Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 46 страниц)

Під час цієї промови гості раз у раз схвально кивали головами.

– Це правда, і всі достойні казахи, і російські начальники об’єдналися проти Абая,– додав Жиренше.– Але йому загрожує не тільки заслання… Я прямо скажу: цього разу Абаєві не минути прокляття предків…

Уразбай і Абрали швидко обернулись до нього. Він обурено говорив:

– Учора Шубар сповістив мені ще одну мерзенну новину. Вірити йому можна: хоч він і треться біля Абая, але людина надійна… Що діється в цьому аулі? Там справжнє кодло джинів. У ньому знайдеться притулок і для російського засланця, ворога білого царя, і для всякого наброду – блазнів, співаків, акинів. Один з них, якийсь Дармен, склав огидні віршики. В них він глумиться з духу нашого предка Кенгірбая. Назвав його хабарником, кабаном, вовком, що зжер власне вовченя. І все це вголос співалося в аулі Абая. Шубар, почувши, просто остовпів… От що там робиться! – хмуро закінчив Жиренше.

Уразбай збуджено заговорив:

– Ну що, бачите, хто такий Абай? Нічого не можна шкодувати, щоб позбутися його! Треба зробити по змозі все.

Вранці Уразбай із своїми прибічниками виїхав у Кара-Молу. Спинившись ночувати тільки один раз, він прибув туди на день раніше Абая. Уразбай квапився зустрітись із спільниками, такими самими підступними й хитрими інтриганами, як і він, домовитися з ними про дії проти Абая і перетягти на свій бік тих, з ким давно не бачився. Тому вже в перший день він скликав гостей, які насилу вмістилися в двох його юртах. Це були його прибічники з волостей Семипалатинського повіту. Для них зарізали лоша, барана і кілька вгодованих ягнят. Уже надвечір по всіх юртах, поставлених на з’їзді, з вуст в уста полетіло ім’я багатія Уразбая з Тобикти.

Наступного дня Уразбай, крім учорашніх гостей, запросив аткамінерів і багатіїв Усть-Каменогорського і Зайсанського повітів – з племені Сибан, Найман, Керей. Цього разу йому довелося попросити в свого приятеля, аршалинського волосного Ракиша, ще дві білі юрти для гостей. Зранку сюди привезли чимало кумису, а в полудень до юрт підвели вгодовану сіру кобилу. Найстарший із гостей, Байгулак, на прохання Уразбая, благословив кок-каска. Кобилу одразу зарізали, м’ясо її поклали в казани.

Ні вчора, ні сьогодні гості Уразбая і словом не згадали про ті сподівання, що їх покладав народ на цей надзвичайний з’їзд, хоч Кара-Молинський шербешнай був призначений саме для розгляду незліченних скарг на волосних і степових верховодів. Майже всі, хто зібрався в юртах Уразбая, були винуватцями злочинств, які викривалися цими скаргами. Але вони не збиралися ні відповідати за це, ні повертати награбоване.

Коли б на шербешнаї був справді справедливий суд, то всі ці мурзи, бії, аткамінери, волосні були б відповідачами. Але вони вжили своїх заходів. На з’їзд мали приїхати начальники трьох повітів і губернатор Семипалатинської області. Чого вони приїдуть, ніхто з степових верховодів не знав. Але всі ці верховоди вже заздалегідь об’єдналися, міцно тримаючись один одного. Скарги простих аульних казахів мали бути знову покладені під сукно і лежати там роками, як лежали і до цього з’їзду.

Хоч про таке спілкування ніхто не говорив уголос, та сама поява всіх цих людей у юрті Уразбая на частуванні м’ясом кок-каска показувала, що вони, забувши недавній розбрат, мовчазно погодилися триматися гурту. Мова йшла про начальників, приїзду яких чекали завтра, або про товмачів, що їх супроводили, але ж ніяк не про скарги народу.

Вибравши слушний момент, Уразбай обережно перевів розмову на Абая. Виявилося, що вірші і повчання його були відомі навіть у найдальших племенах і родах і що там вони не викликали обурення, на яке він сподівався. Тоді Уразбай вирішив налякати аткамінерів, які тремтіли перед начальством і мріяли вислужитись.

– Не знаю, чи виплутається Абай з тяжкого становища,– заговорив він так, що не можна було зрозуміти, чи радіє він з цього як ворог, чи співчуває Абаєві як родич.– Кажуть, семипалатинський ояз дуже злий на нього і навмисне його сюди викликав… Мабуть, його судитиме обласний суд. Наші товмачі писали, що і сам губернатор незадоволений Абаєм.

Кажучи це, Уразбай пильно стежив за гостями. Він не помітив серед них будь-якого співчуття Абаєві; навпаки, судячи із задоволеного підтакування багатьох, видно було, що слова ці їх обрадували. Тоді Уразбай, переставши прикидатися, заговорив уже відверто. Він почав звинувачувати Абая і в тому, що той проти білого царя і властей, і в тому, що він збиває людей з мусульманського шляху, порушує дідівські закони та звичаї. Він здивував слухачів повідомленням про те, що цими днями Абай відняв у рідних братів спадщину. Не забув він також звинуватити Абая в скупості й користолюбстві.

– Чи можна повірити, що він навіть поскупився на поминки по своєму батькові Кунанбаєві?! – вигукнув він.

Тепер аткамінери загомоніли і самі почали звинувачувати Абая. Один із чванькуватих верховодів Сибана, вже захмелілий від кумису, взяв домбру і, побринькавши на ній, заспівав коротеньку пісеньку, яка злісно висміювала Абая.

– Чи може син ставити себе вище за батька? – спитав волосний Ракіш, оглядаючи всіх.– А от Абай вважає, що він вищий за Кунанбая, хоч той наче мінарет височів за життя над усіма казахами і мав великий вплив. Абай і при житті батька завжди зчеплювався з ним, ворогував, а під кінець зовсім зрікся його. Не дивно, що після смерті батька він намагається знищити навіть згадку про Кунанбая. Саме через те він не влаштував поминального асу. Тут причиною і скупість, і гординя. Що можна сказати про людину, яка глумиться з могили свого батька?

– Е-е, правильно каже Ракіш,– схвалив Уразбай.– Цей Абай так загордував, що думає: «Ім’я моє стало широко відомим, значить, ніхто не посміє осуджувати мене. Хоч що зроблю,– все минеться». Але коли лиха людина робить поганий вчинок, на неї є управа. Невже власті терпітимуть такого виродка, який порушує мирний плин життя народу, грабує рідних, глумиться з пам’яті батька і все це називає добром, справедливістю? Яке ж це добро, якщо всі ви, шановані народом аткамінери, ладні вигнати його?

Так Уразбай розчищав собі шлях, даючи зрозуміти, чого він хоче. Коли гості розійшлися, він, сидячи один перед юртою і сьорбаючи у вечірній прохолоді кумис, самовдоволено розгладжував свою довгу чорну бороду, милуючись іскорками сивини, бачачи в них немовби блискотіння зрілої мудрості.

По-перше, було вже ясно, що жоден із впливових аткамінерів усіх трьох повітів не заступиться за Абая. По-друге, коли завтра Уразбай подасть свою скаргу на Абая, кожен із верховодів, що були у нього, підтримає його перед начальством на будь-якому допиті. І по-третє, після двох цих частувань скрізь почали говорити: «Тепер найвпливовіша людина в Тобикти – Уразбай. Слово його – закон». Таким чином, степові верховоди робитимуть те, чого хоче він. Що ж до міських начальників і чиновників, то, підкуплені хабарами, вони давно були на його боці.

Цього вечора і приїхав у Кара-Молу Абай. Хоч він з’явився без усякого шуму, в супроводі тільки невеличкої групи друзів, про приїзд його відразу стало відомо Ураз-баєві.

Звичайно на таких з’їздах аткамінери інших повітів, побоюючись, щоб Абай, якого так поважав народ, не став головним бієм з’їзду, приходили до нього «привітати з приїздом», «висловити свою повагу». Але сьогодні у нього побували тільки прості аульні казахи, які почули про його приїзд.

У день відкриття шербешная біля білосніжних юрт, приготовлених для приїжджого начальства, з півдня вишикувався великий натовп степової знаті всіх трьох повітів. На грудях у волосних виблискували великі мідні знаки на таких же мідних ланцюжках – ознака їхньої влади. Дехто з аткамінерів був одягнений в розшиті галунами каптани, інші накинули на плечі багаті парчеві халати, одержані в нагороду. Такі ж халати і старовинні мундири наділи на себе і нащадки султанів, тюре та інших високопоставлених осіб.

На таких зборах казахи звикли сидіти кружка. А тепер, зустрічаючи начальство, вони змушені були стояти. Минула вже година, відколи волосні й аткамінери вишикувалися в ряд, а грізне начальство все ще не показувалося. Проте ніхто не бурчав, не скаржився на втому, всі стояли покірливо і терпляче, наче під час намазу. Біля великих юрт, укритих білосніжною кошмою, не було помітно найменшого руху. Бовванами стирчали біля них стражники в червоних шапках, що заздалегідь приїхали з міста, і старшини, яких кара-молинський пристав призначив вартувати юрти, поставлені для начальства.

Нарешті, здіймаючи куряву і побрязкуючи бубонцями, повз вишикувану знать промчав шумний поїзд начальства. Скакали десятки вершників, торохтіли колеса закритих карет, котилися повозки, в які були запряжені тройки. Більшість присутніх мусила визнати, що вони вражені такою кількістю начальників. Навіть коли на з’їзд приїздив один повітовий і три селянських начальники, то й тоді бував чималий переполох. А тепер на шербешнай приїхало відразу три повітових начальники, з кожним із них по п’ять-шість селянських начальників, йому підлеглих, пристави, урядники, стражники, перекладачі-товмачі, посильні. І, крім того, сьогодні на з’їзд прибув сам новий жандарал – генерал, військовий губернатор, начальник усієї волості. Поліцмейстер, який надавав особливого значення цьому першому виїзду генерала в степ, додав до звичайного почту ще багатьох жандармів і поліцейських. Разом з жандаралом приїхали і його радники, перекладачі, секретарі. Натовп чиновників і поліцаїв заповнив усю територію Кара-Молинського ярмарку.

Побачивши такий пишний і блискучий поїзд, волосні й аткамінери жваво загули, висловлюючи своє захоплення. Вони все стояли, чекаючи, поки прибуле начальство вийде з юрт, щоб зустрітися з ними. Проте це сталося не дуже скоро. Мабуть, начальство приводило себе в порядок після довгої курної дороги.

Абай, якому належало бути серед зустрічаючих, пішов до них тоді, коли начальство вже прибуло. Ідучи до натовпу аткамінерів, він зустрів знайомого товмача і спитав його, чи приїхав з губернатором Лосовський. Той, знаючи, як дружньо ставиться Лосовський до Абая, відповів, що він тут, і взявся передати йому Абаєве прохання про побачення.

Лосовський справді вийшов з юрти і підійшов до Абая. Але сьогодні чиновник особливих доручень при генерал-губернаторі зовсім не був схожий на колишнього радника Лосовського. Він привітався з Абаєм сухо і гордовито і, не давши йому розкрити й рота, холодно сказав:

– На жаль, сьогодні я нічим не можу бути вам корисним. Погані ваші справи. Дуже погані. Ви самі повинні розуміти чому. Людина ви тямуща, досвідчена, розумна. І навіть освічена. Мабуть, саме через це з вас більше і спитають. Більше нічого вам сказати не можу, бажаю всього найкращого.

Оце було все, чим зустрів Лосовський Абая. Абай підійшов до Баймагамбета і Дармена, які чекали його осторонь.

– Бачили ви, як він перелякався? Навіть не спитав, що я від нього хочу,– сказав Абай зовні спокійно, але добре розуміючи, що може означати таке ставлення до нього Лосовського.– А я ще сподівався на нього, вважав чесною людиною, не позбавленою справедливості! Виявилося, він терпів мене, коли я не був йому небезпечним, а тепер, коли мене почали обходити навіть повітові, і він змінився до мене.

Він рушив до натовпу очікуючих. Аткамінери зосередили всю свою увагу на білих юртах, і майже ніхто не помітив приходу Абая. Кожен думав тільки про те, чи помітить його начальство цього разу, чи почує хоч два слова. Мріючи про це, всі вони витягали шиї, протискувалися наперед, нетерпляче тупцювали на місці.

Поведінка Лосовського не стільки стурбувала скільки засмутила Абая. Дехто привітався з ним, він відповів, тільки кивнувши головою.

Нарешті біля юрт начальства знялася метушня. З’явились поліцейські, стражники, засяяли на сонці блискучі гудзики, піхви шабель, галуни погонів. По ряду волосних, немов вітерець, пробіг тривожний і улесливий гомін:

– Он ідуть…

– Начальство іде..,.

– Оязи вийшли! Всі троє!

– Дивіться, дивіться, зараз вийде жандарал…

– Вміє начальство надати собі статечності…

– Гляньте на жандармів: як очі витріщають, як гнуться!

– Хоч кого налякають! У мене по спині мороз…

Почет губернатора вишикувався двома рядами від юрт до натовпу тих, що зустрічали, утворивши посередині прохід. У цьому проході показалася група гордовитих гостей, сяючих мундирами, еполетами, хрестами, медалями.

Попереду йшов літній генерал – військовий губернатор Семипалатинської області. Це був огрядний, самовдоволений чоловік з сивою широкою бородою. З-під густих еполетів, срібних аксельбантів, широкого золотого пояса, орденів, хрестів і медалей, що закривали всі груди, його мундира майже не було видно. Почет ішов кроків за три-чотири позад нього. Тут були всі три повітових начальники у поліцейських мундирах, селянські начальники, радники, чиновники в чорпих віцмундирах або сюртуках.

Улесливий шепіт, схожий на шум очерету, що його пригинає порив вітру, пролетів у натовпі очікуючих:

– Жандарал… Жандарал…

– Білий жандарал…

– Яка постава!.. Як іде!..

Губернатор підійшов до шеренги волосних. До нього підскочив низенький, кругленький товмач-казах з неспокійними розкосими очима. Але перекладати йому нічого не довелося.

Першим привітався з губернатором волосний Ракіш. Притиснувши до грудей гостроверхий малахай, підбитий чорним смушком, він швидко низенько вклонявся. Здавалося, начебто хребет йому перебито кулею і він ніяк не може випростатися. Ноги його дрібно тремтіли. Хоч був він у розквіті сил, але зараз виглядав старезним дідуганом, що не володіє ні своїми рухами, ні язиком. Він міг тільки пробелькотіти майже шепотом: «Здарасті, пане!..»

І всі інші волосні притискали до живота або грудей свої малахаї і шапки, низько вклонялися, в усіх був такий вигляд, наче їм раптом схопило живіт, і всі, так само, як і Ракіш, повторювали: «Здарасті, пане… здарасті, пане…»

Дивлячись на це, повітові начальники, що йшли за губернатором, не могли стримати пихатої усмішки. Ряд волосних уже кінчився, але ніхто не назвав свого імені, не відрекомендувався губернаторові, не сказав жодного путящого слова. Тільки й чулося пихтіння аткамінерів, що вклонялися, та напівпридушений зляканий хрип: «Здарасті, пане…»

Тепер губернатор підійшов до Абая, на якому не було ні мундира, ні каптана в галунах, ні знака на шиї, ні медалі. Одягнений у добре пошитий з тонкого сірого сукна довгий бешмет міського покрою, Абай, що стояв спокійно і вільно, не змінив своєї повної гідності пози і тоді, коли генерал підійшов до нього дуже близько. Губернатор окинув його швидким поглядом. Цей огрядний, красивий казах зі спокійними розумними очима, який так різко вирізнявся з-поміж решти і одягом, і поведінкою, мимоволі привернув його увагу. І коли генерал простяг руку, казах, на його подив, не зігнувся вдвоє, як інші, а тільки нахилив голову і повагом промовив:

– Здрастуйте, ваше превосходительство! Ібрагім Кунанбаєв,– назвав він себе.

Генерал, відступивши на крок, знову глянув прямо на Абая.

– Кунанбаєв?.. А-а, той самий Кунанбаєв, який баламутить народ? Чому ви так поводитеся?

– Причина проста: закон життя, якому корюся не тільки я, але й ви…

– Який закон? – генерал нахмурився.

– Боротьба. Хіба не в боротьбі розвиваються всі живі істоти? Борюся не тільки я, але і ви, ваше превосходительство.

Губернатор відступив ще на крок і з наростаючим гнівом оглянув Абая з ніг до голови. Його дратувала незалежна поведінка цього казаха. «Мабуть, доноси й скарги мали підставу,– подумав генерал.– Може, зараз-таки треба дати наказ заарештувати цього вільнодумця?»

І генерал заговорив суворо і різко:

– Проти чого ж ви боретесь? Я чув, проти влади?

– Ні… Проти зла.

– Коли так, чому ж вас багато хто недолюблює?

– А що ж тут дивного, ваше превосходительство? Чого більше в житті – зла чи добра? По-моєму, зла і лиходіїв, що чинять його… Значить, і голоси їхні чутніші…

Розмова їхня привернула загальну увагу. В гурті біля Уразбая тривожно зашепотіли:

– Про що вони там говорять?..

– Чи не викрутиться часом він, якщо жандарал його слухає? – пробурмотів Молдабай.

Уразбай занепокоєно смикав Жиренше, який теж не розумів по-російському:

– Що він, уже допитує? Лає, чи що? Не бачиш?

Тим часом губернатор усе ще стояв біля Абая:

– Отже, ви гадаєте, що зла в світі більше, ніж добра?

– На жаль, так, ваше превосходительство…

– Значить, ви ще й звинувачуєте інших, замість того щоб захищатися від багатьох обвинувачень? І ви гадаєте, що можете щось довести?

– Певен, що зумію.

– Що ж, побачимо! Ідіть за мною,– коротко кинув губернатор і пішов уперед.

Абай, вийшовши з ряду казахів, твердим кроком пішов за губернатором.

Ніхто не зрозумів, що сталося. Абай і сам не міг втямити, про що, власне, хоче говорити з ним губернатор. Йому було ясно тільки одне: своїми відповідями він примусив губернатора звернути на нього увагу. Готовий до будь-якого допиту, Абай, гордо піднявши голову, ішов за генералом, вирішивши, що і надалі буде триматися так само незалежно.

А за цей час сталися вигідні для Абая зміни. Хоч досі ще ніхто не знав, з яким наміром повів за собою Абая губернатор, нові ряди волосних і біїв, що гнулися спочатку перед губернатором, тепер точнісінько так само простягали руки і Абаєві, виявляючи підлесливу повагу і промовляючи: «Будь щасливий, мірза!», «Хай зійде слава на тебе, мірза!» Абай ішов, не промовляючи і слова. Але губернатор мимоволі звертав увагу на те, як ставляться ці люди до Абая.

Абай ледве стримував глузливу посмішку, бачачи, що діється навколо. Розраховуючи налякати Абая, губернатор, сам того не помічаючи, на смерть перелякав усіх цих баламутів і охочих до інтриг. Так створилося зовсім несподіване і справді кумедне становище, що сплутало всі карти і багатьох дуже збентежило.

Церемоніал зустрічі закінчився. Генерал обійшов усіх, привітався з кожним і тепер йшов повз волосних назад. Зустрічні, склавши руки на грудях, знову низько вклонялися йому. І повз них спокійною і повною гідності ходою ішов Абай.

Натовп зустрічаючих бачив, як губернатор, уже відійшовши, обернувся, знову сказав щось Абаєві, що все йшов за ним, і обидва попрямували до білих юрт у супроводі почту. Уразбай і Жиренше, подавшись наперед, виглянули з ряду аткамінерів. Куди вони йдуть? Чи до себе веде його генерал, чи біля білих юрт передасть жандармам?

Раптом Жиренше вдарив себе по стегну вдвоє складеним канчуком: губернатор разом з Абаєм увійшов до восьмистулчастої білої юрти, відведеної тільки для жандарала. Весь почет спинився перед входом, нерішуче постояв біля нього і незабаром розбрівся по сусідніх юртах.

Почали розходитися й аткамінери. Але Жиренше і Уразбай не могли зрушити з місця, мовчки очікуючи, що далі буде. Поблизу них стояли Дармен, Баймагамбет і молодий жигіт Серкеш. Вони теж не відривали погляду від губернаторської юрти.

– Добра ознака. Тепер вороги луснуть від заздрощів! – казав Серкеш, мружачи маленькі розкосі очі.

Баймагамбет радісно підштовхнув Дармена і показав йому на поліцейського, що йшов до юрти:

– Е-е, Дармен, глянь: бачиш, урядник несе на підносі чай? Ну, наша взяла!

Дармен і Серкеш зареготали, а Жиренше і Уразбай, нахмурившись, одвернулися, удаючи, ніби нічого не чують, хоч усе в них кипіло від злості і досади. До них підійшов Ракіш, якому не терпілося поплескати язиком, а з ним ще двоє волосних:

– Куди повели Абая? Як ви гадаєте, що це має означати, Уразеке?

Дармен і Баймагамбет перезирнулися і, без слів зрозумівши один одного, навперебій заговорили, наче обмінюючись думками, але так голосно, щоб і Жиренше з Уразбаєм, і інші аткамінери чули їх:

– Е-е, недарма люди казали, що Абай і жандарала умовить!

– Авжеж, так воно і вийшло. Мабуть, цей жандарал інших казахів і за людей не вважає.

– А ти бачив, як він з нашими волосними вітався,– засміявся Дармен.– Нікому й слова не сказав. Мабуть, за ніщо їх має, а бляхи їхні вважає щось на зразок собачих нашийників…

– Так воно і є,– підтакнув Баймагамбет.– Сам радник казав: «Що там волосні? Над усіма ними начальником буде Абай!»

– Радник ще казав, коли Абай-ага розмовлятиме з жандаралом, він стане головним бієм на шербешнаї.

– А що ж? От побачиш, що з цієї юрти він сьогодні і вийде головним бієм!

– Звичайно! Адже це не наші казахи говорили, а сам, радник. А він же все знає, про що думають власті.

– Дивись, все ще сидять удвох,– значуще проказав Баймагамбет.– І чай уже попили, а все ще розмовляють.

Дармен кивнув головою:

– Ну, а як же?

Ракіш і його приятелі з самого початку розмови спинилися, прислухаючись, і знаками підкликали до себе ще кількох волосних. Не витримав і Жиренше. Хоч який він був злий і роздратований, він теж підійшов ззаду до Дармена і, схиливши голову, наче цап, що побачив собаку, стояв, стараючись не прогавити й слова.

Дармен і його друзі, удавши, що тільки тепер помітили волосних, замовкли, немовби не бажаючи ділитися новинами з іншими. Ракіш і ще один молодий волосний почали приставати з розпитами:

– Е-е, рідні мої, значить, сам радник так думає?

– Тю, які наші казахи невігласи! – казав Ракіш. – Заздрять Абаєві… Є й, такі собаки, що йому лиха зичать!

Ще вчора в юрті Уразбая він першим почав ганити Абая, а тепер, прочувши, що вітер дме в інший бік, миттю переметнувся. Знаючи, що Дармен – один з Абаєвих улюбленців, він з усіх сил намагався завоювати його довір’я. Жиренше і Уразбай добре це розуміли. Презирливо глянувши на нього, вони відійшли, похмурі і насторожені.

У юрті ж тим часом між Абаєм і губернатором точилася незвичайна розмова.

Губернатор говорив з явним роздратуванням. Залишившись з Абаєм віч-на-віч, він не став ховати цього.

– «Боротися», «боротися»,– гнівно повторив він слова Абая.– Я бачу, ви й справді небезпечна людина. Недарма на вас скаржаться багато поважних людей з багатьох волостей. Вас слід забрати із степу! Я викликав вас сюди, щоб ви самі визнали свою провину. Не думайте легко відбутися. На підставі того, що мені про вас відомо, я можу просто звідси відправити вас у семипалатинську тюрму, а потім і далі – на каторгу, в такі місця, звідки ваш голос ніколи не дійде до цього степу!.. Відповідайте мені: що вам потрібно, чого ви домагаєтеся, розпалюючи в степу смуту? Чому з усіма степовими властями, які я поставив, ви ворогуєте?

Побачивши губернатора вперше там, перед волосними, Абай на його обличчі не прочитав нічого доброго для себе. Тепер він зрозумів, яка небезпека нависла над ним. Але та тверда рішучість до боротьби, яка виникла в ньому, коли він сміливо пішов слідом за генералом до його юрти, зараз тільки зміцніла. Ні страху, ні хвилювання він не відчував. Вибух губернаторського гніву його не збентежив. Абай сам розумів, що в умінні володіти собою, в переконаності і в усвідомленні своєї гідності він набагато сильніший за цього галасливого генерала. І через те відповів холоднокровно і спокійно:

– З цими людьми, ваше превосходительство, я борюся зовсім не через те, що їх призначили ви, а через те, що вони просто злочинці.

Губернатор знову скипів і постукав пальцем об стіл:

– Ви відповісте і за це! Яке ви маєте право обзивати службових осіб злочинцями?

– Коли б ви знали всю правду про них, ваше превосходительство, то не тільки б назвали їх злочинцями, а просто віддали б їх до суду.

– Дайте докази! Але пам’ятайте: якщо ви займаєтеся наклепами, якщо ви ганьбите людей, яким ми довіряємо, то ви звідси ж підете в тюрму!

Абай і тепер не втратив спокою. Сміливо дивлячись у вічі губернаторові, він відповів:

– Дозвольте мені все сказати і вислухайте мене.

Губернатор різко обернувся до Абая. Потім він заклав руки назад і мовчки заходив по юрті.

Абай розповів йому про злочини, від яких давно вже терпить простий аульний народ: про баримту і напади, викликані чварами степових верховодів, про несправедливості і насильства, що їх вони чинять, про грабунки, конокрадство.

Ще при першій зустрічі Абаєві стало ясно, що губернаторові добре все відомо про нього. Звичайно, ці відомості базувалися на доносах Уразбая та інших. Але Абаєві було невідомо те, що губернатор, готуючись до поїздки, зажадав справи, які можуть бути потрібними на з’їзді в Кара-Молі, і тоді йому попали на очі купи прохань, поданих на його ім’я. Це були «присуди» всіх старшинств Чингіської волості, привезені Альмагамбетом. Те, що заяви були підписані людьми майже всієї волості, свідчило, наскільки в цих клопотаннях зацікавлений весь народ. В усіх цих «присудах» згадувалося тільки одне ім’я – Ібрагіма Кунанбаєва.

Вважаючи спочатку ці папери за звичайні степові прохання, губернатор відсунув було їх. Але увагу його привернули грамотно, красивим почерком написані рядки. Він машинально почав читати їх і тоді зрозумів, що з клопотанням звертається велика частина степового населення. До того ж тут було і свідчення російських селян-переселенців.

Усі скарги на Абая цілком збігалися з фактами, які зазначались у проханнях казахів і переселенців, тільки причини його вчинків тут пояснювалися зовсім інакше. Ця обставина мимоволі примусила губернатора задуматися про Абая Кунанбаєва.

Губернатор розумів, що розправитися з цим видатним степовиком буде, видно, не так просто.

І тепер, розмовляючи з Абаєм, він хотів якнайкраще роздивитися цю людину, розгадати хід його думок і його наміри. Тому губернатор і змусив Абая говорити, часто ставлячи йому такі запитання, які змушували його висловлювати свої думки.

– Злочини – повсякденна справа в степу,– казав Абай.– Повітові начальники неспроможні їх припинити, а мирові судді не вміють знайти справжніх винуватців. Через це всі суперечки і позови між родами, що живуть в межах трьох повітів, перейшли в обласну канцелярію, і ви змушені були самі приїхати, щоб розглянути на місці безліч цих скарг. Але і в цих скаргах теж не все справедливо. Наші впливові й сильні люди часто самі підтримують злочинців, пишуть навіть неправильні присуди, не зупиняються і перед лжесвідченням, перед наклепом на противника. На жаль, міські власті часто розплутують їх незаконним, неправильним рішенням. Тут, звичайно, допомагає хабарництво. Якщо ви запитаєте, хто ж усе це робить, доведеться назвати і багатьох наших степових багатіїв, які володіють великою кількістю худоби, доведеться назвати і волосних, що користуються казенними печатками. Ті сперечаються, мстяться один одному наскоками та баримтою, а терпить від цього основна маса степового народу, мирні люди аулів. Вони хочуть тільки спокійного життя і чесної праці, а насправді завжди терплять насильство і утиски з боку цих баламутів, або, як кажуть, інтриганів…

Абай ні хвилини не думав про те, що може скористатися цією несподіваною розмовою для своєї особистої вигоди. Він не став ні виправдувати себе, ні звинувачувати своїх ворогів. Він навіть не назвав їх імен. Бачачи перед собою главу цілої області, Абай вирішив розповісти йому про важке життя народу.

А губернатор, слухаючи Абая, думав про своє. Він давно вже зрозумів, що цей «киргиз» справді вважає себе захисником народу, борцем за його справу. Це примусило генерала насторожитись: «А чи не зв’язані міркування Абая з визвольними ідеями?» Але одразу заспокоїв себе: «Ні, ця пошесть, звичайно, ще не дійшла до степу. Навряд чи ці «ідеї» зрозумілі навіть такому розвинутому киргизові, як оцей».

І, намагаючись розібратися в тому, хто ж такий Абай, він запитав:

– Ну, гаразд, Кунанбаєв, а чому ж усі ті люди, яких ви вважаєте причиною зла, завоювали наше довір’я? Як це сталося, що ваших суддів і волосних управителів ми призначили з середовища таких злочинців? Ви розумієте, що ви кажете? Ми призначаємо у киргизький степ правителів, а ви їх усіх вважаєте злочинцями? Я правильно зрозумів вас?

Він поставив ці запитання холодним тоном, допитливо дивлячись на Абая, неначе промовляючи: «Якщо це так, виходить, і ми, що призначили цих людей, теж злочинці?» Абай відчув пастку. Відверта і щира розмова з цим сановником могла бути небезпечною. «Що треба було, я вже сказав,– подумав він, – а зробити висновки – це вже його діло».

– Ваше превосходительство,– сказав він, – можливо, я дозволив собі щось зайве, що не годиться говорити сановникові, але я вважав за потрібне розповісти вам про тяжке становище степу, що перебуває під вашою владою. Що я кажу правду, це вам потвердить будь-хто з аульних казахів, якщо ви запитаєте. Я хочу вам сказати одне: від зустрічі з вами для себе особисто я не чекаю нічого, я не збираюся сам бути одним із правителів. Я шукаю тільки справедливості.

Це не задовольнило губернатора. Він вислухав Абая насторожено і холодно. Крім того, що йому не подобалася промова цього «киргиза», самий його вигляд і спокійна гідність, з якою він тримався, примушували генерала хмуритись. В його уяві степовики-«киргизи» були люди дикі і темні, які перед начальством могли тільки боязко схилятися. А цей розмовляє як освічена людина, тримається вільно, як рівний за становищем і вихованням. І навіть те, що на ньому був не чапан або халат, а бешмет з тонкого дорогого сукна, пошитий, певно, добрим міським кравцем, дратувало губернатора. І він нетерпляче ворухнувся, перевівши погляд на двері. Але ту ж мить на його обличчі відбилося обурення і гнів.

Бажаючи зрозуміти, чим це було викликано, Абай теж обернувся до дверей – і не повірив своїм очам. У юрті, тримаючи під пахвою тимак і велику купу паперів, стояв Базарали, а біля нього – росіянин середнього віку в скромному міському костюмі. По випещеній, красивій бороді Абай одразу впізнав годинникаря Савельєва з Семипалатинська.

Савельєв, прізвище якого казахи переінакшили на Сабелей, добре володів казахською мовою, його добре знали в степу. Він допомагав писати заяви, прохання і всілякі «присуди». У нього були великі знайомства в усіх міських канцеляріях – і серед товмачів та урядників, і серед письмоводителів та чиновників. Казали навіть, що у. нього є хід до радників, а може, й до самого поліцмейстера. Чимало степових казахів саме йому доручали і прохання написати, і проштовхувати його в канцеляріях, запевняючи, що Сабелей знає легкі шляхи, невідомі найкращим міським адвокатам.

Поки Абай з подивом дивився на Базарали, до губернатора підійшов жандармський офіцер і, шанобливо нахилившись, почав щось пошепки пояснювати. Губернатор слухав його невдоволено і нарешті запитав:

– Ну гаразд. Чого ж вони хочуть? – І він обернувся до тих, що зайшли.

Савельєв, уклонившись, поквапився пояснити:

– Ваше превосходительство, у цього киргиза багато прохань майже з усіх волостей Семипалатинського повіту. Всі ці прохачі теж тут, але пан офіцер дозволив пройти тільки нам: ось йому з паперами і мені, щоб перекласти їхні прохання.