Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 46 страниц)

На другий ранок мулли, з намови Уразбая і Сейсеке, прийшли до голови суду і подали йому написане чітким каліграфічним почерком прохання від імені семипалатинського мусульманського духівництва.

«Суперечні справи відносно шлюбу і розводу мусульманських жінок,– писалося в проханні,– підлягають тільки шаріату. Справу Азимової правомочні вирішувати тільки імами мечетей, духовні пастирі мусульман».

Голова суду пообіцяв приєднати прохання до справи, але мулли не заспокоїлися – стали шукати інших шляхів через казахських товмачів, готових служити за п’ятірку будь-якому хазяїну.

Міські багатії на кшталт Ойсеке і Хасенд надривали горло, виступаючи в ролі хранителів степових звичаїв.

– Досі російський суд не посягав на наші освячені віками закони про сватання, про сплату калиму і право на жесир. Нехай і тепер російські судді передадуть справу Азимової на розгляд суду біїв, за законами наших предків.

Так говорили прибічники Уразбая, а прихильники Абая наполягали на розгляді справи Азимової в російському суді.

Конечну потребу цього переконливо доводив у своїй письмовій заяві артилерійський поручик Ускенбаєв, один з головних свідків у цій справі.

«Перша казахська жінка, сподіваючись на допомогу і захист, звернулася до російської адміністрації і суду. Відмовити їй у цьому означало б підписати обвинувальний акт адміністративним установам і судовим органам міста Семипалатинська. Криваві події, пов’язані з справою Азимової, сталися не в степовій глушині, що була дуже далеко від поля зору нашої адміністрації, а в губернському місті, в резиденції самого генерал-губернатора, і стали відомі судовим властям. Було б недопустимим відмахнутися від розгляду цієї кричущої справи і надіслати її на розгляд суду біїв. Такий вчинок підірвав би престиж суду та всієї адміністрації міста. Справа Азимової ще не встигла дістати висвітлення в столичних газетах і про неї невідомо п. міністру внутрішніх справ, п. міністру юстиції, а також правительствуючому сенату. Навряд чи наш уряд схвалить нерішучість місцевих властей, коли вони не стануть на захист першої казахської жінки, яка забажала судитися за справедливими законами Російської імперії…»

У цій офіціальній заяві офіцера російської армії був застережливий натяк на можливість надання гласності подіям через пресу. Це повинно було найбільше вплинути на полохливих чиновників Семипалатинська…

До складання цього документа, написаного рукою Абіша, було залучено, за порадою Абая, Федора Івановича Павлова. Для цього Абай сам їздив до своїх російських друзів. На прохання Павлова, його друг, студент-засланець Марков, зібрав і передав до суду свідчення робітників затону, де вони якнайдокладніше розповіли про кривавий напад спільників Уразбая і Даїра на будинок Абена і про насильне вивезення Макен і Дармена. Ці свідчення підписали Сеїль, Абен та інші письменні вантажники, пімокати й чинбарі, а неписьменні поставили родові знаки і притиснули відбитки пальців. За порадою Павлова, переданою через Сеїля, подали свої свідчення і човнярі, які перевозили втікачів через Іртиш. Олександра Яківна, яка лікувала Абена, Айшу й інших потерпілих, написала лікарське посвідчення про заподіяне їм каліцтво…

А поки що Макен, відірвана від друзів і близьких, залишалась у цілковитій самотності із своїми тяжкими думами. Вона не знала, що чекало на неї в майбутньому, яких злигоднів доведеться зазнати. Судді, вибираючи тюремника для Макен, не випадково спинилися на штатному перекладачеві окружного суду Алімбеку Сарманові. Мав він для цього всі дані. По-перше, бездоганна репутація політично благонадійного чиновника, про що свідчили його успішне просування по службі і наявність двох нагород; по-друге, він не був зв’язаний з родом Тобикти; по-третє, дружина Сарманова була татаркою, що убезпечувало Макен Азимову від будь-якого впливу її степових родичів.

Беззаперечний виконавець волі начальства, Алімбек Сарманов охоче погодився опікати Макен, тим паче, що голова суду одразу визначив суму видатків на харчування підопічної – півкарбованця на день. П’ятнадцять карбованців на місяць! За таку винагороду Алімбек ладен був хоч цілу вічність тримати полонянку в своєму домі. До того ж йому не треба було турбуватись, що полонянка втече або буде викрадена: за наказом суду, пристав Старчак виділив двох городовиків нести караул біля старого двоповерхового, за високим парканом, Алімбекового будинку в Татарській слободі. Алімбек, людина замкнутого характеру, жив відлюдно, сусіди до нього не ходили, а сторонніх він і зовсім не пускав до себе в двір. Старанний чиновник і тупиця, який зверхньо ставився до людей, він не визнавав земляків, і дружина його, що не любила степових гостей, давно віднадила їх від свого дому.

Свої нові обов’язки Алімбек виконував дуже ретельно. Щоб не залишалося ніякого сумніву, він напрямки заявив, що не допустить до Макен не тільки її родичів або друзів, а навіть і самому Абаю не дозволить переступити поріг свого дому. Абіш зробив спробу знайти до нього шлях через Даніяра, який добре знав Алімбека, але той навіть розмовляти з ним не захотів, а попросив по-доброму відійти від воріт…

Тим часом наближався день від’їзду Абіша в місто Вєрний – Алма-Ату.

По закінченні Михайловського артилерійського училища в Петербурзі, Абдрахман Ускенбаєв дістав чин поручика і був відряджений у розпорядження Туркестанського військового округу для проходження військової служби на «азіатській окраїні Росії». Там, перед від’їздом до Семипалатинська, йому пообіцяли дати призначення в Семиріччя, і тепер прийшов наказ, що пропонував поручикові Ускенбаєву виїхати в Алма-Ату, до польової артилерійської частини. Важко було Абішу виїхати з Семипалатинська, так і не довідавшись про долю близьких друзів.

Саме під цей час Абай перебрався із слободи в місто.

Справа Макен Азимової завдала Абаю чимало клопоту і тривог. А тієї осені у нього було особливо тяжко на душі. Він нікому не казав про це, але щодня подовгу сидів з олівцем у руці, звіряючи лише паперові свої потаємні думи і почуття. В ці дні він написав не тільки ряд натхненних віршів, але й напучення «Кара-сезь» [105]105
  «Кара-сезь» – проза.


[Закрыть]що відбивали глибокі його роздуми про життя.

Тепер, коли стало відомо, що Абіш дістав призначення і незабаром поїде в Алма-Ату, Абай хотів бачити його біля себе щодня. Вечірні години вони проводили звичайно разом, а сьогодні Абай ще зранку послав Баймагамбета до сина з проханням прийти раніше. Коли Абіш прийшов до батька, він застав у нього двох хальфе – Шаріфжана і Юнусбека, яких підіслали до Абая верховоди міського духівництва.

Обидва хальфе були таємними спільниками Уразбая. Саме вони від імені мусульманської громади вели переговори з Маковецьким і намагалися натиснути на нього. Вони оббивали пороги канцелярій, подаючи одно за одним заперечення проти показань свідків, які виступали на захист Макен і Дармена. І нарешті, коли від них перестали приймати папери з нескінченними кляузами, Шаріфжан і Юнусбек вирішили вдатися до обхідного маневру і несподівано прийшли на квартиру Абая. Увійшовши, Шаріфжан, широко розкинувши долоні, почав проказувати молитву. Закінчивши її, він назвав своє ім’я. Абаю воно було добре відоме ще з часів епідемії холери і підлого вбивства Сармолли. Тепер ця мерзенна людина насмілилася переступити поріг дому Абая!..

– А, значить, ти – той самий хальфе Шаріфжан, який сіє смути і кує лихо чесним людям, сидячи в своїй мечеті? – з неприхованою огидою сказав Абай.

Звинувачення, кинуте просто в обличчя, збентежило Шаріфжана. Удаючи, що додержує правил пристойності, віддаючи належне вікові господаря дому, він невиразно пробурмотів:

– Ой мірза Абай, в чому тільки ви мене не звинувачуєте! Далебі, ви занадто суворі до мене!..

Абай, не відповідаючи, дивився на нього гнівно і зневажливо, і Шаріфжан облишив думку про те, щоб почати розмову про справу Азимової – хай уже краще візьметься до цього Юнусбек. Обережний Шаріфжан передбачливо сховався за його худу спину.

Але Юнусбек, мастак щодо релігійних диспутів, відомий балакун, що набив руку на великих і малих родових позовах, також розгубився від такого нелюб’язного прийому. До того ж, незважаючи на свою безсоромність, він завжди чогось торопів перед Абаєм. А втім, хіба можна піти звідси, не викопавши важливого доручення! І Юнусбек почав мляво повторювати все те, що він говорив російським чиновникам, кочуючи по різних канцеляріях, а наприкінці своєї плутаної промови , заговорив про імама, про божу благодать, чим одразу насторожив здивованого Абая.

– Абай-мірза! – говорив Юнусбек тоном людини, що виконує сумний, але конче потрібний обов’язок.– Скрізь і за всіх часів основою основ мусульманської громади був символ віри, який народ ототожнював з ім’ям голови громади. Але тепер, на жаль, віра занепадає. Ви – визнаний учитель нашого народу, проте відверто віддаєте перевагу російському законові перед ісламом. Зважте ж на терезах совісті і честі ваш вчинок, подумайте, який приклад показуєте ви правовірним, як недобре ви впливаєте на весь наш темний народ. Усі мусульмани з хвилюванням очікують закінчення справи порушників шаріату і степових звичаїв, і ми сподіваємося, що ви відмовитеся від захисту цих підлих людей в ім’я нашої віри і звичаїв, заповіданих предками…

Абай із спокійною цікавістю розглядав недолугого хальфе, його маленьке блідо-рожеве личко з акуратно підстриженою рудуватою борідкою і вусами. У цієї людини невблаганна жорстокість степового бія поєднувалась з підступністю і спритністю мулли. Лицемірно назвавши Абая «визнаним учителем народу», стовпом мусульманства, Юнусбек розраховував, певно, вибити грунт у нього з-під ніг.

Попервах Абай навіть з певною цікавістю слухав хальфе, але потім відчув роздратування: справді, навіщо мусить він вислухувати ці зухвалі слова, продиктовані до того ж брудними розрахунками?

Тільки-но Абай хотів вичитати Юнусбеку, як до кімнати увійшов Абіш. Абай відповів на його привітання, кивком голови показав йому місце поряд себе і звернувся до хальфе.

– Ви, духовні особи,– говорив він,– вирішили втрутитися в справу Макен Азимової. Припустімо, що вам це справді потрібне для користі ісламу. Так, ісламу, а не парафіян. Але навіщо тоді розпатякуєте ви про совість і честь? Навіщо брешете і лицемірите?

– Ми?! – ніби вражений, вигукнув Юнусбек, широко розкривши очі.– Лицеміримо?

Абай застережливо підняв палець:

– Мовчіть… Так, саме ви! – І, не даючи хальфе розкрити рота, вів далі: – Ви – служителі мечетей, імами і хазрети – насамперед побігли до російських чиновників, до людей чужої віри, і почали у них шукати захисту ісламу. Ви всіляко підлещувалися до цих, на ваш погляд, невірних, намагалися розжалобити їх, догідливо запобігали перед ними, навколішках плазували, аби тільки втелющити їм свої скарги і прохання. Та ви самі, Юнусбек, мабуть, годину тому лизали їм п’яти, а тепер, переступивши поріг мого дому, відразу почали гудити їх і паплюжити. Хіба це не гидке лицемірство, не ганебна омана, не обурлива брехня? Адже ви виступаєте від імені татарського і казахського населення міста, від багатотисячної громади мусульман, від її духівництва, від ішанів, імамів, хальфе, хазретів, мулл, муедзинів і шакірдів, які діяли заодно з вами! Ви жалюгідні, мерзенні брехуни, дрібні людці, огидні святенники! Мені соромно за мечеть, де ви навчилися підлого ошуканства, мені соромно за нашу релігію, яку ви неславите своєю ганебною поведінкою!

Гнівно викриваючи все мусульманське духовенство, Абай кидав презирливі слова і обидва хальфе почували себе так, наче їх підсмажували на пекельному вогні справедливої господньої кари…

Абіш бачив, що батько дійшов до крайньої міри гніву, немовби Шаріфжан і Юнусбек втілювали в собі зараз усе зло його життя і життя казахського народу. Наприкінці довгої промови, в якій він ущипливо висміяв усі богословські викрутні Юнусбека, Абай, дедалі підвищуючи голос, сказав:

– Ви намагаєтеся фразами з священних книг переконати мене в необхідності знищити, потопити в крові безневинну, бідолашну дівчину! Ви хочете, щоб я приклав руку до цієї злочинної справи. Що я можу сказати вам на це? Я посилаю прокльони на голову ваших імамів, від імені яких прийшли до мене ви, люди, які гендлюють совістю! Поверніться до них і передайте те, що я вам сказав…

Хальфе нерішуче перезирнулися, не знаючи, що діяти, але їм допоміг Баймагамбет: він широко відчинив перед ними двері. Шаріфжан і Юнусбек, бурмочучи собі під ніс молитви, поквапливо вийшли.

Абай після того кілька хвилин сидів з заплющеними очима, ледве гамуючи гнів, що кипів у його серці, і судорожно стискаючи пальцями олівця. Нарешті, заспокоївшись, мовив:

– Я хочу записати все, що я їм сказав!..

Ці слова нагадали Абішу про роботу, до якої батько не раз повертався протягом останніх місяців. Абіш не раз перечитував записи Абая у товстому заповітному зошиті і тепер захотів поговорити про них з батьком і розв’язати сумніви, навіяні його працею.

– Батьку, можна спитати вас про деякі не зрозумілі для мене речі? Я кажу про те, що ви записуєте до свого зошита…

Абай лагідно, підбадьорливо глянув на сина. Велика духовна дружба, що встановилася між ними давно, міцнішала з кожним днем і тішила поета. Не раз бувало, що синові судження дивували Абая своєю зрілістю і глибиною.

– У деяких ванщх напученнях у прозі,– заговорив Абіш,– і навіть у віршованих міркуваннях ви часто виступаєте, наче мулла, який звик виголошувати проповіді. Ви навіть вживаєте слова, не завжди зрозумілі простим казахам. І я подумав, чи є в цьому потреба? Звісно, інколи це буває корисно: наприклад, коли ведеш суперечку з муллою, як це було ось сьогодні. А втім, чи варто затьмарювати суть своїх творів, відмовлятися від зрозумілої всьому казахському народові мови заради кількох мулл і святенників?

Абай посміхнувся і відповів:

– Ти ж сам кажеш: щоб викривати нечестиві думки і негідні вчинки мулл, я мушу говорити їхньою мовою! Інакше слова мої не прозвучать для них переконливо.

– Так, але чи є рація вам засмічувати свою прекрасну мову заради жалюгідної купки хальфе і мулл? – не здавався Абіш.

– Ти говориш необдумано, Абіш! – відповів Абай.– Хай їх мало, але вони мають великий вплив на народ і завдають йому багато лиха. Ти сам переконався в цьому. Хто вбив Сармоллу? Хто переслідує Макен? Нам здається іноді, що місто – це тільки джерело світла, знань, освіти, що тут не може бути неуцтва. Але то величезна помилка: саме в містах і звили собі кубла ішани, імами, хазрети, хальфе і настоятелі мечетей та медресе. В містах багато шкіл, але й мечетей не менше. Мешканці міста нагадують мені часом в’язня, руки і йоги якого закуто в кайдани неуцтва…

– Хоч як це дивно,– вів далі Абай,– але міські мешканці зазнають більшої шкоди від темних служителів віри, аніж жителі степів. Фанатичні заклики, підступні задуми, темні, криваві наклепи народжуються в стінах медресе і мечетей і звідси отруйним дурманом ширяться серед віруючих. Саме в містах люди охоплені релігійним фанатизмом, і на цьому грунті там відбувається найжахливіше…

Абай заговорив про те, гцо його особливо хвилювало.

– Поборники ісламу прагнуть кожного віруючого мусульманина перетворити на сліпе знаряддя для здійснення своїх темних намірів. Живучи в Росії, мулли виховують казахський народ ворогом своєї вітчизни. Ненависть до невірних гяурів прищеплюють наставники, які сидять у Казані, Криму, в священній Бухарі, в Самарканді і халіфських святилищах Каїра, Мекки, Медіни, у султанському Стамбулі, в Туреччині, де ще панує тиранія часів «Тисячі і однієї ночі». Іноді я одержую звідти листи, газети, проповіді; всі вони мають одну мету – тримати нас і наших нащадків у темряві й неуцтві, а російський народ, серед якого ми живемо, вони зображують, як огидне страховище. «Цурайтеся росіян, вони вороги нашої релігії. Не довіряйте їм, будьте їм ворогами!» – ось до чого зводяться зараз проповіді ісламу!

Абіш з подивом дивився на батька, який вперше так різко висловлював свої заповітні думи. Глибока зморшка перетнула широкий лоб Абая.

– Ти розумієш, чого хочуть вони від мене, чого домагаються? – спитав Абай і сам відповів: – Вони хочуть, щоб я, виходець з темного аулу, забув, що я став освіченою людиною. Вони хочуть, щоб я знехтував той промінь світла, який освітив мені в темному степу стежку до російської книжки, відкрив мені очі. Коли послухати тих, хто надсилає мені послання від імені ісламу, то я мушу перетворитися на сучасного дервіша, на нового Суфі-Аллаяра, мушу принизити самого себе, спалити свої твори. Схиливши голову перед «Закликом ісламської ради», я мушу проклясти навіть тебе, людину, виховану російською школою! Бачиш, що чекає на мене, коли я скорюсь їхній волі! Вони хочуть згубним впливом ісламу отруїти всіх казахів і використати для цієї мети мене як своє знаряддя. Вони хочуть тримати в путах неуцтва і наше, і всі майбутні покоління казахського народу. Ти кажеш, що це лише жалюгідна купка. Так, їх справді мало, але якого величезного лиха завдають вони!

Продовжуючи розмірковувати вголос, Абай нагадав синові, що не тільки ішани, мулли і хальфе одурманюють народ. Їм ретельно допомагають у цьому і багаті торговці, подібні до Сейсеке і Корабая, і степові старійшини, як ото Уразбай, всі ці безпросвітні невігласи, які ні разу в житті не розкрили жодної книги.

– Темні сили бояться, щоб казахи не зійшли з шляху темряви, вони ведуть свою гидку роботу, роблячи зло майбутнім поколінням і затримуючи розвиток свого народу.

Запальна батькова промова розв’язала вузол багатьох сумнівів, що бентежили Абіша. Ще дуже молодий, він, проте, уже встиг побачити білий світ. Два роки тому, коли в нього виявилася серйозна хвороба – туберкульоз залоз, після чого в нього лишився шрам на шиї,– його відправили лікуватися на південь, спочатку в Крим, потім на Кавказ, де він прожив кілька місяців, а минулої осені, виїхавши, за призначенням, до Туркестанського військового округу, він довго пробув у дорозі. Всі ці поїздки, численні зустрічі з людьми не пройшли безслідно для допитливого розуму Абіша, і він часто розповідав батькові про свої спостереження над життям кримських татар, кавказьких горців і туркестанців.

Тепер під впливом розмови з батьком перед ним знову постали ці спогади, і вони наче підтверджували щойно висловлені Абаєм думки: подорожуючи в тих краях, він спостерігав там таке саме дике неуцтво і релігійне бузувірство, про яке говорив батько; народ, що сповідує мусульманство, також перебував там у жахливій темряві; ішани і хазрети так само віднаджують віруючих від російських шкіл, роблять їх ворогами російської культури, прищеплюють ненависть до російського народу…

Коли Абіш вчився у військовому училищі, він заприятелював з молодим юнкером, допитливим казанським татарином Гізатуллою, який багато розповідав йому про свою батьківщину. З великим жалем говорив юнак про те, що імами і хазрети звели глухий мур між татарським народом і російським. Мечеть, медресе, ісламський фанатизм майже зовсім закрили татарам шлях до освіти. Мулли цураються нової, прогресивної російської культури, вони бояться, що вона заважатиме їм обплутувати тонким павутинням брехні серця мусульман…

Про все це і розповів зараз Абіш батькові. До пізньої ночі тривала їхня задушевна розмова…

Абаю було тяжко розлучатися з сином, який виїздив надовго. Хто знає, чи доведеться ще зустрітись! І батько, і син дуже дорожили тими небагатьма днями, які їм залишилися. За місяці спільного життя в Семипалатинську вони пліч-о-пліч пройшли шлях небезпечної і важкої боротьби з темними силами. Це було нове в їхніх стосунках, і одного разу, закінчуючи тривалу бесіду з сином, Абай сказав:

– Абіш, рідний мій! У нас з тобою не тільки спільні думки і мрії, цього року ми виявились із тобою соратниками у спільній боротьбі, і те, що я взнав тебе як борця,– для мене велика радість.

Абішеве бліде обличчя порожевіло: він догадувався, що батько задоволений ним, але вперше почув про це з його уст…

Дуже хороше було Абішу вдвох з батьком, проте не можна було не приділити уваги і друзям, яких він мав у місті багато. Кілька вечорів перед від’їздом Абіш провів з Дарменом, Какитаєм, Муха, веселим дотепником Утегельди, співаком Альмагамбетом. Сьогодні молодь зібралася в затоні у Дармена.

Абен і його дружина дуже потерпіли під час погрому, вчиненого бандою Уразбая, проте вони не змінили свого дружнього ставлення до Дармена й охоче запросили його до себе жити. У невеличкому будинку гостинно вантажника знайшли притулок також Муха і Альмагамбет.

Абіш приїхав у затон разом з Какитаєм і Утегельди.

Коли вони посідали пити чай за низьким круглим столом, несподівано на вогник зайшов близький друг господаря дому Павлов. Побачивши на порозі усміхненого Федора Івановича, Абен і Айша зраділи, зустріли його як найдорожчого гостя і провели на почесне місце. Для Абіша прихід Павлова був приємним сюрпризом.

– Ой, як добре, що ви прийшли! Проходьте, проходьте! – захоплено говорив Абіш, запрошуючи Павлова сісти між собою і Абеном.

Федір Іванович, побачивши компанію молодих людей, попросив пробачення і сказав, що вій зайшов пепадовго і що в нього є невеличка справа до Абена. За чаєм Павлов жваво розмовляв з Абішем і дав зрозуміти, що стежить за тим, як проходить у суді справа Макен і Дармена.

– Хто ж сповіщає вас про неї? – спитав Абіш.

Павлов, усміхнувшись, відповів ухильно:

– Всі події, пов’язані з Абеном і його домом, мене дуже цікавлять. Мій друг Марков адвокатську практику почав у затоні. Хоч він і не присяжний повірений, але прохання до окружного суду в справі Макен написав не згірш будь-якого юриста. Мушу признатися, що й для мене ця справа була першою спробою в галузі юриспруденції.

Федір Іванович глянув на Абена, на обличчі якого ще був рубець від недавнього поранення, і ледь помітно усміхнувся. Абіш помітив цей погляд і сказав:

– Ми дуже вам вдячні, але скажіть, будь ласка, ваше втручання в справу дівчини, яка втекла з аулу в місто, теж входить у програму революційної діяльності?

Розуміючи, що в цьому жартівливому запитанні нема ніякої іронії, а, навпаки, виявляється цілковите схвалення, Федір Іванович відповів так само жартівливо:

– Звісно, входить у програму! Хіба стали б робітники затону даремно свою кров проливати і підставляти голови під шокпари торговців! Заради чого вони били баїв, якби це не було нашою програмою?..

І Федір Іванович весело засміявся, а Абіш усе жартівливо допитував:

– Виходить, по-вашому, робітники затону внесли у спільну справу свій внесок фізичною силою? Можна так розцінювати їхній вчинок?

Федір Іванович відповів напрямки:

– Безумовно. Ми прагнемо навчити робітника завжди, за всяких обставин розпізнавати своїх ворогів. Наші товариші Абен, Сеїт та інші добре зрозуміли справжню суть «справи Азимової».

Абен здогадався, що саме сказав про нього російською мовою Федір Іванович, і втрутився в їхню розмову:

– Марков і Павлов кажуть, що наш найбільший ворог – це баї, волосні управителі, торговці і чиновники. Робітники, слухаючи їх, і собі починають розповідати, як багато горя зазнали вони і в степу, і в місті. Федір Іванович і Марков – наші вірні друзі, з ними можна говорити про все. Вони знають, про що ми думаємо, чого хочемо. Ми довідалися від них, хто наш ворог. А коли знаєш свого ворога, значить, знаєш, кого треба бити!

Федір Іванович відповів:

– Робочі люди затону тільки чекали нагоди, щоб показати свою силу ворогам, а справа Макен Азимової саме й стала підходящим приводом. Я раджу вам, Абен, послухати Маркова, він вам викладе цілу теорію щодо цього… Він навіть своїм товаришам написав, як робітничому класові для розпізнання ворога пригодився такий пережиток середньовіччя, як звичай викрадання нареченої!..

Абіш з великою увагою і задоволенням слухав Федора Івановича і дуже пошкодував, що Павлов після чаю одразу, не чекаючи вечері, пішов додому.

Після того Абіш попросив Дармена заграти на домбрі. Грав він майстерно, видобуваючи з інструмента чарівні глухуваті звуки прекрасних мелодій, але слухачі чекали пісень, і Дармен, обернувшись до Абіша, з гіркотою сказав:

– Бачу, ви хочете, щоб я співав вам, а втім, ви самі розумієте, що в душі моїй звучить зараз тільки одна мелодія, і я хотів би, щоб першою її почула Макен, якщо доля дасть мені змогу побачитися з нею. Але ти, Абіш, збираєшся у далеку путь, і коли я не заспіваю тобі цю мелодію, ти поїдеш, так і не узнавши, що робиться в моєму серці.

Дармен з любов’ю обвів поглядом своїх товаришів.

– Коли зі мною нема Макен, то тут сидять її вірні друзі. Я віддаю вам те, що зберігав досі у своєму серці. Ви, звичайно, знаєте казку «ІПаркен». Пригадайте, що казав тяжко поранений у бою молодий Зукуль-Макан після загибелі свого брата, богатиря Шаркена. Звертаючись до свого мудрого друга Дандана, він сказав: «І серце моє, і тіло моє у тяжких ранах. Скажи мені таке слово, щоб воно відвернуло мою увагу і розвіяло мою печаль».

Дармен помовчав, ніби в роздумі, і сумовито додав:

– Я теж спробую забутись у пісні…

Всі мовчки, з добрим співчуттям дивилися на його красиве, тонке обличчя, густі, ніби боброве хутро, брови і замислені, з дивним червонястим полиском чорні очі, в яких застигла туга.

Співак торкнув струни домбри і заспівав, розкриваючи біль свого серця, що не був таємницею для друзів. Мелодія летіла, як швидкокрилий птах, розповідаючи про клятву двох закоханих і їхню рішучість боротися за своє щастя до кінця. Часом вона перегукувалася з мотивом Абаєвої пісні – «Зіниця ока мого» – про невтішне горе розлучених сердець, що горіли невгасним полум’ям безмежної любові…

Дармен співав про гірку долю свою і Макен, що зробила їх гнаними втікачами, про вірну дружбу, яка пізнається в біді, про братерську допомогу Абіша і Магіш; він знайшов добре слово для товаришів, які стали на захист закоханих, згадав про збитого шокпаром Муха, що лежав скривавлений… Лагідно кепкуючи з Альмагамбета, показав він його переляк під час сутички з ворогами. Абен і Айша сміялися до сліз, дивлячись на нього.

Присоромлений, Альмагамбет почав виправдуватись!

– У Корабая кулак, наче чавунне калатало! Що залишилося б від мене, якби він стукнув хоч раз?..

А поет усе співав і співав під звуки домбри, вражаючи слухачів иесподівапими переходами мелодії – то сумної, пройнятої безмірною тугою, то іскристо-веселої, що викликала усмішку і сміх молоді. Ось він бачить уві сні змарнілу Макен, кинуту в бездонний зиндан [106]106
  3индан – темниця.


[Закрыть], чує її скарги. Йому хочеться гукнути: «Я тут, поряд з тобою!» – але вуста його враз німіють. Він хоче стрибнути до коханої в зиндан, але не може зрушити з місця, ноги його наче приросли до землі…

Дармен співав, а з очей Айші, яка допіру заливалася веселим сміхом, канали сльози. Абіш не міг одірвати погляду від натхненного обличчя свого друга, йому здавалось, що остання пісня Дармена перекликається з чудовими баладами славетних російських поетів.

В останній пісні, присвяченій ув’язненню Макен в домі товмача Алімбека, прозвучали особливо гіркі, тужливі ноти. Жорстокий тюремник стоїть на шляху акина, не даючи йому ні на мить побачити кохану. Будинок товмача страшніший за глибокий зиндан, до ув’язненої не доходить жодна скарга закоханого, жодна звістка від нього…

І справді, до яких тільки хитрощів не вдавалися Дармен і Какитай. щоб передати Макен вісточку! Днями вони послали їй сукню з вишитими на комірі амулетами. Чи здогадається вона, що під вправно вишитим трикутником сховано листа від Дармена, густо списаного дрібним почерком?

Дармен співав про своє палке кохання і молодь наче відчувала його гаряче полум’я. Але ось співак узяв останній акорд і відклав домбру. В кімнаті запала тиша, всі мовчали, ще заполонені чарівними звуками. Всі намагалися втішити Дармена.

– Макен здогадається, чому пришили амулети.

– Вона знайде твій лист!

– Хай здійсниться задумане тобою!

Прощаючись з Дарменом, Абіш міцно обняв його, поцілував і сказав:

– Я мріяв на власні очі побачити, як у суді буде зметено всі перепони на шляху до вашого щастя і ви з’єднаєтесь з Макен назавжди. Але нічого не вдієш: я – військовий і собі не належу, треба їхати. Передай Макен, що я жалкую, що не зміг бути присутнім на суді.

В кінці вересня, виконуючи наказ свого начальства, поручик Ускенбаєв виїхав до Алма-Ати.

Дармен скучав без улюбленого свого друга, і час тягнувся тепер нестерпно довго. Скінчилася осінь, настала зима, суворий мороз скував води Іртиша, а Макен усе ще нудилася в неволі. За чотири місяці, що минули від тієї ночі, коли вона переправилася з Дарменом у човні Сеїля в Семипалатинськ, вона лише один раз вийшла з Алімбекового дому. Господиня посадовила Макеті поряд із собою в санях, напнула їй на голову чорний халат, як це робили всі татарські жінки, і повезла до слідчого окружного суду Злобіна.

Під час допиту запитання слідчого і відповіді Макен знов-таки перекладав Алімбек. Дівчина повторила всі свої попередні показання.

З часу цього допиту минуло понад місяць, і ось сьогодні Саліма знову повезла Макен до окружного суду. Ранок був ясний, холодний, сніг, що випав уночі, сліпучо яскрів проти сонця. Макен з насолодою дихала свіжим морозним повітрям і з цікавістю оглядала вулиці та численних перехожих у кожушках і валянках, які йшли у тому ж напрямку, куди Саліма везла свою полонянку.

Вийшовши з саней, що підкотили до будинку суду, Макен здивувалася – таке незвичайне пожвавлення панувало тут. Біля дверей під’їзду, на площі і навіть на суміжних вулицях юрмилося багато людей. Хоч обличчя Макен було запнуте, вона одразу помітила, що більшість з них одягнені по-тобиктинському. Біля самого будинку суду стояли баї в лисячих суконних шубах з широкими комірами, міські купці у татарських шапках і шубах, підбитих білкою та єнотом, кілька мулл у чалмах.

Так багато людей, проте всі чужі, незнайомі…

Саліма під руку ввела дівчину в будинок суду і зійшла з нею на другий поверх. Раптом Макен почула біля себе тихий голос Альмагамбета:

– Не бійся, Макен! Захисники твої біля тебе, Абай-ага теж тут.

Абай-ага!..

Від цього імені повіяло на Макен теплом, якого так жадала її душа.

Справу Азимової, таку незвичайну для російською судочинства, окружний суд вирішив розглянути при закритих дверях у присутності голови і двох членів суду, без участі зацікавлених сторін Не було також ні прокурора, ні оборонця, ні свідків, ні публіки. Увесь судовий процес вирішено було обмежити допитом Макен.

І ось у супроводі конвоїра дівчина тихо увійшла в світлу, простору кімнату з високою лініюю стелею. За великим столом, накритим зеленим сукном, сиділо троє. Посередині – огрядний лисий чоловік з широкою русявою бородою, в золотих окулярах і з золотими гудзиками на темно-зеленому мундирі. Макен відразу здогадалася, що це головний суддя, саме він вирішуватиме її долю. На двох помічників, одного чорного, другого сивоволосого, які сиділи обабіч нього, дівчина не звернула уваги. Згодом вона помітила товмача, рябуватого, огрядного казаха, який стояв біля столу, і секретаря, що сидів збоку, за окремим столиком.