Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 46 страниц)

В короткій відповіді, віддаючи належне красномовству Бегеша, Абай висловив йому гірку правду, ніби пародіюючи пишну мову аксакала:

– Якщо навіть і правда, Бегеш, усе це, про що ти зараз говорив, то є ж і важча журба у мого багатостраждального серця. А що ти відповіси, коли тобі скажуть: краще бути соломою від пшениці, ніж зерном вівсюга; краще бути останнім серед добрих людей, ніж першим серед негідників!

Після такої відсічі Бегеш розгубився і не знав, як відповісти.

І тоді в розмову встряв Айткази. Він нагадав поетові власні його слова:

 
Життю не будеш ти радий,
Як не дурний і не п’яний.
 

Щоб довести, що він недарма читав і слухав Абаєві вірші, Айткази повів мову про те, як багато печалі уготовано в теперішньому житті чесній людині. Потім він спритно перейшов на те, що нехай, мовляв, народ наш і поганий, проте він свій, рідний; нехай наші люди темні, а, проте, вони наші. Якщо вже людина мудра й гідна не стане прощати своєму народові його гріхи, то на чому ж тоді стояти світові?

– Я старанно вивчав ваші повчання, Абай-ага. Здається, є у вас і такий вислів: «Відповідати добром на добро зуміє кожен, а відповідати добром на зло здатна тільки мужня людина». От і прийшов до вас наш народ, Абай-ага, як до людини мужньої і мудрої!

Айткази щиро поважав Абая як мудреця, поета і незвичайну людину. І Абай, обмірковуючи свою відповідь, допитливо глянув на нього. Невисокий на зріст, з широким круглим обличчям, відкритим лобом і розумними ясно-карими очима, Айткази подобався Абаю. Але зараз не час був для щирих почуттів і одвертих розмов…

– Уразбай не та людина, якій слід прощати,– сказав Абай, відкинувши всякі алегорії.– Ніхто з вас не знає Уразбая так, як знаю його я. Це людина, що своє злочинне свавілля перетворила на непорушний закон. Не Уразбай його ім’я, а лиходій! А у відповідь на мій вислів, який ти мені нагадав, дозволь навести інший: «Добре слово про лиху людину подібне до клятви, написаної на воді!»

Серке завжди любив слухати Абая. Відколи Абай на торішньому Аркатському з’їзді осоромив перед його рідними уаками знатних верховодів свого роду, Серке й у вічі, і позаочі захоплювався поетом. Влучний удар, завданий Абаєм красномовному Айткази, він зустрів веселим сміхом і щиро вигукнув:

– Якщо хто з казахів і гідний бути названий могутнім деревом, що благодатну тінь народові дає, то тільки ви, дорогий Абай-мірза! Чого вартий наш Середній Жуз, якщо ми вас, єдиного, не зможемо вберегти від підлих і злих людей! Ось через те й прийшли ми сюди, щоб стати щитом вашим!

Але Абай не був ласий на похвали.

– Гідність тільки тоді гідність, коли її свято оберігають. Подумайте, що залишиться від неї, якщо почнемо ми її топтати, змішувати її з брудом, вбивати приниженням!

І Абай додав вислів преславного Сааді: «Легко розбити рубін Бадахшана, але спробуй з’єднати його із скалок!»

І тоді заговорив Калі, давній Абаїв знайомий, міський казах з каракесеків; співгромадяни поважали його як людину розумну і досвідчену. Мудрим словам Сааді він протиставив вислів іншого великого поета Сходу.

– Ви пам’ятаєте, напевне, Абай-мірза, слова Фірдоусі: «Не чіпай мурашки, що зерно на собі несе, адже вона бореться за життя, а життя таке прекрасне!» Ось і я хочу вступитися за вас, як за мурашку, що несе на собі зерно знання для рідного народу. Думаю, звинувачувати мене за це не можна. Та й не заради розваги з’їхалося сюди стільки людей. Звичайно, слів на світі багато і говорити можна без кінця-краю. Проте сподіваюся, ми не будемо своїми промовами доводити, що уста – ворота, а слова – вітер. Якщо вистачить у нас глузду й уміння, то ми розсудимо обидві сторони. Встановимо, хто правий, хто винуватий, приведемо у відповідність добро і зло. В цьому й повинна виявлятись наша гідність, як представників Середнього Жузу, в цьому і сіль усіх розмов наших.

Хоч у словах Калі і звучала легка досада на непоступливість поета, вони здались Абаю переконливішими, ніж довгі просторікування інших старійшин. Звичайно, Абай і тепер не помилявся щодо щирості всіх цих промов і щодо корисності задуманої старійшинами справи, але він більше не сперечався. Начебто визнаючи справедливість слів Калі, Абай ствердно кивнув головою…

А тим часом Кумашеві домашні вже накрили стіл. На широку скатерку посипалися здобні баурсаки, рум’яні пампушки, намазані збитим жовтком, парував великий самовар. Гості, стомлені довгою дискусією, з насолодою почали пити гарячий ароматний чай.

Абай крутив у руках піалу, але чаю не пив і не скуштував нічого. Помітивши це, Бегеш підсунув до нього блюдо з пампушками:

– Чого ж ви нічого не їсте, Абай-мірза? Гляньте, пампушки які! Адже недарма кажуть, що хліб – благодать божа!

Абай, ніби пожвавішавши раптом від якоїсь думки, хитнувся всім своїм важким тілом і з пустотливою усмішкою відповів:

– Ти кажеш, Бегеш, що хліб – це божа благодать? Отже, що більше хліба, то більше божої благодаті? Але ж ця божа благодать, про яку так піклуються правовірні мусульмани, перебуває в руках бідолашних російських мужиків! Тут є про що подумати, славний мій Бегеш…

При цих словах всі старійшини, та й сам Бегеш, весело засміялися.

Наприкінці розмови Абай спитав у Бегеша, хто саме візьме участь у посередництві. Той назвав йому багатьох людей з аргинів, найманів, кереїв, уаків, що репрезентують горезвісні чотири стовпи Середнього Жузу, і серед інших – Ракіша. І тут Абай кинув ще одне крилате слово, яке дуже сподобалося мастакам степового красномовства.

– І Ракіш, виявляється, з вами! Адже зовсім недавно він називав мене ворогом народу, підлещувався до Уразбая, підбурював проти мене повітового і суддю! А сьогодні цей самий Ракіш стіною стоїть за Абая, із шкури пнеться, щоб зробити йому добро! Га? Як вам це подобається? Хіба може бути сталим світ, якщо його нема в людини – господаря світу? Далебі, коли б гори Семейтау і Кокен мали ноги, то й вони не встояли б на цій землі: рушили б з місця і пішли!

Збуджений змаганням з вправними степовими ораторами, Абай раптом відчув наче приплив натхнення і слова його, народжені силою поетичного обдарування, заблищали гострим полиском живої, неспокійної думки.

Після зустрічі з верховодами зборів Абай втратив будь-який інтерес до їхніх намірів. Удень він читав російські книжки, взяті у міській бібліотеці, а вечорами ходив у гості до своїх численних знайомих з казахської бідноти. Міські та степові казахи мали одну спільну рису: вони любили приймати гостей. Запрошуючи за свій бідний дастархан когось, гідного поваги, вони ділилися з ним усім, що мали.

Абая навперебій закликали до себе і вдова Дамежан, і човняр Сеїль, і дроворуб Саудабай, і вантажник Акшолак, і швець Салмагбай, і кравець Сагиндик.

Якось Абай і Баймагамбет протягом цілого тижня ходили по хатах затонських вантажників і робітників чинбарні. Раніше, приїжджаючи до міста, він рідко виходив з дому,– волів приймати людей у себе. А тепер, під впливом розмови з Павловим, Абай часто бував у робітничих родинах, щоб ознайомитись із становищем трудового люду. А коли допитливі цікавились, де це пропадає він вечорами, Абай ухильно відповідав: «А так, у різних місцях!»

Сеїт і Абен стали постійними супутниками Абая, його провідниками у затоні. До них пристав ще один забавний чоловічок, бідняк Даулеткельді з багатолюдного селища жатаків Байкадам-Сапак. Судячи з того, як його скрізь приймали, видно було, що Даулеткельді всі люблять за його веселу вдачу. Тільки побачивши його, люди вже весело сміялися, сподіваючись, що він потішить їх зараз піснею, жартом, цікавою розповіддю. І Даулеткельді, залежно від обставин, ставав то поетом, то оповідачем.

Бідність не зробила його похмурим. У кожну халупу приносив він з собою сміх і радість.

Вперше Абай познайомився з Даулеткельді в домі широкоплечого, рудого і кирпатого вантажника Акшолака, Даулеткельді для того і прийшов до свого приятеля Акшолака, щоб привітати поета. Худого, горбоносого, з глибоко запалими очима, гострими вилицями, безбородого і згорбленого Даулеткельді ніяк не можна було назвати красенем. Але щось привабливе було в його обличчі, особливо в маленьких блискучих очах, від яких променями розбігалися лагідні зморшки, слід безжурного сміху. Абай, ще перед тим як він познайомився з Даулеткельді, чув від когось про одне жартівливе його оповідання. І тепер сказав Даулеткельді:

– Ще до нашого особистого знайомства взнав я про одне твоє оповідання. Будь ласка, розкажи про те, що сказав ти своїй матінці, коли вороний стригун здох від сибірки.

Даулеткельді не примусив себе довго просити. Коли він розповідав, обличчя його, навіть у найсмішніших місцях, залишалося цілком серйозним.

…У бідняка Даулеткельді та його старої матері була одна-однісінька корова і від тієї корови – добра трирічна теличка. Якось, коли Даулеткельді не було вдома, до його матері прийшов сусід і почав її умовляти: «Твоєму синові доводиться їздити у місто, а коня у нього нема. В мене є добрий вороний стригун. Хочеш, я його віддам тобі, а ти мені – свою теличку. Вона у вас, виявляється, ялова, я взимку заріжу її на м’ясо». Зраділа стара: «А й справді, бідний Даулеткельді ходить пішки на базар продавати сіно, ото я його потішу!» – і обміняла телицю на стригуна.

Минає тиждень. Повертається Даулеткельді додому і бачить, що стригун хворий на сибірку. Незабаром кінь здох. А мати побивається: то до юрти зайде, то на вулицю вийде, то на почесне місце сяде і все зітхає. Тільки-но Даулеткельді збереться втішне слово їй сказати, вона починає кричати на нього. Йому й самому, бідолашному, світ немилий, проте, сидячи біля вогнища, посміхається, матір розвеселити хоче. «Чого це,– каже,– ти розсілась, як сваха?» А мати, побоюючись насмішки, тільки-но він рота розкриє, кричить на нього: «Годі нісенітниці плести! Мовчи!» Ось тоді, втупившись очима в матір, і склав Даулеткельді такі віршики:

 
Стригуна тобі жаліти?
Чи ж твоє це нині діло?
Схаменулась пізно ти,
Стать багатою схотіла,
Зрозумій, не джерготи,
Що од роду ти невдаха,
А тепер ще й брешеш ти,
Нахваляючись, як сваха.
 

Тоді зажурена мати вхопила кочергу, що лежала біля вогнища, і кинулась на улюбленого сина: «Геть з-перед очей моїх, сучий пастух!» Що діяти Даулеткельді? Даулеткельді побіг щодуху, проте, і тікаючи, чемно звернувся до матері: «А тобі, мамо, не здається, що це дуже схоже на восьмивірш Абая? Адже рядків у мене теж вісім!»

Абай до сліз сміявся, слухаючи розповідь Даулеткельді, чудового майстра-оповідача і предоброї людини.

Даулеткельді уже звик до бідності. Поділяючи з бідняками труд і горе, він знайшов чудодійний засіб від усього лихого: веселий сміх. Хоч як життя шарпало його, він ніколи не занепадав духом.

Помітивши, що Абай залюбки слухає Даулеткельді, Сеїт попросив його розповісти, як він степового бая обдурив.

А сталося це так. Поблизу жатаків Байкадам-Сапака стояли два багаті аули. І ось в одному з них помер найстаріший аксакал. Ну, звичайно, одразу оповістили про цю подію широкий степ, і звідусіль поскакали в аул родичі з голосінням і риданням. У небіжчика бая було багато овець, але сам він був роззявою і скотні двори свої городив як попало. Посидівши біля небіжчика, вийшов Даулеткельді з дому на вулицю і бачить: якийсь літній гладкий бай скаче на коні, заплющивши очі і роззявивши рота, і репетує з усієї сили, як заведений: «Ой-бой, родичу мій! Ой-бой, батире мій! Ой куди ж ти пішов!» Даулеткельді поспішив йому назустріч, допоміг злізти з коня і каже: «Я вас зараз до нього проведу». А сам повів бая не в хату, а в темний хлів. Товстий бай, не розплющуючи очей, все ще голосив. Завівши його в найтемніше місце, Даулеткельді сказав: «Ну, далі я й сам дороги не знаю!» Потім відбіг і сховався за годівницю.

А бай тужить-голосить, намагаючись водночас знайти дорогу, щоб вибратись на світ божий. І то на один стовп наскочить, то об інший лобом стукнеться. Тут уже він збагнув нарешті, що з нього пожартували, розплющив очі і вимовив щось не зовсім підходяще до сумної події. Отак, впереміжку, бай голосив по мертвому і згадував живу матір Даулеткельді; довго він петляв по закутках та загонах, мукаючи, наче віл, що провалився в колодязь…

Слухачі, розвеселившись, не давали Даулеткельді перевести подих і просили розповідати ще й ще. Він, звичайно, не відмовлявся.

…В дні посту Даулеткельді, який не вірив ні в бога, ні в чорта, повертався з далекої подорожі додому і зупинився в аулі одного поважного бая. Даулеткельді – людина літня, і от бай, вважаючи свого гостя правовірним мусульманином, запросив його до себе розговітися після заходу сонця. Але в аулі на той час були проїжджі купці з міста, які добре знали, хто такий Даулеткельді. От вони і змовилися пожартувати з нього: годі йому морочити інших.

Перед вечерею кілька гостей разом з господарем-баєм, обступивши Даулеткельді, стали на молитву. Не питаючи Даулеткельді, чи має він взагалі звичай молитися, вони просять його замінити відсутнього муллу. Він хотів був утекти, але купці ще щільніше зімкнули коло і, дружно натискаючи на Даулеткельді плечима, виштовхали його наперед, а один з них почав поквапно читати молитви.

Що тут вдієш? Склавши на грудях руки, Даулеткельді вголос проказав перші слова намазу: «Албсін, лямга секін-альхісін-ха-ал ха, мемге, секін алам, далтурду-алха-мау». На цьому його знання закінчувались, і він почав бурмотіти «алхам-ду» задом наперед, з кінця на середину. Ніякий добропорядний мусульманин не чув такої молитви. А «мулла», з дуже серйозною пісною фізіономією, не переставав верзти страшенну нісенітницю. Хоч як кріпилися віруючі баї в ім’я господа бога свого, але під кінець не витримали і з реготом попадали на молитовний килимок – жайнамаз…

Даулеткельді, цей міський Алдар-Косе[ Алдар-Косе – герой жартівливих казахських казок, спритний веселун, який обманював дурних зажерливих баїв.], з першої ж зустрічі так сподобався Абаю, що він почав його водити з собою в гості. Даулеткельді був не тільки оповідачем-дотепником. Він знав напам’ять багато Абаєвих віршів і читав їх слухачам по-своєму, співуче. Частенько, коли його просили щось розповісти, Даулеткельді, замість своїх кумедних історій, знайомив слухачів з найкращими, на його думку, віршами Абая: «Хвалько, зухвалець…» або «Той, хто заблудив, бачить попереду простір порожній».

Довго пробувши в місті, Абай не раз приймав гостей і в себе. Найчастіше бували в нього маленькі казахи, учні російських міських шкіл. У суботу ввечері Баймагамбет, набивши сани хлопчаками, привозив їх у дім Кумаша. Інколи йому доводилось їздити по гостей ще раз, бо одних саней було замало. Дітлахи, звикнувши вже до Абая, анітрохи не бентежились і жваво відповідали на його запитання.

Сьогодні приїхали до Абая дев’ятеро учнів з кількох шкіл. Всі вони – у форменому одязі. Найстарший із них Рахім, син Даркембая; юнакові нещодавно минуло вісімнадцять років. За ним ішли чотирнадцятирічний Асан і його дванадцятирічний братик Усен – діти загиблого під час лютої завірюхи пастуха Іси. Це були вихованці Дармена. Як найближчий родич, він дбайливо ростив їх, брав із собою в абаївський аул підучитися російської мови, а потім влаштував у міську російську школу.

Рахім, Асан і Усен вчаться у п’ятикласному міському училищі. Всі троє одержують стипендії, що їх виділяють для дітей бідноти з надбавки до покибиткового збору; це щасливий збіг обставин, бо стипендії не завжди дістаються тим, для кого призначені.

А ось четверо малят. Майже однакові на зріст, кремезні, як вгодовані ягнята, з підстриженими під машинку голівками, з рум’яними, як яблучка, кирпатими личками, у чорних форменках з жовтими гудзиками, вони схожі на братів-близнят. Це діти казахської бідноти, які виховуються в спеціально створеному для них слобідському інтернаті. Двоє – дев’ятирічні, з затону. Спитаєш одного: «Ти чий?» Він жваво відповість: «Я Сеїтов Аскар». А другий – соромливо, ледь чутним шепетом: «Абенов Максут». По вісім років Мурату Жабикенову, онукові Дамежан, і Шакету, молодшому синові човняра Сеїля.

Окремо від інших тримаються два смугляві дванадцятирічні підлітки в святкових гімназичних мундирах. Розшиті галуном комірці підпирають їхні короткі шиї, блискучі срібні гудзики прикрашають гордо випнуті груди.

Гімназисти сміються мало і неохоче. Вони з гідністю мовчать, згорда дивлячись на решту хлопців: ми, мовляв, Кунанбаєви, далеко вам до нас! Нігмет – четвертий з одинадцяти синів Азимбая, прижитих ним від трьох його законних дружин. Наслідуючи приклад Абая, Азимбай вирішив: хай хоч один його син вивчить російські науки.

Первістки байбише – старшої дружини Азимбая – були вже переростками, але мізинець її, Нігмет, ще міг учитися. Його сяк-так підготували, два роки тому привезли в місто і влаштували у гімназію.

Другий Кунанбаєв, Жалель, був сином Какитая. Зовні не схожі один на одного, хлопчики мали однаково гордовитий вигляд поважних, мудрих баїв. Нігмет Азимбаєв – великоротий, відкопилена нижня губа надає блідому обличчю хлопця зневажливого, пихатого виразу; маленькі сердиті і разом з тим лукаві очі, що визирають з-під м’ясистих припухлих повік, безперестанку нишпорять навколо, ніби шукаючи, до чого присікатися. У Жалеля кругла голова з високим лобом, носик, схожий на гудзик, рот тонкогубий, з рідкими зубами.

Жалель і Нігмет уже два роки вчаться в російській гімназії, квартирують у російських родинах, і тому непогано знають російську мову.

Абай не приділяє своїм племінникам особливої уваги, він більш охоче розмовляє з Рахімом. Коли дохожалого Рахіма прийняли в перший клас і він мусив сісти за парту з малюками, Абай жартував:

– Так, припізнився ти з навчанням, друже. Ти наче батько своїх однокласників.

Тепер, пригадавши Рахіму той час, він сказав:

– Ну як? За три роки підросли твої російські однокашники, вже не називають тебе татом?

Рахім, який дуже любив Абая, почував себе з ним цілком вільно, і відповів жартівливо:

– Що й казати, Абай-ага, вигналися мої синки! Тепер це здоровенні хлопці! А раніше вони мені тільки по пояс були. Вийду під час перерви з класу і стою, як верблюденя серед ягнят…

Усі дітлахи весело зареготали.

Абай захотів послухати, як Асан і Усен читають російські вірші. Усен, затинаючись і страшенно плутаючи наголоси, почав читати байку Крилова «Осел і Соловей». Абай зупинив його і лагідно зауважив:

– Ой Усен! Я вивчив російську мову в тридцять років і то справляюся з наголосами краще за тебе. А все через те, що грамоти вас почали вчити по корану, ось і важко тепер вам до російської мови звикнути… Ну, розкажи мені хоч по-казахськи, що трапилося з Соловейком і Ослом.

Але з’ясувалося, що Усен не розуміє багатьох російських слів, а через те й не знає як слід змісту байки.

Нігмет і Жалель сміялися з хлопця. Він почервонів від досади, проте не зміг розповісти Абаю про розмову між Соловейком і Ослом.

– Так, Усен, тобі, видно, треба допомогти,– спокійно сказав Абай, бажаючи його втішити.– Я щось придумаю.

Після вечері хлопцям постелили в суміжній кімнаті і Абай попросив Баймагамбета лягти разом з ними.

– Попросіть його, діти, розповісти вам щось на сон грядущий,– сказав Абай.– Тільки-но цей Баке рота розкриє, як казки самі посиплються…

Доки хлоп’ята роздягалися, Абай стояв над ними, накинувши на плечі широкий халат, і милувався їхньою веселою метушнею. А коли лампу погасили, і вони, вгамувавшись нарешті, почали слухати нескінченні казки Баймагамбета, Абай пішов до своєї кімнати і взявся до роботи: цієї ночі він уперше заходився перекладати байки Крилова на казахську мову.

Ранком за чаєм Абай сів коло Усена і сказав йому:

– Ти стеж по російській книжці, а я читатиму по-казахськи про Осла і Солов’я. Ану, хлопці, слухайте!

І Абай почав повільно і виразно читати рядки, написані цієї ночі.

Так узимку 1899 року, коли поет жив у Семипалатинську, він переклав казахською мовою багато байок Крилова, що їх вивчали в російській школі його юні друзі.

3

Посеред зими нового, 1900 року Абай знову приїхав у місто. Сани, запряжені парою коней, смерком під’їхали до Кумашевих воріт. Вискочивши назустріч, господар сам відчинив ворота, допоміг гостеві обтрусити сніг і провів на другий поверх, в улюблену його простору кімнату. За чаєм Абай сказав:

– Ти, Кумаш, мабуть, більше за мене чував про тутешні справи. До мене дійшло, що мусульмани різних областей вирішили об’єднатися, як брати по вірі, і скликають для цього людей у Семипалатинськ. Не знаю, чи це правда, але мене покликали, от я й приїхав.

Але Кумаш тільки стороною чув про справу, заради якої Абая викликали до міста, і не знав деталей, що могли зацікавити гостя. Зі скромності він і зовсім не хотів про неї говорити.

– Базікають люди багато, доходили чутки й до мене, але до пуття не знаю.

На другий день Абай встав пізно і вийшов пити чай уже близько полудня. Не встиг він і поснідати, як до нього навідалися двоє городян. Першим зайшов високий товстий казах з подвійним підборіддям і ріденькою борідкою; Абай з подивом пізнав Кокпая. Слідом за ним став на порозі низькорослий жигіт з круглим рябим обличчям і чорною, коротко підстриженою бородою. Це був Алпеїм, також відомий Абаю, з роду Кошке. В тому, як обидва вони зайшли, як вклонялися, як сідали на почесне місце, було, незважаючи на зовнішню їхню несхожість, щось, що робило їх дуже подібними і викликало гостру неприязнь у Абая. Адже обидва були вихідцями з рідного поетові степу, а Кокпай був навіть близький йому колись.

Гості були чомусь у франтовитому вбранні татарського міського крою, взуті у м’які ічиги і кебіси. Кокпай напнув на себе обшиту видрою татарську шапку з синім верхом, бешмет з прямими плечима, пошитий, видно, татарським кравцем, а поверх усього надів блідо-жовтий тонкий чапан, який носять міські мулли. Виявляється, він став муллою Головної мечеті, і його величають тепер Кокпаєм-хальфе. А супутник його, теж уже зовсім дорослий, бородатий дядько, не посоромився стати учнем у медресе при тій самі мечеті. А втім, він діяв не з своєї волі: це Кокпай приволік його і ще кількох жигітів до міста для вивчення мусульманської премудрості. Кокпай – нині важний, бундючний сорокарічний мулла – був колись веселим співаком і непоганим поетом…

Вітаючись з Абаєм, Кокпай співуче промовив: «Слава аллаху! Вашими молитвами!»

Абаєві здалося кумедним, що Кокпай у такий лютий мороз змінив добрячу хутряну шубу, дублений кожух, теплий чапан і зимові чоботи на вітром підбитий міський одяг. «Хоче, видно, показати, що не тільки душею, але й тілом відданий божій справі»,– посміхаючись, подумав поет.

Після взаємних привітань Абай звернувся до Алпеїма:

– Ану, скажи, Алпеїм, яку ти зараз премудрість вивчаєш?

– Арабську граматику – наху,– відповів Алпеїм, сторожко дивлячись на Абая.

– Е, гляди, жигіте, так можна з глузду з’їхати. У арабів є приказка…– І Абай промовив по-арабськи: – Хто довго вивчає закони – фікху, той порозумнішає; хто довго вивчає наху,– останній розум втратить.– І, помовчавши, додав: – Ех, Алпеїм, батько твій був розумний казах: адже це він перший посіяв хліб на Такирі. І тобі краще було б поїхати додому, в степ, і взятися до корисної праці. Мабуть, це Кокпай виволік тебе й інших хлопців з роду Кокше і розтикав вас по всіх медресе та мечетях обабіч Іртиша. Навіщо вам тягнутися за ним, віддайте йому всю цю благодать, нехай сам нею користується.

У голосі Абая звучав не тільки глум, але й гіркота розчарування: все-таки Кокпай був колись його молодшим товаришем, другом.

Кокпай із звичною своєю вкрадливою манерою прикинувся лагідним добряком, він мовчки терпів ущипливі жарти поета, і взнаки не даючи, що вони його зачіпають. Після чаювання Кокпай обережно заговорив про справу, що привела його до Абая: мовляв, якісь зацікавлені «великі люди», вважаючи, що Кокпай – Абаїв друг, прислали його сюди для попередніх переговорів.

З подальшої мови гостя Абай нарешті зрозумів, навіщо його викликали до міста. Виявилось, його нетерпляче ждуть тут імами найуславленіших мечетей того берега, а також імам Сартської мечеті ахун Мір-Курбан. Дуже хочуть зустрітися з Абаєм також імами мечетей цього берега і ще багато казахських наставників віри – карі і хальфе.

Не дослухавши млявої промови Кокпая, Абай перервав його жартом:

– Е, та чи не для того зібралися разом усі ваші хаджі, щоб відправити мене, грішного, у Мекку? Чи не надумали вони догодити аллахові, схиливши мою стару голову до землі, наставивши мене на путь істини?

Алпеїм, не стримавшись, розсміявся, а Кокпай незворушно вів далі:

– Вся громада просить у вас поради, Абай-мірза. Я казав поки що про осіб духовних, але на вас чекають і інші люди з обох берегів Іртиша. Це заможні татарські купці, власники будинків, великих магазинів, такі, як шановний Валі-бай, бай Сидик, Ісхак, Ікрам, мірза Шеріяздан. А разом з ними казахські міські баї: Сейсеке, Хасен, Жакип, Блеубай-хаджі. До них приєднують свій голос і відомі вам почесні громадяни міста – купці Бахія-хаджі, Бала-жан, Турбек, чиї каравани ходять від самого Ірбіта до Китаю…

Дивлячись на похмуре обличчя Абая, Кокпай зрозумів, що навряд чи той вважає усіх цих баїв достойними людьми. Але Кокпая послали говорити, і він говорив… А що вдієш? Вичерпавши перелік хаджі і багатіїв, він перейшов ДО інших поважних городян. Якщо не подобаються ті, є інші, на який завгодно смак.

Не забув Кокпай додати, що до духовних осіб і торговців приєднуються у спільній для всіх справі також казахська і татарська інтелігенція – зіяли. Серед них є статечні літні люди, відомі товмачі, які вже встигли поставити собі у місті цегляні будинки. Є й справжні зіяли, передові, освічені люди, які здобули освіту в Петербурзі або в Москві. Це не сини якихось простих степовиків, а нащадки ханів і важних чиновників: «Вихідці з верхівки роду Суюндик», «Сини уславлених родів Каракесек», «З славетного гнізда Токал-Аргина» або «З могутніх аулів Наймана». Сівши на свого конька, Кокпай нестримно мчав уперед, усіляко звеличуючи ханів, султанів і тюре. Одні з цих зіялів живуть у місті постійно, інші перебувають тут проїздом, але й ті й ті однаково прагнуть побачити Абая…

– Хто ж вони такі? – спитав Абай. Його розсмішила старанність, з якою Кокпай вихваляв свій «крам».

Кокпай, трохи хвилюючись, насамперед назвав тюре Азимхана Жабайханова. За ним – Сакипа Сакфаєва, що вчився в Петербурзі на адвоката. Потім Башіра Баспакова, який готується стати ветеринаром великого пана і багатія Кадира Нуржанова, а також добре відомих Абаю Сарманова, Самалбека, Даніяра, котрі посіли тепер високе становище.

Кінець кінцем Абай і справді зацікавився, на чому могли зійтися правовірні служителі аллаха з казахськими чиновниками з царських кацелярій, що здобули російську освіту. Кокпай навмисне не говорив про це докладно, а додавав усе нові й нові імена. Всі ці люди, разом узяті кожен зокрема, нібито дуже хочуть особисто, віч-на-віч говорити з Абаєм, а йому, Кокпаю, дали тільки скромне доручення: довідатись і сповістити імамів Ашім-хаджу і Ахметжан-хазрета, чи не погодиться Абай приєднати свій голос до голосів названих знатних людей…

В чому ж полягає мета, що об’єднує всіх правовірних? О, це висока мета: створення єдиного всеросійського релігійного центру «Муфтіяту», підпорядкованого муфтію, який стане віднині верховним пастирем не лише всіх мусульман міста, а й усієї Семипалатинської області і, більш того, всього казахського народу. В його віданні будуть також усі прихильники ісламу в Казані, Уфі, Оренбурзі, Троїцькому, Омську і, в такий спосіб, «усе тридцятимільйонне мусульманське населення Російської імперії, брати і сестри в істинній вірі, стануть ще ближчі одне до одного, згуртуються в єдину сім’ю».

Але це ще не все: в Стамбулі, в країні халіфату, перебуває духовна опора всіх правовірних – Шейх-уль-Іслам. До нього повинна приєднатися і російська мусульманська громада. Це велике завдання поставила група хаджі татарської, казахської та інших національностей, які живуть в Росії і побували нещодавно в Мецці та Медіні. З Семипалатинська в цьому благородному зговорі брали участь Габдураззак-хаджі, багатій Ікрам, а від казахів – Ахметжан-хазрет та бай Бахія-хаджі. Від імені правовірних міста вони пообіцяли всіляко домагатися того, щоб у Росії був єдиний віровчитель – святий муфтій. З цією метою вони попросили дозволу білого царя та його сенату на вільні загальномусульманські вибори духовного наставника – гулама. У відповідь самодержець поставив вимогу – зібрати петиції і рішення від усіх мусульманських народів імперії, в яких вони заявили б, що справді хочуть обрати собі муфтія і цілком коритися йому…

– Ось звідки йде основа всіх основ! – бундючно закінчив Кокпай.– Ось де зароджується промінь надії для всіх мусульман! До цієї святої справи повинні приєднатися найкращі люди казахського народу! Треба всіма силами допомагати її здійсненню, домагатися того, щоб усі казахи міста і степу дали свої підписи під рішеннями. Вас, Абай-мірза, поважають усі казахи, вони прислухаються до кожного вашого слова, тим-то поважні хаджі просять у вас допомоги в цьому святому і великому почині!

Хоч злива красномовства Кокпая вже вичерпалася та й всі його карти були розкриті, Абай мовчав. Потім, одвернувшись від гостей, він гукнув Баймагамбета, звелів йому запрягти, а сам, важко підвівшись з місця, почав одягатися.

Кокпай і Алпеїм збентежено чекали. Коли Абай, одягтись, вийшов з кімнати, вони мовчки почвалали слідом за ним. Ось він вийшов надвір, почав сідати в сани. Гості не відставали від нього. Видно, вони до останньої хвилини сподівались, що Абай хоч що-небудь відповість. Коли Баймагамбет вже натянув віжки, Абай, відчувши настирливий погляд Кокпая, різко обернувся і сказав:

– Ти чекаєш від мене відповіді? Доки я всього не з’ясую, ніякої відповіді не дам. Хоч усі слова для тебе в мене готові, я не хочу говорити необачно. Якщо ваші імами і справді потребують моєї думки, нехай чекають. Раніше ніж через три дні нічого не почуєте…

Абай кивнув Баймагамбету, кінь рвонув з місця, і сани зникли у сніговому пилу.

У ці дні багато духовних осіб ходило по хатах Верхніх, Середніх і Нижніх Жатаків. Вони вшанували своєю увагою халупи човнярів, поромників, дроворубів, затонських вантажників, заводських і боєнських робітників. Крім добре відомих городянам муедзина Самурата, сліпого карі, Шаріфжана-хальфе, побували тут і такі важні мулли, як відомий хальфе Закен і Габдушукур. Вони виголошували перед бідняками зворушливі промови про потребу створення всемусульманської громади і закликали їх приєднати свої голоси до загального хору правовірних.

Сеїт, Абсен та інші вантажники радилися з цього приводу з своїми російськими друзями, і ті сказали їм таке: «Ми, російські бідняки, не чекаємо нічого доброго від своїх російських попів. Вони охоче допомагають начальству влаштовувати пекло для вантажників, ковалів і інших робітників. І ви від своїх мулл та мечетей нічого путнього не діждетесь. А найкраще – спитайте поради у Павлова, а потім передайте всім своїм товаришам – казахським робітникам – те, що він скаже».