмовляли. Він заграв на домбрі швидкий, нетерплячий вступ і запально заспівав свій вірш.

Юиаком-поетом можна було замилуватись. Його гарне обличчя, зі смаглявою матовою шкірою, з чепурними тонкими вусиками, зблідло від хвилювання. Великі чорні очі, білки яких трохи взялися кров’ю, сяяли живим блиском натхнення. Почувалася зібрана, сторожка сила, жагучий вогонь чистого серця, що кипить справедливим гнівом. Молодий, гарячий акин пойнятий благородним поривом. Він ніби готувався проголосити вирок юного племені старому закостенілому світові. Він чимось нагадував сокола, що ширяє над степом. Цей сокіл – із сміливого благородного гнізда, з гнізда Абая. Він кружляє над ціллю широкими колами, новий заступник знедолених, новий воїн справедливості народної.

Він почав свою поему з опису краси і достойностей дівчини Єнлік. Батько її – старий Икан. У горах Чин-гісу, хід горою Хан, вони жили мирним і чесним трудовим життям. Дівчина – радість і щастя батьків, опора сім’ї. До їхнього аулу часто навідувалися жигіти, що полювали в горах Чингісу. Вони розповідали про ворожнечу племен, про підступність ворогів, про відвагу воїнів, улюбленців народу. Називали жигітів, уславлених доблестю. І все частіше долинало до слуху Єнлік ім’я одного-єдиного, найдостойнішого. Всі, хто рятувався в аулі Икана від зимової негоди, говорять про нього. Це ім’я тривожило мрії Єнлік, самотньої, задумливої, часом гнало геть дівочий сон.

Одного зимового вечора, коли з похмурого неба сипав густий сніг, а по землі крутив поземок, з білої мли з’явився незнайомий вершник. Він був сам. На його руці сидів ловчий беркут, до сідла була приторочена вогняно-червона лисиця. Хоч жигіт прибув до чужого аулу невчасно, в буран і на ніч, він зайшов весело і просто, як близька людина. У тиху юрту він приніс привітний жарт, веселий сміх, захоплюючу розповідь про полювання. З мимовільною усмішкою задивилась Єнлік на жигіта.

І зненацька гість назвав своє ім’я: Кебек.

Кебек! Це він!.. Коли б вона не сиділа так близько до вогнища, всі помітили б, як зашарілося її обличчя…

– Серце стрепенулося, мов од невідомого дотику. На мить похоловши, воно несамовито забилося…– 3 цими словами Дармен замовк і, уповільнивши перебори струн, урвав свою розповідь: – Ось куди я дійшов, Абай-ага.

Базарали глянув на нього з докором:

– Ех, жигіте, дав би ти йому хоч ступити до неї!.. Збаламутив мене всього – й урвав!

Не приховав своєї досади і Магаш.

Абай довго дивився на Дармена, неначе пригадуючи всю його поему. Обличчя його виявляло щире схвалення. Але заговорив вій про інше:

– Подумай, Дармен, ось над чим. Нехай розповідь про дівчину, про гарячу пристрасть не буде головною в твоїй поемі. Окриль серце, клич думи вперед, вдалину… І друге: про минуле ти співаєш чи про сучасне – вислови те, що важким каменем душить груди народу. Пам’ятай, що прокльони кипіли в душі народу, але уста його не часто вимовляли їх… А ти дай їм вихід! Нехай твої юні герої плачуть слізьми всього народу. І затавруй продажних суддів, жорстоких насильників!

Молодь з глибокою увагою слухала Абая.

– Абай-ага, адже цей перевал у Дармена ще попереду! Доберетеся, висловить усе! – заступився за друга Какитай, і Дармен ствердно кивнув головою.

Базарали зрозумів усе, про що казав Абай, але слова його оцінив по-своєму:

– Найбільше я люблю, коли ти отак говориш про насильство і насильників, Абай!

– Дармен хоче розкрити одну таємницю Кенгірбая,– пояснив йому Кокпай.

– Розповість про минуле, а ми побачимо сучасне,– серйозно і вдумливо сказав Базарали.—, Мабуть, для народу Кенгірбай був не кращим за нашого Кунанбая… Хоч він і мій предок, не відступлюся від своїх слів!

– Звичайно! Інакше ти не був би Базеке! – підхопив Абай і перевів погляд на Дармена: – От голос нашого часу, голос розумного покоління. Справжній поет не може дивитися тільки назад, у минуле.

В цих дружніх бесідах Базарали згадував про своє життя на каторзі. З особливою повагою розповідав він про росіян, яких він там зустрічав.

– Коли я надумав тікати, я розкрив свою таємницю двом старикам. Один з них був Керала, російський селянин, що вбив бая-поміщика, другий – Сергій, у себе вдома вчився, думав лікувати людей, а потрапив сюди. Вони і врятували мене: і кайдани розпиляли, і втекти допомогли. Сказали: «Лети вільним птахом, неси наш привіт своєму народові!» Нічого не побоялись. Адже коли б я попався, їх би жорстоко покарали… Як назвати такий вчинок людей?

Благородство російських друзів викликало загальне захоплення. Абай почав розпитувати Базарали, як пробирався він по Сибіру серед росіян. Запитання це викликало нові вдячні спогади.

– Вже в першому селі росіяни мене навчили: підходити тільки до бідних хат. Нещасного зрозуміє тільки той, хто сам знає лихо. І від самого Іркутська аж до наших країв я так і робив: підходив присмерком до російського села, стукав у вікно крайньої бідної хатини, і мене пускали в дім, як рідного. І нагодують, і напоять, і на дорогу щось дадуть. Пояснять, де краще пробратися, а якщо йти небезпечно,– залишать до ночі. І старе, і мале не тільки побажають удачі, але й всіляко допоможуть. От коли я зрозумів, який сміливий і добрий російський народ. Від мене їм ні користі, ні вигоди не було, а, правду кажучи, я навіть від земляків своїх, жигитеків, не бачив стільки добра, скільки від цих людей… І як зміцнювала мені крила така безкорислива доброта! – схвильовано закінчив він.

Усі ці дні перебування в Абая Базарали відчував себе в якомусь іншому світі. Неначе на середині безлюдного, похмурого озера виявився чудовий світ, маленький, як очко…

Напередодні від’їзду гостя Абай спитав, чи вивезли до себе його земляки, бідняки жигитеки, сіно, скошене Азимбаєм на Шуйгінсу й Азбергені. І Базарали здивувався, довідавшись, що всі обставини суперечки відомі Абаєві якнайдокладпіше.

Саме це і було тією справою, про яку земляки просили Базарали поговорити з Абаєм. Коли вони вже зібралися перевозити спірне сіно на свої зимовища, прийшла звістка про повернення Базарали. Сім’ї всіх цих семи аулів були в близькій спорідненості з ним. Абди, Сержан і старий Келден були його найвідданішими друзями. Вони вирішили: «Не варто зустрічати Базарали розбратом! Осінь довга, почекаємо. Перевеземо й після». Крім того, вони очікували, чим кінчиться розмова з Такежаном, обіцяна Абаєм. Ще в місті послані від них просили Базарали довідатись у Абая, чекати їм відповіді чи діяти, як самі знають.

Абай ще не зустрічався з Такежаном – аул його кочував на дальніх осінніх пасовищах. І тепер Абай обіцяв поговорити з братом, як тільки аули їхні зблизяться, і відразу ж сповістити про це Базарали.

Другого дня Базарали попрощався з гостинним аулом Абая і повернувся до себе.

Зовні Базарали здавався веселим і безтурботним, проте в душі його не було спокою. Чорна туга душила його. Покінчивши з роз’їздами по гостинних аулах рідних і друзів, Базарали засів дома. Чим більше думав він про долю близьких людей, тим важче йому було.

Свого батька, бідолашного Каумена, він у живих не застав. Старий помер минулої зими після тривалої хвороби. Втративши одного за одним усіх трьох синів, він дуже занудьгував. Балагаза й Оралбая він давно вважав загиблими і горював, що прах їхній не покритий хоч би жменькою рідної землі. Довго не маючи вістей про Базарали, він втратив усяку надію і на його повернення, вирішив, що й третій син теж загинув. За кілька днів до смерті він кликав до себе то Оралбая, то Базарали. «Скоро… скоро буду з вами…» – казав він у забутті. І в останню мить він повторив ці самі слова вже беззвучним рухом холонучих губ.

Почувши від своєї дружини Одек цю сумну розповідь про смерть батька, Базарали цілу добу пробув у безмовній самотності.

Була пізня осінь. А вона не тішить серця, не розвіює похмурих думок. Вже перевалило за середину вересня, степ вигорів, посірів, став похмурим. І тепло не трималося в юрті. То вітер, то дощ – час тужливого неспокою. Стара, ветха повсть, що давно вже потребувала заміни, вся в дірках. Нічна холоднеча вільно вривається в юрту, дощ проникає туди, а коли закрутить вітер, юрта вторує йому глухим скигленням. Непривабливий і жалюгідний вигляд мала зараз домівка Базарали.

Аул його, розташований на Шоптіголі, одному з найдальших урочищ осіннього кочовища жигитеків, перебував поблизу зимовищ осілих землеробів, бідняків, жатаків [15]15
  Жатаки – люди, що охороняють зимовище і обслуговують його будівлі: звичайно це були бідняки, які не мали своєї худоби. Жили на зимовищах безвиїзно, не йдучи на літні кочовища.


[Закрыть]. Нині на світанку звідти приїхав давній друг Базарали – Даркембай. Весь день вони провели у бесіді віч-на-віч. Базарали з гіркотою розповідав, в якому жалюгідному становищі він знайшов свою сім’ю і близьких родичів. Дивлячись на виснажене обличчя дружини, яка, випросивши у сусідів палива – таволки і кокпека, кип’ятила чай і варила пересохлі шматки в’яленого м’яса, він почав розмову з нею:

– Ось Одек… Висохла, почорніла. І одяг її, і сама вона вкрай зносилися. Скаржиться на голод, плаче… Глянеш на єдиного сина – витягся мій Сари, висох, як очеретина. Тимак весь розлазиться, чоботи драні. Що йому робити? В найми йти?.. Обидва мої брати загинули. Балагаз так і помер на засланні, дружина, діти його розлетілися, як птахи, хто куди. Оралбай був сильніший, сміливіший і за мене, і за Балагаза! Проте й він пропав безповоротно, юний пагінець підсікли під корінь. Де він блукав, вигнаний і проклятий правителями Тобикти, де знайшов собі могилу? Хто скаже?.. Мимоволі подумаєш: чи нема у бога якоїсь невідомщеної образи на нащадків Каумена? Скажи сам: хіба за злодійство, підлість, розбій зазнав я кару? Ні! Вся моя провина була в тому, що я не міг жити під п’ятою. «Зніміть мені голову, але волю до свободи в серці моєму вам не придушити, вогню честі моєї вам не загасити!» – так казав я. А тепер? Не тільки синам Каумена, бачу, припала така доля. Навколо купками розсілися пронозливі аткамінери. Пишаються багатством, достатками. Ти знаєш, не родичався я з ними і не дружив. Думи мої про таких, як ти, як я сам. Про тих, в кого і під подертим одягом палає невгасиме полум’я гордості й честі, про благородний народ мій думаю я. Коли дивлюся на степ, то бачу тільки його. Якщо горюю нині, через нього горюю. Повернувся – бачу, ще більше стало нещасних. Кругом їх обсіли зелені мухи, очі заліпили… Ех, бідолашний старче мій, про них говорить сумний брат твій, тільки про них…

Базарали своїми думками, що гнітили його, ділився з Даркембаєм.

Даркембай, нюхаючи тютюн, раз у раз розуміюче кивав головою, сповненою важких дум. За ці роки у нього посивіли не тільки борода й волосся, але й густі брови, проте в старечих очах його ще не згас вогник прозорливого розуму.

Багато переживши за своє довге життя, старий не став говорити про важке становище сім’ї Базарали, і без того вже ясне з його гірких слів, а заговорив про тих, хто розбагатів за ці роки. Чимало знайшлося таких, хто, зловживаючи владою або вдаючись до всіляких шахрайств у торгівлі, нажив величезні багатства. Тепер у Такежапа вісімсот копей, у Жиренше стільки ж, а Уразбай довів свої косяки до півтори тисячі голів. Та й інші – Абрали, Кунту, Жакип – звуться тепер «тисячохудобними» баями. Що ж до жатаків, то число їх зросло ще більше, а злидні їхні стали зовсім безпросвітні.

Заговоривши про жатаків, Даркембай вдався до гіркої іронії:

– Ти ще не все побачив, Базеке! Ти говорив тільки про тих, хто бідує в кочовому житті. А глянь на нас, осілих, на тих, кому ти колись казав, що «краще смоктати груди землі, колупати глину, ніж чекати милості од ворога». Ми, бідолашні жатаки, і тепер живемо так, як у ті дні, коли ти нас залишив. Усе ще сподіваємося на щось краще, гадаємо – ось-ось заживемо, як люди… Одне добре у нашому важкому житті: не жебракую я, ні в кого нічого не канючу. Хоч і злидні обсіли, працюю, турбуюсь, інколи навіть решетом воду тягаю,– проте не стою біля чужого порога з простягнутою рукою. Навіть сподіваюсь, що коли помру, то загорнуть мене не в чуже, а в своє лахміття. Багатії глузують з нас: мовляв, ми зраджуємо предків і, як росіяни, в землі копирсаємось. А росіяни нас добра вчать… І не помирати ж нам з голоду. Все моє довге життя злидні душать мене, як ярмо душить вимученого вола. Шия вже до крові натерта, а шкіра на грудях дубленою стала… І в багатьох так само проходить життя…

Даркембай заговорив про єдину радість, що втішає його старість,– про Дармена.

У Даркембая був менший брат Коркембай, якого Базарали майже не пам’ятав – той давно пішов у далекі краї, до росіян, і став жити серед них, працюючи в наймах. Років зо два тому, коли Базарали був ще в засланні, Коркембай прислав звістку, що життя скоро його залишить і що він хотів би попрощатися. Даркембай поїхав до нього. Вмираючи, Коркембай доручив старшому братові піклуватися про свого єдиного сина. Це був Дармен. Даркембай привіз його з собою, і юнак став його розрадою і втіхою.

Розповідаючи про це, старий не приховав від друга того, чого не говорив нікому: Дармен не був рідним сином Коркембая – він був сином Когадая, меншого брата Кодара, того самого Кодара, якого Кунайбай колись засудив до страшної кари. Коли помер Когадай, хлопчика взяв до себе далекий родич. Жилося йому там важко, сироту не любили, вважали його невиправно впертою людиною і навіть так і прозвали – Кіяспай [16]16
  Кіяспай – уперта людина.


[Закрыть]. Того року, коли Кунанбай рушав на прощу в Мекку, Даркембай привів до нього Кіяспая, вимагаючи виділити хлопчикові пайку з землі Кодара, загарбаної Кунанбаєм. Нічого не домігшись, Даркембай вирішив відвезти сироту до Коркембая, у якого не було дітей, і той усиновив Дармена. Хлопчик виявився здібним, розумним і ласкавим. Коркембаєві він припав до душі. У новій сім’ї Дармен виріс сміливим, чесним юнаком, а до того ж у нього виявився талант співака і акина. Даркембай попросив Абая прийняти Дармена в коло його друзів. Відтоді Дармен половину часу перебував у аулі жатаків, половину – в Абая.

Базарали розповів старому про свою зустріч з Дарме-ном у Абая, про те, як усі захоплювалися його поемою, щиро похвалив її й сам. Даркембаєві особливо приємно було почути, який уважний і ласкавий був до його годованця Абай. Він признався, що попервах Дармен його дуже непокоїв.

– Думав: от, мовляв, привіз Абаєві пустого баляндрасника з домброю. Все пісні та пісні… Потім чую, щоразу, приїжджаючи, приносить усе нові вірші Абая. І сам ніби йде його дорогою. Оце й зогріло мою душу.

– Абай говорив з ним при мені дуже тепло, давав мудрі поради,– згадав Базарали.– Схоже на те, що на нього він покладає надій більше, ніж на своїх синів і на визнаних акинів, які там були. І мене це дуже порадувало: я бачу, Абай справді став сином народу, а не сином Кунанбая. Він з тими, хто знедолений, скривджений. А в Дармені, мені здається, він бачить крила свої. Я сам чув, як він напучував його. Він розмовляв з ним, як із справжнім акином. Посилає з важливими дорученнями довіреною людиною. От і розібратись у суперечці з Азимбаєм послав разом з сином…

І, заговоривши про це, Базарали глибоко зітхнув.

– Наша худоба – земля, не вовну стрижемо, а сіно,– сказав він гірко.– І ця земля завжди була причиною наших бід, Даке… Раніше від Кунанбая народ зазнавав приниження і насильства через землю. Помер Кунанбай, а кунанбайство не загинуло. Навпаки, знахабніло, побільшало, стало ще пожадливішим. Хіба то не приниження, що терплять оті сім аулів?

– І не кажи! – похитав головою Даркембай.– Уся кров закипає в мені, як згадаю. Шкода, що коса Абди не вдарила Азимбая! Вже коли сьогодні говорити про горе народу, треба говорити про ці сім аулів. Якщо й кидатися за щось у бій, то тільки за них! Помститись – так за їхні сльози! Адже це найбільш скривджені, найбільш знедолені люди, за них і повбивати лиходіїв не гріх… Ось наші головні вороги – Такежан і Азимбай!

– Не тільки наші! – посміхнувся Базарали і почав розповідати про те, як зустріли його в Семипалатинську Уразбай, Жиренше, Бейсембі і Кунту: – 3 ранку до вечора чіплялися з щирими розмовами і дружніми порадами. Не відразу я збагнув, чого вони домагаються. Тепер бачу, що вони збираються затягти мене до своїх чвар. Однаково, мовляв, Базарали все бачив, усе витерпів, що йому втрачати! Гірше того, що пережив, з ним не буде.

Спробуємо нацькувати його на Такежана… От я й хотів з тобою порадитися, Даке: що мені робити, що відповісти їм?

Даркембай міркував недовго. Він попередив Базарали:

– Не будь з ними одвертий! Не викривай усіх своїх думок: зараз вони вдають із себе твоїх друзів… Тобі треба бути з своїм народом, з ним у тебе спільна доля, спільне горе. Тепер кунанбаївці втратили силу, ворогують з іншими баями, і якщо зараз завдати їм удару, вони відчують весь його тягар… Але йди на них не сам, а разом з народом! Радься не з чужими людьми, а з тими, хто поділяє з тобою злидні й горе…

Слова Даркембая сподобалися Базарали.

– Слушна відповідь. І знаєш, що спало мені на думку? Треба вдарити ворога, доки він послаблений розбратом. Добре вдарити, Даке. А потім скажу: «За вашою порадою діяв, бачте, як добре зрозумів вас!» Стривай, Даке, ти ще побачиш! Мені здається, що в розмові з тобою я знайшов правильне рішення… Чого мені боятись? Я бачив дещо ще страшніше! – І Базарали, сміючись, взяв зі скатерки шматок сиру.– Ось, Даке, над цією їжею твій невгамовний бунтар клянеться наробити галасу в степу! – сказав Базарали й урочисто, ніби виконуючи обряд клятви, поклав у рот висохлий сир.