Текст книги "Шлях Абая"
Автор книги: Мухтар Ауэзов
Жанр:
Историческая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 39 (всего у книги 46 страниц)
Магаш і Какитай жахнулися; вони стояли розгублені, не знаючи, що їм діяти. І тут до них під’їхали Шубар та Ісхак.
– Що сталося? Куди поїхав Абай? – спитав Ісхак, дивлячись на їхні стривожені обличчя.
Магаш, навіть не бачачи його, розгублено, з слізьми на очах, говорив сам із собою:
– Поїхав… покинув рідну землю… рідних людей… зневірився в них… ніколи не повернеться назад…
Шубар, який не пропустив жодного слова, сказаного Магашем, вигукнув:
– Як же могли ви відпустити Абая? Їдьмо, Ісхак-ага!
І, нахльостуючи своїх коней, вони поскакали навздогін за Абаєм.
Був ясний, теплий вечір. Червоний диск сонця ховався за обрієм. Степ, гірські ували, пастушачі отари, коні Абая і Баймагамбета, вершники – все здавалось облитим кров’ю. Шубар та Ісхак незабаром наздогнали Абая і на повному скаку під’їхали до нього з двох боків.
– Агатай![ Агатай – шанобливо-ласкаве звертання до старшого.] Абай-ага! Куди ти мчиш? – загорлав Шубар, зіскакуючи з коня і хапаючи за повід сивого інохідця.
– Відійди! – крикнув Абай, з огидою дивлячись на бліде Шубарове обличчя.
Шубар рвучко вихопив з Абаєвих рук повід і обв’язав ним свою шию, прихопивши і довгу чорну бороду.
– Якщо не повернешся, задуши мене, розтопчи копитами свого коня!..
Чудово вміючи прикидатися, він підшукував гарячі слова, здатні зворушити кожне серце: голос його тремтів від сліз.
– Вернися! Не покидай рідного народу! Ні, ні, ми не відпустимо тебе, любий Абай-ага! – кричав він, голосно ридаючи.
Ісхак узяв за вуздечку Абаєвого коня.
– Заспокойся, Абай,– сказав він тихо, і в голосі його було чутно щире страждання.– Я перед самісіньким від’-їздом довідався, що Абішева вдова, сердешна Магіш, згасає з горя. Вона просить тебе прийняти її останнє зітхання. Невже ти поїдеш, не попрощавшись з нею? Адже вона теж твоя дитина!
Почувши ці слова, Абай розгубився.
– Ось хто страждає ще більш за мене! – вигукнув він.– Сердешна моя, як міг я тебе забути…
І Абай повернув коня.
Саме в цей час прощалася з життям Магіш. Вона лежала у маленькій своїй юрті на постелі, розісланій на землі, бо не мала сили забратися на високе ліжко. Голову поклала на коліна Макен, щирій подрузі. Колись здорова, квітуча жінка, Магіш за два роки висохла з горя, туга виснажила її. Вона здійснювала тепер те, що пообіцяла Абішу,– йшла до нього.
Їдучи до вмираючої Магіш, Абай склав вірші:
Бідняк з найбідніших – я,
Гне мене туга моя.
Опори шукаю я,
А де вона, де вона?!
У серці – горя змія,
Відради воно не зна.
Скорбота моя важка.
Горе я п’ю до дна.
Син не прокинеться мій.
Навік одинокий я.
Рідна, Магіш, зрозумій!
І він повторював останній рядок, відчуваючи, як горе його зливається з горем улюбленої невістки.
Доїхавши до жалобної юрти покійного Абіша, Абай і Баймагамбет зійшли з коней. Коли поет переступив поріг і побачив заплакану Макен, він зрозумів, що Магіш назавжди заплющила очі. З грудей його вирвалося глухе ридання, він кинувся до постелі, на якій, випроставшись, лежала мертва Магіш, нахилився над нею, обняв її голову, і з очей його полилися рясні, гарячі сльози.
СУТИЧКА
1Чутка про замах на життя Абая переходила з уст в уста. По всій окрузі ходили помовки і поголоски – невиразні, суперечливі і страшенно безглузді. В день повернення Абая деякі аули роду навіть посадили на коней своїх молодців жигітів, здатних тримати в руках соїл. Але справа не пішла далі марних погроз. Жигіти хвастали, що підстережуть Уразбая на дорозі, коли він повертатиметься додому після виборів у Кошбіке. Вони гасали на конях, здебільшого вдень, горлаючи: «Вб’ємо, знищимо!» Галасливим натовпом заїжджали вони в кожний аул, пили кумис, купками гарцювали на найближчих горбах. А втім, тільки-но проходив хміль від кумису, як хоробрі жигіти, не чекаючи вечора, забиралися додому…
Почувши про ці погрози, Уразбай, проте, занепокоївся. Їдучи повз аули Іргизбая, він проскочив до себе додому вночі, наче втікач, що рятується від погоні. Після того потай послав до Азимбая на розвідку своїх прибічників: запеклого злодія Кийкима і подібних до нього шахраїв та пройдисвітів. На цей час іргизбаївці, що запалились були праведним гнівом, почали крадькома поглядати в бік Такежана, Азимбая і Шубара. Вони вже не схильні були тепер горлати так, щоб усі чули: «Стратимо! Знищимо! Помстимося!»
Тільки з’являючись в аулі Абая, ці люди, втративши усю свою вчорашню пиху, ще намагалися бадьоритися, нібито вони й справді здатні були покарати кривдника. Ирсай, найстаріший з іргизбаївських аксакалів, заскочив у дім Абая в супроводі купки нікчемних людців, обурювався, плакав, клявся помститися.
– Накажи, рідний! – розпинався він перед Абаєм.– Ми прийшли за тим, щоб померти від руки твого ворога! Накажеш розорити його – розоримо! Накажеш битися на смерть – ладні зчепитися з ним хоч зараз!
Абай, який і слова не промовив від дня свого повернення, ледве перемагаючи біль і тугу, коротко відповів:
– Якщо я, бажаючи помститись собаці, що вкусив мене, так само почну кусатись, я тільки опоганю тим свої уста!
Після того він знову замовк.
Але не всі іргизбаївські аули важали за потрібне обурюватися, бодай удавано; так аули єдиноутробних Абаєвих братів своєю мовчазною стриманістю дали відчути родичам своє особливе ставлення до подій в Кошбіке. Зате прості люди Чингіської волості щиро співчували Абаю. Їхні рішучі гнівні голоси звучали дедалі гучніше. Далеко за межами волості вони обурювалися цією нахабною розправою. Не родовиті баї, не волосні управителі, не верховоди вічно ворогуючих партій і груп, а тисячі простих людей Тобикти вболівали пад долею, що спіткала Абая.
Нерідко вони говорили: «Ми помстимось Уразбаю, і не за самого тільки Абая, а за весь народ Тобикти. Ми примусимо Уразбая сплатити неню, заплямуємо його ганьбою. Сторицею відплатимо негідникові за його підлі діла, а добро його пустимо за вітром».
Так вони висловлювалися перед улюбленим Абаєвим сином Магашем – «найученішим і найрозумнішим серед молоді». Тобиктинці раз у раз посилали один до одного гінців; найкращі люди родів Мотиш, Кулик, Дузбембет, Карамірза, хоч і зубожілих, але все ще знатних, постійно радилися між собою; до Магаша не раз приїжджали їхні посланці. Приїжджали і люди з родів Сактогалак, Жуантаяк; співчували Абаю і сусідні роди Кокше та Мамая. Всі вони в один голос заявляли: «Затавруємо ганьбою Уразбая, примусимо його повинитись і впасти до ніг Абаєвих!»
Магаш усім приїжджим відповідав скупо і стримано:
– Честь мого батька не продається. Його тяжко ображену гідність не можна повернути винагородою чи тим, що мерзотник визнає свою провину.
Благородні синові слова сповнювали Абая справжньою радістю.
Минув рік з дня злодіяння в Кошбіке. Знову розташувалися аули на звичних своїх літніх урочищах, на тучних пасовиськах біля рік і струмків, а поголос народний дедалі ширився. Уже всі роди і племена, які знали і любили вірші Абая, глибокі його повчання і добрі його діла захисника народу, довідалися про вчинене над ним огидне насильство. Ця чорна звістка облетіла багато земель, дійшла до найманів, кереїв, уаків, найбільших родів серед численних аргинів. Зі степу вона полинула в міста всіх п’яти повітів Семипалатинської області. Заговорив про замах на Абая і Семипалатинськ – центр, куди з усіх кінців густонаселеної області з’їжджалися повітові управителі, торговці, позовники, прохачі. Дійшла чутка і до сусідньої Акмолінської області, і навіть до віддалених міст Семиріччя: Лепси, Аягуза і Копала…
Своїм ставленням до мерзенного замаху на Абая люди мимоволі відкривали своє справжнє обличчя. Прості люди скрізь і завжди висловлювали щире співчуття незаслужено ображеному поетові. З особливою гостротою, як докір своїй власній честі, сприйняла образу, завдану Абаю, семипалатинська біднота. Ремісники, казахська голота, що заповнювала базари, дрібні торговці з обох кінців міста протягом останніх років немало наслухалися пісень і порад Абая. Місто й взагалі швидше, ніж степ, реагувало на все нове. Тільки-но якась родина почує свіжу новину, цікаву історію, метке слово, все це миттю стає всім відоме і повторюється на базарах, вулицях, завулках’ Отак і мудре слово Абая проникало на обидва береги Іртиша, ширилося по затону, по Жоламанівських Жатаках, зворушуючи і тішачи людей. Чи то проводжали наречену, чи то справляли весілля, чи то святкували народження дитини, чи то влаштовували звичайну вечірку,– ніде не обходилося без абаївських пісень і віршів, без його дорогоцінного слова. Ось чому міські трударі сприйняли звістку про образу честі Абая з великою тривогою і з гнівним обуренням…
Зате люди знатні і власть імущі – волосні управителі, баї, мулли – аж ніяк не осуждали Уразбая. Вони люто ненавиділи Абая і навмисне ширили чутки про зазнану ним зневагу. «Зазнався Ірбай, зачванився,– казали вони.– Кращих людей казахських ображав, діймав до живого! От Уразбай і заступився за їхню честь. Він вчинив як справжній батир!»
Наближалась осінь, води в Іртиші меншало, широка ріка мілішала, води її стали дедалі синіші і прозоріші.
Два пороми перевозили приїжджих через Іртиш і Карасу. Посеред ріки був острівець, порослий високими тінявими тополями, соснами і карагачем. У слободі сідали на пором, переїздили через Іртиш і сходили на круглий острівець, потім перебиралися через нього пішки або на підводах до берега Кара-Су, де на них чекав другий пором; ним доводилось їхати понад годину. Парусні човни біля Верхніх Жатаків були чи не єдиним засобом «прямого сполучення» між обома берегами. Старі й малі, піші і кінні, росіяни і казахи, городяни й степовики, валки, що йшли з дальніх міст, і каравани з чужих земель – всі мусили терпіти невигоди такої переправи.
От і сьогодні багато фурманів на возах, степові каравани й городяни з обох берегів очікували на пором, що відчалив від острова до слободи. Як тільки пором торкнувся до берега, всі кінні й піші, що їхали з Семипалатинська, звільнили переправу. Тепер вози, що впритул один до одного стояли обабіч помосту, який з’єднував пором з берегом, ринули на цей поміст. У кого ситий кінь, бадьорий посвист, гучний оклик і добрячий батіг, той завжди раніше проб’ється на переправу. Тепер першими кинулися фурманські вози з Джетису. Тільки-но одна, підвода вискочить наперед, решта рвонуться за нею: коней не треба поганяти, бо до полудрабка прив’язано мішок з пашнею.
Звичайно на пором в першу чергу сідають пішоходи і верхівці. Потім вони забавляються, дивлячись, як вози, випереджаючи один одного, з гуркотом влітають на поміст. При цьому неодмінно щось трапляється: то в поганенької степової гарби вискочить чека з колеса, то обіддя трісне, то вісь переламається, то норовистий верблюд перекине воза в ріку. Це теж потішає проїжджих.
Весь час галасують: «Ой-ой!», «Ану, геть з дороги!», «Сучий сину!», «Сам ти свиня!», «Я тобі покажу!», «Не лови гав!», «Знатимеш, почому лихо!» Одним словом, гармидер страшенний. Брутальна лайка, прохання про допомогу, скрегіт немазаних коліс, плач дітей, верескливі голоси жінок…
Марков, фельдшер Девяткін та їхній друг, вантажник Сеїт, стрибнули на пором, коли він уже відчалював від слободи і люди вгамувалися.
Тепер ніхто не рвався навіть на поміст. Вози, яким не вистачало місця на переправі, щільно збилися на березі, тиснучи один на одного, як крижини під час льодоходу. Сеїт, Девяткін і Марков перебралися на ніс, щоб помилуватися могутніми водами Іртиша. Тут розмістилося возів з десять. Коли Сеїт, пригинаючись, проліз під мордами коней, його з воза гукнув якийсь фурман. Сеїт швидко оглянувся: «О-о, невже Жунус? Здоров! Звідки їдеш?» Весело вітаючись з добрим знайомим, він одним стрибком вискочив на високого воза, навантаженого хутром, і покликав Маркова та Девяткіна. Ті не змусили себе просити. Сеїт познайомив приятелів з Жунусом:
– Він теж працював вантажником у нашому затоні. Ми з ним, бувало, сперечалися: хто дужчий, хто більше підніме. А от тепер Жунус, виявляється, дужчий за мене. Багатієм став. Має коня і воза, повнісінького лисячих та вовчих шкур.
У Жунуса обличчя засмагле, руки порепалися, гостренька борідка, підстрижена клинчиком, вигоріла на сонці і з русявої перетворилася на жовто-шпакувату. Зрадівши старому дружку, він з лагідною посмішкою слухав веселу балаканину Сеїта. На запитання: «Звідки їдеш?» – відповідав коротко: «З Джетису», «З Шубарагаша», «З Ой-жайляу».
Нічого не скажеш, добрий багатій! І кінь, і віз чужі! Взимку і влітку ганяє хазяйські підводи.
Жунус і Сеїт розповідали один одному про своє життя-буття, а Марков і Девяткін сиділи мовчки і мимоволі прислухалися до їхніх слів; Девяткін добре знав казахську мову. Значуще глянувши на Маркова, він сказав: «Про кого вони говорять, зверніть увагу!» І, помовчавши, додав: «Про Ібрагіма Кунанбайовича». Марков здивувався з того, що робітник, зустрівшись з фурманом, уже з перших слів заговорив про скрутне становище поета. Не розуміючи сам, попросив Девяткіна запам’ятати, про що вони говоритимуть.
Жунус приїхав у місто сьогодні вночі й відразу почув тутешні новини. Проте розмови, які велися про Абая на останньому пікеті, здалися йому незрозумілими: якісь погані люди вчинили замах на Абая. Колись Жунус частенько співав разом з Сеїтом Абаєвих пісень і тепер жадібно розпитував його.
Сеїт почав розповідати про все, що чув сам, і поступово навколо воза Жунуса тісно скупчилися інші фурмани. Прислухаючись до їхньої розмови, Девяткін коротко перекладав усе Маркову. Виявляється, всі вони, окрім Жунуса, були родом не з Семипалатинської області, а здалека, з Шубар-агаша, Аягуза і Копала. Проте, чи то з розповідей Жунуса, чи то з чуток, вони, певно, добре знали Абая.
Сеїт докладно розповів про злодіяння у Кошбіке.
– Абая мордували за те, що він заступався за бідняків Кокена, за добре ім’я простих дехкан. Хотіли навіть убити його, та не вдалося їм довести свою чорну справу до кінця!
Фурмани, обурені, зашуміли:
– От собаки! От звірі!
– Хіба такі кровопивці когось пожаліють!
– Ну, нехай з інших знущаються, але як вони посміли зачепити Абая, безсоромні?!
– Мало того, що ці злодії, пройдисвіти розоряють народ, каравани грабують, будинки підпалюють,– до Абая добралися!
– Як же це вони його? Один він залишався, чи як? Кинули самого, таку прекрасну, душевну людину!
І, приєднуючи свій голос до голосів обурених товаришів, сивобородий, старий фурман здивовано спитав:
– А начальство куди дивилось? Адже Абай поважає російські порядки, чого ж начальство його не охороняє, не береже?
Сеїт заступився за російське начальство:
– Якщо казати по правді, то Абая начальство і врятувало. Сам повітовий послав стражника з рушницею юрбу розганяти. А інакше була б Абаю страшна смерть!
Але тут у розмову встряв Девяткін:
– Ти не знаєш, що говориш, Сеїт. Зовсім не так це було. Хіба повітовий начальник заступився б за таку людину, як Абай Кунанбаєв? Сам народ – ось хто може його захистити! Ти, наприклад…– і він показав на Сеїта,– ти,– ткнув він пальцем у груди Жунуса,– і ще ти,– кивнув вій у бік сивобородого фурмана, а потім широко обвів рукою навколо,– всі ви, увесь народ йому підтримка. Більше за нього заступитися нікому!
Девяткіна слухали з радісним подивом.
– О-о! Правду він каже!
– Справедливі твої слова! В самісіньке око влучив!
Сеїт, подумавши, закінчив:
– Авжеж, вірно: ось ми всі говоримо – кращий з людей, захисник народу. То хто ж народ? Уразбаї, чи що? Тисячу разів запевняв нас Абай, що народ не уразбаї, а прості трудові люди, такі ось, як ми з вами… А коли Абай сказав – значить, так воно і є. І справедливо нас картав Девяткін: ми, народ, за все відповідаємо!
Помітивши, що слухачі прекрасно зрозуміли його скупий натяк і гаряче відгукнулися на нього, Девяткін почав розповідати про те, про се, про свою поїздку, що бачив, що чув в аулах Карашолак, Жалпак, Кенжебай.
– Якось увечері прийшов я у Карашолаку до однієї бабусі. Внук у неї захворів. Землянка у неї бідна, вогка, а в кутку, в темряві, дід стоїть: молиться, плаче, щось приказує. Я думав, він за свого хворого внука молиться, а він, виявляється, почув погану звістку про Абая і от, жаліючи його, плаче.
В іншому аулі Девяткін бачив, як учні у мулли співуче завчали вірші Абая. І ці учні теж тривожилися за поета, жадібно розпитували про нього у свого вчителя, деякі навіть із слізьми на очах.
Розмови про Абая не вщухали ї тоді, коли пасажири пересіли на другий пором. Марков теж розповів про те, як багато доброго він чув про Абая від старих і молодих, коли полював і працював на Іртиші.
Про все, що говорили на поромі люди, Марков розповів Павлову. Незабаром це можна було почути і в місті, і в аулах. Обростаючи новими подробицями, збагачуючись почуттями і думками багатьох людей, ці розповіді ставали печальною, що переходила з уст у вуста, легендою про безневинні страждання народного захисника. Легенду цю розказували і в халупах таких бідних трударів, як Дамежан, і в човні старого Сеїля, і на пристані, і особливо в бараках, де тулилися бездомні вантажники. Робітники таврували ганьбою Абаєвих ворогів, рішуче засуджуючи підлий злочин Уразбая…
Наприкінці зими затонський вантажник Сеїт хворів на тиф, а коли вичуняв, то, як і завжди під час навігації, найнявся вантажити баржі і пароплави. Раніше він міг працювати за двох, але тепер незвичайна сила його підупала. Не було вже колишньої міцності у спині і в руках, а ноги, коли він ніс вантаж, тремтіли і підломлювались.
І без того невеликий заробіток Сеїта став зовсім мізерний. Друзі, товариші, рідні, дружина радили йому поїхати на літо в рідний степ, щоб набратися здоров’я.
Отак і вийшло, що Сеїт через багато років знов опинився в аулі роду Тогалак. Він гостював тут уже місяців зо два, пив кумис, набирався сил. Коли аули знялися з гірських пасовиськ, щоб знову перекочувати на рівнину, він уже досить поздоровшав, на жовто-сірому обличчі знову заграв рум’янець, здоров’я поверталося до нього.
Хоч Сеїт жив у місті бідно, важкою працею заробляючи собі на хліб, проте, коли в його домі з’являвся гість, він, як то кажуть, ставив ребром останню копійку. Він свято додержував звичаю вантажників, щедрих і гостинних бідняків: взимку і влітку степові гості, які приїздили в місто під час забою худоби або ж щоб продати щетину і шерсть, заповнювали будийки й двори затонських робітників.
Під пласким дахом низенького Сеїтового будиночка в затоні постійно гостювали земляки. Інколи люди наїжджали до нього цілим караваном, ледве вміщаючись із своїми верблюдами, саньми, вантажем на його маленькому дворику.
Бувало, Сеїт не мав змоги почастувати їх не тільки м’ясом, ба навіть і хлібом. Але й тоді, позичивши трохи грошенят у сусіда-казаха або ж у росіянина-вантажника, господар гостинно зустрічав і проводжав земляків, а потім з мізерного свого заробітку якось сплачував борг. Але це не засмучувало Сеїта, який мав не тільки могутню силу, але й веселу, широку вдачу.
За таку вдачу і добре серце щиро полюбив Сеїта Дармен. Як і інші робітники затону, Сеїт дуже привітно приймав у себе вправних співаків, домбристів, поетів – Дармена, Альмагамбета, Муха. Дзвінка триструнна семипалатинська домбра висіла в його домі на почесному місці. Якщо дорогі гості довгий час не приїздили, Сеїт непокоївся, нудьгував за ними. Адже саме від них приходило до робітників затону пісенне слово Абая…
У рідкісні хвилини відпочинку, лежачи на спині і поклавши поперек грудей свою звучну домбру, Сеїт голосно наспівував Абаєві пісні, які були в ту пору на вустах усіх казахів гір і рівнин. Співав Сеїт під свій власний акомпанемент і татарських пісень, мугикаючи якісь мотиви без слів. Відпочиваючи в аулах рідного Тогалака, Сеїт ще радніше наспівував пісень, звеселяючи і забавляючи всіх тих, хто тільки бажав його слухати. Численні бідняки, які приїздили до Сеїта в місто, як у свій власний дім, старалися тепер навперебій віддячити йому за щедру гостинність. Один ставив Сеїту кумис, другий частував його кисляком і ряжанкою, третій різав для нього ягня або козеня. Невтомного співака і непереможного силача Сеїта полюбили всі, і його радо приймали в кожному домі цілої округи.
У тогалаків було мало землі, тому аули їхні стояли тісно один біля одного. З тогалаками були споріднені саки, одне з відгалужень спільного багатолюдного роду, інколи самі назви цих родів вимовлялися: «Сак-Тогалак». Жили вони немовби єдиною сім’єю, в мирі і дружбі. Вони не затівали розбрату, не крали худоби, не влаштовували наскоків, берегли своє чесне ім’я. І хоч у сусідніх сильних родах Есболат і Олжай було чимало баїв-насильників, охочих до суперечок і розбратів,– не так легко було чинити розправу над багатолюдними і дружними родами. Тим-то й уникали заводії зіткнення з сак-тогалаками.
Якось один жигіт-бідняк з роду Есполат, Айса, Сеїтів добрий знайомий, запросив його до себе. Сеїт вирушив в аул Айси, що був неподалік аулу високославного Уразбая. Тут, у домі свого ровесника, він співав і веселився у товаристві наймитів і пастухів. Хоч Сеїт не мав сильного голосу, він співав приємно і м’яко і здавався своїм невимогливим слухачам справжнісіньким артистом. Він зумів захопити їх піснями Абая; з його вуст линули слова, досі не відомі тутешнім чабанам, доярам, табунникам, скотарям. Інколи він співав під звуки домбри, іноді переказував пісні речитативом, і прекрасні вірші журчали, як струминки живого джерела. Ось Абай глузує з волосного управителя, із зажерливого, багатія, викриває їх гострою насмішкою; ось він таврує ганьбою аткамінерів, верховодів ворогуючих груп і родів, нещадно шмагає влучним словом насильників і баламутів. Сеїт співав, викликаючи гарячий відгук у серцях людей, примушуючи їх то плакати, то заходитись веселим сміхом.
Вийшовши прохолодного вечора разом з жигітами на зелений моріжок, Сеїт показав їм і своє молодецтво, і силу в боротьбі. Він поклав на обидві лопатки трьох най-сильніших жигітів роду, спеціально відібраних Айсою для цього змагання. Одного по одному брав їх Сеїт на спину, потім перекидав через плече і шпурляв на землю, ніби шапку, примовляючи: «Ось так вантажники борються!»
Вранці стало відомо, що у колодязь, водою якого користувались усі околишні аули, звечора провалився верблюд. Сеїт з Айсою відразу вирушили на місце події. Колодязь і верблюд належали Уразбаю, а тому його підручний, конокрад Кийким, зігнав жигітів з усіх аулів. Багато чоловіків безтямно метушились і заважали один одному, марно намагаючись витягти з глибокого колодязя важкого старого верблюда. Щоб домогтися успіху, потрібна була не тільки велика сила, але й спритність.
Люди вражено дивились, як Сеїт, вхопивши великого багатопудового верблюда за голову, потягнув його з колодязя; решта витягали його тулуб, підклавши аркани йому під черево. Тепер треба було очистити колодязь, вичерпати з нього всю воду, щоб натекла нова, свіжа. Адже на шляху до осінніх пасовищ не було більше жодної водойми…
Вичерпавши колодязь майже до дна, стомлені люди сіли відпочивати і почали просити Сеїта, щоб він ще раз заспівав пісень і «повчальних слів» Абая, які так сподобались їм напередодні. Сеїта не довелося довго просити, він охоче заспівав вірш Абая «Алистан сермеп». Він то розтягував слова, то переходив на швидку грайливу сиі-вомовку, цілком віддаючись ритмові пісні. Захопившись словами улюбленого поета, Сеїт не помітив, що і жигіти, і старі люди, які стояли навколо нього, раз у раз зніяковіло і трохи злякано позирають убік. Нарешті, відчувши, що люди перестали його слухати, Сеїт прискорив темп і закінчив пісню на різкій високій ноті. Обернувшись туди, куди було звернено всі погляди, він раптом побачив Уразбая, який сидів на ситому білому коні, гнівно втупивши у співака своє єдине око з-під насунутої на самісінькі брови білої заячої шапки.
Уразбай не відповів на привітання Сеїта. Міцно стиснувши нагая у руці, він гнівно крикнув:
– Чиї слова приніс ти, голодранцю, в мій аул?
– Чиї слова я приніс? – не зрозумів запитання Сеїт.– Про що ви говорите, баю?
– Ти що, відмагатися надумав? Я все чув на власні вуха!
Тільки тепер зрозумів Сеїт, що саме мав на увазі Уразбай, і весело розсміявся:
– Он воно що, ви запитуєте про вірші Абая, які я тут співав. То така вже у мене звичка. Я співаю їх в аулі та й у місті згадую частенько. Попросили мене добрі люди, я й заспівав. На те вони й написані, щоб їх співати. Що накажете ще ними робити, добродію ласкавий?
– Ану, спробуй повторити бодай одне слівце! – загрозливо промовив Уразбай.
– Якщо ви просите повторити, повторю.
І Сеїт почав читати напам’ять вірш Абая «Нема дум інших у бая», написаний торік. Сидячи навпочіпки і повернувшись усім своїм могутнім корпусом до Уразбая, Сеїт кидав гнівні слова в обличчя лиходієві, якого зневажали всі чесні люди його народу. Здавалося, сам Абай вклав у руки Сеїта соїл і благословив його на боротьбу.
Багатство пан збира затим,
Щоб ним себе хвалить,
Щоб в очі людям тикать ним,
Щоб їм не дати жить.
Усіх, хто поруч (хоч з крильми!),
Свиня вважа свиньми:
Мовляв, всіх купимо, як їм
Дамо помиїв ми.
Сьогодні совість, розум, честь
Шукать у нас не смій,
Кинь баю золото у гній —
Він буде їсти гній…
Але Сеїт не встиг дочитати вірша – Уразбай накинувся на нього з лайкою.
– Мовчи! Годі! Досить! Ач, який подарунок приготував мені голодранець!
– Аксакале, я тільки повторюю слова поета, а до вас мені й діла нема! – сміливо відповів Сеїт.
Тут Уразбай розлютився ще більше:
– Хоч ти й волоцюга, але волочишся, видно, неспроста! Ось я тобі нагрію чуба зараз за твоє безчинство. Ану, лізь негайно колодязь чистити!
– Ні, аксакале, не буду колодязь чистити. Щоправда, я ходжу по ваших аулах, але в раби до вас не продавався.
– Кажу тобі: спускайся в колодязь! – І Уразбай, впритул під’їхавши до Сеїта, почав тіснити його конем.– Лізь зараз же! А то за всі твої пакості я тебе такою карою покараю, яка тобі й не снилася!
Сеїт, розгніваний, підхопився з місця:
– Це ж за що? За яку мою провину хочете карати?
– За те, що вихваляєш мого ворога!
– А хто ж він, ворог ваш?
– Ніби не знаєш! Ніби не він підмовив співати тут його пісні!
– А-а, ви, мабуть, говорите про Абая?
– Так, про Абая я кажу, про безчесну людину я кажу, про нього, баламута, я кажу!
Сеїт був такий розлючений, що йшов напролом, не думаючи про наслідки:
– Звичайно, від вас, крім лайки, нічого не почуєш! Тільки ми вважаємо, що такі баї, як ви, не гідні навіть стати жертовною вівцею за Абая! – Він кивнув Айсі і рішуче пішов геть.
– Тримайте його! – загорлав Уразбай.– Киньте його в колодязь!
Кийким на льоту підхопив наказ свого хазяїна; він побіг слідом за Сеїтом, тримаючи напоготові нагая.
– Наздоганяйте! Налітайте! – хрипів Уразбай.
Бідняки, хоч і знали Сеїта тільки з учорашнього дня, не рушили з місця. За ним погнався тільки Кийким з двома такими самими головорізами. Коли він був за кілька кроків від Сеїта, той круто обернувся, гнівно глянув на негідника налитими кров’ю очима, люто помовив: «Іди геть, бо уб’ю!» – і пішов собі далі.
Уразбай, бачачи, що здобич тікає з рук, мало не сказився. «Чого ж ви стоїте? – горлав він.– Біжіть! Хапайте його, волочіть сюди!» Двоє-троє літніх пастухів у драних чапанах спробували урезонити бая: «Та годі вам, заспокойтесь! Адже він гість!» Але Уразбай, стьобнувши нагаєм по головах непрошених заступників, зарепетував ще голосніше:
– Назвіть мене невірним гяуром, коли не втопчу його живим у землю!
І, пришпоривши свого Акбозата, він поскакав уперед, лементуючи на весь аул і закликаючи своїх людей.
Не встиг Сеїт, діставшись до хати Айса, сісти на коня, як банда з двадцяти-тридцяти кінних жигітів, озброєних соїлами, шокпарами, а хто просто арканами і недоуздками, нагрянула на бідняцький аул. Вони побили Айсу, який спробував заступитися за гостя, потім, оточивши Сеїта, всі враз навалилися на нього, потягли з собою і поставили перед Уразбаєм. Той аж пінився від люті. Він звелів викопати глибоку яму і, коли кати підвели до неї Сеїта, сказав:
– Я обіцяв закопати в землю цього чваньковитого голодранця, киньте його в могилу! Живим закопаю, в землю втопчу!
Сеїту скрутили руки волосяною вірьовкою і кинули в глибоку яму. Уразбай перший почав закидати його землею. Незабаром на поверхні залишилась тільки голова Сеїта.
Цього вже було занадто навіть для таких розбійників, як Кийким та його підручні, котрі, бешкетуючи, не раз катували людей батогом на смерть, розбивали їм у бійках голови, ламали кістки. Після цього жахливого злочину вони самі розгубилися і стояли, не сміючи навіть глянути один одному в очі…
Відколи Уразбая повідомили, що якийсь зайда, котрий гостює в будинку бідняка Айси, захоплює слухачів піснями і віршами Абая, він нетямився від люті, тим-то вирішив затягти Сеїта в свій аул та покарати, щоб той запам’ятав надовго, і вигнати у три вирви.
– Не хочу слухати біля свого дому гавкання абаївсько-го собаки! – Уразбай звелів Кийкиму вистежити Сеїта і схопити його.
А тут він дізнався, що Сеїт – той самий силач, який уславився в бійці на поромі, коли затонські вантажники відбили в Корабая втікачку з степу, дівчину Макен. Він сам на сам подужав Дондагула, перед яким тремтіло все місто.
І ось цей здавна ненависний Уразбаю чоловік, цей абаївський прихвостень опинився випадково в його аулі, сам дався йому в руки.
Уразбай, страхаючи тяжкою карою, заборонив будь-кому наближатися до живцем закопаного. Але глупої ночі, коли всі навколо поснули, Айса, який весь день мучився від жалю і тривоги, прокрався в аул до знайомого йому нічного сторожа, що колись служив у бая чабаном. Цей дід, проклинаючи Уразбая, всіх його предків і нащадків, погодився допомогти Айсі. Вдвох, вигрібаючи землю руками, вони ледве витягли непритомного Сеїта з ями. Довго лежав він, як неживий, потім ледь чутно промовив:
– Води!
Вдосталь напившись з шкіряного черпака холодної криничної води, Сеїт важко звівся на ноги. Відійшовши з півверсти від уразбаївського аулу, Сеїт сказав своїм рятівникам: «Мені тепер допомагати не треба, сам доберусь. А ви повертайтеся мерщій додому, щоб, бува, не перестрів хтось, бо одноокий людожер Жалмауз, хазяїн ваш, живцем вас з’їсть. Повік не забуду вашої доброти».
І Сеїт, піймавши стриноженого коня, на якому їздив один з Уразбаєвих пастухів, скочив на нього і помчав до аулів Тогалака.
У тогалаків цього ранку відбувалися багатолюдні збори. Було свято курбан-байраму, і тут зійшлися люди з численних аулів, розташованих на цьому урочищі.
Всі ті аули складалися з чорних юрт, старих хижок і дірявих куренів. На всій широкій долині Еспе не було жодної білої юрти, жодного байського стану, оточеного численними стадами. Зате бідняцькі роди жили між собою дружно, ділили, як то кажуть, навпіл горе і радість.