Текст книги "Шлях Абая"

Автор книги: Мухтар Ауэзов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 46 страниц)

«ЧОРНІ ЗБОРИ»

1

В аулі Абая, що цієї весни розташувався на березі ріки Барлибай, яка славилася своїми соковитими луками і привільними пасовищами, сьогодні з самого ранку весела гамірлива метушня. Багато людей заклопотано снують між юртами – Великою, Молодою, кухонними, гостьовими. Жигіти і жінки, штовхаючись і випереджаючи одне одного, поквапливо несуть до гостьових юрт ковдри, подушки, скатерки, самовари, миски, блюда, розмальовані піали. В усьому відчувається якась святкова урочистість. Молоді жінки одягли нові плаття, пов’язали голови сліпучо-білими хустками, обшитими позументом, дівчата – яскраві камзоли, красуються в круглих шапочках, облямованих хутром видри і оздоблених пучками пір’я пугача. Дітвора грається —т схоже на те, що дітей сьогодні навіть звільнили від нудного навчання.

На лужку за аулом чутно удари палиць. Там витрушують килими, смугасті доріжки, стінні килимки, узорчату повстину, а вичищене несуть до юрт, прикрашають їх. Два красивих гончих собаки надають усій картині дивовижної мальовничості. Кудлаті вуха їхні одвисли, довгі хвости химерно закручені, їхня сила й рухливість виявляються в стрибках, у стрімкому бігові, у шаленій погоні один за одним.

За юртами, щось вигукуючи, раз у раз проносяться навскач молоді жигіти, зникаючи в степу. Слідом за ними поспішають на своїх стригунах діти, але, відставши, повертаються до аулу. У них нема певного діла, їм би тільки погаласувати та попустувати. Зграї собак і цуценят переслідують їх, додаючи гавкоту і скавучання до загального шуму, що стоїть над аулом. Цей галас і гучний людський гомін непокоять коней. Вони здригаються, щулять вуха, закидають голови, а світло-буланий кінь з чорною гривою і пишним хвостом рветься з прив’язі біля Великої юрти, злякано шарахаючись, коли мимо з гавкотом пробігають собаки або галасливою юрмою мчать дітлахи.

На вершині невисокого горба, поблизу аулу, на соковитій зеленій траві сидить Абай, оточений друзями. Очі його звернені в бік Чингіських гір. Іноді він з лагідною усмішкою оглядається на аул. Біля юрт уже димлять самовари, висять над вогнем казани.

Ці клопоти й приготування викликані радісною подією: сьогодні до аулу приїжджає син Абая Абдрахман – Абіш. Він учиться в Петербурзі і вже близько року не був на батьківщині.

Молоді друзі Абіша ще зранку виїхали назустріч далеко вперед. Вони дісталися вже початку Бокеншинського перевалу, що лежить на шляху між Чингісом і Барли-баєм. Тут були Какитай, Дармен, Муха, Альмагамбет, Аликбай. З ними напросилися діти Акилбая – Аубакир і Пакизат, яких виховувала Єркежан, дружина Оспанова. Сам Оспан балував їх, потураючи всяким примхам, і діти звикли до того, що можуть робити, що заманеться.

Очікуючи Абіша, молодь заходилася ворожити на ку-малаках – глиняних кульках, що використовуються для різних ігор. На хустку висипають сорок одну кульку і, залежно від їх розташування, провіщають майбутнє. Обов’язки ворожбита-ясновидця сьогодні взяв на себе Муха. Але тільки висипав він кумалаки, як одразу почав поквапно їх збирати.

– Суюнчі! Сідайте мерщій на коней, нема чого більш ворожити! – сміючись, сказав він.– Коли кумалаки падають так, це зветься «Вийди й поглянь». Інакше кажучи: «Вже видно голову коня, яким їде подорожанин». І їде вдоволений, з удачею… Якщо кумалаки не брешуть, Абіш уже на самому перевалі!

Підлітки, що обступили Муха, одразу побігли до своїх стригунів, вигукуючи:

– Дивіться туди, зараз з’явиться!

Мабуть, вперше з того часу, як вигадали ворожіння на кумалаках, провіщення «ясновидця» збулося з такою точністю й швидкістю. Ледве сівши у сідло, Дармен голосно гукнув, показуючи на перевал:

– Жигіти, наш Муха й справді знайомий з нечистою силою! Гляньте, он повозка Абіша! – І, вдаривши коня, він першим помчав уперед.

Справді, на схилі гори показалася полозка, що швидко спускалася з перевалу в оточенні п’яти-шести вершників. Зустрічаючі стьобнули коней і чимдуж поскакали до неї. То розсипаючись поодинці, то збиваючись докупи, вони мчали мальовничими горбами, вкритими травою, болотяними видолинками і нарешті, вискочивши на невеликий горбок, побачили просто перед собою новеньку красиву повозку з відкинутим верхом, запряжену тройкою буланих. Вона з гуркотом котила вниз, випередивши вершників, що її супроводили.

Ледве стримуючи змилених коней, зустрічаючі навперебій вітали довгожданого подорожанина. Радісні вигуки, сміх, крики полинули назустріч Абішу. Попереду скакали Дармен і Какитай. Вгледівши їх, Абіш наказав спинитися, але не встиг ще Баймагамбет стримати тройку, яка розігналася згори, як Абіш з властивою молодому військовому спритністю, легко сплигнув з неї.

– Дорогий брате!

– Абіш-ага!

– Любий Абіш! – чулися щирі вигуки.

Абіш, обіймаючи рідних і друзів, зблід від хвилювання.

Це привернуло увагу Какитая. Чуйне серце його затремтіло. Гаряче обіймаючи Абіша і цілуючи його, він мимоволі подумав: «Білий як сніг. Чого б це йому бути таким блідим, якщо він здоровий?» За час розлуки з Абішем він не раз чував, як літні жінки з побоюванням говорили: «Дуже вже довго не приїжджає Абдрахман на батьківщину. Хоч би не набув він там, на півночі, якої хвороби!» І тепер Какитай не зміг приховати своєї тривоги.

– Абіш-ага, як ви себе почуваєте? – турботливо спитав він, тільки-но випустивши Абіша з обіймів.– Чи добре доїхали? Чому ви так схудли?

Абіш, обіймаючи Аубакира і Пакизат, обернувся до нього. Зараз на блідому матовому обличчі його грав легкий рум’янець.

– Я цілком здоровий, Какитай! – відповів він і почав розпитувати про батька, про аул, про рідних, але інші зустрічаючі, прискакавши до повозки, роз’єднали їх. Сплигуючи з коней, вони кинулися до Абіша, оточивши його щільним колом і навперебій обіймаючи його.

Какитай побіг до повозки, де його чекав Магаш.

Випустивши нарешті Какитая з обіймів, Магаш почав підсміюватись з ровесника:

– Е, Какитай, та в тебе ніс зовсім стерся! Коли ти посміхаєшся, він тепер зовсім зникає. Ох і непривабливий ти став! Дивно, як це Саліха може на тебе дивитись!

– А Саліха каже: «Та вже краще кирпатий, ніж безбородий, як отой Магаш!» – сміючись, відповів Какитай, сідаючи поряд з Магашем.

Біля Абіша сіла Пакизат. Вершники оточили повозку, Баймагамбет ударив по конях. Гуркочучи на вузькій кам’янистій дорозі, що пролягла, звиваючись ковиловою рівниною, повозка покотила просто до аулу Абая. На дузі корінного гучно заливався мідний дзвоник.

Примостившись у ногах Абіша, Магаш і Какитай усе посміювалися один з одного. Абіш з ласкавою усмішкою спостерігав їх. Зворушлива їхня дружба радувала його. Видно, Какитай дуже скучив за Магашем, хоч і не бачив його тільки півтора місяця, які той пробув у Семипалатинську, очікуючи приїзду Абіша. Та й сам Магаш весь час згадував у місті свого друга і розповідав старшому братові про те, що з усіх своїх ровесників він найбільше любить Какитая. Зараз юні друзі раптом припинили свої безневинні жарти, замовкли і з щасливою усмішкою дивилися один на одного, наче не вірячи тому, що нарешті зустрілися.

Звернувшись до Какитая, Абіш почав розпитувати, де зараз перебувають аули, на яких пасовищах, хто тепер кочує по сусідству. Виявилося, що майже всі іргизбаї вже відкочували на жайляу і на березі Барлибая, очікуючи приїзду Абіша, залишився тільки аул Абая.

Незабаром галасливий і веселий караван уже під’їжджав до нього.

Всі приготування там були закінчені і багато людей зібралося біля Великої юрти Абая та Айгерім. Сам Абай стояв серед натовпу. Довгий легкий бешмет із світло-жовтої чесучі облягав його вже помітно обважніле тіло. Сивіюче волосся відступило від лоба і скронь назад, широкий лоб став ще більш відкритим. Тонкі довгі брови, як і раніше, були чорні, зморщок на обличчі майже не було видно. Тільки в бороді, не дуже густій, що закривала все підборіддя, набагато збільшилося сивини.

Поряд з Абаєм, схвильована, бліда, з сльозами на очах, стояла Айгерім. За нею юрмилися жінки, старики, сусіди. Молодих жигітів тут не було: всі вони на конях супроводили зараз подорожан.

Коли вже стало видно аул, Дармен гучним криком спинив галасливу юрму вершників.

– Пропустіть повозку наперед, нехай першим під’їжджає Абіш. Адже ж не нас чекає аул, а його. Та й навіщо нам скакати попереду, наче посильним перед начальством? Осадіть коней!

Натовп вершників розділився, пропускаючи повозку. Баймагамбет підстьобнув свою тройку і помчав просто до Великої юрти. Абіш знову сплигнув на ходу і швидко побіг до батька, який ішов йому назустріч з простягнутими руками.

Притиснувши сина до грудей, Абай довго цілував його очі, лоб, голову. Обидва не вимовили й слова, тільки цими гарячими безмовними обіймами виказуючи один одному тугу довгої розлуки. І коли Абай нарешті відпустив юнака і підняв обличчя, воно було бліде від хвилювання; він все ще, наче в якомусь оп’янінні, дивився тільки на сина, нічого не бачачи навколо.

Червоні з золотими нашивками погони Абдрахмана миготіли вже серед білих жіночих хусток. Тільки-но Айгерім відпустила юнака, його почали по черзі обіймати літні жінки аулу, старики. Всі з цікавістю оглядали юнкерську форму, кашкета з кокардою, якого він тримав у руках, блискучі гудзики на білій гімнастерці. Високий і стрункий юнак, пожвавлений зустріччю, що викликала на його обличчі легкий рум’янець, був дуже гарний. Русяве волосся, зачесане гладко назад, відкривало високий лоб, на тонко окреслених губах грала радісна усмішка.

Довгі обійми, сльози, ніжні слова Айгерім, старших невісток, стариків, сусідів… Кожен знаходить для нього ласкаве привітання:

– Чи щасливо доїхав, душа моя?

– Любий мій, ягнятко моє, хай ощасливить твоїх батьків зустріч!

– З щасливим приїздом, серце моє!

Коли молодь увійшла в юрту, Абай, уважно дивлячись нд Абіша, спитав:

– Чого ти так схуд, Абіш? Чи здоровий?..

– Ай справді, ти такий блідий,– підхопив Кокпай, що стояв тут же.– Видно, в Петербурзі добре навчання, а не харчі. Хіба там поїси як слід!

Абай почав розпитувати сина про столичні новини, про життя в Петербурзі, про Михайлівське артилерійське училище, де з минулої осені навчався Абіш. Він знав, що воно було не тим учбовим закладом, який приваблював його сина: Абіш хотів поступити в Політехнічний інститут, але іспити були для нього надто важкі. Абіш розповів, що вчитиметься ще два роки, після чого його випустять офіцером артилерії.

– Звичайно, це не зовсім те, про що я мріяв,—сказав він і жартома додав: – Але я завжди пам’ятаю ваші слова, тату:

 
Мій сину, учися, як я заповів,—
Для блага народу, не для чинів…
 

За чинами на військовій службі я гнатися не збираюсь, але потрібних знань і у військовому училищі набути зможу…

Абай погодився з ним:

– Серед наук нема непотрібних. Будь-яка – безцінний скарб, якщо тільки наполегливо вивчати її. Хоч будеш ти інженером, чи адвокатом, або офіцером – завжди зумієш обернути свої знання на користь рідного народу. Батьки твої іншого й не бажають, серце моє… Важливо, щоб ти вчився і був здоровий. Тільки про це й благаю долю.– І Абай знову міцно притиснув сина до грудей.

Юрта наповнилася людьми, з’явилося частування, зав’язалися загальні розмови.

Абай заговорив про свого нового російського друга Павлова, з яким він познайомився минулої зими в Семипалатинську. Павлов нещодавно був переведений сюди з Тобольська, де він відбував заслання. І тепер, виряджаючи Маташа зустрічати Абдрахмана, Абай передав з ним Павлову запрошення приїхати в аул, обіцяючи прийняти його як почесного гостя.

– Чого ж ти не забрав із собою Федора Івановича? – запитав Абай Абіша.– Коли він приїде?

– Боюся, що зовсім не приїде. Він звернувся до губернатора, а той передав прохання поліцмейстеру. Ну, а поліції краще знати, де жити засланцеві.

Абай щиро засмутився:

– А я так чекав на нього… Хотів, щоб він добре відпочив у нас.

– Я теж був дуже засмучений. Федір Іванович – вельми освічена людина, глибокий розум… На мою думку, він з тих людей, хто йде попереду суспільства. Крім того, він справжній ваш друг, тату. Мабуть, краще за бататьох казахів цінує й розуміє ваші твори. Шкода, що сьогодні він не з нами!

Увечері в юрті залунали пісні й музика. Аул Абая неначе притягав до себе мистецтво – найрізноманітніші взірці його можна було зустріти на дружніх вечірках у Великій юрті. Тут бували талановиті акини, співаки, віртуози-домбристи, майстри красномовства, щедрі на жарти й дотепи. Цього місячного вечора над рівниною Барлибая полинули в запашному нерухомому повітрі хвилюючі душу, нікому не знайомі тут мелодії: Абдрахман показував свою майстерність у грі на скрипці.

Абіш грав російські народні пісні – «Стеньку Разина», «Ермака», «Бродягу» «Не брани меня, родная», «Мой костер», грав і оперні арії, мелодії з симфоній Чайковського, чарівні штраусівські вальси.

Гра Абіша на скрипці, манера поводитися і розмовляти захопили молодь абаївського аулу. Російське виховання позначилося на ньому: кожним своїм рухом, усім зовнішнім виглядом та й внутрішнім світом Абіш тепер разюче відрізнявся від аульної молоді. Це викликало в них почуття гордості за нього, повагу; вони з неприхованою заздрістю милувалися ним.

Нарешті, втомившись грати, Абдрахман передав скрипку і смичок Муха.

Про нього Абіш добре знав з листів Магаша. В колі молодих друзів і учнів Абая Муха з’явився не так давно. Сам він був не з цих місць. Він походив з роду Кандар племені Уак. Там він покохав одну дівчину, але через те, що її батьки були проти одруження, Муха, за порадою Магаша, викрав її і оселився в тобиктинських аулах. Хороший співак, скромний і веселий, Муха сподобався Абає-ві, став одним з його улюбленців. Побачивши в Семипалатинську серед братових речей скрипку, Магаш розповів, що Муха мріє повчитися в нього справжньої гри…

Абіш уважно стежив за грою Муха. Було ясно, що Муха не мав досконалої техніки, – очевидно, він тільки дечого підучився у якогось рядового скрипаля, – але в ньому почувались рідкісний талант і музикальність. Грав він якусь своєрідну мелодію, тужливу і сумну, вкладаючи в неї на диво багато почуття.

Так зустрілися цього вечора із прибулим здалека Абішем його родичі і друзі.

Другого ранку, сидячи в батьківській юрті за кумисом, Абдрахман заговорив про те, що хоче відвідати свою матір Дільду, старшу дружину Абая. Було вирішено, що з ним поїдуть Магаш, Дармен, Какитай, Альмагамбет.

Коли коні були осідлані, Абай вийшов з юрти провести сина. Альмагамбет, як менший, підвів до Абіша його коня.

Абдрахман легко скочив у сідло. Кінь весь напружився, заворушив гострими, як очерет, вухами і закрутився, пориваючись вперед. Усі мимоволі замилувалися і конем, і вершником – обидва були гідні один одного. Буланий гарцював, гриз вудила, бив копитом землю. Абіш, захоплений конем, стримував його, примушуючи грати на місці. Однак Айгерім, яка також вийшла провести Абіша, занепокоїлась.

– Що це за кінь у тебе, серце моє? Будь обережніший! – почервонівши від хвилювання, з напруженою усмішкою сказала вона.

Абіш вдячно глянув на свою молодшу матір і ласкаво відповів, схиливши голову:

– Не бійся, кші-апа [22]22
  Кші-апа – молодша мати (звернення до молодших дружин батька).


[Закрыть], він просто хизується, хоче себе показати.

Всі, хто їхав з Абдрахманом, сіли вже на коней. Буланий, закусивши вудила, круто вигнув шию і вередливо ступав боком. Побачивши, що він не хоче йти повільно, Абіш дав йому волю. Буланий помчав рівною, плавною інохіддю, набагато випередивши інших вершників. Абіш навіть був радий з цього: він скучив за степом, за ріками й зеленими луками, і йому хотілося побути на самоті. Серце його, знудьгувавшися за рідним краєм і рідним народом, тепер розкривалося назустріч світові.

Мальовниче жайляу, вкрите свіжою молодою травою, тихо дрімало. Прохолодний запашний вітер повівав над вільним простором.

У повітрі ні порошинки. Неначе вмитий росою, чистий і прозорий весь степовий світ. Зелена ковила з білими перистими китицями, наче уві сні схиляючись під подихом вітерця, переливається на найближчих схилах то сріблястою, то темно-зеленою хвилею. На вершини горбів оку боляче глянути,– здається, що вони випромінюють сяйво. А далеко попереду на синяві обрію вимальовуються зубчаті пасма. Це Шакпак, Казбала, Бойкошкар; вони ще вкриті прозорим серпанком білястого туману, що скупчився по ярах.

Зелена рівнина незабаром почала міняти свій вигляд. Вершники під’їжджали до Керегетасу – дикого горба, що утворився з кам’яних пластів, які нагромадились один на одному. Ще біля підніжжя його почали зустрічатися голі горби, а за ними стовбичили похилі довгі брили з гострими гранями і ребрами. В ущелинах їх зеленіє ялівець, низький і чіпкий, неначе прилиплий до каміння. Іноді величезні скелі геть усі вкриті ним, і тоді їх можна прийняти за зелені сопки. Он там майнув архар, пригнувши до спини круті роги, і одразу кинувся в гущавину, Он між камінням з’явилася червона лисиця, Абіш швидко підносить до очей великий артилерійський бінокль, якого він захопив з собою, і всі граціозні і спритні рухи обережного й хитрого звіра йому добре видно. Довгохвоста відьма, швидко плазуючи, неначе вогняна ящірка, гасає в камінні, риючись під коренями ялівцю в пошуках мишей. Ось вона завмерла, піднявши в небо голову і тривожно стежачи за ворогом, що загрожує з висоти: це злетів над скелями голодний беркут, переслідуючи зайця, який поспішає сховатися в каменях. Лисиця ривком кидається вперед, зникає і потім знову маячить в кущах…

Якийсь час дорога йде повз каміння. Потім прохолодний вітерець, пробігаючи по схилу, доносить до подорожан дужі й свіжі пахощі суниць. Перед ними у м’якій оксамитовій зелені відкривається гірська галявина. До пахощів суниць додаються пахощі квітів. Рідний запашний край радісно вітає повернення свого сина, який знудьгувався в чужині.

Тут стоїть Великий аул Улжан, власницею якого стала тепер Оспанова дружина – Єркежан. Сама Єркежан разом з Великою юртою відкочувала на Шакпак. Туди ж рушила і Дільда. Вони спинилися біля Великої юрти, з якої чувся тужливий спів жоктау – поминального плачу. Сльози навернулися на очі юнакові. Жоктау співали обидві невістки – і Єркежан, і Дільда. Зайшовши в юрту, Абіш мовчки обняв спочатку Єркежан, яка сиділа ближче до входу, а потім підсів до матері. Та міцно обняла його, продовжуючи голосити.

Абіш не став стримувати сліз. Смерть старої бабусі була для нього тяжким горем. Але прислухаючись до тихого голосіння Дільди, Абіш вчув у ньому, крім туги по померлій, скаргу на власну долю, на те, що мучило її все життя. Дільда завжди була обійдена й ображена. Про це ніхто не говорив відверто, але сам Абіш не раз задумувався над долею своєї рідної матері, ці важкі думки хвилювали його і в Петербурзі. Тепер він слухав тужіння матері, цілком розуміючи горе, яке вона хотіла висловити.

Певно, розуміли це й інші, і передусім Дармен. З властивою йому чуйністю він нахилився до Дільди і стиха сказав їй:

– Заспокойтеся, женеше… Хіба може лякати вас яке-небудь горе, коли у вас виріс такий син? Гляньте на нього і порадуйтеся…

Плач поступово стих.

Єркежан обернулася до Абіша і почала розповідати про останні хвилини життя Улжан. Вона померла минулої осені, як тільки аули прикочували на зимовище. Єркежан говорила спокійно, неквапливо, намагаючись якомога точніше передати слова Улжан, що стосуються його.

– Твоя бабуся, любий Абіш, багато про тебе думала. Раз у раз говорила: «Один він далеко від нас. А раптом трапиться щось, раптом захворіє! Всі наші діти й онуки тут, а вш там один, неначе гілочка, що одірвалась від дерева». І ще вона казала: «Хоч мені і тяжко, що я його не побачу, але нехай він вчиться там. Я й сама хотіла цього не менше, ніж його батько». Ось що говорила твоя бабуся, Абіш. Я вважала за свій обов’язок передати тобі її слова.

І Єркежан надовго спинила на Абіші погляд лагідних, розумних очей. Обличчя її було спокійне і привабливе, й Абіш відчував до неї прихильність.

Дільда і Єркежан по черзі розповідали йому про останні дні Улжан. Дуже постаріла за останній рік, виснажена тривалою хворобою. Улжан померла спокійно, неначе заснула. Останнім часом вона вже не втручалася ні в справи своїх дітей і невісток, ні в їхні розмови, цураючись життєвих турбот і тривог. Тільки зрідка вона розмовляла з Абаєм та Оспаном.

Виховуючись у Дільди, в іншому аулі, Абіш у дитинстві не часто бачив Улжан. Але він добре пам’ятав, як ласкаво вона розкривала йому при зустрічах свої обійми, як ніжно пестила, яким теплом віяло від неї. Все це воскресло тепер у пам’яті Абіша, серце йому защеміло. Так, забути її не можна. Спустіла Велика юрта, де пройшло все її життя, примушувала з сумом думати про її чистий і світлий образ. Як колись Зере, вона справді була матір’ю роду, його совістю і душею.

Магаш пригадав її останні слова. Вона вмирала при повній свідомості, за годину до її смерті ще не можна було сказати, що це станеться. Останні її хвилини були отруєні Майбасаром. Зайшовши до неї, він ляпнув із притаманною йому грубістю:

– Ну що, мабуть, покидаєш нас? До чоловіка вирушаєш? Ти нас усе життя повчала, тож розкажи нам тепер, що таке смерть?

Улжан ледь помітно посміхнулась і спокійно відповіла.

– Е-е, мій дівере, так ти й дожив до старості, ні про що не думаючи. Подумай хоч тепер – хіба я вже померла? Коли вмиратимеш, дорогий мій, сам довідаєшся, що таке смерть… Навіщо квапишся?

Більше вона вже ні про що не говорила. Все своє життя вона відзначалася світлою і ясною думкою і навіть перед самісінькою смертю не втратила здібності розсудливо мислити. Всі довгі роки свого підневільного і тяжкого життя вона вміла дивитися на горе і злигодні спокійно. Так і тепер вона не боялася смерті, не тремтіліа, жахаючись її. Повна самовладання, вона пішла з життя, причинивши його двері тихо і беззвучно.

Дільда два дні тримала біля себе Абіша, доглядаючи його як почесного гостя. Третього дня, коли він зібрався їхати, вона висловила йому те, що, видно, давно непокоїло її. Вона підкликала і Магаша, знаком показавши йому, щоб прислухався і він.

– Серденько моє,– почала Дільда, поклавши долоню на тонкі пальці Абіша,– твоя покійна бабуся не раз казала мені мудрі слова. Ще давно, коли ти був дитиною, Абай зібрався їхати в місто вчитися. Мені було важко й сумно, але бабуся тоді сказала мені: «Не затримуй його, проведи з добрими побажаннями. Підтримай душею його, він їде по знання, їде, щоб стати людиною. Якщо здійсниться його мрія, тобі ж і твоїм пташенятам у житті буде краще». Всі ці роки, коли ти був далеко від мене, я казала собі ці самі слова. Так і зараз я дивлюся на твоє життя в чужих краях. Нехай буде щасливим твій шлях! – І вона прикрила хусткою обличчя, стримуючи сльози.

Абіш зрозумів, що вона ледве мириться з розлукою.

Дільда відкрила обличчя і глянула синові просто у вічі.

– У мене є до тебе одним однісіньке прохання. Ти не відмовиш мені? Виконаєш? – І вона обняла сина.

Благання, що прозвучало в голосі матері, схвилювало його.

– Кажи, апа [23]23
  Апа – мама.


[Закрыть], я все виконаю.

– У мене одне бажання: щоб ти, знову від’їжджаючи від нас, залишив тут своє гніздо. Я хотіла б бачити біля себе людину, яка дорога твоєму серцеві… Посватай собі дівчину!

Абдрахман, що не вмів ховати свої почуття, щиро здивувався:

– Ой-бай-ау! Що ти говориш, апа?

І, неначе шукаючи підтримки, він, посміхаючись, обернувся до Магаша:

– Що я можу відповісти? Адже я начебто дорослий жигіт… Про це мені треба думати самому…

Магаш посміхнувся:

– Твоя правда, Абіш-ага. Але тебе ніхто й не силує. Апа просить тебе тільки подумати. А, правду кажучи,– час!

Братова відповідь теж здивувала Абдрахмана. Він кинув заперечувати, але більше вже не сміявся, розгублено замовкнувши.

Дільда знову заговорила:

– Він правду каже, ніхто тебе не силує, серце моє. Я й не сподіваюсь, що ти одружишся в цей приїзд. Але, якщо мені судилося мати невістку, назви мені дівчину, яка тобі до душі. Засватай її і їдь вчитися. Сама думка, що в тебе вже є наречена, заспокоїть мене і підтримає всю довгу зиму. Твоя наречена буде моєю радістю і надією в розлуці з тобою.

Абіш все ще вагався, але не став і відмовлятися.

– Подумай, подивись сам,– продовжувала Дільда.– Хтось сподобається – засватаєш. Сама я нікого не хочу тобі нав’язувати. Але от в аулі татарина Махмуда є Магріфа, дівчина на виданні. Чисте золото. Подивись її, серденько моє. Поглянь – і скажи мені, нічого більше я й не прошу. Обіцяєш?

Абішеві стало ніяково. Почервонівши, він тільки кивнув головою. Дільда поцілувала його і глянула на Магаша.

– Моє прохання стосується й тебе, Магаш. Тебе і Дармена. Познайомте Абіша з Магріфою.

Обидва жигіти промовчали, але, глянувши на них, Абдрахман переконався, що вони готові з радістю виконати прохання Дільди.

Коли поверталися назад, Магаш і Альмагамбет навмисне відстали, щоб дати можливість Дарменові поговорити з Абішем. Абіш довідався, що не тільки Дільда мріє про його одруження,– це загальне бажання всіх його родичів. Нічим не видаючи своїх думок, Абдрахман мовчки слухав Дармена. Той заговорив тепер про Маіріфу, розсипаючи їй похвали з усією красномовністю поета. Їй сімнадцять років, вона має добру для дівчини освіту, щоправда, мусульманську, ввічлива, добре вихована. Про зовнішність її Дармен говорити довго не став, сказавши тільки, що вона незрівнянна красуня. Її треба побачити, а розповідати про неї безглуздо навіть для поета. Абіш повинен хоч раз побувати в аулі Махмуда, а далі серце підкаже само. Може, не треба буде ніяких умовлянь і прохань.

Такою була дружня Дарменова порада.

Альмагамбет, що їхав позад них, співав на весь голос. «Полум’я кохання…», «Люба моя, безцінна…», «Юне кохання…» Як навмисне, всі його пісні говорили про молоде почуття, і співав він їх з гарячою пристрастю.

Зелений простір жайляу, овіяний запашною вечірньою прохолодою, звеселяє душу, будить мрії, тішить серце. Самі по собі неспокійно і хвилююче виникають невиразні бажання, надії. Абіш мовчки посміхається. Здається, його самого бентежать власні думки, і він намагається втекти від них. Виниклим почуттям нема виходу, запитання лишаються без відповіді, і обличчя його то блідне, то спалахує гарячим рум’янцем.