355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Мухтар Ауэзов » Шлях Абая » Текст книги (страница 44)
Шлях Абая
  • Текст добавлен: 7 октября 2016, 15:41

Текст книги "Шлях Абая"


Автор книги: Мухтар Ауэзов



сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 46 страниц)

2

Магаш, який кріпився в перші дні після батькового приїзду, почав швидко марніти. Абай з страхом помічав, що син часто задихається, що липкий холодний піт зрощує йому лоб, що посилюється сухий, надривний кашель. Абай, котрий бачив багато усяких хвороб у своєму довгому житті, не раз зустрічався і з цією, особливо небезпечною для незміцнілих молодих людей. Адже від неї помер Абіш. Охоплений невимовною тривогою, він усі свої надії покладав на лікування. Адже Магаш ще на ногах, хвороба ще не здолала його, і вправний лікар міг би врятувати сина! Навіть якщо не можна вилікувати хворого, невже нема ніяких засобів до того, щоб затримати невблаганний хід хвороби, віддалити неминучий кінець! Усвідомлюючи, що життя Магашеве в небезпеці, Абай вперто чіплявся за цю останню свою надію.

Сьогодні вдень, сидячи у Магаша, Абай з хвилюванням чекав приходу лікаря; разом з ним пообіцяв прийти Павлов, звільнений з-під арешту.

І ось Федір Іванович входить разом з невисоким чоловіком, У цього чоловіка приємне обличчя, від якого віє здоров’ям, кучерява русява борода. Відкритий погляд, високий розумний лоб, впевнені, неквапливі рухи,– все викликає у Абая довір’я. Ввічливо привітавшись, Станов, не чекаючи на особливе запрошення, іде до Магашевої спальні і щільно причиняє за собою двері. Павлов і Абай залишаються удвох і, сівши біля письмового столу, тривожно думають кожний свою думу.

Сьогодні вирішальний день: Абай, Павлов і Станов домовилися зустрітися, щоб вирішити дальшу долю хворого. Цим разом лікар надовго затримався у Магаша. Він оглянув його особливо уважно. Станов заборонив Магашу з’являтися на міських зборах, звелів якнайбільше лежати в добре провітрюваній кімнаті, якнайменше зустрічатися з людьми, додержувати дієти.

Очікуючи, поки Станов вийде, друзі потроху втяглися у звичну розмову. При першій їхній зустрічі в домі Кумаша їм весь час заважали сторонні відвідувачі, і Павлов не міг говорити вільно. Тепер він використав нагоду, щоб розповісти Абаю важливі новини, які надійшли від товаришів з Центральної Росії.

Царський уряд дуже боїться революції. Влітку по внутрішніх губерніях прокотилася хвиля селянський бунтів. Назріває протест серед заводських робітників. Царський уряд шукає способів відвернути від себе народне невдоволення і з цією метою затіває війну з Японією. Війна відкриває широкі можливості для псевдопатріотичної пропаганди під гаслом «врятування вітчизни» від чужоземного ворога. А легка перемога, на яку сподівається самодержавство, зміцнить його становище в країні…

– Я думаю, Ібрагіме Кунанбайовичу,– закінчив Павлов, – що ближчим часом ми з вами почуємо про початок війни між Росією і Японією.

– Скажіть, Федоре Івановичу,– невпевнено спитав Абай,– якщо все буде так, як ви кажете, і між Росією та Японією справді виникне війна, то кому ж ми повинні бажати перемоги?

Абай замовк, не наважуючись довести свою думку до кінця, але Павлов твердо відповів:

– Коли ви хочете знати думку мою і моїх другів, то ми бажаємо поразки російському цареві. Поразка ця аж ніяк не загрожує існуванню Росії, але вона прискорить прихід революції.

– Я не певен, що ви маєте рацію, Федоре Івановичу,– заперечив Абай, хоч чекав саме такої відповіді.– Мабуть, я посперечаюся з вами.

– Що ж, я вас слухаю, Ібрагіме Кунанбайовичу.

– Ми…– Абай спинився.– Ви не думайте, що я говорю тільки про себе, я говорю про народ. Хай то буде російський селянин, степовий казах чи мільйони трудівників, що населяють міста,– кожен з цих людей, думаючи про Росію, каже собі: моя вітчизна, моя держава – як же можу я бажати їй поразки? Кожна людина, що живе в Росії і має серце в грудях, бажає перемоги своїй батьківщині. Це ж природно, інакше й бути не може! – гаряче вигукнув Абай.

– З першого погляду ваша думка справді здається правильною, – заговорив Павлов, добираючи докази, які могли б бути переконливими для Абая.– Проте в народу, в тих мільйонів людей, про яких ви говорите, є не тільки зовнішній ворог. Коли навіть визнати, що Японія – йому ворог, то це ворог далекий і не такий уже страшний. У нього є вороги ближчі і, мабуть, страшніші.

– Ви кажете про самодержавство? – думка Павлова ставала для Абая яснішою.– Звичайно, самодержавство – великий ворог народу…

– Так, це найближчий, найпідступніший і найнещадніший ворог трудового народу! – схвильовано сказав Павлов.– Але якщо цей ворог зазнає оглушливого удару, тобто воєнної поразки, він розгубиться, ослабне. А сили революції внаслідок цього зростуть, дістануть реальну можливість діяти. Коли Росія виграє війну,– самодержавство зміцніє. Тоді вільно розгуляється реакція, і революцію буде відкинуто назад на багато років. Так думають усі справжні революціонери…

Павлов не приховав від Абая, що і в революційному русі є люди, які на словах «разом з народом» і «проти самодержавства», а насправді йдуть на змову з темними силами і намагаються підірвати справу революції зсередини.

Абай подумав, що і в цій святій справі, як і скрізь, поряд з добром гніздиться зло. Непохитна віра в перемогу істини і добра над силами зла, що звучала в словах Павлова, була близька Абаєві і трохи відвернула його від батьківського горя; в його змученому серці зажевріла надія, і тепер він міг спокійніше вислухати висновок Станова.

Лікар визнав становище Магаша тяжким. Вилікувати, на жаль, його не можна, бо сучасна медицина ще не знайшла цілющого засобу проти цієї хвороби. Хворому конче потрібні свіже повітря, добре харчування і догляд. Треба домогтися того, щоб хвороба з скоротечної форми перейшла в хронічну. Такі хворі часто-густо живуть довгі роки. Ось усе, що Станов міг сказати. Він радив якнайшвидше перевезти Магаша в аул і там лікувати його кумисом…

Кілька днів по тому Абай, Дармен, Баймагамбет і Какитай лаштувалися в дорогу. Зима все ще лютувала. Страшно було дивитися на чорні, обморожені обличчя приїжджих з степу, а особливо на тих, хто прибув верблюжачим караваном, який взагалі просувається повільно. Багатоденна хуртовина могла захопити Магашеву кибитку у відкритому степу, і це дуже тривожило Абая. В усякому разі, треба, щоб Магаш мав багатьох попутників, бо тоді й хуртовина не страшна: багатолюдна валка завжди проб’ється вперед… От коли б усі родичі, друзі й знайомі, які приїхали з аулів у місто, вирушили разом назад!

І люди відгукнулися на заклик Абая. Вони просили тільки кількох днів відстрочки, щоб завершити свої справи і запастися всім потрібним до кінця зими. Швидко промайнули ці дні, і ось завтра на світанку з десяток саней виїдуть з міста у степ…

Напередодні від’їзду до Абая прийшов попрощатися Павлов. До його обличчю було видно, що він приніс якісь хвилюючі вісті. Ніби не знаходячи собі місця, він походжав по кімнаті. Нарешті, зупинившись перед Абаєм, урочисто сказав:

– Ібрагіме Кунанбайовичу, ми на порозі подій, наслідки яких неможливо зараз передбачити. Розпочалася війна з Японією. Японія виступила перша, не чекаючи оголошення війни з боку російського уряду. Через бездарність царського командування японці, незважаючи на героїчний опір гарнізону, захопили фортецю Порт-Артур. Самодержавство вже з перших днів війни виявило всю свою гнилизну. Воно показало, що не може ні правити країною, ні захищати її кордони. Воно веде країну до неминучої воєнної поразки. Мільйони людей, які ще сумнівалися в можливості приходу революції, незабаром почнуть вірити в її неминучість. А коли віра в революцію, прагнення до революції охоплюють широкі маси, значить Її прихід уже близький!..

Революція!.. Це бунтівне слово, вимовлене другом, і віра в близькість революції, що звучала в його Голосі, сповнили радістю Абаєве серце. Життя, яке він знав, його похмуре середовище, горе, що спіткало його домівку, тіснили Абая звідусіль, наглухо замикаючи в своєму колі. І ось хтось дужий і добрий, ніби розпроставши крила, зім’яті негодою і бурями, сказав: «Одірвися від повсякденності, дивись у далечінь! Думкою, серцем, мрією своєю прямуй назустріч майбутньому».

Протягом останнього місяця Абаю весь час здавалося, що він стоїть над безоднею. Уві сні його мучили кошмари, йому ввижалося, що він пливе по криваво-каламутній воді. Важка імла буремної ночі насувається на нього. Один у пустельному холодному світі, захлинаючись крижаною хвилею, він знемагає, втрачає останні сили.

Тепер, коли синові загрожувала смертельна небезпека, Абаю часом уявлялося, що страшна примара холодної неосяжної пучини і є само життя…

Радісна звістка, принесена Павловим, здалася поетові ясною вранішньою зорею. Посланцем майбутнього прийшов до нього Павлов, і Абаю уже вчувалася хода нової людини, яка йде йому назустріч; то була хода сильного, розумного і доброго володаря незнаних, могутніх сил.

А що ж там, у надрах казахського степу, в тому світі, де живе він, Абай,– чи є там люди, здатні розкрити серце і розум назустріч новому життю? Поки що степ сліпий і глухий; він оповитий непроглядною імлою, жодний промінь ще не мріє в цій імлі. Тим-то так страшно людині, що самотньо пливе в далину по холодних каламутних хвилях. Проте сьогодні вже видно туманні обриси нового незнаного берега; десь там, за чорною горою, благословляється на світ…

До Абая прийшли попрощатися його старі друзі – Сеїль, Дамежан, кілька затонських вантажників на чолі з Сеїтом та Абеном. Абай привітно зустрів гостей, звелів зварити м’яса і принести кумису. Хоч як важко жилося зараз усім цим людям, ніхто не промовив і слова скарги: зпали, що серце Абая сповнене печалі, і не хотіли нести йому ще свої турботи. Крім того, всіх хвилювала тепер звістка про початок війни і гості навперебій розпитували господаря про значення цих подій. Абай докладно розповів усе, що знав з уст Павлова. По обличчях слухачів видно було, що вони не тільки добре розуміють суть того, про що Абай говорить, але ще й пов’язують з війною якісь свої надії. Мабуть, думки, висловлені Павловим, уже носилися в повітрі. Та й сам Павлов, і його дружина недарма цілі дні бували в затоні…

Отак точилася жвава розмова. Раптом до кімнати зайшов Дармен, а за ним Шубар і ще кілька чоловік. Привітавшись з ними, Абай провадив далі:

– Хто знає, скільки ще часу мине, доки ми побачимо нове, краще життя! Люди, розумніші і прозорливіші за мене, передові люди російського суспільства, можливо, змогли б відповісти на це питання. В усякому разі, рано чи пізно, той світ неправди, в якому ми живемо, мусить змінитися й оновитися.

На обличчях гостей, покарбованих зморшками, гіркими слідами тяжких переживань і образ, заграв на мить відблиск світлої радості: слова Абаєві наче перекликалися з несміливими надіями, що зріли в їхніх серцях.

Захоплений розмовою, господар зовсім забув про Шубара, і раптом той сам нагадав про себе різким голосом, який завжди проймав Абая холодом.

Шубар мав прикру звичку – говорити з Абаєм трохи насмішкувато. Таким самим тоном звернувся до нього і сьогодні:

– От, Абай-ага, одні обіцяють людям кінець світу, а ви – рай на землі. Чи не будете ви ласкаві сказати нам, коли саме осінить нас ця благодать? А головне, чи сподобиться дожити до неї хтось із присутніх або принаймні хоча б хтось з нині живущих?

Абай не відповів Шубару і навіть не обернувся до нього. Зразу заговорив про інше…

Гості розійшлися вже смерком. Залишившись вдвох з Абаєм, Дармен засвітив лампу і поставив її на стіл. Пильно дивлячись на вчителя, він заговорив про те, що мучило його весь день:

Ви казали вашим друзям про те чудове життя, яке колись настане. Я розумію, чому ви не хотіли відповісти Шубару, але ж це питання було в усіх на язиці. Коли т настане час, про який ви говорили? Якщо не ми, то чи доживуть до цього дня наші діти?

Питаючи про те саме, про що Абай нещодавно питав Павлова, Дармен благально дивився на нього. Напіввідкриті губи Дармена, його розумні сміливі очі, в яких горіла неспокійна душа, виявляли пристрасне нетерпіння. І Абай, як це часто бувало, перейнявся вогнем ного натхнення.

– Звісно, молоде покоління наше побачить нові часи,– сказав він повагом, ніби вдивляючись у майбутнє.– А можливо, і дехто з нас, вже зрілих людей, дійде до нового дня. Можливо, дійдуть і хороші, і погані, і там кожен дістане по заслузі. Я хотів би, щоб до цього часу дожив ти, Дармен! – Голос Абая затремтів його очі взялися вологою: в них була і скорбота, і сяйво оновленої душі…

На другий день вдосвіта Абай, Дармен і Баймагамбет під’їхали у широких, запряжених парою санях до двоповерхового будинку Сулеймана, де жив Магаш. У цей час з двору виїхали шестеро парокінних саней; останньою йшла Магашева кибитка з критим верхом, оббита товстою кошмою. Довга валка потяглася в степ повз врослі в замети землянки слободи. Пронизливий, дошкульний вітер із зловісним вереском знімав сніговий пил…

3

У половині березня в степу звичайно вже чорніють таловини, але цього року лютий мороз ще не перевівся, завірюхи посипали степ снігом, його поверхня, ніби виливана вітрами, була одноманітна й гладенька, наче крашанка. Почався джут. Тяжке лихо спіткало більшість аулів. Худоба, спустошивши всі запаси, голодувала, почала дохнути. На оборах і поза їх межами височіли гори обмерзлих овечих трупів; багато гинуло і корів. Навіть витривалі дорослі верблюди були вкрай виснажені. Пролежавши ніч у хліву, вони на ранок розбредалися по степу, шукаючи якоїсь поживи, і, хоч би що потрапляло їм на очі – стебла заметеного снігом очерету чи чагарника,– все об’їдали. А верблюдиці і верблюденята, сяк-так дотягши до кінця зими, тепер виздихали, і їхні трупи валялися навколо зимовищ. У кожному зимовищі тримали тепер тільки коней для роз’їздів, для них зберігали кожний віхтик сіна або соломи, інша худоба була в отарах біля чабанських юрт.

Що ближче до кінця зими, то більше тривожились хазяї про коней, відігнаних на дальні пасовища: як вони перенесли цю тяжку зиму? Щоб заспокоїти себе, люди в розмовах вихваляли витривалість і стійкість коня.

– Кінь, відомо, не піддається джутові!

– Аби була на землі хоч стеблинка, а кінь вже по ребра в сніг зариється і добуде її!

– Кінь іншій худобині не пара: якщо знайде траву, вже з того місця не зрушить. В найдужчу віхолу не піде за вітром!

– Хіба з конем яка худоба зрівняється? Коневі копита правлять і за сокиру, і за мотику…

Цілісіньку зиму аули в горах, низинах і заплавах тримали один з одним зв’язок. І в середині березня весь край облетіла сумна звістка: табуни коней, що перебувають у відгоні, вже косить біла загибель! Косяки, відправлені на жайляу в так звані зовнішні райони, загубилися в хуртовині і тепер пропадають. Багато коней загинуло серед скель, попадало з урвищ, потонуло в заметах…

Казали, що по деяких табунах, де була тисяча або півтори тисячі голів, залишилося по двісті, триста, а то й по сто коней. Якщо зима затягнеться, від усього кінського господарства тільки й залишаться чабанські юрти.

Скрутно було худобі, але й людям у степу було не набагато краще. Голодні, змучені безнастанною тривогою про худобу, вони змарніли страшенно. Вже кілька місяців жінки блукали по степу з лещатами в руках, шукаючи хоч якого-небудь корму для своєї охлялої худоби, викопуючи кущики чию, верблюжу колючку. Їхні обличчя огрубіли і почорніли від лютого холоду, взялися ранніми зморшками, обвітрені губи і руки порепалися. Старезну бабу не відрізниш від ще недавно красивої молодої дівчини – всіх зрівняла ця люта зима.

Кочівники кажуть: «Джут сім братів з собою веде». Прийшов мороз – ожеледь, а за нею – падіж худоби йде, за падежем – голод, за голодом – в хаті холод, за холодом – хвороби, за хворобами – роз’єднання, а за ним і останній брат – старцювання. Люди в аулах вже залишились без палива, запаси харчів вичерпались, їхати до міста на базар нема на чому. На шляхах з’явилися піші блука-!чі, які брели з своїми дітьми світ за очі. Дехто з них, знесилившись, падає у сніг і вже не може підвестися.

Від того, що проїжджих ставало дедалі менше, а бурани мели, як і раніше, сніг поступово завалив усі шляхи. Зв’язок між степом і містом та аулу з аулом завмирав. Жителі зимовищ, які притулилися в лощовинах і під горбами, причаїлися в своїх, одірваних від усього світу кутках, як бабаки в норах. Настав час, коли, як то кажуть, «і шуліці, і курчаті треба душу рятувати». Цю небувало люту зиму, яка знедолила людей, народ назвав «роком великого джуту».

Наприкінці березня біда спіткала і косяк коней, у свій час відправлених на відгінні пасовища з аулу Абая.

Ще восени Абай, Магаш і Какитай об’єднали свої табуни. П’ять досвідчених табунників пасли величезний косяк – тисячу двісті голів. З наближенням зими старший пастух Алтибай повів свій косяк у низину на землі сусіднього роду Ажі, бо йшли чутки, що там улітку була добра паша. У самих ажінців коней було мало, через те вони не пошкодували для Абая своєї землі з багатими кормами, що залишилися під снігом, тим більше, що Абай пообіцяв заплатити за пасовище.

Хоч зима була сувора, табуни якось проіснували увесь січень. Проте в середині лютого морози посилились і тут теж почався джут. Пасовище було зовсім витолочене, коні почали худнути. Лошата-стригуни і трирічні лошиці вже так ослабли, що й на ногах не могли встояти. А до того ж пішов ще мокрий сніг з дощем, і земля взялася кригою. Почався падіж. Жеребні кобилиці скидали приплід. Бачачи це, Алтибай вирішив відкочувати на інші місця. Какитай, що приїхав з аулу, звелів гнати коней до Акшоки. Цілий місяць йшли табуни до аулу Абая. Алтибай не знав спокою, ретельно добираючи місця для зупинок, невтомно піклуючись про збереження косяка, проте у всіх лошат набагато подовшали хвости. Досвідченим людям відомо, що це означає. Під’їздячи до незнайомого табуна, вони по довжині хвостів у лошат визначають його стан. Якщо у стригунів хвости короткі, гість неодмінно скаже про те хазяїнові, а хазяїн подякує богові і пастухам: буде табун ситим. А в косяку Алтибая навіть у дволітків непомірно подовшали гриви і хвости.

У багатьох коней на гривах і хвостах з’явився ковтун, до них причепилися реп’яхи і колючки. Дорослі коні – сама шкіра та кістки, шерсть на голові наїжилася. Помітно схуд і молодняк, а у кобилиць, що скинули лошат, аж ребра світяться… Одним словом, у всьому косяку Алтибая не стало жодного хоч трохи вгодованого коня.

У дорозі табун танув просто на очах, багато кінських трупів встеляло стражденну путь. Вперто пробиваючись додому, Алтибай щодня сідав на нового коня з найсильніших і їхав попереду всього косяка; слідом за ним вели бвої табуни й інші пастухи, так само часто міняючи головних коней.

Хоч яких зусиль докладали табунники, коні здихали. Під снігом була ожеледь, що настала одразу ж після осінніх злив, коли мороз раптом скував землю. Розгрібаючи в пошуках кормів глибокий сніг, коні постійно натикалися на кригу. Цілий місяць ішов косяк, а за звичайних умов це тривало б не більше двох днів. Тепер табуни наближалися до аулу Абая, розташованого під горою Арал-Тобе. Ось уже і землі Жимба та Ітжон. Хоч і тут лежить глибокий сніг, під ним росте таволожник, трапляються чийові зарості. Табунники поставили свої пошарпані кибитки на Нйжній Жимбі, і Алтибай дозволив молодим пастухам до смерку відпочивати, а сам, як людина бувала, виїхав стерегти косяк верхи на сивому жеребці.

В пошуках кормів коні потяглися від місця стоянки на захід. Стомлений довгою їздою по глибокому снігу, Алтибай дрімає в сідлі, похиливши на груди обважнілу голову в чорному малахаї. Раз у раз він прокидається. Алтибаю сниться його добра дружина Інкар, схудла, у старому одязі,– він не бачив її цілу зиму. Вона жаліє його і ласкаво каже: «Ляж відпочинь! Я тобі постіль приготувала, засни!»

Здригнувшись, Алтибай знов прокидається. Тепер снуються в голові невиразні думки, мрії, схожі на сновидіння і, немає їм кінця-краю. Дістатися б тільки своїх, по* бути з жінкою і дітьми у старій, дірявій юрті, відпочити на твердій постелі…

Отак їхав він за косяком, напівдрімаючи. Кінь ступав обережно. Раптом Алтибая пойняла тривога. Протерши очі, він побачив, що ясний день несподівано швидко померхнув. Вітер дужчав і, знімаючи сніговий пил, переходив у буран; попереду не було нічого видно; лютий вихор у німій і глухій імлі шалено бив йому в обличчя.

Алтибая вмить наскрізь пройняло крижаним вітром, Зібравши останні сили, він почав був пришпорювати коня, але той стояв як укопаний і важко дихав. Потім він рвонувся, пробіг кілька кроків і знову спинився. Крізь віхолу Алтибай не міг розрізнити, скільки коней поперед нього і навколо, і закричав гучним голосом, до якого за зиму звик увесь косяк.

І раптом він побачив, як, ніби заодно з бураном, просто на нього бігло багато коней, щільно збившись докупи. Серце його завмерло: мало було лиха й напасті, а тепер ще голодні, виснажені коні, не встоявши проти завірюхи, пішли за вітром…

Наближалася ніч, товаришів-табунників не було поряд, а коням, які могли б ще якось дістатися додому, загрожувала смертельна небезпека. І Алтибай кинувся на боротьбу з виючою імлою. Високо піднявши дубця і гучно покрикуючи, він вдерся в гущу табуна, намагаючись, якщо не завернути його, то хоча б спинити. Він не знав, куди поділася решта коней, помітив тільки, що на чолі тих, що мчали за вітром, був гнідий скакун Абая. Цілу зиму його табун ішов попереду інших, пробиваючи дорогу і розгрібаючи сніг під час тебенювання. Якщо в дорозі траплявся якийсь клаптик землі, де збереглась трава, то гнідий жеребець, хоч би який був буран, зупинявся і починав розривати копитами сніг. І тоді весь його табун починав тебенювати, а за ним поступово затримувався і весь косяк, і всі інші коні також вибивали копитами корм з-під снігу.

Тим-то жахнувся Алтибай: увесь табун гнідого жеребця пішов за вітром. Значить, тепер уже не зупиниш коней. Коли на їхньому шляху трапиться глибокий яр або западина, солоне озеро чи урвище, косяк неминуче зазнає великих втрат.

Під час бурану коні часто стають жертвою вовків. Ідучи за вітром, вони розбиваються на дрібні групи, відстають, блукають, їх потім це так просто знайти і зібрати. Не всі повертаються до своїх косяків. Після таких буранів у степу залишається безліч темних горбків – кінські трупи… Тепер найстрашніше було те, що Алтибай ось-ось відстане на своєму сивому жеребці від коней, що швидко бігли вперед, і вже не зможе подати голос, щоб збити навколо себе косяк. Коли б їх наздогнали інші табунники, що залишились відпочивати!

Відколи Алтибай вперше зустрів косяк, який ішов за вітром, він безперестанно кричав, щоб підбадьорити вкрай змучених коней, а коли б поблизу опинилися вовки, – то й пристрахати вовків. Він кричав на всю силу могутніх грудей – гучно, протяжно. Його самотній голос, врізаючись у посвист вітру, линув далеко по степу: «Уа-ха-ха-у! Ой-айт!» Табун віддалявся од стоянки, незабаром коні пройдуть підвітряний бік, стоянка залишиться збоку, і тоді вони не почують не тільки голосу людини, але й гуркоту обвалу. А завірюха дужчала, і все навколо оповило моторошною білою імлою.

Сонце, мабуть, уже сховалося, біла виюча запона почала мерхнути. Тільки б жигіти на стоянці прокинулися, сіли на коней і прискакали на допомогу! І Алтибай, страхаючись найближення ночі, все кричав і кричав безперестану. Нарешті і його дужий, здавалося б, невтомний голос почав хрипнути, але Алтибай все ще кричав. Гнідий жеребець, який звик коритися голосові табунника, і тепер, коли крик Алтибая віддалявся або зовсім завмирав, трохи уповільнював крок…

Алтибай на своєму сивому жеребці, який ледве пересував ноги, повільно їхав стежкою, уторованою кіньми. Що більше лютувала хурделиця, то частіше табунникові траплялися відсталі виснажені коні. Вони повільно відокремлювались від табуна і незабаром падали, уткнувшись мордою в сніг, або перекидалися набік, як дерев’яні. Це був кінець. І хоч серце Алтибаю з жалю кров’ю обкипало, він розумів, що так їм, можливо, й краще…

Минув довгий час, але жодний табунник не показувався, не гнався за косяком. Коні, які ще сяк-так пересували ноги, не могли спинитися. На яку нову муку їх гонить – невідомо. Алтибай уже ладен був кинути тікаючий табун, але не міг: трупи загиблих коней, вказуючи йому шлях, вели його все вперед і вперед…

Іноді снігова пелена розривалася, і землю ставало видно на відстані дубця від морди коня. Алтибай, який чатував на цей момент, кидав у розрив свій відчайдушний крик. Потім біла пітьма знову застилала йому зір. Свист, зойки, завивання сповнювали повітря, неначе якась зла сила святкувала торжество смерті, холодну загибель всього живого.

Алтибаю до болю шкода приречених тварин, ридання підступає до горла. І він знову і знову нукає на змученого свого жеребця, б’є його канчуком, марно намагаючись наздогнати тікаючий табун. І раптом збоку промайнули якісь тіні: то Алтибай своїм гуканням сполохав вовчу зграю. Знахабнівши, вовки кинулися в наступ, мало не перекинувши табунника і його коня…

Колй зграя, розділившись на два потоки, ринула вперед, Алтибай закричав з останніх сил, щоб попередити гнідого жеребця про нового ворога. Два десятки голодних вовків летіли на гнаний вітром табун. Звичайно коні, угледівши вовків, з гучним іржанням збивають докупи і, оточивши ослаблий молодняк, зустрічають напад ворога. Жеребці скачуть навколо косяка, відганяючи вовків. Один кінь, нагнувши шию, вискалившись, з грізним виском б’є копитами землю; другий, жертвуючи життям заради табуна, кидаєтеся на вовків і б’ється з ними, обливаючись власною кров’ю.

Гнідий вожак славився колись тим, що сам, наче ведмідь, насідав на хижаків і примушував їх тікати. Але чи зможе він вистояти проти них тепер? Тут до Алтибая долинуло ледь чутне іржання гнідого жеребця, і на його поклик одразу відгукнулися велика булана кобилиця і ширококоста гніда. Але в іржанні цьому не було нічого грізного для ворогів, і серце Алтибаєве неначе хтось стиснув у кулаці! Ні, не до снаги коням було чинити опір!

А вовки вже звикли за цю зиму безкарно розправлятися на пасовищах з охлялими кіньми. Дві зграйки, очолені двома короткохвостими сірими вожаками, наче вихор, налетіли на табун гнідого скакуна. Тим часом коні добігли до краю глибокого яру на Верхній Жимбі, і цей яр став їхньою могилою. Гнідий жеребець, намагаючись спинити свій косяк, почав був з гучним іржанням обходити його спереду, але раптом провалився у замет. Вся низина і яр повнісінькі були снігу, а черево зажерливої білої смерті було таке глибоке, що до дна його не дістанеш і пікою. Гнідий жеребець скотився в урвище. Здоровенний вовк з коротким хвостом, короткими грудьми, який біг попереду, стрибнув слідом за скакуном і, спираючись лапами на його круп, швидко перегриз йому горло. Решта коней, перелякані наближенням неминучої смерті, кинулися за своїм вожаком…

І тут наспів нарешті Алтибай. Коли він побачив, що коні б’ються в передсмертних судорогах, він ні на мить не подумав про те, що вони чужі, хазяїнові. Добра, розумна тварина, яка слухалась його голосу і корилася йому, була для нього тепер другом, котрий кличе про допомогу в свій смертний час. Алтибай зіскочив з свого коня і побіг уздовж яру, розмахуючи дубцем. Намацавши ногами твердий грунт, він приловчився й гахнув по голові короткохвостого вовка, що розправлявся з гнідим жеребцем.

Зграя була така велика, що не звернула на людину ніякої уваги: вовки розправлялися з кіньми, по шию загрузлими в снігу, розпорювали їм животи, перегризали горлянки. Алтибаю тільки й залишалося, що кричати і погрожувати вовкам дубцем, стоячи край яру. Скуштувавши гарячої крові і сп’янівши від її запаху, вони не чули Алтибая. Йому вдалося ударом дубця повалити ще одного хижака. В цю хвилину табунник помітив якусь метушню позад себе. Кілька вовків напали на його сивого жеребця, що стояв край урвища. Ось вони вже розпороли йому живіт, перегризли горло. Нетямлячись від люті, Алтибай кинувся на них, але тільки коли він наблизився впритул, вовки неохоче, неквапно забралися геть. Незабаром і решта вовків, вдосталь наситившись, побігли, звихрюючи сніг, і зникли з-перед очей.

Десятків з п’ять коней або валялися мертві, або по шию загрузли в снігу і стояли нерухомо, як укопані. А всього в табуні гнідого скакуна було близько ста коней – значить, решта цієї страшної ночі загубилися, розбрелися і, мабуть, також загинули. Скакуни, дійні кобилиці, породисті жеребці, прикрашені пір’ям та амулетами, дволітки, трилітки і п’ятилітки – всі вони полягли в голому сніговому степу, поховані в заметах…

Тепер Алтибай залишився сам. Йому здавалося, що ніч тягнеться нескінченно, мороз і вітер проймали його до кісток, в голові паморочилося, хилило на сон…

Цілих шість днів лютував буран. На сьому добу на безхмарному морозяному небі з’явилося холодне сонце, настав безвітряний тихий день. Молоді табунники, яких з надією і відчаєм кликав Алтибай, прийшли до яру Жимба і побачили наполовину об’їдені вовками кінські трупи. Поблизу валялись розкидані шматки старого Алтибаєвого кожуха, трохи осторонь – одірвані халяви і пришви його чобіт, з-під снігу стримів приношений чорний малахай.

…А коли сніги розтанули і земля протряхла, подорожні, які під’їхали до яру Жимба, побачили жахливу картину: на дні яру, притулившись один до одного боками, стояли з тридцятеро мертвих коней. У ніч жахливої завірюхи ці коні, рятуючись від вовків, кинулися в яр слідом за своїм вожаком, загрузли в снігу і замерзли. Так і стояли вони тепер збившись докупи, як це завжди роблять літньої пори табуни, рятуючись від оводів. Тяжко було дивитися на цей моторошний пам’ятник…

В аулі Акшоки, поряд із скотним двором, у низьких темних землянках тулилися кілька дрібних родин. В одній із них оплакували загибель Алтибая його стара мати і дружина з трьома маленькими сиротами. А в сусідній землянці на голій долівці мучився двадцятирічний чабан Байтуяк, двоюрідний брат Алтибая. Минулої зими його також спіткала біда в засніженому степу. Він пас овець Дільди на урочищі Акшоки, і там захопив його січневий лютий буран. Юнак не раз скаржився Дільді, що одяг у нього благенький, чоботи драні, але Дільда, дуже засмучена звісткою про хворість Магаша, навіть слухати його не хотіла:

– Мою душу і так тривога про Магаша нашого гризе, не буду я брати на плечі ще й твої турботи! Іди собі і не навертайся мені на очі!

Справді, в ці дні весь аул сумував, дізнавшись про Магашеву тяжку хворобу. Коли Дільді сказали, що й Абіш хворів так само, вона плакала і голосила цілісінькі дні й ночі. І взагалі погана господиня, вона тепер зовсім облишила всі справи, не слухаючи попереджень, що цього року буде джут, що зима дедалі лютішає і що «випасати худобу тепер не легше, ніж битися з ворогом».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю