Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 46 страниц)

Карі і муедзин ледве стримувалися, слухаючи Сармоллу. Люта злоба шматувала їм серця. І тільки-но він замовк, щоб перевести подих, шалено накинулися на нього:

– А як, по-вашому, влаштовувати жаназу?

– Як проводити хатим?

– Ви хочете, щоб парафіяни не збиралися на поминки? Не віддавали останню шану померлому мусульманину?

Сармолла відповів холодно й різко:

– На жаназу нехай іде тільки одна духовпа особа, хатим нехай проводить тільки один мулла. Поминки треба зовсім заборонити! Нічого карі і муедзинам вештатися з хати в хату і розносити пошесть! Все одно ваші бездонні кишені не можна наповнити…

Сармолла спрямував гостре жало своїх слів у саме серце Сокира-ага і Самурата-муедзина. У запалі суперечки він додав:

– Нічого вам ходити у дім кожного покійника, розносити заразу. Пора стриматися!

Карі і муедзини підхопилися з місця. Киплячи гнівом, вони, як змії, сичали на Сармоллу:

– Астагфіралла! Що він каже!

– Віровідступник!

– Судити його судом шаріату!

– Лиходій!

Але даремно; парафіяни одвернулися від них і оточили Сармоллу, сподіваючись послухати, що він скаже. Раптом хтось вигукнув:

– Хазрет іде…

Всі піднялися, припинивши розмови.

Старець з великою білою бородою, у великій чалмі, спираючись на довгу патерицю, поволі пройшов у мечеть. Слідом за ним рушили й парафіяни.

У грудях карі ще клекотіла злість, коли він співучим голосом почав молитву з корану:

– Ясін-уаль куранул хакім! [79]79
  Ясін-уаль куранул хакім! – перший рядок молитви.


[Закрыть]

Смиренно заплющуючи очі, оплакуючи мусульман, загиблих від холери, він бухарським макамом [80]80
  Макам – манера читання.


[Закрыть]читав напам’ять священні тексти.

Карі ніколи не збивався, виголошуючи коран напам’ять, він завчив кожне його слово. Але сьогодні він припуствся помилки. Читаючи «лятунзіра кауман ма унзіра» [81]81
  Лятунзіра кауман ма унзіра —слова молитви.


[Закрыть], вів подумав про Сармоллу, скрипнув зубами і замість слова «кауман» виголосив «калан» [82]82
  Кауман – суспільство, калан – слово. Вимовивши одне слово замість іншого, священнослужитель перекручує священний текст, що, на думку мусульман, є страшкий гріх і ганьба.


[Закрыть]. Карі відразу почув, як захихикали хальфе і шакірди, що сиділи поблизу, і в думці обізвав Сармоллу мерзотником. Потім, опанувавши себе, почав читати тексти ще гучніше і співучіше. Сармолла, проте, помітив, як осоромився сліпий карі перед муллами, шакірдами і навіть перед малописьменними богомольцями. Зловтішно посміхнувшись, він подумав: «Бог покарав пройдисвіта! Боже слово покарало його за ненависть до мене, за нелюдську зажерливість».

Розходячись після молитви, парафіяни стиха розмовляли про суперечку, що сталася між муллами. Старші несхвально похитували головами, молодші посміювалися.

Звичайно до мечеті ходили, головно, літні люди, торговці, перекупники, які жили поблизу, у Верхніх Жатаках. Але не вони становили основне населення парафії. Більшість тутешніх казахів працювали дуже тяжко, а жили надголодь. Виснажені надсильною роботою, бідняки поверталися додому пізно ввечері і, тільки-но переступивши поріг, падали від утоми. У них не було ні часу, ні сили по п’ять разів на день молитися в мечеті. Імамів, хазретів, хальфе і мулл вони мало коли бачили, і тільки в печальні дні смерті прості люди мимоволі зустрічалися з служителями віри. Та ось почалася пошесть холери… Спритні мулли в довгих халатах і пишних чалмах зашмигали по бідняцьких дворах, погладжуючи бороду й удаючи смиренність і скорботу.

– Недарма кажуть: «Де багато смертей – жиріють мулли»,– перешіптувалися парафіяни за спиною духовних отців.– Ач, які спритні зараз хальфе і хазрети.

– Їм все одно кого ховати – дитину чи дряхлу бабусю. Аби більше у кишеню потрапило. Від грошей вони стають м’якішими за шовк.

Мулли сподівалися, що бідняки парафіяни, які мало коли відвідували мечеть, не довідаються про те, як лаялися їхні наставники перед нічним намазом – ястау… Проте надії їхні були марні. Старики богомольці розповіли про все, що бачили й чули, своїм домашнім, і незабаром у місті не було жодної людини, яка не знала б якнайдокладніше про подію в мечеті.

Не тільки городяни, але й приїжджі аульні люди – старшини, управителі, баї – так само дізнались про незвичайні новини. Тому-то в п’ятницю до мечеті прийшло багато богомольців на полуденну молитву, що називалася «п’ятничною».

Налякані холерою люди чекали допомоги і ладні були повірити будь-якій чутці, що обіцяла уникнення від загибелі. В ці страшні дні людина блукала навпомацки, наче в пітьмі, кидалася з одного краю в другий, видивляючись, чи не зазоріє де промінчик надії. Погляд казаха-городянина був звернутий до мечеті. Все частіше й частіше він оглядався в бік імама, якого ще й звали ішаном, тобто святим угодником. Від карі і хальфе він чекав втішних пророкувань.

Збираючись на п’ятничну молитву, ішан довідався, що в мечеті повно богомольців. Отже, є смисл після намазу виголосити хутпу – повчальну проповідь про лихо, що їх спіткало. Вирішив він це зробити ще й тому, що минулої ночі Самурат і Сокир-карі, проводжаючи його додому після молитви, розповіли йому про сварку в мечеті. Підтримуючи старого ішана під руки, вони, захлинаючись від ненависті і презирства до віровідступника і перебиваючи один одного, говорили про його лиходійство.

– Сармолла лютує від заздрості, бо народ не кличе його на жаназу!

– Йому прикро, що люди заробляють на фідії, а він не має ніякого зиску…

– Сармолла баламутить народ, хазрет!

– Темні невігласи парафіяни повірять зараз якому завгодно наклепові.

Спочатку вони говорили напівголосно, побоюючись, що їх хтось підслухає на вулиці. Але, довівши глухуватого імама додому, Самурат не витримав і, забувши про всяку обережність, закричав у самісіньке вухо старому:

– Отруйні слова Сармолли небезпечніші і заразніші за холеру! Коли вони стануть відомі в кожному домі парафії, люди почнуть утримуватися від жанази і хатиму. Вони ще, чого доброго, відмовляться приймати ваше священне благословення, хазрет! Субнахалла! [83]83
  Субнахалла! – Великий боже!


[Закрыть]Серце завмирає, коли я подумаю про такий жах! Завтра парафіяни відмовляться від ваших молитов, хазрет, а там і зовсім перестануть піклуватися про своїх духовних наставників!

Ішан слухав мовчки, але при останніх словах Самурата в нього затряслася борода. Похиливши голову, він забурмотів молитву з Лаухнаме [84]84
  Лаухнаме – збірник молитов.


[Закрыть], що, як відомо, здатна відвернути будь-яке лихо.

А Сармолла був задоволений. Адже старики богомольці, хоч і боязко, стиха, а проте хвалили його промову:

– Хай благословить вас бог!

– Говоріть, мулла, говоріть!

– Ваша правда, Сармолла! Спасибі вам!

Сармолла зрозумів, що його звернення знайшло відгук у душі народу. Честолюбний мулла розцінив визнання парафіян як ознаку особливої до нього поваги. Він почував, що зможе нарешті знести давні рахунки з Самуратом і Сокиром-карі, які не допускали його до справ мечеті і медресе. Ібрагім-мірза, сам того не підозрюючи, дав йому в руки надійну зброю, якою Сармолла міг вразити своїх ворогів у найдошкульніше місце.

Скільки зла причинили вони йому! Старий імам, що потребував поводиря, нічого не робив без їхньої поради. І ось вони умовились між собою ніколи не запрошувати Сармоллу на жаназу, фідію і хатим. Незабаром мине півтора року, як хазрет, Самурат-муедзин, карі і всі хальфе не дають Сармоллі й копійки з річних зборів і приношень віруючих. А скільки грошей мають мечеть і медресе від багатих парафіян! Це було кричущою несправедливістю, тим паче, що кожен мулла з усіх семи мечетей міста і зарічної слободи не знав так священні книги, як Сармолла. Адже він навчався в «Бахара і Шаріф», у медресе «Мір-і-Араб», а потім в Казані у наставника, який здобув освіту (подумати тільки) в самому Каїрі! А вивчивши наймудрішу книгу «Шарх-Габдолла», він досягнув найвищих знань. Сармолла вважав, що гідний обрання на посаду імама або принаймні, доки живий старий хазрет,– на посаду хальфе і наставника при мечеті і медресе. Але сліпий карі, Шаріфжан-хальфе і Самурат-муедзин призначили на це місце хальфе Самата, такого ж мерзенного пройдисвіта, як вони самі…

В дні холери хальфе головної мечеті й разу не дав йому відправити жаназу в заможному домі, де можна було дечим поживитися. Не запрошують його і на хатим до багатіїв. Це штуки тих-таки сліпого карі і товстого муедзина Самурата.

А самі вони гребуть тепер нечувані прибутки. Недарма сліпий карі вкриває вже свій будинок новим, залізним дахом. Гладкий муедзин усе життя ходив пішки, а тепер завів собі гнідого коня і чорну фарбовану таратайку. Як прикро було від цього Сармоллі! Адже за багато років невтомної праці він не заробив нічого, крім худої своєї шкапини і старого сідла.

Повернувшись додому з мечеті, Сармолла вперше переживав радісне відчуття перемоги. Так чи інакше, а він завдав ворогам першого відчутного удару.

– Стривайте, чорноликі нечестивці, я ще покажу вам! – казав він, посміхаючись і ворушачи густими бровами.– Перед усією парафією викрию, яка ви погань!

Решту ночі схвильований Сармолла провів без сну.

2

Мечеть не могла вмістити всіх, що зібралися в п’ятницю на молитву. Більшість богомольців стояли рядами у дворі. Сармолла навмисне не зайшов усередину мечеті, а затримався біля входу, на відкритому, усім видному підвищенні, серед невеличкої купки богомольців. Високий, ставний, у зеленій шовковій бухарській чалмі, з рудувато-золотавою широкою бородою, він вирізнявся в натовпі, і його було добре видно усім парафіянам, що стояли в дворі. Прислухаючись до хриплуватого голосу імама, що долинав крізь відчинені двері, Сармолла навмисне голосно і співуче повторював за ним окремі слова молитви: «Аллаху акбар», «Самігалла-хуліман Хаміда», «Ассаламу галейкум уарахматулла». Підтримуючи молитовний настрій богомольців, що стояли навколо, він ніби спільно з імамом відслужив молебень.

Коли молебень скінчився, на підвищення, де стояв Сармолла, зійшов, вийшовши з мечеті, муедзин Самурат. Він підняв руки і вигукнув:

– Жамагат! Жамагат! Жамагат! [85]85
  Жамагат – миряни.


[Закрыть]Не розходьтесь! Ішан хазрет виголосить зараз хутпу.

Але богомольці й не думали розходитися. Вони посідали на землю, на тих самих місцях, де вистоювали молитву. Тільки-но стало тихо, з мечеті вийшов імам, оточений хальфе, карі і старшими шакірдами. Дрібними кроками зійшов він на мінбер [86]86
  Мінбер – підвищення.


[Закрыть], звідки звичайно виголошував проповіді.

Схиливши голову, старий говорив тихим, деренчливим голосом. Цю хутпу він виголошував сорок п’ять років поспіль і знав її напам’ять. Вона була зіткана з молитов, виголошуваних арабською мовою, і кількох перських фраз. Малописьменні, а. то й зовсім неписьменні парафіяни, які знали тільки п’ятикратні молитви, не могли оцінити застарілої красномовності проповідника. Та, правду кажучи, вони й не чекали від імама нічого нового.

До сьогоднішньої хутпи імам додав дуже небагато. Він сказав, що холеру послано, щоб покарати людей. Коли множаться гріхи і зростає гординя, всемогутній повелитель, щоб упокорити людей, карає їх якимось лихом. Отака воля господня, записана в книзі буття «Лаухаль-Махфузе». Люди не можуть відвернути страшний мор, боротися з ним. Лихо прийшло у наперед визначений час, і тільки всевишній може покласти йому край. Прихильники ісламу повинні терпляче скоритися волі божій. Треба долати земні пристрасті, піклуватися про нещасних і убогих, пам’ятати про гріхи свої, боятися господа і приносити дари мечеті…

Нарешті хазрет закінчив невиразну свою промову, якої богомольці до пуття і не розчули. Хальфе, карі і мулли зробили знак «бату» – торкнулися долонями обличчя, даючи зрозуміти народові, що хутпа закінчилась. Але парафіяни і тепер не поспішали розходитись. Здавалося, незадоволені проповіддю імама, вони чекали ще чогось.

Отоді й сталася подія, що здивувала парафіян і жахнула служителів віри. Тільки-но зійшов хазрет з мінбера, як на його місці опинився усміхнений Сармолла у зеленій чалмі – в ній він вирізнявся з-поміж усіх інших духовних осіб, які ходили в білих чалмах. Він попросив у мирян уваги і заговорив голосно, карбуючи кожне слово.

Почав він, як і годиться, по-арабськи: «Айюхал муслюміна!» – але потім відразу перейшов на казахську мову, зрозумілу всім парафіянам. Тільки зрідка докидав він книжне арабське слово, яке, проте, не затьмарювало суті його промови.

– Хазрет говорив допіру, що лихо насилає на людей всемогутній. Це справді так. Але ж всемогутній повелитель наш сказав також, що врятує нащадків Магомета від усяких злигоднів і напастей. Хвалити господа – «алхамду лілля!» Безперечне свідчення того – сура «Ясин» з корану. Там сказано також: «Врятую того, хто сам бережеться!» Разом із лихом надсилає творець на землю і зцілення! В ім’я любові божої і в ім’я свого обов’язку мусульманина я, наставник дітей ваших, хочу вам, миряни, порадити: стережіться! Пам’ятайте: береженого й бог береже!

Сармолла перевів подих і продовжував так само гучно й виразно:

– Нехай поменше людей збирається в хаті померлого від холери. Не запрошуйте на жаназу по кілька мулл, муедзинів, хальфе і шакірдів. Відправити намаз може один служитель віри. Хатим нехай також править хтось один. Треба припинити на якийсь час частування і поминки в домах померлих. Навіщо мулли, муедзини, шакірди і карі ходять юрбою з одного дому в інший? Вони розносять заразу! Це небезпечно і для них самих, і для всіх навколо. Хіба не загинули від холери мулла Жуман, хальфе Сахіб, шакірд Амантай? Вони стали жертвою поминок. Помірність – ось обов’язок мусульманина! Нехай подумають про це мулли!

Сармолла оглянув натовп і додав лагідно і вкрадливо, ніби відкриваючи слухачам свою душу:

– Дорогі парафіяни! Рідний казахський народе! Нехай слова мої дійдуть до кожного двору і западуть у серце кожної розумної людини. І ще скажу я вам: це не тільки мої слова. Так радять вам чинити вірні друзі казахського народу, і серед них найближчий ваш друг Абай. Він вимагав від служителів віри невтомного піклування про благо народу. І я закликаю всіх, хто присутній тут: прислухайтесь до поради друга!

Пишна золотава борода його засяяла під сліпучим полудневим сонцем. Голос Сармолли затремтів на високій ноті.

Мулли, дуже розгублені, ззирнулися. Ніхто з них не наважився зійти на мінбер. А звідусіль уже чулися схвальні вигуки парафіян:

– Правильно сказав Сармолла!

– Оце промова!

– Справжнє піклування про народ!

– Дай боже Сармоллі удачі!

Нестерпно гірко було слухати карі, муедзину і хальфе з вуст парафіян ці похвали Сармоллі. Ображені, а ще більше налякані, мулли тісним кільцем оточили Сармоллу і, легенько підштовхуючи в спину, повели його до хазрета. Слідом за ник ринув натовп парафіян. Серед них було чимало й цікавих, які взагалі не ходили в мечеть, а сьогодні прийшли тільки тому, що почули про нічну сутичку між муллами. Любителі сварок і суперечок, вони сподівались, що сварка, яка напередодні зав’язалася, перетвориться на справжню словесну битву. А заради такого видовища ці люди ладні були покинути всі свої справи, аби тільки кинутися у вируючі хвилі словесної перепалки.

Хутпа імама розчарувала їх. Вони сподівалися, що старий, розлютившись, зітре Сармоллу на порох. Не до вподоби їм була і надто пристойна, на їхню думку, промова Сармолли. Вони чекали більшого – такої суперечки, такої сутички, яка могла б (хто зна?) закінчитися навіть бійкою.

Два чорнобородих і третій з білою бородою, у тимаках тобиктинського крою, пробиралися крізь натовп, щоб бути ближче до Сармолли. Підштовхуючи один одного, вони перешіптувались, смакуючи наперед велику втіху:

– Отепер вони заговорять інакше!

– Діятимуть відкрито!

– Дивись – мулли дратуються!

– Так, видно, Сармолла їм у пахвину влучив!

– Тут сьогодні не заскучаєш!

– Потішать мулли народ!

– Він у них із самісіньких зубів ласий шматок вихопив!

– Вони зараз луснуть від люті!..

Тим часом хальфе Шаріфжан, сліпий карі і муедзин Самурат поставили Сармоллу перед лицем хазрета і заговорили з ним у три голоси. Поводилися вони при цьому начебто стримано, але для тих, хто розумів приховану суть їхніх слів, було ясно, що вони лають Сармоллу на всі заставки.

– Ти що, хочеш збити з праведного шляху нашу парафію, Сармолла?

– Хочеш викрасти у загиблих в муках мусульман наші святі моління?

– Штовхаєш темний, затурканий народ на шлях лиходійства?

Сармолла не звертав уваги на лайку своїх обвинувачів. Незрозуміла усмішка блукала по його обличчю, ворушила руді вуса. Перехопивши колючий погляд немічного, глухуватого хазрета, він запобігливо схилився до нього і крикнув у самісіньке вухо:

– Кожен, хто співчуває стражданням народу, повинен думати так само, як і я. Знайте, хазрет, що це не тільки моя думка. Так гадає і шанований усіма казахами міста й степу акин Абай.

Щоб глухуватий хазрет почув його напевне, Сармолла ще раз з розстановкою повторив свої слова. І тоді один з аткамінерів, що стояли в натовпі, із злістю гукнув:

– Гей, молдеке! [87]87
  Молдеке – шанобливе звертання до духовної особи або до вчителя.


[Закрыть]Що ти все твердиш: «Абай! Абай!» А хто він такий, твій Абай?

Сармолла обернувся на грубий окрик і побачив кремезного, бородатого одноокого степовика з великим носом. Цей чоловік у білій смушковій шапці стояв разом з відомими міськими баями та купцями і тримався надто незалежно. Сармолла розпізнав у натовпі, що його оточував, торговця повстю Сейсеке, різника Хасена, бакалійника Жакипа, торговця кінським волосом Сарсена. Все це були знайомі Сармоллі поважні парафіяни, власники добротних дерев’яних будинків під залізним дахом. Хазрет, також помітивши їх, кинув на Сармоллу загадковий погляд і, ворушачи густою бородою, забурмотів тонкими, сухими губами нескінченну молитву.

Сармолла випростався на весь зріст:

– Мірза, це ви запитали про Абая? Ви, мабуть, сумніваєтесь у тому, що ми з ним знайомі? Тож знайте, я прочитав усі мудрі напучення, які він написав на користь казахського народу. Я прекрасно знаю його як найблагороднішу людину нашого часу.

Одноокий безцеремонно перебив Сармоллу:

– Видно, цей мулла один з тих нещасних, яких обдурив Абай! Правду про Абая знаю тільки я. Послухайте її! Абай збив з праведного шляху наш степовий народ, баламутить і служителів віри нашої. Цей бунтівник зневажав все рідне, він молиться на росіян. А ми приїхали в місто і прийшли до мечеті, щоб молитися творцю. Ми довіряємо імаму, який веде нас по шляху ісламу. Наш байтолла – священне місце для молитов, і нехай не опоганюють його згадуванням імені Абая, вихреста, що запродався росіянам! Ти, Сармолла, пнешся у наставники, а сам збиваєш народ з шляху віри і благочестя! Очисть від скверни свої уста!

Баї, що оточували одноокого, а з ними і всі служителі віри, злорадно посміхались, слухаючи цю відсіч Сармоллі. Чулися схвальні вигуки:

– Правильно, Уразеке!

– Правду, правду сказав аксакал!

– Помиляється мулла!

– Нехай послухає, що скаже простий, невчений чоловік!

Тільки тепер збагнув Сармолла, хто цей «простий, невчений чоловік». Він багато чув про одноокого Уразбая, який завжди лаяв Абая і тим здобув схвалення властей і степових верховодів.

Так ось хто очорнював Абая! Ось він, цей дикий невіглас і грубіян! Сармолла скипів. А в гніві він був шалений, ніяка небезпека не лякала його. В такі хвилини він брав супротивника мертвою хваткою за горло.

– Е, мірза! Ви і є той самий Уразбай, який темними оборудками здобуває собі почесть і отари? Чи не вас мав на увазі хазрет Абуль-Аля-Магрі [88]88
  Абуль-Аля-Магрі – класик арабської літератури X–XI ст.


[Закрыть], коли писав: «Слідом за левом ідуть підсліпуваті й кульгаві шакали та чорна галич, підбираючи падло собі у здобич». Яка користь народові від таких, як ви, Уразбай? Ви губите кращих людей нашого степу і тим сподіваєтеся звеличити, уславити себе? Ганебна слава! – закінчив Сармолла, презирливо дивлячись на одноокого аксакала.

Баї, що оточували Уразбая, загули, немов джмелі:

– Молдеке, ображаєте віруючих!

– Що з вами, мулла?

– Чи личить так поводитись наставникові? Перед вами гість, мулла!

Але їхні голоси одразу заглушили вигуки прихильників Сармолли:

– Правда, Сармолла! Правда!

– Не треба на нього нападати!

– Гість перший зачепив муллу!

– Не чиніть насильства над добрим муллою!

– Сармолла дбає про народ!

Так кричали люди, що стояли біля мінбера, їх голосно підтримували з задніх рядів.

Занепокоєний хазрет замахав обома руками, неначе відганяючи від себе диявола, і потім круто повернувся до виходу. Натовп розступився, даючи йому дорогу. За старим ішли муедзин, сліпий карі, Шаріфжан і безбородий, смуглявий хальфе Самурат. Зморщеним пальцем він поманив за собою Сармоллу. Духовні особи опинились осторонь натовпу. П’ять білих чалм замкнули в своєму колі зелену. Хазрет холодно промовив:

– Ефенді [89]89
  Ефенді – добродій.


[Закрыть]Сармолла! Я уважно слухав вас і збагнув, хто ви і чого домагаєтеся. Ви стали на шлях нечестивих! Зупиніться, поки не пізно! Інакше лиходійство ваше занапастить вас, як занапастило диявола!

Хазрет, дивлячись на Сармоллу вицвілими, без вій очима, ударив об землю патерицею. Обличчя Сармолли взялося рум’янцем.

– Хазрет! – вигукнув він.– Ви несправедливі. Ви говорите з чужого голосу. Все це підказали вам хальфе, муедзин і карі. А хіба вони служителі віри? Це користолюбці, злодії! Ви оточені лиходіями, хазрет!

– Ти сам лиходій і негідник! – крикнули разом Шаріфжан, хальфе і карі.

– Злочинець! – загорлав Самурат. Очі його налилися кров’ю.

Проте Сармолла не відступив.

– Ану тихше! А то я відкрию зараз очі парафіянам, і вони швидко розберуться, хто з нас лиходій і злочинець.

Хазрет поспішив одійти від сперечальників, проте Сармолла наздогнав його і перепинив йому шлях.

Сармоллі були відомі всі темні дільця духовних отців, прикриті святістю мечеті.

– Хочете, я назву парафіянам імена справжніх злочинців? У мене знайдуться свідки – живі й мертві! Я покажу народові три порожні труни, сховані під мечеттю; я назву тих, хто стукав по них кулаками, благаючи наслати мор на людей! Хіба не мулли плакали тоді: «Чому нема смерті?», «Чому мало жаназ?», «Чому нема дарів фідії і жертвоприношень?» Це їхні мерзенні благання накликали на місто хворобу і смерть. Не я один був свідком цього блюзнірства, зі мною були ще люди. Хочете, я покличу їх, хазрет, а ви перевірите, чи правду я кажу? Я зараз можу викрити ганебні вчинки муедзина Самурата, такого сумирного на вигляд і лиходія в душі! Сліпий карі і ваш хальфе Шаріфжан одного поля ягоди. Ось гукну зараз парафіянам: «Знайте і будьте свідками!» Скажу їм усю правду про вашу мечеть!

Хазрету відібрало мову. Він перелякано прикрив тремтячою долонею обличчя, щоб не бачити й не чути Сармоллу, і бочком, бурмочучи молитву і трясучи бородою, поспішив одійти.

Перелякалися і мулли, які його супроводили. Все, що сказав Сармолла, було чистісінькою правдою. Коли ця правда дійде до народу, який мре зараз від холери, парафіяни кинуть своїх духовних пастирів у палаюче вогнище.

– Астагфіралла! Субнахалла! – пойняті жахом, забурмотіли мулли, вдаючи, що на них безневинно наклепали. Але ніхто з них не сказав і слова у своє виправдання.

Другого дня помер від холери Жумаділь, батько бакалійника Жакипа, власника будинку під залізним дахом у Верхніх Жатаках. Холера рідко навідувалась до багатіїв. Але цього разу вона вихопила з заможної родини міцного, здорового дідугана, якому б жити та жити років до ста й радіти з торгових успіхів сина.

Щоб не говорив Сармолла, Жакип вирішив поховати батька так, як заведено було у слободі з давніх-давен. Він оповістив про горе, що спіткало його домівку, все духівництво Нижньої і інших мечетей, а також баїв, купців і ходжів, з якими мав дружні й ділові зв’язки. Великий двоповерховий будинок Жакипа спішко готували до прийому численних гостей. У шести світлих кімнатах розстелені були величезні скатерті, вздовж стін розкладені згорнуті ковдри. На просторому дворі запалали вогнища. У великих казанах готувався плов і варилося м’ясо, присмачене шафраном. Чекаючи багато гостей, Жакип звелів у кожній кімнаті поставити тази з кумганами [90]90
  Кумган – глечик.


[Закрыть], покласти серветки і рушники. Вісім прикажчиків мали прислуговувати гостям.

Але незважаючи на всі ці готування, жаназа нагадувала весілля дівчини-сирітки. Прийшло духівництво тільки двох мечетей, кілька торговців, близько зв’язаних з Жакипом, та четверо жебраків, яким до того не дозволялося ступати й на поріг байського дому. Всі ці гості вільно розмістилися у найменшій кімнаті, де жив покійний Жумаділь. Решта кімнат були порожні.

Очікуючи гостей, імам і Жакип просиділи дві години. Далі зволікати не можна було: перша половина суботнього дня, коли дозволяється ховати померлих, вже закінчувалася. Опівдні небіжчика поквапно винесли з будинку і поховали на казахському кладовищі.

Коли гості повернулися в будинок Жакипа і сіли за стіл, у них розв’язалися язики. Повстяр Сейсеке і різник Хасен оголосили привселюдно, що віднині вважають Сармоллу своїм смертельним ворогом. Їм підспівували дрібні гендлярі, Корабай і Отарбай, відомі крикуни й скандалісти, ладні завжди пустити в хід кулаки й батоги, а то й нагострений ніж, аби тільки підлеститись і догодити багатіям.

Баї Сейсеке і Хасен суворо осуджували городян, що одвернулися від Жакипа і залишили його на самоті в день горя. Вони нацьковували Корабая і Отарбая на Сармоллу, єдиного винуватця всього лиха…

– Це все він накоїв!

– Треба раз назавжди заткнути його брехливу пельку!

Інші баї не втручались у розмову, але показували своє ставлення до цього прицмокуванням, кряканням, кректанням, схвальним похитуванням голови. Хазрет слухав мовчки.

Зате Самурат-муедзин, сліпий карі і Шаріфжан-хальфе, не в силі приховати свою палку ненависть до Сармолли, сипали на його голову найстрашніші прокльони.

– Він ще багатьох зіб’є із шляху!

– В такі дні сіяти зло і порушувати віру!

– Мулли повинні молити бога, щоб він покарав віровідступника! – зауважив Самурат-муедзин, намагаючись втягнути у розмову імама Нижньої мечеті Конира-ходжу, який уперто мовчав.

Господар дому, Жакип, мовчав. Він вважав непристойним одверто підтримувати мулл і лаяти Сармоллу, хоч у серці кипіла образа і він ладен був розірвати винуватця своєї сьогоднішньої ганьби.

Жакип був найхитріший з-поміж купців міста, він знав справжню ціну мудрої мовчанки. Більше про Сармоллу не говорили. Тільки закінчивши жаназу, всі чалмоносці і купці дружно помолилися богові, прохаючи покарати віровідступника. По тому з заспокоєними серцями розійшлися…

Минув ще тиждень. Епідемія холери посилилася. Багато будинків відвідав сум утрат. На обох берегах Іртиша говорили про Сармоллу – і не тільки віруючі, а навіть ті, що зроду не бували в мечеті і не виконували ніяких обрядів. На базарах, у кумиснях, трактирах, на перевозі через Іртиш, скрізь, де тільки збиралися люди, виникала розмова про Сармоллу, який ополчився проти мулл-здирників. Все менше й менше людей ходило тепер на жаназу і хатими.

А баї і мулли, осуджуючи Сармоллу, посилено ширили в народі такі чутки: «Самого імама Верхньої мечеті, святого старця ішана ганьбив Сармолла непристойними словами. Погані, небезпечні поради дає він казахам: темні люди, рискуючи втратити загробне блаженство, почали ховати своїх небіжчиків без жанази, потай від імамів і мулл»,– лицемірно журячись і зводячи очі догори, твердили хальфе, карі, суфії і муедзини всіх семи мечетей. Це повторювали богобоязливі святенники з степових баїв і міського купецтва.

Казали, що на ближчому богослужінні старий імам привселюдно оголосить Сармоллі прокляття, і це ще збільшило цікавість до нього.

Абай сидів з книжкою в домі Кумаша, коли прийшов Жумаш, старший син Дамежан. На очах юнака блищали сльози. Він приніс гірку вість. Ранком помер від холери його батько. Ця вість не була несподіваною для Абая. Смерть ставала звичайною. Холера вже скосила найближчих Кумашевих сусідів – човняра, дроворуба, водовоза. Абай уже побував в їхніх родинах, щоб висловити їм своє співчуття.

Тепер він піднявся і поспішив до Дамежан. Обнявши приголомшену горем жінку і дивлячись в її заплакані чорні, схожі на смородину очі, Абай намагався підбадьорити її ласкавим словом. Потім його покликали у сусідній дім – там того ж ранку помер його знайомий, Жабайкан. Перед Абаєм стояв, опустивши великі робочі руки, осиротілий син померлого Бідайбай…

Одне по одному вмирали на очах Абая люди з бідних сімей, і серце його сповнювалося глибоким жалем. Після смерті шевця Сакипа залишилася, без будь-яких засобів до існування, його вдова Камар з шістьма малими дітьми. Щоб урятувати їх від голодної смерті, вона пішла працювати на шерстемийню і там сама заразилася холерою. Камар, оточена сиротами, померла, і в смертну свою годину навіть не згадала молитви імен, а прокляла свою гіркую долю.

Дроворуб Тусуп півдня збирав на Полковничому острові сухий хмиз, сподіваючись продати його на базарі. Стомлений, з в’язкою хмизу за плечима, він ледве дійшов до порога свого дому, а коли відчинив двері, перед його очима постало жахливе видовисько. На підлозі лежали померлі від холери стара мати і кохана дружина Сатжан. Їхні тіла вже заклякли. Тусуп упав, знепритомнівши…

У хатах бідняків схвально говорили про Сармоллу і слухалися його порад. Дамежан розповіла Абаю, що казахи, які косили сіно на острові і збирали паливо, умовилися не запрошувати мулл на жаназу. Витираючи сльози, вона не без ніяковіння призналася Абаю, що й сама нікого не кликала на похорон Жабикена. Абай гаряче похвалив її.

Душу Абая терзав біль. Він яскраво уявляв собі останні хвилини шевця Сакипа, вдови Камар, дружини і матері дроворуба Тусупа. Проклята пошесть! Скільки після померлих залишиться знедолених, безпорадних сиріт! Скільки їх піде слідом за батьками й матерями! Особливо болісно було усвідомлювати своє цілковите безсилля. Справді, як допомогти бідолашному народові? Він ішов безлюдною вулицею, але йому здавалося, що звідусіль товпляться перед ним привиди загиблих від холери. Йому стало важко дихати, неначе хтось залізною рукою перехопив горло.

Пригнічений і розбитий, повернувся Абай додому. Довго, ніби скам’янівши, сидів біля вікна своєї кімнати.

Раптом на брукові загуркотіли колеса, і Абай побачив, як у широкі ворота в’їхав запорошений візок. Чи не Абіш це із своєю молодою дружиною? Абай нетерпляче ждав їх ось уже два тижні. Так, вони!

Через кілька хвилин Абіш у новенькому офіцерському мундирі вбіг до батькової кімнати і голосно віддав йому салем [91]91
  Салем – привітання.


[Закрыть]. Магіш посоромилась зайти разом з чоловіком і залишилась за дверима.

Абай не прийняв синового салема.

– За цим порогом залишилася твоя дружина,– сказав він сумно.– Чи не здається тобі, що це принижує і тебе, і мене, твого батька? Приведи її і підкажи їй, що я не той свекор, якого повинна боятися невістка.

Засмагле від степового загару обличчя Абіша взялося густим рум’янцем. Повернувшись по-військовому на каблуках, він відчинив двері і покликав дружину.

Магіш була висока, струнка й гожа. Її променисті сірі очі шанобливо і вдячно глянули на Абая з-під чорних брів і одразу ніби погасли в довгих віях. В овальному її обличчі, ледь похопленому ніжним рум’янцем, в білості лоба і соковитих яскравих губах були і свіжість, і чистота, і справжня скромність, і своєрідна гідність юності.