Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 46 страниц)

2

Наближався кінець літа. Аули, що перебували на жайляу за Чингісом, тепер перекочували в Єрали і на сусідні урочища, переходячи на осінні пасовища. І цілий тиждень аул Оспана щодня знову приймав гостей, які приїжджали вшанувати пам’ять покійного.

Ці одноманітні дні нескінченних поминок були стривожені подією, що сталася поблизу. Оспанів аул був на Ойкодику, навколо нього розташувались аули Такежана, Абая, Акберди, Майбасара, Ісхака. Ці багаті аули виділили з своїх табунів молодняк, щоб пасти його нарізно. З великими косяками вирушили молоді хазяї: Азимбай, син Такежана, Мусатай, син Акберди, і Ахметжан, сип Майбасара. Вони розташували свої стоянки біля струмків Великий Каска-Булак і Малий Каска-Булак у долині за горбами Сари-Адир.

У тій самій долині стояли великі аули бідняків жатаків біля засіяних ними хлібних полів. У цих аулах люди готувалися незабаром зібрати плоди своєї важкої праці. Літо було багате на дощі, і урожай радував жатаків. Особливо добре вродила пшениця біля підніжжя Сари-Адира і на прилеглому до нього урочищі Тайлак-пай. Тут на двадцяти десятинах достигли посіви шістдесяти сімейств, у тому числі й посіви Базарали, Абилгази і Даркембая. Тут-таки вперше посіяли хліб і кілька десятків бідняків, які тільки недавно відкочували з байських аулів, щоб зайнятися хліборобством.

Ниви були вже жовті, і в аулах поговорювали про те, що час починати жати. Проте Даркембай, у якого досвіду було більше, ніж у інших, радив зачекати ще з десять – п’ятнадцять днів. «Нехай поля перетворяться в суцільне золото! Потерпіть ще, бідаки»,– стримував він людей.

Але багатьом уже важко було чекати цього. Надходила осінь, кози перестали давати молоко. Тому голодні сім’ї квапилися. Вони вибирали на своїх ділянках вже достиглі колоски, розтирали їх у долонях, прожарювали зерно, товкли й годували толокном охлялих дітей і стариків. Навіть цей мізерний харч був уже помітною підмогою для голодних. Поле ще не достигло. Але з кожним днем дедалі частіше біля юрт розпалювалися багаття і, потріскуючи, пеклась на них пшениця в ковшах з держаками. Раз у раз чувся перестук ступ. Дівчата й підлітки, забравши з собою маленьких братів і сестер, цілісінькими днями перебували в полі, збираючи достиглі колоски.

Сьогодні так само вийшли на свою невеличку ділянку онуки старої Ійс – Асан і Усен. Семирічний Асан в сорочці й коротких штанях, а Усен, якому ще тільки п’ять років, красується в самій сорочечці. Але засмаглі вони однаково – їх личка, руки й ноги зовсім чорні. Ледве зайшовши у високу пшеницю, Асан, як старший, починає повчати брата:

– Вибирати треба тільки стиглу. Ти не здумай сам рвати колоски! Я умію, я й вибиратиму!

– І я! Бабуся й мені веліла брати.

– Ти наплутаєш. Зірвеш нестиглий колосок – і їсти не можна, і поле зіпсуєш.

– А ти мене навчи, Асан! Покажи. І я братиму тільки стиглі.

– Кажу, не можна. Будеш приставати, ніколи більше з собою не візьму. Знаєш що? Ти краще тримай поділ, а я зриватиму колоски і кластиму тобі. Гаразд, Усен-тай?

– Гаразд!

Домовившись, діти почали обережно і повільно пробиратися в густій пшениці. Асан, бачивши, які колоски принесла вчора стара Ійс, почав вибирати точнісінько такі. Зриваючи їх, він старався не пошкодити стебла і, передаючи Усену, примовляв:

– Ступай тихенько, не топчи пшеницю. Поламаєш – пропаде посів. Іди моїм слідом. Зламаєш хоч одне стебло – бабуся більше не пустить!

Малюк, пробираючись за братом, мріє вголос:

– Принесемо – бабуся знову напече зерна.

Спогад про вчорашнє частування примушує його квапитися із збиранням. Він сам простягає ручку до колоска і, тільки помітивши суворий погляд Асана, швидко відсмикує її.

– Не руш! – знову попереджає той.

І теж починає мріяти:

– А потім, як учора, розтовчемо зерно, бабуся молока туди наллє. Смачно?

– Смачно! – зітхає Усен.

– Скоро вся пшениця достигне. Днів через десять,– важно повторює Асан те, що сказав Даркембай в розмові з Ійс.– Тоді почнуться жнива…

– І знову приїде сам Дармен-ага! – радісно підхоплює Усен.

– Звичайно, приїде. Він позавчора був у бабусі, сказав, що обов’язково приїде. І хліб зіжне, і снопи зв’яже.

Асан говорить про Дармена, наче про рідного старшого брата. Справді, Дармен, у якого нема ще своєї сім’ї, близько до серця взяв долю старої Ійс і її маленьких-онучат. «Хіба ці малюки не найнещасніші з усіх сиріт? А я, здоровий, дужий жигіт, допоможу їм хоч чимось, стану їм підпорою і захистом!» – вирішив він одразу після загибелі Іси.

І тієї ж осені Дармен переселив усю сім’ю Ійс з аулу Такежана до жатаків по сусідству з Даркембаєм, а сам подався до знайомих російських селян, до яких він наймався під час жнив, коли був підлітком. Так і тепер він попрацював у них цілу осінь і зміг забезпечити Ійс і сиріт на зиму. Він дав їй телицю і трьох баранів, та ще постачив насіння на весну: пшениці на півдесятини і проса на чверть. Цього літа він не раз приїжджав оглянути маленьке поле і обіцяв сам його зжати.

Збираючи колоски, малюки задоволено говорять і про просо, посіяне Дарменом:

– Скоро дозріє просо – буде й коже [37]37
  Коже – суп з пшона або з товченої пшениці, підбілений молоком, – їжа бідних родин.


[Закрыть].

– Ой, яке смачне коже! А з молоком ще смачніше!

Поблизу їх, на суміжних ділянках, збирали колоски такі самі, як вони, хлопчики й дівчатка. Тут діти Канбака, Токсана і Жумира, тих самих бідняків, яких минулої осені так жорстоко скривдили Азимбай і Маніке. Тут-таки й діти із родини Абилгази і Базарали. Навіть і Рахімтай тут. У нього в мішечку чимало достиглих колосків. Він відпросився у Даркембая на поле, щоб потім натовкти йому толкан [38]38
  Толкан – печена пшениця, розтовчена на борошно.


[Закрыть]. Хлопчик всерйоз уявляв себе годувальником сім’ї.

Незабаром усі діти, несучи колоски в мішечках, в пеленах або в скинутому халатику, пішли до аулу. Їхні личка сяяли. Обертаючись до своїх латочок посівів, кожен оглядав їх ласкавим поглядом, і так само як Асан і Усен, діти говорили тільки про одне:

– Скоро жнива. От наберемо пшениці!

– Коже зварять. Щодня варитимемо коже!

– А в нас буде просяне коже! – хвалився Усен.

Просо було посіяне тільки на полі старої Ійс, і хлопчик надзвичайно пишався цим!

– Ну й що ж? А пшеничне коже навіть смачніше за просяне! – ображається маленький син Токсана – Айтиш.

– Зате у нас із пшениці борошно буде, коржиків напечуть,– підхоплює маленька Уружман. Про баурсаки вона мріяти не наважується, бо для них потрібне сало.

Але Усен не здається:

– Коржики! А з проса бабуся кашу зварить.

Рахім-тай заводить пісеньку, діти її підхоплюють.

Це весела пісенька казахів-землеробів з жартівливим приспівом:

 
Гей ти, чорноногий синок, не спи!
Нашу пшеницю клюють горобці!..
 

Маленька Жамал регоче, дражнячи хлопчиків:

– І правда – чорноногі! Он один, он другий… А цей уже зовсім чорноногий! – кричить вона, показуючи на Усена.

Той ображається:

– Сама ти чорнонога!

– Хто? Я?

І Жамал швидко вибігає наперед, міцпо притримуючи пелену довгого платтячка, куди вона набрала колосків.

Вересклива, радісна, вона, посміхаючись, починає якийсь шалений танок, викидаючи то в один, то в другий бік стрункі ніжки і хвастаючи їхньою білістю, що різко відрізняє їх від засмаглих ніг інших малюків. Навіть Усену стає соромно за свої слова…

Діти вже підійшли до своїх аулів на урочищі Тайлакпай. І тут їх вразило небачене видовище: між аулами розтяглося багато возів, неначе довгий верблюжий караван чийогось великого кочовища.

Першим висловив свою здогадку Рахім-тай:

– Ой-бай, це росіянин! Дивіться, он і мату΄шке [39]39
  Так казахи називали російських жінок, по-своєму вимовляючи слово «матушка».


[Закрыть]ходять!

Малюки вгляділися. Вози всі були розпряжені. На деяких з них виднілися парусинові навіси, схожі на намети. Біля валки ходили бородаті чоловіки, жінки в незвично маленьких хустках на голові, між возами бігали світловолосі діти, які особливо зацікавили малюків.

Проте ця поява в аулі чужих людей збентежила маленьких казахів. Вони уповільнили ходу, а менші почали стиха пхикати. Рахім-тай присоромив їх:

– Чого ви налякалися? Такі самі люди, як і ми. Стривайте, ще хліба дадуть! Ходімте! Якщо покажемо, що боїмося, тоді вони образяться і почнуть лаятись.

І він повів усіх малюків за собою.

Це була справді валка російських переселенців. Тут були і брички, яких ніколи не бачили казахські діти, і вози на залізних осях, і великі гарби, вкриті зверху брезентом. Усе це розташувалося навколо багатоводного колодязя, який знаходився між трьома аулами бідняків-землеробів. Коні були вже випряжені і пущені пастися. В різних місцях палали багаття: певно, готувалася страва.

Урочище Тайлакпай було поблизу шляху і через те поява валки не здивувала дітей. Їх вразило інше: ніколи ще не доводилося їм бачити одразу так багато російських людей. Ні обличчям, ні одягом вони не були схожі на тих старих, кого малюки звикли бачити в своєму аулі.

Більшість дітей уже дійшла до своїх юрт. Пройти повз валку довелося тільки Рахім-таю, Асану, У сену і пустотливій дівчинці Жамал. Збившись докупи, вони хоробро пішли вздовж ряду возів. І тут їх відразу ж покликав російський дід, який відпочивав у затінку переднього воза:

– Еге, та у них пшениця! Яка вона тут росте? Стривайте, дітки, покажіть лишень вашу пшеницю!

Діти не зрозуміли його, але силиилися. Старий підвівся й пішов до них. Його широка борода, сиве волосся, великий зріст перелякали їх. Асан навіть шепнув:

– Тікаймо!

Але Усен і Жамал запхикали:

– Спіймає нас! Ой, зараз спіймає!

Вони розуміли, що коли вони найменші, то першими попадуть до його рук.

Але дід, здогадавшись, певно, що переполошив дітей, ішов до них, широко усміхаючись, і, вказуючи на колоски, заспокійливо повторював:

– Стривайте, дітки, стривайте… Ану, покажіть вашу пшеницю!..

Рахім-тай виявився хоробрішим за інших. Побачивши, що дід тицяє пальцем у колоски, він усміхнувся йому і сказав по-казахськи:

– Це наша пшениця. Своя!

Тоді дід поманив їх за собою до воза і відсипав у шапку цілу купу сухарів. Малюки звернули увагу, що сухарі були з білого хліба. Це заспокоїло і зацікавило навіть Усена, який злякався більше за всіх. І саме з пелени його сорочки старий обережно взяв кілька колосків, а замість них насипав сухарів. Потім він обернувся до інших малюків, роздавши їм решту.

– Ну, гризіть сухарі! А я подивлюсь, яка тут пшениця росте,– загув він собі в бороду, розтираючи на долоні колоски.

Діти, наче перезирнувшись, хотіли йти. Але тут з-за возів вийшло кілька літніх жінок. Усміхаючись, вони звернулися до дітей:

– Сють… Сють бар? – повторювали вони, показуючи дітям сухарі і шматки калачів.

Рахім-тай і Асан зрозуміли їх.

– Є молоко! І в моєї бабусі є! Сут бар, сут бар… Он аул!..– відповідали вони навперебій, показуючи на юрти.

Жінки пішли за ними. До них по дорозі приєдналися інші. В руках у всіх був посуд для молока і вузлики з хлібом. Пішов за жінками до аулу й сивий дід, а з ним ще двоє селян.

Ці троє були вожаками всієї валки. Діда, який спинив малюків, звали Опанасовичем. Другого – широкогрудого велетня з світлими вусами – Федором, а третього – низенького, худорлявого старика з гострими синіми очима, що глибоко сиділи під густими бровами,– дідом Сергієм.

Підходячи до аулу, діти почали дзвінко гукати:

– Молока просять, дадуть хліба! Бабусю, неси молока! Білих сухарів дадуть!

На їхні вигуки з юрт повибігали казахські жінки. Незабаром вони змішалися з росіянами. Серед тих вирізнялася високим ростом і ставною великою постаттю літня жінка з сильними, як у чоловіків, руками і зморшкуватим владним обличчям, засмаглим більше, ніж у інших. Усі називали її Дарією.

Дарія заговорила з казашками. Передаючи їм сухарі й хліб, вона на мигах пояснювала, кому налити молока. Побачивши стару Ійс, вона спробувала пожартувати з нею, показуючи то на хліб, то на молоко:

– Меники-сеники [40]40
  Меники-сеники – моє-твоє.


[Закрыть],– примовляла вона, посміхаючись.

Стара Ійс, дружина Базарали Одек, і дружина Даркембая Жанил відповідали їй такою ж привітною посмішкою, повторюючи по-казахському:

– Ви гості. Беріть молоко, нічого не треба!

Дехто з жінок давав гроші. Жанил, сміючись, відмахувалась обома руками, похитуючи головою:

– Не треба. Грошей не треба, ми не торговці! Давай наллю!

І вона почала розливати молоко з свого відерця з носиком у принесений російськими жінками посуд, з усмішкою відстороняючи руки, що простягнулися до неї з грішми.

– Гляньте, баби! Адже ж видно, що не з багатих, а грошей не беруть,– зворушено сказала Дарія. – Киргиз гостя поважає, а вони вважають нас за гостей. Ну, кланяйтесь, кажіть добрим людям спасибі!

Вона першою почала дякувати старій Ійс і Одек, які, дивлячись на Жанил, теж даром розливали молоко. Чоловіки стояли поруч, схвально киваючи головами на слова Дарії.

Опанасович підійшов до Жанил, яка сподобалась йому своєю веселою привітністю, і заговорив з нею каліченою казахською мовою:

– Аул казах жигіт бар?

– Що він сказав? – засміялася Жанил, обернувшись до інших.– Зрозумів хтось?

– Здається, питає, чи є в аулі жигіти! – здогадалась Одек.

Опанасович поквапно закивав головою, почувши її слова. Він трохи розумів по-казахському і краще за інших своїх супутників знав казахів. Ще торік він приїжджав у Семиріччя ходаком і пробув там рік, обираючи місця для переселення земляків та придивляючись до життя в цих краях. Тепер він вів усю цю велику валку переселенців.

Зрозумівши, що він хоче поговорити з чоловіками аулу, жінки згадали про Базарали, який лежав хворий у своїй юрті: звичайно, Базарали зуміє поговорити з росіянами, адже він розмовляє їхньою мовою! Інші називали імена Даркембая та Абилгази.

Одек рішуче повернулась і махнула рукою Опанасовичу:

– Ходімте! Сюди йдіть. Жигіт бар! – І пішла до своєї юрти.

А від валки підходили все нові жінки, деякі з немовлятами. Одержавши молоко, вони повільно пішли аулом на чолі з Дарією, заглядаючи то в одну, то в другу юрту, з цікавістю розглядаючи їх бідне обладнання. Вони пробували говорити з казашками, але, нічого не домігшись, обмежувались тільки усмішками, кивками, поглядами й сміхом. Все взаємно вражало і хазяїв, і гостей.

Тим часом Дарія, заглядаючи в юрту досвідченим оком, оцінила добробут її господарів:

– Голота нещадима! Кибитки діряві. Всередині саме лахміття – ні одягу, ні майна. І чим вони живуть? А харчі – гляньте! – І, жалісливо похитуючи головою, вона показувала на підлітків, що струшували над багаттям ковші з сухою пшеницею.

Оточивши її, казашки намагались зрозуміти її слова.

– Що вона говорить? Що це Жарія головою хитає? – питали вони одна одну, по-своєму переробивши ім’я Дарії.

Зате російськії жінки співчутливо підхоплювали її слова:

– Видно, сала й шматочка нема!..

– У них, мабуть, тільки й харчу, що молоко!

– І дивись, самі голодують, а грошей не беруть.

– Ох, баби, і куди ми заїхали! Самі злидні, а не село!

– А чим же тобі не село! Злидні такі самі, як і в нашому, пензенському.

– Така ж голота! – рішуче закінчила гучним низьким голосом Фекла, висока, як і Дарія, але ще міцніша, неначе вилита з чавуну, літня жінка. І вона послала невідомо кому міцне прокляття.

Дарія слухала ці вигуки, Киваючи головою. Потім вона підсумувала все сказане:

– Чи киргизькі злидні, чи російські – видно, однаково! Відразу пізнаєш…

Тим часом у юрті Базарали навколо російських гостей зібралися Даркембай, Абилгази, Канбак, Токсан, Жумир і ще кілька чоловіків. Розмова йшла з допомогою Базарали.

Він усе ще був хворий. Хворобу свою Базарали називав недугом суглобів – куянгом. Біль у попереку не давав йому підвестися з постелі. Підвівшись на лікті, він сяк-так розмовляв з селянами по-російськи і перекладав їхні слова Даркембаеві та іншим.

Апанас – так вимовляв його ім’я Базарали – розповів, Що валка заблудилася в степу.

– Як із Семипалатинська виїхали, так, видно, й заплуталися,– пояснював він.– Не на ту дорогу потрапили. Нам би на тракт.

Опанас просив казахів дати валці провідника, обіцяючи з ним розплатитися. Зрозумівши із слів Базарали його прохання, Даркембай відповів за всіх:

– Знайдемо чоловіка, дамо. Он Канбак поки що вільний. Нехай їде з ними, за день справиться.

Канбак охоче погодився, і переселенці враз домовилися з ним про оплату.

Даркембай вирішив розпитати сам, звідки й куди їдуть подорожани.

– Куди пайдьом, Опанас, а-а-а? – насилу добираючи слова, спитав він, але Опанасович добре його зрозумів.

– У Семиріччя їдемо,– відповів він і, щоб було зрозуміліше, додав: – Семирек… Семирек їдемо!

Даркембай обернувся до інших.

– Який це Семирек? Може, Ак-Ірек? – намагався він розгадати, називаючи землі сусіднього роду Сибан.

У розмову втрутився дід Сергій.

– Лепса, Лепса,– пояснив він.

Тепер Базарали зрозумів.

– А, Лепси! Ось воли про що говорять: їм треба на Шубар-Агач і Копал!

– Так, так, Копал! – зрадів Сергій.– Копальськ.– Лепса-Копал!

– Е-е, це вони про Жетису [41]41
  Жетису – казахська. назва Семиріччя.


[Закрыть]говорять. Тю-у-у, це ж край землі! Звідки ж вони їдуть? – здивувався Даркембай.

На запитання Базарали Опанасович широко махнув рукою.

– Росія.., російські… Я з Пензи, а ось вони з-під Тамбова.

Базарали пояснив казахам, що гості їдуть здалека, з самої Росії. Довідавшись про те, що валка їде вже два місяці, Даркембай похитав головою.

– Навіщо ж вони так далеко відкочували? Яка сила погнала їх з батьківської землі? – здивувався старий.

На це запитання Опанас тільки розвів руками:

– Погано там було, голодували.

– Землі було мало?

Опанасович з гіркою усмішкою кивнув головою і, неначе глузуючи з своєї долі, відповів:

– Землі там багато. Тільки для нас її не було.

– А у вас скільки було землі? – розпитував тепер сам Базарали.

Опанасович показав долоню:

– Ось скільки. А злидні були великі, як мій сіряк!

Базарали розсміявся, оцінивши дотепну відповідь старого, і обернувся до своїх:

– Чуєте, що він сказав. Каже, землі було з долоню, а злиднів – з цілий чапан!

– Ой бідний! – слухачі співчутливо зацмокали губами.

– Як влучно сказав! Такі вони й є, злидні!

Опанас тим часом вів далі з тією ж гіркою усмішкою:

– А лихо нависло над головою ще більше… Як оця твоя юрта.

Базарали одразу ж переклав:

– Він ще каже: лихо було в них над самісінькою головою, велике лихо. Як оця юрта над нами. Як же було їм не кочувати? От і зважилися.

Даркембай дивився на Опанаса з дедалі більшим довір’ям і співчуттям.

– Он як… Значить, як кажуть, «коли б рік був добрий, навіщо архарам [42]42
  Архар – гірський баран.


[Закрыть]тікати з Арка»?

А Канбак, киваючи головою, додав:

– Хіба це він про себе сказав? Це він про нас.

– Справді! – підхопив Токсан.– Хіба не те саме з нами? Тільки у нас землі багато. Зате посіяно – з долоню. А злидні та лихо – це наші постійні знайомі. Душать, як ярмо.

Базарали, який з дружньою прихильністю поглядав на Опанаса, тепер заговорив по-казахськи:

– Ці люди – відважне плем’я. Від правди вони не відступляться. Народилися в бідності, то не будуть вихвалитись: «Ми, – мовляв, – нащадки багатого роду!» – Базарали одразу прийняв одне рішення. Він повернувся до Даркембая, Абилгази і до дружини: – Багато хліба й солі з’їв я у засланні з росіянами. А найбільше мене годували отакі бідняки, як оці. Тільки з їхньою допомогою я дістався батьківщини, коли втік з каторги. Тепер передо мною зморені подорожани, стомлені важкою дорогою. У них і горе, й слова такі, як у нас. Я все беріг свого одним однісінького баранця, що вже підріс; думав, заколю для якогось рідкісного гостя. Що ж, кого кращого я знайду? Давайте заколемо його й почастуємо цих людей! Абилгази, пошли за ним до отари!

Друзі схвалили його рішення. Одек уже готувала чай. Базарали звернувся до Опанаса й попросив його залишитися у нього в гостях разом з іншими двома, а крім того, запросити на обід ще п’ятьох поважних людей з російської валки. Опанас подякував за запрошення й сказав, що за іншими сходить Федір.

Базарали доручив Токсанові і Канбакові увечері пройтись з гостями в поле:

– Покажіть їм наші посіви. Адже ми тільки колупаємо землю, нічого не тямлячи в ділі. А от Опанас знає все. Вони плачуть не через те, що з хлібом багато роботи, а через те, що для роботи мало землі. Це ми скаржимося, що хліб потребує багато праці, і боїмося лопати. Покажіть їм нашу землю, розпитайте, як треба тут орати й сіяти!

Чекаючи обіду, Базарали розповідав гостям про життя аулу землеробів, говорив і про те, що вони вирішили покинути своїх баїв і зажити з своєї праці. Розповів він і про те, як баї морили бідняків голодом.

Надвечір, після частування, селяни разом з Даркембаєм і Абилгази пішли дивитися хліба. Дід Сергій, про якого Опанас говорив як про найдосвідченішого хлібороба, раз у раз хитав головою. Сам Опанас, спиняючися там, де помічав огріхи, показував їх казахам і бурчав:

– Жаман!.. [43]43
  Жаман – погано.


[Закрыть]Жалкау!.. [44]44
  Жалкау – лінивий.


[Закрыть]

А Федір, побачивши ці огріхи, просто штовхнув Абилгази під бік і люто плюнув, осуджуючи. І, хоч він не зрозумів суті слів, сказаних Опанасом, докірливо повторив їх:

– Жаман, жаман! Та що там – жаман! Просто погано. Вже так погано, що гірше не можна! Бити тебе треба, Абилгази,– закінчив він і струсонув могутньою рукою жигіта за плечі, показавши кулак.

Однак те, що, незважаючи на погану підготовку землі, на всіх цих двадцяти десятинах стояла густа, висока й рівна пшениця, явно вразило переселенців. Взявши по жменьці землі, вони розминали її на долоні, розглядаючи уважно й ретельно, неначе купували дороге борошно.

Повернувшись до юрти Базарали, Опанас, Сергій і Шодр (так вимовляли казахи ім’я Федір) перелічили всі хиби, помічені ними на полях. Виявилося, що земля зорана нерівно і не досить глибоко.

– І як це така погана робота дала такий добрий урожай? – дивувався Опанас і жартував: – Видно, просто ваш аллах дуже щедрий!

Сергій посміхнувся:

– Що там аллах! Це в них земля тут така. Візьми он з воза голоблю та посади тут – дивись, віз виросте!

Базарали переклав його слова іншим:

– Він каже: врожай нам дала не наша робота, а щедрість нашої землі. Каже: в нашій землі таке багатство, що закопай голоблю, віз сам виросте. Он як хвалить він нашу землю!

Але докір гостей Базарали враз одвів, насилу пояснивши їм по-російському:

– Борін тільки дві. А сімейств шістдесят. Коней зовсім мало. Та й дохлі вони. Верблюда запрягли. Дійну корову запрягли. Ледве борону тягли. Люди руками поле обробляли. Що ж казати про поганий догляд? Як ми могли інакше зробити?

Смерком переселенці попрощалися з Базарали та з іншими казахами і пішли до своїх возів. Вони вирішили рушити в дорогу раннім ранком. Канбак, що обіцяв їх провести до самісінького Семирічинського тракту, сказав, що вдосвіта буде вже на коні.

При цій прощальній розмові Даркембай не був присутній. Коли він повертався з російськими стариками з поля, його зірке око помітило на схилах горбів Сари-Адир величезний табун коней, що паслися там. Відправивши стариків з Абилгази до юрти Базарали, Даркембай поспішив сісти на коня. Сонце вже заходило, коли він під’їхав до косяків. З табунників там був тільки один підліток, денний сторож. Під’їхавши до нього, Даркембай, ласкаво називаючи його і серденьком, і синком, попередив:

– Тут поблизу є посіви бідняків жатаків. Он там, бачиш, унизу? Вже зовсім дозріли хліба, ось-ось візьмемося за серпи. Як би не трапилося так, що табуннтки вночі поснуть і не доглянуть за кіньми. Не дай боже, щоб такий великий табун зайшов у хліба! Перекажи це нічним табунникам, з’ясуй їм, рідний, попередь!

Цілком розумівши побоювання старика, жигіт обіцяв йому попередити тих, хто поїде в нічне, і Даркембай повернувся в аул заспокоєний.

Молодий табунник, пригнавши коней на вечірній водопій, справді передав його просьбу товаришам, які мали вести табун у нічне. Тут був і сам молодий господар Азимбай. Коли він почув ім’я Даркембая, обличчя йому спохмурніло, і він, насупившись, слухав жигіта. Коли той закінчив, Азимбай наказав гнати табуни на ті самі місця, де вони паслися вдень, і додав, що сьогодні він поїде в нічне сам.

На урочищі Малий Каска-Булак паслося багато іргизбаївських косяків під наглядом хазяйських синків – молодих людей, як і Азимбай. Молодь часто виїжджала веселою компанією з табунами в нічне. І коли тепер Азимбай запропонував їм: «Сідайте на коней, поїдемо на ніч з табунами. Влаштуємо нічні скачки, розважимося!» – всі охоче погодились.

Смерком до схилів Сари-Адиру рушило понад десять косяків молодняка. З ними їхали байські синки, їхні слуги й табунники. Тут був син Акберди – Мусатай, син Майбасара – Ахметжан, забіяка і баламут, як і його батько. Були тут і крикливий Мака, і молодий гульвіса Акилпеїс, і відомий конокрад та нероба Єлеусиз.

Азимбай придумав цю поїздку неспроста. Слухаючи молодого табунника, він згадав, що Базарали і Абилгази дружать з Даркембаєм і що на цих полях, є звичайно, і посіви обох його ворогів. Та й самі жатаки разом із Даркембаєм давно вже викликали злість Азимбая. Навколо тільки й говорили, що урожай у жатаків цього року буде багатий. Не дуже вірячи цим чуткам, Азимбай тими днями з’їздив до Сари-Адиру, уважно оглянув жатаківські поля і повернувся ще більш розлючений. Справді, по всьому виходило так, що жатаки зберуть добрий урожай.

І тепер він підвів табуни до посівів. Коні, що весь цей час паслися на сухій ковилі гірських пасовищ, тепер охоче сходили в низину, шукаючи свіжу зелень. Попереду йшов рудий лисий жеребець, визнаний вожак тисячного такежанівського табуна. Часто пофоркуючи і підхоплюючи на ходу траву, він вів свій величезний косяк, за яким ішли й інші табуни. Він уже, видно, відчув близькість хорошого корму і тепер упевнено йшов, не зупиняючись і навіть не опускаючи голови до землі. Азимбай цілком оцінив його поведінку і, підкликавши до себе своїх друзів та табунників, запропонував:

– Ну, жигіти, давайте тепер відпочинемо! Злізайте з коней, полежимо тут, порозмовляємо. Табуни самі бачать, куди йти. У худоби язика нема, коли щось станеться, кому коні розкажуть? Заберемо їх удосвіта і поїдемо додому.

Він зареготав з неприхованою злістю. Приятелі підтримали його сміхом, але один з молодих табунників, певно, не зрозумівши хазяїна, заперечив:

– Тут поблизу посіви. Чи ж довго до гріха?

– Лягай, не базікай! – обірвав його Азимбай.– Якщо одні надумали сіяти, що ж, іншим і пасти худобу не можна?

– Колупають землю. Бач, що вигадали: ні батьки, ні діди не займалися цим! – буркотів Мака.

– Сором усьому народові за цих голодранців жатаків. Уже час вигнати їх з нашого степу,– додав Ахметжан.

– Це діло недовге,– сказав Азимбай.– Досить тільки двічі-тричі поспіль знищити їхні поля і гримнути: «Не рийте землю, наче собаки перед чиєюсь смертю!» – і вони самі кудись відкочують.

– Вірно. А коли ці мужики не відкочують, то розстеляться, як бджоли із зруйнованого вулика! – підхопив, регочучи, Акилпеїс.

Слова його так сподобалися Азимбаеві, що, лаштуючись спати, він кілька разів повторив їх уголос. Поруч з ним полягали і його приятелі.

Цей мирний відпочинок у нічному степу, такий безневинний зовні, насправді був мерзенним злочином. Коли б ці молоді негідники споряджали зараз конокрада, або сідали на коней для одвертого наскоку, чи навіть розпалювали б пожежу в степу, вони чинили б менший злочин, ніж зараз.

А коні?.. Прекрасні, розумні тварини, сповнені гідності, мирні друзі людини! Коли б вони тільки розуміли, на що перетворила їх зла воля Азимбая! Вони стали тепер руйнівною силою, схожою на степову пожежу, ураган чи повідь. Суцільною темною масою вкриваючи ціле поле, табун посувався вночі, немов якийсь тисячоногий і багатозубий ненажерливий руйнівник, лютий айдахар – дракон. І в голові цього велетенського страхіття, наче самотнє драконове око, світліла лисина темно-рудого такежанівського жеребця. Він ішов усе вперед і вперед, ведучи за собою тисячний табун. Достигла густа пшениця ширила вночі принадні пахощі. І весь табун – не тільки ялові кобилиці, але й лошата-стригуни,– зрозумівши цей поклик, рушив на посіви, заливаючи їх суцільною масою від краю до краю.

Косяки неначе навмисне зберігають повну тишу. Не заірже жоден жеребець, навіть жодне дурне лоша-стригунець. У глибокій нічній тиші чути тільки, як хрумтять у зубах колоски та стиха форкають коні, неначе вони висловлюють одне одному задоволення з того, що нарешті знайшли багатйй корм. Одні з них хапають колоски, інші перекусують стеблини навпіл, а молодняк, не розібравшися в цьому кормі, не стільки їсть, скільки вириває пшеницю з корінням; не знаючи, з якого краю її жувати, стригуни нетерпляче відкидають стеблини, мотаючи головою, топчуть їх і виривають нові.

Винищуючи посіви, незлічений табун дійшов уже аж до середини хлібів. То тут, то там коні лягають на ниву і, перекочуючись з боку на бік, мнуть високі стебла. Дикий молодняк, невідомо чого злякавшись, раптом пускається навскач, толочачи й ламаючи пшеницю, що стоїть стіною. Під ударами їхніх міцних копит колоски втоптуються в пухку глину, розсипаючи стиглі зерна… Ті самі колоски, яких сьогодні вдень боялися торкнутися обережні руки малечі, тепер вминалися в землю копитами. Стиглі зерна пожирали, винищували широкі зуби коней. Тяжка праця, гіркий піт, трепетні надії бідноти – все це було розтоптане табуном…

Валка переселенців заворушилася ще вдосвіта. Коней запрягли у вози, готуючись рушити в путь. Чекали тільки Канбака. Він теж прокинувся вдосвіта і пішов за своїм конем, якого звечора пустив на підніжний корм, спутавши йому ноги. Піднявшись на горбок біля посівів, Канбак побачив у пшениці величезний табун і, збагнувши весь жах того, що сталося, голосно закричав, ридаючи вголос, і кинувся до аулу.

Назустріч ішов Даркембай, який устав раненько, щоб глянути, чи не зайшов якийсь стригунець у пшеницю. За ним виступала стара Ійс і ще кілька жінок, які вийшли в поле, щоб нарвати стиглих колосків для ранкового чаю. До них і підбіг Канбак, кричачи і ридаючи.

Звістка про це рознеслася по всіх трьох аулах. Люди зразу збагнули, яке лихо їх спіткало. З усіх юрт висипали. Діти, хапаючись за материні спідниці, плутаючись біля ніг дорослих, з остраху плакали, збільшуючи загальний лемент, не розуміючи в чому річ, але відчуваючи велике горе.

Голосні прокльони, тужний плач, гнівні вигуки… Аул завирував, наче готувався відбити раптовий ворожий набіг:

– Будьте ви прокляті, лиходії!

– Нехай спалить вогонь весь рід Іргизбаїв!

– Хто хазяї табунів? Погибель їм!

– Нехай онуки їхні й правнуки в сльозах животіють!

– Нехай затоплять тебе наші сльози, лютий враже!

– Звичайно, це ворог! Тільки ворог може зважитись на це!

– Падлюки… Прокляття сиріт на ваші голови!

По всіх аулах чулися ці крики. З такими самими гнівними словами зайшли до юрти Базарали його друзі Даркембай, Абилгази і Канбак.

Базарали був одягнений, неначе збирався кудись у дорогу, але підвестися з місця не міг, прикутий хворобою до постелі. Він був смертельно блідий. Прислухаючись до ридань і криків, що долинали в юрту, він метався в постелі, але не промовив і слова. І тільки тепер, коли до юрти зайшли чоловіки, він заговорив, палаючи гнівом: